скачать книгу бесплатно
– Здоров будь, отче Євлампiю! Нумо кажи негайно, чи не бачив ти поблизу когось незнайомого або пiдозрiлого? – одразу ж поцiкавився один зi стрiльцiв.
– Нi, не бачив i не чув про чужинцiв, – голосно пробасив пiп.
– А це хто в тебе?
– Де?
– Та оцей хлопчик.
І стрiлець мотнув головою у бiк малолiтнього царевича.
– Ах, оцей?.. Цей… Та я й не знаю навiть, хто вiн такий! Ранком циганський табiр проiжджав, от i пiдкинули бурлаки одного з малюкiв своiх.
Вперши руки в боки, стрiлець пильно оглянув дитину й замислено мовив:
– І справдi циганча! Ну що ж, буде…
– А от i нi! – зненацька вигукнув хлопчисько.
Горопашний отець Євлампiй обiмлiв з переляку, уявивши, як дитя, котре нiчого не тямить у життевих перипетiях, негайно викладе всю правду про себе, царевича Івана Дмитровича. Серце священнослужителя закалатало в скаженому темпi, холодний пiт проступив на зблiдлому чолi.
– Нiяке я не циганча, – повторило маля.
Отець Євлампiй повiльно осiв на пiдлогу. Декiлька стрiльцiв кинулися до попа i спробували пiдняти його. І тут хлопчисько весело заверещало:
– Я не циганчатко, я рибачатко, i батько мiй рибалка також, як i я!!! А звати мене Тимофiем, отак!
Дуже вже йому сподобалася нова, така особлива гра у хованки…
24 червня 1614 року царський воевода князь Одоевський зi своiм загоном пiд орудою стрiлецьких голiв Пальчикова й Онучина пiдiйшли до мiсця останньоi стоянки загону Заруцького – Ведмежого острова на Яiку. Шiстьома сотнями останнiх козакiв командував уже не сам Іван Заруцький, а отаман Треня Ус. Цiлий день атаки стрiльцiв вдавалося вiдбити, але наступним ранком усе було скiнчено: Івана Заруцького передали в руки князевi, козаки присягнули на вiрнiсть царевi Михайлу Романову.
Марину Мнiшек знайшли на березi Яiка, ii дитину вiдшукали через два днi в родинi якогось яiцького рибалки. Упiзнали хлопчиська по речах i по золотому натiльному хрестику. Коли Маринi повiдомили про те, що син ii знайдений, жiнка впала в буйне божевiлля i негайно зажадала, щоб дитинку привели до неi. Однак прохання матерi не задовольнили, побоюючись, що «дурна баба» придушить маля.
6 липня бранцiв в окремих вiзках доправили в Астрахань, а 13 липня, закувавши в кайдани, вiдправили в Москву на виконання вищого розпорядження: «Везти Марину, сина ii й Івашку Заруцького з великим наглядом, закованих, i таборитися обережливо, щоб по них злодiйськi люди безвiсно не прийшли. А якщо по них прийдуть звiдкись злодiйськi люди, а iм буде воно пiд силу, то i Михайлу й Баiму – Марину зi Злодiйком ii, й Івашку Заруцького побити до смертi, щоб iхнi злодii живих не вiдбили».
З настанням зими Заруцького стратили лютою смертю, посадивши на палю. Чотирирiчний син Марини Мнiшек був привселюдно повiшений за Серпуховськими воротами. Невiдомими залишилися як формула, так i сам текст вироку, а також i склад суддiв. Смерть дитинчати була не тiльки таемничою, але й глибоко символiчною: адже Смутний час як розпочався, так i завершився однаково – загибеллю безневинного дитяти. Вiдтодi нiякий Іван Дмитрович нiколи бiльше не претендував на престол Московського царства.
