скачать книгу бесплатно
Попри те, що вже добiгав кiнця перший осiннiй мiсяць, сьогоднiшня недiля видалася напрочуд затишною i теплою. На прозоро-чистому небi, блакить якого не затьмарювала жодна, навiть найлегша срiбляста хмаринка, вiд самого ранку сяяло лагiдне сонечко. Здавалося б, настiльки чудова погода мала би сприяти гарному настрою всiх i кожного…
Але ж нi! У Спартака на душi вiд цього було, навпаки, дуже й дуже гiрко. А все через те, що сьогоднi були ювiлейнi – п’ятдесятi – роковини початку розстрiлiв у Бабиному Яру. Маючи занадто жваву уяву, молодий чоловiк уявляв, що рiвно пiвстолiття тому – 29 вересня 1941 року (тiльки от не в недiлю, а в понедiлок) стояла така сама лагiдна й тепла, майже лiтня погода.
Прочитавши напередоднi розклеене мiстом розпорядження окупацiйноi влади:
«Наказуеться всiм жидам мiста Киева i околиць зiбратися в понедiлок дня 29 вересня 1941 року до год. 8-i ранку при вул. Мельника-Докторiвськiй (коло кладовища)»,
не насмiлюючись протестувати через те, що ввечерi наступного дня, 30 вересня 1941 року, мав розпочатися Судний День, цi люди зiбрали необхiдний мiнiмум речей та потяглися з усiх куточкiв Киева до вказаного пункту збору. Вони наiвно вважали, що нiмцi як висококультурнi, моральнi люди посадять iх у поiзди та вiдправлять жити на Близький Схiд – у Палестину. Насправдi ж «подорож» виявилася значно коротшою, й ii кiнцевим пунктом був Бабин Яр. Мiсце масового розстрiлу…
Мабуть, нелегко прощатися з життям в таку чудову осiнню днинку! От якби з неба сiявся дрiбонький холодний дощик, – можливо, тодi було б хоч трохи легше. Люди могли б думати, що сама природа плаче через iхне передчасне розставання з життям, а так!.. Чи вiзьмемо вранiшнiй осiннiй туман: якби хто надумав дременути вiд полiцаiв та десь сховатися – зробити це було б легше, нiж в кришталево-прозорому повiтрi.
То яка погода все ж таки стояла пiвстолiття тому?..
Спартак i розслаблявся, i, навпаки, напружувався – але жоднi давно випробуванi методи чомусь не спрацювали. Минуле закрилося вiд небораки, зв’язок часiв було втрачено. А це вже само по собi видавалося жахливим!
А може, поiздка до Бабиного Яру все змiнить?! Подейкували, сьогоднi там мусять вiдкрити якийсь меморiальний знак на додачу до того наскрiзь «радянського» пам’ятника, встановленого п’ятнадцять рокiв тому. Отож хоча зусиллями прабабусi Ітеле й бабусi Сонi всю еврейську рiдню з напiвоточеного Киева вдалося евакуювати i в Бабиному Яру нiхто з iхньоi мiшпохи не загинув, – тим не менш Спартак з батьками збирався побувати там саме сьогоднi. Бо п’ятдесятi роковини – це таки п’ятдесятi роковини…
Втiм, пiсля снiданку мама Гатя заявила категорично:
– Ой, Спарику, знаеш що… Як я поiду туди, то неодмiнно розплачуся! Й плакатиму весь час вiд початку до кiнця… А тодi у мене тиск стрибне. Не вистачало лишень, щоб менi в Бабин Яр «швидку допомогу» викликали!
– А чому одразу «швидку»? – здивувався вiн.
– Як це «чому»?! Як «чому»?! Ти хiба не знаеш, що таке наше еврейське щастя?! Та подивись лишень, як ми живемо! Менi ж, за великим рахунком, один рiк життя за два… та нi – навiть рiк за три мае зараховуватися!
– То що, тобi зараз вже сто сорок чотири роки?! Ти це хочеш сказати?
– Знаеш що, Спарику, ти менi тут не пересмикуй, – суворо мовила мама Гатя. Хоча по маминих очах молодий чоловiк зрозумiв, що повнiстю вгадав ii потаемнi думки: матiр на повному серйозi вважала, що iй зараз не 48, а всi 144 роки! Хоча люди стiльки й не живуть…
– Гаразд, тодi я поiду сам.
