скачать книгу бесплатно
Їхня лабораторна кiмната розташовувалася на самому горищi одного з iнститутських корпусiв, отож коли протягом зими на вiдповiднiй дiлянцi даху накопичувалося забагато снiгу, який при потеплiннi починав танути, то озброений фанерною «двiрницькою» лопатою Спартак, разом з iншими лаборантами та iнженерами, лiз на горище розгрiбати замети.
Вперше це сталося 3 роки тому – на початку березня 1989 року, майже одразу ж потому, як вiн, нарештi вiдпрацювавши трирiчний термiн молодим спецiалiстом у Дослiдному конструкторсько-технологiчному бюро ІЕЗ iм. Патона, перейшов працювати у лабораторiю високотемпературного паяння № 32 того ж iнституту. Перевод стався в лютому, а на самому початку весни зi стелi лабораторноi кiмнати потекло… Тодi наприкiнцi вранiшньоi летучки завлаб – зазвичай коректний i стриманий Людвiг Альфредович Кудрiн – несподiвано гучним голосом суворо спитав:
– Ну i довго ми збираемось терпiти «потоп» у горищному примiщеннi?
Ще не знаючи достеменно мiсцевих традицiй, Спартак забелькотав щось про заявку в господарський вiддiл: мовляв, скидати снiг з дахiв – то iхнiй прямий обов’язок. Присутнi на летучцi стримано заiржали, тодi як Кудрiн змiряв його оцiнюючим поглядом i так само гучно мовив:
– Спартаку Андрiйовичу… Ти у мiцно спаяному вузькому колективi ще новенький, а тому кажу по-доброму: запам’ятай, мене нiiпаiт, яким чином з вашоi дiлянки даху зникне снiг, мене iпаiт, щоб господарськi теми виконувалися вчасно i в повному обсязi. У вашому примiщеннi на горищi повно високовольтного обладнання, з трансформаторами включно. Я навiть припускати не хочу, що якесь устаткування залле талою водою… А тому зараз же, негайно зробiть так, щоб про танення снiгу на даху я бiльш не чув. Усе, летучку завершено, кроком руш дах чистити!
Усi пiдтрунювали над Спартаком, доки вдягали теплi куртки й пальта, а керiвник групи Дем’ян Лукич видавав чоловiкам фанернi лопати. Потiм секретарку-машинiстку Натуську вiдправили вниз – чергувати, аби нiхто з випадкових перехожих не потрапив до зони скидання снiгу, чоловiки ж вилiзли на дах.
Як раптом глузування припинилися: адже щоб не впасти зi слизькоi бляшаноi покрiвлi, розгрiбальники снiгу прив’язувалися до огорожi мiцними мотузками. І тут з’ясувалося, що Спартак може без особливих проблем зав’язати булiнь[9 - Один з основних i найдавнiших морських вузлiв загального застосування. Утворюе кiнцеву петлю, що не затягуеться. За простоту й унiверсальнiсть булiнь називають «королем вузлiв».] – навiть наослiп!.. Нi-нi, звiсно ж, iншi теж володiли подiбними навичками, от тiльки всiх iх навчав в’язати морськi вузли iнженер на прiзвисько «Боцман», який колись служив на справжньому атомному пiдводному човнi. Спартак же тiльки лiтнi табори пройшов, можна сказати – справжньоi армii не нюхав… а отже, нiчого не розумiв у життi. А тут!..
– Ти де навчився булiнь в’язати? – негайно поцiкавився «Боцман».
– По-перше, я з Подолу, а Подiл – район припортовий i загалом, кавалок Одеси, то як же не навчитися подiбним речам?.. – вiдповiв той. – А по-друге, у мене колись дiвчина була. Скелелазка…
– І що, полiзла вiд тебе так високо, що втекла? – вирiшив поглузувати iнший iнженер на прiзвисько «Пiцунда».
– Полiзла високо, так. Але не втекла, а зiрвалася й розбилася, – крижаним тоном вiдповiв Спартак. – Тож я тебе прошу вперше i востанне…
– Тьху на тебе, йолопе! Не говорив би пiд руку, коли ми на дах лiземо снiг скидати, – сплюнув пiд ноги лаборант «Боцмана» – Бугай (то було не прiзвисько, а його справжне прiзвище).
– То хай Пiцунда не глузуе…
– А справдi, Пiцундо, ти б не чiплявся до Спартака, – мовив «Боцман» сердито: – Це вiд тебе частенько тхне перегаром, а в цьому подiльському хлопцевi таки вiдчуваеться морська душа, чесне слово!..
