скачать книгу бесплатно
– Хоче вiн, овва!.. Це в тобi гордiсть промовляе, а не проста цiкавiсть. А гордiсть… тобто, гординя – це смертний грiх. Отак!
– Але менi потрiбно спитати…
– Нема чого набридати протодиякону, нав’язуватися з цим своiм знайомством! У нього таких «знайомих», як-от ти, цiла парафiя. Й у кожного своi невiдкладнi потреби, кожен зi своiм, з дуже суттевим…
– Менi треба було б лише дiзнатися…
– Кожен про щось хоче дiзнатися, не ти один. І багато хто перебувае у важчiй ситуацii, нiж твоя.
– Звiдки ви знаете, в якiй ситуацii я опинився?
– Ти молодий, здоровий, ситий, одягнений i взутий. Чого тобi ще треба?..
Чого ще треба?!
Хм-м-м-м!..
Спартак iз задоволенням пояснив би суворiй тiтцi, до якоi високоi мети вiн прагне. От тiльки чи зрозумiе?! Мимоволi згадався бiблiйний рядок[4 - Вiд Матвiя 7:6.]:
«Не давайте святого псам, i не розсипайте перел своiх перед свиньми…»
Звiсно, порiвнювати храмову торгiвку з собакою чи свинею – iдея зовсiм не найкраща. Можна сказати, погана. Але з iншого боку, якщо подумати… Так, Агапiт би його зрозумiв, а чи зрозумiють iншi? От хоч би ця тiтка…
Занурившись в абсолютний смуток, молодий чоловiк вирiшив прогулятися центром Киева. Вийшовши з собору, неспiшно попрямував вулицею Івана Франка. Пройшовши ii всю до кiнця, опинився на Ярославовому Валу i завмер на розi, не знаючи, звертати лiворуч чи праворуч? Подумав, що ця вулиця е одним iз зразкiв плинностi життя, оскiльки колись носила iм’я Полупанова – героiчного матроса Революцii, а ще ранiше – iм’я легендарного командарма Ворошилова та напiвзабутого ворога народу Раковського. Бiльше того, попередньоi назви – Велика Пiдвальна вулиця позбулася, коли Спартак навчався класi десь у шостому.
Отаке воно, наше життя: вулицi перейменовуються, знайомих дияконiв пiдвищують в санi й переводять в iншу парафiю… А ти лишаешся тут, посеред Киева, сам-на-сам зi своiми проблемами! Й нiхто тебе не розумiе…
Постоявши трохи на розi, Спартак звернув праворуч i попрямував Ярославовим Валом до Золотих Ворiт, на ходу ковзаючи поглядом по стiнах старовинних будинкiв, прикрашених лiпниною. Десь посерединi шляху його увагу привернув розкладний столик з книжками, розставлений неподалiк входу до Будинку актора. Молодий чоловiк знав, що цю споруду проектував знаменитий архiтектор Городецький як караiмську кенасу. Оскiльки вiн i досi вiдчував роздратування пiсля напруженоi розмови з суворою продавчинею свiчечок у Володимирському соборi (та й вранiшнiй смуток, пов’язаний з 50-ми роковинами початку еврейських розстрiлiв у Бабиному Яру, досi не вщух) – то з гiркотою подумав: «Невже не змогли пiдшукати кращого мiсця для торговоi ятки?! Ідiоти…»
Одне втiшало: торгували там не чим iншим, як книжками. А перед цим товаром Спартак нiколи не мiг встояти… Що ж, вiн просто прогулюеться. Не буде нiякоi бiди, якщо пiдiйти й оглянути розкладку.
Спартак пiдiйшов… І у нього миттево перехопило подих!
Бо в самому центрi столика поруч лежали двi книжечки: середньоi товщини у твердiй палiтурцi роман-документ Анатолiя Кузнецова «Бабий Яр» та абсолютно чорна, з бiлими лiтерами брошурка «Память Бабьего Яра».
Обережно, немовби побоюючись, що обидвi книжечки розчиняться i просто зникнуть у повiтрi вiд найменшого дотику, вiн простягнув руку, взяв зi столика спочатку першу, потiм другу, здiйняв погляд на продавця, ледь розлiпив вмить пошерхлi губи й ледь чутно промимрив:
– Скiльки це?.. Цi двi?.. Коштують?..
