скачать книгу бесплатно
Фатальна помилка
Олена Олексiiвна Литовченко
Тимур Іванович Литовченко
Історiя Украiни в романах
Роман «Фатальна помилка» присвячено 355-й рiчницi Конотопськоi битви та трагiчнiй загибелi полковника Юрiя Немирича – мрiйника, романтика, авантюриста, украiнського iнтелектуала XVII столiття, вiдомого благодiйника, адепта европейського вибору. Адже ще 355 рокiв тому Украiна мала цiлком реальний шанс стати справжньою, як для XVII столiття, европейською державою – незалежною, мiцною i прогресивною. Державою православною, але без несамовитоi азiйськоi дикостi Московського царства, з модерновою системою державного управлiння – на вiдмiну вiд Речi Посполитоi, де сейм мiг обрати слабкого безвiльного короля i де час вiд часу наставали перiоди безкоролiв’я.
Проте скористатися такою iсторичною можливiстю не вдалося…
Тимур i ?Олена Литовченки
Фатальна помилка
ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ
355-рiччю Конотопськоi битви та 355-м роковинам вiд дня загибелi Юрiя Немирича.
ВЕЛИКА ПОДЯКА
Ігоревi Каганцю за те, що своею статтею у «Народному оглядачi» звернув нашу увагу на цього непересiчного державного дiяча Гетьманськоi доби…
Вiд авторiв
Дорогий читачу! Головний герой нашого роману – князь Юрiй Стефанович Немирич, видатний полiтичний дiяч, дипломат, талановитий военачальник, права рука Івана Виговського. Вiн належав до роду, який, на думку сучасникiв, стояв поряд з Острозькими, Вишневецькими, Сангушками, Радзивiллами та iншими русинськими шляхетськими сiмействами. Немиричi були серед найбiльших землевласникiв Великого князiвства Литовського.
Герой роману був одним з найосвiченiших людей свого часу. Романтик, мрiйник, фiлософ, мислитель з вигостреним, гнучким розумом, дивовижною твердiстю духу – ось як можна його охарактеризувати. Юрiй Немирич був надiлений рiдкiсною, як на тi часи, незалежнiстю суджень та воiстину бунтарським характером. Додайте до цього авантюрну жилку, успадковану вiд предкiв, та виховану з дитинства звичку до холодного полiтичного розрахунку – i дiстанете бодай приблизне уявлення про те, наскiльки благодатний матерiал для майстрiв красного слова являе ця iсторична постать. Недарма ще за життя про Немирича складалися легенди…
Утiм, його роль у розвитку тогочасноi Украiни, у бурхливих процесах середини XVII столiття так i не була оцiнена належним чином. Ми й досi слабко уявляемо, що саме рухало вчинками цiеi талановитоi освiченоi людини: бiль за долю краiни?.. полiтичнi амбiцii?.. проста жага влади?.. Як розцiнити перехiд Немирича вiд социнiянства (арiянства) до православ’я: людина повернулася до вiри предкiв – чи це був полiтично виважений крок iнтригана, загалом байдужого до питань вiри? А iдея створення Великого князiвства Руського!.. Що це: прагнення збудувати нову незалежну украiнську державу чи черговий кар’ерний хiд?
Однозначних вiдповiдей на цi запитання, мабуть, не знайде нiхто й нiколи. Втiм, впевнено можна констатувати, що за масштабнiстю задумiв i вчинкiв Юрiй Немирич безумовно належить до плеяди найбiльш видатних особистостей украiнськоi iсторii XVII столiття, нинi незаслужено позабутих.
Вiн був народжений для того, щоб створювати нове, небачене досi – типова людина епохи украiнського Вiдродження. Схильнiсть до науки поеднувалася в ньому з жагою пригод, релiгiйнi шукання – з полiтичними амбiцiями, аристократизм – з пристрастю до демократii. Немирич мiг провести життя в розкошi та спокоi, натомiсть на нього чекали рiзноманiтнi небезпечнi випробування, яскравi враження, радощi й розчарування, великi досягнення й катастрофiчнi втрати, конфлiкти з можновладцями та нерозумiння спiльникiв, участь у кривавих битвах i виснажливих дипломатичних перемовинах.
