скачать книгу бесплатно
– Менi не допоможуть у полiцii.
– Я можу дати вам iмена слiдчих розшуковоi частини…
– Не треба, – гiрко кинула вона.
Краем ока вiн знову побачив ворону, що уважно спостерiгала за ними з дерева.
Дiвчина пiдвелася.
– Лист, – мовила вона i витягла iз сумочки паперовий прямокутник. Поклала на стiл. – Сильвестр Григорович просив вам передати.
– Дякую, – спокiйно мовив господар.
– Розумiете, – раптом сказала вона, – я зайшла в гримерку за кiлька хвилин пiсля того, як Вiра зiйшла зi сцени, однак там ii не було… – здавалося, що вона от-от заплаче, але дiвчина знову стрималась.
Надто багато запитань. Треба було б спершу вивчити примiщення театру, розпитати можливих свiдкiв, поговорити з балеринами. Усi вони frivole, але мають знати, з ким могла зустрiчатися Вiра Томашевич. У мiстi багато iноземцiв, бiженцiв, тих, що втекли вiд вiйни й приiхали розважитись у гостинний осiннiй Киiв. Мiсто, що пахне яблуками й дзеленчить трамваями навiть уночi: тодi вони возять поранених та вантажi для армii.
Тепер на столi два листи – незакiнченi партii. На подвiр’i – кошики з яблуками, над якими кружляе армiя ос. У повiтрi – павутиння й теплi сонячнi променi. У таку киiвську осiнь хочеться слухати романси зi старого грамофона на верандi й нарiзати фрукти тонкими скибками. Привести до ладу колекцiю листiвок – вiн зовсiм ii занехаяв у гарячий час збору врожаю.
Тарас Адамович узяв конверт зi столу i сказав:
– Почекайте.
Повернувся в будинок, щось швидко написав на аркушi паперу й винiс на веранду. Гостя сидiла так само, як вiн лишив ii: пряма спина, трохи нахилена вперед голова, напружене обличчя.
– Тримайте, – простягнув iй аркуш.
– Що це? – запитала вона тихо.
– Прiзвища слiдчих. Не колишнiх. Вони зараз працюють у розшуковiй частинi, це хорошi слiдчi.
Вона мовчки взяла папiрець, пiдвелася. Ковзнула поглядом по його обличчю, кивнула.
– Дякую, – сказала рiзко, нiби кинула образу. Розвернулась i завмерла на краечку веранди.
– Це хорошi слiдчi, – впевнено мовив вiн.
– Але не найкращi, – вiдповiла вона й рушила стежкою до виходу. Знов дзеленькнув трамвай, йому у вiдповiдь каркнула ворона, а потiм рипнула хвiртка. Сестра зниклоi балерини розтанула за парканом у теплому повiтрi пiсляполудневоi пори.
Тарас Адамович опустився в крiсло, акуратно розiтнув ножем конверт другого листа. Це не в його правилах – вiдкривати наступний лист, доки не прочитано попереднiй, але вiн чекав на пояснення вiд давнього друга. Сильвестр Григорович повинен був якось виправдати свiй необережний вчинок.
Розгорнув лист i остовпiв. У ту ж мить вiдчув жар у руцi, подивився на неi й зiгнав осу, що вкусила його. Знову подивився на аркуш. П’ять речень. Усього п’ять речень вiд того, хто зазвичай не мiг утриматися вiд багатослiвних послань! Привiтання. Прощання. А мiж ними – жодних виправдань чи вибачень.
Дорогий Тарасе Адамовичу, з болем у серцi вiдкладаю нашу партiю до кращих часiв. Розумiю, що зараз Ви не матимете часу вiдповiдати менi, адже займатиметесь складним розслiдуванням. Сподiваюсь, Ваш гострий розум допоможе розгадати таемницю, яка тривожить нашi серця, i зникла дiвчина повернеться додому, до сестри, яка любить ii та хвилюеться за неi.
