скачать книгу бесплатно
Панi витягла з кишеньки на стiнi паланкiна коробочку, з коробочки двi штучки, схожi на намистинки, одну сунула собi в рот, другу подала менi.
«Тiльки не ковтай вiдразу, потримай у ротi, поки не розтане». Дуже солодке кружальце. «Так що вираз "кров'ю змити" тут розумiють буквально, в той же час суддi повиннi Перекопатися, що твiй супротивник не може продовжувати бiй. Так що посiчи або руки, або руку та ногу». Про що Ти кажеш? Як вiн Тебе образив… «Цього я не хочу. Зрозумiй, чоловiчку, менi ж тут жити. Але якщо побачиш, що вiн небезпечний, – вбивай одразу, твое життя для мене дорожче».
Цiкаво, якi на ньому будуть обладунки?
– Нiяких, це герць. Те, в чому ти одягнений, – спецiальний одяг для полювання та поединкiв. Китицi навколо лiктя вказують на четвертий ранг. Тут ще одне правило, не дуже розумне: перед поединком треба поклястися, що ти – аристократ. Зумiеш? Заради мене?
– Панi, мiй рiд – вiд Першого короля.
– Вибач. Зовсiм забула.
Панi. А забула тому, що цей Перший король – суцiльний мiф.
– Ім'я я тобi залишила справжне, аби не плутався. Мене, запам'ятай, звуть Морiел, у тутешнiй вимовi – Морi-Ел. Ми з тобою чужинцi, з ду-у-же далекоi держави, яка Рид називаеться. Мову знаемо, бо мати була з Отеру Ти приiхав до мене, а про двобiй дiзнався вже по приiздi. Тепер дивись уважно.
У моiй головi виник образ одного з привидiв. Того, що найчастiше бував з сокирою.
– У них з твоiм противником схожа манера бою. Одна школа.
Панi. Якщо бути точним, Тоссi-Вi був учителем Паднi-Ка.
На останнiх заняттях у Палацi «привид» Тоссi бився проти хлопчика ще з двома – i вся група бувала бита, тож я була спокiйна за Хайнi. Як виявилося, даремно.
* * *
Ношi внесли нас на подвiр'я високого будинку. У нас навiть сторожовi вежi нижчi. Будинок кам'яною стiною оточений… А в стiнi прорiзи, вузькi такi щiлини. І по даху будинку теж стiнка з зубчиками. Смутно, однак, вони живуть. Адже мiсто само собою в кiльцi стiн, – я це знав, хоч i не роздивлявся. Виходить – так, сусiднi будинки такi ж – вони не ворогiв, а один одного бояться.
Кам'янi сходи були ще вологими. Вони що, до приiзду господинi навiть сходи миють?
– Панi, а це що?
– На полицях? Книги.
Не бувае таких книг.
– Багато ти знаеш, чого не бувае. Книги тут друкують на паперi.
– Як це?
– Потiм, потiм. От у цi дверi звертай. Твоя спальня.
Ще недавно менi здавалися розкiшними кiмнати Палацу… Ноги потонули – пiдлога застелена, та не шкурами, а матерiею, з якоi нитки вгору, наче трава. З глибини голови слово випливло – «килим» це називаеться отерською мовою. Стiни оббитi тонкою мiнливою тканиною – у мене з такоi сорочки, спасибi Панi.
– Зараз слуга допоможе тобi роздягнутися. Не сперечайся, тут так заведено.
Потiм вiн-таки подасть вечерю в лiжко.
– Панi, я не голодний.
Сказав – i сам здивувався: я ж востанне п'ять днiв тому iв! Панi. Особливий вид гiпнотичного сну, дуже близький до летаргii…
– Нiчого-нiчого, сил набирайся. І обов'язково випий напiй – якщо не сподобаеться, вважай – наказ.
Я все з'iв, випив i вмить заснув.