– Їжджай, синочку, обов’язково iжджай. А потiм менi розповiси, як там воно було i що саме.
Тато Андрiй весь цей час мовчав, пiдiбгавши губи, а пiсля цих слiв дружини гупнув кулаком по кухонному столу, кучеряво матюкнувся i прожогом кинувся в iхню з мамою кiмнату. Розпитувати про причину подiбноi поведiнки Спартак не став, бо все чудово розумiв i без розпитувань. Адже батько панiчно боявся пiдступiв з боку КДБ, а тому вважав, що всiх учасникiв сьогоднiшнiх подiй неодмiнно заарештують просто на урочистому мiтингу i там же розстрiляють! Отож iхати в Бабин Яр на проголошенi «урочистостi» – дурiсть не менша, нiж вчинена пiвстолiття тому занадто наiвними «переселенцями до Палестини», якi натомiсть дружно вiдправилися в могилу. Таким чином, безадреснi, кинутi в повiтря кучерявi матюки були останнiм засобом стримати единого сина вiд жахливоi помилки.
Тим не менш Спартак таки поiхав на мiсце розстрiлiв. Вiн добре знав, де встановлено «радянський» пам’ятник, – отож до нього i попрямував вiд самоi тролейбусноi зупинки. Був дуже розчарований, не знайшовши там жодних змiн. Подумав, що мама Гатя дарма вiдмовилася iхати сюди: хоч би квiти вони разом поклали – а так!.. І лише зазбиравшись додому, дiзнався вiд випадкових перехожих, що новий меморiальний знак вiдкрили в iншому мiсцi – через дорогу звiдси, на територii старого еврейського Лук’янiвського цвинтаря…
Яким же було здивування молодого чоловiка, коли вiн побачив, що за меморiальний знак вiдкрили сьогоднi в Бабиному Яру: то була велична, прикрашена тематичними сценками бронзова менора, до пiднiжжя якоi вели вiсiм кам’яних сходинок. Додатково перед менорою стояла пара невисоких кам’яних брил, на лiвiй з яких напис було виконано еврейськими лiтерами, а на правiй украiнською мовою викарбувано:
ГОЛОС КРОВІ БРАТА ТВОГО ВОЛАЄ ДО МЕНЕ З ЗЕМЛІ
Вiн знав, що цитата взята з Бiблii[3 - Буття 4:10.]. Мiг навiть приблизно сказати, що це з уривку, де викладено iсторiю вбивства Авеля братом Каiном. Себто буквально з початкових глав Книги Буття. Спартак вже приблизно орiентувався в бiблiйних текстах, бо мав вдома прекрасне кишенькове видання – росiйський синодальний переклад з паралельними мiсцями та кiлькома мапами Палестини в додатку. То був подарунок вiд знайомого – вiд диякона Агапiта. Саме з ним молодий чоловiк i збирався подiлитись враженнями вiд побаченого.
Чому саме з Агапiтом, а не з мамою, наприклад?.. Бо вiд усього почутого мама, звiсно, розридаеться, не дослухавши до кiнця. Потiм у неi пiдскочить тиск… Отож з мамою буде все, як завжди в подiбних випадках: ii треба заспокоювати, клопотатися довкола неi – а про те, що бентежило самого Спартака, поговорити не вдасться.
Натомiсть Агапiта не треба опiкати, як маму. Вiн не хапатиме судомно ротом повiтря, не проситиме нi пiгулок, нi корвалолу й водички, щоб запити лiки. Вiн просто все оцiнить. Спокiйно й виважено. А ще Спартак щиро сподiвався на дружню пораду стосовно своiх можливих дiй в нинiшнiй ситуацii. Тут батьки не допоможуть… Власне кажучи, першi ж, хто йому не допоможе, – це мама з татом. Бо молодий чоловiк iх стiльки рокiв пiддурював!.. Агапiту ж вiн довiряв, причому мав для того всi пiдстави. Адже насправдi вони були знайомi понад два десятилiття. І чим далi, тим бiльше Спартак переконувався: доля iх звела аж нiяк не випадково…
* * *
…Так-так, сталося це чи то наприкiнцi весни, чи то на початку лiта 1968 року. Мама Гатя тодi навчалася заочно в Інститутi народного господарства, i коли настав час черговоi сесii – звично завiтала до Володимирського собору. Вже не пригадати, чому вона взяла маленького Спартака iз собою… Чомусь-таки взяла. Втiм, час вiд часу мати водила туди синочка просто так, без усяких потаемних думок. Просто заради естетичного виховання: бо храм був дуже красивий, i його розписували видатнi художники.
