скачать книгу бесплатно
Покохати вiдьму
Костянтин Когтянц
Новий роман Костянтина Когтянца «Покохати вiдьму» на перший погляд написаний за традицiями героiчного фентезi. Але тiльки на перший погляд! Насправдi автор викладае сюжет так, наче законiв i канонiв жанру взагалi не iснуе. Тут немае демонiв-iмператорiв, герой не здобувае корону, не намагаеться завоювати чи порятувати свiт. Вiн просто покохав жiнку… Однак не звичайну жiнку, а чаклунку. Щоправда, вона, м"яко кажучи, зовсiм не вiдповiдае стандартним уявленням про чародiйок… М'яко кажучи!…
Костянтин Когтянц
Покохати вiдьму
Зауваги перекладача
Стародавнi iспанськi драми зазвичай закiнчувалися словами «Даруйте авторовi його помилки». Як перекладач, я повинен почати з цього прохання.
Якщо Ви, читачу, знайомi з текстами, написаними давно та далеко, – наприклад, середньовiчними китайськими, – то напевно знаете, що такi письмена вимагають примiток мало не до кожного абзацу.
Труднощi, викликанi намаганням поеднати точнiсть з доступнiстю, зростають у багато разiв, коли йдеться не про iншу краiну, хай навiть далеку, а iнший свiт! – i тi мови, граматика яких побудована на принципах, котрi навiть викласти в наших поняттях i то важко.
На додаток до всього, авторовi бiльшоi частини тексту (iм'я якого, до речi, Хайнлорiтайн, для друзiв – Хайнлорi) на момент початку подiй було щось близько чотирнадцяти-п'ятнадцяти рокiв (достеменно вiн i сам не знав). Хайнлорi намагався зобразити подii так, як вiн тодi iх бачив, i викласти iх у тих термiнах, якими користувався тодi, а я – передати колорит його мови.
На жаль, i те, i друге – особливо друге! – вдаеться далеко не завжди.
Так що даруйте менi моi помилки.
Роздiл перший
Панi та приятель. Ящiр також попався
Я помер двiчi.
Перший раз – коли вигнали. Людина без клану мертва. Хто зустрiне, той заб'е (як сама не пропаде). Траплялося – приймали вигнанцiв у Громаду вiльних мисливцiв. Але ж не зрадникiв. Я – вiрний, та як чужим доведу, коли своiм не змiг?
…Перше вогнище було, звiсно, на океанськiм узбережжi, бiля устя Щучоi рiчки. Ну, а що нам звiсно, то й ворогам також. Не стали вони вдень до берега виходити, вивiдачiв вислали. Висадили iх десь за мисом. Тi шпигуни хлопцiв на першому вогнищi перерiзали, а про наше, друге, – не знали. Вiдстань вiд берега до селища така, що трьох вогнищ, начебто, й не потрiбно. З Шолом-гори берег видно, з селища гору видно. Вони й не гадали, що друге вогнище ранiш буде, нiж на вершинi. Наше звалося другим, а насправдi – запасне перше. Й п'яти тисяч крокiв немае вiд берега.
Я схопив старшого за руку.
– Весла б'ють! Три галери!
Вiн же знав: як я чую, так i е. А друзi поночi в чужу рiчку не лiзуть.
– Пiдпалюй!
Сигнальне вогнище пiдпалити просто, раз-два-три – й шугонуло полум'я, ну а ми – на стежку. Свое зробили, тепер щезнути в тайзi…
– Демони пекла!
Не горить вогнище на Шоломi, не горить… Зараз. Ну зараз же… Та що ж вони, демони, – сплять?! Гавкiт собаки. Звiдкiля? Ясно звiдкiля! Вони, тi, хто першу заставу вирiзав, зараз мчаться до нашого вогнища, щоб його загасити – пiд ногами ж пiсок! – а собака слiд вiзьме.
– Прогнiвали ми богiв, Вождь – дурень!