* * *
Уранцi я все-таки сам одягнувся. Хоч як би дивився на мене слуга, що б вiн не бурчав собi пiд нiс – нехай краще сумнiваеться в моему шляхетствi, нiж яка-небудь зав'язка в бою розв'яжеться. Перед боем, нехай ти навiть сам король, а все треба своiми руками приладнати!
– Ти вже готовий, хлопчику?
Я ахнув: вона перший раз на моiй пам'ятi так одяглася. Зазвичай i не зразу зрозумiеш, що жiнка…
Панi. Спасибi!
…Голi до плечей руки оповитi чимось схожим на шнурок: лiва золотим, права – срiбним. На ii смаглявiй шкiрi мае дуже красивий вигляд. Сама сукня, здаеться, теж не з матерii, а зi срiбла з золотом. На зап'ястях, головi, шиi – прикраси золотi з рiзнокольоровими каменями, – гарнiшi за всi тi, що схожi на шматочки скла, тiльки ж нiяке скло так не блищить. На грудях – вирiз глибокий.
Панi. Та вже до вирiзу вiн, можна сказати, прикипiв поглядом. Як зараз пам'ятаю.
– Дай, будь ласка, лiву руку.
На три пальцi Вона менi надiла кiльця: золоте й два срiбнi.
Панi. Платиновi, алмаз потихеньку прорiзав би золото.
…з самоцвiтами: чорним (але дуже блискучим), червоним i блакитним. Червоний – найбiльший, i всерединi каменю горить зiрка.
Панi. Символiка коштовностей в Отерi зрозумiла кожнiй освiченiй людинi. Одного погляду на чорний i блакитний дiаманти досить, щоб навести на думку про синьооку брюнетку. А щодо рубiна з зiркою, то мое нинiшне iм'я – зiзнаюся, вибране навмисне, у мiсцевiй вимовi спiвзвучне зi словами «зiрка моя». Тобто камiнчики – те саме, що табличка: «власнiсть Морi-Ел. Руками й губами не чiпати».
…Взагалi прикрашати себе – не чоловiча справа.
– Тут усе iнакше. Краще вiзьми кинджал i покрути його. Чи не заважають кiльця?
– Начебто нi.
– Тодi це точно заважати не буде.
Я аж задихнувся, коли ii руки застебнули на зап'ястi родовий знак, не клановий – родовий! – що пiдтверджуе походження вiд Бетелайна: жовтий восьминiг, пробитий списом. У мене при вигнаннi вiдняли, тiльки той, зрозумiло, був бронзовий, а цей з бурштину. Ну, Панi, за цей подарунок…
– Гаразд-гаразд, якби вiн був сам живий – не з тебе би зняв, а з твоiх суддiв.
* * *
Мiсце для поединкiв схоже на чашку: на денцi битися. По стiнках лавки, глядачi на лавках сидять, по краях чашки стоять. Утiм, це з трьох сторiн тiльки. З пiвночi пiдйом без сходинок i три крiсла з суддями. До них я й пiдiйшов, поруч зi мною слуга Панi несе зброю на тацi. Леза кинджала я заздалегiдь розвiв у сторони, щоб нiхто не сказав нiчого. Перед суддями два бiйцi мечi тримають. На вигляд – для пошани просто, тiльки… Тiльки мене не обдурите! Напружилися, нiби чекають, що на них стрибне кiт. Цiкаво, а ззаду що? А ззаду крiсел рiзнi люди. Тобто на вигляд рiзнi – хто сидить, хто стоiть. Один навiть з нашийником раба, жуе щось, начебто його бiльше нiчого не хвилюе.
