скачать книгу бесплатно
– Твiй син вже не прийде, – мовив диякон, цього разу не заперечуючи прямо, що вiдьмина дитина жива. – Хоча якщо ти погодишся…
– Нi! – вона заперечно мотнула головою. – Нi вам, анi комусь iншому мого хлопчика не знайти. Тому вiн житиме. Мiй Іванчик, моя кровиночка…
– Послухай! Я можу вiдшукати твого сина. Тiльки скажи, де вiн – сподiваюся, ти ще зможеш iз ним побачитися…
– Звiдки ви знаете?
– Я знайду i приведу його до тебе, – просто вiдповiв Димитрiй.
Ув’язнена рiзко задерла вгору висохлу руку. Перекручене гнiвом обличчя робило ii схожою на примару. Священик подумав, що, мабуть, поквапився, вiдiславши стражника. Незважаючи на довгi роки ув’язнення, вiдьма справляла враження сильноi жiнки. Хтозна, на що вона здатна…
– Навiть не думайте заколисати мене неправдою…
Несподiваний приплив лютi немовби висмоктав останнi сили з ув’язненоi, й вона продовжила, ледь чутно ворушачи губами:
– Холодно, як же тут холодно… Я незабаром помру. Зима вже близько. Сонце слабшае, навiть удень у цiй моiй норi панують сутiнки… Ви вiдчуваете, отче, як помирають дерева, трава?.. Незабаром все покрие бiлий снiжний саван…
– Припини! Не ховай себе живцем, бо це е зневiра у промислi Божому, а отже, наклеп на…
Слова диякона потонули в гудiннi монастирського дзвону: настав час вечернi. Вiдьма насилу повернула голову й, бiльше не мружачись, подивилася прямо на вогонь смолоскипа. Раптом ii зiницi розширилися й потемнiшали, злиплi пасма брудно-сивого волосся впали на обличчя. Зненацька вона заговорила якимсь дивним, зовсiм змiненим голосом:
– Синку, чи не кривдив тебе отець Євлампiй? Вiн же прилаштував тебе в пристойну родину, як i обiцяв? Чому це не зовсiм?! Я ж йому заплатила стiльки, щоб ти мiг жити, як i личить людинi твого походження…
– З ким ти розмовляеш? – сторопiв священик.
Ув’язнена замовкла. В ii очах, тепер свiтлих i зовсiм прозорих, танцювало полум’я смолоскипа. Наступноi секунди вона вказала рукою на цей димний вогонь:
– Дивись туди, туди, туди… Що ти бачиш?
– Смолоскип…
– Нi! Дивись уважнiше. Бачиш, там якесь маленьке селище?.. Рибальське селище. Чуеш, як плюскотить рiчкова вода?
– Але я не бачу нiякого селища…
– Так, це вже i справдi не селище, а фортеця! Багато стрiльцiв, багато… Як же вправно вiн тримаеться в сiдлi – справжнiй принц… Ой!!!
Переляк спотворив обличчя ув’язненоi, вона пробурмотiла:
– Тiльки не це… – i знепритомнiла.
Диякон схилився над лiжком.
– Що з тобою?
Вiдьма отямилася й забурмiтала знов:
– Бачу розкiшний будинок… i дiвчину коло вiкна. Вона ще не знае. Але незабаром, незабаром… Вiн iде по дорозi, що веде до будинку. Мiй дорогий хлопчик, кровиночка моя! Зачекай… Моi очi застеляе туман…
Мова ув’язненоi зробилася нерозбiрливою, немовби пiд час марення.
– Але де ж твiй син?
Священик iз завмиранням серця чекав на вiдповiдь, але жiнка мовчала. Тим часом, кавалок неба в малюсiнькому вiконцi немовби посвiтлiшав. Величезна яскрава зiрка спливла на небосхил, кидаючи на землю кривавий вiдсвiт.
– Це Марс? – зненацька поцiкавилася ув’язнена.
– Не знаю, – вiдповiв священик.
– Так, це Марс. Це знак: зiрка – початок нового життя! Тепер я спокiйна: навiть якщо вороги знайдуть мого синочка, то не займатимуть його… Не насмiляться. Отже, менi можна спокiйно померти.
Ув’язнена простягнула руку, вказуючи собi за спину. Димитрiй знов подивився у вiкно… i жахнувся: незважаючи на пiзню годину, за крихiтним вiконцем вставало сонце, наповнюючи камеру сяйвом, що розгорялося з кожною секундою!!! Спочатку свiтло було непевно-боязким, мерехтливим, але поступово зробилося яскравим, немовби вiд пожежi. Потiм сонячнi променi залили всю камеру й затьмарили вогонь чадливого смолоскипа, що одразу згас i вiдтепер лише мляво димiв…
– Розкажи, хто не займатиме твого сина? – вiдчуваючи, що можна впустити щось важливе, диякон торкнувся руки ув’язненоi.