Скреготнув зубами, вiдклав листа. Настрою братися за iнший – вiд войовничого француза не було. У такому станi наробить помилок, вiдправить суперниковi необережний хiд, який спричинить радiснi вигуки мосье Лефевра. C’est magnifique! – писатиме вiн у наступному листi, примушуючи суперника визнати поразку. Балерини не зникають надовго. Не варто турбуватись.
Тож, прихопивши на кухнi нiж, вiн повернувся до кошикiв з яблуками.
Etes-vous un lache?[3 - Еtes-vous un lache – ви боягуз? (фр.).] – нiби почув запитання вiд мосье Лефевра. Вiдiгнав думки як нав’язливих ос, узяв до рук яблуко.
Театри. Слiд було б iх заборонити. Надто багато клопоту. Постiйна метушня.
І розрiзав солодкий твердуватий плiд iдеально вигостреним лезом.
II. Продавець мертвих пацюкiв
Востанне вiн пiдiймався цими сходами майже п’ять рокiв тому. Здаеться, вони не стерлися й не постарiли нi на хвилину. А сам вiн стерся? Об чужi думки, прохання, пустi балачки? Повiльно долав сходинку за сходинкою, наче намагаючись зрозумiти, для чого це робить. Невже та синьоока сестра балерини винна?
Всерединi метушня, темно й пахне цвiллю. Вiн не любив цього напiвтемного архiтектурного монстра на Володимирськiй, високi стелi якого не рятували вiд вологостi. Йому завжди хотiлося повiдчиняти всi вiкна й дверi, аби свiжий вiтер винiс геть усю затхлiсть iз будiвлi, де розмiщувалася розшукова частина Киiвськоi мiськоi полiцii.
Вiн не попереджав про свiй вiзит, однак той, до кого йшов, раптово вирiс у дверях одного з кабiнетiв. Широко усмiхаючись гостю, промовив так, що слова вiдбилися вiд високоi стелi:
– Радий вiтати вас удома, Тарасе Адамовичу.
І вiдступив, пропускаючи колишнього слiдчого до кабiнету. Начальник розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii титулярний радник Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго був рокiв на десять молодший за свого гостя, який нещодавно перетнув позначку з написом «шiстдесят», однак виглядав його ровесником.
– Спочатку не повiрив своiм очам, Тарасе Адамовичу.
– Вашому зору, Олександре Семеновичу, не вiрити – грiх.
Господар кабiнету усмiхнувся.
– На слух теж не скаржуся, а менi ще iз сусiдньоi вулицi доповiли, що ви прямуете в нашому напрямку.
Вмовк, уважно подивився на гостя. З Репойто-Дуб’яго треба говорити одразу про справу, вiн нетерплячий. У шахах ця риса нерiдко надто дорого йому обходилась, але зараз вони грали не в шахи.
Не починати розмову першим, витримати павзу. Всього кiльканадцять секунд i господар кабiнету втомиться чекати – щось скаже. Навряд чи вiдверто запитае про мету вiзиту, однак, пiдкаже напрям, у якому можна вести бесiду.
Врештi невiдомо, чи приходила дiвчина до слiдчих. Може, вона викинула папiрець з прiзвищами, або балерина вже знайшлася. Тодi вiн повернувся б до саду й городу. Пив би каву в полуденну пору, перечитуючи вранiшню газету чи листи, сортував би листiвки чи нарiзав цибулю для нового експерименту – цибулевого конфiтюру. Надто багато справ, а балерина могла вже пурхати по сценi, повернувшись, як кажуть колеги зi Скотленд-Ярду, – з вiкенду – в супроводi чергового поцiновувача ii таланту.
Тарас Адамович знав, що за потреби мiстяни частiше звертаються до звичайноi мiськоi полiцii, оминаючи розшукову службу. Зв’язок слiдчих iз сутiнковим життям мiста, залучення до роботи агентiв та iнформаторiв з непевною репутацiею, спiвпраця з представниками кримiнального Киева – на все це добропоряднi кияни реагували несхвально, з острахом i осудом позираючи на вiкна третього поверху будiвлi на Володимирськiй, 15. Знав i про те, що тiльки розпач чи страх примушував нещасних долати три поверхи сходинок i сумбурно оповiдати про свое горе працiвникам розшуковоi частини.
