скачать книгу бесплатно
Галушко з розумiнням кивнув:
– Але свiдчення в неi брали ви.
Хлопець почервонiв.
– Бiльше вас нiчого не здивувало?
– Перед виступом… вона сказала, що не могла знайти сестру перед ii виступом, iнша балерина бачила, як Вiра Томашевич говорила з якимось бородатим чоловiком. Мирослава… Томашевич сказала, що не знае, хто це мiг би бути.
– Так, це непокоiть. Але ж у балерин купа залицяльникiв.
Хлопчина почервонiв ще бiльше. Тарас Адамович вiв далi:
– Однак потiм Вiра Томашевич вийшла на сцену й танцювала, – вiн потер виголене пiдборiддя, вiдклавши теку, пiдвiвся.
– Дякую вам за каву, пане Менчиць.
Хлопчина злякано звiв на нього очi.
– Я… прошу, пане.
– Я подумаю над цiею справою. А вам раджу…
Що вiн мiг порадити юнаку, на якого звалили не найпростiше розслiдування?
– Навчiться готувати каву, пане Менчиць. Нерiдко саме павза на каву давала менi змогу очистити думки й прийняти правильне рiшення.
Широка усмiшка була йому вiдповiддю.
– Дякую, пане Галушко.
– До зустрiчi, пане Менчиць.
Хлопчина супроводжував його до дверей. Титулярний радник Репойто-Дуб’яго попрощався ранiше – поiхав на зустрiч iз губернатором. Тарас Адамович повiльно рушив на рiдну Олегiвську, тягнучи слiдом за собою тривожнi думки.
Надто багато збiгiв. Недобрими були його передчуття. Мiхал Досковський з’являвся у Киевi зрiдка. Тодi вони так i не змогли встановити причину його появи, хоч одна гiпотеза в Тараса Адамовича була. Самi пiдозри – доказiв недостатньо.
Балерина… Минув тiльки тиждень, не так багато часу. Однак титулярний радник Репойто-Дуб’яго колись давно, коли ще був керiвником антропометричного кабiнету, на загальнiй нарадi слiдчого вiддiлу пiдтримав припущення Тараса Адамовича про сферу дiяльностi Мiхала Досковського в Киевi. Аферист з’являвся в мiстi, коли активно починали працювати продавцi людей. Їх називали «збирачами гiацинтiв», хоч слiдчi так i не з’ясували, чи банда «збирачiв» справдi iснувала, чи це була просто киiвська напiвлегенда, яку переповiдали повii. А тепер Досковський знову в Киевi.
Тарас Адамович зупинився бiля розлогого ясеня, крону якого вже почала розцяцьковувати осiнь першими яскравими плямами. Подумалось: з цибулевим конфiтюром вже, мабуть, не складеться, доведеться вiдкласти. І чомусь подивився в сине пронизливо-осiнне небо, що схилилось над Киевом.
III. Інтимний театр
Втрапити до будинку, що його звели три роки тому на розi Тимофiiвськоi та Маловолодимирськоi, було нескладно. До нього не такий вже й довгий шлях, можна й прогулятись. Однак, уже знiмаючи звичний для роботи в саду бриль, який ховав вiд сонця добре помiтну лисину, Тарас Адамович вирiшив, що пiша прогулянка забере надто багато часу. Та й зi зборами вiн уже забарився, тож, пригладивши довгi вуса, поспiшив у будинок.
На годиннику була дев’ята ранку, коли колишнiй слiдчий, вбраний у легкий костюм свiтлого кольору i хвацький, трохи прим’ятий капелюх, зачинив хвiртку, що в руках господаря рипнула майже лагiдно, i попрямував до трамвайноi зупинки.
Тринадцятий трамвай, привiтно дзенькнувши, зупинився, i Тарас Адамович швидко пiднявся у вагон. Вiн сiв на вiльне мiсце, поставивши бiля нiг стару потерту валiзку, з якою був нерозлучний усю свою непросту службу. Зранку вагався, чи варто дiставати ii з шафи, однак врештi вийняв, витер невидимий пил i, не вiдкриваючи, прихопив iз собою.
Трамвай тягнув довге сталеве тiло вздовж знайомих вулиць, скверiв, площ, раз у раз сповiщаючи неуважним пiшоходам про свое наближення веселим дзенькотом. Тарас Адамович мiркував. Розглядав пасажирiв, знов занурювався в думки i спогади.
