скачать книгу бесплатно
– Нi! – жахнувся Андрiй. Але баба вже владно вхопила його за руку, i князь чомусь вiдразу припинив пручатися. Циганка перевернула його руку долонею нагору й забелькотiла, немов божевiльна:
– Кров!!! Смерть!!! Кров… Смерть…
Далi все сталося так швидко – як оком змигнути. Андрiй i сам не знав, чи бачив усе насправдi, або ж з ним сталася миттева непритомнiсть!..
…Самотнiй воiн вiдбиваеться вiд сотнi ворогiв, навколо гори трупiв i калюжi кровi… Але от вже розлючена юрба тягне до болота його оголене тiло…
…Баба повернула голову, примара зникла, хустина сповзла назад.
Мiсячне свiтло впало на ii обличчя, висвiтливши жовту, немов пергамент, шкiру, величезний гачкуватий нiс, потворний беззубий рот…
Андрiй вiдчував на своiй долонi холоднi кощавi пальцi. Вiн спробував вiдсмикнути руку, але не змiг.
– Поiхали, Стефане! – вигукнув князь i таки висмикнув руку, перехрестившись.
– Не йди, я ще не все сказала, не все пояснила… – почала благати старчиха. – Я не бачу тебе. Тут надто багато свiтла. Повернися й подивись менi в очi…
Немирич покiрно повернув голову й поглянув у ii жахливi нерухомi, немовби склянi очi, затягнутi напiвпрозорою зеленуватою плiвкою…
– Стефане, скорiше, геть звiдси!!! – не своiм голосом заволав пан Андрiй. – Подивися, це ж мертвячка! У неi ж мертвi очi!
Стефан непевно смикнув вiжки. Кiнь жалiбно заiржав i через силу рушив з мiсця, але баба не вiдставала, вона перетворилася в чорну хмару й продовжувала плисти над землею поруч iз вiзком. У тишi ночi чулося ii бурмотiння, що переслiдувало Немирича i зводило його з глузду…
– Вiд долi не втечеш, ii не обскачеш на конi, не об’iдеш на возi!.. І дарма, хто помре: може, це будеш ти, пане?.. А може, i якийсь нащадок твiй?..
– Жени!!! Геть жени вiд цього клятого мiсця!!! – у розпачi закричав Андрiй.
Стефан здригнувся, немовби прокинувшись, i щосили стьобнув коня. Але тварина вже не мала потреби в тому: здригнувшись усiм тiлом, кiнь злякано заiржав i понiсся галопом. Земля полетiла з-пiд копит, дерева й хрести замиготiли, потiм злилися в нерозрiзнену суцiльну стiну… Баба вiдлетiла вiд вiзка, i, немов пiдхоплений ураганом крихiтний осiннiй листочок, зникла в нiчнiй пiтьмi.
– Ти бачив бойовище й одинокого козака?! Ти бачив рiки кровi?! – задихаючись, запитав князь у Стефана. – А розлючену юрбу?.. А болото?..
Цвинтар нарештi залишився позаду, вiз вилетiв на велику дорогу, звiдки до панського маетку було вже рукою подати. Мали рацiю завсiдники корчми: шлях через цвинтар виявився найкоротшим… але яким жахливим!..
– Нi, нiякого козака я не бачив. Мабуть, тобi привидiлося, княже, – тихо вiдповiв Стефан. – А баба?.. Та це просто юродива якась. Кого тiльки не зустрiнеш на цвинтарi уночi… Забудь про цi дурницi, княже!
– Як я можу забути таке?! – обурився Андрiй. – Ця карга наврочила чиюсь смерть! І звiдки вона знала мое iм’я?!
– Одружитися тобi потрiбно, княже, а не вислуховувати маячню всяких божевiльних бабiв. А слова ii забудь! Не для тебе це пророцтво, отак. Боже борони вiд таких пророцтв… i вiд клятих божевiльних провiсниць заразом!..
Плеснувши козака по плечу, Немирич легко зiстрибнув з воза. Багряний свiтанок повiльно розфарбовував обрiй, небо затягувалося сiрими рваними хмарами. Вiтер мiцнiшав. Зважаючи на всi прикмети, насувалася гроза.
