скачать книгу бесплатно
– Ну ось, Іване Дмитровичу, i матiнка ваша прийшла. Поки що побудьте з матiнкою, я ж про Горинича розповiм опiсля…
– А я хочу зараз! – вередувало маля. Однак Демид був невблаганним, тому спiшно розкланявся з Мариною й миттю пiшов геть. Мати же забрала й повела у свiй намет хлопчика, на ходу гарячково мiркуючи, як же вчинити далi. Козаки все прибували, тому Марина погодувала сина, поспiхом зiбрала речi, грошi й коштовностi, перевдягла малого у все чисте, до того ж надягнула йому на шию золотий хрестик зi смарагдами й рубiнами – його маленькому царевичевi подарували, коли хрестили за грецьким[3 - Православним.] обрядом.
Мiж тим вiйськовий табiр гудiв, немов розбурханий бджолиний вулик: козаки почали раду. Марина накинула темний плащ, взяла дитя на руки й, обережно пробравшись помiж возами, непомiтно вислизнула з табору крiзь очерети.
Вечорiло. Курява вляглася. Деiнде у таборi яскраво спалахували багаття. Подуви пiвнiчного вiтру здiймали на Яiку хвилi, що iз плескотом вгасали, добiгши берега. Лiс за рiкою став червоно-золотим, а десь там, за лiсом, могла б бути ii земля!.. Але Марина бiльше не думала про своi землi: iй би життя врятувати… Незважаючи на теплу весну, ii трохи знобило.
Дитина заснула в неi на руках. «Доки козаки нiчого не помiтили, треба поквапитися», – подумала Марина й кинулася бiгти уздовж берега. Вiд свiжоi роси трава, очерет i верби виблискували, немов прикрашенi дiамантовим розсипом.
Жiнка тихенько спустилася якнайближче до води, але раптом рiзко зупинилася, оскiльки бiля самого краю рiчковоi гладiнi помiтила незнайомцiв. Перший – високий сивий стариган з довгою бородою, у валянках, линялих штанях i кожусi, незважаючи на теплу погоду. Поруч iз ним копирсався iнший – бiльш молодий, широкоплечий, присадкуватий чорнобородий здоровань iз величезними руками, у чоботах, таких самих линялих штанях i ллянiй сорочцi до колiн. Незнайомцi теж помiтили втiкачку й перелякано вирячилися на неi.
– Ви хто? – спитала обережно Марина.
– Ми рибалки iз селища, що тут неподалiк. А от ти хто така будеш?
– Мандрiвниця, – Марина вирiшила вiдповiдати якомога невиразнiше.
– А-а-а, отож-бо я чую, що говiрка у тебе не нашенська… І чого ж тобi треба, мандрiвнице? – запитав бiльш молодий.
– Менi б на той берег переправитися. До рiднi я йду.
– А до кого саме? Там до селища далеко буде… Тiльки церква…
– Не ваша то справа, до кого йду, – грубо обiрвала iхнi розпитування Марина. – Я щедро заплачу вам, i квит.
– Ич, яка ти! – невдоволено прорипiв старий. – А грошi в тебе е?
– Не сумнiвайся, е… То як, перевезете мене, чи iнших перевiзникiв пошукати?
– Перевеземо. А скiльки даси?
Марина подивилася старому прямо у вiчi й мимоволi скулилася пiд його злим колючим поглядом. Передчуваючи недобре, вона позадкувала, але в цей момент чорнобородий схопив ii за руку вище лiктя й боляче стиснув.
– Не займай!.. – перелякано заскиглила жiнка.
– А що ти нам даси?
– Вiзьмiть усе, тiльки вiдпустiть мене з синочком!
Старий наблизився до Марини, стягнув з неi непоказний дорожнiй плащ… i обiмлiв вiд розкошi ii сукнi!
– Та це ж чиста тобi царiвна… А ну ж бо, Яремо, швидко знiмай з неi перснi й перли!
Не гаючи часу даремно, здоровань пiдскочив i, для остраху погрозивши ножем, заходився зтягувати з ii правоi руки прикраси. При цьому дитина прокинулася, вiдкрила очi й закричала.
– Тихо ти менi! Цить, паскуднику!!! – старий спробував затиснути хлоп’ятi рота, але той вивернувся i вкусив його за мозолясту долоню.
– Ах, он ти як!..