Навпроти – поважна панi в капелюшку. Поруч з нею – маленька дiвчинка, схожа на кошеня. Темно-коричнева формена суконька, двi тугi коси, кирпатий нiс. Певно, та поважна панi – ii бабуся. Суворiсть виказують у нiй iдеально рiвна спина й пенсне. Пiд холодним бабусиним поглядом, яким вона дивиться на онуку, дiвчинка вiдразу випрямляеться i завмирае в незручнiй позi. Тарас Адамович спiвчутливо усмiхаеться й вiдвертаеться до вiкна. Кiлька хвилин споглядае дерева, що висадженi вздовж дороги, i знову переводить погляд у салон вагона.
Дiвчинки й бабусi вже немае, на iхньому мiсцi – чоловiк у сiрому плащi з палицею. Капелюх – на колiнах, виголене обличчя, повнi губи. Здаеться, дрiмае, отже, зайняв це мiсце надовго. Тарас Адамович переводить погляд праворуч. Там бiля вiкна завмерла черниця. Темне вбрання внизу посiрiло вiд пилу, певно, довго йшла пiшки. В руках – торбинка.
Трамвай зупинився, сходинками легко пiднявся чоловiк. Колишнiй слiдчий стрепенувся. Чимсь знайомим повiяло вiд легкоi пружноi ходи й вивiрених рухiв незнайомця в темному костюмi. Нi, примарилось. Глянув уважнiше на обличчя – вiдiгнав нав’язливi думки. Зовнiшнiстю чоловiк зовсiм не нагадував Мiхала Досковського, як здалося Тарасовi Адамовичу на мить, коли стежив за його рухами. Невже тепер навiть одна згадка про нього не даватиме спокою? Дарма вiн ходив до розшуковоi частини. Дарма.
На Дмитрiвськiй вiн остаточно виринув з потоку думок, звичним рухом пiдхопив валiзку i вийшов з трамвая. До будинку зi скульптурою Мiнерви лишалось кiлька кварталiв.
– А поруч – яр, де випробовують моделi лiтакiв, – розповiдав йому i всiй ватазi друзiв малий Івась, один з поцiновувачiв варення Тараса Адамовича. Отже, iнтереси Івася солодощами не обмежувались.
– Ти звiдки знаеш? – насмiшкувато перепитав товариш, – там уже кiлька рокiв, як не випробовують.
– Брат казав… – ледь чутно прошепотiв малий.
– Там юнкерська школа й пораненi, – завважив iнший хлопчак. Вони цiлою зграею осiли на подвiр’i Тараса Адамовича: допомагали чистити цибулю. Витираючи сльози однiею рукою, смаглявий Павло авторитетно заявив:
– Нi, юнкерську школу перевели. Знов повернулись курсистки.
Киiвськi жiночi курси й справдi повернулися з евакуацii в будiвлю, яку звели спецiально для них. Скульптура Мiнерви не надто пасувала юнкерськiй школi. Шпиталю теж, розмiрковував Тарас Адамович, бiльше прийшлися б Панакея чи Ясо. Але в часи вiйни – не обирають.
Сферичний купол, плавнi округлi лiнii будiвлi, темнi спiдницi й бiлi блузи курсисток у капелюшках. Осiнь тепла, на перервах дiвчата – на вулицi, не ховаються в авдиторiях. Поблизу сквер з фонтаном. Вiн прийшов сюди невипадково.
Мiра Томашевич сказала худорлявому слiдчому, якому бракувало вмiння варити каву, що чекатиме на нього щоранку в скверi бiля фонтана – в перервi мiж першою та другою лекцiями. Тож якщо в пана Менчиця виникнуть додатковi запитання, йому нескладно буде ii знайти.
– Що ж, чудово, – сказав Галушко молодому слiдчому, – я зустрiнусь з Мирославою Томашевич завтра зранку.
Тiнь смутку лягла на обличчя пана Менчиця пiсля цих слiв. Певно, вiн уже мав додатковi запитання до сестри балерини.
Вона помiтила його першою. Виринула з-за струменя води, вiдстукала пiдборами три кроки, зупинилась в очiкуваннi. Чи то, вийшовши з будiвлi курсiв, одразу завважила його згорблену постать iз валiзкою в руках, чи раптово натрапила оком на знайоме обличчя, яке незвично було бачити в цьому скверi.
– Доброго ранку, Тарасе Адамовичу.
– Доброго ранку, панно Томашевич, – i вiдразу зазначив, аби не витрачати час на зайвi розпитування: – Я говорив з паном Менчицем.
Мирослава мовчала. Чекала. Сказати iй зараз те, що збирався, означало б узяти на себе велику вiдповiдальнiсть i купу клопоту на додачу. Тодi можна забути про спокiйне розмiрене консервування, можливо, вiн навiть пропустить перiод дозрiвання останнiх томатiв, якi зазвичай найсолодшi. З цибулевим конфiтюром уже виникли проблеми, про якi зараз не хотiлось думати. А ще вiн так i не прочитав листа вiд мосье Лефевра, а от-от мае прийти ще один – вiд гера Дитмара Бое з ельзаського Кольмара.
