скачать книгу бесплатно
– Але ж я сказав, що говоритимемо ми довгенько, тому наберися терпiння. До речi, обiдом тебе нагодували?
– Писар наказав однiй молодусi накрити нам стiл. Щоправда, вона не дуже квапилася, тому перекусити ми так i не встигли.
– От же ж нероба! – обурився Федiр. – Добре, пiсля розмови почастую обiдом. Отже, почнемо…
Старець миттю зробився дуже серйозним, погляд його тепер був якимсь колючим:
– Розмова ця мала би вiдбутися iз твоiм батьком – священиком Євлампiем. Але як ми довiдалися, вiн нещодавно помер… Тож поговоримо з тобою. Отже, давним-давно, рокiв двадцять тому твiй батько дав притулок у себе чотирирiчному малятi на iм’я Іван. Я розумiю, що багато води вiдтодi витекло, але все ж таки спробуй згадати. Прошу тебе, це дуже важливо.
– Мiй батько Євлампiй за свое життя влаштував долю чималiй кiлькостi сирiт, – доволi сухо вiдповiв Михайло. – Мабуть, я б нiколи й не згадав про це, але тепер можу вiдповiсти точно: двадцять рокiв тому покiйний нинi тато надав притулок тiльки одному-единому хлопчиковi. Звали його Тимофiем. Цього сироту наша родина нiколи не забуде…
– Як це Тимофiй?! – Старець не приховував розчарування. – А Іван?..
– Тимофiй. Вiн ще повторювати полюбляв: «Я Тимофiй, маленьке рибачатко, а не циганчатко!» – i смiявся при цьому, аж заходився.
– За нашими вiдомостями, мав бути Іван, трьох або чотирьох рокiв вiд народження…
– Я добре пам’ятаю те лiто. Раннiм ранком через наше село проiхав циганський табiр i пiдкинув у храм, де служив мiй батько, хлоп’я рокiв трьох або чотирьох. Очевидно, малюк не знав, як його звуть, от тому тато й назвав його Тимофiем, оскiльки за святцями був саме Тимофiiв день. Отож дуже намучився батько iз цим хлопчиськом! Коли помирав, то вiдкрив на сповiдi, що взяв великi грошi, аби прилаштувати цього хлопчиська…
– У кого взяв грошi? – миттю насторожився Старець.
– Цього батько не сказав. Згадав, щоправда, що всi грошi до останньоi копiйки довелося повернути – тiльки пiсля цього демон його вiдпустив.
– Я так i не зрозумiв, що ж сталося iз твоiм батьком? І що це за демон?..
– Отой самий Тимофiй – вiн i е той самий демон!
– Хлопчисько?!
– Вiн, саме вiн!
– Нiчого не розумiю, – знизав плечима Федiр. Затриманий спробував пояснити:
– Батько взяв до себе циганське хлоп’я. Напевно, цi волоцюги йому за це добряче заплатили, але я про те не знаю напевно. Хлопчик був ну просто викапаним циганчам: волосся – немов чорнi хвилi, очi теж чорнi та розкосi, худющий неймовiрно. Тiльки-но взяв тато цю дитину, як i сталося з ним лихо: серце вхопило так, що ледь не помер! Ледве ми його тодi виходили…
Батько як видужав, так i вiддав одразу сироту в далеке село в родину рибалки якогось. Та через два роки рибалка помер, його родина нам Тимофiя й повернула: заберiть, мовляв, назад цього iрода – не людина вiн, а демон, що нещастя приносить! Тимофiй на той час пiдрiс, змiцнiв, навiть виглядав старше вiд своiх рокiв. За що не вiзьметься, усе в руках його вмiлих так i горить: хоч тенета полагодить, хоч риби бiльше вiд усiх наловить – хоч що!..
З часом взяв вiн моду до фортецi до стрiльцiв ходити, один з них хлопця запримiтив та й усиновив. Батько нарадуватися не мiг, що нарештi циганчати позбувся! Тимофiй i там першiсть свою виявив: за шiсть рокiв вивчився й шаблею володiти, i на конi гарцювати, i з пищалi стрiляти. Подейкують, пам’ять у нього була така, що хоч би один раз подивився на щось – а вже й на все подальше життя запам’ятае…
І все б добре, якби тiльки не вiдчував хлопчисько слабкiсть до коней, як i всi цигани!.. А як оселився вiн у фортецi, так в усiй окрузi й почали конi пропадати… Тимофiй пiд пiдозру й потрапив! Привели його козаки зв’язаного, немовби звiра дикого: забирайте, кажуть… Батько знов за серце!
