скачать книгу бесплатно
– Тобто?
– Блеф мае сенс тiльки за поганоi гри.
– Так, – погодився Красовський.
– Але в шахах твiй суперник бачить ситуацiю на дошцi. Вiн розумiе, чия позицiя сильнiша. Можна пожертвувати фiгурою, зробити несподiваний хiд, плекаючи мрiю, що вiн зiб’е з пантелику суперника й той наробить помилок, але це рiдко спрацьовуе.
Красовський примружився:
– Ви нiколи не блефували в шахах?
– Блефував, – спокiйно сказав Тарас Адамович. І додав: – Кiлька разiв. Однак тiльки одного разу виграв завдяки блефу. Вдалося переконати суперника, що захищаюся, i водночас готувався до атаки.
Красовський схвально хитнув головою:
– Ви так розповiдаете про шахи, що я майже готовий повiрити, що це справдi захоплива гра.
Тарас Адамович усмiхнувся, однак промовчав.
Красовський умiв блефувати. Минулого разу в редакцii «Киянина» вдалося вивудити чимало iнформацii саме завдяки цьому його вмiнню. Нинi колишнього головного слiдчого Киiвськоi мiськоi полiцii поруч не було, отож говорити з рожевощокою працiвницею редакцii доведеться самотужки. Блефувати теж.
Тарас Адамович картинно зняв капелюха й сiв у крiсло навпроти. Уважно подивився на панянку, змусивши знiтитись пiд його поглядом, поклав газету на стiл перед нею.
– Чие це оголошення? – запитав грiзно.
Панянка заклiпала очима.
– Я не розумiю, – почала белькотiти вона. – Хто ви? Що… що сталося?
– Хто я? – перепитав Тарас Адамович. – Ви краще скажiть менi, хто ви? За кого ви себе маете?! Я запитаю тiльки один раз – хто дозволив вмiщувати у вашому дешевенькому оголошеннi мою домашню адресу?
Дiвчина, певно, почала усвiдомлювати, що сталася помилка. Заметушилась, схопилась з мiсця, пообiцявши повернутися за хвилину. Вона й справдi швидко повернулась разом з худорлявим юнаком.
– Менi повторити запитання? Чи вiдразу пiти в полiцiю?
Худорлявий зблiд, рожевощока знову заклiпала очима.
– Що сталося, пане…
– Ось! – Тарас Адамович тицьнув пальцем в оголошення вiддiлу садiвництва. – Тут моя адреса! З самого ранку до мене приходять невiдомi люди в пошуках якогось садiвника!
– О-о-о-о, – простогнав худорлявий.
– О-о-о-о, – повторила за ним рожевощока. – Можливо, вкралась помилка.
– Ви неймовiрно розумнi! – саркастично заявив iй Тарас Адамович. – Я навiть не тягтиму вас до полiцii, – багатообiцяльно мовив вiн i зробив загрозливу павзу, – якщо ви назвете менi того паскудника, який дав вам мою адресу.
– Але, – майже пошепки сказала дiвчина, – але… ми його не знаемо.
– Розумiете, оголошення приносять рiзнi люди. Ми не можемо запам’ятати всiх.
– Але ж ви маете журнал звiтностi?
– Так, але в ньому фiксуеться лише те, що за оголошення заплачено.
Тарас Адамович ще раз грiзно подивився на юнака.
– Що ж, тодi менi, певно, таки доведеться завiтати до вiддiлку.
Дiвчина благально подивилась на нього, юнак спромiгся на реплiку:
– Пане! Сталась помилка, нам дуже шкода… Ми…. Якби ми могли ii виправити…
– То спробуйте, – спокiйно запропонував Тарас Адамович.
Вiн ще раз уважно подивився на юнака.
– Ви приймаете оголошення?
– Так.
– І ви не пам’ятаете, хто принiс це?
– Здаеться, то була дiвчина…
– Здаеться?
– Я певен.
Тарас Адамович ще уважнiше подивився на спiврозмовника.
– Бiльше ви нiчого не запам’ятали?
– Я… вона була елегантна. Я ще подумав: якось дивно, що вона мае якесь вiдношення до…Вiддiлу садiвництва…
Тарас Адамович вийшов з редакцii з усмiшкою на вустах. Хтозна, чи худорлявий звертатиме увагу на того, хто принесе наступне оголошення, але якщо вiн справдi зможе допомогти в розслiдуваннi – отримае винагороду. Принаймнi так вiн йому пообiцяв. На слова про грошi вiн вiдреагував дуже позитивно, отож е надiя, що наступного разу вiн пильнiше придивлятиметься до будь-кого з Вiддiлу садiвництва Киiвського товариства сiльського господарства.
