скачать книгу бесплатно
– Ви допоможете ii знайти? – вiдволiк Тараса Адамовича вiд роздумiв Щербак.
Господар садиби вiдповiв докладно:
– Я спробую розiбратися в цiй справi. Як приватна особа. Можливо, зможу знайти вiдповiдi на запитання, якi вас цiкавлять. Водночас я маю певнi зобов’язання i роботу, вiд якоi не планую вiдволiкатися.
– Але ж…
– Дiвчина зникла. Я розумiю. Ви вже допомогли нам, пане Щербак. Пiзнiше ми повернемось до розмови з вами, якщо ви не проти. Можливо, в мене виникнуть додатковi запитання чи випливуть новi деталi.
– Я допомагатиму вам у всьому! – палко пообiцяв художник.
– Ми будемо вдячнi.
– Ми? – здивовано запитав Щербак.
– Так, панна Томашевич люб’язно погодилась допомагати менi в цiй справi як секретар. Розслiдування потребуе акуратностi.
Мiра усмiхнулася. Щербак насупився.
– Що ж, – сказав вiн, – ви також завжди можете звернутися по допомогу до мене.
– Дякую, – кивнув йому Тарас Адамович.
– Дякую, – луною повторила Мiра.
Ворона з дерева каркнула, наче теж хотiла подякувати.
Тарас Адамович перевiв погляд iз дерева на свого гостя:
– До речi, Олеже Іраклiйовичу, де ви взяли мою адресу?
Гiсть знiтився й почервонiв. Розповiдати почав не вiдразу, павза затягувалась i ставала дедалi гнiтючою. Мiра вже вiдкрила рота, щоби розiтнути тишу запитанням, але гiсть Тараса Адамовича почав говорити:
– Я… я хотiв пiдiйти до вас ще тодi, в парку. Познайомитися, запитати, чи можу чимось допомогти. Розумiете… – вiн старанно добирав слова. – Але до вас пiдiйшла якась дiвчина, ви розмовляли, я… вирiшив не втручатися. Коли ви закiнчили розмову, поплiвся за вами. Я не стежив, нi. Зовсiм не ховався, сподiвався, що ви озирнетесь i запитаете, чого я йду за вами. Я б усе розповiв…
– І ви дiйшли до моеi садиби?
– Я сiв у трамвай услiд за вами. Думав доiхати до вашоi зупинки, вийти й познайомитися.
– Але не вийшли.
– Розумiете, я нервувався, не спав усю нiч. Я… заснув у трамваi.
Мiра уважно слухала, звiвши догори брови.
– Прокинувся, а вас вже не було на мiсцi. Я схопився, кинувся до вiкна. Менi пощастило – побачив, як ви рушили вулицею. Я поiхав далi у триклятому трамваi. Вирiшив – це знак долi. Можливо, менi не варто було приходити до вас. Сьогоднi… Я знов не спав, подумав, що спробую знайти ваш будинок. Якщо… якщо вдасться, отже це…
– Знак долi, – усмiхнувся господар.
– Приiхав на ту саму зупинку, рушив туди, куди ви пiшли вчора. Зустрiв на вулицi хлопчака, сказав, що тут мае бути будинок слiдчого, вiн одразу показав.
Тарас Адамович подумки зiтхнув. Треба буде провести бесiду з малими любителями варення. Роздавати його адресу незнайомцям – не найкраща iдея.
– І останне запитання, пане Щербак, – пiсля хвилинноi павзи мовив господар.
– Так? – з готовнiстю вiдповiв гiсть.
– Чи не могли б ви супроводжувати нас iз панною Томашевич завтра до театру? Ви ж працюете в оперному?
– Так… Так, звичайно, буду дуже радий. Ви хочете поговорити з балеринами?
– Так, це було б незайвим.
Мiра сумно хитнула головою.
– Почуете багато плiток…
– Можливо. Але це теж iнформацiя.
Мiра кивнула. Щербак схилив голову i, пiдхопивши капелюха, пiдвiвся.
– Що ж, Тарасе Адамовичу, дякую, що вислухали мене. Зустрiнемось завтра бiля театру? О котрiй?
– О котрiй починаються репетицii? Який краще обрати час?
– Якщо зустрiнемося десь о дванадцятiй, можна буде поговорити з дiвчатами за кавою.
Галушко кивнув. Олег Іраклiйович Щербак попрощався й рушив до хвiртки, що рипнула, зачиняючись за ним.