* * *
Андрiй прокинувся близько полудня тому, що сонячнi променi, золотi й теплi, падали на постiль, зiгрiвали й нiжили, заслiплювали очi… Вiн замружився. Вставати не хотiлось… Одначе добре було б зараз, при денному свiтлi, подивитись на вчорашнiй виграш! Цiкаво, яке багатство вiн загрiб на п’яну голову та пiд везучу руку?..
Князь знехотя пiдвiвся з лiжка, повiльно перетнув кiмнату, простягнув руку до калитки, що лежала на невеличкому столику… Однак мiшечок виявився порожнiм. Андрiй не вiрив своiм очам: там не було жодноi монетки! Зникли також i заставнi, i перстень iз яскравим смарагдом – а йому ж так хотiлося глянути на чудовий камiнь тепер, у яскравому сонячному промiннi!..
«Хто б мiг усе це взяти?!» – губився у здогадах Андрiй. А може, нiхто й не брав?! Раптом усе вигране вчора вiн забув у корчмi?! Чи загубив по дорозi додому?! А може, ота мертва старчиха-циганка вiдiбрала?..
Трохи подумавши, вiн вирiшив, що варто поiхати назад до корчми i з’ясувати, куди ж подiвся вчорашнiй чесний виграш.
* * *
Немирич поскакав полем, потiм через гай. Але коли виiхав на пагорок, то поблизу дороги нiякоi корчми не знайшов. Вона пропала, немовби розчинилася! Немовби й не було ii…
«Що за чортiвня?! Невже заблукав?» – подумав Андрiй. Вiн пiдвiвся на стременах, ще раз озирнувся довкола й помiтив удалечинi невеличке селище. Вирiшив заiхати туди й розпитати про корчму тамтешнiх жителiв.
Селище складалося всього з декiлькох будинкiв. Маленька дерев’яна церквиця, приосадкувата й низенька, була розташована в центрi селища. Князь вирiшив зайти в церкву, майже порожню в цю годину дня. Опинившись там, вiдчув себе набагато спокiйнiше – зовсiм як у далекому дитинствi… Навiть важко зiтхнув при цих згадках.
Зненацька бозна звiдки виринув старенький священик i запитав спiвчутливо:
– Що привело тебе сюди, чадо Боже?
– Я хочу висповiдатися, отче, – вiдповiв Андрiй.
– Покайся у своiх грiхах, чадо, покайся, – сонним голосом пробурмотiв батюшка, прихильно кивнув i приготувався слухати.
– Це буде не зовсiм звичайна сповiдь, – попередив Андрiй. – Навiть не знаю, iз чого розпочати… Можливо, ти, отче, не повiриш менi. Те, про що я розповiм, звучить дуже незвичайно й дивно…
І Немирич повiдав про вчорашню картярську гру у корчмi, про повернення додому, про зустрiч iз старчихою-циганкою на цвинтарi, про ii жахливi слова i кривавi видiння… Загалом, про все, що сталося. Андрiй говорив, священик мiж тим слухав уважно, лише зрiдка перепитуючи. По мiрi того, як проходила ця дивна сповiдь, князь вiдчував полегшення. От нарештi хоч хтось зацiкавився його нещасною долею! Намагався вислухати й зрозумiти…
– Неприемна зустрiч! – важко зiтхнув священик. – Неприемна, але не така вже i страшна. Звiсно, коли людина бачить смерть, це не завжди означае смерть самоi людини. Ти, чадо, можеш докорiнно змiнити свое життя – i тодi вмре колишне твое життя, розгульне й розпусне! Помре в людинi старе, народиться нове, а людина житиме. Ти досi жив неправедно, багато ворогiв нажив, багато з тобою сталося такого, чого тепер соромишся. Твое серце вимагае змiн, iнакше тебе поглине безодня нерозумiння. Отже, все, що сталося з тобою, – це просто попередження тобi вище.
– Менi потрiбно змiнити життя? – несмiливо поцiкавився князь.
– Нi, чадо Андрiю, тобi треба в усiх подробицях згадати, яким ти жив, а також добряче подумати про те, яким став унаслiдок такого життя.
– А звiдки ти, отче, знаеш мое iм’я? – здивувався князь.