Продавець назвав цiну. Подумки картаючи себе за те, що не взяв з дому грошей понад необхiдний мiнiмум, Спартак вiдклав книжечки, витягнув з кишенi брюк гаманець, витрусив з нього всi грошi…
Як не дивно, в гаманцi знайшлося рiвно стiльки грошей, скiльки було необхiдно, щоб придбати обидвi книжки! Копiечка до копiечки!
Хоча, з iншого боку, нiчого не лишалося на проiзд… Але то пусте! По-перше, можна дiйти до площi Ленiнського Комсомолу, сiсти на 16-й трамвай i доiхати додому «зайцем». Якщо ж наскочити на контролера, який вижене тебе з трамваю – йти там все одно недалеко. А по-друге…
Спартак знов зазирнув до гаманця i побачив там парочку не закомпостованих трамвайних талончикiв. Отже, проблему вирiшено.
– Ось, дайте одну i другу, – вiн простягнув усi своi грошi продавцевi. Й почув у вiдповiдь те, на що сподiвався найменше:
– Забирайте тi, що на розкладцi. То останнi примiрники.
– Обидвi?!
– Так.
«Нiби лежали собi тут i на мене чекали», – подумав молодий чоловiк.
«А чому ти не припускаеш, що цi книжки справдi були вiдкладенi саме для тебе, а не для когось iншого?»
Як це бувало з ним завжди, Спартак нiчого не почув – просто ця дивна думка… чи, може, дивне… ба нi – здивоване запитання саме по собi виникло у нього в головi. Озиратися у пошуках промовця не мало сенсу. Разом з тим тепер молодий чоловiк був твердо впевнений: обидвi книжечки Хтось Невiдомий вiдклав саме для нього!..
Намертво, до побiлiння пальцiв учепившись обома руками в дорогоцiннi трофеi, Спартак неспiшно попрямував далi. Дiставшись до симпатичного скверика, розбитого довкола реконструйованих Золотих Ворiт, опустився на вiльну лавку. Обережно, намагаючись навiть ненароком не зiм’яти жодноi сторiнки, розгорнув «Бабий Яр» Анатолiя Кузнецова…
* * *
…Це був знак. Обидвi книжки чекали на його появу в единому примiрнику кожна, лежачи на книжковiй розкладцi. В гаманцi було рiвно стiльки грошей, щоб вистачило на обидвi. До копiечки… Забрiв вiн на Ярославiв Вал, по сутi, випадково. Вiдвiдавши нововiдкритий пам’ятний знак. І не знайшовши п’ятого свiдка – знайомого диякона… себто, вже протодиякона у Володимирському соборi. Явний знак для нього!..
У п’ятирiчному вiцi Спартак почув вiд мами Гатi розповiдь про Куренiвську трагедiю. Пiсля того матiр взяла з синочка чесне слово, що вiн негайно забуде про ii розповiдь. Однак попри зразкову слухнянiйсть, вiн обдурив любу матусю! Та й як можна було забути про те страхiття, коли навiть незнайомi дядьки в лазнi говорили: «Твiй прадiд Арон Маркович був святою людиною. Отож не пiдкачай, малий, будь гiдним його пам’ятi!..»
Подумки вбивши власний Страх казковим мечем Іллi Муромця, хлопчик заходився вкрай обережно, але наполегливо розпитувати iнших дорослих (окрiм мами) про подii 13 березня 1961 року. Передостаннiм опитаним свiдком став тодi ще диякон Агапiт, останнiм – божевiльний Михайло Дубяга, який вважав себе то «героем-пiдпiльником Венiамiном Панiбудьласка», то своею власною матiр’ю «Горпиною». А всього, разом з мамою Гатею, свiдкiв катастрофи налiчувалося шестеро.
Щоб навiть ненавмисно не видати себе, Спартак нiколи й нiчого не занотовував – тiльки запам’ятовував, нанизуючи одне свiдчення на iнше. Отож у пiдсумку в його головi сама собою склалася, так би мовити, усереднена картина катастрофи. Картина навряд чи повнiстю вiдповiдала реалiям, проте мала i безперечну перевагу… Бо всi деталi катастрофи – вiд руйнування земляноi дамби в гирлi Бабиного Яру до моменту, коли нещаснi жертви почали захлинатися багнюкою, – уявлялися напрочуд живими, об’емними. Немовби в стереоскопiчному кiно. Тiльки ще з запахом i смаком сироi землi, а також з тактильними вiдчуттями!..