Гер Бое почав розiгрувати дебют двох коней, Тарас Адамович мав намiр перетворити його на дебют чотирьох коней. Це мала бути цiкава партiя. Аби-то балерина зникла, примiром, у сiчнi чи лютому, коли сад та город давали йому перепочинок!
– Я вiзьмуся за вашу справу, – нарештi Тарас Адамович вголос вимовив те, над чим розмiрковував весь час пiсля першоi зустрiчi з Томашевич. І одразу подумав, що жоден з керiвникiв розшуковоi частини не схвалив би його рiшення почати приватне розслiдування.
– У Росiйськiй iмперii, на вiдмiну вiд наших захiдних сусiдiв, це неприйнятно, – сказав би педантичний Репойто-Дуб’яго.
– Хiба що вам добре за це платитимуть, мiй друже, – сказав би Спиридон Асланов, якого вiдправили у вiдставку через хабарництво.
– За наказом iмператора закрили навiть довiдковi бюро, бо iхня дiяльнiсть нагадувала розшукову. Державний розшук не мае бажання конкурувати з приватним. Це може бути небезпечно й непросто, – завважив би Красовський, який дуже обережно спiвпрацював iз кримiнальним свiтом Киева.
– Може, вам просто повернутися на службу? – запитав би Рудий, який у вiддiлi днював i ночував.
– Я вiзьмуся за вашу справу, – повторив Тарас Адамович, – однак тiльки як приватна особа. Спробую з’ясувати, що сталося. Не можу нiчого обiцяти…
– Я розумiю. Дякую, – вiдповiла вона швидко. І знову повторила:
– Дякую.
Мало не пропалила його синiм вологим поглядом, ледь торкнула рукою поля солом’яного капелюшка, що ховав вiд сонця корону з русявого волосся. Курсистки щебетливими зграйками потяглися до центрального входу в примiщення курсiв.
– Вам час на лекцiю? – запитав Галушко.
– Байдуже. Я поясню причину вiдсутностi професоровi. Я… Вам потрiбнi моi свiдчення?
– Так. Саме тому я тут.
Усмiхнулася. Жестом запропонувала присiсти на лавку.
– З чого менi почати? – запитала, коли вони розмiстились пiд розлогим ясенем. Тарас Адамович примостив валiзку бiля ноги, поклав капелюх на лавку. Мiра вiдклала вбiк невеликий ридикюль.
– Почнiть iз розповiдi про себе i сестру. І згадайте все про той вечiр.
Мiра кивнула.
– Вiра молодша за мене на два роки, iй дев’ятнадцять. Ми переiхали з Варшави, коли почалась вiйна. У Киевi… тут я мала можливiсть вступити на курси, а Вiра – займатися балетом. Наша тiтка у Варшавi, вiдмовилась iхати з нами. Батько загинув на початку вiйни, мама – померла шiсть рокiв тому. Залишили нам невеликi заощадження, це дало змогу винайняти кiмнатку й заплатити за перший рiк навчання на курсах. Вiра займалась балетом у школi на Прорiзнiй – iй дозволили вiдвiдувати заняття безкоштовно. Аби заплатити за мое навчання наступного року, я влаштувалася гувернанткою, а Вiра почала виступати в мiському театрi. Здавалось, все налагодилося, за рiк ми навiть винайняли всю квартиру. Виступiв у Вiри було багато, ii постiйно кудись запрошували. Того вечора вона повинна була виступати в Інтимному театрi.
Мiра раптом замовкла, нiби iй не вистачило повiтря. Вiдвела погляд, опанувала себе й повела далi:
– Бiльшу частину часу Вiра проводила в оперному, однак невеличкi етюди та пластичнi композицii могла танцювати й у iнших мiсцях. Менi вони навiть бiльше подобались, в них була якась дивна легкiсть, майже невагомiсть, – дiвчина замислилась. Тарас Адамович не квапив. За мить вона додала:
– Вiра казала, що iй вони теж бiльше подобаються – можна експериментувати з рухами й костюмами. Я часто бачила виступи Вiри. У театрi вона була однiею з найкращих, дружина балетмейстера, панi Нiжинська, теж балерина, казала, що Вiра буде примою.
– Розкажiть про театр, як ви сказали… Інтимний?
– Так. Часто думають, що там показують щось… – ii обличчя взялося легким рум’янцем, однак Мiра опанувала себе й спокiйно проказала, – щось непристойне. Публiка очiкуе фарсу. Вiра говорила, що засновники театру обрали таку назву, бо розраховували на особливу, iнтимну атмосферу мiж глядачем та актором.
Тарас Адамович примружив око, згадавши, як його колишнi колеги розповiдали про цей театр. Просто тодi вiн не звернув уваги на iхнi слова. Полiцii квитки до театру надавали безкоштовно. Вищi полiцiйнi чини мали сидiти не далi п’ятого ряду. Робилось це, в першу чергу, заради безпеки глядачiв – принаймнi кiлькiсть крадiжок скорочувалась. Один iз помiчникiв Тараса Адамовича радiв, що побувае в Інтимному театрi, а наступного дня пiсля спектаклю голосно обурювався. Зарiкся туди ходити, зрiдка з’являвся тiльки в оперному.
– Що ж ти там побачив? – запитували слiдчi пiд загальний регiт.
– Сходи й дiзнаешся! – огризався той.
Вiдтодi, хто б не пiшов з iхнього вiддiлу на спектакль Інтимного, нiколи не розповiдав, що там побачив, навiть якщо це був звичайний водевiль чи вечiр романсiв. Регiт супроводжував традицiйну реплiку:
– Сходи й дiзнаешся!
Але це було давно, рокiв iз десять тому. Невже назву театру нiхто не змiнив?
– Що було далi? – запитав Тарас Адамович.
– Я майже завжди бажаю сестрi вдалого виступу перед виходом на сцену. Тiльки цього разу… я зайшла в гримерку, а Вiри там не було. Інша балерина сказала, що Вiру покликав знайомий. Я не здивувалась, сiла чекати, однак Вiра не поверталась. Дiвчина запропонувала менi спуститися в партер, бо я не встигну зайняти мiсце. Сказала, що до свого виступу Вiра точно повернеться. Вiра й справдi встигла, я бачила, як вона танцювала. Однак, коли етюд завершився й глядачi виходили з зали, я затрималась бiля дверей. Коли пiднялась у гримерку, там була тiльки та сама дiвчина. Вона сказала, що за Вiрою зайшов той самий знайомий, вона усмiхнулась йому i вони вийшли.
– Вона описала вам знайомого?
– Cказала тiльки, що то був високий бородатий пан у дорогому костюмi й капелюсi.
Тарас Адамович уважно подивився на Томашевич:
– Ви бачили когось схожого серед знайомих сестри?
– Риси не унiкальнi, – знизала плечима Мiра. – У дорогих костюмах ходять майже всi Вiринi знайомi, через одного мають бороди. Гадаю, капелюхи в них теж знайдуться, – сумно вiдповiла вона. – Тодi я не подумала розпитати докладнiше. Я думала… думала, вона повернеться за хвилину.
– Однак вона не повернулась. Що ви робили потiм?
Дiвчина торкнула комiрця, нiби хотiла поправити його. Знов опустила руку на лавку, зморщила лоба:
– Я чекала. Балерина зiбрала своi речi й пiшла. Я вийшла з нею, зрозумiла, що треба запитати ще в когось, хто мiг бачити Вiру. Вона порадила менi поговорити з художниками, що працювали над гримом i костюмами.
Тарас Адамович слухав i швидко щось занотовував. Мiра здивовано подивилася на його руки. Вiн пояснив:
– Записую деякi деталi.
– Так, звичайно, – вона стомлено кивнула. – Просто я не помiтила, коли ви дiстали записник.
– А ви часом не помiтили, куди саме Вiра пiшла зi сцени? – запитав вiн, не звертаючи уваги на ii реплiку. – В який бiк?
– Лiворуч. Тобто лiворуч, якщо дивитись iз боку актора на сценi. З того боку сходи вiдразу ведуть до гримерки.
– Скiльки часу потрiбно для того, аби потрапити в гримерку зi сцени?
– Менш як хвилину.
– А скiльки часу витратили ви, аби дiстатися туди з партеру?
– Хвилин десять. Довелось пропускати людей. Але я не поспiшала, гадала, Вiра чекае на мене, переодягаеться, змивае грим.
Тарас Адамович знову щось занотував. Пiдвiв голову, запитав:
– Ви домовлялись з Вiрою, що вона повинна вас чекати?
– Так, ми збирались пiти в «Семаденi», Вiру хтось запрошував, вона просила мене скласти компанiю.
– Чи не могла вона пiти в «Семаденi» без вас i чекати вже там?
– Навряд чи, вона б дочекалась мене в театрi. Однак я вiдвiдала того вечора цю кав’ярню. Хотiла перевiрити, на всяк випадок. Запитала в офiцiанта, чи не було тут Вiри. Вiн сказав, що запам’ятав би, якби вона була.
– Звiдки така впевненiсть?
Мiра помовчала, потiм сказала:
– Вiн пам’ятав Вiру, бо… Вона часто з’являлась у «Семаденi».