Не знаю, що далi було б, та цього разу випадок нам допомiг. Проiжджала повз наше село купчиха з дочкою рокiв шести. Дiвчисько вирiшило у спекотний день викупатися в озерцi й ледь не потонула. На ii щастя, Тимофiй поруч рибалив, от i врятував малу. А йому що?! Вiн на той час вже Яiк перепливав вiльно… Сподобався юнак проiжджiй купчисi. Годi й казати: красенем писаним у своi тринадцять рокiв став, зросту хоч i невеличкого, зате косий сажень у плечах, весь iз себе доладний, спритний, розумний… Отож i вирiшила вдова купчиха його всиновити. Батько все влаштував i не тiльки саме циганча iй вiддав, але ще й гаманець, туго натоптаний грiшми. А як грошi геть вiддав, так демон вiд нашоi сiм’i й вiдчепився. Отак усе сталося.
У кiмнатi запанувала мовчанка.
– А що з купчихою… Тобто, чи не сталося з нею чогось незвичайного, не знаеш? – запитав за якийсь час Старець i додав: – Якщо хлопчик цей усiм суцiльнi нещастя приносив, то…
– Саме навпаки! Плiткують, нiбито купчиха та за рiк так розбагатiла, що аж в саму Москву подалася.
– Отакоi! Отже виходить, хлопчиська того тепер у Москвi шукати треба?
– Виходить, що саме там.
– А скажи-но, Михайле, як звали ту купчиху?
– От чого не пам’ятаю, того не пам’ятаю! Начебто Василiса, а от далi?.. На язику крутиться… але згадати не можу.
– Але ж до Москви вона подалася?
– Туди, туди.
– Ну що ж, добре! Дякую тобi, Михайле, за допомогу. Про все iнше ми самi дiзнаемося. Головне ти нам пояснив: циганча твое не Іваном звуть, а Тимофiем, i шукати його треба в Москвi в якоiсь удовоi купчихи з дочкою. Гаразд, на цьому розмову нашу й закiнчимо – зрозумiло, якщо тобi бiльше нема чого сказати. Або ж е?..
– Немае.
– Ну, на немае й суду немае! Що ж, Михайле, тодi не забувай: про розмову нашу нiкому анi слова, iнакше…
– Та от вам хрест!!! – затриманий рвучко перехрестився.
– Добре, дуже добре. А тепер давай-но поiмо, як я тобi й обiцяв.
Федiр пiдвiвся, пiдiйшов до дверей, розчахнув iх та звернувся до вартового, який чергував iззовнi:
– Параску сюди, i швидко. Нехай збере нам легку вечерю.
Вже незабаром стiл у кiмнатi Старця був накритий бiлою скатертиною, а молодиця заходилася пурхати навколо, пiдносячи то медовуху, то рибу, то пирiг, то калачi, то рiзносоли…
Втiм, вiдшукати Тимофiя у Москвi виявилося справою нелегкою. Цiлих два роки нишпорки Розрядного, а згодом ще й Розбiйного приказiв то натрапляли на його слiд, то знов губили. І можливо, втратили б остаточно, якби не пристрасть розшукуваного парубiйка до авантюр.
Вихований удовицею купчихою Василiсою Дедiловою юнак легко сходився iз заможними людьми, робив пiдробки i вчиняв розтрати, пускав з торбиною по свiту найзаможнiших купцiв… А попався на дрiб’язку – вкрав свiчники з будинку такого собi Башмакова, людини небiдноi й водночас гречноi. Ясна рiч, Тимофiю варто було би врахувати, що власник срiбних прикрас, якi впали йому в очi, – це сам Дементiй Минович Башмаков, постачальник царського двору, котрий вiдав у приказi Великого Палацу поповненням державноi скарбницi й до якого сам цар благоволив!..
Загалом-то, дарма юнак полестився на клятi свiчники: адже нишпорки Розбiйного приказу нарештi наздогнали довгоочiкувану здобич. За всiма правилами, Тимофiя мали би швидко, без зайвого шуму прирiзати. Ще б пак: синок Лжедмитрiя, який випадково вижив!.. претендент на царський престол, замiсть якого повiсили iншого!.. Але пограбований лиходiем Дементiй Минович, як людина розважлива, керувався iншими мiркуваннями. Аби Тимофiй надалi не накоiв дурниць, пiд варту були взятi найдорожчi для нього люди – прийомна матiр Василiса Дедiлова i його люба зведена сестра (у дарунок якiй i призначалися триклятi свiчники). Вiдтепер з колись невловимого крадiя можна було хоч мотузки вити…
Годi й казати, розумним чоловiком був Дементiй Минович Башмаков – майбутнiй дяк майбутнього моторошно-грiзного Приказу таемних справ!