Тiльки, хлопцi, хто мiж вами пройти спробуе – дурень буде. Точнiше, вже не буде нiким… А я не пройду, нi. Хiба тiльки вдвох iз Приятелем. Мисливцi ви, хлопцi, ще кращi за наших. І здаеться менi, не всю трiйку вони стережуть – тiльки середнього мiж ними. Гм, якщо так, то який же вiн сам? Середнiх рокiв – нi старий, нi молодий, а точнiше не скажеш. Лоб високий, очi розумнi. Всiх прикрас – золотий ланцюг iз зеленим каменем, не те, що у двох iнших – аж на штанях самоцвiти нашитi. У руцi булаву тримае. Бойова булава, мiж iншим. У нас не бувае парадноi зброi, а тут, я знаю, е. Дивуе це мене найбiльше: срiбло витрачати на зброю, якою не можна воювати. Цiею булавою, втiм, можна. І тримае суддя ii так, що метнути можна. У мене метнути.
Я раптом зрозумiв чи, може, вiдчув, що вiн не мае проти мене замiрiв, що вiн свiдомо мене не боiться, але око й рука самi взяли на прицiл найближчого незнайомця. Охорона охороною, а й сам себе береже.
Панi. Будеш берегтися, якщо ти претендент на престол. А про охоронцiв угадав чоловiчок, спорiдненi душi вiдчув. Точно – мисливцi, та ще й якi! У принца цього, Гарнi-Ла, не охорона була ранiше, а варта. Терпiв вiн. Довго терпiв. До самоi Гартавськоi вiйни. Вiдмовити члену династii в правi власним коштом набрати загiн не посмiли – i нiчого не зрозумiли, коли вiн навербував горян. Навiть, мабуть, зрадiли: пiхота – це не лицарi.
А Гарнi частину горян озброiв довгими списами, частину – потужними (за отерськими мiрками) арбалетами. У першому ж бою гартавцi зiм'яли отерську кiнноту, вбили командувача…
* * *
– Ваша свiтлосте, ми…
– Помовч, небоже.
Маршал Кросiко важко зiтхнув.
Правду кажуть – бiда приходить несподiвано. Вiд отерських союзникiв усього-то й вимагали: стримати до пори лiвий фланг супротивника, за приблизно однаковоi кiлькостi. Хто мiг передбачити, що принц Гарнi-Су пiддасться на такий старий трюк, як удаваний вiдступ, та ще сам поскаче попереду всiх?
Шкода племiнника, але ним доведеться пожертвувати – не змiнювати ж командира полку перед самогубною контратакою?
Гонець… Звiдки? Що вiн може ще повiдомити?
– Ваша свiтлосте, мiй командир Гарнi-Ла просив передати, що ми зайняли позицiю на узлiссi, звiдси не видно.
– Сiм маеткiв на церкву вiддам!
«Узлiсся гартавцям не минути, iнакше нам в тил не вийти. У Гарнi-Ла пiший полк, його навiть чекати не стали. Тобто iхня армiя розрiзана навпiл, i та частина, що проти нас, – чисельно менша та виснажена!»
Маршал стиснув полковникове плече.
– Поки Гарнi-Ла ще тримаеться – атакуй!
Вважаючи, що пiший полк може тiльки затримати лицарiв, Кросiко помилявся.
Можливо, якби це була перша атака в битвi, то у ворогiв з'явився би шанс, але тепер гартавське лицарство перетворилося на безладний натовп на змучених конях, i iх просто змили зливою стрiл.
Панi. Гарнi-Ла справедливо за силою взяв командування в своi руки, вiйну за рiк виграв. Переговори про мир, як водиться, супроводжувалися бенкетами. Одного разу, пiсля того як випили за здоров'я королiв, за здоров'я королев, за прекрасних дам (могли б i в зворотному порядку), за вiчний мир тощо – Гарнi наказуе привести солдатiв, яких вирiшив нагородити. Всi думали – грошима, а вiн: «жалую вас, мисливцi, шостим рангом». Є в командувача таке право. А в шостого рангу е привiлей – перебуваючи на службi, носити в мирний час ту зброю, що пановi дозволено.
Тобто у випадку з королiвським сином – будь-яку. Може, хтось щось i запiдозрив, але Гарнi не дав часу думати – подав якусь дурнувату команду.
Перекладач. Судячи з контексту, щось на зразок команди «Струнко».
