скачать книгу бесплатно
– Зрозумiв, – тихо пiдтвердив хлопчик.
– А знаеш, хто оце? – поцiкавився Йоахим i показав обкладинку книги, яку пiд час бесiди тримав у руках. Юний спадкоемець магнатського роду взяв книгу, уважно розглянув обкладинку i з найсерйознiшим виглядом мовив:
– Цю книгу я не читав, але, зважаючи на все, на обкладинцi зображений святий Юрiй Змiеборець.
– Вiрно, це Юрiй Змiеборець, вiн же – Георгiй Переможець, – пiдтвердив учитель, зрадiвши непiдробному iнтересу, що спалахнув в очах хлопчика. – От бачиш, його звуть так само, як i тебе – Юрiем. Жив цей святий давно, але його життя i досi е зразком для наслiдування багатьма поколiннями! Ім’я святого Георгiя довгi столiття не сходить з вуст багатьох народiв, його зображення можна зустрiти на прапорах i монетах. На честь його подвигiв i славетних дiянь складенi легенди й пiснi, побудованi храми. Його iм’ям навiть називають цiлi держави… Хочеш, розповiм про це?
– Звiсно, хочу!
– Тодi слухай i запам’ятовуй… Народився Юрiй в 270 роцi вiд Рiздва Христового, у сiм’i багатих i благочестивих батькiв – зовсiм як ти, хлопче.
– А де вiн народився?
– Цього нiхто не знае точно: однi кажуть, що в мiстi Лiддi у Палестинi. Іншi стверджують, що в Бiлитi бiля пiднiжжя Лiванських гiр. Втiм, це не мае особливого значення…
Важливо iнше: у вiсiм рокiв Юрiй розпочав вiйськову службу у iмператора Дiоклетiана. І ще важливо, що з юного вiку вiн видiлявся з-помiж однолiткiв розвиненим розумом, незвичайною хоробрiстю й величезною фiзичною силою. Виявляючи неабияку запопадливiсть до вiйськовоi служби, Юрiй дуже швидко зробився тисячником. Багато ратних подвигiв i перемог було за плечима юного полководця. От про одну з таких перемог я тобi й розповiм.
Давнi лiтописи стверджують, що неподалiк мiсця, де народився Юрiй, було глибоке озеро. Жив у цьому озерi древнiй змiй, який розорював довколишнi селища й убивав жителiв. Щоб задобрити чудовисько, тамтешнi жителi почали регулярно, за жеребом приносити йому в жертву юнака або дiвицю. І от настала черга красунi Нiни – дочки мiсцевого правителя. Горопашну дiвчину вiдвели на берег озера i прив’язали до розлогого дерева, де вона стала очiкувати смертi, тремтячи вiд жаху.
Та коли змiй виповз iз вод озера й почав наближатися до красунi, на березi казна-звiдки з’явився прекрасний воiн на бiлому конi, який довгим списом уразив чудовисько i таким чином врятував дiвицю. Цим юнаком i був Юрiй! Вiдтодi смiливця почали зображувати на iконах як уособлення перемоги над древнiм змiем – тобто над злом. За переказом, Юрiй Змiеборець доводився родичем святiй рiвноапостольнiй Нiнi. Перший храм на його честь був збудований царем Мiрiаном саме на мiсцi ii поховання – це в Грузii. І сталося це через шiстдесят п’ять рокiв пiсля народження героя.
Ще через кiлька столiть Георгiй Святогорець, або у перекладi – «Великий Синаксар», вiдкрив свiтовi й житiе святого Юрiя. В добу правлiння грузинськоi царицi Тамари образ святого Юрiя, який вражае списом змiя, з’явився на грузинських прапорах, а спецiальний георгiiвський хрест залишаеться на прапорах i корогвах грузинськоi церкви дотепер. Цього святого вшановували скрiзь на Русi, засновували монастирi на його честь не тiльки в Киевi, але також i в Новгородi. Дмитро Донськой зробив Георгiя Переможця небесним заступником столицi Московського царства: адже мiсто це заснував киiвський князь Юрiй Долгорукий. А московський князь Іоанн ІІІ включив зображення святого Георгiя в герб мiста Москви.
