скачать книгу бесплатно
– Так що е в мого слуги свiй слуга. Точнiше, буде. До речi, тебе погодували?
– Я сказав, що ми з Тобою разом iсти будемо.
Панi хотiла щось сказати, та передумала.
Панi. Я звикла отримувати запрошення на вечерю у бiльш вишуканих висловах.
…Вечеряли ми, як Вона сказала, в «малiй залi». Мiж двома високими шкiряними подушками маленький столик. Посуд срiбний…
Панi. Цього я не наказувала. То слуги вважали, що вiн – мiй наречений, так що зi шкури пнулися заради майбутнього господаря.
…Вино дивне, а м'ясо так приготовлено, що майже й жувати не треба.
Панi. Звичайнi тефтелi – невже iх нiколи не готували в Замку? Не пам'ятаю.
– Панi, цей принц, що був суддею…
– Гарнi-Ла.
Я згадав, що принц – то принц, а про слуг Вона попереджала.
– Лакеi розумiють по-нашому?
– Нi, звiдки? Продовжуй, тут часто при нижчих говорять iноземними мовами.
– Розумiеш, вiн менi й сподобався й не сподобався. Водночас. Панi повернула в руцi келих.
– Так? А чим саме не сподобався? Взагалi-то вiн справжнiй.
– Пiдiйшов до нас тiльки пiсля того, як тричi стало ясно, що звiр здох.
– Це не боягузтво.
– Розумiю: вождь не всюди лiзти повинен. Але Ти прибiгла ранiше, а вiн не втримав. І хлопчина поранений – якби не Ти, його покинули б помирати.
– Так, усе це так. Зрозумiй: вiн принц… Менi це складно тобi пояснити, але iнший тутешнiй шляхтянин тiльки плечима б знизав. На те слуги й створенi, щоб за панiв умирати… А Гарнi… нехай з моею пiдказкою, але подбав. Повiр на слово, в ньому й хорошого багато. Ти пий – пий: я дозволяю. Скiльки хочеш.
«Думаеш, я не помiчаю, що Ти сама тiльки кубок крутиш? Усе бачу».
* * *
…Прокинувся я на лiжку, з усiх бокiв оточеному тканиною, напнутою на палицi. Почувши чуже дихання, повернув голову. Поруч зi мною лежала жiнка в рожевiй сорочцi до кiсточок. Я простягнув руку. Торкнувся…
Пiд час навчання Вона справдi жартувала. І ящiр хвостом теж пожартував. Ковалем iй працювати! Але як змогла, як зумiла не обертаючись i так точно пiд дих?!
– Та-ак, ви-хо-одить…
Коли менi прояснiло в очах, Вона вже сидiла, пiдiбгавши ноги.
– Вирiшив, що раз ти герой учорашнього дня, значить, можна до беззахисних жiнок приставати?
– Якщо… Ти… Беззахисна… Тодi ящiр – ящiрка!
– О, так! На щастя, я вмiю себе захистити! – Личко червоне, оченята горять, але, по-моему, не гнiвом, а смiхом заходиться.
Панi. Личко? Оченята? Цiкаво, ви вже тодi такими категорiями мислили, лицарю? Чи вони з'явилися, коли дехто без мого вiдома всiвся за мемуари?
…Тiльки менi не смiшно.
– Знаеш, це нечесно!
– Жiнок гвалтувати? Аякже!
Я мало не задихнувся.
– Битися нечесно! Адже знаеш, що я Тобi повернути удар не зможу! Рука не пiднiметься!
– Та ну? А хто мечем махав? Хто вiдьмою обзивав?
Здаеться, «вiдьма» ii гiрше меча зачепила, хоча сама-таки визнала, що це так.
– Ти тодi одягалась чоловiком! Весь час по-чоловiчому! Я тiльки вчора й побачив, яка Ти…
Пом'якшилася, – якщо i взагалi сердилася, якщо не вдавала, – але голос намагаеться тримати суворим:
– І вирiшив, що це я для тебе?
Ну, демони пекла!
– А чого ти хотiла, коли лягла поруч? Чи тут усе iнакше, й лiжко просто так?
Якби кiшки ходили чередами i цiла зграя разом пирхнула, напевно, вийшло б схоже.
– Процедура, взагалi, всюди однакова, але отерцi, як на мене, перейшли всi межi. Вже одне те, що ти зупинився в мене, а не на заiжджому дворi – це, за тутешнiми мiрками, вельми промовисто. Нехай ще минулоi ночi – позаду дорога, попереду поединок…
Панi. Враховуючи ситуацiю, я приховала, що представила його не тiльки як троюрiдного брата, але i як нареченого, з яким нiбито заручена ще в дитинствi. Ця заява ще декому призначалась…
