скачать книгу бесплатно
– Прошу, – мовив господар.
– Д…дякую, – видушив з себе гiсть.
– Кава в джезвi. Чи ви надаете перевагу чаю?
Гiсть здивовано подивився на джезву.
– Нi, кава – божественний напiй.
– Безперечно, – усмiхнувся господар. – Я закiнчу деякi справи й повернуся до вас за пiв години, – сказав безапеляцiйно, перш, нiж гiсть встиг вiдрекомендуватися. І додав, вказуючи на протилежний краечок столу: – Тут е кiлька газет, сподiваюсь, ви зможете себе розважити.
– Не турбуйтесь про мене, – усмiхнувся гiсть, повертаючи собi шарм елегантноi легковажностi.
Тарас Адамович не турбувався. Повернувся до вже прозороi цибулi, додав цукру. Знов помiшав. Цибуля починала набирати позолоти. Тiльки б не помилитися з цукром цього разу! Здаеться, розрахунки точнi. Лишаеться тiльки додати трохи меду й, чекаючи фiналу, помiшувати. Коли маса набула яскравого бурштинового кольору, але лишилась м’якою, Тарас Адамович полегшено зiтхнув. Звичним рухом поставив на вогонь пательню. Аби смакувати конфiтюр, потрiбен пiдсмажений хлiб, краще – в клярi. Нарiзав сир, виклав його на гарячi шматки хлiба, зверху – конфiтюр. Залив окропом трав’яний чай, додав м’яти. Із запарником в однiй руцi та тарiлкою – в другiй повернувся на веранду.
Декорацii не змiнились. Газети лежали на своему мiсцi, гiсть – у крiслi-гойдалцi. Хiба що чашка зi слiдами кави свiдчила про те, що дивний пан, iменi якого вiн поки не знав, рухався за його вiдсутностi. Тарас Адамович поставив на стiл запарник i тарiлку й повернувся по чайник та чашки. Гiсть повiльно розплющив очi. Тарас Адамович поставив на стiл чашки, наповнив iх ароматним напоем.
– Потрiбна ваша думка, – звернувся вiн до гостя.
– З якого питання? – не зрозумiв той.
– Скуштуйте, – пiдсунув до нього тарiлку господар.
Гiсть недовiрливо подивився на нього.
– А що це? – перепитав.
– Скуштуйте. І скажете менi свое враження, – не вiдступав господар.
Вибору в гостя не було, тож вiн приречено взяв до рук хлiб i вiдкусив шматочок. Здивовано звiв брови, пiдсунув до себе чашку з чаем i вже з бiльшим ентузiазмом з’iв увесь шматок.
– Що скажете?
– Це щось неймовiрне!
– D’accord![4 - D’accord – добре (фр.).] – вiдповiв господар, уявляючи обличчя мосье Лефевра, якому вiн описуватиме смак конфiтюру.
Налив чаю й собi, вiдкусив шматочок хлiба з конфiтюром. З сиром i справдi поеднуеться чудово. З цукром не помилився. Цибуля нiжно-солодка, сир трiшки розплавився на теплому хлiбцi. Ідеальний варiант снiданку. Згадав про свого гостя, подивився на нього.
– Що ж, тепер можемо перейти до справи.
Той апетитно наминав черговий бутерброд, вiдкинувшись на спинку крiсла-гойдалки. Знову витончено-елегантний, як Парис у Спартi.
– До справи? – як луна перепитав вiн у Тараса Адамовича. Потiм, нiби прокинувшись, знов перетворився на розхристаного дивака:
– Тарасе Адамовичу! Ви повиннi менi допомогти!
Початок не надто надихав. Тарас Адамович вiдсунув чашку, чекаючи пояснень.
– Я… О, я навiть не вiдрекомендувався, – прохопився вiн. – Олег Іраклiйович Щербак.
Вiн встав, картинно схилив голову i кiлька прядок волосся впало йому на лоба. Тарас Адамович пiдвiвся своею чергою, кивнув на знак привiтання, простягнув руку:
– Мое iм’я ви знаете, не бачу сенсу його повторювати. Прошу, сiдайте.
– Дякую.