Глава 5
Студентська юнiсть
Королiвство Польське, травень 1630 року
У 1630 роцi родина вiдправила молодого княжича в закордонну освiтню поiздку. Рiшення було ухвалене на сiмейнiй радi. Поговоривши iз старшим сином, батько остаточно переконався, що вiн прагне полiтичноi кар’ери, для чого обирае фах юриста, i палко пiдтримав сина в його бажаннi. Та й волелюбний[8 - Гасло Лейденського унiверситету – «Praesidium Libertatis» («Оплот волi»).] Лейденський унiверситет для початку освiтньоi поiздки був обраний не випадково. Нiдерланди й Голландiя, що входила до iхнього складу, на той час вирiзнялася у всiй Європi вiльнодумством i вiротерпимiстю[9 - Республiканський державний устрiй З’еднаних провiнцiй став наслiдком компромiсу мiж молодою буржуазiею та старим дворянством, досягнутий ще в ходi Нiдерландськоi революцii. Верховним органом держави були Генеральнi штати, у яких засiдали делегацii вiд 7-ми провiнцiйних штатiв. Генеральнi штати вирiшували питання вiйни i примирення, вiдали фiнансами та збройними силами. Провiнцiя Голландiя, вiдповiдно до економiчноi потужностi ii буржуазii, мала в Генеральних штатах найбiльший вплив. Влада в окремих провiнцiях належала провiнцiйним штатам, що складалися з делегацiй вiд мiських магiстратiв i представникiв мiсцевого дворянства. Доступ в усi цi органи управлiння був вiдкритий лише для 2–3 тис. осiб з верхiвки голландськоi торговельноi буржуазii, якi поступово утворили замкнену правлячу касту «регентiв».].
Подорож обiцяла бути важкою й небезпечню, вона мала тривати спочатку суходолом, потiм морем. Тому до Лейдена молодий княжич вiдправився не самостiйно, а разом iз групою однолiткiв – випускникiв Ракiвськоi академii: Андрiем Вишоватим, Олександром Чапличем, Миколою Любенецьким i Петром Суходольським. Супроводжував групу арiянськоi молодi старший наставник – доктор медицини Андрiй Руткович.
* * *
Запряжена четвiркою баских коней поштова карета летiла стрiлою по територii Королiвства Польського. Перед очима пасажирiв проносилися милi серцю сiльськi пейзажi, широкi лани й густi лiси. Немирич i його друзi дедалi бiльше вiддалялися вiд рiдного дому.
На той час Польща перебувала у станi вiйни. На дорогах скрiзь стояли застави. У маленьких прикордонних мiстечках i селищах були розквартированi вiйська. На поштових станцiях перевiряли речi й особи мандрiвникiв. Інодi доводилося тривалий час очiкувати дозволу на проiзд i спецiальних перепусток. Доки черговий писар разом iз старшим наставником щось оформлював, молода компанiя навiдувалася в найближчий трактир, де на них чекав гарячий обiд або тепла вечеря.
На черговiй поштовiй станцii змiнювали коней, а iхнiй екiпаж оглядав мiсцевий коваль. Ночами намагалися не iздити, тому що в краiнi панував неспокiй. Ночували зазвичай у придорожнiх садибах, селяни привiтно й радо приймали юних представникiв арiянськоi знатi. Юнаки поводилися тихо, скромно, платили завжди щедро.
Проiжджаючи польськi мiста, мандрiвники вiдчували суворий i пригнiчений настрiй мiсцевого населення через вiйну й бешкетування iнквiзицii. Величезнi костьоли, каплицi, монастирi займали цiлi квартали, а на мiських вулицях i торговищах замiсть дiлового люду сновигали зграi ченцiв i черниць. Краiна перебувала в запустiннi, по дорозi iм дедалi частiше зустрiчалися напiвзруйнованi садиби, недоглянутi сади й городи.
Прибувши в морський порт, мандрiвники начебто потрапили до нового свiту. Тут вирувала торгiвля, у гавань заходили i звiдси вiдбували по декiлька суден на день. Здалеку купцi привозили шовк, оксамит, прянощi, порцеляновий посуд та iншi заморськi дива. Вивозили мед, вiск, янтар, деревину, коштовнi хутра…
У Лейден пливли цiлих сiм тижнiв по Балтiйському морю на невеличкому кораблi, час вiд часу пристаючи до берега, щоб розвантажити частину товарiв i завантажити iншi. Плавання тривало без особливих пригод за винятком того, що 10 червня просто з палуби всi могли спостерiгати затемнення Сонця.