До полудня Тарас Адамович також встиг купити квиток у касi Інтимного театру на вечiрню програму й повернутися додому. Лишалось визначитися з тим, кого варто взяти з собою. Мiра акуратно занотувала б його роздуми, зате Щербак… Щербак упiймав би кiлькох можливих свiдкiв, поговорив би з колегами-художниками. Де вiн там живе, поцiновувач балету? Тарас Адамович витягнув записника й знайшов потрiбну адресу.
Цього разу рушив на трамвайну зупинку – 13-й маршрут проходив поблизу Гоголiвськоi. Подумалось: «Зручно. Отже, вибiр на користь художника. З курсисткою можна поговорити пiзнiше». На столi, що стояв на верандi, лишив записку для Мiри на випадок, якщо не встигне повернутися до ii приходу. Хтозна, чи надовго його затримае розмова з художником. Чи погодиться Олег Щербак, нещасливий залицяльник, допомагати слiдчому шукати Вiру Томашевич?
Будинок на Гоголiвськiй, четвертий поверх. Невiдомо, чи застане вiн вдома художника, але сподiвався на це. Пiдiймався сходами, прислухаючись до звукiв. Ось чиiсь кроки, гавкiт собаки. Високий чоловiк у формi швидко спускався вниз, зачепивши рукавом валiзку Тараса Адамовича. Колишнiй слiдчий зупинився перед напiвпрочиненими дверима. Здивовано роззирнувся, злегка постукав.
– Олеже Іраклiйовичу! – погукав господаря. З надр квартири почув якесь мугикання, потiм у шпаринi, що ii лишили напiвпрочиненi дверi, з’явилась невдоволена половина обличчя художника.
– Що ще? – стражденним тоном протягнув вiн. Завваживши Тараса Адамовича, здивовано заклiпав. Половина обличчя з невдоволеноi перетворилась на майже радiсну.
– Щасливий бачити вас! – художник широко прочинив дверi, демонструючи на собi розцяцькований квiточками довгий халат. Друга половина обличчя, яку тепер гiсть мiг роздивитись, виглядала не так радiсно, як перша – художник тримався за око.
– Щось сталося? – запитав Тарас Адамович.
– Заходьте, розповiм, – запросив його Щербак до помешкання. Тарас Адамович переступив порiг.
Квартира була простора, з великими вiкнами, захаращена неймовiрною кiлькiстю яскравих речей, проте, як не дивно, виглядала ефектно. Неабияке враження на Тараса Адамовича справив великий диван насиченого вишневого кольору – таких йому ще не доводилося бачити. Поруч з ним – плетене крiсло з купою рожевих подушок. Бiля вiкна – мольберт, вздовж стiн розставленi картини й натягнутi полотна, фарби й пензлi. В одному з куткiв – етажерка з книжками, на пiдвiконнi – якiсь папери i яблуко. Посеред кiмнати – скляний столик, на ньому порожня пляшка, бiля столика – розбитий келих. Господар зник в iншiй кiмнатi i за хвилину повернувся з пухнастим вiником.
– Потрiбно вiдразу зiбрати скло, – пояснив вiн. – Минулого разу я махнув на це рукою, а потiм з тиждень дiставав скалки зi стоп, – пожалiвся вiн, а гiсть завважив, що його спiврозмовник – босий.
– Вип’ете чогось? – ввiчливо запитав вiн у Тараса Адамовича.
– Чаю, – кивнув Тарас Адамович.
– Хвилинку, – господар знов зник у сусiднiй кiмнатi. Тарас Адамович пройшов вздовж дивана й почув iз сусiдньоi кiмнати:
– Почувайтесь, як удома!
Тепер Щербак повернувся з тацею, на якiй загрозливо шипiв чайник, а обiч нього стояли фаянсовi чашки, розмальованi квiтами. На днi обох чашок лежало щось скоцюрблене, схоже на корiнь якоiсь рослини.
– У мене тiльки два запитання, – почав гiсть. – Те, що лежить у чашках – неотруйне? І що з вашим оком?
Художник, який встиг змiнити халат на широкi штани й сорочку, елегантно вмостився в плетеному крiслi. Налив окрiп у чашки i жестом запросив Тараса Адамовича зазирнути:
– Дивiться!