– Ой-йо-йой! Теж менi клуб сухопутних морякiв… Тiльник, безкозирка, брюки-кльош, дайош – берьош…
– Но-но, Пiцундо!..
– Ну годi, хлопцi, годi, – зупинив суперечку Дем’ян Лукич. – Давайте поскидаемо снiг i за роботу мерщiй. І дивiться, щоб без травм сьогоднi!..
Дах вони почистили, «потоп» припинили. Але вiдтодi «Боцман» з Бугаем непiдробно заповажали Спартака, це мимоволi вплинуло також на ставлення iнших працiвникiв лабораторii. Отже, хоча для вирiшення проблем у царинi паяння його освiта iнженера-металурга пiдходила не на всi сто вiдсоткiв, молодий чоловiк адаптувався на новому мiсцi роботи доволi швидко – втiм, як i колись у конструкторському вiддiлi.
Група Дем’яна Лукича Нiлова (вiн сам, як керiвник, iнженери «Боцман» та Кеша, лаборант Бугай) працювала з такими гiгантами, як завод «Азовмаш» та Марiупольський металургiйний комбiнат iменi Іллiча. Були в лабораторii ще двi групи, одну з яких очолював Вольдемар Савич Печорiн – саме йому пiдпорядковувалися Спартак, iнженер на прiзвисько «Пiцунда», якого насправдi звали Ваською, i лаборант з кумедним прiзвищем Рачок. Ця група вела господарськi теми переважно з киiвським заводом «Ленiнська кузня» та запорiзьким ВО «Моторобудiвник», на якому Спартак колись проходив виробничу практику, а також деякими iншими пiдприемствами Запорiзькоi областi. З тим-таки ЗБОМом в Днiпрорудному, наприклад.
Отаким несподiвано тiсним виявився свiт!..
Попервах молодий чоловiк гадав, що завлаб Кудрiн добирае спiвробiтникiв, орiентуючись на кучерявi iмена чи кумеднi прiзвища… хоча всi вони були, беззаперечно, знавцями своеi справи. Проте Людвiг Альфредович сам же й розвiяв це враження, якось спитавши:
– Спартаку Андрiйовичу, ти як щодо риболовлi – тямиш чи нi?..
– Хiба що з поплавчанкою полюбляю ввечерi посидiти. А що?
– А зi спiнiнгом вправляешся?
– Та так, закидушку на пару гачкiв поставити, не бiльше.
– А на блесну рибалиш? А з моторного човна?..
– Нi.
– Слаба-а-ак, – скроiв невдоволену мармизу Кудрiн i оголосив, що дуже поважае людей, поведених на риболовлi. Мовляв, за його спостереженнями, гарнi рибалки зазвичай е уважними до деталей, сумлiнними працiвниками й ретельними виконавцями. Тим не менш, дiзнавшись, що Спартак майстерно в’яже булiнь – махнув рукою:
– Гаразд, згодиться. «Боцману» я довiряю, вiн в людях розбираеться.
А коли НФ-оповiдання молодого письменника С. Сивака потроху почали друкуватися в киiвськiй газетi «Молода гвардiя», визнав остаточно:
– Ну точно наш чоловiк.
І негайно зiзнався, що в молодi роки керiвник однiеi з груп iхньоi лабораторii – Дем’ян Лукич «бавився вiршатами». Й навiть написав двовiрш, що буквально обезсмертив його iм’я серед «патонiвцiв»:
В сварное шво уткнув свое хлебало,
Стоял наш шеф и думал чем попало.
Неабияка перевага цього поетичного шедевру полягала в тому, що замiсть словосполучення «наш шеф» можна було легко пiдставляти якесь iм’я чи прiзвище, наприклад: «…Стоял Патон и думал чем попало», «…Стоял Кучук[10 - Сергiй Кучук-Яценко – украiнський науковець у галузi зварювання, академiк, з 1986 року – заступник директора ІЕЗ iм. Патона.] и думал чем попало», «…Стоял Кудрин и думал чем попало», «…Стоял Лукич и думал чем попало», «…Стоял Спартак и думал чем попало», «…Стоял Бугай и думал чем попало» – i так до нескiнченностi.
Ба навiть «…Стоял Дядь-Юр и думал чем попало» теж вписувалося в загальний ряд, хоча корiнний житель Великоi Мотовилiвки – дядя Юра, як майстер-зварювальник екстра-класу, перебував в лабораторii на особливому рахунку. І згiдно зi штатним розписом, йому доводилося не стiльки думати, скiльки руками працювати.