Учитель пильно подивився на завмерлого в крiслi учня й докiнчив:
– Отак, хлопче! Тому кажу тобi: по праву пишайся своiм славетним iм’ям i зроби все можливе, щоб бути гiдним його.
* * *
Ця розмова докорiнно змiнила як свiтогляд юного аристократа, так i його ставлення до навчання й до життя в цiлому. Вiд того дня Юрiй Немирич нiколи не засмучувався, нi на що бiльш не скаржився й навiть не плакав. Вiн успiшно долав усi складнощi навчання в арiянськiй Академii, безупинно розвивав своi природнi здiбностi й таланти.
За його зовнiшнiстю можна було вирiшити, що це простий, можливо, трохи дивакуватий хлопець, яких у свiтi безлiч. Але перше враження було оманливим. Юрiй вирiзнявся залiзним характером, прагнув скрiзь бути першим i домагатися поставленоi мети. Захоплювався верховою iздою й фехтуванням. Був увiчливим, вихованим, мав гарнi манери, неординарне мислення, загострене почуття справедливостi й вiдповiдальностi.
Не за вiком самостiйний, вже на другому роцi навчання вiн вiльно спiлкувався i писав польською, латиною, iталiйською, нiмецькою, голландською, французькою, розумiв i грецьку, i дiалект московитiв. Подальше навчання дозволило юному Немиричу вигострити абстрактний iнтелект, вiн успiшно вивчав такi дисциплiни, як логiка, етика, риторика, теологiя, основи правознавства й природничi науки, а також виявив неабиякi математичнi здiбностi. Надзвичайно задоволений такими результатами, Йоахим Стегман усiляко заохочував Юрiя до подальшого вдосконалення знань у цiй царинi. До одинадцяти рокiв Юрiй показав у математицi надзвичайнi результати. Вiн доволi легко здолав низку трактатiв, написаних корифеями, i зовсiм вже зiбрався присвятити життя вивченню цiеi шляхетноi науки, як раптом…
Несподiвана подiя 1623 року докорiнним чином змiнила погляди юного Немирича, вiдповiдно змiнилося й усе його подальше життя: вмiло розохоченi мiсцевими католиками, загони агресивно налаштованих «лiсовчикiв» на очах переляканих учнiв улаштували моторошний погром в арiянськiй Академii мiста Ракова, при цьому майже повнiстю знищили бiблiотеку – чи не найцiннiшу в тутешнiх землях.
У наступнi роки Ракiв ще не раз зазнавав подiбних нападiв, але тепер учнi Академii вже почали органiзовувати летючим ескадронам далеко не привiтний прийом! Втiм, у вiдповiдь католики розширили царину зiткнень, нападаючи вже не тiльки на школи й академii протестантiв, але також грабуючи садиби й будинки вiдомих адептiв протестантизму i православ’я. Вони калiчили, вбивали супротивникiв католицизму, незважаючи на вiк i стать жертв. Через сутички мiж католиками i протестантами загинули такi вiдомi унiтарiанськi дiячi, як Валента Шмальц i Анджей Лубенецький. Ця поведiнка заохочувалася королiвською владою: його величнiсть виконував те, що колись поставив за мету – винищити будь-яку «ересь»…
Особливi гонiння iнакомислячих почастiшали в 1625 роцi пiд час нападу Швецii на Рiч Посполиту. Єзуiти нишпорили краiною й поширювали чутки, що вiйну нiбито спровокували та пiдтримують «польськi брати». Це спричинило непоодинокi бунти i повстання. А на початку 1627 року влада Кракова видала указ, вiдповiдно до якого повноправними громадянами мiста могли стати лише тi iновiрцi, якi навернуться у католицизм.