– Та хто ж у наших краях не знае князя Немирича!.. Був ти славетною людиною, а став нiкчемою, п’яницею i картярем. Але, княже, мабуть що любить тебе Господь, якщо такi знаки шле. Йди ж собi з Богом, чадо, знайди дружину вiрну, добру та й живи собi, як усi люди – чесно i праведно. Дiтей, онукiв рости, давай iм мудрi настанови. Пiклуйся про благо людей… І станеш тодi щасливим.
Андрiй кивнув i повiльно побрiв геть. Високi дверi церкви з рипiнням зачинилися за його спиною. Подальше Немирич пам’ятав доволi непевно. Вiн об’iздив усю околицю, але так нiде i не знайшов нi клятоi корчми, анi старого цвинтаря – нiчого iз учорашнього, геть анiчогiсiнько!!!
Коли пiд’iжджав до маетку, сонце вже повiльно пiдповзало до обрiю, чорнi тiнi вiд будинку, дерев i кущiв ставали дедалi довшими… Вiн зупинив коня просто посеред дороги i, не спiшуючись почав чекати вечора. Коли останнiй сонячний промiнь розсипався у повiтрi червоно-золотавим вогнем, Андрiй посмiхнувся i легенько смикнув вуздечку.
До будинку пiд’iхав уже в сутiнках. Нiхто iз служникiв не зустрiчав свого пана, але Немирич навiть зрадiв цiй обставинi. Похитуючись вiд утоми, вiн пройшов прямо в спальню й повалився на лiжко, не роздягаючись. Треба було б чогось поiсти: востанне вiн перекусив ще вдень, вiдправляючись на пошуки загадково зниклого виграшу i корчми. Поiв того, що пiд руку потрапило, бо пiсля проведеного в сiдлi дня по-звiрячому зголоднiв.
До речi, не завадило би Стефана про вчорашне розпитати! Вiн-бо як до корчми клятоi добирався?! Чи запам’ятав дорогу, на вiдмiну вiд князя?..
Але нi: спати, спати!..
Притомився вiн, геть притомився. Сил немае нiяких.
Думки плуталися. Немирич пiрнув головою в купу подушок i заплющив втомленi очi…
Сон накрив князя миттево. Складалося враження, немовби вiн провалився в бездонну чорну прiрву. У душi вiдбувалося щось дивне. З пам’ятi ще не зникла вчорашня гидота – але ж тепер наснився такий казковий сон!..
А наснилося Немиричу, що опинився вiн у затишнiй долинi на березi жвавого струмочка зi студеною водою. Скрiзь буяли бур’яни, трiскотiли без угаву коники у високiй травi, спiвали пташки на деревах i в чагарниках. Князь iшов незнайомою стежинкою, коли у густих заростях терну наштовхнувся на кам’янi руiни, що залишилися вiд якогось древнього поселення. А там бiля струмка Андрiй побачив прекрасну дiвчину. Вiтер-бешкетник розтрiпав ii довге хвилясте волосся, повсякчасно смикав за скромну сукню. Дiвчина сидiла на великому бiлому каменi i вдивлялася в синi вiдблиски джерельноi води.
– Як звати тебе? – прошепотiв Андрiй.
– Марiя, – лунко вiдповiла незнайомка. – Але чому ти запитуеш про iм’я мое? Я ж дружина твоя…
– А де це ми?!
– Це земля твоя, княже. Тут ми роститимемо наших дiточок та онукiв… Ось, помилуйся! – i дiвчина вказала на прозору водну гладiнь. Андрiй глянув у той бiк…
І от уже прозоро-чиста, кришталева вода лагiдно обмивала його ноги, руки, груди й навiть саму душу…
Уперше за багато рокiв князь вiдчув себе надзвичайно сильним.
Але тут мiсцевiсть знов помiнялася настiльки, що ii було вже неможливо упiзнати. На мiсцi руiн виросла фортеця. По вулицях мiста потягнулися навантаженi вози, поважно проходили туди-сюди городяни, ремiсничий люд, безтурботно вешталися ватаги дiтлахiв…
Надалi все сталося саме так, як тодi наснилося.
У 1582 роцi Андрiй Немирич оженився на Марii з роду Хрептовичiв-Богумських, у посагу дружини одержав селище Черняхiв на березi рiчки Очеретянки, що згодом перетворилося на центр володiнь усього роду Немиричiв. У благодатнiй долинi князь побудував дерев’яну фортецю – i потягнулися туди селяни й ремiсники… Мiстечко розросталося дуже швидко.