Невiдомо, що вiдчувала, про що думала Марина Мнiшек, сидячи в холоднiй. Але подейкують, нiбито польська вiдьма прокляла династiю Романових. Можливо, саме тому «Злодiйку Івану», як i його батьковi Лжедмитрiю, поголос призначив не одне життя. По Москвi ходили впертi чутки, нiбито замiсть царевича була повiшена iнша дитина. Втiм, це всього лише здогади…
Та й смерть самоi Марини Мнiшек вкрита суцiльним мороком: наприкiнцi 1614 року вона померла у 26-лiтньому вiцi вiдповiдно до офiцiйноi версii «вiд туги – по своiй волi», за iншими ж джерелами – чи то була повiшена, чи втоплена. А ще подейкували, нiбито дружину Лжедмитрiя запроторили до Круглоi вежi коломенського кремля, де вона й померла. Пiсля цього знамениту вежу стали називати Маринчиною. Можливо, ii кончину прискорили – зробити це у в’язницi неважко…
Вiд Марини Мнiшек залишилися численнi листи до батька, короля польського й Папи Римського, а також щоденник.
Через 300 з гаком рокiв пiсля сходження на престол першого царя з династii Романових останнi його прямi нащадки загинули в сирому пiдвалi будинку Іпатьева в Єкатеринбурзi. І знов там померли безневиннi дiти! Прокляття наздогнало царевих нащадкiв через столiття. Можливо, все ж таки недарма Марину Мнiшек називали чаклункою?..
Глава 3
Юрiй
Королiвський замок, Варшава, осiнь 1620 року
Настала рання осiнь. Листя на деревах ще не встигло пожовкнути, але вже почало облiтати. Рiзкi пориви вiтру зривали його, здiймали у повiтря й розкидали на всi боки. З моря приповзли важкi сiрi хмари, тож тепер вдень i вночi з неба лилися нескiнченнi осiннi дощi, перетворюючи мiськi дороги в чорнi болота, де по прибуттi до столицi грузнули й застрягали численнi вози. Варшава о цiй порi року була темною, нудною й непривабливою.
Але нарештi вдарили першi морози. Калюжi швидко промерзли до дна. Бруд на дорогах зачерствiв i став твердим, немов камiнь. Тодi нарештi заворушився торговельний люд.
У цi днi король Речi Посполитоi Сигiзмунд ІІІ Ваза томився вiд неробства. Зазвичай вiн нудьгував у палацовiй бiблiотецi, сумно гортаючи сторiнки першоi-лiпшоi книги, що потрапляла пiд руку. Король вiддавав перевагу простому чорному одягу, що прекрасно гармонiював iз сумовитим настроем: оброблений срiблом камзол французького крою вiдмiнно сидiв на його величностi, пiдкреслюючи струнку фiгуру. Блискуче хвилясте волосся каскадом падало на розкiшний мереживний шведський комiр.
Зараз же Сигiзмунд влаштувався в кабiнетi з завiшеними вiкнами у затишному крiслi бiля камiна, байдужим поглядом дивлячись на палаючi дрова. Бiля його нiг спав великий датський дог, розвалившись на величезнiй ведмежiй шкурi. Очi короля злiпалися, дрiмота потихеньку долала його. Здавалося, ще трохи, й молитовник випаде з рук…
У дверi тихо постукали. Собака сторожко пiдхопився. Сигiзмунд стрепенувся, дрiмота вiдразу випарувалася, змiнившись роздратуванням.
– Заходь! – голосно скомандував вiн.
Дверi вiдчинилися, в утворену шпарину зазирнув старенький придворний маршалок.
– Я хотiв сказати… – почав мимрити вiн.
Ледь стримуючи лють, Сигiзмунд загрозливо засичав:
– Або говори швидше, або вшивайся геть!
– Я хотiв доповiсти вашiй величностi, що настала зима.
Король розлютився, скинув чобiт з ноги i жбурнув ним у старого з голосним ревiнням:
– Яка зима, iдiоте?! Осiнь надворi!!!
Не звертаючи уваги на лють володаря, придворний маршалок пiдняв королiвський чобiт, попрямував до вiкна й розкрив важкi портьери. У кiмнатi миттево посвiтлiшало.
– Ось, ваша величносте, зробiть честь, погляньте у вiкно, щоб пересвiдчитися: перший снiг пiшов, – спокiйно вiдповiв старий. Умить вiдчувши приплив бадьоростi, король щодуху кинувся до вiкна, собака почимчикував за хазяiном.