Мисливцi ii виконали, а аристократи звикли, що закони не для них писанi! (А що в охоронi служили молодшi сини найвiдданiших королю сiмей – це, думаю, ясно.) Воевода ж вiзьми та розгнiвайся!
– Такi-сякi, мир ще не пiдписано, а вже розбовталися, як ви посмiли!
Врештi:
– Геть з моiх очей, мене мисливцi постережуть!
Що накажете робити? Ну не затiвати ж скандал перед вчорашнiми противниками, коли самi дали маху! Пiшли, думаючи, що це до кiнця бенкету, – а iх до принца бiльше не пiдпустили! Тiеi ж ночi гонець до короля поскакав: так i так, Ваша величносте, дякую за турботу про мою безпеку, але вона, на жаль, пiшла намарне, погано вони знають службу, тож змушений замiнити iншими. І з вiйни поiхав не до столицi, а по провiнцiях – поки посли союзних держав пояснювали, що мир нетривкий, а iншого командувача вони не хочуть. Довелося королю проковтнути. Вiн, щоправда, едикт видав – про обмеження кiлькостi особистоi охорони принцiв, ну, так Гарнi нових садiвникiв найняв. Тепер сад так зарiс, що там, траплялося, безвiсти зникали… тi, хто не знав пароля…
…Я вклонився суддям.
– Хайн-Лорi, захисник благородноi дами Морi-Ел?
– Так, це я.
– Я проти. Це ж шмаркач! – правий суддя, жирний, мов порося, висловився.
Познайомити тебе з ящером? Шрамiв на обличчi не бачиш? У самого весь ефес у самоцвiтах – i на рукiв'i, й впоперек. Тримати – й то незручно, а спробуй таким мечем вiдбити удар – половина камiнчикiв повискакуе, добре ще, якщо собi не в око! Але треба ж якось розумно вiдповiсти!
– Хоробрiсть не слабкiсть, щоб пiд старiсть з'являтися!
Середнiй суддя всмiхнувся в бороду, лiвий якось гостро на мене подивився.
– Вважаю, – середнiй мовив, усмiхаючись, – це питання зайвим. Однак, юначе, ви повиннi клятвою засвiдчити шляхетнiсть свого походження.
Що б там хазяйка не вказувала, а це питання я вирiшу по-нашому. Є звичаi, вiд яких не можна вiдступати.
– У нас клянуться на зброi.
– У нас, звичайно, нi, але за стародавнiми звичаями – допустимо.
Я взяв меч iз пiдноса й провiв лезом по лiвiй руцi:
– Клянуся сталлю та кров'ю, що я нащадок першого короля нашого народу.
Мало, мало кровi для такоi клятви, але ж менi ще битися.
– Якби й були якiсь сумнiви, – протягнув лiвий суддя, – то пiсля такоi щироi клятви…
Слова начебто хорошi, та й на виду добрий, але тiльки вiн небезпечний. Не на мечах небезпечний, iнакше…
Панi. Ще б пак небезпечний – Спостерiгач за зовнiшнiми!
…Правий товстун раптом сiпнувся:
– Я змушений звернути увагу, що в словах клятви не було згадки про належнiсть родини до дворянського стану.
Тому що на островi немае такого стану. Але iм цього не розкажеш. Допомога прийшла, звiдки не сподiвався – лiвий суддя аж скривився:
– Кожен, у чиiх жилах тече хоч крапля монаршоi кровi, – то шляхтич.
Щось правий сказав не так, чогось вiн такого торкнувся, чого краще не чiпати. Я глянув у вiчi середньому – i зрозумiв.
– Меч вашого супротивника значно довший. Ви можете вимагати замiни.
«Не погоджуйся!» Сам розумiю. Адже iм'я злиняе.
Перекладач. «Ім'я злиняе» – вираз, аналогiчний китайському «втратиш обличчя».
– Не потрiбно замiни, Ваша Високосте. Я просто пiдiйду ближче.