Спартак чiтко уявляв усе це… i водночас не знав, що iз цим робити?! Так, рокiв з одинадцяти вiн мрiяв стати прозаiком-фантастом. Проте всi дорослi постiйно втовкмачували, що письменника з нього не вийде… тому що з отаких «професорiв» виходять науковцi й iнженери, але не лiтератори!.. Пiд впливом цих розмов Спартак чiтко уявив, що рiвно за два десятилiття до того в тому ж районi Киева – в Бабиному Яру почалися масовi розстрiли. А якщо вiдмотати назад у часi ще два десятилiття – виникне перiод, коли голодний Киiв замерзав без дров у люту зиму. Так – дрова, якi забули завезти в мiсто. Боярська вузькоколiйка. І ще – перший з трьох Голодоморiв, коли продзагони вигрiбали у селян «пiд нуль» хлiб на потреби Червоноi Армii.
Тодi Спартак, уявивши себе справжнiм «науковцем», вигадав числовий ряд:
1921 ? 1941 ? 1961 ? 1981 (?)
І почав чекати, що ж станеться в 1981 роцi?..
Коли не сталося геть нiчого жахливого, вiн вiдчув настiльки глибоке розчарування, що поквапився забути про свою дурнувату теорiю якомога швидше. Тим паче, десь в той перiод Спартак попервах просто познайомився, а потiм почав зустрiчатися з дочкою циркового тромбонiста Евкою Зарембою. Цю шибайголову оточувала компанiя таких самих безшабашних дiвчат – i все ж таки його Евка вирiзнялася навiть на тлi подружок!.. І хоча вона була на кiлька рокiв старшою вiд Спартака, а старанний, трохи занудний студент Киiвськоi полiтехнiки виглядав поруч з нею так само безглуздо, як Непохитний Олов’яний Солдатик поруч з Паперовою Балериною – обидва просто купалися в неймовiрному шаленому коханнi!..
Евка стала другою, хто дiзнався про його пошуки. Першим був шкiльний друг Валерка Гайдамака, через матiр якого – тiтку Гелену – вдалося вийти на останнього свiдка. Проте якщо Валерцi вiн не розповiдав подробиць, то Евцi чомусь виклав усi вiдомостi, якi дiзнався вiд кожного свiдка, включно з мамою Гатею. Вислухавши все, саме Евка сказала: «Спарику, ти такий чудовий оповiдач!.. Я аж заслухалася».
Тодi вiн не втримався й подiлився спогадами про те, як пiд час навчання у школi вчителi (з директрисою включно!) смiливо залишали на його вiдповiдальнiсть навiть старшi класи, i здоровезнi лобуряки, завмерши й пороззявлявши роти, слухали Спартака, який на замовлення розповiдав iм що завгодно – детективи, пригодницькi твори, фантастику… Додав, що вчительки лiтератури колекцiонували його шкiльнi твори. І звiсно ж, подiлився заповiтною мрiею – стати прозаiком-фантастом…
«А ти вiзьми та й напиши якусь мiстичну рiч про всю цю Куренiвську трагедiю!» – несподiвано запропонувала Евка, вислухавши його.
«Мiстичну?..» – прошепотiв Спартак, здивовано зазираючи в очi коханоi.
«Ну так, природно».
«Але ж я хочу бути науковим фантастом, а не мiстиком…»
«Яка рiзниця?! Аби роман вийшов цiкавим».
Втiм, хоч молодик i обiцяв подумати, проте братися за перо не поспiшав. Адже нiяких особливих катастроф у 1981 роцi анi в Киевi, анi навiть в Украiнi в цiлому не сталося!
Усе змiнила аварiя на Чорнобильськiй АЕС. Як i Куренiвська трагедiя, це була техногенна катастрофа. І сталася вона, власне, не надто далеко вiд Киева. А що вже лиха накоiла не тiльки в СРСР, але навiть в Європi та свiтi – то цього б нiхто вже не став заперечувати!