У порт прибули пiзно ввечерi у недiлю, 28 липня. Оселилися в одному з портових готелiв. Все тут було незвичайним, починаючи вiд лiжок та iнших меблiв. Туалетiв не було, натомiсть довелося знайомитись iз нiчними горщиками. Кухня дуже вiдрiзнялася вiд польськоi: тутешнi господинi готували бiльш пiсну iжу, переважали страви з риби.
Наступного дня поiхали в Лейден. Дорогою роздивлялися з вiкон критого екiпажу довколишнi пейзажi: стародавнi фортецi, вежi, церкви з високими дзвiницями, невеликi акуратнi будиночки з кольоровими черепичними дахами, зеленими садочками… Коли нарештi дiсталися мети подорожi, на них вже чекали затишнi кiмнати в одному з тутешнiх будинкiв. Привiтний хазяiн нагодував мандрiвникiв ситним обiдом.
Наступного ранку, поiвши свiжосмажених млинчикiв, вiдправилися на прогулянку мiстом. Лейден виявився затишним мiстечком з безлiччю каналiв, неляканими качками i чаплями, яких можна було зустрiти просто посеред вулиць, i специфiчною архiтектурою мiсцевих споруд. Весь центр мiста був густо заселений. На перших поверхах будинкiв, як правило, розмiщувалися крамницi, майстернi, ломбарди, таверни, на других жили iхнi господарi.
Життя (i навiть торгiвля!) тут спливало розмiрено, можна навiть сказати – монотонно. В очi кидався загальний спокiй, вiдсутнiсть суети. На вулицях i площах було повно художникiв, якi малювали пейзажi або оформлювали вiтрини, а також точильникiв ножiв, дрiбних торговцiв i ремiсникiв. Захопившись, молодi люди заблукали й потрапили в ту частину мiста, де через вузькiсть вуличок перехожим доводилося протискуватись мiж близько розташованими будинками. Просто на вуличках накопичувався бруд, який час вiд часу змивався дощами в численнi канали. Не дивно, що скрiзь вiдчувався жахливий сморiд.
Зате уяву молодих людей вразив розташований у центрi мiста гiгантський рибний ринок. Тут пахло морем. Просто на землi лежали незлiченнi кошики, наповненi мушлями i дрiбними рибинками мiсцевих назв. Їх миттево розкуповували, одразу ж вiдправляли на кухнi й подавали до столу в крихiтних тавернах любителям моря, риби й часнику.
Лейденський унiверситет, 1 жовтня 1630 року
Ранньоi осенi, коли надворi стояло «бабине лiто» i ще не всi студенти поз’iжджалися на заняття, одного дня бiля навчального корпусу самотньо стояв юнак i терпляче очiкував на викладача, якого все не було. Раптом з будiвлi на вулицю вийшло близько десятка студентiв, а слiдом за ними у дверях нарештi з’явився лiтнiй професор, одягнений у широку мантiю з бiлим вiдкидним комiром – Гуго Гроцiй. Парубок зiрвався зi свого мiсця й пiдбiг до викладача.
– Добридень, пане вчителю! – привiтався вiн. – Менi передали, що ви хотiли побачити мене.
– Авжеж, Юрiю, це так i е. Менi дуже лестить ваш пiдвищений iнтерес до мого предмета. Тож я хотiв би обговорити з вами програму ваших занять.
– Я слухаю вас.
– Насамперед, пане Немиричу, я склав для вас список лiтератури, необхiдноi для якнайкращого засвоення матерiалу. Ось, будь ласка! – i Гроцiй простягнув юнаковi кiлька аркушiв паперу.
– Дякую, пане вчителю. Я неодмiнно проштудiюю усi цi книги, вiд першоi до останньоi.
– Бiльшiсть iз цих книг можна знайти в бiблiотецi, а от решту…
– Не переймайтеся, пане вчителю, неодмiнно ознайомлюся з усiею лiтературою, рекомендованою вами.
– Добре. І також не забудьте вiдвiдати завтра лекцiю.
– Обов’язково! До побачення, пане Гроцiю…
– До зустрiчi, пане Юрiю.
Немирич щодуху прибiг до унiверситетськоi бiблiотеки, окрилений тим, що Гуго Гроцiй взявся особисто обговорювати з ним програму занять.
Бiблiотечна зала була щiльно заставлена численними шафами, на яких нерiвними рядами вишикувалися книжки. Юрiй пройшовся уздовж рядiв, розглядаючи корiнцi томiв i читаючи назви. Як раптом, немовби з-пiд землi, перед юнаком вигулькнув бiблiотекар i спитав чемно:
– Добридень! Вас щось цiкавить, юначе?