– Де там снiжок пiшов? – весело запитав Сигiзмунд, не вiрячи власним очам.
– За вiкном пiшов, – прошепотiв маршалок, а потiм голосно додав: – Ви би, ваша величносте, взуттечко надягли б, бо так ще ноги застудите…
Втiм, король не слухав старого, а квапливо, по-дитячому намагався вiдкрити вiкно. Однак воно не пiддавалося. Тодi придворний маршалок особисто надягнув чобiт королю на ногу, акуратно вiдсторонив його величнiсть вiд вiкна та спритним рухом розтиснув затвор. Вiкно миттево розчахнулося, повiяло холодом.
Іззовнi падав снiг, сирий i пухкий. Снiгопад був настiльки рясним, що крiзь його завiсу неможливо було розгледiти навiть палацовий сад. Снiжинки летiли, кружляли, потiм пiдкинутi ласкавим вiтерцем, злiтали i знову падали, i вкривали пухким бiлим килимом все довкола: черствий бруд замерзлоi багнюки на дорогах, черепичнi дахи варшавських будинкiв, дерева…
– Ти диви, i справдi снiг! – зрадiв король. Вiн пiдставив руку, i холоднi кошлатi пластiвцi опустилися йому на долоню. Сигiзмунд наблизив iх до очей, намагаючись розглянути уважнiше:
– Дивися, вони спочатку немовби той пух. А коли розглянеш – побачиш зiрочки та крижанi квiточки. І всi-всi рiзнi: iз круглими промiнчиками, iз зубчастими, з гострими!..
Однак розглядати снiжинки довго не вдавалося: вони швидко танули на теплiй королiвськiй долонi.
– Та воно ж завжди так, – пробурмотiв маршалок i вийшов з кабiнету, похитуючи на ходу головою.
Король же провiв старого поглядом, у якому читався жаль. Його величнiсть ненавидiв осiнь, однак обожнював зиму: о цiй порi року вкрита заметами Варшава нагадувала Сигiзмунду замок Грипсхольм у його рiднiй Швецii. Як же король тужив за батькiвщиною! Адже тiльки там його любили по-справжньому… його батьки – мати Катаржина i батько Юхан!.. Вiн тужив за рiдним краем i щоб бути ближчим до Стокгольма, багато рокiв тому навiть перенiс польську столицю до Варшави…
Але з такою самою пристрастю Сигiзмунд ненавидiв шведську аристократiю, яка настiльки отак скинула його зi шведського престолу. І все тому тiльки, що король, бачте, католик!.. Ну то й що?! Вiн боровся за милу серцю Швецiю щосили, та клятi аристократи полонили його, принизили i зрештою запропонували корону його синовi… за умови змiни вiри…
Не дочекаетеся!!! Не стане Сигiзмунд – законний спадкоемець i продовжувач славетного шведського королiвського роду Ваза, – мiняти католицтво на протестантизм! Не дочекаються вороги!.. І синовi своему заборонить вiру мiняти!..
Його величнiсть згадав, як понад двадцять рокiв тому вiн, на той час амбiтний парубок, який прагнув одержати всi корони свiту, пiддався умовлянням тiточки i прийняв польську корону. Ах, якби вiн тодi знав, чим все це закiнчиться…
Рiзкий порив вiтру обдав короля мiцним морозцем. Сигiзмунд причинив вiкно, повернувся до камiна й простягнув до вогню змерзлi руки. Потiм опустився в крiсло й добряче замислився. З його очей покотилися сльози… Вiрний дог нерiшуче наблизився до хазяiна, поклав свою гiгантську голову на колiна його величностi й зазирнув жвавими червонуватими очима в сумнi очi монарха.
Короля розчулив отой простий i нехитрий, здавалося б, вчинок собаки. Вiн добре знав, що величезний дог щиро любить його – Сигiзмунда не за те, що хазяiн сидить на тронi Речi Посполитоi… а просто так! І не перестане любити, навiть якщо в ненависнiй Польщi будуть знищенi всi до единого протестанти, аби тiльки продемонструвати широту королiвськоi влади аристократам Швецii. Напевно, один лише цей дог вiдчувае, якою мiрою обтяжуе короля польська корона, i як Сигiзмунду ледь вистачае сил терпiти всiх полякiв без винятку!..
