скачать книгу бесплатно
Та i як тут не перелякатися, скажiть на милiсть?! Вiн же точно знав, що лише нафантазував… безперечно, вигадав цю трiйцю – старшокласницю Соню, ii дiдуся Старого Сьому та його приятеля Бориса Петровича. А тепер з’ясувалося, що десятикласниця Соня Ставська, ii старий дiдусь Борис i Самуiл Сахновський справдi були розстрiлянi в 1941 роцi. Отже, вiн зовсiм не вигадав, а майже точно ВГАДАВ усю цю трiйцю…
Але як?! Як таке можливо? Вгадати одного – ну, припустимо. Але майже точно вгадати усiх трьох ОДНОЧАСНО?! Нi-нi, бути такого не може!.. Це якби не двi, а цiлих три авiабомби прилетiли б в одну вирву!
Витерши очi вiд слiз, Спартак зацьковано озирнувся навсiбiч. Однак нiхто не звертав уваги на молодого чоловiка, який гортав книжечки, сидячи на лавцi у скверику бiля Золотих Ворiт. Тодi вiн знов перевiрив усi три записи на сторiнках 68 та 72 чорноi брошурки – й лише пересвiдчився, що все прочитав вiрно. Отже, тричi вгадати з трьох разiв – це!..
«Ну ти й дурень, хлопчику Мiй! Хотiв отримати вiд Мене знак саме сьогоднi – 29 вересня 1991 року?.. Що ж, ось тобi вiд Мене знак саме сьогоднi – 29 вересня 1991 року. Чого тобi ще треба, Мiй хороший?..»
Як завжди, цих слiв нiхто не промовляв – просто саме такi думки виникли в збудженому мозку. А це означало одне-едине: все, що вiдбувалося з ним, починаючи з п’ятирiчного вiку – все це не просто так… Це не глупство i не його дурнувата примха. Роман «Апокалiпсис по-киiвськи» справдi мае бути написаний, бо люди повиннi дiзнатися правду про Куренiвську трагедiю.
Роман потрiбно написати за будь-яку цiну, навiть вiдновивши втрачений рукопис по пам’ятi – бо невiдомо, що чекае на Киiв у 2001 або в 2006, або i в 2011 роцi!.. Якщо розповiсти про техногенну катастрофу, що сталася в понедiлок, 13 березня 1961 року, можливо, навiть не станеться нiчого! Бо «Вектор киiвських катастроф ХХ столiття» нарештi вдасться перервати, розповiвши про нього людям – це единий засiб проти наступноi бiди!..
Дай-то Боже, щоб не сталося, звiсно… Але тепер для нього мало знати! Доведеться таки попотiти й написати роман!.. Бо знак отримано в той самий день, в який вiн сам же й намiтив. Тепер не вiдкараскаешся.
Будинок по вул. Жовтнева[6 - З середини 2009 року – вул. Покровська.], № 26, Суми, 9 листопада 1991 року
Тримаючи Зоряну на руках, Валiк розiгнався настiльки швидко, що вона аж заверещала вiд переляку:
– Ти ненорма-а-а-а?..
Однак слова «ненормальний» вимовити (точнiше, прокричати) так i не встигла, оскiльки вдаривши у зачиненi дверi носком правого чобота, вiн встиг рiзко прочинити iх швидше, нiж голова коханоi врiзалася в оббитi чорним дерматином дошки.
– Валько, ну ти ж i ненормальний! – вереснула Зоряна. – Ти що, «Дванадцять стiльцiв» надто багато дивився?! Подвиги Миронова[7 - Маеться на увазi т. зв. «Танго Остапа Бендера» у виконаннi Андрiя Миронова й Любовi Полiщук з 4-серiйного телефiльму «Дванадцять стiльцiв» (екранiзацiя 1976 року).] тобi спокiйно спати не дають?!
– Якщо спати, то тiльки з тобою, причому багато, активно i аж нiяк не спокiйно! – запевнив вiн, вправно кидаючи молоду дружину на м’яке лiжко. – Чим ми з тобою зараз i займемося…
– Валь-ко-о-о!.. Ненор-ма-а-аль-ни-и-ий-й!.. – простогнала вона, з нестримним реготом хапаючись за голову.
– А чого це раптом?! – Валентин картинно впав перед лiжком на колiна. – Сьогоднi наша шлюбна нiч, мiж iншим, тому приготуйся, моя кохана, витримати нестримну атаку… можна сказати – потужну навалу, за силою не меншу, нiж тропiчний ураган. От коли ми з тобою станемо старими й нi на що не здатними ветеранами шлюбу – от тодi, можливо, й дам тобi спокiй.
