скачать книгу бесплатно
Закон равлика
Андрiй Юрiйович Курков
Журналiст Вiктор Золотарьов #2
Книга продовжуе розпочату автором у романi «Пiкнiк на льоду» розповiдь про долю журналiста Вiктора Золотарьова. Рятуючись вiд смертi в Антарктидi або беручи участь у передвиборчiй кампанii в Киевi, переживаючи жахи «добровiльного» чеченського полону, вiн усвiдомлюе справедливiсть народженого самим життям Закону равлика: без власного будиночка, даху, ти, як равлик без мушлi, – безпорадний слимак. І будь-хто, мимохiдь, може просто тебе розчавити «носаком модноi тупоносоi туфлi»…
Андрiй Юрiйович Курков
Закон равлика
1
Протоку Дрейка перетинали чотири днi, а потiм ще три днi Вiктор не мiг прийти до тями. Полярники, що прибули разом з ним на кораблi «Обрiй» з аргентинського портового мiстечка Ушуаi, спромоглися вже пристосуватися й узялися до науковоi працi, поспiшаючи зробити якiсь вимiри й аналiзи перед близькою полярною нiччю. А Вiктор усе ще вилежувався в кiмнатi житлового поверху головного корпусу. Виходив лише попоiсти та визирнути назовнi. Ставилися до нього нормально. Вiн навiть устиг заприятелювати з одним справжнiм полярником: за фахом той був бiофiзиком i займався дослiдженнями в галузi виживання людини в екстремальних умовах. Вiкторовi здавалося, що для цього досить кiлька разiв перетнути вир протоки Дрейка, ширшоi, либонь, за Чорне море. Але цей учений перетинанням протоки не цiкавився: сам зiзнався, що всi чотири днi пролежав на лiжку з туманом у головi й порожнiм шлунком.
Помалу Вiктор вивчив станцiю. Навiть надвiр почав виходити. Для цього видали йому ясно-червоний костюм iз жовтими смужками, що вiдсвiчують. Затямив iще одне правило: перед кожним виходом – нехай навiть на десять хвилин – треба записатися на дошцi, що висiла лiворуч вiд вхiдних дверей. Зазначити прiзвище й час виходу. Йому пояснили, що якщо за годину людина не повертаеться – усi рушають ii шукати.
Узагалi ж iсторiя станцii Вернадського була досить трагiчна, i Вiктор, здаеться, збагнув, чому Англiя подарувала ii Украiнi. Англiйцям тут не плужило. За роки роботи станцii загинуло шiстнадцять полярникiв i розбилося два лiтаки, що доставляли сюди запаси й устаткування. А якщо спуститися до води й озирнутися, то комплекс iз кiлькох невеличких i одного бiльшого двоповерхового будиночка з горищем-складом вiдразу починав нагадувати давне в’язнично-острiвне поселення.
І тiльки в одному мiсцi на полярнiй станцii можна було розслабитися й спокiйно посидiти, – у барi житлового корпусу. Але, власне, бар був, нiби вiдморожений. Випивку в ньому не продавали, та й самого бармена звiку не iснувало. Сюди можна було прийти зi своiм спиртним i посидiти бiля стiйки бару. Можна було випити й занюхати китичкою рiзнорозмiрних бюстгальтерiв, котрi телiпалися на пiдпiрному брусi, що починався бiля стiйки й упирався в стелю. Усi бюстгальтери були з автографами колишнiх власниць – химерна традицiя станцii: усi жiнки, що тут побували, залишали в барi цей предмет туалету, немов провокацiю для еротичних снiв полярникiв.
Вiктор теж потрапив у лабети. Але йому не йшлося про сон: руки несамохiть потяглися до твердого мережива, що берегло принадну для чоловiкiв форму. І хоч тепер iх виповнювало повiтря, але сам доторк пучками пальцiв обпалив Вiктора вiдчуттям весни. Вiн наче вiдчув запах квiтучоi вишнi.
Може, фантазiя й повела б його далi, але наразi до стiйки бару присiло двое полярникiв з кiлькома пляшками аргентинського пива. Припрошували до пива й Вiктора, але вiн вiдмовився.
– Дарма, – спiвчутливо мовив один iз них. – Це вже останне пиво – бiльше не буде!
Бiофiзика-екстремолога звали Станiслав, чи, простiше, Стась. Вiн знайшов Вiктора годинки за двi й запропонував погуляти.
Вони спустилися до дощатого пандусу – слiпу, – яким спускали й затягали моторнi гумовi човни на алюмiнiевому каркасi. Там Вiктор побачив своiх перших в Антарктидi пiнгвiнiв: порiвняно з Мишком, були вони маленькi, наче iграшковi.
– Це пiнгвiни Аделi, – пояснив Стась. – Адже ми на островi, а це ще не зовсiм Антарктида.
Вони пройшлися до дизельноi, де гув генератор, потiм – до якоiсь закритоi лабораторii, де робилися магнiтнi вимiри.
– Тут на станцii е хлопець iз Москви, мiй тезко, – озвався Стась, озирнувшись довкола i переконавшись, що поруч нiкого нема. – Вiн хворий, у санчастинi лежить. Я йому про тебе розповiв, i вiн дуже хотiв зустрiтися. Зайдеш?
– Атож, – стенув плечима Вiктор.
Повернулися до головного будинку. Вiктор подався до себе, а Стась пообiцяв зайти по нього за годинку.
Хворий москвич виявився дебелим чоловiком рокiв сорока. Лiжко санчастини було для нього закоротке. Вiн лежав горiлиць, трохи пiдiбгавши ноги. Велике обличчя було таке блiде, що слово «хворий» вiдразу набуло у Вiктора в головi поважнiшого значення.
Стась-екстремолог вийшов, залишивши iх удвох.
– Ти що тут робиш? – спокiйно i сумно запитав москвич, дивлячись на Вiктора спухлими очима.
– Так, подивитися приiхав…
– Облишмо тi манiвцi, – москвич зiтхнув. – Я – банкiр Станiслав Брониковський. Я тут переховуюсь. Удома мене пiдставили. Бачиш, я тобi все вiдразу кажу щиро. А ти що тут робиш?
– Теж переховуюсь, – визнав Вiктор, обеззброений вiдвертiстю банкiра.
– Оце до пуття, – мовив Брониковський.
– Що саме? – здивувався Вiктор.
– Нiчого. Просто до пуття, що ми – колеги.
Адже ти мiг би виявитися людиною, яку спорядили мене вбити…
Вiктор подивився на банкiра з жалем i здивуванням.
– Але наразi я знаю, що це не так… Однаково, мене вже i тут дiстали…
На кiлька хвилин запала павза, i Вiктор уже збирався йти з цiеi тихоi кiмнатки санчастини, але банкiр, вловивши бажання Вiктора, знову поглянув на нього.
– Ти заходь частiше. У мене тут шахи е… Я тобi можу посприяти! – сказав вiн таемниче.
Вiктор пiшов, пообiцявши повернутися за кiлька годин.
Вiдтодi й почав учащати до Брониковського – часу мав удосталь. Надворi було зимнувато, хоча набагато теплiше, нiж вiн очiкував. Лишень мiнус п’ятнадцять. Натомiсть у житловому будинку опалення працювало чудово. А в санчастинi i поготiв. Отож грали вони з Брониковським у шахи й балакали про всяку всячину. Вiктор помiчав iнодi, що своiми питаннями банкiр вивчае його, але дива в цьому не було. Просто в Брониковського вiдверта манiя переслiдування. І то – в поважнiй стадii. Сам Вiктор нiколи б не повiрив, що слiдком за ним, за Вiктором Золотарьовим, до Антарктиди хтось вiдправить кiлера. Хто вiн такий, аби по нього когось посилати свiт за очi? Натомiсть банкiр – прикметнiша особа. Мовою шахiв – ферзь. Тим-то, можливо, побоювання Брониковського мали якiсь пiдстави. Та й дивна хвороба прогресувала, а тутешнiй лiкар, хоч i напихав його антибiотиками, але визначити точний дiагноз не мiг. Спочатку мовив про поiздку до американцiв на станцiю «Пальмер» за триста кiлометрiв, а тодi облишив цю iдею.
Банкiр тим часом скаржився на болi в животi, майже нiчого не iв. Схоже, тiльки мiцна статура давала йому можливiсть живитися припасеними в тiлi соками, як верблюду.
Якось Вiктор зауважив, що блiдiсть Брониковського набула нового, синюватого вiдтiнку. Того дня банкiр прошепотiв Вiкторовi: «Я знаю, хто мене отруiв!» Та й по тому.
Долаючи бiль, грав iз Вiктором у шахи. Програвав мовчки. А пiсля гри дiстав з-пiд лiжка напiвповну пляшку аргентинськоi горiлки, – Вiктор уже куштував тут таку i був вiд цього пiйла не в захватi.
– Слухай-но, – почав Брониковський, розливаючи горiлку по двох чашках. – У мене до тебе пропозицiя i прохання!
Вiктор уважно поглянув на хворого банкiра.
– У мене готовий вiдхiд i документи на iнше iм’я, iх завтра яхтою привезуть. Там буде один поляк – Войцех. Вiн мае забрати мене iз собою звiдси, але щойно вiн мене побачить у такому станi… – Брониковський важко зiтхнув. – Тобто, менi вже звiдси не вибратися, але якщо хочеш – можеш поiхати замiсть мене. Тiльки-но пообiцяй зробити те, про що я тебе попрошу…
Вiктор кивнув. Брониковський пояснив, що хоче передати Вiкторовi листа дружинi й кредитку, з якоi Вiктор може у дорозi знiмати грошi, але потiм мае теж вiддати дружинi.
– Але ж у документах твое фото?
– Войцех умить замiнить його на твое. Вiн у цiй справi спец.
Вiктор зо двi хвилини помiзкував та кивнув. І вiдразу побачив на блiдому обличчi Брониковського хворобливу усмiшку.
2
Вже десь за мiсяць Вiктор зiйшов крутими схiдцями вагону на платформу Киiвського вокзалу. У кишенях штанiв лежало два паспорти. У правiй – польський, у лiвiй – синiй украiнський. Спортивна сумка не дуже тисла на плече: у нiй на самому днi бовталася торбинка з жетонами казино, там же лежав записник i пачка польського печива.
Похмуре небо нависло над киiвським вокзалом, але нi грози, нi дощу не вiщувало.
Вiктор вийшов на площу i спинився. Бо якби далi рушив «на автопiлотi», ноги самi вивели б до автобусноi зупинки, а потiм – i до пiд’iзду свого будинку. Але автопiлот не працював. Точнiше – його вiдключило саме життя, i тому першi кроки привокзальною площею здалися Вiкторовi кроками недосвiдченого космонавта на Мiсяцi: недоречна непевнiсть та пiдозрiлива м’якiсть асфальту пiд ногами – ось-ось провалиться. І як ото iншi так спокiйно проходять повз, поспiшають. У них автопiлоти працюють, а у Вiктора – нi. Ото ж i воно.
І однаково треба кудись iти чи iхати. У кишенi лежать гривнi, що «переночували» на Пiвденному полюсi. Якщо за час полярноi антарктичноi ночi тут не помiнялася влада чи не вiдбувся черговий географiчний «зсув» до Росii, то гривнями ще можна заплатити за дрiбнi радощi життя, як от проiзд в автобусi. Тiльки-но – куди iхати спочатку?
Вiктор озирнувся i побачив газетний кiоск. Вiдразу асфальт пiд ногами ствердiв i по цiй твердi рушив Вiктор до «Союздруку».
Погляд вiдразу виокремив iз трьох десяткiв по-картярському розкладених на прилавку газет рiднi «Столичнi вiстi».
Вiдiйшовши всього лише на крок вiд кiоску, Вiктор розгорнув газету i простояв так iз пiвгодини, усмоктуючи в себе киiвськi новини.
Життя не змiнилося. Принаймнi з цього номеру газети випливало, що все у стольному градi Киевi йде своiм трибом. Іноземнi гостi привозять гуманiтарну допомогу будинкам-iнтернатам, двох депутатiв украiнського парламенту ув’язнюють у Нiмеччинi за банкiвськi махiнацii, у Херсонi розстрiлюють родину бiзнесмена, а на Оболонi вiдкриваеться розкiшний гiпермаркет садового обладнання й реманенту. Лише двiйко некрологiв на передостаннiй шпальтi засмутили Вiктора недорiкуватiстю й кострубатiстю висловлювання невiдомого автора, що сховався за колишнiм псевдонiмом Вiктора – «Група товаришiв». І у вихiдних даних газети не було Ігоря Львовича. Головний редактор тепер – якийсь Вайцман П. Д.
Миттевим солодким спогадом промайнув у пам’ятi малюнок якогось давнiшого похорону: вони з Мишком стоять бiля труни чергового видатного небiжчика, а згори свiтить сонце, звучить скорботна мова когось iз рiдних i близьких, лише слова пролiтають повз, бо вони з Мишком нiби не звiдси, вони частина ритуалу, точнiше, пiнгвiн Мишко – частина ритуалу, а вiн, Вiктор, частина пiнгвiна Мишка. І тому вони нiчого не чують, вони перечiкують похорон, перечiкують час, перечiкують життя, неначе воно майже вiчне.
Де Мишко зараз? У Феофанii? Навряд… Найшвидше – вiдпочивае мiж похоронами. Виходить, шукати його однаково треба на Байковому цвинтарi, коли назбираеться там найбiльше «мерседесiв». Адже життя не змiнилося.
Раптом сонце пробилося променями крiзь похмуре небо, i Вiктор пiдняв голову. Настрiй неба мiнявся. Хмари поступово свiтлiшали.
Сховавши газету до сумки, Вiктор притьма зiщулився на сонце, що доперва визирнуло. Потiм воно сховалося, але було очевидно, що ненадовго. Усе-таки в природi лiто. Хоча осiнь уже в дорозi.
«І я в дорозi», – подумав Вiктор, озирнувшись на вокзал.
Тепер треба було вирiшити: куди далi. Вiн замислився. Кортiло додому й у ванну. Потiм, по черзi, треба було розшукати Мишка й переконатися, що з ним усе гаразд. Адже вiн перед ним у боргу. Вiн, Вiктор, зайняв його мiсце в лiтаку i злiтав на його вiтчизну. Щоправда, причина цiеi замiни була цiлком поважна. А борг вiн Мишковi вiддасть, неодмiнно вiддасть. Вiн усi борги вiддасть. Шкода тiльки, що йому, Вiкторовi, нiхто нiчого не винний.
І ось уже мiсто проiжджае повз автобусне вiконце. Полуденне сонце засвiчуе асфальт i тротуари. Поруч сидить лiтнiй дядько в джинсах i бiлiй футболцi та вчитуеться в проспект фiрми, що займаеться емiграцiею до Канади. Проспект схожий на тест. Чи радше – на телевiкторину. Питання: «Яка у вас освiта?» Три варiанти вiдповiдi: «вища технiчна – три бали», «середня технiчна – два бали», «вища гуманiтарна – один бал». Вiктор кинув зизим оком на спiд аркуша. «Додайте вашi бали, i, якщо вийшло 15 i бiльше, без вагань звертайтеся до нас – у вас вiдмiннi шанси стати громадянином краiни кленового листя!»
Вiктор сам собi кивнув. Потiм усе-таки ще раз перебiг очима питання, порахував своi бали. Набралося iх насилу вiсiм. Краiна кленового листя йому не випадала. Вiн з полегкiстю зiтхнув. Брак шансiв дае набагато бiльше волi, нiж iхнiй надлишок.
Вiд зупинки автобусу до будинку було метрiв триста. Треба було пройти повз дитячий садок, школу й скверик.
Вiкторовi не хотiлося поспiшати. А бiля дитячого садка вiн узагалi зупинився й задивився на якусь групу, яка бавилась у «паротяг» на чолi з молодою вихователькою. Дво- й трирiчнi малята поклали руки на плечi тих, хто попереду, й перевальцем тупцяли по невидимiй колii навколо пiсочницi. Точнiсiнько, як пiнгвiни.
Вiктор вдивився в обличчя малюкiв. Подумав про Соню, згадав Мишка-непiнгвiна. Дивно, що пiнгвiни живуть довше, нiж непiнгвiни… Хоча це й сумнiвно. Спочатку треба переконатися, що з пiнгвiном Мишком усе гаразд.
Вiн трохи постояв i поспостерiгав за дiтьми, а тодi рушив далi легкою ходою. І земля пiд ногами була достатньо тверда, – аж спинився перед своiм пiд’iздом. Цiеi митi автопiлот знову вимкнувся й у свiдомостi запанувала розгубленiсть. Вiктор задер голову й поглянув на своi вiкна. І нiби вiдтiля опустилася йому на плечi якась вагота. Вiн зiтхнув, зайшов до пiд’iзду.
Униз, назустрiч, гайнула сходами знайома сусiдська кiшка Машка. Вiктор на мить розслабився, але, тiльки-но пiднявся на свiй поверх, розслабленiсть щезла, наче ii i не було. Рiднi залiзнi дверi, що здаються неприступними. Лише тепер у них врiзаний ще один замок, на пiвметра нижче попереднього. Вiктор з острахом подивився на нього. У кишенi вiн стискав ключ вiд старого замка, але цей новий замок нiби смiявся своею шпарою над важким латунним ключем, зiгрiтим теплом долонi.