Тим не менш, молодий науковець Спартак Андрiйович Сивак, з усiма своiми примхами та нереалiзованими письменницькими амбiцiями, дуже добре вписався у невеличкий, однак мiцно спаяний колектив лабораторii. І те, що було задумано здiйснити сьогоднi, у «Friday the 13
»[11 - Культовий американський фiльм жахiв режисера Шона Каннiнгема, що користувався шаленою популярiстю як в СРСР доби «пiзньоi перебудови», так i в пострадянський перiод.] – безумовно, не вдалося б без того, що iншi спiвробiтники погодилися милостиво заплющити очi на його тривалу вiдсутнiсть на роботi.
Оскiльки потеплiшало ще в останнiй декадi лютого, то сьогоднi, в п’ятницю, Людвiг Альфредович збирався вперше за цей рiк з’iздити на дачу, розташовану десь поблизу Пухiвки на березi Деснi. Бо треба було довiдатися, як там перезимував його улюблений моторний човен, чи потребуе вiн поточного ремонту i таке iнше. Бiльш того, минулоi осенi на iхню лабораторiю видiлили, за iнститутськими лiмiтами, «УАЗ-469»[12 - Повнопривiдний позашляховик, що виробляеться на Ульянiвському автомобiльному заводi (РФ).] – отож, звiсно, на зборах трудового колективу всi спiвробiтники дружно поступилися правом придбати автiвку на користь Кудрiна, й тепер шеф уперше в життi готувався iхати на дачу ще й власним транспортом!
– Ви тiльки дивiться менi, пiсля одинадцятоi не розбiгайтеся з лабораторii усi до останнього. Треба, щоб хтось же й на мiсцi лишався, – попередив вiн суворо на летучцi напередоднi в четвер.
– Все буде гаразд, Людвiгу Альфредовичу, – запевнили його трое керiвникiв груп. – Усi розумiють, що робота простоювати не може.
– Ну, то я в понедiлок перевiрю, що було зроблено без мого нагляду.
Все складалося так, що краще й не придумати! Спартак розрахував маршрут буквально по хвилинах i зрозумiв: вiн таки мае встигнути! Й не треба чекати суботи, можна впоратися i в п’ятницю, 13-го числа – саме в той день, у самiсiнькi роковини!.. Лишалось домовитися з хлопцями.
– Ну, що тобi сказати… Ти ж знаеш, що ми – люди не вибагливi, нас задовольнить хоч вино, хоч горiлка. І навiть «Стругураш»[13 - Мiцний коньячний напiй, що вироблявся в Молдовi. Вирiзнявся дешевизною при огидному смаку.] теж задовольнить, – знизав плечима Пiцунда.
– Задовольнить усе, що горить, – пiдтвердив лаборант Рачок.
– Отже, я зранку прийду, сам зразки на термообробку поставлю, щоб ви тiльки за режимом нагрiвання-охолодження прослiдкували…
– Спартаку, будь спок – прослiдкуемо! Ти, головне, пляшку не забудь.
Звiсно, у п’ятницю зранку вiн не тiльки не забув принести пляшку «Стругураша», але й додав пiвдюжини молочних сосисок з чорним хлiбом:
– Закушувати будете, щоб не на голодний шлунок пити. Тiльки зварiть, не iжте сосиски сирими, дуже прошу…
– Та ти мировий хлопець! – поплескав його по плечу Пiцунда.
– А ти думав!..
Рачка направили на п’ятий поверх в туалет набрати в пiвторалiтрову банку води, щоб за допомогою кип’ятильника зварити в нiй сосиски. Коли лаборант повернувся, Спартак вже зосереджено готував зразки для монтажу у вакуумнiй камерi.
– А може, до нас приеднаешся? – змовницьки спитав Пiцунда, коли зваренi у два прийоми сосиски були розкладенi по тарiлках. – Може ну ii, тую твою поiздку?.. Одно поглянь, на вулицi ще доволi сиро, вiтер. А у нас в лабораторii i третя склянка знайдеться, i шiсть сосисок легко на трьох подiлити, як i на двох… Га, Спарику?! Та й якщо нам мало здасться, ми завжди за добавкою збiгати можемо.
– Нi-нi, Пiцундо, не можу я. Поiздка надто вiдповiдальна.
– А хоч куди?..
– Не закудикуй! – доволi рiзко обрубав Спартак.