– Добре, що твоi учнi тебе зараз не бачать.
Зоряна запустила розчепiренi пальцi правоi руки в його розпатланi кучерi й заходилася пестити iх, знов i знов пропускаючи крiзь пальцi.
– А чого тебе непокоять моi учнi?.. Невже не може вчитель молодших класiв… Хiба ж я не чоловiк?
– Чоловiк, звiсно, чоловiк, – охоче пiдтвердила Зоряна, продовжуючи бавитися з його кучерями.
– А тодi припини своi мудрування. І давай нарештi займемося тим, для чого ми тут, у цiй кiмнатi усамiтнилися.
– Давай, – i загадково посмiхнувшись, вона додала: – Іди до мене…
Десь в кафе продовжувало гудiти бундючне весiлля, але вже без двох головних героiв цього дiйства. Бо принаймнi на початок сьогоднiшньоi ночi вся ця квартира, розташована на верхньому поверсi цього двоповерхового будиночка, була вiддана у повне кiлькагодинне розпорядження щасливих молодят. І нехай на ранок зовнiшнi стiни будиночка червонiють – бо таким насправдi е колiр цегли, з якоi зведено споруду. На ранок можна! Але вночi кольору стiн не видно. Бо сьогоднiшня нiч належить iм двом.
І нiкому бiльше!..
Село Княжичi, Киiвщина, вечiр 28 грудня 1991 року
– Федько-о-о!.. – покликала Тетяна Михайлiвна слабким голосом. І знов: – Федько-о-о…
– Так, мамо, я тут.
77-рiчна жiнка не бачила вже геть нiчого, тiльки вiдчувала, що вiдходить у позасвiти. Туди, де на неi давно вже чекае Костянтин Кирилович. Їi любий Кость… Нелегке життя прожили вони обое. Ясна рiч, особливо багато випробувань перепало чоловiковi: спочатку на фронтi, потiм у колгоспi – коли скалiченому довелося працювати нарiвнi зi здоровими. Зате жили вони достойно! Дiточок пiдняли, господарство…
Дiточки.
Якi ж вони у них чудовi – справжня окраса i гордiсть життя! Що дiвчатка, що хлоп’ятка. Особливо хлопцi… З Івана вийшов справжнiй науковець, а з Феодосiя – знатний живописець.
Ой, до чого ж чудову iкону намалював колись Федько! Намалював, коли ще малим був i тiльки вчився. Ту iкону навiть благословив один киiвський батюшка, якого всi поважали i до якого Тетяна Михайлiвна кiлька разiв возила молодшенького синочка: спочатку з його хворою нiженькою, а потiм – з отiею саморобною iконкою…
– Федь-ко-о-о! – знов покликала вона.
– Кажу ж вам, мамо, я тутечки.
Його долоня м’яко лягла на ii схрещенi на сонячному сплетiннi руки.
– Федько, дай менi Бога, будь ласка!
– Іконку?
– Так-так. Ту саму, що ти намалював колись.
Хоча вона нiчого вже не бачила, проте знала напевно, що дорогоцiнна iкона, прикрашена власноруч вишитим рушником, i досi висить в красному кутку iхньоi хати.
– Навiщо вам iкона тая, мамо?
– Хочу тебе поблагословити перед смертю, синочку. Тебе й усiх вас.
– Мамо, ви про що?! З якого це дива ви помирати зiбралися?! Та за кiлька днiв Новий Рiк настане, тодi ми з вами…
– Не дожити менi вже до Нового року. Помру як не сьогоднi ввечерi чи вночi, то завтра вже точно.
– Мамо, та ви!..
– Я так вiдчуваю, Федько. Менi вже час вiдходити, а тому дай свою iкону, будь ласка. І не сперечайся.
Проте оскiльки Феодосiй продовжував сидiти бiля неi нерухомо, не вiднiмаючи своеi долонi вiд ii рук, Тетяна Михайлiвна повторила:
– Прошу, синочку, дай твою iкону, будь ласка! Не сперечайся i не пручайся. Все гаразд, бо все так i мае бути.