Наш роман написаний насамперед для молодого поколiння украiнцiв, людей творчих i допитливих. Знаемо, що вони вже не бажають засвоювати iсторiю власного народу, переспiвану чужинськими iдеологами. Молодь хоче вiдчувати минувшину, немовби живу реальнiсть. У своiх творах ми намагаемося не просто наголосити на найважливiших моментах життя певних iсторичних персонажiв, але художнiми засобами анiмувати iх, дати уявлення про характер i мотивацiю вчинкiв. Так виникае своерiдний канал мiж сивою давниною й сучаснiстю, по якому лине жива вода слова – субстанцii всюдисущоi, унiверсальноi, хоча й незримоi…
У художньому творi iсторична достовiрнiсть еднаеться з натхненним польотом фантазii, що властиво белетристицi. Тим не менш, ми не вiдходимо вiд реальних фактiв, якi тiльки можна вiдшукати в iсторичних документах описуваноi епохи. А вже грунтуючись на останнiх, намагаемося вiдтворити складний духовний свiт наших героiв, логiчно обгрунтувати кожен iхнiй вчинок, не приховуючи як чеснот, так i вад та слабкостей. Отак i виникають лiтературнi портрети тих, хто, з нашоi скромноi точки зору, гiдний назавжди залишитися в пам’ятi нащадкiв.
Частина І
Княжич i царевич
Глава 1
Немиричi
Землi Великого князiвства Литовського,
кiнець XVI столiття
У це пекельно-пекуче лiто 1576 року вiд Рiздва Христового князь Андрiй Немирич вирiшив одружитися.
Що ж, як то кажуть, люби, Боже, правду – наречений з нього неабиякий: i шляхетний, i заможний, i освiчений, i ззовнi прекрасний, i вдягаеться зi смаком! До того ж обожнюе розкiш, а також гарну музику. Так ще й на поезii знаеться. І нарештi, прекрасно володiе зброею. Будь-який польський шляхтич… та де там – навiть кожен iз князiв литовських роду Гедиминовичiв з радiстю вiддав би свою дочку за славетного князя Андрiя Немирича, воеводу киiвського.
Але рiч у тiм, що хоробрий воевода вже покохав усiм серцем самотню перекiрливу хуторянку Оксану. Дiвчина була розумною i старанною, а також славилася природною красою: широкi стегна, великi груди, густе довге волосся, бiла шкiра… Гордовита й норовлива, вона самотньо жила на своему хуторi та ще й утримувала велике господарство.
Як не дивно, на сватання шляхетного литовського князя Оксана вiдповiла категоричною вiдмовою. Однак воевода не здавався: писав коханiй вiршi, надсилав розкiшнi подарунки… Втiм, Оксана лишалася непохитною, а одного чудового дня несподiвано взяла та й обвiнчалася з бойовим товаришем князя Андрiя – козаком Стефаном.
Запальний i гарячий, князь Немирич спочатку поривався вбити зрадника, однак вчасно згадав, як в однiй з дуже небезпечних вiйськових вилазок саме Стефан прикрив собою його – Андрiя – вiд татарськоi стрiли. Ледве приборкав князь свою норовливу вдачу, пiсля чого вчинив найменше з того, що мав вчинити в подiбнiй ситуацii: вислухав свого колишнього товариша…
…Виявляеться, колись дуже давно була панна Оксана татарською полонянкою! Разом з iншими бранцями гнали ii через Дике Поле до Криму, щоб як ясир[1 - «Живий» товар (тут i далi – прим. авт.).] продати на невiльничому ринку. Однак iй неймовiрно пощастило: загiн хоробрих козакiв атакував татарський обоз i звiльнив бранцiв. Був серед тих смiливцiв i Стефан…
Вiдтодi й покохала вiльна козачка Оксана свого лицаря. Стефан же вiдправив дiвчину до своеi старенькоi матерi, при цьому пообiцяв повернутися й неодмiнно одружитися з нею. Однак клята татарва налетiла i спалила тепер уже рiдне село Стефана, його мати при цьому загинула…
Оксана навiть iз майбутньою свекрухою не встигла познайомитися: дiсталася селища одразу пiсля татарськоi навали. Поплакавши над остиглим тiлом староi жiнки й поховавши ii, влаштувалася на самотньому хутiрцi подалi вiд великих селищ. Там i жила, вiдтодi всiм нареченим вiдмовляла, продовжуючи чекати тiльки свого героя Стефана.
І таки дочекалася…
…Вислухавши таку дивну iсторiю, набурмосився князь Андрiй: адже не знав i не припускав навiть, що таке можливо…
З iншого боку, що ж це виходить: якась дiвка вiддала перевагу простому козаковi перед ним, родовитим князем – а як же честь шляхетська?
Думав Немирич, думав, та зрештою прогнав Стефана з очей геть подалi, оселився в одному зi своiх численних маеткiв поблизу Киева й почав з горя пити й гуляти, гуляти й пити…
* * *
Минуло чотири роки, суперечка помiж друзями через гордовиту дiвку поступово забулася. Стефан з родиною полишив хутiр i перебрався поближче до князя Андрiя. Оксана народила чоловiковi двох прекрасних дiточок: Андрiйка й Оленьку. Ясна рiч, Немирич став iхнiм хрещеним батьком.