Вiктор вiдступив на крок i поглянув на постiлку пiд дверима. Нова, гумова, з таким же гумовим рельефним написом «welcome». Тобто – ласкаво просимо. Постоявши кiлька хвилин, Вiктор почув, як унизу грюкнули дверi, i цей раптовий грюк струснув ним, передав йому iмпульс небезпеки, страху. І Вiктор завмер, прислухався до чужих крокiв. Хтось пiднявся на четвертий поверх, брязнула в’язка ключiв. Вiдчинились i зачинилися дверi. Знову запала тиша, i Вiктор обережно спустився вниз. Визирнув iз парадного. Страх ще не минув, але страх цей не був цiлком усвiдомленим, природним. Це був той, давнiй страх, з минулого. Просто вiн зринув iз пам’ятi й наче обгорнув Вiктора. Навпроти через двiр, посеред якого на залiзобетонних стовпчиках натягнутi мотузи для сушiння бiлизни, зеленiли свiжофарбованi дверi парадного сусiднього будинку. Там, на другому поверсi праворуч, мешкала баба Тоня, мати друга його дитинства Тольчика. Вона все життя торгувала молоком. Там же, у iхньому дворi. Із шостоi ранку ii гучний голос лунав iз прочинених кватирок. «Мо-ло-ко! Мо-ло-ко!» – вигукувала вона. Тодi цей покрик був рiвнозначний слову «Пiдводься!». Тiльки-но «Пiдводься!» казала мама, а слово «Молоко!» залiтало до спальнi за годину-пiвтори ранiше i вже готувало його до пiдйому.
Вiктор хутко перейшов двiр i пiднявся на другий поверх.
– Вiтя? – зрадiла баба Тоня, вiдчинивши дверi. – Заходь! Заходь! А я гадала, що ти виiхав!..
«Хiба ж вона «баба» Тоня?», – подумав Вiктор. Справдi, Тонi до бабусi було ще далеко. І вбиралася вона акуратно. Видко, стежить за собою. Молочарки довго зберiгають молодiсть i гладку шкiру. Корисна для здоров’я професiя, «iй же, мабуть, уже рокiв шiстдесят», – подумав Вiктор.
– Їсти хочеш? – запитала баба Тоня. – Я саме бульйон зварила. Купила курку, а вона геть старою виявилася, лише на бульйон i годна…
Вiктор кивнув.
Минаючи кухню, кинув оком у вiтальню, де на сервантi стояв портрет вiчномолодого сина Тонi – Тольчика. Багато рокiв тому вiн зiрвався з дерева i розбився на смерть. Тодi навколо цих будинкiв росло багато старих дерев i на iхнiх верхнiх гiлках вони, тодiшнi хлопчаки, будували халабуди. Знаходили гарне розгалуження, робили на ньому помiст i дивилися з висоти у двадцять метрiв на дрiбний свiт дорослих будiвникiв комунiзму. Власне, вже тодi було зрозумiло, що комунiзм люди будували кожний для себе. Було в цьому щось вiд таемного змагання: хто збудуе бiльше комунiзму в себе вдома. У кого в холодильнику надбано бiльше копченого лосося i «Радянського шампанського». Господи, адже то все було в минулому сторiччi!
Бульйон теж нагадав щось iз далекого минулого. Навiть не щось, а просто минуле, добре домашне дитинство. І тверда куряча нiжка, у якiй в’язли зуби, i жовта осуга курячого жиру на плесi бульйонного озера.
– У мене ще холодний рис е, – сказала баба Тоня. – Усипати?
Вiктор кивнув, i вона поклала йому в бульйон двi столовi ложки вареного рису, що вiдразу потонув.
– Де ти тепер живеш? – спитала вона.
– Тут i живу, – вiдповiв Вiктор.
– Отже, здаеш квартиру? А я гадала – продав!..
Вiктор замислився.
– Нi, там небога мого друга з дитиною мешкае…
– Авжеж, у неi такий симпатичний чоловiк… високий… мiлiцiонер, здаеться, чи вiйськовий…
– Чоловiк? Мiлiцiонер? – здивувався Вiктор. – Про чоловiка я нiчого не знаю. – І вiн кинув через кухонне вiкно трохи стривожений погляд на вiкна своеi квартири в будинку навпроти.
– Вiд вас подзвонити можна? – запитав Вiктор.
– Оно там телефон на холодильнику…
Вiктор пiдвiвся, набрав свiй номер.
– Алло! – почувся в рурцi лункий голос Сонi.
– Соню? – Вiктор усмiхнувся в рурку.
– Дядько Миколо? – спитала Соня.
– Нi, дядько Вiтя.
Запала павза, по якiй голос Сонi ще бiльше пожвавiшав.
– Дядьку Вiтю?! А ти де?
– Я в Киевi. А ти?
– А я вдома… А Мишко з тобою?
– Нi, Мишка нема… Вiн десь тут, у Киевi…
– Загубився?
– Атож, загубився, але я його знайду!
– Ти його обов’язково знайди й приведи додому! Бо тiтка Нiна кiшку принесла, а вона дряпаеться. А Мишко не дряпався!