Тодi Спартак дещо змiнив i розвинув виведену ранiше формулу, яку назвав подумки «Вектором киiвських катастроф ХХ столiття»:
(19??) ? 1921 ? 1941 ? 1961 ? (1981) 1986 ? 2001/2006/2011 (?) 1921 ? 1941 ? (!!!) ? 1986
Це означало двi речi. По-перше, з невiдомих причин перiод мiж знаковими подiями катастрофiчного характеру змiстився на 5 рокiв – зате характер аварii на ЧАЕС мав вже не локальний, а планетарний масштаб. По-друге, якщо й надалi приховувати вiдомостi про Куренiвську трагедiю, то весь ланцюжок розсипаеться, втрачаючи очевиднiсть. Звiдси вiн зробив висновок, що мовчати далi про подii 13 березня 1961 року не можна. Хай навiть ризикуючи нарватися на неприемностi з КДБ… чим би це не загрожувало його близьким, не кажучи про нього самого!..
«Евко, ти таки маеш рацiю. Я мушу написати цей роман. Не науково-фантастичний, а як ти i запропонувала – мiстичний!..»
Почувши слова коханого, дiвчина трохи здiйнялася над Спартаком (а вiн зробив це зiзнання в той момент, коли вони, рознiженi, вiдпочивали в обiймах одне одного) i загадково посмiхнулася:
«Що ж, мiй любий, пиши! Я чекаю».
Тодi Спартак нарештi взявся за працю всерйоз. Створення роману пiд назвою «Апокалiпсис по-киiвськи» виявилося справою нелегкою, мiсцями навiть марудною, з цiлими масивами «пiдводних каменiв», об якi раз за разом розбивався саморобний човник письменника-початкiвця. Неодноразово вiн впадав у вiдчай… І лише сяючi очi коханоi нагадували перiодично:
«Не забувай, що я чекаю появи роману. Пиши, любий, пиши!..»
З часом дiйшло до читання спочатку першоi, потiм другоi частини. Загалом же планувалося чотири частини – чотири мiстични «сни» з розлогою пiслямовою. Вiд перших двох «снiв» Евка впадала мало не в екстаз, пiсля чого вимагала продовження. Зауважень було небагато, проте Спартак постiйно вертався назад по тексту, читав i перечитував, нещадно виправляв окремi епiзоди, великi й малi… І знов кидався вперед, вперед… вперед!..
Далi сталося непередбачуване: разом зi старшою сестрою Касею Евка загинула пiд час сходження на Пiвденну Ушбу. А молодий чоловiк вже готувався прочитати iй третiй «сон» – а тут раптом!..
Годi й дивуватися, що Спартак впав у розпач i сховав рукопис роману якомога далi. До тями його привели лише передсмертнi слова коханоi, почутi в переказi колишнього однокурсника Олега Фомiчова – теж альпiнiста-любителя, як виявилося згодом:
«Ми – це вектор, який нiщо не зупинить на шляху вперед».
Так, Евка сказала це про себе i про старшу сестру Касю… Проте чому цей же вислiв не можна було вiднести… наприклад, до того ж «Вектора киiвських катастроф ХХ столiття»?! А цей «Вектор» таки потрiбно зупинити, розповiвши правду про Куренiвську трагедiю! І навпаки, «вектор» написання роману вiн не мае права зупиняти нiзащо!..
Коротше кажучи, цi слова аж надто нагадували послання до нього з нематерiального свiту, передане через посередника – колишнього однокурсника. І хоча на це пiшло цiлих сiм мiсяцiв (протягом яких було випито чимало оковитоi), проте кризу Спартак все ж подолав, чернетки зi схованки дiстав i роботу продовжив. Молодий чоловiк навiть звик до передчасноi втрати свого единого читача…
Як раптом позаторiк його спiткала нова бiда: сприйнявши чернетки «Апокалiпсису по-киiвськи» за старi студентськi конспекти, мама Гатя викинула iх на смiтник з мiркувань прибирання в кiмнатi сина, куди вiн навiть не може привести нову дiвчину… буцiмто через жахливий безлад! Спартак спробував переписати роман наново. Але вiдновлювати рукопис по пам’ятi, виявляеться, було удесятеро складнiше, нiж писати «з нуля».
Вiдтодi все застопорилося. Зробити цю пекельну справу без пiдтримки коханоi молодий чоловiк не мiг. Вiн губився у здогадах щодо злого року, який його переслiдуе. Якби ж отримати хоча б якийсь знак, що його робота потрiбна бодай комусь!.. У пошуках пiдтримки (навiть мiстичноi!) Спартак навiть дiстав усiма правдами й неправдами культовий роман «киiвського москвича» Михайла Булгакова – але прочитавши його, лише переконався, що саме Маргарита весь час заохочувала свого Майстра до творчостi в надii якнайшвидше почути фiнальнi слова про «жорстокого п’ятого прокуратора Іудеi, вершника Понтiя Пiлата».
А ЙОГО ХТО ЗАОХОТИТЬ?!
От у тiм-то й рiч! У тiм-то й рiч…
Нарештi Спартак вирiшив зачекати наближення 50-х роковин початку еврейських розстрiлiв у Бабиному Яру: якщо «знак iз потойбiччя» i мав з’явитися – то коли ж iще, як не в цей самий день, 29 вересня 1991 року?! Очiкування цього моменту не змогли перебити жоднi бурхливi подii серпня: нi путч ГКЧП, нi арешт i подальше визволення президента СРСР товариша Горбачова, анi навiть проголошення Незалежностi Украiни!
Спартак очiкував свого, вiдомого тiльки йому одному…
* * *
І от – сталося…
Якщо справдi сталося!
Втiм, важко було витлумачити абсолютно випадкову купiвлю одразу ж двох останнiх примiрникiв настiльки важливих для задуманоi справи книжок (на якi у нього ледь-ледь вистачило грошей) саме в той день, який вiн сам собi призначив пороговим. Тому тепер Спартак iз завмиранням серця гортав сторiнки роману-документу Анатолiя Кузнецова «Бабин Яр». Гортав доти, поки майже наприкiнцi не наштовхнувся на видiлений курсивом текст:
«Бабин Яр перегородили дамбою i стали в нього нагнiтати по трубах пульпу з сусiднiх кар’ерiв цегельного заводу. По яру розлилося озеро. Пульпа – це сумiш води i багнюки. По iдеi багнюка мала вiдстоюватися, осiдати, а вода стiкала через дамбу по жолобах.
Я ходив туди i збуджено дивився на озеро багна, що поглинае попiл, кiстки, кам’яний осип могильних плит. Вода в ньому була гнила, зелена, нерухома, i день i нiч шумiли труби, що подавали пульпу. Це тривало декiлька рокiв. Дамбу пiдсипали, вона росла i до 1961 року стала заввишки з шестиповерховий будинок.
У понедiлок 13 березня 1961 року вона завалилася…»
Опис Куренiвськоi трагедii займав сторiнки пiвтори, не бiльше. Проте для Спартака кожен рядок цього опису мав просто незмiрну цiннiсть. Адже тепер вiн мав можливiсть порiвняти усе, що вдалося буквально по крихтах витягнути зi старших людей, та цей стислий документальний опис, залишений в друкованому виглядi письменником-дисидентом.
Бiльше того, Спартак раптом уявив, що це не маленький радянський хлопчик Толiк Кузнецов – це вiн сам залишився «пiд нiмцями» разом з матiр’ю-вчителькою, дiдусем, бабусею й домашнiм котом. Тепер же спогади про життя в окупацii одного киiвського хлопчика потрапили до рук iншого киiвського хлопчика. І там, у цих спогадах, мiстилося зовсiм невелике, але таке важливе свiдчення про техногенний сель 13 березня 1961 року… Хiба ж це не знак згори?!
Втiм, у нього ж е ще й друга книжечка…
Спартак розкрив чорну брошурку «Память Бабьего Яра». Це виявився повний перелiк iмен евреiв, розстрiляних пiд час нiмецькоi окупацii. Перелiк був складений зусиллями Комiтету «Бабин Яр». Цiкаво, що це за комiтет?! І головне, що саме можна вiдшукати у цiй скромнiй брошурцi?..
Як раптом сяйнула просто блискуча думка! А справдi, чом би й нi?!
Якщо коротко, то вигаданий Спартаком сюжет роману «Апокалiпсис по-киiвськи» розвивався наступним чином. Пiд час Куренiвськоi трагедii з-помiж iнших гинуть трое людей: по-перше – будiвельник Юра, який працював на зведеннi дамби в гирлi Бабиного Яру; по-друге – бард-любитель Мишко, якого запхнули до божевiльнi за написання антирадянських пiсеньок; по-трете – дiвчина на прiзвисько Мишка, яка заробляла на шикарне життя проституцiею. Отож ця трiйця стикаеться з душами трьох евреiв, розстрiляних у вереснi 1941 року: по-перше – з дiвчиною Сонею, яка на момент загибелi закiнчувала середню школу; по-друге – з ii дiдусем, якого всi називали Старим Сьомою; по-трете – з його другом Борухом Пiнхусовичем, який звався офiцiйно, на радянський манер, Борисом Петровичем.