Що ж до сiмейного життя князя, то одружуватися вiн нiзащо не бажав. Вiдтодi як не склалося у нього з Оксаною, iнших наречених сватати навiть не думав, отож i жив одинаком. Характер у князя остаточно зiпсувався: став вiн запальним, норовливим, незговiрливим, сварився з усiма сусiдами й родичами, разом зi своею надвiрною корогвою грабував татарськi обози. А здобутi в походах грошi спускав на пиятики й карти.
А вiрний Стефан час вiд часу витягав князя Андрiя Немирича iз черговоi пригоди чи навiть позбавляв небезпеки…
* * *
Вечорiло. У корчмi гуляла галаслива компанiя. Пили багато, корчмар не щадячи нiг бiгав у пiдвал за заморськими винами. За широким столом програвалися величезнi грошi й фамiльнi коштовностi, у хiд вже пiшли векселi й заставнi на родовi маетки.
Немиричу сьогоднi неабияк щастило. І чим бiльше вiн пив, тим краща карта до його рук йшла – знай собi виграш загрiбай…
– Не щастить менi в коханнi, шановне панство, натомiсть в картярствi й сам диявол зi мною не зрiвняеться! – прокричав вiн по завершеннi черговоi вдалоi гри. Саме тут дверi корчми вiдчинилися, увiйшов Стефан, пiдiйшов до гамiрливого гульвiси й тихенько прошепотiв:
– Княже, додому час…
– Не хочу додому, – мовив Андрiй, – там на мене нiхто не чекае.
– Чекають на тебе, княже, ой як чекають! Оксана не спить, оскiльки Андрiйко – улюблений твiй хрещеник вередуе.
– Андрiйко?.. – перепитав князь.
– Так. Вiн на тебе дуже чекае!
Треба зазначити, що незважаючи на всю неприборканiсть вдачi, Немирич iз незмiнним пiететом ставився до своiх хрещеникiв. З кожним прожитим роком думав вiн тiльки про одне: як житиме колись без Андрiйка й Оленьки?! Звик-бо до них настiльки, що стали йому хрещеники рiдними! Лячно навiть подумати, що на старостi вiн залишиться сам-один…
– Ну що ж, шановне панство, менi додому час! – звернувся князь до присутнiх. Картярi з полегшенням зiтхнули, але корчмар розчаровано мовив:
– Та що ж це таке?! Та ви ж, княже, i не погуляли як слiд! Може, все ж таки залишилися б, га?..
– Нi-нi, на мене чекають! – гордовито мовив князь, згрiбаючи виграш у калитку.
– Але як же ви, княже, додому дiстанетеся? Ви ж на ногах ледве стоiте, на коня вам не сiсти, – гугнявив свое корчмар.
– Вiдчепись, я на возi за князем приiхав, – прогарчав Стефан.
– Лячно зараз iхати! Неспокiйно! – вигукнув хтось.
– Та хто ж це нас зачепить?! – гримнув Андрiй. – Усi в околицi знають, як я шаблюкою володiю, та й Стефан не з лякливих.
– Шаблею тiльки живих налякати можна. А от як з мертвими бути?..
– А при чому тут мертвi? – сторожко запитав Стефан, якому ця п’яна розмова дуже не сподобалася.
– А при тому, що найкоротший шлях до оселi пана Немирича лежить через цвинтар, – втрутився корчмар. – Ти сюди через поле й гайок iхав, наскiльки я знаю. А можна i через цвинтар, зате прямо…
– Там нiякоi дороги немае, – заперечив Стефан.
– Є дорога! Широка, проте небезпечна! Мало хто наважуеться iхати там i вдень, але ще не знаходилося такого смiливця, який наважився б уночi там проiхати. Подейкують, нечиста сила там живе, – пiдтвердив старий козак, що тихо сидiв у найтемнiшому куточку корчми.
* * *
Старий розсохлий вiз повiльно рухався по курнiй дорозi. Князь сидiв за спиною Стефана, який правив кiньми, i налитими очима дивився на корчму, що поступово танула в темрявi.
– А знаеш, пане Андрiю, – заговорив козак, – дороги ж нинi справдi небезпечнi. Скрiзь розбiйничають лихi люди. Може, все-таки варто залишитися в корчмi й перечекати до ранку?
– А як же похресничок мiй Андрiйко? – поцiкавився Немирич.
