скачать книгу бесплатно
Нiма смерть
Volker Kutscher
Бест
«Нiма смерть» – другий детектив блискавичного циклу про комiсара Рата, який було розпочато романом «Мокра риба». Вiн продовжуе серiю кримiнальних романiв Фолькера Кучера, чудово екранiзованих пiд назвою «Вавилон – Берлiн». І знов Берлiн. Весна 1930 року. Європейське мiсто, слiпучi вогнi реклами, трiумфальна поява звукового кiно. Його вже називають новим мистецтвом. Але е й тi, для кого звуковi фiльми тiльки дешеве потурання невибагливим смакам глядачiв. Конкуренцiя мiж звуковим i нiмим кiно стае все жорстокiшою. І ось з’являеться вiн – той, хто в iм’я «великого нiмого» здатен пiти будь на що. Чи вiн просто прикриваеться цим? Гереон Рат намагаеться розплутати одночасно кiлька загадок. І, звiсно, знов ризикуе i своiм життям, i своiм добрим iм’ям, i своею кар’ерою. Ще крок – i вiдкриеться правда… Чи то буде тiльки новий поворот драми?..
Фолькер Кучер
Нiма смерть
© Volker Kutscher, 2008
© Видавництво Ферлаг Кiпенхаймер унд Вiтч ГмбХ та Ко. КГ, Кельн / Нiмеччина, 2007, 2008, 2018
© В. Б. Чайковський, переклад украiнською, 2020
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
П’ятниця. 28 лютого 1930 року
1
Промiнь свiтла танцюе в темрявi ще неспокiйнiше, нiж зазвичай – так йому здаеться. Аж ось мерехтiння вщухае й виникае образ.
Свiтло окреслюе на бiлому полотнi тендiтнi обриси обличчя.
Їi обличчя.
Їi очi розплющуються.
І дивляться на нього.
Навiчно вирiзьблена зi свiтла, на всi часи збережена вiд забуття. Будь-якоi митi i так часто, як забажае, вiн може спроектувати ii в цю темну кiмнату, у це темне життя.
У свое життя, у жалюгiднiй темрявi якого е тiльки один промiнчик свiтла: неспокiйний потiк вiд кiнопроектора на полотнi екрану.
Вiн бачить, як вона широко розплющуе очi. Вiн бачить, i вiн знае. Вiн точно знае, що вона вiдчувае. Щось таке iй чуже i таке йому знайоме. Вiн почуваеться надзвичайно близьким до неi. Майже як в ту мить, яка увiчнилась на целулоiднiй плiвцi.
Вона дивиться на нього i розумiе, чи вважае, що зрозумiла.
Вона хапаеться руками за горло, наче боячись захлинутися.
Вона не вiдчувае сильного болю, просто помiчае, що щось не так.
Їй чогось бракуе.
Голосу.
Зараз вона збагне, що його бiльше немае.
Того нестерпного iй неналежного фальшивого голосу. Вiн звiльнив ii вiд того голосу, що раптом був пойняв ii, як чужа зловiсна сила.
Вона намагаеться щось сказати.
В ii очах бiльше здивування, нiж жаху, вона нiчого не розумiе.
Вона не розумiе, що вiн ii кохае, що вiн так вчинив тiльки з любовi до неi, до ii справжньоi янгольськоi природи.
Зрештою, рiч не в ii розумiннi.
Вона розтуляе вуста – все, як ранiше. Нарештi вiн знову чуе. Вiн знову чуе ii голос! Їi справжнiй голос, вiчний, який нiхто не може забрати, який стоiть поза часом i не мае нiчого спiльного з брудом i вульгарнiстю сьогодення.
Їi голос, який зачарував, коли вiн почув його вперше. Їi голос, що промовляв до нього – тiльки до нього самого, попри масу тих усiх, що сидiли поруч i довкола.
Нестерпно, як вона дивиться на нього. Вона зазирнула через край, вона побачила все, i ось зараз вона вже втратить рiвновагу.
Мить, коли вона опускаеться додолу.
Їi погляд, що вмить зробився таким незнайомим.
Передчуття смертi в ii очах.
Усвiдомлення смертi.
Упевненiсть – вона зараз помре.
Безповоротнiсть.
Смерть.
У ii очах.
І це прийшло.
2
Чоловiк у смокiнгу спокiйно всмiхнувся жiнцi у зеленiй шовковiй сукнi. Одну руку вiн встромив у кишеню, у другiй тримав келишок з коньяком. Вiн ледве встиг клiпнути очима, як вона зупинилася у лiчених сантиметрах перед ним.
Зелений шовк тремтiв вiд ii збудженого дихання.
– Я правильно почула? – прошипiла жiнка.
Вiн вiдсьорбнув з келишка.
– Дивлячись на цi чарiвнi вушка, я ледве можу уявити, що вони недочувають!
Його смiх так само, як широка посмiшка, показував, що чоловiк вiдверто кпинить iз неi.
– Ви справдi вважаете, що можете так мене третирувати?!
Їi гнiв явно тiшив його: що бiльше вона розпалювалася, то нахабнiшою робилась його посмiшка. Вiн зробив паузу, нiби серйозно обмiрковуючи вiдповiдь.
– Насправдi, так, – поважно кивнув вiн. – Якщо не помиляюся, саме так ви дозволяете ставитися до вас пану фон Кесслеру?
– Не думаю, що це мае обходити вас, мiй любий графе Торвальде!
Вiн ехидно спостерiгав, як вона зупинилась, уперши руки в боки. За вiкном сяйнула блискавка.
– Це не вiдповiдь, – зауважив вiн, дивлячись у келишок.
– А це вам буде за вiдповiдь?
Вона змахнула рукой, навiть перш нiж закiнчити. Вiн заплющив очi в очiкуваннi дзвiнкого ляпаса. Але ляпас не пролунав. Гучний вигук, долинувши, здавалося, з потойбiччя, враз змусив iх зацiпенiти.
– Знято!
На частку секунди обое закам’янiли на мiсцi, непорушнi, як постатi на свiтлинi. Потiм вона опустила руку, вiн розплющив очi, i обое одночасно повернули голови i подивилися в один бiк, у темряву – туди, де паркет, на якому вони стояли, переходив у брудну цементну долiвку. Долаючи межу свiтла i темряви, ii погляд розрiзняв постать чоловiка у складаному крiслi, який зупинив усе одним владним словом. Тепер, пiдвiвшись, вiн повiсив навушники на бильце крiсла i ступив у свiтло – жилавий чолов’яга: вузол краватки ослаблений, рукава сорочки закасанi. Попри те, яким громом щойно розляглася команда, його голос зараз лунав оксамитово м’яко.
– Беттi, янголе мiй, ти вимовила останнi слова не в той бiк, – звернувся вiн до неi, – повз мiкрофон.
– Мiкрофон, мiкрофон! Джо, менi набридло це слухати! Це не мае нiчого спiльного з кiно.
Вона скинула оком у бiк звукорежисера, що морочився над апаратурою, i той збентежено почервонiв.
– Кiно, – вела вона далi, – кiно це гра свiтла i тiней… Навряд чи я маю це пояснювати великому Йозефовi Дреслеру! Мое обличчя на целулоiдi, Джо! Мiй образ не промовляе через… мiкрофони!
Вона вимовила останне слово так, нiби йшлося що про нещодавно виявлений i особливо огидний вид комах.
Перш нiж вiдповiсти, Дреслер глибоко зiтхнув.
– Я знаю, Беттi, що ранiше ти не потребувала голосу, – сказав вiн, – але це в минулому. Цим фiльмом починаеться твое майбутне! І майбутне мае голос!
– Казна-що! Маса людей, якi ще не втратили здоровий глузд, i далi знiмають пристойне кiно без жодних мiкрофонiв. По-твоему, що, великий Чаплiн не тямить у своiй справi? Хто може заперечити, що звуковi фiльми – це данина модi, за якою всi намагаються встигнути, i про яку забудуть, щойно з’явиться щось новiше?
Дреслер вирячився на неi так, нiби це казала не вона, а хтось iнший.
– Я можу, – ствердив вiн. – Будь-хто з нас. Ти, зокрема. Звукове кiно створене для тебе так само, як ти створена для звукового кiно. Звуковi фiльми зроблять тебе славетною. Все, що тобi треба – це пам’ятати, що маеш промовляти в правильному напрямi.
– «Пам’ятати»? Коли я граю роль, я маю жити нею!
– Згода. То живи своею роллю. Але говори в напрямку Вiктора, i не змахуй рукою, доки не закiнчиш реплiку.
Беттi кивнула.
– І не бий iз такою силою, як на репетицiях. Тобi треба тiльки торкнути його. Передбачаеться, що буде чути не ляпас, а тiльки грiм.
Усi розреготалися, включаючи Беттi. Напруження враз минуло, i атмосфера знову зробилася дружньою. Так умiв тiльки Джо Дреслер. І Беттi любила його за це.
– Всi по мiсцях. Знiмаемо сцену вiд початку!
Режисер повернувся до свого крiсла i знову надiв навушники. Беттi стала в дверях, а Вiктор залишився бiля камiна i вiдтворив потрiбний вираз обличчя i поставу. За лаштунками тривали гамiрнi приготування, але Беттi зосередилась на ролi. Вона працiвниця готелю, i зараз намагаеться дати раду наслiдкам того, що, була, зображала на дочку мiльйонера заради свого шефа. Вона обурюеться iнсинуацiями, якi висувае цей шахрай. Шахрай, якого вона таки мае поцiлувати в кiнцi сцени i який, зрештою, виявляеться геть не таким зарозумiлим хитруном, а втiленням скромностi.
Звук i камера знову ожили, у студii запала тиша, як у церквi перед благословенням.
Клацання хлопавки розiтнуло тишу.
– «Буря кохання», сцена п’ятдесят три, дубль два!
– І-i-i… Мотор! – скомандував Дреслер.
Вiктор вимовив свою реплiку, i Беттi занурилася в кiноакторський екстаз. Вона, як завжди, точно знала, де камера, але дiяла так, нiби не усвiдомлювала, що скляне око фiксуе кожен ii рух.
Вона рушила до камiна i знов напосiлася на Вiктора. У того над головою висiв масивний мiкрофон, який вона iгнорувала так само, як iгнорувала камеру. Вона просто мала промовляти до Вiктора, i це справдi було так просто, як запевняв Джо. Вона знала: грае блискуче. Якщо тiльки Вiктор не переплутае своi реплiки (ймовiрнiсть чого завжди лишалася високою), сцена в них у жменi. Беттi зауважила, що блискавка за вiкном спалахнула в потрiбну мить. Сцена досконало розгорталася за ii власним ритмом; вiдраховуючи подумки, Беттi вчасно вимовила останнi слова сцени:
– А це вам буде за вiдповiдь?
Зараз!..
Дати йому ляпаса.
Вона вiдчула, як ii долоня обпекла його щоку. Таки замiцно приклалася! Що ж, Вiктор виживе. Це тiльки додасть iхнiй сценi бiльшого реалiзму.
Аж тепер вона зрозумiла: щось не так.
Не було грому.
Натомiсть високий, металевий звук, легенький дзвiн. Напевне, якась невелика металева деталька впала позаду неi на пiдлогу.
Вона заплющила очi. Нi, тiльки не це!
Не якась дурна технiчна зачiпка! Не тодi, коли вона так добре зiграла!
– Холера, – вилаявся Дреслер. – Знято!
Хоча очi ii були заплющенi, вона помiтила змiну освiтлення. Потiм наче велетенський молоток вдарив ii по плечу, по руцi, по шиi з несамовитою силою, а коли Беттi знову розплющила очi, то зрозумiла, що лежить на пiдлозi. Що сталося? Вона почула трiск i зрозумiла, що вiн iде з ii тiла. Вона, мабуть, щось зламала. Бiль охопив так раптово, так жорстоко, що на мить в очах потьмарилося. Над собою вона побачила полотнища i сталевi ферми студiйного даху, i спотворене жахом обличчя Вiктора, що, подивившись, зникло з поля зору.
Вона намагалася пiдвестись, але не могла – щось пекло iй обличчя, вогнем палило волосся, весь лiвий бiк, пекло нестерпно. Вона нездатна була навiть повернути голову, щось притискало ii до пiдлоги, наче окропом ошпарюючи тiло. Їй хотiлося тiкати вiд болю, але ноги не слухалися – вони бiльше не рухалися, жодна ii частина бiльше не слухалася, наче армiя заколотникiв, вiдмовляючись виконувати ii команди. Вона вiдчувала запах смаленого волосся i присмаленоi шкiри, чула, як хтось кричить. То мав бути ii власний голос, однак здавалося, то волае хтось iнший, не вона. Той, хто кричав, i корчився, i вiдмовлявся рухатись, уже був не ii частиною, а окремою сутнiстю, яка тепер нiчого не могла вдiяти – могла тiльки кричати, кричати, кричати…
Знову над нею обличчя Вiктора – не обличчя, а суцiльна гримаса, з якоi вирячились на неi його широко розплющенi очi. Рот у нього дивно перекривлений – не як у його екранних героiв, але таки рiшуче. Тiльки коли вона побачила воду, яка наближалась до неi безформною медузою, яка, здавалося, навiчно повисла в повiтрi, перш нiж опуститися на неi – тiльки тодi, у цю нескiнченну мить, вона зрозумiла, що вiн робить.
І усвiдомила, що це останне, що вона бачить.
Далi було тiльки свiтло. Тiльки сяйво, що цiлковито огорнуло ii. Вона сама була свiтлом: на часточку секунди вона стала частиною яскравого свiтiння, вiдчувши його так виразно, як нiколи досi. А наступноi митi вона зрозумiла, що саме це свiтiння занурить ii у морок, назавжди i безповоротно.
3
Ш. пручалася вiдчайдушно. «Баумгарт», однак, повалив ii на спину i намагався стягнути з неi панталони. У вiдповiдь на погрозу Ш. закричати, якщо вiн ii не вiдпустить, «Баумгарт» саркастично зауважив, що вона може кричати, скiльки iй заманеться – нiхто не почуе. У подальшiй боротьбi Ш. заявила, що скорiше помре, нiж поступиться його волi, на що «Баумгарт» вiдказав: «Тодi ти помреш…».