– Темниш… – зiтхнув iнженер. – Гаразд, дiло твое. Їжджай.
– Я буду наприкiнцi дня. А ви хоча б одинадцятоi дочекайтеся, бо раптом Вольдемар Савич нагряне? І дивiться менi, пийте, але щоб режим нагрiву…
– Іди вже собi геть. Ми з Рачком дорослi люди, розберемося.
Спартак кивнув, потiм увiмкнув вакуумнi насоси. Подивився на стрiлки мановакууметрiв, що повiльно поповзли до вiдмiтки «0 атм.». Перевiрив роботу системи водяного охолодження. На прощання махнув рукою Пiцундi, вийшов з кiмнати, спустився схiдцями на п’ятий поверх, потiм лiфтом – на другий. І там буквально нiс до носу зiткнувся з Людвiгом Альфредовичем!
– Спартаку Андрiйовичу, що там у тебе з експериментом? – негайно спитав шеф, за своею трохи дивакуватою звичкою хапаючи спiврозмовника за верхнiй гудзик пiджака.
– Розпочали вакуумування нагрiвальноi камери.
– Умгу… Качати години три з половиною, так?
– Десь так, тiльки потiм нагрiв-охолодження.
– Гаразд. Що ж, до понедiлка. Чекатиму на позитивнi результати.
Кудрiн вiдпустив його гудзик i широким кроком попрямував у кiнець коридору. Вiн був тепло вдягнений – отже, тепер не повернеться.
Про всяк випадок Спартак спустився на перший поверх в кiмнату зварювальника дядi Юри: звiдти було добре видно iнститутську автостоянку, зокрема i припаркований «УАЗ-469» шефа…
– Ну що, поiхав Кудрiн? – спитав дядя Юра з-пiд маски, при цьому не припиняючи зварювати пару чудернацького вигляду залiзяк.
– Поiхав.
– І ти теж хочеш з роботи чкурнути?
– Сподiваюсь, ви про це нiкому не розповiсте.
Дядя Юра припинив зварювати залiзяки, пiдняв маску, кинув на Спартака напружений погляд и процiдив:
– А яке мое дiло, хто куди?! У мене справи, а ти роби, що хочеш.
– Я ввечерi ще приiду, а за устаткуванням i Рачок послiдкуе.
Дядя Юра лише рукою махнув i повернувся до роботи. А молодий чоловiк пiднявся на другий поверх в загальну кiмнату, одягнувся, пробурмотiв: «Я надовго, але ще повернуся», – й побiг коридором до виходу з корпусу. На ходу перевiрив, чи лежить в його кишенi мiшечок з попелом…
* * *
Колись давно, ще пiд час навчання у школi, спаливши зошит зi своiм дебютним НФ-оповiданням «Полiт в один кiнець», Спартак вiдтодi саме так вчиняв i з усiма iншими чернетками. По-перше, для молодого чоловiка була нестерпною сама лише думка про те, що написанi ним на паперi слова гнитимуть десь на звалищi, то нехай краще пiдуть попелом!.. По-друге, це було дуже красиво, й вiд самого по собi процесу спалювання вiн отримував неабияке задоволення. А по-трете, прочитавши «Майстра i Маргариту», Спартак зрозумiв: рукописи таки справдi не горять, – але чернеток сказане не стосуеться! Можливо, його рукописи з часом опублiкують, але в чернетки, сповненi пошукiв i сумнiвiв, не мусить зазирати нiхто iнший…
Тим паче зараз йшлося не про якесь там НФ-оповiдання газетного формату i навiть не про повiсть, а про мiстичний роман «Апокалiпсис по-киiвськи» з його «Вектором киiвських катастроф ХХ столiття», з образами людей, загиблих жахливою смертю пiд час Голодомору, розстрiляних в Бабиному Яру, потоплих у селевому потоцi Куренiвськоi трагедii, вбитих «мирним атомом» в результатi аварii на ЧАЕС… Вiдновити по пам’ятi ТАКИЙ роман, вiд першого до останнього рядка просякнутий людським болем, горем i слiзьми – це була по-справжньому пекельна робота! Тим не менш, Спартак з нею успiшно впорався.
І коли його творiння було передруковано з чернеток набiло на друкарськiй машинцi iхньоi лабораторii (одну сторiнку вiн друкував зранку, ще до початку робочого дня, другу сторiнку – в обiд, третю – по закiнченнi роботи), молодий чоловiк чiтко зрозумiв: його «Апокалiпсис по-киiвськи» вийшов незвичайним в усiх вiдношеннях, отож i вчинити з чернетками роману вiн просто мусить не так, як з iншими. Тим паче, наближалося 13 березня 1992 року – 31-шi роковини Куренiвськоi трагедii!..