І вiдсахнувся перелякано: рука була холодною, немов лiд, а вiд його дотику безсило звiсилася збоку лiжка.
Жiнка була мертвою.
Димитрiй зробив кiлька крокiв до дверей, але одразу вiдчув легке запаморочення. Насилу усвiдомлюючи, що вiдбуваеться, вiн плавно осiв на пiдлогу камери. Останньою думкою було покликати на порятунок…
О п’ятiй годинi ранку монастирський дзвiн загудiв до заутренi. Разом з його звуком у вартовому примiщеннi з’явився i комендант, щоб iще до снiданку зробити ранковий обхiд. Усе було в порядку, як i зазвичай. От тiльки з-пiд дверей камери «нумер чотири» струменiло яскраве свiтло, при цьому звiдти не було чутно анi звуку. Що за чудеса?!
– А то до вiдьми вчора ввечерi священик приiхав, щоб висповiдати ii, – доповiв один iз двох охоронцiв, якi супроводжували начальство пiд час обходу.
– Священик?! – у коменданта очi на лоба полiзли.
– Ну так, священик. Диякон, – пробелькотав вартовий.
– А менi чому не доповiли?!
– Так пiзно вже було…
– Пiзно?!
– Ну так, дуже пiзно. Уже й сонце навiть сiло, сутiнки… i дощ…
Не стримавши гнiву, комендант аж загарчав вiд роздратування. Авжеж, зрозумiло: особливе розпорядження! Без нього на острiв стороннього просто не перевезли б. Проте ж не дарма… ох, не дарма вiн був проти цiеi затii!!! Справдi, хiба мало святих людей жило в Соловецькому монастирi, щоб запрошувати сповiдника з-за його меж!
І от будь ласка…
– Який дурень впустив учора до вiдьми чужого диякона?! – гаркнув комендант, напираючи грудьми на переляканого охоронця.
– Фока…
– Ну, я йому!.. І тобi!.. І тобi!.. – комендант по черзi тицьнув пальцем у груди кожному вартовому. – Ви що, хiба не розумiете, що вже ранок?!
– Розумiемо, але…
– Ви розумiете, пустоголовi дурбелики, як довго затягнулася сповiдь?! А нумо вiдiмкнiть дверi камери номер чотири! Хутко!!!
Тремтливими руками охоронець ухопив зв’язку ключiв, насилу вiдшукав потрiбний, ледве вiдiмкнув неслухнянi дверi.
Тiеi ж митi загадкове свiтло, що струменiло з-пiд дверей, щезло. У напiвмороку камери ледве можна було розрiзнити мертву ув’язнену, застиглу на лiжку. Отець Димитрiй лежав на пiдлозi, закинувши голову, а його осклянiлi очi нерухомо дивилися в стелю.
Комендант перехрестився, пiдiйшов ближче до священика, опустився на колiна, приклав вухо до його грудей i мовив з полегшенням:
– Слава Боговi, вiн дихае!
Потiм роздратовано звернувся до застиглих на порозi вартових:
– Ну, чого стоiте, як укопанi?! Несiть його на свiже повiтря, доки живий.
– Накажете вiдправити повiдомлення до Архангельська?
– Зрозумiло. І коли сповiдника на свiже повiтря винесете, нехай один з вас за ченцями збiгае…
Комендант мотнув головою убiк лiжка з мертвою вiдьмою.
– Бачу, тут не обiйшлося без чаклунства. Треба хоча б диякона врятувати.
Гримлячи пiдкованими чоботями, вiн вийшов з камери. Охоронцi кинулися виконувати розпорядження начальства.
Фортеця неподалiк Астраханi,
лiто 1634 року
Дiставшись до ворiт фортецi, вершники спiшилися, i козак постукав рукiв’ям батога у ворота. Всерединi негайно загримiли кроки, в однiй зi стулок на рiвнi очей розкрилося маленьке вiконечко, i похмурий сонний голос прогарчав:
– Хто?..
– Я привiз затриманого до Старця, – пояснив козак.
Пiшохiдна хвiртка миттю вiдкрилася, i прибульцi без подальших зволiкань увiйшли до фортецi. Вартовий, який дивився на гостей похмуро й непривiтно, провiв iх довгим коридором i через фортечний двiр до низенькоi прибудови, у вiкнi якоi горiла товста воскова свiча. Постукавшись, охоронець увiйшов туди сам. Із будiвлi деякий час долинали приглушенi голоси, нарештi вартовий визирнув вiдтiля й попросив гостей трохи зачекати тут, у прибудовi, доки Старцевi доповiдатимуть про iхне прибуття. Коней же було довiрено турботам худорлявого хлопчини, який саме пробiгав поруч.