– Оксана Андрiйчика, мабуть, давно вже приспала, – мовив Стефан i додав: – Щось i менi боязко стало, княже. А може, треба було в корчмi до ранку посидiти?..
– Дурниця! А от я нiчого не боюся, – кинув Андрiй, вдивляючись у темряву. – Нi демонiв, нi чортiв… анi розбiйникiв. Ти менi, Стефане, сам же всю гру зiрвав, а тепер нити починаеш: боязко йому, бачте… Нi вже, iдьмо додому.
– І смертi теж не боiшся? – криво посмiхнувся козак.
– І ii теж.
– Та ну!.. Не криви душею, пане Андрiю, всi люди чогось та бояться.
– Як на сповiдi тобi кажу – не боюся!!! От хочеш, зiйду з воза й сам-один пройду через цвинтар?! Сам, без тебе!..
– А не злякаешся?
– Нi, – вiдповiв Андрiй, задерикувато трусонувши головою. При цьому його довга чуприна розтрiпалася й упала на очi. Князь огледiвся, розреготався й запитав зухвало: – Ну, то як?!
Стефан пригальмував воза, потiм повернувся до Андрiя й мовив:
– Княже, ти ж знаеш, я тебе нiзащо не покину! І як би не було менi лячно, однаково з тобою залишуся. То де тут дорога ця цвинтарна?
– Здаеться, мае бути о-о-он там, – махнув князь у пiтьму.
Вони iхали недовго й незабаром звернули з головноi дороги. Немирич й озирнутися не встиг, як лiворуч i праворуч замаячили хрести…
Тиша навкруги стояла, як-то кажуть, цвинтарна, але раптом ii порушив якийсь дивний звук: тихi шерехкi кроки… хоча на дорозi нiкого не було! Андрiй завмер i здiйняв угору вiдстовбурчений палець, потiм мовив:
– Чуеш, Стефане? Кроки… От знову!.. Хтось iде за нами слiдом.
– Тобi здалося, – мовив козак. – Немае тут нiкого. Та й звiдки б узятися нормальним людям уночi на цвинтарi?..
Але князь виявився правим. Минуло ще кiлька хвилин, i поруч iз вiзком виросла темна фiгура. Тепер уже й Стефан ясно бачив, що то худа обiрвана баба, яка з’явилася невiдомо звiдки, перетнула iм шлях. Їi темний силует спочатку здався товаришам величезним, оскiльки вiдкидав гiгантську тiнь. Баба була вдягнена у довгу темну сукню, ii обличчя наполовину приховувала велика брудна хустина, кiнцi якоi звисали до самоi землi. Баба витягнула кощаву руку долонею вперед. Немов пiдкорюючись цьому знаку, кiнь зненацька зупинився, як укопаний.
– Хто це?.. – сиплим шепiтком запитав Андрiй.
– Звiдки ж менi знати?.. Якась старчиха, – зашепотiв у вiдповiдь Стефан, а потiм голосно спитав у баби:
– Чого тобi треба, мандрiвнице? Хочеш, щоб ми вiдвезли тебе в найближче село? Що ж, тодi сiдай.
Баба мовчала.
Князь почав сердитися, втрачати терпець, зрештою звернувся до Стефана:
– Давай-но рушай, ця стара не знае, чого iй треба.
І тут баба заговорила:
– Андрiю… Не поспiшай iхати… Дай-но подивлюся на тебе.
Голос був глухий i вiбруючий, але слова вона вимовляла дуже чiтко.
– Звiдки ти знаеш, як мене звати? – перелякано запитав Немирич. Вiн не мiг пригадати, коли ранiше зустрiчав цю старчиху.
Стефан мляво й якось неохоче натягнув вiжки, але кiнь навiть не ворухнувся. Баба пожвавiшала й мовила:
– Менi не потрiбно в селище… Я тiльки хотiла спитати… Куди лежить твiй шлях?
– Додому, – мовив пан Андрiй, хоча вiдповiдати дуже не хотiлося, та й запитання було явно недоречним.
– Я знала, що зустрiну тебе, – мiж тим продовжила старчиха-циганка тим самим деренчливим голосом.
Немовби увi снi Немирич оглянув залитий мiсячним сяйвом цвинтар. Йому раптом здалося, що в блiдих примарних променях хрести… ледь поворушилися!..
– Чого ти вiд мене хочеш? – прямо спитав князь. Вiн намагався говорити так, щоб його питання прозвучало голосно й упевнено. Однак йому було лячно, i тремтiння в голосi виказувало його внутрiшне сум’яття. Година ж пiзня, а прокладена помiж могилами дорога мимоволi навiювала похмурi думки.
– Хочу тобi поворожити.