Отож в минулi вихiднi вiн попервах вчинив, як i зазвичай: дiстався одним з «дарницьких» трамваiв до Пiшохiдного мосту, перейшов на Труханiв острiв, вiдшукав одне зi старих згарищ, на якому туристи в теплий сезон смажили шашлики, назбирав хмизу, очерету i сухоi трави, розвiв багаття i ретельно – аркуш за аркушем, зошит за зошитом спалив на ньому всi чернетки. Однак утворений внаслiдок цього попiл на цей раз не закидав золотавим днiпровським пiсочком, але ретельно зiбрав у полотняний мiшечок, в яких вони в iнститутi зазвичай носили на аналiз спаянi або ж термообробленi металевi зразки.
Цей попiл був потрiбен Спартаковi для своерiдного «звiту мертвим». Звiсно, вiд такого задуму за версту тхнуло якимсь язичництвом чи чаклунством, отож його знайомий протодиякон Агапiт нiзащо не схвалив би нiчого подiбного. Однак до Агапiта тепер не пiдступитися, порадитися нема з ким… А якщо не «прозвiтувати» перед загиблими лютою смертю, про кого нинi сама пам’ять втрачена… Якщо не подати iм жодноi звiсточки про те, що вдалося зробити – нехай навiть у настiльки оригiнальний спосiб…
Нi-нi, iх неодмiнно треба сповiстити! Інакше Спартак не знатиме спокою, навiть начитавшись на нiч Бiблii.
Отож молодий чоловiк почав дiяти. Насамперед, вiн сiв на старенький деренчливий, трохи схожий на облуплену бляшанку з-пiд консервiв трамвай i поiхав на Байковий цвинтар, територiально найближчий до ІЕЗ iм. Патона. Колись у 1968 роцi на центральнiй кладовищенськiй алеi чергував мiлiцiонер, пильнуючи мiсце останнього спочинку киiвського мера Давидова, тепер же тут було зовсiм безлюдно.
– Ну так, Олексiю Йосиповичу, я розумiю, – мовив Спартак, зупинившись перед пам’ятником на його могилi. – Ви старалися жити для людей, вашим iм’ям навiть бульвар на лiвобережжi Днiпра назвали. Але Куренiвська трагедiя – це ваш прорахунок, ваша пряма провина! Ви сподiвалися, що всi про це забули. Комiтет держбезпеки зробив усе можливе для такого забуття, так. Але ж я не забув, Олексiю Йосиповичу! Я вiдмовився забувати – хоча хто я такий, здавалося б?! Всього лише п’ятирiчний хлопчик, любого дiдуся якого ви мало не вбили…
Запустивши пальцi в мiшечок, молодий чоловiк витягнув звiдти трохи попелу i кинув на могилу Давидова зi словами:
– Ось, почитайте, Олексiю Йосиповичу! Вам мае бути цiкаво.
Перетнувши невеличку цвинтарну алейку, другу порцiю попелу вiн кинув на могилу Щербицького, прокоментувавши це так:
– А ви, Володимире Васильовичу, так i не ризикнули пiсля аварii на ЧАЕС оголосити евакуацiю з Киева бодай маленьких дiточок i вагiтних жiнок. Через вас такi, як мiй однокласник Данька, хапанули невiдому кiлькiсть радiацii – i цього нiхто нiде не фiксував! Не кажучи вже про мене та iнших… Про тих, хто тодi ходив на Першотравневу демонстрацiю. Про школярiв i дошколят, якi опромiнювалися через ваше особисте боягузтво й небажання ламати партiйну кар’еру!.. Отже, ви, Володимире Васильовичу, продовжили «Вектор киiвських катастроф». А тому i ви будьте люб’язнi почитати про те, що накоiли.
Озирнувся уважно на всi боки. Але на головнiй кладовищенськiй алеi в цей день не було нiкого. От i добре! Нехай би й далi так…
Потiм трамваем, метро i тролейбусом молодий чоловiк поiхав на Берковцi. Третю порцiю попелу висипав на могилi Евки, при цьому перепросив:
– Вибач, кохана, що не встиг завершити цей роман за твого життя! Але навiть за порогом смертi ти допомогла виконати цей задум. Знала б ти, до чого цiнними стали твоi останнi в життi слова про «вектор», повiдомленi Олегом Фомiчовим!.. Ти дуже допомогла менi, Евко. Дуже-дуже!.. Я завжди кохатиму тебе i завжди пам’ятатиму, скiльки живий буду. Що ж, читай i ти.