Сам Андрiй був православним, натомiсть його дружина Марiя – кальвiнiсткою. У зрiлому ж вiцi вона перекинулася до громади послiдовникiв iталiйського дiяча Реформацii, вiдомого гуманiста Фауста Социна. Социнiяни (вони ж арiяни) придiляли величезну увагу питанням моралi та вважали, що не так уже й важливо, яких вiрувань дотримуеться людина – головне, щоб життя проживала вiдповiдно до евангельськоi моралi. Отже, арiянство було не стiльки релiгiею, скiльки етичним вченням.
Саме завдяки наполегливим зусиллям Марii, дружини князя Андрiя Немирича, на початку XVІІ столiття Черняхiв перетворився на один iз центрiв поширення социнiянства. Що ж до самого Андрiя, то вiн релiгii не змiнював, але й перешкод дружинi не чинив, тому заходилась вона будувати арiянськi храми, збирати синоди й виховувати iхнiх дiтей у дусi вiровчення социнiянського братства.
Отак i вийшло, що наступнi поколiння князiв Немиричiв, попри успадкований непростий характер i схильнiсть до авантюрного, аж нiяк не мирного життя (що засвiдчувало саме iхне прiзвище), захопилися настiльки аскетичним протестантським вченням, як арiянство!
Социнiяни високо цiнували освiту, тому молодi представники iхнiх заможних сiмейств неодмiнно починали навчатися на батькiвщинi в однiй з арiянських шкiл, а потiм вiдправлялися в освiтню подорож Європою: адже щоб вiдстоювати своi погляди у протиборствi з ворожим католицьким оточенням, розум потрiбно було тренувати не гiрше вiд тiла, а пером володiти настiльки ж вiльно, як i шаблею…
У 1603 роцi старший син Андрiя й Марii – молодий княжич Стефан Немирич разом iз групою арiянськоi молодi здiйснив свою освiтню поiздку до Європи. Повернувшись додому, оголосив про перехiд iз християнства в арiянство. Його сестра Олександра навернула в цю вiру чоловiка – Романа Гойського, який згодом став киiвським воеводою. Ревною арiянкою була також дружина Стефана Немирича – Марта з роду Войнаровських. У дусi социнiянського вчення виховувалися й iхнi дiти: сини Юрiй, Стефан, Владислав, дочки Софiя, Гелена й Катерина.
Глава 2
Не бажай чужого!
Берег Яiка[2 - Давня назва рiки Урал.], 22 червня 1614 року
Лiто стояло тепле й сухе, майже без комарiв. Ранок того фатального дня, коли життя Марини докорiнно перемiнилося, починався досить буденно.
Уночi iй наснився незвичайний сон. Два намети i два човни стояли в очеретах. Усе було мирно, немовби й немае нiякого повстання, а козаки не гинуть вiд бердишiв i куль стрiльцiв. Снилося iй море, насправдi нiколи не бачене нею наяву, снилося незнайоме бiле мiсто й чудовий великий корабель, готовий до вiдплиття. Блаженний сум розставання вiдчула Марина увi снi… й саме тут ii розбудив лемент птаха в очеретах.
Вона стрепенулася, пiднялася, але потiм знов опустилася на м’яку перину. Знов заплющила очi – i в легкому досвiтньому серпанку одразу виникло загадкове бiле мiсто на зелених пагорбах, огорнуте золотим сяйвом вранiшнього сонця. Зненацька картинка помiнялася: несеться iй назустрiч крилатий огир iз горбатим стариганом на спинi. Старий пiдхопив ii сина й полетiв до перехрестя дорiг перед в’iздом у мiсто. Там, де обабiч дороги спалахував синiм свiтлом великий дерев’яний хрест, бiля ворiт у казкове мiсто, горiла-сяяла криваво-червоним вогнем лиховiсна шибениця.
Увесь день перелякана Марина думала про прихований сенс того сну, але нiчого путящого iй на розум так i не спало. Що це за велике мiсто? При чому тут хрест? І що за палаюча шибениця привидiлася iй?..