Скоцюрбленi корiняки за хвилину спливли на поверхню й розкрилися нiжно-рожевими квiтами. Тарас Адамович вражено усмiхнувся. Чай темнiшав, набував насиченого зеленого кольору.
– Китайський зв’язаний чай. Кажуть, його придумали для естетичноi насолоди iмператора. В тяжкi днi я iнодi хочу вiдчувати себе китайським iмператором, – сумно усмiхнувся господар.
– Сьогоднi такий день?
– Як бачите, – Щербак пiднiс руку до пiдбитого ока.
– То що сталося?
– О, до мене приходив клiент… По картину. Але в нас рiзнi естетичнi уподобання…
Тарас Адамович обережно взяв у руки чашку. Художник приклав до ока вологий рушник.
– Цей чай краще заварювати у скляному посудi – виглядае ефектнiше. Але… в моему домi скляний посуд довго не живе, – вiн стенув плечима.
– У фаянсi теж доволi ефектно, – усмiхнувся Тарас Адамович.
– Дякую, – художник пiднiс чашку до губ.
– То ви часто… не подiляете естетичних уподобань ваших клiентiв? – запитав Тарас Адамович.
– Тiльки якщо вони – неотесанi мужлаi, – рiзко кинув Щербак. – Це був Назимов.
Слiдчий вiдставив чашку, пронизав його поглядом.
– Так, Сергiй Назимов. Приходив по картину. По Вiру, – вiн розвiв руками. – Не бачу сенсу критися вiд вас.
Тарас Адамович уважно стежив за його рухами. Щербак повiльно поставив чашку на столик, пiдвiвся, пiдiйшов до етажерки, розвернув одну з картин, що стояла обiперта об стiну. На картинi була балерина. Тарас Адамович не знав, як називаються балетнi пози i па, певно i для того руху, що його зупинив у часi художник на полотнi, була якась назва. Балерина завмерла, склавши руки куполом над головою. Тендiтна, прекрасна й невловимо знайома. Потiм вiн зрозумiв – у рисах Вiри Томашевич вгадувалась зовнiшнiсть сестри.
– Гарна, – похвалив вiн картину.
– Назимов хотiв ii купити.
– Не зiйшлися в цiнi?
– Щось таке, – художник сумно усмiхнувся. – Вiн вважае, що ii можна купити, для мене ж – вона безцiнна.
– Вiн не говорив, навiщо йому картина?
– Нi. Ми взагалi не надто довго говорили. Цицероном його не назвеш, – вiн ще раз притиснув рушника до ока, застогнав. Тарас Адамович ковтнув чаю. Дивний посмак, неймовiрний аромат.
– До речi, якщо бажаете, то можете запитати в нього особисто, навiщо йому картина – вiн залишив свою адресу. – Щербак недбало взяв журнал з етажерки, на обкладинцi якого розмашистим почерком чорнiло «Тарасiвська, 6, кв. 10».
Тарас Адамович акуратно вписав ii у свiй записник.
– У разi, якщо я передумаю з «Вiрою», – пояснив Щербак, хоч слiдчий i не вимагав пояснень.
Тарас Адамович допив чай, сумно поглянув на квiтку, що стомлено згорнулась на денцi чашки. Зараз вона не вражала красою, як тодi, коли виринула з-пiд води у маленькому фаянсовому озерцi. Гiсть художника обережно поставив чашку на столик.
– А навiщо ви малювали картину?
– Тобто?
– Хiба не збирались ii продавати? Художники саме для цього й малюють картини?
– Пишуть.
– Так, звичайно. Пишуть.
Щербак замислився, вiдкинувся в крiслi, прибрав волосся з чола.
– Не можу сказати. Писав, бо… хотiлося бачити ii такою. Розумiете, Вiра дедалi частiше вдавалась до танцювальних… експериментiв. Класика балету – танець на пуантах. Але Вiра… вона говорила, що танець босонiж – це нове народження балету.
– Ви так не вважаете?
– Це вульгарно, – вiн сумно усмiхнувся, – i личить нетверезим художникам, покинутим у порожнiх квартирах чи майстернях. Зовсiм не балеринам…
Тарас Адамович не надто спiвчутливим тоном перервав його:
– До речi, про нетверезих художникiв – я маю квитки на вечiрню програму в Інтимному театрi.