Тролейбус i автобус довезли молодого чоловiка до Куренiвського цвинтаря. На таксi було б швидше – але не з його зарплатнею iнженера роз’iжджати на автiвцi! Ну нiчого, якщо поквапитись – мае встигнути…
Четверта порцiя попелу впала на могилу Арона Марковича Штульмана, при цьому Спартак уперше заговорив не надто впевнено:
– Привiт, прадiдусю! Бачиш, яке дiло… Вiд самого дитинства, скiльки себе пам’ятаю, незнайомi люди, по-перше – говорили, що ти був святим чоловiком, а по-друге – бажали, щоб я вирiс достойним тебе. Я й досi найменшого поняття не маю, чого такого ти зробив, щоб навiть абсолютнi чужаки вважали тебе святим. Менi навiть мама про це не розказуе чомусь. А коли запитую тата – вiн лише матюкаеться… Не знаю, вдалося менi вирости твоiм достойним праонуком чи не вдалося?.. Втiм, почитай i ти.
Далi тролейбус довiз його до перетину вулиць Фрунзе i Коротченка. Саме тут, неподалiк входу на стадiон «Спартак» (подумати тiльки, який символiзм!..) i навпроти трамвайного парку iм. Красiна, була розсипана п’ята пригорща попелу. Цього разу Спартак висловився коротко:
– Ось, читайте…
Чому?.. Бо на всiх трьох цвинтарях подiбного вiдчуття не виникало… А от саме на цьому перехрестi йому вперше здалося, що довкола юрмляться невидимi натовпи душ тих, чиi життя рiвно 31 рiк тому, день у день забрав грязьовий потiк! Тiльки й рiзницi, що тодi був понедiлок, а зараз – п’ятниця!.. Та все одно день нещасливий. І вони нещаснi – тi, хто загинув.
Неприкаянi душi зiбралися на фатальному перехрестi. Хоча буквально поруч вулицею Фрунзе iздили автiвки та мiський транспорт, тротуаром просувалися перехожi, Спартак твердо знав, що буквально тут же… i водночас не тут, а в якомусь iншому вимiрi його оточив цiлий натовп. А може, вiн сам на хвилину зник звiдси – з реального свiту?! Як iнакше пояснити, що нiхто з перехожих або з тих, хто проiжджав поруч, не звернули найменшоi уваги на молодого чоловiка, з долонi якого вiтер повiльно здував чорний всерединi, сивий по краях попiл вiд спалених паперових сторiнок?.. Повна пригорща попелу повiльно зникла, а вiн усе стояв на тому самому перехрестi. Й нiкому не було до нього дiла… Дивина та й годi!..
Проiхавши звiдти три зупинки тролейбусом, Спартак дiстався фiнальноi точки намiченого на сьогоднi маршруту – Бабиного Яру. До «офiцiйного» радянського пам’ятника навiть не пiдходив, а одразу ж широким кроком попрямував до встановленоi торiк менори. Молодий чоловiк не просто знав – вiн був упевнений, що найбiльше на нього чекають саме тут!..
Вже починало потроху сутенiти, до того ж погода пiд вечiр зiпсувалася: в спину тепер дув рiзкими поривами доволi сильний вiтер. Отож коли Спартак вивернув i витрусив з полотняного мiшечка рештки попелу – той не впав на землю, а пiдхоплений холодним вогким повiтряним потоком, понiсся мiнливою хмаринкою убiк дерев, що повиростали на мiсцi колишньоi яруги, ретельно засипаноi землею.
– Ось вам, читайте! – надривно вигукнув вiн, вiдчувши, як з очей мимоволi полилися сльози полегшення. – Радянська влада всiляко намагалася приховати вашу смерть, але люди не дали про вас забути, влаштовуючи жалобнi пам’ятнi мiтинги! До того ж, про вас розповiв в романi-документi «Бабин Яр» киiвський хлопчик Толiк Кузнецов!.. Але через потуги радянськоi влади сталася Куренiвська трагедiя, яку знов-таки намагалися приховати!.. А вже цi новi спроби влади, в свою чергу, спровокували катастрофу на ЧАЕС!.. Це «Вектор катастроф», розумiете?! Я знаю, ви мстилися за забуття – так казали люди, це не моя вигадка!..