1992
Незручнi кордони
Залiзничний вокзал, Житомир, вечiр 21 лютого 1992 року
Зiйшовши на платформу з киiвськоi електрички, уся трiйця прослiдувала всередину станцiйноi будiвлi. Тут один з них – найвищий на зрiст, який тримався найупевненiше, явно по-командирськи, – зробив iншим долонею знак зупинитися, потiм уважно огледiв ряди фанерних крiсел в кутку зали очiкування. Намiтивши пiдходяще, заклично мотнув головою. Коли ж наблизилися до намiченого мiсця, «командир» розбудив юнака, який мирно дрiмав на одному з пошарпаних, розписаних похабними слiвцями сидiнь, постукавши носком свого чобота по пiдошвi його облупленоi кросiвки:
– А нумо очисти мiсце!
– А шо таке-е-е?.. – в поглядi юнака читалося щире здивування. Тодi «командир» видобув з внутрiшньоi кишенi теплоi куртки-«аляски» солiдну на вигляд червону корочку i не розкриваючи ii, процiдив крiзь зуби:
– Пiш-ш-шов звiдси, й хутко! Бо як я покажу, що там написано – тобi ж це боком вилiзе!..
– Нумо, кому сказано?! Пш-ш-шов!.. – грiзним тоном додав другий, трохи нижчий за «командира», але такий самий здоровань. Скрушно зiтхнувши, юнак пiдхопив з сусiднього сидiння доволi мiстку сумку на довгiй лямцi, вiдiйшов трохи убiк, зупинився й озирнувся в пошуках вiльного мiсця. Не знайшовши нiчого, подивився запитально на трiйцю, яка мiж тим влаштовувалася на двох звiльнених мiсцях та ще й на третьому, розташованому поруч. А потiм попрямував чомусь не до вихiдних дверей, а до касових вiконечок. Втiм, новоприбульцi не звернули на те уваги.
– Ну й навiщо ви хлопця зiгнали? – звернувся Назар Амосович до своiх супроводжувачiв. – Вiн тут дрiмав, нiкого не займав…
– Не твое собаче дiло, – пробубонiв «командир». – Ти б краще про себе подумав, телепню, а не про якогось там…
– А ви мене що?.. Невже хочете тут полишити?
– Не просто хочемо, а таки полишимо, – впевнено пiдтвердив другий «конвоiр». – Втiм, ти сам нарвався, старий хряк.
– Хлопцi, ну навiщо ви так?..
– Це ми?! Це точно ми, а не ти?! – аж сiпнувся «командир».
– Але ж Валя – моя дружина, а ви – ii брати!..
– Розпуснику, га, розпуснику?.. – спитав другий «конвоiр»: – Тобi як було молоденьку м*ндусю дрючити? Мабуть, солоденько, га?..
– Хлопцi, хлопцi, ви ж ii брати! Як ви можете…
– Брати, ну то й що?! – «командир» з «конвоiром» змовницьки перезирнулися. – Але ж ми також i чоловiки!.. Отож чудово розумiемо, що молоденька солоденька м*ндуся нашоi Валюхи для тебе, хряка-смердюка…
– Хлопцi, ви про що?! Ми ж одружилися абсолютно офiцiйно, ми ж чоловiк i дружина!..
– Розкажи це комусь iншому, пхе! – презирливо скривився «командир». – Наша сеструха поклала на тебе кращi роки свого молодого життя й дозволила тобi, старому негiднику, першому вiдпердолити ii ще незайману м*ндусю. І що з того, що ви офiцiйно розписалися?! Теж менi аргумент!..
– Але ж вона мене кохае! – у вiдчаi скрикнув Назар Амосович.
– Кохае?! Го-го-го-о-о!.. Бу-гу-гу-гу-у-у!.. – зареготали обидва здорованi. – Як же тебе кохати, коли ти вже втратив…
– Ще не зовсiм втратив, просто послабшав… – Назар Амосович знiтився i додав, пильно вдивляючись у брудну пiдлогу: – Це вiкове, таке з усiма чоловiками трапляеться. І зi мною, i з вами таке станеться, i з…
– Но-но-но! – зупинив його «командир». – Ти нам тут не заливай…
– Я все ж таки лiкар, – нагадав Дунець.
– І х*й тобi за це в сраку, старому хряку!.. – пiдтримав брата «конвоiр». – Коротше кажучи, заткнися i слухай сюди. Сиди собi тут, у Житомирi…
– Але ж я тут не знаю нiкого, геть-чисто нiкого!..
