скачать книгу бесплатно
– Б-а-а-сь…
– Не зобов’язана, – повторила дiвчина.
Тарас Адамович спокiйно кивнув i, повернувшись до тендiтноi сором’язливоi брюнетки в легенькiй суконцi поверх трико, що стояла поруч, запитав:
– Чи можу я дiзнатися ваше iм’я?
Бiлявка Бася примружила колючi очi й знову проказала:
– Ми всi не зобов’язанi говорити з паном…
– Тарасом Адамовичем Галушком, – злегка схилив голову колишнiй слiдчий. – А ви…? – обережно зазирнув в обличчя брюнетки.
– Яся, – прошепотiла вона. І повторила смiливiше:
– Я…Ярослава.
– Ярославо, ви знаете Вiру Томашевич?
Ярослава знала. Вiра Томашевич була улюбленицею дружини хореографа, балерини Бронiслави Нiжинськоi. Ярослава хотiла танцювати, як Вiра. Майже невагомо, коли не тiльки глядач, але й хореограф, не помiчае павзи мiж рухами. Коли крок балерини уже е актом мистецтва.
– Ага, просто друга Кшесинська, – рiзко кинула Бася.
Ярослава почервонiла.
– У нас iнодi говорили, – пiсля павзи додала вона, – що якби Бронiслава вирiшила ставити «Лебедине озеро», Одетту-Одилiю вона вiддала б Вiрi.
«Лебедине озеро» Тарас Адамович бачив, хоч i пам’ятав дуже невиразно. Давня нiмецька легенда, яку переповiдали балерини мовою тiла. Гер Дитмар Бое якось писав йому, що в будь-якiй нiмецькiй легендi обов’язково мае бути свiй Зигфрид. Без нього вона – або не нiмецька, або не легенда.
– Киiв ще не бачив «Лебединого озера», – повiдомив Щербак.
– Хiба? – запитав Тарас Адамович.
– Тiльки уривки. Окремi сцени з балету. Та й то – у виконаннi гастролерiв.
Бiлявка Бася з викликом подивилась на нього.
– Ще побачить! – пообiцяла вона хтозна-кому.
Тарас Адамович усмiхнувся:
– Я теж подiляю вашу впевненiсть, що Одетта – Вiра Томашевич – мае знайтися. Особливо, якщо ви нам допоможете.
Бася скривилась, усiм своiм виглядом демонструючи, що мала на увазi зовсiм не те. Тарас Адамович подивився на третю дiвчину, на яку спершу не звернув увагу. Теж бiлявка, але не така яскрава, як Барбара. Невиразне личко, яке складно запам’ятати. Вона вiдчула його погляд i звела на нього переляканi свiтлi очi.
– Коли ви востанне бачили Вiру Томашевич? – запитав Тарас Адамович, звертаючись до всiх трьох.
Вiдповiдi були рiзними. Бася рада була б не бачити нiколи, але зустрiла Томашевич на останнiй репетицii в театрi, за день до ii зникнення. За словами Басi, Вiра, як завжди, була нестерпною i нестабiльною.
– Тобто? – не зрозумiв Тарас Адамович.
Бася мовчала. З поясненнями допомогла Ярослава:
– Вiра неймовiрно ставала в арабеск… Завмирала в позi, але центр тяжiння нiби змiщувала вперед, часто розкривала плечi. Здавалось, от-от впаде, але вона могла завмерти так надовго, це було дивовижно… Не академiчно, але прекрасно…
– Неправильно, – обiрвала ii Бася.
Ярослава знiтилась. Сама вона бачила Вiру вранцi, в день ii виступу в Інтимному театрi – вони разом ходили до модистки.
– Вiра щось шила на замовлення?
– Нi, я шила… Тобто менi шили капелюшок, Вiра допомагала обирати фасон.
– Вона про щось говорила? Важливим е все, що ви згадаете, – Тарас Адамович витягнув з кишенi записник.
– Я… Навряд чи я зможу чимось допомогти. Ми просто говорили… Щось безглузде, неважливе. Вiра сказала, що iй бiльше подобаються етюди, якi вона репетирувала з Бронiславою, нiж сцени з класичного балету.