Через усi цi подii численна родина Немиричiв була змушена полишити зруйнований католиками Черняхiв i переселитися в один iз другорядних своiх маеткiв, розташований подалi вiд Кракова. І звiсно ж, молодий Юрiй дуже гостро пережив такi потрясiння. Його свiтосприйняття перевернулося неповоротно, трансформацiя зачепила найпотаемнiшi глибини душi. Княжич зрозумiв, що Рiч Посполита потребуе докорiнноi змiни застарiлого державного устрою i що без вiйськових сутичок у такiй справi не обiйдеться. Саме тому Юрiй вирiшив зайнятися полiтикою та вiйськовою справою. Для цього було потрiбно продовжити подальше навчання вже за кордоном.
Вiдтепер спадкоемець магнатського роду Немиричiв вивчав переважно юриспруденцiю й основнi засади державноi влади, штудiював працi Мартiна Руара, який пiдтримував тiснi зв’язки з Гуго Гроцiем. Коли юнак вiдправився на навчання за кордон, то мав при собi цiннi рекомендацiйнi листи до цього свiточа мiжнародного права.
Хотiлось би придiлити бодай трохи уваги ракiвськiй Академii: адже саме тут Юрiй Немирич дiстав середню освiту, тому, маючи вiдомостi про навчальний заклад, можна краще зрозумiти особистiсть майбутнього пана генерального писаря.
Отже, розквiт ракiвськоi Академii припав на 1616–1630 роки: тодi в нiй навчалося понад 1000 студентiв, серед яких було багато iноземцiв. Прикметною рисою цього навчального закладу була законодавчо закрiплена релiгiйна толерантнiсть – дуже характерна риса социнiянства як такого. Один з пунктiв статуту Академii чiтко проголошував: «Кожен учень нехай молиться вiльно таким чином, як пiдказуе йому власна совiсть i релiгiя, у якiй вiн виховувався». В навчальному процесi Академii не застосовувалися широко розповсюдженi в тогочаснiй освiтянськiй традицii тiлеснi покарання, все обмежувалося виключно моральними настановами. Статут також вимагав вiд учнiв дотримуватись чистоти тiла й одягу, пiдтримувати порядок у примiщеннях, де вони проживали.
У Раковi також працювала одна з найкращих друкарень тiеi доби, що належала Себастьяну Стернацькому. У перiод 1602–1638 рокiв у нiй вийшли у свiт 246 книг. Деякi з цих видань були розрахованi на руських (украiнських) читачiв, зокрема «Антапологiя…» (ii ймовiрним автором був Остап Кисiль, вiн же – Євстафiй Гизель, який критикував iдею унii православних з католиками), драматичний твiр «Трагедiя руська» – перше вiдоме в iсторii видання, надруковане розмовною украiнською мовою.
Пiсля лiквiдацii Ракiвського центру арiянства завдяки социнiянським педагогам Матвiю Твердохлiбу, Якову Гриневичу-Гижановському (Яну Трембицькому) й Луцi (Юхиму) Рупневському майбутня кисилинська школа перетворилася у вищий навчальний заклад (академiю) з фiлiею в Береску (тепер село в Рожищенському районi Волинськоi областi). Як засвiдчують документи, тут навчалися молодi люди з рiзних верств. Рiвень студiй в академii був досить високим. Окрiм класiв поетики й риторики, у нiй iснував ще один вищий клас, у якому вивчалися фiлософiя й теологiя.