У кабiнетi гiсть iз цiкавiстю роззирнувся: охайно, численнi стоси паперiв акуратно розкладенi по теках. Репойто-Дуб’яго – педант. Колись вiн був керiвником антропометричного кабiнету, що розмiщуеться поруч, за стiною. Головним слiдчим вiн став майже випадково, пiсля гучноi вiдставки попередника. Тарасу Адамовичу тодi дивом вдалося лишитися у звичному амплуа помiчника головного слiдчого. Високi чини вимагали його пiдвищення, здоровий глузд наказував пановi Галушку просити про вiдпочинок у вiдставцi. Довелося погодитися на компромiсне рiшення.
Що ж привело його на мiсце колишньоi служби, в епiцентр давнього життя, з його тривогами i радощами? Невже бажання впевнитися, що слiдчi серйозно вiзьмуться за справу Томашевич? Чого вiн взагалi переймаеться цiею iсторiею? Не тому ж, що давнiй друг вiдмовився догравати шахову партiю?
Головний слiдчий не витримав короткого мовчання.
– То як справи? З вигляду життя рака-самiтника пiшло тобi на користь.
– Так i е.
– Заздрю. По-доброму заздрю. У нас тут… – вiн картинно розвiв руками.
– Усе спокiйно, як на мене.
Спiврозмовник наморщив лоба.
– Це оманливе враження, – категорично заперечив вiн. – За кiлька тижнiв тут буде казна-що. Його величнiсть iмператор iде до нас у супроводi цесаревича!
Тарас Адамович спiвчутливо гмикнув, а для кращого ефекту звiв своi густi брови високо вгору.
– Отож! – пiдняв палець начальник розшуковоi частини i майже ображено дорiкнув колишньому колезi. – А ви, Тарасе Адамовичу, кажете «спокiйно».
Пiдготувати мiсто до вiзиту членiв iмператорськоi родини – справа надскладна. І лягае вона зазвичай на плечi полiцii. Пiд час минулого вiзиту iмператора було вжито заходи безпеки, якi можна вважати безпрецедентними. Окрiм мiсцевоi полiцii, гарантувати безпеку царськiй родинi i ii почту мали ще близько 450 служивих з iнших мiст. Кожен маршрут, яким рухався iмператор з супроводом, охороняли вiд 250 до 300 жандармiв пiд керiвництвом офiцерiв. Всi особи, що викликали хоч найменшу пiдозру, перебували пiд пильним наглядом. Однак усе це не завадило колишньому випускниковi Першоi гiмназii двiчi вистрiлити впритул в обрану жертву. Тарас Адамович не сумнiвався в тому, що цього разу заходи безпеки будуть узагалi драконiвськими.
А мiсто… Киiв мiцно закрiпився на почесному першому мiсцi в iмперii за кiлькiстю скоених злочинiв, з великим вiдривом обiгнавши найближчих суперникiв – Ростов-на-Дону та Нижнiй Новгород. Вiддiл розшуку захлинався вiд кiлькостi справ, якi треба було розслiдувати негайно ще в тi часи, коли Тарас Адамович був на службi як помiчник легендарного головного слiдчого Георгiя Михайловича Рудого. Саме за часiв Рудого була створена «Інструкцiя для чинiв киiвськоi полiцii розшуку». У 1903 роцi, пiсля поiздки до Дрездена, Рудий органiзував у Киевi дактилоскопiчне бюро i розробив проект валiзи слiдчого. Нинiшнiй керiвник розшуковоi частини мiста Репойто-Дуб’яго на пам’ятi Тараса Адамовича був четвертим, який обiйняв цю нелегку посаду.
– Так, iмператор… – майже сумно промовив слiдчий. – А тиждень тому нам доповiли, що в мiстi Досковський!
Спогад майнув раптово i згас. Знайоме прiзвище…
– Аферист! – озвучив раптову згадку Тарас Адамович.