Гiсть повернувся в крiсло, Тарас Адамович сiв на стiлець. Що ж принесло цього Олега Іраклiйовича в його пенати?
– Я… розумiете, Тарасе Адамовичу. Я вчора бачив вас у скверi…поблизу Вищих жiночих курсiв. Ви говорили з Мiрою Томашевич.
Тарас Адамович не переривав, гiсть змiнив позу, вiдкинув волосся з лоба, схопився за комiрець, на секунду завмер у неприроднiй скособоченiй позi й продовжив:
– Ви говорили з Мiрою про ii сестру, чи не так?
Тарас Адамович уважно вивчав його обличчя. Акуратно виголене обличчя, прямий тонкий нiс, скуйовдженi пасма волосся. Хто цей дивний вiдвiдувач. Чого вiн сюди прийшов?
– Я… певно, менi слiд пояснити. Розумiете, я знаю. Я все знаю! – голосно повторив вiн, замовкнувши на пiв словi. Тарас Адамович терпляче чекав. Гiсть вiв далi:
– Я знаю, що Вiра Томашевич зникла. І Мирослава… Напевне тому вона говорила з вами, ви ж – слiдчий Галушко?
– Колишнiй слiдчий.
– Байдуже! Але Мiра просила вас про допомогу?
Не дочекавшись вiдповiдi, промовив:
– Розумiете… це я, я винен у зникненнi Вiри! – i схилив голову на руки.
– Чому ви так вважаете? – запитав господар будинку.
– Я знаю Вiру Томашевич давно. З моменту ii переiзду до Киева. Я – художник, працюю у власнiй майстернi й iнодi – над декорацiями в мiському театрi. Я бачив Вiру на сценi, вона прекрасна. Ви повиннi, повиннi знайти ii!
Тарас Адамович ковтнув чаю. Знову подивився на свого спiврозмовника, запитав:
– Чому ви вважаете, що виннi у зникненнi дiвчини?
– Я запросив ii зустрiтися в Шато де Флер бiля розарiю. Вона мала прийти туди пiсля виступу в Інтимному театрi. Однак… Я не дочекався ii. А потiм, наступного дня я дiзнався, що Вiра зникла, – вiн звiв на слiдчого сiрi печальнi очi.
– О котрiй мала б вiдбутися зустрiч?
– О дев’ятiй.
Виступ в Інтимному театрi – сьома вечора. Вiд Інтимного, що розташований на Хрещатику, 43 до мiського парку розваг Шато де Флер – з пiв години йти швидким кроком. Цiкаво, чи швидко ходять балерини? Дiвчина могла запiзнитися.
– Я прочекав ii до пiвночi.
Тарас Адамович здивовано звiв брови.
– Вона не з’явилась. Що ви робили далi?
– Зранку я був у театрi, хотiв зустрiти ii, спитати, що сталося, – пояснив художник. – Розумiете, я подумав, що вона… Що вона просто забула, чи ii запросив хтось iнший.
Тарас Адамович потер пiдборiддя, ще раз глянув на свого спiврозмовника.
– Що вам сказали в театрi?
– Що Вiра не прийшла на репетицiю.
– Це вас збентежило?
Художник сумно подивився кудись повз господаря будинку. Ледь чутно прошепотiв:
– Збентежило? Нi, зовсiм нi, радше засмутило. Розумiете, я тодi не думав, що Вiра зникла. Я подумав, що вона просто не прийшла. Знайшла собi цiкавiшу компанiю. І… пропустила репетицiю.
Цю думку палко пiдтримали б у полiцii. Однак зараз вони були не в полiцii.
– Що було потiм?
Спiврозмовник Галушка прикрив очi.
– Я намагався не думати про неi. Викинути з голови.
– Вдалося?
– Не дуже. У театрi почали ширитись чутки. Сестра Вiри приходила до Бронiслави, запитувала про Вiру. Бронiслава – дружина балетмейстера, Бронiслава Нiжинська, – пояснив вiн i вiв далi: – У театрi казали, що Вiра зникла, поiхала за мiсто з офiцерами. Але сестра ii шукала, отже… Отже, могло щось статися.
Галушко не переривав.