Того разу все йшло як завжди: старанно закутавши голову газовою косинкою, бiля входу мама придбала тоненьку воскову свiчечку, потiм пройшла вглиб собору, обрала одну з iкон, запалила свiчку, прилiпила на свiчник. Потiм мовчки завмерла поруч. Спартак знав, що в такi хвилини заважати мамi не можна – бо подумки вона молиться за те, щоб вдало «зiпхнути» черговий важкий iспит. Отож хлопчик терпляче чекав, сумирно стоячи поруч. Як раптом почув:
– Перепрошую… Чи можна з вами поговорити?
Вони озирнулися одночасно й побачили, що поруч стоiть якийсь молодий чернець… А може, й не чернець зовсiм?! Спартак тодi нiчого не тямив у церковних чинах, вiн просто бачив дорослого дядьку (насправдi доволi молодого чоловiка) в незвичайного вигляду вбраннi. Проте насамперед в очi малому кинулася родима плямка на лiвiй щоцi дядьки. Окрiм того, вiн поводився дуже незвичайно, як для «ченця», котрi зазвичай зверталися до вiдвiдувачiв храму прямо й вiдверто, без найменших вагань i в повчальнiй манерi. Але цей, по-перше, перепрошував, а по-друге, схоже, повчати маму Гатю зовсiм не збирався. Тодi чого ж йому треба?..
Про це мама Гатя i спитала «ченця». На що отримала вiдповiдь:
– Якщо це ваш хлопчик… тодi я хотiв би помолитися за нього.
Спартак нiчого не розумiв. Себто коли мама молилася за успiшну здачу сесii, в тому не було нiчого дивного, бо мама – це теж дiвчисько, тiльки велике. Мамi подiбнi речi дозволяються, це нормально. Але щоб хтось молився за нього самого… та ще й чужий?! Дивно, дуже дивно.
Втiм, дуже скидалося на те, що i мама Гатя також не розумiла геть нiчого. Можливо, побачивши, до чого збентежена молода жiнка, iнший би вiдчепився вiд неi – проте тiльки не «чернець», який продовжив говорити вкрай ввiчливо i водночас наполегливо:
– Ви того не вiдчуваете, але ваше чадо дуже, дуже особливе! Я вам мушу сказати… Тiльки не в його присутностi.
– Але чому?..
– Не можна, щоб хлопчик почув те, що я вам говоритиму.
– Ну, гаразд… Спарику, ми вiдiйдемо о-о-он туди, а ти постiй тут. Тiльки стiй так, щоб я тебе бачила.
Мама Гатя кивнула на найближчий вигин стiни храму, обмежений двома колонами, та попрямувала до нього боком – так, щоб не втрачати вiзуальний контакт з малим. Проте – чернець не послiдував нею, а трохи здивовано перепитав хлопчика:
– Спарик? Тебе мама так назвала… Скажи, чадо, яке твое iм’я?
– Мене Спартаком звати, – охоче вiдповiв малий.
– Але ж назвати так дитину не по-християнськи…
– А нiчого, то мене нарекли на честь бабусi Ципори…
– Спарику! – не стрималася мама Гатя, i в ii напружено звужених очах чомусь з’явився переляк. Проте – чернець зробив мамi Гатi знак рукою та пiдбадьорливо кивнув хлопчиковi:
– Анумо, нумо!.. Продовжуй, чадо.
І малий охоче пояснив:
– Мою бабусю всi називали Сонею. Отже, Софiею. Проте це ii не справжне iм’я, бо насправдi ii звали Ципорою. Просто це бабусi дуже не подобалося, бо ЦИПОРА – це по-еврейськи ПТАШКА, а СОФІЯ – це МУДРІСТЬ, причому вже по-грецьки.