– А то не наше дiло. Коротше, сиди тут i не смiй до Киева вертатися. А як вернешся i як ми побачимо, що ти знов додому прешся…
– Отож запам’ятай: руки-ноги тобi повириваемо, в сраку запхаемо i скажемо, що так i було, – резюмував «командир».
– А про квартиру вашу можеш забути, – додав «конвоiр».
– Це моя квартира, хлопцi! Це менi вiд лiкарнi дали…
– Була твоя, а стала нашоi сеструхи, а тому ти… – почав «командир». Як раптом у нього над головою пролунало запитальне:
– А нумо, хто ви такi? Вашi документи!
Здорованi пiдвели очi й побачили перед собою двох мiлiцiонерiв. Втiм, це не справило на них найменшого враження. Просто «командир» знов витягнув з внутрiшньоi кишенi «аляски» солiдну червону «корочку» i знов-таки не розгортаючи ii, весело мовив:
– Привiт, хлопцi! Це наш пацiент, ми його мусимо доправити…
– Який такий пацiент? – здивувалися мiлiцiонери.
– Наш пацiент, психiатричний. Ось ледве виловили аж у Киевi.
– Втiк, собацюро! – пiдтримав його «конвоiр». – Отож i доводиться у п’ятницю ввечерi замiсть того, щоб вдома сидiти й пивасика перед телевiзором дудлити, в Зарiчани[8 - В с. Зарiчани (Житомирська обл.) по Бердичiвському шосе, № 3, знаходиться Житомирська обласна психiатрична лiкарня № 1.] до психушки пертися.
– Ми там працюемо, – кивнув «командир».
– М-м-м, он воно як… – тепер уже спiвчутливо промукав один з мiлiцiонерiв. Але другий кивнув на закриту «корочку»:
– І все ж таки?..
– Хло-о-опцi-i-i… Та ви краще на його пачпорт погляньте, обрегочетесь! – ховаючи «корочку» у внутрiшню кишеню теплоi куртки, мовив «командир» i звернувся до Назара Амосовича: – Анумо ти, псих, покаж людям свiй пачпорт!
При цих словах губи Дунця розтягнулися у гордовитiй посмiшцi. Вiн запустив руку собi за пазуху, витягнув iз внутрiшньоi кишенi свого подертого пальтечка й передав мiлiцiонерам нiбито звичайного вигляду радянський паспорт – такий самий, як i у всiх. Та розкривши документ, правоохоронцi мало не вронили його вiд несподiванки: адже на внутрiшнiй сторiнцi обкладинки, насамперед, кидався в очi надрукований на газетному паперi тризуб, грубо вирiзаний по контуру «геральдичного» щита i за допомогою силiкатного клею налiплений на сторiнку поверх напису «Паспорт гражданина СССР». Ще парочка тризубiв була аналогiчним чином налiплена на деяких внутрiшнiх сторiнках (зокрема, на сторiнцi останньоi прописки), в iнших мiсцях абревiатура «СССР» була ретельно заштрихована червоною ручкою, а згори написано розмашисто: «Украiна».
– Це-е-е… Це що таке?!
Спантеличенi мiлiцiонери розгублено дивилися то на пiдло усмiхнених здорованiв, то на Дунця.
– Це я украiнiзував свiй паспорт! – гордовито випнувши груди, мовив Назар Амосович. – Щойно проголосили Незалежнiсть Украiни, як я взяв та й украiнiзувався, не очiкуючи нiяких вказiвок.
– Але ж це документ! Хiба ж можна?.. – дивувалися мiлiцiонери.
– Нехай усi бачать, що це паспорт УКРАЇНЦЯ!
Дунець спробував пiдвестися й виструнчитись, проте «командир» мовив до нього коротко й рiзко:
– Нумо сидiти, кому сказано!..
А потiм знов звернувся до правоохоронцiв:
– Отже, як бачите, це наш клiент, який повсякчасно збiгае з психушки, що в Зарiчанах. Добре, що ми його упiймали. Так що, хлопцi…
– Ну, лади, переконали, – мовив один з мiлiцiонерiв, рiзко козирнув i резюмував: – Щасливоi дороги! Й дивiться, не загубiть свого клiента знов.
– Так, роботка у вас!.. Не позаздриш, – кивнув другий мiлiцiонер. Потiм озирнувся до вхiдних дверей i дав вiдмашку рукою. Хлопець з мiсткою сумкою на плечi, якого здорованi зiгнали з мiсця, з розчарованим виглядом вийшов на залiзничну платформу…
Бабин Яр, Киiв, 13 березня 1992 року