Глава 4
Вiдьмин син
Соловецький монастир, осiнь 1630 року
Пiзнiм осiннiм дощовим вечором до Великого Соловецького острова пiдплив крихiтний рибальський човник. На берег лиховiсноi бухти Благополуччя зiйшов змерзлий подорожанин. Кутаючись у просякнутий вологою дорожнiй плащ, тремтячи вiд холоду, вiн поспiхом попрямував до Соловецького монастиря. Хоча тут налiчувалося близько трьох сотень ченцiв i понад п’ять сотень послушникiв, Божа обитель вже кiлька десятилiть слугувала також своерiдною церковно-полiтичною в’язницею. Й нарештi, товстi монастирськi мури, вiйськовий гарнiзон та артилерiя перетворювали Соловецький монастир у важливу прикордонну фортецю…
Утiм, архангельського священика Димитрiя Тихонова настiльки разючi контрасти анiтрiшки не хвилювали. У непогожу осiнню пору вiн був термiново покликаний сюди, щоб вислухати останню сповiдь якоiсь помираючоi особи. Виконуючи це делiкатне доручення, святий отець ледь не потонув у водах похмурого Бiлого моря – втiм, пастирський обов’язок вищий вiд усього! Хоча в таку негоду сидiти би вдома i грiтися бiля вогню…
З пiвночi вiяв крижаний пронизливий вiтер, самотнi дерева вигиналися, рипiли, стогнали, iхнi могутнi гiлки билися об широкi монастирськi мури. Священнослужитель геть змерзнув, проте все-таки продовжував шлях. Чим ближче наближався до мети, тим бiльше вiдчував величезну втому i бажання спокою. Але ж пастирський обов’язок!..
Нарештi вiн опинився бiля ворiт Соловецького монастиря й несмiливо постукав у них. Через деякий час з iншого боку долинули довгоочiкуванi кроки, ледь чутнi через завивання вiтру.
– Кого це ще принесло проти ночi? – невдоволено пробурчав вартовий, намагаючись вiдкрити оглядову заслiнку. Вiн прововтузився досить довго, поки вiконце з рипiнням не розчахнулося, тодi трiпотливе свiтло смолоскипа вихопило з темряви обличчя й частину фiгури незнайомоi людини в довгiй чорнiй рясi.
– Хто ти такий? – згiдно з тюремним порядком, запитав охоронець ворiт, хоча й був заздалегiдь попереджений про майбутнiй приiзд гостя.
– Диякон Димитрiй Тихонов.
– Навiщо прибув сюди?
– Викликаний до одного з ув’язнених. Це жiнка, вона помирае…
– Ага, нарештi! Приiхав, дочекалися! – вартовий явно зрадiв, ще якийсь час помудрував iз запорами, потiм розчахнув важкi, оббитi залiзом ворота й звернувся до гостя: – Заходь, та швидше, бо непогода он як розiгралася.
Священик не змусив себе довго вмовляти. Насамперед охоронець провiв його в добре протоплене вартове примiщення. Коли приiжджий скинув плащ, то виявилося, що це стрункий парубок у наскрiзь промоклому одязi. На вигляд йому було ледве бiльше двадцяти рокiв, довге темно-русяве волосся струменiло до плечей великими локонами, а блакитнi, ледь прищуленi очi дивилися на вартового вiдкрито й довiрливо.
– Та ти весь вимокнув! – сполошився охоронець. – Нумо хутко знiмай свою рясу, я тебе у щось сухе перевдягну.
– Нам таке заборонено, – лагiдно вiдповiв гiсть. – Ось тримай, просуши хоча б оце.
Вiн вiддав охоронцевi промоклий плащ, пiдiйшов до грубки й простягнув змерзлi руки до ii розiгрiтоi стiнки.
– Ну, як хочеш, – дещо ображено пробурчав вартовий i продовжив дiловито: – То як же його звати?
– Кого?
– Ув’язненого, до якого ти приiхав, зрозумiло.
– Повторюю, це жiнка. Невiдома.
– Ага, еретичка, нумер четвертий, – кивнув охоронець i довiрчим тоном повiдомив: – Цю вiдьму весь наш гарнiзон боiться. Подейкують, вона самого царя i його нащадкiв прокляла, отакоi…
– Може, так, а може, й нi, – лагiдно мовив диякон. – У всякому разi, який би страшний злочин вона не скоiла, нiхто не мае права позбавляти ii останньоi сповiдi.