Старий вiдiрвав дитину вiд матерi, зiдрав з нього прикрашеного самоцвiтами капелюшка, розцяцьковану золотим шитвом накидку, штаненята й червонi сап’яновi чобiтки. Потiм перевернув маля догори дригом i щосили потрусив – тодi на землю впав золотий натiльний хрестик царевича. Крекнувши вiд задоволення, старий згрiб докупи всi награбованi речi, а хрестика засунув до рота за щоку.
У цей момент до них долинули посвисти й цокання копит: по дорозi уздовж рiки iхали цигани. Пiдхопивши здобич, грабiжники пустилися навтьоки. Марина ж зустрiла циганський табiр розпатланою, у розiрванiй сукнi. Пiдхопивши на руки дитину, яка несамовито ридала, бiдолашна жiнка приготувалася до найгiршого…
Вози зупинилися неподалiк. З переднього зiскочив старий циган, а за ним – схожа на вiдьму баба, древня й страхiтлива iззовнi. Водночас ii вицвiлi, а колись карi очi сяяли добротою i спiвчуттям. Баба наблизилася до переляканоi Марини й лагiдно мовила:
– Сiдай, красунечко! Ми знаемо, хто ти. Сiдай i iдьмо з нами… Допоможи-но iй, Бахтало.
Дужий гарний циган пiдiбрав iз землi ii сiрий плащ, яким грабiжники погребували, накинув на плечi переляканiй жiнцi, пiдхопив ii й посадив на один з возiв. Роздягненого царевича передав матерi на руки та прикрив старою козячою шкурою. Тодi тiльки табiр рушив з мiсця.
Дорогою Марина непомiтно перевiрила, чи вцiлiв гаманець iз грiшми, не помiчений грабiжниками. Схоже, таки вцiлiв! Ото й добре – бо це все, що в них тепер залишилося!..
Поступово жiнка засумувала, згадавши колишне свое багатство i те, як турботливо доглядав за нею Заруцький. А вона так легко зрадила його – втекла, навiть не попрощавшись, не попросивши пробачення…
Поступово попереду вималювався старий цвинтар, на краю якого приткнулася невеличка, бiльше схожа на зруб дерев’яна церковка. Побачивши православний храм, жiнка вiдчула, як защемiло ii серце, тож вона поспiшно мовила:
– Все-все, я вже приiхала! Менi сюди, зупинiть.
Прощаючись iз циганами, дiстала зi складок сукнi й простягнула iм невеликий мiшечок iз золотими червiнцями. Однак баба заперечно мотнула головою:
– Не треба нам твоiх грошей, Марино. Сховай iх, але недалеко.
– Чому недалеко?..
– Бо незабаром вони тобi ой як знадобляться!.. А поки що ступай собi з Богом, тiльки постав у храмi за нас свiчку.
Марина кивнула i з сумом на обличчi попленталася до церкви.
– Агов, не журися! – крикнув iй на прощання молодий циган з воза. – Бо iнакше грошi втратиш!
– Якщо судилося втратити, отже, так тому й бути! – крикнула у вiдповiдь Марина, проте цигани вже не могли ii почути.
Вона озирнулася довкола i здригнулася: неподалiк на узбiччi дороги стояв величезний дерев’яний хрест – зовсiм такий, як у ii загадковому снi. Чесно кажучи, ця мiсцина здалася iй якоюсь незатишною…
Марина поквапилася пiдiйти якнайближче до храму. Загорнута у подаровану циганами козячу шкуру дитина знов заснула. Тим часом небо посвiтлiшало, зiрки остаточно згасли. На сходi зачервонiла вранiшня зоря.
От i перехрестя дорiг. Жiнка перелякано замружилася, побоюючись, що зараз же до неi, немовби увi снi, понесеться вершник на крилатому конi… Потiм розплющила очi. Незважаючи на побоювання, дорога лишалася порожньою. Одразу ж уява намалювала перед ii очима жахливу картину: мiськi ворота, шибениця, вiтер розгойдуе удавку… Порив вiтру дмухнув так раптово, що ледь не зiрвав з неi плаща. Бiля самоi землi закрутився вихор, завиваючи у пучечки полин. Важка хмара попливла над головою, не вiщуючи нiчого доброго. Довколишнiй свiт занурився у майже непроглядну пiтьму. Потiм важку хмару розкололи вогненнi трiщини. Марина кинулася до схожого на зруб храму.