– Не сумнiвався, що ти його згадаеш, – усмiхнувся Репойто-Дуб’яго. – Вислизае крiзь пальцi, його бачили вiдразу в кiлькох мiсцях, однак арештувати…
– Не вийшло. Спiвчуваю.
Арештувати Досковського не вдавалося й ранiше, принаймнi в Киевi – надто швидко вiн виiхав з мiста, надто майстерно пiдробляв будь-якi документи. Елегантний, самовпевнений, азартний – вiн легко збивав з пантелику малоосвiчених агентiв розшуку, бiльшiсть з яких у кращому разi могла похвалитися двома-трьома класами сiльськоi школи.
Тарас Адамович зiтхнув. Навряд чи справи полiцii покращились пiсля скандальноi вiдставки колишнього начальника слiдчоi частини Спиридона Асланова. Принаймнi бiля входу Тарас Адамович не побачив черг з охочих зайняти цi заплiснявiлi кабiнети, хай i з високими стелями.
Спиридон Асланов уславився такою тiсною спiвпрацею з кримiнальною агентурою, що врештi повнiстю iнтегрував службу розшуку у свiт кримiнального Киева. Слiдчi отримували дивiденди вiд злочинцiв i не надто намагалися розплутувати справи, хiба що вони стосувалися найзаможнiших та найвпливовiших мiстян. Слiдчий Галушко прагнув пiти у вiдставку ще тодi, стомившись вiд брехнi й бруду. Його випередили кияни, яким урвався терпець, i вони iнiцiювали вiдставку Асланова. Тарас Адамович мало не пропустив увесь скандал, бо якраз займався розшуком Мiхала Досковського.
Шахрай оминав Киiв у своiй дiяльностi – йому достатньо було буремноi яскравоi Одеси. У груднi 1910-го вiн спрямовував сюди з Подiльськоi губернii залiзничнi вагони, вщерть забитi дохлими пацюками.
Полiцiя виявила вагони з дивним вантажем майже бiля моря, а за кiлька днiв потому з’ясувалося, що дохлих пацюкiв хтось активно скуповуе в Жмеринцi, Проскуровi й Деражнi. З Проскурова вагони доправляли в Одесу, бо там палала епiдемiя чуми, а мiська адмiнiстрацiя платила по 10 копiйок за кожного знешкодженого гризуна – так боролися з основними переносниками хвороби. Досковському вдалося пiдробити документи, за якими на станцii Проскурiв через вiйськового начальника вiн отримав дозвiл на перевезення вантажу без митного та полiцейського огляду. Тiльки за першу партiю пацюкiв шахрай отримав 400 карбованцiв чистого прибутку.
А далi – бiганина. Аферист, наче привид, сновигав Киевом, поки не зник остаточно на цiлих три мiсяцi. Арештували його аж у Мiнську випадково. Вiн пiдробив документи iнспектора вiйськового мiнiстерства й отримав квиток до станцii Кобур-Сай у Середнiй Азii та велику суму дорожнiх грошей. Виявити афериста вдалось тiльки тому, що справжнiй iнспектор на той час теж перебував у Мiнську.
– Тож Досковський знову в Киевi?
– Не тiльки вiн. Купа iнших справ – пiдпали, пограбування, два вбивства. Знахабнiли хипезники. Мало не щодня до нас приходять iз заявами на марвiхерiв у театрi, але ж хiба встежиш за партером!
– До речi, про театр, – усмiхнувся Галушко, розумiючи, що його спiвбесiдник згадав про нього не просто так.
Титулярний радник подивився просто в очi Тарасу Адамовичу.
– Балерини…
– Не зникають надовго. Я знаю.
Отже, Мiра Томашевич не дочекалась на повернення сестри i звернулась до розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii. Назвала вказанi ним iмена. І додала ще одне – його власне.
– То, може, слiд просто почекати?
– А якщо це просто втрата часу? Досковський…
– …Не з’являеться в Киевi просто так. Я знаю.
Запала тиша.
– Тарасе Адамовичу, ти все й сам розумiеш…
Вiн розумiв.