– Спарику, таке казати зайве… – спробувала зупинити його мама, проте – чернець знаком повторно наказав iй мовчати, i хлопчик завершив:
– Бабуся не хотiла бути ПТАШКОЮ по-еврейськи, вона хотiла бути МУДРОЮ по-грецьки, отож i змiнила iм’я. Бабуся померла ще до мого народження, проте встигла сказати мамi, що у неi буде хлопчик. Саме такий, як-от я… Ну, от мене й назвали на честь бабусi.
– Як це?
– Дуже просто. От якi приголоснi в iменi ЦИПОРА, знаете?
– І якi ж?..
– Ц-П-Р. А першi три приголоснi в iменi СПАРТАК якi? С-П-Р. Дуже схоже: там Ц-П-Р – а там С-П-Р! Тому мене й назвали Спартаком на честь бабусi, а зовсiм не через футбольну команду.
– Скiльки тобi рокiв?
– П’ять.
– І ти вже рахувати вмiеш?
– Авжеж вмiю.
– А до скiлькох лiчбу знаеш?
– Вiд одного до ста. Назад вiд ста до одного знаю також. І сотнi знаю. І тисячi. Й навiть мiльйони.
– І читати можеш?
Спартак ствердно кивнув.
– Вибачте його, вiн сам не розумiе, що каже… – знов не втрималася мама Гатя. Однак – чернець звернувся до неi тепер уже трохи навiть суворо:
– Навпаки, ваше чадо щойно прояснило те, чого я нiяк не мiг зрозумiти. І тепер точно мушу сказати… Тiльки не в його присутностi. Вiдiйдемо.
Спартак лишився на мiсцi, дорослi ж вiдiйшли до стiни i встали мiж колонами. Поки – чернець говорив, мама Гатя нi на мить не зводила iз синочка пильного погляду. Тому вiн чiтко бачив, як ii очi поступово розкривалися вiд подиву дедалi ширше i ширше. Коли ж спiвбесiдник закiнчив, то пiдiйшов до малого, поклав на русяву голiвку обидвi долонi, деякий час простояв мовчки, потiм нахилився до нього, простягнув невеличкий, розмiром з дитячу долоньку округлий хлiбчик, з якого був вирiзаний крихiтний трикутний кавалочок:
– Це тобi, чадо. З’iси обов’язково, чуеш? Ну все, будь благословенний.
І пiшов, втупивши замислений погляд у храмову пiдлогу. Втiм, мама Гатя теж бiльше не затримувалася тут. Взявши синочка за руку, спочатку вiдiбрала i сховала в ручну сумочку хлiбчик, далi попрямувала до вхiдних дверей, а потiм до розташованоi неподалiк тролейбусноi зупинки.
– Ма-а-а, а що то за хлiбчик? – спитав ii Спартак за деякий час.
– Це проскурка, – пояснила вона i додала пошепки: – Нiколи… Чуеш? Нiколи не розповiдай чужим людям, як насправдi звали бабусю Соню!
– А чому?..
– Бо я так сказала.
Хлопчик знав: якщо мама говорить подiбним тоном – краще бiльше нiчого не з’ясовувати! Тому вiн спитав про iнше:
– Ма-а-а, а про що ви говорили з цим дядькою?
– Це не дядько, вiн семiнарист.
– А що таке СЕМІНАРИСТ?
– Ну-у-у… От я в iнститутi навчаюся, в Наргоспi. А вiн у семiнарii. Священником хоче стати. Батюшкою.
– То про що ви говорили?
Мама Гатя на мить зупинилася, озирнула малого якимсь дивним поглядом, нiби бачила вперше у життi. Мовила:
– Про це тобi справдi не можна знати, вiн мае рацiю.
– Але чому?..
– Тому.
І знов цей дивний погляд, дуже не характерний для люблячоi матусi… Тодi Спартак вирiшив поговорити про iнше:
– Ма-а-а, а цю проскурку, що вiн дав… Ти ii менi вiддаси?
– Вдома отримаеш, щоб нiхто не бачив.
– Менi цей дядько семiнарист наказав хлiбчик з’iсти. А можна я його маслом намащу i вiзьму до чаю?..