Ранiш на кожному вогнищi було по жменi воiнiв, а не лише на першому. Та новому Вождевi стало шкода стiлькох годувати.
– Давай на гору! Стiй! Ножа свого давай сюди!
Бiднi ми обидва, але в мене, крiм сокири, i нiж бойовий е, вiтчим дав… – старшого так потiм i знайшли, з моiм ножем у руцi. Я бiг так, як нiколи нi до, нi опiсля. А коли вже на Шолом лiз, там спалахнуло. На судi вони все навпаки заявили. Нiхто, бачте, не спав, обидва сидiли та дивилися, запалили вiдразу, я зрадив та втiк. Казав я, що незграбно брешуть, меч сують за халяву.
Перекладач. Вислiв, аналогiчний нашому «Нi в якi ворота не лiзе» (за халявою носять бойовi ножi).
…Де це бачили, де таке чули, щоб людина проспала ворожi галери, а потiм вогнище запалила? Коли кораблi цi пройшли давно? А нiж? Чого б це я його, втiкаючи, залишив? Проте плутано говорив. Та й iх двое. Та й Нотiвар, iхнiй молодший, перший заводiяка серед молодi клану, – таким вiрять легше. Та й Вождю був потрiбен зрадник, аби про його помилку не згадували. Це я, щоправда, зрозумiв лише згодом. Мертвий я був, i добивати не треба – йду привид-привидом, сам себе ховаю: i до мисливцiв не дiйду, й самi вони мене не вiзьмуть, i звiрi зжеруть, i вороги вб'ють. Нiж у мене лишився, – його вiтчимовi повернули, а вiн – менi; не повiрив, та проти всiх не пiшов. Зробив я з того ножа списа, – самому страшно вiд такоi зброi.
Перекладач. Типова проблема пiд час перекладу не лише iншою мовою, але й на iнший тип мислення: деякi вислови Хайн-лорi можуть здатися проявами чорного гумору, проте цього явища не iснуе в його культурi. Героя треба розумiти буквально: йому страшно, що едина зброя – саморобний спис.
Так я себе зажалiв, сльози на очах, шум у вухах, бо сам себе вдруге згубив, у пащеку вiдправив. Якби менi хто до того сказав, що таке може бути – не повiрив би!
ВИЙШОВ НА ГАЛЯВИНУ, НЕ РОЗДИВИВШИСЬ! А там… Боги й демони, справа – жiнка. Сама! Дивна й одягнена дивно. І щось у руках дивне тримае. Тiльки не встиг я роздивитися, бо злiва… Бiлий кiт-людожер. Той самий, на якого вiльнi мисливцi тiльки повною жменею ходять та богам жертви приносять, якщо всi повернуться. Єдина зрада, за яку не карають вигнанням, – якщо кинув родича в котячих лапах. Не похвалять, проте й не виженуть. З диким криком кинувся я на кота, вiн на мене. Я наставив списа – мiг би й палець.
Перекладач. Маеться на увазi – з тим самим успiхом.
…Що живий – зрозумiв одразу: в Царствi Мертвих немае сонця, а воно мене розбудило. Нiде нiчого не болить. Не болить! А лежу я в кiмнатi, де стеля – мене на моi-таки плечi можна поставити, аж тодi рукою до неi дiстану. Не бувае таких високих кiмнат. І таких свiтлих теж не бувае. Лежу я на шкурах, укритий котячою. От добре було б, якби це той самий. Та нi, не могли обробити так швидко… Звiвся на ноги, пройшовся кiмнатою – не бувае такого будинку!
…Сам не пам'ятаю, як з однiеi думки на iншу перескочив, коли це мене мовби каменем по головi вдарило, тiльки зсередини: демони пекла, якщо я живий, Вона також жива! Людожер не йде далi, поки першого не вб'е до смертi. Вiн чуе, як серце б'еться.
Тож не могла та жiнка сама в тайзi бути. Десь чоловiки були – прибiгли, добили звiра, а мене взяли з собою. Мабуть, на пiвдень. Пiвденнi клани багатi… Точно, багатi. Вiкна склянi! Не бувае скляних вiкон, про таке навiть у баладах i то не спiвають. Я в склi, наче в дзеркалi. Лiва щока шрамом позначена – добряче мене людожер. А рубцi старi, я б iм i рiк дав. Це що ж таке – я пiвроку був без свiдомостi?
Демони пекла, та я ж порятований! Раз я за iхнiй клан кров пролив, то, як до них попрошуся, мусять мене взяти. Можуть, звiсно, неповноправним. Хай неповноправний – аби в кланi! Потiм вислужу повноправного! Тiльки… чи вони знають, що мене ославили зрадником?
Якщо нi, можуть одмовити.
…А ще в Законi сказано: «Якщо неодружений чоловiк пролив кров за неодружену жiнку, то вiн може…» Жарко стало, i ноги м'якi. Додумався, Знавець Законiв! Була б Вона проста, не тримали б тебе в таких розкошах! Баладу «Сватання сироти» забув? Нагадають!
Перекладач. У цiй баладi король обiцяе руку своеi доньки тому, хто дiстане зiрку з неба. Але коли з зiркою з'являеться бiдний сирота… «Не бува дивних див двiчi поспiль», – посмiхнувся монарх, як хижак.
Тут я на iнше звернув увагу, бо на столi помiтив оту штуку, яку жiнка на галявинi тримала в руках. Лук, впоперек прибитий до палицi! Не стрiляють впоперек з лукiв.
До речi, лук увесь залiзний, НАВІТЬ ТЯТИВА! Ось чого точно бути не може, так це залiзних мотузок, а я пальцем торкаюся.
Ладно, не твое – поклади, де взяв.
А оце – мое. Сам не знаю, звiдкiля знаю, проте точно знаю – моi штани та сорочка. Не бувае, до речi, такоi тканини.
Я вiдчув. Я вiдчув, що в кiмнатi хтось е.
І голос. Вiн все назавжди зробив зi мною – цей срiбний голос.
– Не напружуйся, небезпеки немае.
І не може бути. З таким голосом – небезпеки бути не може.
Я обернувся.
Маленька смаглявка. Ну не можу я слiв знайти. Очi синi, як зiрки на небi.
Приписка на берегах рукопису жiночою рукою: «Це називаеться – не можу слiв знайти»?
Одягнена дуже дивно – штани та куртка разом зшитi.
– Проситимеш мiсце за спиною?
Мiсце дружинника – про клан поки мовчить. Точно, на пiвднi ми. Там вождi чужинцiв до дружини беруть, аби родичiв тримати в покорi. Тiльки… Чия дружина? Батькова, братова чи…
– Погоджуйся, в мене служба весела!
В неi?! Жiнка-вождиха?! То де це ми? На нашому островi немае вождих, я б знав!
– Вiльним мисливцем бути справдi добре, але ти б до них не дiйшов. А могли б i не взяти тебе.
Я що, марив пiд час лiкування?
– Так, наслухалась я про твоi лиха.
– То ти мене лiкувала?
– А то хто ж?
Вiрний буду до смертi. iй – i тому, хто звiра прикiнчив.
– Та я ж i вбила.
Жiнка?! Кота?!!
– Дивися.
Взяла вона отой лук, що весь iз крицi та прибитий до палицi, та й почала щось iзбоку накручувати.
Тятива потяглася, роги лука пiшли-пiшли-пiшли назад i притислись до палицi, а вона вставила коротку й товсту стрiлу.
– Ходiмо надвiр.
– Можна не треба, – вiдповiдаю.
Так стрiляти – три кольчуги пробити можна, а не лише котячий череп. Тож що це – я ii не порятував?
– Заспокойся, пропала б я без тебе.
Приписка на берегах рукопису. Щодо «пропала б» – необов'язково. Я не ходжу до лiсу без, образно кажучи, туза в рукавi. Але ситуацiя була… обоюдогостра. І хто герой, той герой.
– Розряджений вiн був, арбалет мiй. Птаха я вбила, тале. Пiр'я знадобилося. А тут кiт… Пiти… Втекти з цього мiсця не можна.
Вiд кота не втечеш, вона що, не знае?
Перекладач. Вид, який народ арб називае котами, – близький родич ягуара. Як i вимерлий европейський ягуар, вiн був пристосований до життя в холодному клiматi, i то не лише в степах, але й у лiсах; набагато бiльший та сильнiший за свого земного родича.
Хiба що хтось затримае.
– Один хлопчик так i зробив.
З цими словами вона менi волосся рукою скуйовдила. І приемно та прикро – як iз маленьким розмовляе. Розмовляе?! Боги та демони, я ж за всю цю розмову лише раз рота вiдкрив, я думав, а вона вiдповiдала.
– Так, я твоi думки читаю.
Демони пекла, хiба думки написанi? Аж раптом я згадав: та чаклунка вона, ворожбитка. Вдруге я бачив ii, перший раз розмовляв – не мiг я такого знати. Але я не так здогадуюся, я так пригадую.
Перекладач. Тобто «моi вiдчуття аналогiчнi тим, якi я маю, коли я пригадую забуте».
– Отже, Хайнi, ми зараз…
«Хайнi?!» – перебив я ii. Потiм не смiв перебивати, нi.
– А Ти знаеш, що я вже носив меча?
По правдi кажучи, не клинок, а сокиру, одну на все та про все – i дрова рубати, i до бою ставати, але з точки зору Закону це все однаково.
– Здогадувалась, а що?
З моiх нiг знову неначе витягай кiстки.
– Панi, Ти хочеш мене всиновити?
– Нi-i… – Панi розтягла це слово, мабуть, на тисячу крокiв. – А звiдки така iдея?
Як це – звiдки? Нашу мову знаеш краще за мене, отже, розумiти повинна: з моменту, коли чоловiка мечем пiдперезають, називати його найменшим iм'ям можуть або батьки, зокрема батьки в клятвi, або його жiнка. На мiй вiк можливе i те, й iнше. І раптом… Пирхнув кiт! Вони, тварi цi, на полюваннi не гурчать, а лише пирхають.
– Панi! – я вмудрився кричати пошепки. – Кiшка пробралася! Стрибай у вiкно та клич на допомогу!
Панi.[1 - Хайнлорi користуеться своею рiдною мовою каро (народ аро, мова – каро). А Панi своi примiтки писала або отерською, або французькою мовами.]Ох, i перелякав вiн мене! Рiч у тому, що в звiринцi Палацу справдi жила пара цих хижакiв. Сестричка Корiтабб вирiшила з'ясувати, чому з усiх тварин у Дванадцяти Свiтах тiльки цi найчастiше нападають на людину. Притягла до Палацу молодого зоолога, але замiсть тварин заходилися вивчати його. Якби цi бестii справдi вибралися з вольера, виникла б не дуже приемна ситуацiя.
«Анi слова, все представляй мовчки. Де вона, як ти думаеш?» Почав я згадувати, звiдки звук, i таки згадав: менi форкнули в обличчя. Панi, а не кiт. Але на кота дуже схоже.
Панi. Вiн дещо замовчуе. Тут певнi тонкощi, пов'язанi з побудовою речення. Законна дружина поставила б «Хайнi» або на початку, або у кiнцi речення. Я поставила всерединi, i вiн припустив, що я визнаю себе його коханкою! Як то кажуть, дякую за честь, але змушена вiдмовитися.
Ну, Панi, вiд Твого голосу можна померти, i вiд смiху також. Навпаки тiльки.
– Не кукся, вiдвагу я поцiнувала. Беру тебе на службу – якщо, звiсно, згоден.
На останнiх словах знову пирхнула.
Панi. А куди б ти подiвся?
…На службу – це не до клану. Але, мабуть, менi в iхньому кланi випробувань не пройти, в них же, мабуть, усе життя – чарiвне…
Панi. Якби ж то.