Коли бiльше не лишилося сил шукати розгадку сну, нарештi приiхав Іван Заруцький. Марина одразу ж кинулася до свого захисника, тiльки-но той увiйшов у намет. Вiн обiйняв жiнку, яка ледь вiдчутно тремтiла, мiцно пригорнув до грудей i, зазирнувши в зеленi очi, величезнi й бездоннi, насторожено запитав:
– Марино, що з тобою сталося пiд час моеi вiдсутностi? Чи хтось насмiлився скривдити тебе?
Вона заперечно мотнула головою й вiдповiла тихо, намагаючись не виявляти занепокоення:
– Все добре i спокiйно.
Однак Заруцький надто добре знав ii, тож вирiшив з’ясувати все до кiнця:
– Марино, не обманюй, я ж вiдчуваю, тебе щось непокоiть!
Вона вiдповiла знехотя:
– Я не розумiю, для чого ми тягнемо час? Адже нам запропонували здатися й обiцяли вiдпустити з миром. То давай же вчинимо так, як нам запропонували! Окрiм того, у мене погане передчуття. Менi сьогоднi таке наснилося, таке…
– Ах, облиш! Знаю я цi вашi жiночi штучки: якщо насниться, то або жах, або щось вiще. Якби я пам’ятав кожен свiй сон i думав над тим, що вiн означае, то напевне помер би вiд переляку ще в дитинствi й не став би тим Іваном Заруцьким, якого ти знаеш…
Однак Марина не вгамовувалася:
– Іванчику, послухай-но, давай здамося!
– Нi!!! Не бувати такому!!! Не пiде козак Іван Заруцький на уклiн до якогось князька Івашки Одоевського, нiзащо не пiде!!! – розлютився вiн. – Менi татари й перський шах Аббас обiцяли допомогти у створеннi власноi держави на пiвднi Московii! Це ж усе для мене, а також для тебе, дорога Марино, i для синка твого. Ох i заживемо ж ми тодi!..
– Ти заслiп, Іване! Невже ж не бачиш, що ми приреченi?! Не бувати козацькiй державi! Ми вiдступаемо крок за кроком, у нас вже не вiрять так, як колись. Люди вже не зустрiчають нас iз хлiбом-сiллю, як ранiше. Стрiльцi нишпорять по наших слiдах, немов зграя хортiв… Схаменися, Іване!..
Тут у намет зазирнув молодий козак i зупинився, притримуючи полог i не наважуючись увiйти усередину.
– Чого тобi, Степане? – поцiкавився Заруцький.
– Я хотiв… хотiв… – хлопець явно не наважувався сказати щось дуже важливе.
– Припини мимрити, Степане! Козак ти чи баба, кiнець кiнцем?! Доповiдай, як годиться, – розсердився Іван.
– Вiдступати треба!
– Що-о-о?!
– Вiдступати, кажу, треба! До Ведмежого острова.
– Чому це?!
– Стрiльцi козакiв тiснять.
– Ну от, що я тобi говорила?! – скрикнула спересердя Марина. – Давай здамося!
– Ти, Марино, не каркай, немов та ворона на дощ! Не настiльки вже у нас все погано… хвацький отаман Треня Вус зумiе успiшно вiдбити атаки стрiльцiв Пальчикова й Онучина.
– Успiшно, кажеш?! То чого ж ми тепер не в астраханському кремлi сидимо, як ранiше, а отутечки, у густих очеретах Яiка переховуемося, немов тi пацюки наляканi?! Навiщо при собi два човни тримаемо: щоб на випадок чого або вiд своiх, або вiд чужих упливти?! Хiба не так, Іване?..
– Ти, Марино, краще теревенi цi припиняй, бо ще раптом хтось почуе. Менi отаман Треня, як рiдний брат, вiн мене не зрадить.
Тодi Марина зрозумiла, що сперечатися далi не варто, а краще потихеньку вибиратися звiдси самiй. Вона обiйняла Івана, розпаленого суперечкою, скупо поцiлувала в щоку й повiльно полишила намет.
Мiж тим малий Іванко – трирiчний син Марини, сидiв на березi рiки разом зi старим козаком.
– А розкажи-но менi, дядьку Демиде, що ж далi сталося з Гориничем i сином його Яiком? – поцiкавився хлопчик. Проте побачивши Марину, що наближалася, козак не став нiчого розповiдати малому, натомiсть поспiхом скочив, низько вклонився й мовив:
