скачать книгу бесплатно
– А ви?
– Кiлька разiв.
Тарас Адамович почухав скроню i знову щось занотував.
– То ви поговорили з художником?
– З ким?
– З художником, що робив костюм?
Мiра заклiпала очима.
– О! Так, вибачте. Я перескочила вiдразу на «Семаденi».
– Це я вас заплутав, – спокiйно сказав Тарас Адамович.
– Так, я з ним поспiлкувалася. Прiзвище, здаеться, Корчинський. Вiн сказав, що зустрiв Вiру за кулiсами й провiв до гримерки. Вона дякувала йому за костюм, говорила, що вiн чудовий.
– Це справдi так?
– Не впевнена. Я не надто розумiюсь на мистецтвi. Костюм був… трохи волохатий. Не звичайна балетна пачка, трико з якимись стрiчками. Але в танцi… виглядало неймовiрно.
Вона замислилась.
– Отже, вiн провiв ii до гримерки. Проте коли ви дiстались туди, Вiри вже не було.
– Так.
– І з того часу ви ii бiльше не бачили?
– Так.
– Отже, художник та балерина, яку ви зустрiли в гримерцi, бачили вашу сестру останнiми?
– Так. І ще – бородатий чоловiк.
Тарас Адамович закрив записник.
– З ким ваша сестра повинна була зустрiтися в «Семаденi»?
– Я не знаю напевне.
– Вона ж мала вас хоч попередити.
Мiра знiтилась, потiм сказала:
– Здаеться, це мали бути вiйськовi. Офiцери.
– Ви когось з них знаете?
– Один iз… шанувальникiв Вiриного таланту – штабскапiтан Сергiй Назимов.
– Ви бачили його в «Семаденi», коли розмовляли з офiцiантом?
– Так. Я зайшла усього на хвилинку, швидко роззирнулась, вислухала офiцiанта i хотiла йти. Назимов зупинив мене, запитав про Вiру, сказав, що вона не прийшла. Я вiдповiла, що шукаю ii.
– Ви розповiли в театрi про зникнення сестри?
Мiра опустила очi.
– Так. Панi Нiжинська, здаеться, здивувалась i трохи розсердилась. Іншi… Гадаю, iм байдуже. А деякi, можливо, навiть зрадiли…
Вiн спiвчутливо подивився на дiвчину.
Сквер знову заповнили дiвчата у свiтлих блузах i капелюшках. Певно, лекцiя скiнчилась. Мiра сидiла на лавцi, обережно перебираючи пальчиками застiбку ридикюля. Тарас Адамович глибоко вдихнув. Гарний сквер, плюскiт води заспокоюе. Курсистки щебечуть про щось одна однiй. Деякi – зовсiм юнi, легковажнi, наче метелики, розгортають книжки, переповiдають плiтки. Є й iншi – в довгих вузьких спiдницях, з високими зачiсками й у пенсне. Певно, вже стали асистентками професорiв чи готуються до ролi суворих гувернанток. А тут, бiля нього на лавцi сидить дiвчина в капелюшку й думки ii не про вчительську кар’еру, лекцii чи залицяльникiв.
– Мiро, – звернувся вiн до неi, – я спробую знайти вашу сестру. Зiзнаюсь, що менi було б простiше зробити це, якби я ще служив у полiцii. Як приватна особа… я зроблю все можливе.
Вона вiдповiла несподiвано:
– Я… Я можу вам допомогти? Хоч якось?
Спершу хотiв вiдповiсти категоричною вiдмовою. Потiм подумав i сказав:
– Хiба що як секретар. Розслiдування… потребуе акуратностi.
Мiра з готовнiстю кивнула.
– Вам варто повертатися. Не думаю, що ваш професор пробачить вам пропуск ще однiеi лекцii.
Мiра усмiхнулась:
– Це зараз хвилюе мене найменше.
– І все-таки. Вам варто повернутись.
Вона подивилась йому в очi i сказала:
– Дякую.
Грацiйно пiдвелась, узяла ридикюль.
– Коли я можу почати роботу?
– Що?
– Секретарем, – без усмiшки сказала вона.
Вiн пiдвiвся, взяв капелюх.
– Вам доведеться поеднувати це з курсами, – вiн поглянув на неi, в головi майнула думка про те, що не варто було б залучати ii до справи. Особистi справи краще не розслiдувати – заслiплюватимуть емоцii. Вiн колись зробив таку помилку. Давно, дуже давно. Мабуть, цiеi курсистки ще й на свiтi не було. Скiльки iй? Двадцять один. А вже сповна вiдчула жахiття вiйни – батько загинув. Тепер зникла сестра. Вiн вiдмахнувся вiд думок, сказав уголос:
– Гадаю, ми можемо зустрiчатися пiсля полудня. Коли ви матимете вiльний час.
– Дякую. Я почну завтра, – з готовнiстю пообiцяла дiвчина.
– Домовились. Чекатиму на вас.
Мiра пiдвелась, Тарас Адамович теж, злегка кивнувши iй на прощання. Вже збираючись йти, вона усмiхнулась, звичним рухом помiстила ридикюль на згин лiктя, злегка опустила i знов звела голову в капелюшку.
– Мiро! – прозвучало раптом неподалiк.
Свiтла блузка, стримана спiдниця, книжка в лiвiй руцi. Незнайома дiвчина тримала ii, стискаючи пальцi. Вся ii постава була якась занадто напружена, що створювало дивний контраст з меланхолiйно-розслабленою позою Мiри. Томашевич здивовано подивилась на дiвчину. Тарас Адамович ввiчливо усмiхнувся. Не починав дiалог, чекав пояснень. Врештi, це незнайомка втрутилася в iхню розмову, отож долати незручнi паузи – теж iй.
– Прошу вибачити, – спокiйно i з викликом мовила вона, нi до кого не звертаючись, i повторила, – Мiро! Професор Лобода просив переказати, що чекае на тебе в бiблiотецi.
– Так, дякую, я вже йду, – i мовила:
– До зустрiчi, Тарасе Адамовичу.
– До зустрiчi, – вiдiзвався вiн.
Пiшла.
Незнайомка, здаеться, йти не збиралась. Тарас Адамович пiдняв валiзку, поклав в неi записник, озирнувся на дiвчину, що продовжувала стояти поруч. Мiра Томашевич зникла за дверима будiвлi з Мiнервою.
– Ви з полiцii? – не надто ввiчливо запитала незнайомка.
– Нi, – без зайвих пояснень вiдповiв вiн.
– Ви схожi на слiдчого.
– Можливо.
– Розшукуете ii сестру?
Вiн уважно подивився на курсистку. Вона ж – теж курсистка? Інакше чому б говорила про лекцii? Широке обличчя. Занадто високий лоб, маленькi очi. Не надто приемнi риси. Чи вони просто здались такими, коли дiвчина втрутилась у чужу розмову?
– Ви щось знаете про зникнення ii сестри? – спокiйно запитав Тарас Адамович.
– Нi. Знаю одне – якщо ii сестру не знайдуть до жовтня, навряд чи Томашевич зможе заплатити за навчання.
Вiн надiв капелюх.
– Мене це не обходить.
– Чому ж. Так само вона не зможе заплатити вам. У цьому мiстi, здаеться, заробляють тiльки балерини, – вона насмiшкувато проказала останню фразу.
– Ви чудово поiнформованi, – ввiчливо вiдповiв на ii заувагу Тарас Адамович.
– Дякую, – холодно вiдповiла курсистка, – але пiсля того, як Томашевич звернулася в полiцiю, тут усi знають про те, що ii сестра зникла.
– Ви це не схвалюете? – поцiкавився вiн.
– Курси нинi працюють тiльки завдяки надзусиллям професорiв та курсисток. Скандальнi iсторii нам нi до чого.
– Надзусиллям? – здивовано запитав колишнiй слiдчий, хоч i не був певен, що хоче почути пояснення.
Дiвчина вiдповiла:
– У мiстi далеко не всi з розумiнням ставляться до бажання жiнок отримувати освiту. Тим паче – юридичну. Гадаю, Мiра вправно використовувала талант сестри. Хтозна, може тiй це просто набридло.
– Хтозна, – ледь помiтно кивнув слiдчий Галушко. Востанне подивився на будинок зi скульптурою Мiнерви й рушив до зупинки, де вже незабаром мав привiтно дзенькнути трамвай пiд номером 13.
IV. Сицилiанський захист
Цього разу чистити цибулю вiн вирiшив сам. Без зайвоi метушнi й поспiху. Обережно знiмав лушпиння кольору молодого бурштину, складав у кошик. Сусiдка просила не викидати – збиралася фарбувати льон. Їдкий запах розповзався подвiр’ям, проникав в очi. Вiдчув, що починають пекти.
Проте не зважав на незручностi, бо й чистити цибулю, й потiм занурювати ii у велику миску з водою було для Тараса Адамовича в радiсть. Цього разу треба все зробити акуратно й без поспiху, бо з першого разу цибулевий конфiтюр не пiддався. Чи то вiн думав не про варення, чи то його малi помiчники занадто метушились. Хтозна.
Тому, ретельно вимивши руки, вiн заслужено винагородив себе приготуванням улюбленого напою.
Змолов каву, насипав у джезву, поставив у пiсок. Першу чашку вип’е зараз, подумав, а другу – коли конфiтюр вже буде готовий. Мосье Лефевр, який надiслав йому рецепт, зазначив, що йому найбiльше смакуе конфiтюр iз сиром брi на пiдсмаженому хлiбцi.
До речi, його партнер непогано розiгрував сицилiанський захист i вже вибудував своiми чорними пiшаками дракона. Потрiбно якнайшвидше вiдкрити вертикаль для тури. Вiн якраз збирався це зробити, а також описати французу, яким на смак вийшов конфiтюр. Звiсно, надсилати лист доведеться спершу до Швецii. Вже звiдти легка рука пана Лiама Нiльсона, обов’язкового учасника iхньоi шаховоi трiади вiд початку вiйни, спрямуе послання Тараса Адамовича Галушка до Францii. Мосье Лефевру тепер також доводиться надсилати кореспонденцiю в такому ж порядку. На це вiн не стомлюеться нарiкати, щораз присвячуючи цiй ситуацii кiлька рядкiв у черговому листi до киiвського друга.
У таку довгу дорогу варто вiдправляти описи i вивiреного ходу, i бездоганного конфiтюру. Приготувати саме такий завадила банальна рiч – перебiр з цукром. Мабуть, малi шибеники вирiшили додати бiльше. Цибуля мала б карамелiзуватися, стати солодкою, з ноткою гiркуватостi – тодi вона iдеально поеднуеться з сиром.
Якщо ж додати надто багато цукру, конфiтюр перетвориться на смолу найдавнiших дерев, що колись упала в холоднi обiйми праматерiв всiх рiчок. Велику миску застиглого бурштину – ось що вiн отримав замiсть нiжного варення з цибулi. Щоправда, хлопчаки не засмутились: накололи собi бурштинових солодощiв i розбiглись хто куди. Тарас Адамович махнув рукою i вирiшив вiдкласти спробу на наступний день.
Зараз насолоджувався тишею i спокiйною працею. Розмiрений плин думок, акуратнi кубики цибулi, що розсипаються з-пiд ножа. Вiн заздалегiдь приготував яблучний оцет – потрiбна одна столова ложка, не бiльше, цукор – головне не передати кутi меду цього разу. Без меду, до речi, теж не обiйтися, обрав липовий. Мед з власноi пасiки йому зазвичай постачае Сильвестр Григорович. Згадавши давнього друга, зiтхнув. Так i не вiдповiв йому, а треба було б написати.
Поставив велику миску на вогонь, налив олii, додав нарiзаноi цибулi, ковтнув кави. Тепер – тiльки помiшувати. Цибуля мае стати прозорою, як вуаль тендiтноi панночки. Потрiбен час.
Хвiртка ображено хряснула вiд надто сильного удару, ворона каркнула i, змахнувши крилами, злетiла з гiлки. Тарас Адамович поставив чашку з недопитою кавою на стiл. Навiть якщо пекельний пес Цербер зiрвався з ланцюга й навiдався до його двору, вiн спершу карамелiзуе цибулю, а вже потiм дасть йому себе зжерти. Подивився в миску, де в олii шипiла i танула цибуля. Ще зарано. Цукор можна додати трохи згодом. А вже потiм – постiйно помiшувати.
Почув кроки стежкою – певно, Цербер вирiшив перевiрити, чи е хто в будинку. Кроки наближались, цибуля прозорiшала. Тарас Адамович зрозумiв, що незнайомець зупинився бiля веранди. Обережно додав оцту, потiм – трохи цукру, знову помiшав.
– Добрий день! – почув голосне привiтання. Цербер виявився вихованим.
– Добрий день, – сказав у вiдповiдь, – почувайтеся як удома, я зараз закiнчу й вийду до вас.
Для того, щоби закiнчити чаклувати над конфiтюром, йому потрiбно було з пiв години, однак незнайомець не повiдомив про свiй вiзит, отож хай нарiкае на себе. Пiдсипав ще цукру, помiшав i – подобрiшав. Зменшив вогонь, ще раз помiшав, витер руки об бездоганно випрасуваний рушник i рушив на веранду.
Полуденне сонце не шкодувало своiх теплих променiв нi для саду Тараса Адамовича, нi для веранди, де в улюбленому крiслi-гойдалцi господаря зручно вмостився несподiваний вiзитер.
Елегантний, але якийсь розхристаний пан з тонкими рисами обличчя нiжився на сонцi, заплющивши очi вiд задоволення. Сiрий костюм, розстiбнута в трохи зiм’ятому комiрi бiла сорочка, яскравi жовтi рукавички, кинутi ним на стiл. Господар посунув iх тацею, на якiй стояв молочник, цукорниця та ще одна фiлiжанка, щоб пiдставити ii ближче до гостя. Той рiзко розплющив очi, здригнувся, нiби вiдкинув залишки сну, змiнив позу з розслабленоi на напружену й ураз втратив левову частку своеi елегантностi. Тепер перед Тарасом Адамовичем сидiв здивований розхристаний дивак. На вигляд ровесник хлопчини з антропометричного кабiнету.