* * *
Проскурку вiн i справдi отримав удома i з’iв, як збирався, намастивши маслом i запивши мiцним солодким чаем. Натомiсть скiльки не розпитував матiр про суть ii розмови з семiнаристом – теж не дiзнався геть нiчого. Отож з часом облишив цi марнi спроби, пiсля чого мама Гатя, ймовiрно, просто забула той випадок – адже iснувало багато iнших, значно важливiших речей, про якi вона мала пам’ятати.
Однак сам Спартак нiчого не забув. Тим паче зустрiч iз дивним семiнатистом сталася приблизно в той самий час, що й убивство власного страху, вiдверта нiчна розмова з нафантазованим дiдусем Сьомою i початок збирання усiх доступних вiдомостей про Куренiвську трагедiю. Звiсно, вiн ладен був би вiддати що завгодно, аби дiзнатися бiльше про те, що саме семiнарист говорив мамi Гатi.
Легко уявити всю мiру здивування хлопця, коли влiтку 1979 року в тому ж таки Володимирському соборi вiн абсолютно випадково зустрiв того самого Агапiта – тiльки тепер уже в чинi диякона! До того ж колишнiй семiнарист став п’ятою за загальним лiком людиною, яка наважилася розповiсти про жахливi подii 13 березня 1961 року. Спартаку весь час дуже кортiло спитати, чи пам’ятае диякон, про що саме говорив з матусею п’ятирiчного русявого хлопчика, названого на честь бабусi, а не футбольноi команди?! Про саму ту зустрiч, про мовчазну молитву за хлопчика та про подаровану йому проскурку Агапiт геть-чисто забув – вiн перевiряв. Але раптом згадае, якщо спробувати поговорити про це знов i знов?!
А може, Агапiт саме тому й розповiв про все те, що побачив, перебуваючи того фатального ранку в Кирилiвськiй церквi, бо насправдi знав, кому розповiдае? Може, вiн таки не забув про iхню першу зустрiч – просто уникае такоi розмови, керуючись своiми мiркуваннями?.. Сам Спартак неодноразово намагався заговорити на цю тему. І щоразу його зупиняла якась важко пояснювана боязкiсть! Так, авжеж: диякон ставився до нього дуже добре. Настiльки добре, що навiть прекрасним виданням Бiблii забезпечив!.. Але раптом вiн розсердиться на нове нагадування про час i обставини iхньоi найпершоi зустрiчi?
Спартак все вагався щодо доцiльностi такого нагадування, вагався… однак так i не наважився протягом усiх цих рокiв. Й лише сьогоднi по дорозi з Бабиного Яру до Володимирського собору твердо вирiшив «розговорити» свого давнього знайомця. Нехай згадае все, що i як сталося понад два десятилiття тому. Час доби був найбiльш пiдходящим: недiля, вранiшне богослужiння вже мало б скiнчитися, до наступного е достатня кiлькiсть вiльного часу… Тiльки б зустрiти Агапiта в соборi!.. Або принаймнi дiзнатися, де вiн е, а тодi розшукати його.
Проте не так сталося, як гадалося. Щойно Спартак спробував розпитати, де можна знайти диякона, як почув приголомшливу звiстку: виявляеться, по-перше, його пiдвищили на один щабель в iерархii, по-друге – новоспеченого протодиякона перевели служити в якусь iншу, причому не киiвську парафiю. Усi спроби дiзнатися про перевод детальнiше наштовхувалися на суцiльне нерозумiння спiврозмовницi – вже лiтньоi жiнки, яка продавала бiля входу свiчки, iконки, хрестики та рiзноманiтну церковну лiтературу.
– Кажуть же тобi, що перевели звiдси протодиякона, отож нема про що запитувати, – невдоволено бубонiла вона.
– Так ви скажiть лише, куди його перевели! Ото й усе, що я хочу знати, – наполягав Спартак.
– А тобi це навiщо?
– Бо диякон Агапiт…
– Протодиякон.
– Ну так, тепер вже протодиякон.
– Не нукай, не запряг.
– Вибачайте. Просто протодиякон – це мiй добрий знайомий, ви ж нас, мабуть, неодноразово бачили за розмовами тут, в соборi…
– Бачити бачила, i що з того?
– Я хочу знати, куди його перевели, от i все. Тiльки й того.