У прибудовi було затiсно. За маленьким столиком розмiстився лисий дiдок з величезною сплутаною бородою, що вiдстовбурчилася й усiляко йому заважала. Дiдок вiдiрвав погляд вiд книги, у яку щось записував при слабкому свiчному свiтлi, кивнув гостям i заметушився, звiльняючи лаву поруч iз собою вiд купи пергаментних сувоiв.
– Сiдайте. Мабуть, зголоднiли з дороги? Зараз покличу Параску, вона вмить щось для вас зметикуе. Нiчого, що я з вами отак, по-простецьки?.. Менi це неначебто дозволено, я ж тутешнiй писар Матвiй. Я весь час метушуся мiж черню й знаттю, верчуся-кручуся i з тими, i з iншими, бесiди веду, справи всякi вирiшую… Сiдайте!
Лисий дiдок прочинив вiкно й гукнув:
– Параско! Параско, у нас гостi!..
– Зараз, зараз… – долинуло iззовнi. За деякий час на порозi прибудови з’явилася пишнотiла червонощока молодиця, на ходу поправила сарафан i розкiшну квiтчасту хустку, невдоволено запитала:
– У чому рiч?
– Гостi в нас, кажу ж тобi! Принеси-но чогось попоiсти, вони з дороги зголоднiли.
Красуня невдоволено пирхнула:
– Чого вам принести? У нас не трактир все ж таки…
– Та все неси, все! – роздратовано махнув рукою писар.
Молодиця принесла гостям казанок холодноi кашi й глечик молока:
– От! Це все, що е.
– А ложки?.. – набурмосився писар.
– Своi треба мати, – невдоволена Параска кинула на стiл дерев’янi баклушi[6 - Необроблена заготовка дерев’яноi ложки.]. – Оцим iжте, iншого немае.
Втiм, ледве гостi приступили до частування, як у дверях з’явився вартовий i наказав прибульцям йти за ним. Приiжджi мовчки вийшли. Писар зажурено крекнув, а Параска, зрозумiвши, що й до чого, ехидно поцiкавилася:
– То як, угомонився, нездаро? Ну, добре, я пiшла собi.
І поволi розгойдуючи стегнами, молодиця попрямувала до виходу. Писар тужливо зiтхнув i повернувся до свого столу.
Тим часом гостi увiйшли до Старця. Був вiн високого зросту, широкоплечий, трохи сухорлявий, з довгим каштановим волоссям, акуратною сивуватою бородою та спокiйними, впевненими свiтлими очима, у яких свiтився ясний розум. Коли гостi увiйшли, Старець вiдiрвався вiд читання якогось сувою. Якнайщiльнiше закутавшись у сiру вовняну накидку, вiн кивнув охоронцевi – той миттю вийшов геть. Тодi Старець повернувся до гостей i почав уважно розглядати iх.
Його кiмната не вiдрiзнялася особливою розкiшшю й розмiрами. Примiщення навiть здавалося надто просторим через майже повну вiдсутнiсть меблiв: лише попiд далекою стiною стояли стiл, два стiльцi й невеличке рiзьблене крiсло з високою спинкою.
– Ласкаво просимо, – нарештi прорипiв владним голосом загадковий чоловiк, якого iменували Старцем. – Я уважно слухаю.
– Я мав доправити заарештованого до вас, Старцю, – мовив козак. – А тепер дозвольте менi пiти, оскiльки завдання мое виконане.
– Прекрасно, – кивнув той, – можеш iти.
Козак вийшов. Затриманий запитально дивився на Старця.
– Що тебе бентежить, юначе? Сiдай, розмова у нас не скора.
– Я не розумiю, куди потрапив i з ким розмовляю? – неприховано обурився затриманий.
– Неважливо, Михайле… тебе, здаеться, саме так звуть?
– Так.
– Ну, отже, служу я в Розрядному приказi[7 - Орган вiйськового управлiння в Московському царствi XVI–XVII столiть, який вiдав служилими людьми, вiйськовим управлiнням, а також пiвденними i схiдними прикордонними мiстами царства.], звати мене Федором. До речi, про нашу розмову не повинна знати жодна жива душу. Домовились?.. І до речi, давай-но все-таки присядемо, бо я вже лiтнiй, а в ногах правди немае.
Федiр почимчикував до далекоi стiни, а там розташувався в крiслi. Михайло слухняно пiшов слiдом, опустився на стiлець навпроти Старця й поцiкавився:
– А що, хiба в мене е вибiр – домовитися або?..
– Вибiр е. Ти можеш мовчати й жити спокiйно. А можеш по дуростi пробовкнутися комусь про нашу розмову. Але отака кепська штукенцiя, Михайле: тiльки-но це станеться, як ти разом з усiею родиною без суду й слiдства опинишся в холоднiй. І це ще в найкращому разi…
– Я зрозумiв, – похмуро пробурмотiв затриманий. – Що ж, давайте швидше закiнчимо нашу розмову, оскiльки…