Король почухав величезного дога за вухами. Собака лизнув йому руку й вiддано уп’явся не просто в очi, а в саму душу монарха.
– Отак воно й бувае, друже мiй, – заговорив Сигiзмунд, звертаючись до собаки. – Я хотiв, дуже хотiв цього!.. Я намагався iм сподобатись, був готовий воювати за них… А цi пихатi iндики посмiхалися менi, хоча тим часом ненавидiли мене в душi, смiялися надi мною поза очi. Я розширив iхнi права, сподiваючись, що вони оцiнять цей жест i пiдтримають моi починання… А вони натомiсть ополчилися проти мене, звинувачуючи бозна в чому… Я не хотiв вiд них любовi, я потребую лише розумiння…
Пес уважно слухав хазяiна, забавно ворушачи бровами.
– Подумати тiльки, я вже шкодую, що погодився стати королем Речi Посполитоi! Адже справдi, що дала менi ця корона, окрiм титулу, вiдповiдальностi, головного болю й жахливих принижень?! Польща – це зовсiм нiяка не Францiя й не Іспанiя. Ба навiть не Англiя, де королi мають реальну владу. Менi б треба було знати про цю особливiсть ранiше…
Дог глибоко зiтхнув слiдом за хазяiном i тихесенько заскавучав.
– Так, друже мiй! Якби ти тiльки знав, наскiльки менi самотньо й до чого хочеться iнодi голосно вити вiд слабкостi й безсилля!.. У Польщi всiм керуе сейм… Череда тупих пихатих баранiв, якi нiчого не можуть вирiшити, не можуть зрозумiти найпростiших речей. І в руках цих нездар зосереджено всю повноту влади?! Саме в iхнiх руках – доля нашоi держави?! Та хiба ж я король?! Я всього лише людина в папському вiнцi, яку кожен дрiбний шляхтич намагаеться поставити на мiсце. Де iще в Європi отак принижують правителя?! Про що думають польськi магнати – всi цi Радзивiлли, Вишневецькi, Лещинськi й Острозькi?! Вони думають про своi свободи i права. Переконувати це панство будь в чому – лише даремна витрата часу!
Начебто зрозумiвши сенс сказаного королем, пес пiдняв голову й грiзно загарчав…
– Який же ти розумник! – вигукнув захоплено король. – Якби ти тiльки заговорив, я б оточив себе зграею таких самих, як ти, вiрних псiв, а не збiговиськом пiдступних езуiтiв.
Пес радiсно завиляв хвостом.
– Так, друже мiй, тiльки ти мене розумiеш i любиш! Я знаю, що так чинити не годиться, проте цi зухвалi «польськi брати» не залишають менi iншого виходу: або я iх, або ж вони – мене… І я боротимуся з ними, бо з Польщi менi бiльше нема куди подiтися. Якби я тiльки зажадав цього, менi було б не складно зiйти на трон Московii, взутоi у постоли. До того ж i мiй син Владислав мае титул князя Московii, тому при бажаннi мiг би стати тамтешнiм правителем, але!.. Знову ж таки, друже мiй, е дуже жирне «але» – та ж сама вiра католицька. Перемiни вiру – i вмить станеш царем Московii… Все нiбито так просто… видаеться спочатку!..
Собака голосно гавкнув, потiм завиляв усiм тiлом i заходився старанно вилизувати Сигiзмундовi руки.
– Так, песику мiй хороший, ти мене вiрно зрозумiв: я не здамся! Краще репресii, краще езуiти, краще вiйна з iнакомислячими еретиками, особливо ж з «польськими братами»… Я винищу iх, задавлю, вичавлю звiдси – але не поступлюся!!! Як палкий католик, я всiляко заохочуватиму прихильникiв унii, робитиму iм привiлеi та рiзнi милостi. Слiдом за арiянами зламаю протестантiв i кальвiнiстiв, а пiд кiнець i православних!.. Вони зрештою стануть настiльки зацькованими й заляканими, що самi принесуть моему синовi корону, самi благатимуть його стати iхнiм новим королем…
Арiянська Академiя, Ракiв, осiнь 1620 року
Негода розiгралася не на жарт. Великi важкi краплi крижаного дощу безжально молотили по тендiтних плечиках хлопчика рокiв шести чи семи, який самотньо стояв на узбiччi дороги. Був вiн сухорлявим i гнучким, з бiлою шкiрою, густим кучерявим каштановим волоссям. Пухке дитяче личко з неймовiрними величезними очима кольору зимового неба вражало правильнiстю форм i тонких рис. Якби дитину побачив iконописець, не виключено, що написав би з малого образ одного iз численних святих.
Одягнений вiн був явно не по сезону – без плаща. З верхнього одягу на хлопчику був лише тонкий синiй жупан польського крою, з-пiд якого визирала довга, вишита по комiру легка сорочка, не заправлена в темнi широкi штани англiйського сукна, а також м’якi, гарноi жовтоi шкiри чобiтки. Черговий рiзкий порив крижаного вiтру здiйняв довгi поли жупана, рвонув подiл сорочки i розтрiпав вимоклi вiд осiннього дощу кучерi малюка. Однак дивне хлоп’я, здавалося, навiть не помiтило цього.
– Тобi хiба не холодно? – здивовано поцiкавився невисокий чоловiк iз суворим поглядом. Це був Йоахим Стегман – вчитель геометрii. З незрозумiлоi причини учень продовжував мовчати. Викладач уже вирiшив, що так i не одержить вiдповiдi на свое запитання, як раптом маля повiльно перевело на нього погляд. Стегман здригнувся, тому що побачив у тих оченятах дивну сумiш туги й розпачу. Складалося враження, що на нього дивився… молодий поранений вовк! Жахнувшись, учитель машинально вiдступив назад i подумки перехрестився. Але мара тривала всього лише лiченi секунди…
«Фу-у-ух, здалося», – з полегшенням подумав Стегман.
– Ви щось запитали, пане учителю?
Тепер на нього з iнтересом дивилися чистi очi маленького янголятка.
– Пiдемо зi мною, хлопче, не потрiбно стояти на узбiччi дороги пiд дощем, навiть якщо твоi батьки сьогоднi не приiхали. Ти можеш застудитися.
– Так, мабуть, ви маете рацiю, пане вчителю, не варто мокнути пiд дощем. Хоча батькiв я не чекав. Я ж знав, що сьогоднi вони не приiдуть.
– Тодi що ж з тобою трапилося? Можливо, тебе хтось скривдив?
– Нi. Нiхто мене не кривдив, просто я замислився…
Стегман вже давно звернув увагу на поведiнку цього незвичайного учня. Старший син вельми заможного i впливового магната, подкоморiя Стефана Немирича – Юрiй завжди був замисленим i нелюдимим. Малюковi не подобалося перебувати разом з однолiтками, часто вiн iшов у поле i там подовгу про щось мрiяв. Попри дитячий вiк, вiдчувалася в ньому якась вiдстороненiсть вiд свiту з його повсякчасною суетнiстю…
«Швидше за все, дитина надто стрiмко подорослiшае. Яскравi емоцiйнi спалахи в його душi прирiкають юного панича на самотнiсть. Треба би якось допомогти хлопчиковi, iнакше вiн остаточно замкнеться в собi», – подумав учитель i звернувся до вимоклого янголятка якомога ласкавiше:
– Пiдемо зi мною, Юрiю, i поговоримо про те, що тебе бентежить. Хочеш цього?..
– Гаразд, – погодився хлопчик i слухняно пiшов слiдом за Стегманом спочатку парковою дорiжкою до будiвлi арiянськоi Академii, де вони удвох пiрнули до лабiринту довгих сумовитих коридорiв.
– Ну от ми й на мiсцi.
Вчитель iз зусиллям вiдкрив важкi дубовi дверi сховища знань i гордостi школи – бiблiотеки. Пiд ii склепiннями зберiгалася безлiч рiдкiсних стародавнiх пергаментiв i сувоiв, рукописнi книги i друкованi видання мiсцевоi друкарнi. У непосвяченоi людини мiг навiть з’явитися сумнiв, а чи витримають стiни й полицi такий огром знань?.. На вiдмiну вiд коридорiв, бiблiотека була просторою та свiтлою. Тут гармонiйно сполучалися бiлизна стiн i м’який морок добротного темного дерева. Кiмнату обiгрiвали кiлька камiнiв, створюючи в примiщеннi затишок i комфорт. Меблi з коштовних порiд дерева виглядали добротно й витончено.
Незважаючи на денний час, зараз у бiблiотецi було порожньо. І не дивно: адже сьогоднi був батькiвський день, тому багато учнiв взагалi були вiдсутнi у школi. Цим i скористався Стегман.
– Розташовуйся, Юрiю, поближче до вогню, – запропонував вiн, присуваючи до палахкого камiна два величезних крiсла. Хлопчик охоче скинув iз себе мокрий жупан, залишившись у довгiй вишиванцi, штанятах i чобiтках, пiсля чого влаштувався в запропонованому крiслi (у якому вмiстився легко, немовби невеличкий жучок у коробцi).
– Я давно спостерiгаю за тобою, – почав неспiшно вчитель. – У нашiй школi ти перебуваеш вже не перший мiсяць, але так нi з ким i не потоваришував. Бiльше того, особливого iнтересу до навчання ти також не виявляеш. От взяти хоча б мiй предмет – геометрiю: наука ця важка, не заперечую. Можливо, тобi не все зрозумiло? Може, я погано пояснюю? Але ж ти жодного разу не задав менi бодай якогось запитання…
– Та що ви, пане вчителю! Я все розумiю.
Юрiй виглядав явно здивованим. Схоже, вiн щиро не розумiв, чим викликане невдоволення вчителя.
– Тодi в чому причина твоеi байдужостi?
– Але це нiяка не байдужiсть, пане вчителю…
– А що ж тодi?
– Я просто розгублений i не знаю, як поводитися.
– Тобто?! Поясни, будь ласка.
Всiм своiм видом Стегман зобразив увагу. Юрiй змiряв його довiрливим поглядом янгольських оченят i заговорив, немов дорослий – повiльно, виразно, з паузами в потрiбних мiсцях:
– Рiч у тiм, що моi батьки – люди дуже зайнятi. Окрiм мене, у родинi е ще й iншi дiти. Вiд трьох рокiв я виховувався в будинку мого дядька – Романа Гойського. Саме завдяки йому я вiльно володiю латиною, давньогрецьким, а також побiжно розмовляю французькою й нiмецькою… Дядько ознайомив мене з основними засадами математики i граматики. А три мiсяцi тому батько вiдправив мене сюди – у Ракiв. Я не розумiю, навiщо вiн це зробив?! Я й зараз знаю бiльше, нiж будь-який тутешнiй учень… Тому я, правду кажучи, дуже збентежений i розгублений: адже за навчання в Академii маю платити розлукою з дорогими менi людьми! Я мiг би продовжити навчання вдома чи у дядька, де е прекрасна бiблiотека…
Стегману стало дуже шкода засмученого хлопчика, але вiн жодним чином не показав цього, коли заговорив у свою чергу:
– Знаеш, Юрiю, ти вже достатньо великий i маеш розумiти, що сюди на навчання тебе вiддали не просто так. Ти – найстарший княжич iз магнатського роду Немиричiв. Ти належиш до кола високошляхетноi арiянськоi знатi. Тому в Академiю тебе вiдправили не зовсiм на навчання.
– А навiщо ж тодi? – здивувався хлопчик.
– Наша школа дае дiтям не тiльки рiзноманiтнi знання, але й вiдповiдне виховання. На вiдмiну вiд езуiтських шкiл, тут немае тiлесних покарань: социнiяни не вважають за можливе вганяти знання в дiтей рiзками, оскiльки жага знань повинна виходити з ваших юних душ. До закiнчення навчання ти, Юрiю, разом з iншими маеш опанувати певнi знання й загартувати тiло. А також усiм вам належить подумати про те, яку користь ви принесете в майбутньому всiй нашiй арiянськiй спiльнотi. Зрозумiв?