Раптом зовсiм неподалiк (принаймнi так iй здалося) у землю вдарила люта блискавка, оглушливо загуркотiв грiм. Марина ж з розбiгу вдарилася боком у дверi, щосили закалатала у них i перелякано заволала:
– Вiдкрийте!!! Впустiть мене!!!
– Зараз впущу, молодице, – пролунав позаду гучний бас.
Вiд несподiванки Марина голосно зойкнула.
– Не бiйся мене, красуне. Я не ведмiдь, я всього лише тутешнiй пiп, – пробасив священик, копирсаючись у складках довгоi ряси. Був вiн гладкий, широкоплечий i високий на зрiст. Довге поплутане волосся й кошлата борода робили його схожим на страшну тварину, проте жодних зовнiшнiх ознак агресii вiн не виявляв, тому Марина поступово заспокоiлася.
Нарештi пiп вiдшукав ключ i вiдiмкнув дверi, однак, попри очiкування, Марину всередину не впустив, залишившись разом iз нею на порозi. Тут сяйнула слiпуча блискавка, й жiнка з переляку заголосила:
– Падре, благословiть мене!
– То ти, добра жiнко, дотримуешся латинськоi вiри[4 - Католицтва.], як я подивлюся?
– Пустiть мене усередину, святий отче, адже мiй син вашоi – грецькоi вiри!!! Присягаюся!..
Знов iз небес вдарила блискавка. Раптово пiддавшись незрозумiлiй панiцi й не знаючи, якими ще словами можна переконати попа, Марина вiдiпхнула його й забiгла до храму.
– Е-е-е, стривай, так не можна! – пробасив пiп, пiшовши за нею.
– Святий отче…
– Євлампiй. Називай мене отцем Євлампiем.
– Отче Євлампiю, прошу вас, благаю: врятуйте мене й мого синочка вiд стрiльцiв! – у голосi жiнки забринiли сльози. – За нами женуться!!! Нас упiймають i вб’ють, неодмiнно вб’ють!!! Врятуйте, отче!..
– Ти просиш про неможливе, – при згадцi про стрiльцiв священик мимоволi здригнувся. – Та й куди ж я вас двох сховаю?!
– Отче Євлампiю…
– У мене самого дружина та ще й п’ятеро дiтей!..
– Але ж отче Євлампiю!..
– Як же я можу владi суперечити?! – священик перейшов на свистячий шепiт, хоча стороннiх у храмi не було.
– Я вам заплачу! – вiдчайдушно скрикнула неборачка.
– Тихо!.. Не можу, однаково не можу…
– Та хоч би синочка мого до себе вiзьмiть! Вiн же вiри грецькоi…
Священик недовiрливо глянув на загорнене в козячу шкуру маля. Було очевидно, що вiн вагаеться. Не давши отцевi Євлампiю отямитися, жiнка дiстала з-пiд плаща гаманець i гарячково зашепотiла:
– Отут грошi на його виховання. А також на зведення нового храму. Багато, багато грошей! Ви за все життя стiльки не бачили, скiльки у цьому гаманцi. І все, все це вам – тiльки врятуйте синочка, благаю!..
Сказавши це, Марина широким жестом розсипала червiнцi по всiй церквi. Розрахунок був вiрний: вiд такоi кiлькостi золота, що казна-звiдки виникло в руках незаможноi (якщо судити за обшарпаною сукнею та брудним плащем) мандрiвницi, пiп вiдверто обiмлiв. Кiлька секунд вiн жадiбно хапав широко роззявленим ротом повiтря, потiм дещо заспокоiвся й насилу вимовив:
– Ну, добре, добре! Гаразд!.. Давай сюди твого сина.
Вона передала отцевi Євлампiю загорненого в козячу шкуру малюка, пiсля чого зняла з пiдмiзинного пальця невеличкий срiбний перстеньок з печаткою (останнiй, який не встигли вiдiбрати пiдступнi грабiжники на березi рiчки) i також простягнула священиковi:
– Це вiддасте йому на повнолiття.
– А ото вже як вийде! – закопилив губи пiп. – Я вiддам твого сина на виховання до поважноi родини, а там…
Але, спохопившись, одразу ж додав:
– Утiм, дякую за щедре пожертвування на храм, добра жiнко. А тепер iди звiдси якнайшвидше, далi тобi залишатися тут не можна. Знайдуть вас удвох у мене – ой, станеться лихо, неодмiнно станеться! Тож прощавай.