– Вона не казала про плани на вечiр?
Ярослава зморщила лоба.
– Це було давно… Здаеться, вона збиралась з кимось зустрiтися.
– З ким саме?
– Я… не пам’ятаю.
Бася закотила очi. Тарас Адамович кинув на неi запитливий погляд.
– Ярослава не вмiе брехати, – пояснила бiлявка. – Всi в театрi знають, що Вiра крутить роман з Назимовим, це офiцер з 1-i запасноi роти, палкий поцiновувач ii неакадемiчностi.
– А ви не схвалюете?
– Неакадемiчнiсть? Звичайно.
– Нi, роман.
Бася розсмiялась.
– Роман якраз схвалюю, маю надiю, що Ромео колись забере свою Джульетту з нашого театру, де всi такi нуднi та академiчнi.
Третю дiвчину звали Марi. Тарас Адамович ще раз подивився на неi, щось записав у блокнотi. Марi Вiру не бачила, принаймнi точно не могла згадати, коли вони зустрiчалися востанне. Марi хотiла якнайшвидше пiти, бо перерва закiнчувалась, а вона мала купу справ. Тарас Адамович зiтхнув. Щербак спiвчутливо поглянув на нього.
– Останне запитання, – мовив слiдчий. – Скiльки заробляють балерини?
– Що? – здивовано заклiпала очима Бася.
– Ви ж отримуете платню? – поставив уточнювальне запитання Тарас Адамович.
– Так, але…
– То скiльки?
– Ми не обговорюемо…
– Звичайно. Але ви ж можете назвати суму?
– Дев’ятнадцять карбованцiв.
Суму врештi назвала йому Марi, якiй так кортiло пiти. Це багато чи мало? Нижчi полiцiйнi чини отримували близько двадцяти-двадцяти п’яти. Стiльки ж – учитель початковоi школи. Чи могла Вiра на цi грошi утримувати себе та сестру? Оплачувати житло, а Мiра Томашевич говорила, що згодом вони винайняли всю квартиру? І найголовнiше – платити за навчання сестри?
– Чому ви запитали про грошi? – допитувався Щербак, коли вони прогулювались коридором.
– Щоби зрозумiти, що сталося, потрiбно знати, чим жила Вiра Томашевич, що ii турбувало.
– Навряд чи вона турбувалась про грошi.
– Чому ви так думаете?
Щербак потер пiдборiддя.
– Я спробую пояснити. Вiра… спокiйно ставилась до грошей. Нiколи не працювала безкоштовно, навiть якщо по допомогу до неi звертались друзi. Вона позувала для мене, але я платив iй погодинно.
Тарас Адамович мовчав, обдумуючи почуте.
– У неi не було вiльного часу, постiйнi виступи, етюди, робота натурницi, репетицii в театрi.
Слiдчий зупинився бiля великого дзеркала. Подивився на зображення Щербака в ньому.
– Отже, Ярослава каже правду – Вiра талановита?
– Звичайно. Вона неймовiрна. Бася заздрить, – вiн стенув плечима. – Але варто вiддати Барбарi належне – свое ставлення до Вiри вона демонструе доволi щиро, без вивертiв та брехнi.
Пiсля павзи додав:
– Якщо ви думаете, що в театрi хтось мiг затiвати проти Вiри щось лихе, то це точно не Бася. Вона занадто прямолiнiйна.
– Тодi нам варто поговорити з кимось менш прямолiнiйним, – усмiхнувся Тарас Адамович.
Менш прямолiнiйних колег Вiри Томашевич вони вiдшукали за пiв години. Усi яскравi, наче метелики.
– Отруйнi, як павучихи, – тим часом прошипiв Щербак лиховiсне попередження, поки вони крокували коридором театру, зазираючи до гримерок. Тарас Адамович зупинився. Обмiрковував почуте, зiставляв факти.
– Я можу зустрiтися з Бронiславою Нiжинською? – запитав раптом.
– Навряд чи почуете щось нове, – вiдповiв художник. – Хiба що вона не послуговуеться плiтками.