– Маеш рацiю, – неохоче погодився охоронець, замислено смикаючи довгого вуса. – Але ти, людино Божа, однаково будь iз вiдьмою цiею уважним. Подейкують, що еретичка ця дуже, дуже небезпечна…
– Неодмiнно, – погодився диякон. – Тiльки де ж перебувае ця сама еретичка, куди менi далi йти?
– Е-е-е, стривай-но, стривай! – погрозив пальцем вартовий. – Ти не пiдеш туди один, я сам проведу тебе.
– Але як же таiнство сповiдi?..
– До еретички без нашого нагляду нiкого пускати не можна, такий порядок! – охоронець випнув груди колесом, вiд чого набув надзвичайно поважного вигляду. – Й окрiм того, без провiдника тобi потрiбноi камери нiзащо не розшукати. Тут тямуща людина потрiбна.
– Ну, що ж… Якщо iнакше не можна, тодi веди мене до ув’язненоi.
– А ти вже вiдiгрiвся, преподобний?..
– Веди, вона на сповiдь чекае.
Вартовий знизав плечима, пiдкрутив вуса й кинув коротко:
– Гаразд, тодi пiдемо зi мною.
Для початку вiн перевiрив, чи надiйно замкненi монастирськi ворота, потiм зачинив дверi у вартове примiщення й озброiвшись смолоскипом, попрямував до тюремного вiддiлення. Священик йшов слiдом за ним не вiдстаючи та з цiкавiстю розглядаючи на ходу величну споруду.
Монастир являв собою потужну п’ятикутну фортецю, оточену височезними товстими мурами, мав сiм ворiт i вiсiм веж. Споруда мала вигляд грiзний i суворий, кутовi вежi були з’еднанi одна з одною критими переходами, де розташовувалися житловi й господарськi примiщення.
Священик i вартовий перетнули внутрiшнiй монастирський двiр, проминули спочатку триглавий Успенський собор, потiм п’ятиглавий Преображенський собор i Благовiщенську церкву, перш нiж пiрнути в лабiринт коридорiв в’язницi, прихопивши додатковий смолоскип. Важко було уявити, скiльки похмурих таемниць зберiгалося за холодними сiрими стiнами з безлiччю залiзних дверей! Годi й казати, моторошне мiсце…
Нарештi зупинилися бiля невеликих дверцят. Охоронець погримiв зв’язкою ключiв, шукаючи потрiбний, i заходився вiдкривати проiржавiлий замок. Протяг, що гуляв тюремними коридорами, спробував загасити вогонь смолоскипа, чорнi тiнi й яскравi вiдблиски затанцювали на сирих стiнах, низьких склепiннях i на землянiй пiдлозi. Нарештi дверцята голосно заскрипiли i насилу розчахнулися, тодi тремтливе полум’я осяяло тiсну кiмнатку.
Камера «нумер четвертий» мала форму усiченоi пiрамiди, що звужувалася вiд входу вглиб. У довжину примiщення мало близько трьох метрiв, завширшки i заввишки бiля входу – по два метри, у тупиковому кiнцi – по метру. У мiсцi стику низькоi задньоi стiнки й стелi у товщi муру було прорубано малюсiньке вiконце – втiм, зараз роздивитися через нього бодай щось вже не було можливостi через сутiнки, що наступили. У кутку бiля сироi стiни приткнулося залiзне лiжко з нiжками, намертво вкопаними в пiдлогу. На цьому вбогому ложi на купi брудного ганчiр’я обличчям до входу лежала сива жiнка, блiда й виснажена. Кожному, хто подивився б на нещасну, ставало зрозумiлим, що вона провела у в’язницi не мiсяцi, а роки. Сiрий одяг на змарнiлому тiлi нагадував безформний саван, пасма поплутаного волосся спадали на втомлене обличчя й величезнi згаслi очi.