І поспiхом виштовхав Марину за дверi.
«Нехай же буде, як буде! Але хоча б синочка вдалося врятувати», – подумала вона i, востанне озирнувшись на непоказну церковку, побiгла геть, не розбираючи дороги.
Отець же Євлампiй ретельно причинив дверi храму, з усiею можливою швидкiстю зiбрав золотi монети у гаманець i разом зi срiбним перстеньком сховав за iкону Миколи Чудотворця. Тодi лише розгорнув козячу шкуру й побачив чорняве хлоп’я в самiй лише спiднiй сорочцi. Дитина була мiцною на вигляд, тiльки занадто вже худорлявою.
«Нiчого, от вiдпочине дитятко, у мене поживе, тодi й вiдгодуеться. Самi ж його й виховаемо», – подумав священик. Тут дитина потягнулася, розплющила жвавi, трохи розкосi оченята й заплакала. Не звернувши уваги на хлоп’ячi капризи, отець Євлампiй заговорив з ним по-дорослому, вiд чого плаксiй одразу заспокоiвся:
– Ти хто такий будеш?
– Я – царевич, – гордовито вiдповiла дитина.
– Гм… Царевич!
Священик менш за все очiкував подiбноi вiдповiдi, однак захований за iконою гаманець iз золотими монетами i срiбним перстеньком був найкращим свiдченням правдивостi слiв хлопчика. У головi пронiсся рiй сполоханих думок: «Царевич?! Тiльки цього не вистачало. Хоча чому б i нi?.. Дуже навiть можливо. Але якщо передi мною маленький царевич, то його мати у такому разi – та сама полька!.. Справдi, вона ж католичка… Отакоi!»
Зусиллям волi вiдiгнавши цi думки, отець Євлампiй продовжив питати:
– А звати тебе як?
– Іваном Дмитровичем.
«Дмитрович! Царевич!.. Що ж, усе збiгаеться. Звалив же Ти, Господи Ісусе, випробування на мою голову!..» – жахнувся отець Євлампiй, зайвий раз пересвiдчившись, якого царевича Івана, Дмитрового сина спрямували у його храм вищi сили. Однак же грошi… величезнi грошi!.. Отже, якщо вже назвався груздем, то полiзай у кошик.
– Нi, так не годиться – пробасив нарештi пiп. – Ти, чадо, вiдтепер рибалкою будеш, зрозумiв? І батько твiй теж рибалка. А звуть тебе… звуть…
Швиденько перебравши подумки iмена зi святцiв на сьогоднiшнiй день, 23 червня, пiсля невеличкоi паузи пiп радiсно вигукнув:
– Ну, так, Тимофiем тебе звуть, Тимошкою! Зрозумiв, Тимошко?
– Нi! – лунко вiдповiв хлопчисько й негайно поцiкавився: – А де моя мамуня?
– О-о-о!.. Такi справи, Іване Дмитровичу, що матiр твоя на якийсь час вiдлучилася в однiй дуже важливiй справi.
– А в якiй?..
– У дуже важливiй. Не перебивай мене краще, а вислухай уважно, – отець Євлампiй заговорив повчально: – Отож, чадо, матiр твоя на якийсь час вiдлучилася, довiривши тебе моему пiклуванню. І попросила вона, щоб я з тобою у хованки погрався. Ти знаеш, як у хованки граються?
– Авжеж знаю.
– Ну, ото й добре! Тiльки хованки у нас будуть дещо особливi: ти сидиш тут, тебе всi бачать, але нiхто не може дiзнатися, а отже й розшукати царевича Івана Дмитровича… Зрозумiв?
– Нi, – чесно зiзналося хлоп’я.
– Тодi знов пояснюю. Тебе шукатимуть. Багато хто шукатиме тебе: наприклад, козаки або стрiльцi. Тебе, мене – всiх поспiль розпитуватимуть: як звати тебе, чадо? Але i ти, i я, й усi iншi повиннi вiдповiдати: я Тимофiй, син рибалки. Отакi в нас будуть хованки. Добре?
– Добре.
Ледь хлопчисько вiдповiв, як дверi храму розчахнулися навстiж, i до церковки юрбою ввалився цiлий натовп стрiльцiв. Душа священнослужителя провалилася у п’яти.