– Мiро, я сказав, що ми пiдемо до театру разом, але вам краще пiти на лекцii, – вiн вiдiрвав руку вiд поверхнi столу, аби обiрвати протести дiвчини.
– Ви не допоможете менi в театрi, радше завадите, бо балерини можуть не сказати всiеi правди, якщо бачитимуть вас поруч.
Мiра схилила голову на знак згоди.
– Однак ви будете надзвичайно корисною для справи в другiй половинi дня, коли ми конспектуватимемо моi роздуми та спостереження. І от саме про це я хочу поговорити зараз.
– Я… слухаю вас.
– Ви маете папiр i ручку?
– Так, звичайно.
– Тодi вiзьмiть iх i пишiть, я диктуватиму.
Дiвчина слухняно дiстала письмове приладдя.
– «1916 год, 7 сентября. Мы, нижеподписавшиеся Галушко Тарас Адамович и Томашевич Мирослава…»
– Феликсовна…
Тарас Адамович кивнув. Дiвчина писала швидко. Чоловiк скосив погляд. Почерк акуратний. Продиктував далi:
– ...заключили настоящий договор в следующем:
1) Томашевич М. Ф. поступила на службу к Галушко Т. А. в качестве секретаря сроком с 7 сентября 1916 года на полгода.
2) К обязанностям Томашевич М. Ф. относится: а) оформление протоколов по делу исчезновения балерины Томашевич Веры Феликсовны, б) Составление деловых бумаг.
3) Галушко Т. А. обязан за вышеозначенную работу Томашевич М. Ф. заплатить ей 120 рублей и выдать 60 рублей при подписании договора, и 60 рублей по окончанию указанного срока.
– Що? – вражено звела на нього очi дiвчина.
– Далi тiльки дата й нашi пiдписи. Термiни умовнi, я не знаю, скiльки часу ми шукатимемо вашу сестру. А на те, щоб арештувати зловмисника чи зловмисникiв, вiддати iх пiд суд – i справдi може знадобитися кiлька мiсяцiв.
– Але… ви не можете. Я не просила про службу. Ви ж шукатимете мою сестру, це я мала б вам платити!
Тарас Адамович стенув плечима.
– Але ви не пропонували менi роботу слiдчого. Ви просили про допомогу. Я ж пропоную вам роботу, отже, маю платити. Врештi, я використовуватиму ваш час, який ви могли б витратити на приватнi уроки, Мiро.
Дiвчина опустила очi.
– Я зараз не в тому становищi, аби вiдмовлятися вiд такоi пропозицii. Вона дуже щедра, – стиха сказала вона.
– Звичайна процедура обмiну часу на грошi. Повiрте, за час завжди не доплачують. Але ви надто юнi, щоби зрозумiти це.
Вiн вiдставив чашку й пiдвiвся.
– Якщо ми узгодили всi формальностi, я познайомлю вас з Естер. Залишу вас на пiв годинки, щоби ви звикли одна до одноi – цього часу менi вистачить, щоби вирiшити питання з драконом мосье Лефевра.
– З… драконом?
– Не зважайте, я про шахову партiю: мiй партнер узявся лякати мене сицилiанським захистом, – вiн махнув рукою. – Не зважайте…
Мiра повiльно пiдвелась, стисла в руках сумочку.
– Ви хотiли… хотiли познайомити мене з… Естер.
– Так, – господар вiдiйшов убiк, пропускаючи гостю до дверей. Вона повiльно пройшла повз нього i переступила порiг будинку.
V. Естер
Вiн повiв Мiру вглиб будинку, до кiмнати в самому його серцi. Можливо, весь дiм будували навколо неi. Письмовий стiл, велика шафа-картотека, стiлець – перше, що впало в очi Мiрi, коли вона зупинилась на порозi й роззирнулась. Пiсляполудневе сонце ледь торкало Естер пальцями-променями. Так вони познайомились.
Можливо, йому й справдi треба було взяти дiвчину з собою – Тарас Адамович був не надто частим вiдвiдувачем театрiв. Здаеться, жодного разу – за власним бажанням, завжди в службових справах. З одного боку, без провiдника складнiше, доводиться самостiйно шукати потрiбних людей, запитувати про елементарнi речi. З другого, – люди вiдвертiшi з початкiвцями. Та й сякого-такого провiдника вiн усе-таки мав – Олег Іраклiйович Щербак зустрiв його бiля чорного входу, усмiхнувся, вiдкинув волосся з лоба, рушив назустрiч.
– Радий вiтати вас, Тарасе Адамовичу.