В однiй з гримерок зупинились, Тарас Адамович знов дiстав записник. Дiвчата базiкали, перемежаючи розповiдь смiхом i натяками.
– Бася точно не перейматиметься зникненням Вiри, – казала одна. – Тепер на Цар-дiвицю з «Горбоконика» Нiжинська, напевне, поставить ii.
– Мабуть, розважаеться з вiйськовими, – кинула iнша. – Казала, що хоче на озера, подихати свiжим повiтрям.
– Певно, киiвське повiтря надто задимлене для нашоi прими.
Смiх. Радiсний, з нотками торжества. Добре, що вiн не взяв сюди Мiру.
– З якими саме вiйськовими зустрiчалась Вiра? І де? – запитував слiдчий. Дiвчата вiдповiдали, не задумуючись.
– У «Семаденi», часто у «Празi» чи «Франсуа».
І звучало прiзвище, яке вiн уже чув: «Назимов. Сергiй Назимов».
– Дiзнались щось цiкаве? – запитав Щербак уже на вулицi.
– Можливо.
Все вказувало на те, що потрiбно поговорити з офiцером. Балерини натякали на те, що вiн не пробачае зради.
– Вiн запальний, – хихотiла одна.
– А Вiра… не зважала на це, – додавала друга.
– Хiба вiн не дарував квiти тобi, Лiзi?
– Менi багато хто дарував квiти, я маю пам’ятати всiх?
– Назимова складно забути, – смiялись балерини.
Тарас Адамович подивився на свого супроводжувача.
– Олеже Іраклiйовичу, а що ви скажете про Назимова?
Обличчя Щербака перетворилося на маску.
– Офiцер, який не на фронтi? Та вiн бiльший актор, нiж усi, кого ви бачили сьогоднi в театрi, – й картинно вiдкинувши волосся з лоба, надiв капелюха.
Тарас Адамович повернувся до свого яблуневого обiйстя близько четвертоi години. Затишок саду обiйняв i поглинув його вiдразу, вiдгороджуючи вiд свiту, де яскравi, як метелики, балерини казали одна однiй щось отруйне, художники допомагали колишнiм слiдчим, а офiцери пiд час вiйни розважались у киiвських ресторанах.
Мiра вiдчинила хвiртку за пiв години, вiдстукала каблучками по дорiжцi до веранди, пiрнула в будинок, туди, де в кiмнатi з шафою та столом бiля вiкна чекала на неi Естер – стара друкарська машинка. Вона оселилася в цьому помешканнi ще за часiв дiда Тараса Адамовича, але iм’я iй дав теперiшнiй власник. З единою метою – аби це iм’я звучало в його домi.
VI. Три жмутики гiацинтiв
Черговий ранок упав бiлим осiннiм туманом на яблуневе обiйстя Тараса Адамовича. Вiн прокинувся ранiше, нiж зазвичай, вийшов на веранду й завмер, милуючись прозорими кришталиками роси на травi. Гарно. Втягнув носом густе, ледь прохолодне повiтря, вщерть наповнюючи ним легенi. Видихнув, розiм’яв плечi.
На кухню повернувся, сповнений ранковоi бадьоростi, яку подарувало осiнне повiтря яблуневого саду. Такий настрiй потребував якихось змiн. Вiн вирiшив почати iх iз джезви. Вiдставив бронзову, в якiй варив каву кiлька днiв поспiль, – спадок вiд дiда, i дiстав мiдну – ii подарували колеги.
З нею в нього склалися непростi стосунки: вона постiйно тьмянiла. Бронзова добре полiрувалась руками – цього було достатньо для збереження кольору. Мiдна вимагала бiльшоi уваги. Цього ранку вiн мав на неi час. Взяв з полички сiльницю, додав яблучного оцту. Помiшуючи розчин, обережно додав борошна. Минулого разу чистив джезву лимоном та сiллю. Результат був дивовижний, хоч i нетривкий. Сумiш з борошна, оцту та солi нанiс на поверхню джезви. Тепер варто почекати, хай дiе.
