скачать книгу бесплатно
Шенгенська iсторiя. Литовський роман
Андрiй Юрiйович Курков
21 грудня 2007 року опiвночi Литва приедналася до Шенгенського простору. У цю нiч три молодi пари, якi подружилися на рок-фестивалi, зiбралися на хуторi Пiенагалiс, щоб вiдсвяткувати «Шенгенську нiч» i подiлитися одне з одним планами на майбутне. Інгрида та Клаудiюс говорили про свiй переiзд до Лондона, Андрюс i Барбора збиралися до Парижа, а Рената i Вiтас – до Італii. Вони не знали i навiть припустити не могли, чим iм доведеться там займатися. Вони довiряли Європi i були впевненi, що вона iх не пiдведе. Вони були молодi й самовпевненi. І поки вони сидiли за столом i очiкували на «шенгенську пiвнiч», далеко вiд Пiенагалiса до шлагбаума, який перекривае дорогу на литовсько-польському кордонi, пiдiйшов старий з дерев’яною ногою, який знав Європу як своi п’ять пальцiв. Вiн дочекався пiвночi i, як тiльки прикордонники пiдняли назавжди смугастий шлагбаум, став першим литовцем, який перейшов кордон без пред’явлення паспорта. Перед ним теж лежала далека дорога, а в схованцi його дерев’яноi ноги вирушили в подорож разом зi своiм власником шiсть його паспортiв. І все на одне iм’я – Кукутiс…
Андрiй Юрiйович Курков
Шенгенська iсторiя
Литовський роман
Автор висловлюе щиру подяку за допомогу i пiдтримку при написаннi цього роману:
Гражинi Мартiнайтене, Альгiрдасу Кумжi, Томi Кумжене, Аудрюсу Сяурусевiчусу, Пятрасу Вайтекунасу, Рутi Малiкенайте, Вiргiнiюсу Стролi, Йонасу Басалiкосу, Лаурасу Лучюнасу, Владасу Лучюнасу, Сiгутi Лучюнене, Ромуалдасу Баурi, Ігорю Майстренку, Рамунасу Вiшняускасу,
Франсуа Деверу, Нiколь з Лiлля, Колетт Дебле, Марку Саньолу, Мiшелю Сiгалла,
Свiтланi Азаровiй, Сташеку Новаку, Марюсу Януконiсу, Інгридi, Астi, Елiзабет Шарп, Рiмантасу, Кястутiсу Масальскiсу, Андрюсу,
добрим жителям англiйського графства Кент, особливо Майку i Джакi Шарп,
Ерiку Ле Бруну, Людовику Пасков’яку, Шарлю Делькуру,
Адольфасу Терезiусу.
Пам’ятi
Марцелiюса Мартинайтиса,
великого литовського поета
Роздiл 1. Шештокай. 20 грудня 2007 року
Земля не слiпа, вона своi очi навiть на нiч не заплющуе. Дивиться величезними зiницями – океанами, морями й озерами – в темряву, в небо! Все бачить i все вiддзеркалюе. І тiльки нiхто не знае, мабуть, чи зберiгае вона побачене в пам’ятi. Й якщо береже, то як? І де ii пам’ять криеться? Можливо, через ось такi безмовнi запитання людина часто вважае себе очима землi i намагаеться зберегти побачене, переказати його, занотувати та сховати в архiви. І так людина намагаеться писати iсторiю землi, хоча насправдi пише лише iсторiю, побачену власними очима.
Людина звикла довiряти своiм очам, своiм вухам, своiй пам’ятi.
Але одна рiч – людський погляд, а зовсiм iнша – погляд землi, бездонний i нескiнченний. У ньому легко потонути i думками, i тiлом. У ньому – в цих океанах, морях та озерах – уже потонули мiльйони людей. І тих, хто намагався писати iсторiю землi, насправдi нотуючи лише свою власну iсторiю, i тих, хто не намагався.
Є одна велика рiзниця мiж поглядом землi та поглядом людини. Земля завжди дивиться вгору, в небо, а людина – навколо себе, iнодi вдалину, iнодi в небо, коли вiдчувае на собi чийсь погляд, що вигулькуе звiдти. Земля дивиться в небо завжди. Землi байдуже все, крiм того, що нагорi, над нею. А над нею завжди воно – то сине, то чорне, то сiре. А ще iнодi сонце, iнодi хмари, iнодi миготливий вогник авiалайнера чи блискуча точка засланого людьми, зробленого ними ж iз блискучого металу космiчного шпигуна з узагальнюючою назвою «Супутник», що рухаеться помiж зiр. Цi «супутники» – едина спроба людства розгорнути свiй погляд униз, на землю. Мабуть, першi вченi мрiяли, щоб погляд землi та «погляд» супутника колись зустрiлися. І щоб супутник сфотографував реакцiю землi на цей жарт розумних людей. Першi вченi вже померли. А наступнi забули або не знали про задум перших. Вони намагалися за допомогою супутникiв розгледiти всi стежки в лiсах i всi кораблi, особливо вiйськовi, на морях. І не було для них серйознiшоi перешкоди в своему спогляданнi землi, нiж важкi, навантаженi снiгом хмари, що поспiшають укрити землю бiлоснiжною шубою, щоб могла вона перезимувати в теплi.
Ось i цього разу супутнику, що пролiтав над Схiдною Литвою, нiчого не вдалося розгледiти. Вiн навiть не помiтив, як гарно на землю, вже мiсяць, як укриту снiгом, падае новий.
20 грудня 2007 року, близько опiвночi, хмари, звiльнившись вiд снiгового вантажу, очистили небо над лiсом бiля мiстечка Анiкщяй. Полетiли на «дозаправку». І лiс, обтяжений новим снiгом на лапах ялинок i кронах сосен, перестав шумiти, затих i прислухався. Над заснiженими кронами високих струнких сосен на единому в цьому лiсi пагорбi блимав червоний вогник маяка. Таким же червоним мерехтiнням згори, з-пiд насупленого грудневого неба, йому вiдповiдав лiтак у небi. Чужий лiтак, який не з цiеi землi злетiв i не на цю землю сяде.
Земля, що пiдживлювала корiння цього лiсу, була не настiльки мала, щоб не знайшлося мiсця для злiтноi смуги. Але i не настiльки велика, щоб завантажити власними жителями своi ж лiтаки. Не можна ж зобов’язати кожного литовця раз на мiсяць купувати собi авiаквитки i кудись летiти. Не можна i небезпечно. Та й навiщо, якщо е море, рiчки, озера, якщо е човни та кораблi?! І навiть високий маяк iз червоним вогником посеред Анiкщяйського лiсу за триста кiлометрiв вiд морського узбережжя! Є i залiзниця, i навiть вузькоколiйка е, якою з Анiкщяя до Паневежиса можна доiхати. Є все, щоб почуватися вiльним i через це почуття вiдмовитися вiд поспiху. Вiльнi люди нiкуди не квапляться. Тому i спiзнитися не можуть. Не поспiшають i частiше дивляться собi пiд ноги. Тому й спотикаються рiдше.
20 грудня 2007 року за чверть до опiвночi до шлагбауму бiля села Шештокай, що загубилося десь помiж Кальварiею та Лаздияем на самому краечку литовськоi землi, далеко вiд Анiкщяйського лiсу, без поспiху пiдiйшов якийсь старий. Пiдiйшов упевненою, але по-особливому хиткою ходою. Пiдiйшов i зупинився крокiв за п’ять, прямо на дорозi, яку цей шлагбаум своею смугастою стрiлою перегороджував.
У будиночку, пофарбованому в зелене, що стояв лiворуч, свiтилося два вiкна. Домашне, трохи приглушене свiтло падало з них на заснiжену дорогу. І навiть смугастий шлагбаум виблискував, хапаючи на собi рикошет вiконного свiтла, що вдаряеться спочатку об снiг, а вiдтак розкидае своi жовтi бризки найближчими до вiкон околицями.
Дверi рипнули. Вийшов на дерев’яний порiг прикордонник без шинелi. Задер голову догори, поглянув на лампочку, що висiла пiд дашком. Потягнувся до неi двома руками. «Мабуть, замерзла!» – подумав вiн. І, схопившись лiвою рукою за патрон, а правою – за лампочку, повертiв ii туди-сюди. І спалахнула лампочка, розбуджена руками прикордонника. А той, задоволений своiм досягненням, усмiхнувся, вдихнув морозне повiтря та видихнув його парою. З пiвхвилини вiн старанно робив вигляд, що не помiчае старого, котрого раптове свiтло лампочки примусило примружитися й озирнутися. Але потiм прикордоннику стало незручно i вiн звернув на стороннього свiй погляд, кивнув. Старий, котрий спостерiгав за прикордонником, кивнув у вiдповiдь i, витягнувши з кишенi короткого сiрого пальта з пiднятим комiром старомодний кишеньковий годинник, вiдкинув накривку циферблата. Вiсiм хвилин до пiвночi.
– Може, зайдете? – спитав ввiчливо прикордонник.
– Може, й зайду, – вiдказав старий, але з мiсця не зрушив.
– Та заходьте вже, – повторив свое запрошення вiйськовий. – У нас i чай е, i дещо мiцнiше!
– Що ж це таке? – здивувався вголос старий. – Ви всiх без винятку готовi до себе запрошувати? Та й хiба дозволено пити на кордонi?
– Сьогоднi можна, – зiтхнув прикордонник. – Сьогоднi такий день, що можна.
І вiн вiдчинив дверi, зайшов у будиночок й огледiвся. Стариган пiднявся трьома сходинками, акуратно заносячи над кожною праву ногу, що не гнулася в колiнi i закiнчувалася не важким черевиком, як лiва, а гумовим пiдбором, прибитим до дерев’яноi щиколотки.
У великiй кiмнатi прикордонноi застави пахло корицею та гвоздикою. На маленькiй електроплитцi пускав iз носика пару синiй емальований чайник. На пiдвiконнi мiж двох вазонiв зi старими алое стояла приземкувата, не вища за самi вазони, пляшка «Жальгiрiса». Поруч – маленькi чарки. А на стiнi над письмовим столом висiв портрет президента Адамкуса.
Старий перевiв погляд iз президента на трьох прикордонникiв. Похитав головою.
– Хто ж так кордон охороняе? – здивовано спитав вiн.
– Ми закриваемося, – сумним, безбарвним голосом пояснив незнайомий офiцер i розвiв руками, показуючи, що бiльше вiн нiчого вдiяти не може.
– Кордон закриваете? – перепитав старий.
– Навпаки. Вiдчиняемо. А от прикордонний пункт бiльше не потрiбен, – сказав iнший прикордонник.
– І куди вас переводять?
– Кого куди, – зiтхнув третiй. – А я, вочевидь, поiду за нього, за кордон, – вiн кинув не дуже радiсний погляд у вiкно.
– Либонь, е ж такi краiни, в яких бракуе прикордонникiв, – задумливо промовив старий знову пiсля недовгоi паузи. – Але цi краiни або хворi, або великi… Або i те й iнше!
Роздiл 2. Хутiр Пiенагалiс. Неподалiк вiд Анiкщяя
Дiд Йонас, зайшовши в будинок iз двома цеберками, повними чистого оксамитового снiгу, зупинився на гумовому килимку.
Свiтло коридорноi лампочки вiдсвiчувало в калюжах, що розповзлися довкола виставлених пiд стiною у вiльному напiвпорядку черевикiв i чобiткiв. З пари чоловiчих коричневих черевикiв стирчали все ще стисненi судомою морозу шнурiвки.
Опустив старий Йонас вiдра перед собою. Пiдняв мiтлу, що лежала тут же, бiля дверей, обмiв нею снiжок зi своiх чобiт i вiдразу ж перевзувся в сiрi фетровi капцi бiльшого, нiж треба, розмiру. У них можна було човгати пiдлогою, не пiдiймаючи ноги. І дiд Йонас, пiдхопивши цеберка зi снiгом, «прослизнув» коридором до перших дверей злiва, дерев’яних i безлiч разiв фарбованих у рiзний колiр, через що в усiх гостей цього затишного хутiрського будиночка з’являлося враження, що такi дверi можуть провадити тiльки в iнший, паралельний свiт. Якщо придивитися до них, то зшкрябана фарба в рiзних мiсцях видавала iхне червоне, бiле i навiть сине минуле. Хоча якось дiд зафарбував iх благородною зеленою фарбою, не яскравою, матовою. Все iнше в коридорi було «оновленим» на вимогу внучки Ренати, котра жила на власнiй половинi господи, за зовсiм звичайними, але також добротними, не фарбованими дерев’яними дверима праворуч у коридорi. За ii дверима дзвенiв смiх, чулися молодечi голоси.
Дiд Йонас повернувся в коридор зi шваброю. Витер пiдлогу навкруги. Посмiхнувся, збагнувши по взуттю, що за овальним столом у вiтальнi Ренати зiбралося цього вечора шестеро, якщо рахувати й ii саму. Зiбралися три пари. Отже, будуть мрiяти. Що вони там святкують?! До Нового року ще десять днiв! Могли б i зачекати.
* * *
– Нам потрiбен капелюх! Пiди попроси у дiда! – Вiтас втупився бешкетним i водночас вимогливим поглядом у Ренату.
– Вiн капелюхiв не носить! Ну гаразд!
Рената постукала в зеленi дверi.
– Дiду, можна? – гукнула вона i потягнула за ручку.
Зазирнула. Дiд Йонас сидiв у крiслi пiд вiкном. Над головою свiтилася лампочка торшера. На носi – окуляри в кiстянiй оправi дивного, майже бурштинового кольору. В руках – книга.
– Можна у тебе каструлю узяти?
– Бери! А що варити будеш?
– Майбуття, – пожартувала Рената i пройшла в його кухоньку, в якiй пательнi, каструлi й iншi емностi та пристосування для приготування iжi висiли, зачепленi за довгi та загнутi догори цвяхи, вбитi в колоди стiни рядами аж до самоi стелi. Вони немов прикрашали невелике та трохи присадкувате вiконце, яке абсолютно не було схоже на iншi вiкна в iхньому будинку.
Це вiконце трохи скидалося на середньовiчну бiйницю, немов той, хто задумав цей будинок, вважав кухоньку останнiм бастiоном. Або ж розмiр вiкна свiдчив про небажання господаря, щоб за ним могли знадвору спостерiгати за трапезою?!
Рената зняла з цвяха велику каструлю i забрала до себе.
Дiд Йонас вiдклав книжку на широкий пiдлокiтник крiсла, пiднявся i собi зазирнув у кухню, де пiд вiконцем на дерев’янiй пiдлозi в двох вiдрах танув снiг.
Старий дивився на вже потемнiлий вiд домашнього тепла снiг, який готуеться стати водою, що потiм перетвориться на чай. Дивився i намагався вiдчути смак снiданку на своему язику. А язик «мовчав», як справжнiй, вiрний присязi солдат ворожоi армii, узятий у полон. Вiн не видавав навiть натяку на смак. Вiн, язик, i так був непридатним i щодо смаку iжi «пiдслiпуватим». Звiсно, це через старiсть. Нiчого вiд язика не добившись, Йонас пiдiйшов до вмивальника i все зрозумiв: вiн сьогоднi не снiдав! Адже якщо б снiдав, то обов’язково помив би за собою тарiлку i тепер вона сушилася б на залiзнiй решiтцi якраз на рiвнi його очей. А навiть якби й не помив, то лежала б вона, тарiлка, в раковинi умивальника!
– Дивно, а голоду немае! – прошепотiв старий.
Озирнувся на холодильник, перевiв погляд на кошик iз картоплею пiд мiцним дубовим столом. Погляд сам перестрибнув на вiденський стiлець, крихкий, тоненький, але який вже рокiв iз сiмдесят, а то i бiльше жив в iхньому будинку. Звiдки ж вiн узявся?!
Йонас присiв на нього, вперся лiктями в стiльницю.
І згадав, як на цьому стiльцi сидiв восени сорокового року минулого столiття радянський офiцер i виписував Йонасу, тодi ще пiдлiтку, якийсь папiр, за яким його мали вiдразу ж забрати в Червону армiю. А потiм цей офiцер випитував довго дорогу до Бiржая.[1 - Бiржай – мiстечко в литовськiй Аукштайтii.] І Йонас, насилу розумiючи росiйську, малював йому план стежки через лiс до битого шляху, який мав би вивести цього офiцера до iншоi дороги, що веде саме туди, куди йому було треба. А потiм стiлець зник. Мати затягла його на горище, щоб нiхто з чужих бiльше не сiдав за iхнiй старий стiл. Самi вони, коли сiдали iсти, приносили сюди двi дошки i клали iх на табуретки по обидва боки столу. Згадав Йонас, як потiм ще кiлька разiв приходили до них сов’етськi, але довго не затримувалися. «Що це у вас за убогiсть така! Навiть сiсти нiде! – сказав якось один iз них здивовано. – А будинок великий! Мабуть, у ньому ранiше пан жив!»
«Так, жив пан, та ми його прогнали!» – вiдповiв тому офiцеровi батько Йонаса Вiтас. «Правильно зробили!» – схвалив офiцер i пiшов, так i не пояснивши мету свого вiзиту. А коли пiшов вiн, батько Йонаса Вiтас усмiхнувся. Адже будинок цей його батько збудував. Якби дiзнався про це офiцер, може, i прогнав би Вiтаса разом iз дружиною i сином iз дому кудись на Сибiр. Але цього не сталося.
* * *
– Ну що, каструлю до бою! – з посмiшкою на веснянкуватому обличчi заявив рудий Андрюс i, обвiвши всiх змовницьким поглядом, простягнув руку, схопив за горло пляшку бальзаму «Три дев’ятки». – Перевiримо свою вдачу?
Чарки наповнилися напоем бурштинового кольору.
Рената роздала ручки й аркушi паперу, вирванi з кишенькового нотатника. Кожен написав щось на своему аркушi, згорнув його i кинув у каструлю.
– Ось тепер можна! – Андрюс акуратно взявся за нiжку своеi чарочки. – За удачу!
Присутнi за столом «торкнулися» один одного поглядами i пригубили тягучий, мiцний бальзам.
– Я перша! – заявила Інгрида i тут же витягнула з каструлi згорнутий папiрець. Поклала його бiля себе на стiл, не розгортаючи.
Потiм уже витягли по фанту i Клаудiюс, i Вiтас iз Ренатою, й Андрюс, i Барбора.
У вiтальнi раптово стало тихо. Тiльки годинник на стiнцi – жартiвливий, подарований Ренатi друзями шiсть рокiв тому на повнолiття, в якому стрiлки рухалися порожнiм циферблатом, а цифри, немов зiрвавшись зi своiх мiсць, «лежали» внизу купою одна на однiй, – тiльки цей годинник своiм цоканням не давав тишi нагоди стати абсолютною. Але й гостi, хоч i затамували подих, але довго так всидiти не могли, i тому мить кiмнатного затишшя була короткою, але вона встигла надати моменту хвилюючоi врочистостi.
Папiрцi зашелестiли. Хтось полегшено зiтхнув. Здаеться, Андрюс.
– Клас! – захоплено прошепотiла Барбора.
Рената обернулася до Вiтаса, який сидiв поруч, i, всмiхаючись, похитала грайливо головою.
– Це, – вона показала пальчиком на свiй розгорнутий фант, – твое мiсто! А мое – у тебе! Вiддай!
Решта зi смiхотливим подивом в очах дивилися, як Рената та Вiтас обмiнялися фантами.
– А ви що, рiзнi написали? – Барбора подалася вперед, намагаючись розгледiти, що ж там було написано на iхнiх фантах.
– Рiзнi, але вони поруч! – пояснила Рената. – Несуттево! Важливо, що удача нам усмiхнулася! Я навiть не вiрила!
– Це ж нiяка не миттева лотерея! – махнув рукою рудий Андрюс. – Ну й якби навiть я витягнув чужу мрiю?! Менi вона не потрiбна! Менi потрiбна своя! Я б ii повернув. В обмiн на мою, певна рiч!
– На нашу! – виправила його Барбора. – А вам, – вона зиркнула на Ренату та Вiтаса, – мабуть, ще зарано iхати! Рената хоче до Венецii, а вiн – у Рим! Ви ще не «синхронiзувалися», як ми, – дiвчина озирнулася на Андрюса.
Барбора взяла його фант, потiм свiй, пiдняла iх так, аби всiм було видно. На обох рiзними почерками було написане одне i те саме слово – «Париж».
– Побачити Париж i померти! – проспiвала грайливо Інгрида.
– Вмирати не обов’язково, – Барбора кинула на неi самовпевнений, трошки зарозумiлий погляд. – А ось приiхати, побачити i перемогти – це так! І клiмат там, до речi, набагато м’якший, нiж у вашiй улюбленiй Англii!
– А ми не до Англii, – миролюбно вiдповiв за свою подругу Клаудiюс. – Ми до Лондона! А в Лондонi погода залежить вiд того, скiльки у тебе на банкiвському рахунку грошей!
– Ой, гадаю, що наша гуска вже готова! – вигукнула Рената, справдi вчасно згадавши про залишену в духовцi страву. – Я миттю!
Вона вийшла в кухню. Вiдчинила дверцята духовоi шафи з трохи потемнiлого жаростiйкого скла, зазирнула всередину. Тепла, смачна, ароматна хвиля зупинила ii думки. І вже не думала Рената про Барбору, котра так любить встрявати в суперечки через дрiбницi. Не думала i про своi з Вiтасом суперечки про мету та сенс iхньоi уявноi мандрiвки. Та й не важливе мiсто, в яке хочеш потрапити! Важливо розумiти, що сама подорож – це i е життя. Та й подорож не закiнчуеться, коли потрапляеш в мiсто своеi мрii та стаеш його щасливим жителем!
Рената натягнула на руки грубi кухоннi рукавички, витягла з духовки деко з гусятницею, опустила його на плиту. Гуска була, без сумнiву, готова! На днi духовки стояв зачинений чавунний казанок iз ведераями.[2 - Ведераi – литовська нацiональна страва: круп’янi або картоплянi ковбаски з м’ясом.]
– Варто було б твого дiда до нас запросити! – запропонував Андрюс, дивлячись на апетитну запечену птицю.
– Звiсно, – закивала Рената, – обов’язково!
Чарки знову наповнилися бальзамом i стало iх тепер на одну бiльше – для дiда Йонаса.
У повiтря кiмнати, вже заповнене ароматом запеченоi гуски, влився новий теплий кминний аромат – ведераiв. І погляди друзiв одразу ж втупилися в чавунець iз картопляними ковбасками, що тiльки-но з’явився на столi.
Дiд Йонас, зайшовши, вiдразу ж сiв на вiльне мiсце. Витягнув своi окуляри з кишенi домашнього, мiшкуватого пiджака. Всадив на нiс i нахилився вперед, вирiшивши ретельнiше розгледiти головну страву вечерi.
– У когось день народження? – вiн обвiв друзiв онуки поглядом.
– Нi, дiду, – Рената усмiхнулася. – Якщо б ти дивився телевiзор, ти б…
– Я б став дурнем! – урвав онуку дiд Йонас. – А позаяк менi вже пiзно ставати дурнем, то краще вже продовжу книжки читати!
– Сьогоднi опiвночi Литва накриеться Шенгеном! – доброзичливо виголосив Клаудiюс, втупившись дiдовi прямо в його збiльшенi лiнзами в кiстянiй оправi очi.
– Чим?! – перепитав задумливо Йонас, кинувши погляд на стелю кiмнати.
– Безмежний простiр спiльноi Європи, – пояснив Клаудiюс. І тут же себе виправив: – Точнiше безкордонний.