Там дiяли ще й iншi героi, проте цi були головними: з одного боку – Юра, гiтарист Мишко i повiя Мишка, з другого боку – Соня, ii дiдусь Старий Сьома i його друг Борис Петрович. Перевiрити першу трiйцю Спартак не мiг. Натомiсть щойно придбана чорна брошурка «Память Бабьего Яра» iдеально пiдходила для перевiрки другоi – еврейськоi трiйцi…
А й справдi, раптом вдасться вiдшукати хоча б когось вiддалено схожого хоча б на одного з героiв-евреiв?! Треба лише пам’ятати, що Старий Сьома з онукою Сонею жили десь в середнiх номерах чи то по вулицi Жаданiвського[5 - Таку назву сучасна вул. Жилянська мала в перiод 1926–1993 рокiв.], чи по вулицi Саксаганського… можливо, в якомусь iз дворiв мiж ними. А друг Сониного дiдуся – Борис Петрович мешкав по вулицi Шота Руставелi (колишнiй Малiй Василькiвськiй) неподалiк синагоги Бродського, яку радянська влада передала Театру ляльок.
Ну, що ж…
Спартак заходився гортати сторiнки брошурки. Чим далi, тим бiльше зростало його розчарування, бо нiкого бодай вiддалено схожого на вигаданих ним персонажiв усе не бачив та й не бачив.
Як раптом…
Серце шалено закалатало в грудях, коли погляд буквально вперся в наступний запис аж на 68-й сторiнцi:
«САХНОВСЬКИЙ САМУЇЛ ВОЛЬФОВИЧ, зав. маг., 1890, м. Киiв, вул. Шота Руставелi, д. 10, кв. 4»
На момент розстрiлу цьому нещасному був 51 рiк. Навряд чи його можна було б назвати «Старим Сьомою», та й онукiв у нього не проглядалося. Але ж будинок № 10 по вулицi Шота Руставелi… Ідеальний збiг мiсця проживання!
А що, як раптом дiдусем вигаданоi старшокласницi Сонi був не Старий Сьома, а… вигаданий Борис Петрович?!
Намагаючись угамувати калатання серця, Спартак з подвоеною пильнiстю повернувся до переглядання скорботних спискiв. Коли ж дiйшов до 72-i сторiнки, то аж не повiрив власним очам, наштовхнувшись на рядки:
«СТАВСЬКА СОФІЯ, учениця, 1924, м. Киiв, вул. Жаданiвського, д. 41, кв. 11.
СТАВСЬКИЙ БОРИС, 1870»
Ось тобi й школярка Соня! Рiк народження – 1924. На момент розстрiлу iй було 17. Десятикласниця…
Вона i Борис Ставський на одному прiзвищi, очевидно – за однiею адресою. Отже, дiдусь та онука. Його рiк народження – 1870, на момент розстрiлу дiдусевi був 71 рiк. Отже, не Старий Сьома – а Старий Борух! Борух Пiнхусович… Борис Петрович?.. Чом би й нi?!
І мiсце проживання пiдходить iдеально: серединнi номери по вулицi Жаданiвського. Господи, та що ж це таке?! Це ж виходить, що коли суто механiчно переставити мiсцями двох дiдусiв – вийде точнiсiнько та сама фантазiя, яка спадала йому на думку епiзод за епiзодом, коли вiн з такими зусиллями писав цей клятий мiстичний роман! Але чи можна назвати фантазiею те, про що вiн ось буквально зараз прочитав в чорнiй брошурцi?..
Молодий чоловiк вiдчув, що його б’е пропасниця, з очей котяться гарячi сльози. І, мабуть, найгiрше полягало в тому, що вiн… ЖАХЛИВО ПЕРЕЛЯКАВСЯ! Справдi, вiдтодi, як у п’ятирiчному вiцi Спартак подумки вбив i замурував у пiдвалi будинку свiй Страх, вiн забув, що це означае – БОЯТИСЯ! А тепер давно мертвий Страх, здаеться, раптом ожив i на мить заволодiв усiм його еством!..