– Я… розумiете, я навiть хотiв, щоб щось сталось. Зараз я ненавиджу себе через це, але тодi, тодi я хотiв, щоб було якесь iнше пояснення тому, що вона не прийшла того вечора в Шато де Флер. Тепер я боюся, боюся того, що щось могло трапитися по дорозi до парку. І боюся того, що вона взагалi не збиралась зустрiчатися зi мною.
Вiн замовк у задумi. Вiдтак сказав:
– Балерини розповiдали, що сестра Вiри ходила в полiцiю. Вiра не повернулась, поповзли чутки про те, що Нiжинська поставить на ii партii дублерок.
– Як вiдреагували на зникнення Вiри в театрi?
– Зрадiли. То ж змiiне кубло.
Тарас Адамович вiдставив чашку.
– Ви маете якiсь пiдозри? Куди могла зникнути Вiра?
– Я не знаю, – вiн стенув плечима. – Вона ранiше нiкуди не зникала.
– Тобто таке з нею трапилось уперше?
– Так.
– Щодо офiцерiв. Ви когось iз них знаете? Бачили разом iз Вiрою?
– Нi. І не хотiв би бачити. Гадаю, балерини зможуть розказати про них. Або Мирослава.
– Ви добре знаете сестру Вiри?
– Бачились раз чи двiчi.
Цього разу хвiртка рипнула ледь чутно, нiби вибачаючись, що вiдволiкла спiврозмовникiв вiд бесiди. Олег Іраклiйович Щербак повернув голову в напрямку дорiжки, що вела до веранди. Мирослава Томашевич, як i обiцяла, прийшла до Тараса Адамовича, коли полуденне сонце спинилось над будинком, що стояв у затiнку яблуневого саду. Завмерла бiля хвiртки, завваживши гостя. Потiм рiшуче попрямувала до веранди, зупинилася бiля сходинок. Чоловiки пiдвелися.
– Добрий день, пане Галушко. О, – перевела погляд на його спiврозмовника, – пане Щербак! Не сподiвалась вас тут зустрiти.
– Я вас теж, але радий нашiй зустрiчi, – вiдповiв художник, знову перетворившись на Париса.
– Мiро, прошу приеднатися до нашоi розмови, – мовив господар. – Ми куштували цибулевий конфiтюр, а також мiй гiсть розповiв дещо про вечiр, коли зникла ваша сестра.
Мiра здивовано подивилась на художника:
– О, я не знала, що… що ви щось знаете…
Вона сiла навпроти Щербака.
– Розкажiть менi. Коли ви бачили Вiру?
– Радше, коли не бачив, – сумно сказав художник. – Вона мала виступати в Інтимному, я запросив ii зустрiтися в Шато де Флер.
– Вона не казала менi, – здивувалась Вiра.
Шарм елегантностi вiдразу злетiв з нього, риси обличчя стали рiзкими:
– А вона завжди вам говорить, з ким i коли мае зустрiтися?
Мiра перехопила погляд Галушка й тремтячим голосом сказала Щербаку:
– Вибачте, просто… Того вечора Вiра запрошувала мене на зустрiч. Ми… Мали пiти удвох в «Семаденi». Там… на неi чекали.
Вона почервонiла. Щербак дивився на своi руки з довгими тонкими пальцями, що лежали на столi.
– Чекали, – як луна повторив вiн, а потiм перепитав. – Назимов?
– Я… не впевнена. Але, так, можливо, Назимов.
Галушко зацiкавлено спостерiгав за спiврозмовниками. Пошкодував, що не прихопив записник. Художник почав iз захисту – звинувачував себе у зникненнi дiвчини, але сподiвався, що це не так. Тепер перейшов до нападу – звинувачував суперника. Ідеальний сицилiанський захист, войовничий за своею природою. Цiкаво, чи зможе мосье Лефевр так швидко перейти вiд захисту до атаки?
– Отже, того вечора ви не бачили ii? – запитала Мiра.
– Ми домовились про зустрiч напередоднi, в театрi, – сумно вiдповiв гiсть Тараса Адамовича. – А коли ви бачили ii востанне?
– Коли вона танцювала, – тихо вiдповiла Мiра.