– Агов, до тебе тут прийшли, – тихо мовив вартовий, пропускаючи священика вперед. Зiщулившись на яскраве свiтло смолоскипа, еретичка ковзнула поглядом по фiгурах прибульцiв i просипiла слабким застудженим голосом:
– Я знала, що колись до мене прийде священик, але все ж таки сподiвалася, що сюди надiшлють латинського падре, а не схизматика[5 - Схизматиками (в значеннi «невiрнi», «еретики», «розкольники») католики називали православних.].
– Це неможливо, – коротко вiдрубав диякон i мимоволi кахикнув: дихати огидним спертим повiтрям камери було неймовiрно важко.
– Я вже упокорилася iз цiею думкою, – зiтхнула ув’язнена. Диякон почав уважно вивчати ii. Здаеться, не така вже й стара, як здавалося спочатку… Спокiйне обличчя, м’який вкрадливий голос… Зовсiм анi крапельки не схожа на страшну вiдьму!
– Залиш нас самих i не турбуй, допоки я не покличу тебе, – звернувся отець Димитрiй до охоронця, водночас невiдривно дивлячись у зiщуленi, трохи червонуватi очi ув’язненоi.
– Як завгодно, – з полегшенням зiтхнув вартовий. Потiм застромив смолоскип у подвiйне кiльце на стiнi бiля дверей. Подлубавшись у невеликiй торбинцi на паску, витягнув звiдти свiчковий недогарок, запалив його вiд смолоскипа й поспiхом вийшов геть, закривши за собою важкi металевi дверi. Заскрипiв ключ у замку, потiм отець Димитрiй почув, як кроки охоронця стишуються далеко в глибинi коридора. Ще кiлька хвилин вiн дослухався до тишi, що настала за дверима, поки не переконався: вони справдi лишилися самi.
– Ви прийшли, щоб вислухати мою сповiдь, святий отче? – порушила мовчанку жiнка. – Це буде остання сповiдь… хiба ж нi?..
Диякон гаявся з вiдповiддю. Вiн раптом злякався, що якимсь необдуманим словом зiпсуе все. Тодi люди, що доручили йому настiльки вiдповiдальну мiсiю, залишаться незадоволенi виконавцем.
– Я вмираю, отче, я вiдчуваю: кiнець вже близький. Що зараз потрiбно вiд мене? – запитала ув’язнена у священнослужителя.
– Покайся в грiхах, раба Божа, i попроси у Всемилостивого прощення.
– Менi немае в чому каятися.
Жоден м’яз не здригнувся на обличчi жiнки при цих словах. Вимовляючи iх, ув’язнена ледь помiтно посмiхнулася, вишкiривши зуби, що в невiрному свiтлi смолоскипа виглядали напрочуд хижо. Священиковi зробилося зле вiд цiеi посмiшки. Вiдчувши, як по спинi пробiг холодок, вiн скрикнув:
– Як?! Ти наполегливо домагалася священика, а тепер стверджуеш, що тобi нема в чому каятися?
Почувши це, ув’язнена рiзко мотнула головою. Священик внутрiшньо здригнувся, тому що ii очi спалахнули криваво-вогненним свiтлом, хоча голос залишився вбивчо спокiйним:
– Дурниця. Це сповiдь, а не допит, тому я зовсiм не маю звiтувати про якiсь надуманi грiхи. Але якщо ви, отче, не розумiете цього, то я не бажаю вас бiльше бачити. Вертайтесь туди, звiдки прийшли – до своеi благочестивоi пастви… Ви мене зрозумiли?
Священик не вiдразу второпав, як вiдповiсти на цей раптовий випад. Така зухвалiсть спантеличила i злякала його. Ув’язнена поводилася дивно – зовсiм не так, як iншi засудженi, котрих йому доводилося сповiдувати. Обережнiсть пiдказувала, що краще пiти – а раптом вiдьма замислила зле?! Але диякон придушив у собi цей порив i вирiшив залишитися до кiнця.
– Покайся в грiхах, – повторив Димитрiй, намагаючись нiчим не видати свого хвилювання, i простягнув Маринi великий срiбний хрест. – Покайся i спокутуй грiхи своi, доки не пiзно.
Однак ув’язнена, яка невiдривно пильнувала диякона, встигла перехопити його погляд. Поводилася, немов змiя, у будь-який момент готова вжалити…
– Менi немае в чому каятися, – уперто повторила жiнка i знов хижо посмiхнулася. – Я не належу до вашоi вiри, я взагалi ненавиджу схизматикiв. Всi ви – затято брехливi лицемiри. Обiцяли менi вiчне блаженство в раю, а пiсля сипали мерзенними обвинуваченнями…
Священик вiдступнув до дверей, збираючись покликати вартового, але не встиг: ув’язнена здiйнялася на лiжку i простягнула кощавi руки до нього. Диякон перелякано позадкував… Але тут обличчя вiдьми спотворила жахлива гримаса, вона iз тужливим стогоном впала на лiжко i завмерла там у надзвичайно незручнiй позi. Димитрiю здалося навiть, що вона померла – однак червонуватi очi продовжували осмислено спостерiгати за священиком.
– Що з тобою?.. – спiвчутливо спитав диякон, мимоволi вiдчувши приплив жалостi. Поступово жiнка впоралася з болем i прорипiла:
– А ви не схожi на iнших священикiв, якi приходили сюди ранiше…
– Людським судом ти вже засуджена, проте Господь милосердний, – священик спробував говорити якомога м’якiше. – Бог утiшае в нещастi й полегшуе найтяжчi страждання, якщо бачить щире каяття.
– Годi вже, – рiзко зупинила його жiнка. – Ви, я бачу, прийшли сюди зовсiм не для того, щоб утiшити мене перед смертю. Ви хочете дещо вивiдати в мене… Але я знаю: щойно розповiм про все, як ви вiдшукаете i вб’ете дорогих менi людей!..
Диякон хотiв заперечити, однак ув’язнена не дала перервати себе:
– Стривайте, дайте сказати! Отже, нiчого подiбного не станеться. Я не могла б розповiсти про моiх близьких, навiть якби захотiла. Я ж бо сама нiчого не знаю про них!!! Нiчого вiдтодi, як мiй чоловiк був убитий пiд час полювання, мiй найвiдданiший друг посаджений на палю, а син повiшений… А батько?!
Ув’язнена на мить замислилася, дивлячись на сiрi, вкритi цвiллю стiни.
– Про батька я також нiчого не чула… Давно не чула, дуже давно… Єдине, що тепер вiдчуваю – це смерть, смерть, навкруги смерть…
– Але ти поки що жива, i я усе ще можу допомогти тобi! Сповiдайся, заспокой свою душу заради Христа…
Смолоскип бiля входу давав бiльше кiптяви, нiж свiтла. Тому в камерi було досить темно, i священик не змiг виразно роздивитися вираз обличчя бранки. Вона ж мовила з неприхованою зневагою:
– Не треба, святий отче, не намагайтеся мене обдурити. Я помираю, мене бiльше нiщо не хвилюе…
Тут вiдьма раптом неприродно вигнулася, тихо застогнала, на кiлька хвилин затихла, потiм продовжила:
– Нiщо, крiм одного. Іван, мiй синок… Щось чутно про нього?
– Твiй син помер, – похитав головою священик.
– Нi, святий отче, вiн живий! – ув’язнена знов вишкiрилася. – Я, щоправда, не вiдаю, що з ним i де вiн, однак прекрасно знаю… тобто почуваю, що хлопчик мiй не пропаде. Як би хотiлося бодай поглянути на нього перед смертю, якби ви тiльки знали, отче!..