– Добридень, пане… е-е-е…
– Мене звати Мозелем. Мозель Мейсон, унiверситетський бiблiотекар. Якщо у вас е якiсь побажання, я вам радо допоможу. Не соромтеся, парубче, звертайтесь. Отже?..
– Дякую, пане Мейсоне, менi зараз ваша допомога i справдi дуже потрiбна, – почав Юрiй непевно, потiм простягнув бiблiотекаревi список книг за словами: – Оце я хотiв би замовити…
Бiблiотекар взяв список, пiдiйшов до величезного вiкна, де було краще видно, пробiгся поглядом по паперових аркушах i мовив захоплено:
– Вiтаю, вам дуже пощастило! Це почерк самого Гуго Гроцiя. Можете повiрити, що далеко не всiм студентам цей викладач складае власноруч список лiтератури… До того ж вам вiн склав чималенький – отже, вважае вас перспективним студентом. Пан Гроцiй рiдко помиляеться…
Потiм старий поринув з головою у вивчення записiв, перiодично киваючи. Інодi його очi спалахували, iншим разом вiн запитально позирав на Юрiя.
– Що вас бентежить, пане Мейсоне? – поцiкавився Немирич.
– Нiчого. Просто список величезний. До того ж, на превеликий мiй жаль, не всi книги в нас е… Багато чого треба буде шукати в букiнiстичних книгарнях мiста. Але це не проблема – у мене багато знайомих букiнiстiв.
– Дякую вам. А що iз запропонованого можна взяти саме зараз?
– Зараз пiдберу вам декiлька книг… Але доведеться трiшечки почекати… У вас е час?
– О, так, я маю час.
– Тодi, пане…
– Юрiй Немирич.
– Тодi, пане Юрiю, розташовуйтеся о-о-он у тiм крiслi й чекайте. Можете поки що почитати оце, – i старий простягнув юнаковi невелику книжечку… Обкладинка ii була затертою до нерозбiрливостi: либонь, книгу читали часто. З затертих слiв вдалося розiбрати одне-едине: «Хронiки». Ну що ж…
Вмостившись у зручному затишному шкiряному крiслi, княжич заходився вивчати зачитану книженцiю, яка розповiдала про Вiсiмдесятилiтню вiйну[10 - Інша назва Нiдерландськоi революцii.]. Саме коли вiн читав про один з найтрагiчнiших епiзодiв – облогу Лейдена, до бiблiотеки зазирнув чоловiк приблизно сорокарiчного вiку, приемноi зовнiшностi, одягнений за останньою модою… який привiтався польською!
– Добридень! – здивовано вiдповiв Юрiй. – А як ви здогадалися, що я вас зрозумiю?
– Кшиштоф Арцишевський, – мовив вiн твердо, простягаючи юнаковi руку. – А вас як звуть, дозвольте поцiкавитися?
– Юрiем Немиричем мене звати.
– Аякже, чув, багато чув про вашого батька-суддю! Рiч у тiм, Юрiю, що ранiше я жив у Польщi, тепер от перебрався в Нiдерланди i навчаюся в цьому славетному унiверситетi… А що це ви читаете, парубче?
Юрiй продемонстрував затерту обкладинку новому знайомому.
– Так, я iз цим знайомий, – пафосно вiдповiв Кшиштоф.
– А чи правда, що жителi Лейдена витримали рiчну облогу мiста?
– Не тiльки. Лейденцi навiть одержали як винагороду за свою стiйкiсть оцей самий унiверситет[11 - Унiверситет був подарований мiсту Лейдену Вiльгельмом І Оранським Мовчазним як подяка за мужнiсть мiстян, якi непохитно витримали у 1575 роцi облогу iспанцiв, що тривала протягом року. Інша пропозицiя Вiльгельма Оранського зводилася до довiчного позбавлення мiста усiх видiв податкiв, проте жителi Лейдена вважали за краще мати в рiдному мiстi чудовий унiверситет, який з часом уславився на всю Європу.]…
– Та невже?.. А мер мiста? Вiн же не втратить рук, правда ж?
– Та що ви, пане Немиричу, немовби дитина, чесне слово?! Руки у мужнього пана мера лишилися цiлими й неушкодженими, не переймайтеся.[12 - Згiдно з переказами, пiд час рiчноi облоги лейденський мер якось сказав городянам, що згоден, аби з його вiдрубаних рук приготували iжу для голодуючих, нiж вiдкрити ворогам мiськi ворота.]