У далекому 1910-му, коли Тарас Адамович йшов у вiдставку, у штатi розшуковоi частини нараховувалось 37 працiвникiв, з них тiльки двое, включно iз самим Галушком, мали вищу освiту, менше половини – початкову чи домашню, а бiльша частина були малограмотними вихiдцями iз селянських родин. Делегувати справу Досковського просто не було кому – аферист iз легкiстю обдурював нижчi полiцiйнi чини. Сам Галушко був завантажений купою iнших справ, а за мiсяць мав розпрощатися з мiсцем служби. Можливо, це й було основною причиною того, що продавця пацюкiв не арештували тодi в Киевi. Чи це просто виправдання? Хтозна.
Певно, зараз ситуацiя схожа. Перед вiзитом iмператора, коли потрiбно прибрати з вулиць увесь непотрiб, навести лад з повiями й жебраками, очистити залiзницю вiд пiдозрiлих суб’ектiв, не допустити гучних скандалiв через крадiжки в театральних ложах та ресторанах, немае часу ганятися за одним аферистом. Якщо додати до цього натовпи бiженцiв i переповненi шпиталi, – складно уявити, що хтось шукатиме балерину. Якщо навiть Мiру вислухали, ii свiдчення передали до рук новачка.
– Я можу поговорити з тим, хто веде справу?
– Звичайно. Йому знадобляться кiлька професiйних порад. А може, й бiльше, нiж кiлька, – додав головний слiдчий, нiби вибачаючись.
Почерк у того, хто за словами головного слiдчого, потребував його порад, був акуратним. Високий, але занадто худорлявий хлопчина, колишнiй писар, тремтячими руками простягнув йому теку з документами, вiдрекомендувавшись Менчицем Яковом Володимировичем, працiвником антропометричного кабiнету. Тарас Адамович зручнiше вмостився в крiслi, трохи вiдкинувшись на спинку, звичним жестом вказав на стiл, двiчi стукнувши по гладкiй поверхнi середнiм пальцем.
– Перепрошую? – не зрозумiв довготелесий.
Вiдставний слiдчий Галушко подумки усмiхнувся. Забув, що вiн бiльше тут не працюе i навряд чи хтось ще пам’ятае його звичку пити каву за читанням матерiалiв справи. Колишнiй помiчник за хвилину поставив би маленьку надщерблену фiлiжанку на вказане ним мiсце. Але нинiшнiй господар кабiнету тiльки безпомiчно клiпав свiтлими вологими очима. Скiльки йому? На вигляд двадцять шiсть-двадцять сiм, не бiльше.
– Кави, якщо можна, – промовив Тарас Адамович.
– Кави? Так…. я зараз, – затинаючись промовив парубок i кинувся з кабiнету.
За десять хвилин вiн поставив на стiл величезну чашку, наповнену якоюсь темною каламуттю. Одразу оцiнивши ii аромат, Тарас Адамович подумав, що балерину цей хлопчина знайшов би тiльки тодi, якщо вона сама прийшла б у полiцiю. Однак нiчим не виказав невдоволення, натомiсть, вiдсьорбнувши з чашки, подякував кивком. Звiв очi на молодого слiдчого, промовив:
– Фiлiжанка мае бути втричi меншою, у вiддiлку найлегше готувати каву по-вiденськи – просто заливати змеленi зерна гарячою водою, але не окропом. Молоти треба безпосередньо перед приготуванням. І нiякого цукру.
Хлопчина вiдкрив рот i хотiв було прокоментувати почуте, але спромiгся тiльки вичавити з себе:
– Так, пане.
Тарас Адамович вiдставив чашку й занурився в папери. Пробiгав очима рядки, вчитувався у суперечливi моменти, порiвнював написане на рiзних аркушах. Потiм пiдвiв голову i запитав у молодого полiцiянта:
– Свiдчення сестри балерини записували особисто ви?
– Т… – так, пане.
– Вашi враження?
Хлопець замислився.
– Сумна, вона була дуже сумна.
– Чому, на вашу думку?
– Бо, – вiн зам’явся, – вона назвала прiзвища… Це нашi кращi слiдчi, але…