Вiдповiв кивком.
– Я вас теж, пане Щербак.
– Панна Томашевич?
– Не змогла прийти. Лекцii… – розвiв руками слiдчий.
Щербак примружився.
– Що ж, у такому разi можемо йти. Покажу вам справжнiй театр. Упевнений, з цього боку ви його ще не бачили.
– Змушений вас розчарувати: я не надто бачив театр з будь-якого боку, – усмiхнувся слiдчий.
– Тодi менi складно буде вас здивувати, але я намагатимусь, – багатообiцяльно пiдморгнув йому Щербак.
Вони пройшли довгими звивистими коридорами, минули сходи. Театр був таким, яким його пам’ятав Тарас Адамович – з лiпниною на стiнах та колонах, великими дзеркалами й килимами. У залi тривала репетицiя.
Тарасовi Адамовичу дивно було бачити порожнiй партер, вiн звик до аншлагiв у Киiвськiй оперi. Пiсля вбивства, яке пам’ятали цi стiни та навряд чи забудуть кияни, вiн опинився тут уперше. 1 вересня 1911 року в цьому залi, зупинившись бiля оркестровоi ями, Дмитро Богров вистрiлив у Петра Столипiна.
Колишнiй випускник найпрестижнiшоi в мiстi Першоi гiмназii, нащадок вiдомоi еврейськоi сiм’i, син впливового присяжного повiреного i багатого домовласника дивом принiс у театр зброю й двiчi вистрiлив у прем’ер-мiнiстра iмперii, що супроводжував iмператора Миколу ІІ, який прибув iз вiзитом до Киева. Потiм казали, що Столипiн передбачав свою наглу смерть – у заповiтi вказав, аби його поховали там, де загине.
За чутками, одiозний Распутiн, що супроводжував iмператрицю, пiд час проiзду iмператорського почту вулицями мiста перебував у квартирi свого киiвського знайомого i з вiкна спостерiгав за тим, як його вiтали кияни. Коли слiдом за каретою Миколи ІІ рушив екiпаж Столипiна, Распутiн затрусився й вигукнув: «Смерть за ним iде, за другим екiпажем – смерть».
Антракт – особлива частина театрального життя. У цей час вiдбуваються знайомства й обговорення вистави, крадiжки й важливi розмови. Антракт – особливий час для слiдчого розшуковоi частини: метушня й базiкання, обiрванi фрази, пiдозрiлi суб’екти. Богров минув охорону без перевiрки й двiчi вистрiлив з браунiнга, перш нiж його зупинили. Друга куля зрикошетила вiд орденського хреста Св. Володимира на грудях Столипiна i, пробивши живiт, зачепила печiнку. Мiнiстр помер за п’ять днiв у клiнiцi Маковського.
Богрова повiсили 12 вересня у Лисогiрському фортi. Оскiльки в Киевi не було посади ката, полiцiя змушена була шукати добровольця серед ув’язнених Лук’янiвськоi в’язницi. До шибеницi Богров вийшов у тому самому вбраннi, яке було на ньому в театрi. Навiть пожартував перед смертю: мовляв, його колеги-адвокати можуть позаздрити йому, що вiн десять днiв не вибирався з фрака.
Тарас Адамович заплющив очi. Театри… Ох, цi театри. Не дивно, що тут зникають балерини. Як там казав його теперiшнiй супроводжувач – знак долi? Можливо, знаком долi було те, що перша будiвля театру повнiстю згорiла. Певно, не варто було зводити нову на тому самому мiсцi. Хтозна.
Вiн не помiтив, як балерини на сценi зупинились. Репетицiя завершилась?
– Невелика перерва, – пояснив Щербак. – Можемо упiймати тут двох-трьох плiткарок. З iншими поговоримо пiзнiше.
Йому справдi вдалося зупинити кiлькох дiвчат бiля оркестровоi ями й провести iх у напiвтемний куток, де в кiнцi партеру сидiв Тарас Адамович, занурений у своi роздуми.
Перша дiвчина – висока бiлявка в трико. Манiрна, але хiба не всi балерини такi? Чи то стереотипи? Назвалась Барбарою, Щербак звертався до неi не так офiцiйно – Бася. Ще одна полька? Всi киiвськi балерини – польки?
– Ви з полiцii? – запитала з викликом.
– Нi.
– Але ви розшукуете Томашевич. Олег сказав.
– Так. Як приватна особа.
– Тодi я не зобов’язана говорити з вами, – пiдвелась вона.
Щербак ображено протягнув:
