скачать книгу бесплатно
Ну, а менi сюдою, в затоку. Наш це свiт i наш це острiв. Я ЦЕ ЗНАЮ. І знаю, що перебуваю за Котячим хребтом. На захiд вiд нього. За хребтом цим нiхто з наших не був. Тобто, може, й був коли, та не повернувся.
«Зараз початок осенi, – шепоче голос у головi, – чекай мене до весняного рiвнодення. Якщо не прийду, греби вгору по цiй рiчцi (магiя скiнчилася, нормальна буде поiздка), поки не знайдеш вхiд в ущелинi».
А я бачу, в головi бачу, який з вигляду цей вхiд. Очi вiдкритi, ними бачу одне, а в головi iнше. «Вiн виведе тебе до перевалу, з перевалу видно подвiйний пiк, – знову зображення в головi, – праворуч вiд нього рiчка, що тече до володiнь вiльних мисливцiв».
Все зрозумiло, тiльки ти приходь, Панi.
* * *
Найперше, треба було печеру пiд житло вiдшукати.
Тобто я й хатину змiг би збудувати, але занадто примiтно: поки працюеш сокирою, тебе чути на пiвострова, ну, а сам за стукотом цим i вiйська цiлого не почуеш.
Ну, гори е – печера знайдеться.
Тiльки, перш нiж на берег зiйти, прикинув я: що, коли звiр який (скажiмо, кiт) вiд однiеi стрiли не впаде вiдразу? Кривий мiй – страшна штука, але залегка. Вибрав я з тих сокир, що Панi поклала (розумниця Вона неабияка, розумiе, що в тайзi без чого-небудь iншого обiйтися можна, але не без сокири), – вибрав найважчу i сунув у петлю на поясi.
У тому, що далi трапилося, моеi провини немае… два днi пролежав на гребенi скелi, перед входом до печери: все дивився – чи не живе тут хто? По слiдах не видно – всюди камiнь суцiльний. Ну, знав, звичайно, що всякi гади можуть довго без iжi – раз наiвся i перетравлюе, – але що бувають гади-велетнi – i гадки не мав. Так що коли з печери менi назустрiч… Боги й демони, рогатий ящiр! Прямо з балади «Бетелайн i його брати». Тiльки ж Бетелайн сам лише й вижив з усiеi п'ятiрки – чомусь я це згадав. Щоправда, в баладi ящiр – «зростом у двадцять лiктiв», а в цього вполовину менше.
Ходить на двох ногах, руки маленькi, як порiвняти з усiм iншим у цього велета, а так не меншi за моi… На руках усього по одному кiгтю завбiльшки з кинджал. Зуби описати – у мене й слiв не вистачае. Та ще й на носi рiг i хвiст iз шипами – нiби без них мало зброi.
Ну, ходиш, як людина, то й бити тебе треба, як людину! Вистрiлив я в лiву частину грудей, а вiддихався вже на вершинi кряжа. Мiг би й сам збагнути, що за його-то розмiрiв стрiла не дiстане до серця. Отож вiддихався, перезарядив самострiл, навiв на голову, трохи понад очима… А ящiр у вiдповiдь заревiв тiльки! Ось коли я справдi злякався! Навiть коли виганяли – i то не так було страшно. Демони пекла, але бути ж не може! Ось вона, стрiла – просто в лобi! Найслабше мiсце, а йому нiчого… І годi сподiватися, що ящiр кудись пiде – я б теж не пiшов на його мiсцi.
Взагалi, я ще до того, як спуститися, нагледiв валун. Вагою трошки бiльше, анiж я сам. Думав: буде погоня, до нього бiгти й скинути на тих переслiдувачiв, та коли ящiр вiд першоi стрiли не впав, забув я про всi своi плани. Отже, треба гадину якось пiдманути. Зняв я мiшечок заплiчний, вийняв останнiй шматок шинки, подумав – чого менше шкода? Сорочок у човнi залишилося чимало. Зняв ту, що на собi, змастив з усiх сторiн окостом – для запаху, загорнув у неi камiнь – для ваги – та й кинув. Якраз пiд валун. Коли ж ящiр пiдiйшов подивитися, що там таке, звалив брилу…
Рокiв так через п'ять, зовсiм в iншiй землi, почув я прислiв'я: «хитрун сам себе перехитрив» – саме так i вийшло. Валун ящера тiльки по боку зачепив! Але зате шлях йому показав – гадина наверх полiзла, до мене. Де дереться, як людина, де повзе, як змiя… Я потiм i згадати не мiг, як саме я додумався, але – уперся носком лiвоi ноги в каблук правоi i стягнув чобiт, та не до кiнця, нога у халявi залишилася (на менi були звичайнi чоботи, м'якi – бойовi, броньованi в човнi залишилися). Тепер кому з нас жити – залежало вiд того, чи зумiю я вгадати напрям…
Все-таки визначив правильно i, коли голова показалася над краем скелi, – я стояв збоку, – махнув ногою, так що чобiт пройшов майже над землею… Голова кинулася вперед – точно, як змiя нападае, i схопила чобiт. Я вдарив обiруч сокирою по шиi змiiнiй. І вiдразу стрибнув назад, але це вже було зайве: ящiр униз покотився. Я сiв на камiнь, подивився на лезо сокири, яке защербилося так, що вже не поправити, перевiв погляд убiк – на каменi залишилися карби, слiд. І тiльки вже вiд удару перегодом – до п'ятисот порахувати, не менше, – i то з дуже великим зусиллям, змусив себе подивитися вниз. Ящiр iще конав. Вiн трiпотiв так довго, що я вже боятися почав, чи не виросте в нього нова голова.
Та розумiю, що казки, тiльки ж i те правда, що я гада тричi вбивав за всiма правилами, i… як увi снi: наче щось i робиш, а без пуття. Вiдмучився зрештою ящiр, а в мене ноги тремтiти перестали, спустився вниз i почав потрошити тiло. Можна ж його вбити якось легше? То треба знайти як.
Стрiла до серця зовсiм трохи не дiйшла, в ребрах застрягла. Так що якби я пiдпустив його ближче… Ба нi, не хочу пiдпускати таких ближче! Голова не цiлком вiдрубана, на клаптi бовтаеться – отож-то менi й здалося, що вона вниз упала, – а череп – суцiльний кiстяк!! Навiть того мозку, що у звичайних кiстках бувае, нема. А де ж тодi? Ну, демони пекла!.. Мозок не в головi, а зовсiм навпаки. А я ж таки теж тим самим мiсцем думаю! Та й у баладi сказано, що «наказав Бетелайн: «Треба в дупу стрiляти», тiльки iншi не стали й слухати». Боги та демони, але ж ще е балада! «Бетелайн – чаклунчин коханець»…
«І клинок на прощання, весь кривий, наче серп, залишила на згадку про ночi».
Тепер менi жарко стало й ноги ватянi… Бетелайн менi, мiж iншим, предок у шостому колiнi! Або, може, всi чаклунки дарують такi мечi?
Панi. Та нi, лише я.
…Так почалось мое життя в печерi. З iжею було просто: звiр неляканий, у рiчках й озерах риби повно, ящерiв небагато, i я вiд них ховався. Спасибi Хазяйцi: чаклунський обладунок мене переховував. Але вже через кiлька днiв…
Повертаюся з рибноi ловлi, коли чую – ящiр шипить-реве. Повернув голову – демони рогатi, людина на скелi! Ящiр нагору загнав, як мене колись… Взагалi-то чужий – це майже завжди ворог. Але чи то притлумилося в мене це почуття за той час, чи то вiдчував, що всi люди в такiй небезпецi – брати, чи то жити самому нудно стало, чи, може, все це разом – тiльки кинувся я незнайомця рятувати.
Ящiр на мого несхожий зовсiм: з трьома рогами, на чотирьох лапах, хвiст завдовжки лiктiв з п'ять, завтовшки з мое тiло. На кiнцi хвоста – булава з шипами.
Перекладач. Вочевидь, кiстяний нарiст.
…І, мабуть, з цього страховища двох таких, як той перший, зробити можна, i ще на кiлькох людей м'яса вистачить, отже… Отже, стрiляти в серце не можна – не дiйде стрiла, навiть зблизька. Знати б, де мозок – в дупi чи все-таки в головi? Думай не думай, а стрiляти треба. Пустив стрiлу в зад. Як потiм дiзнався, правильно i неправильно: мозок справдi там, але стрiлою не дiстанеш – кiстка товстенна. Ящiр кинувся на мене. Була у мене про такий випадок думка – стрибати мiж деревами, ухилятися, як я на полюваннi з биками робив – вiд рогiв ухилитися, удар меча по нозi, ще стрибок убiк, i так поки не вб'ю, – але я помилявся. Адже в бика на хвостi волосся! Вiд рогiв я таки вхилився – вiдскочив правильно i саме в стрибку, на льоту потрапив пiд удар…
* * *
Отямився я в своiй печерi, на своiй пiдстилцi. Пiдняв голову – хлопець, що на скелi сидiв, бiля мого вогнища пораеться. Меч мiй на пiдстилцi поруч – отже, я не в полонi. Гарний вiн слiдопит, якщо зумiв за моiм слiдом сюди дiстатися: я все-таки з дитинства навчений не залишати слiдiв. Повернувся хлопець, заговорив.
Боги та демони, я не тiльки слiв не зрозумiю, я звукiв таких не вимовлю! Ну й сам вiн… Не бачив би я рiзних чудес, сказав би, що таких людей не бувае. Шкiра настiльки смаглява, що здаеться червоною. Обличчя жорстке, наче з дерева вирiзане. Нi бороди, нi вусiв, по шкiрi видно – нiколи iх i не було. Але й не молодший вiн за мене, нiяк не молодший. Як би старшим не був. Волосся в три кiски заплетене – одна ззаду, двi бiля скронь. Сiв вiн бiля мене навпочiпки, вийняв iз сумки гладку дощечку й чорну паличку, швидко, мало не в один мах, намалював на дошцi мене, хвостом ящера збитого – i то дуже схоже. Потiм по моему панциру поплескав рукою – теж ясно, де б я був без обладунку? – потiм витер обидва зображення чимось круглим, а я через його плече втупився: демони пекла, самострiли – то ж нашi, з однiеi майстернi! Стоять у кутку, зовсiм однаковi. Узяв я в нього дощечку з паличкою. Ну, я малюю – це ж розумним бути треба.
Панi. Глядачевi – безумовно. У Палацi, коли думав, що я не бачу, малював мене то на пiску, то на берестi. Я спочатку вирiшила, що це малюнки демонiв i вiн зайнявся магiею. Термiново почала перевiряти його думки (а то ж жарти нечистоi загальновiдомi, певнi здiбностi й у звичайноi людини можуть бути, аби ж не догрався!) – а це, виявляеться, кохана жiнка…
Але зрозумiв мене рятiвник i вiдповiдь свою малюе: так, вiн був у Палацi. І панi у нього е, зовсiм на мою несхожа. Знову малюе, тепер – озеро бiля Палацу. Чотири рази: в одному кутку воно льодом скуте, в iншому – вже пливуть крижини, весна, далi – лiто й осiнь. І лiву п'ятiрню розчепiрив: п'ять рокiв був у Палацi. Знову беру в нього малярське приладдя, малюю ящера, – ох, вiн би сам себе не впiзнав! Потiм йому в груди долонею: мовляв, не я вбив, значить – ти. Пiдiйшов у кут, узяв арбалет, намагаюся показати, слабенька це зброя, чимось, мабуть, iншим дiяв – покажи, чим та що? У вiдповiдь вiн з сагайдака стрiлу вийняв. На кiнцi древка – невеликий виступ, натиснув мiй рятiвник на нього пальцем – i з наконечника бризнула каламутна цiвка, так було б, якби вся стрiла ввiйшла в тiло. Для пояснення змiю зобразив. Дивно, але в нас точно така водиться, тiльки неотруйна.
Перекладач. Отрута деяких змiй – наприклад, звичайних вужiв – нешкiдлива для теплокровних тварин, проте на рептилiй дiе не згiрш, нiж отрута кобри.
Боги та демони, чого ж вiн сидiв тодi?! Мабуть, питання це було в мене на виду написане, тому що зiтхнув Три Коси, – так я нарiк його подумки, – похнюпився, нiби в чому винен, i намалював ящера. Того самого, трирогого. А з пащеки оберемок трави стирчить… Травоiд, отже. Тут уже я червоношкiрим зробився, а вiн менi в плече тиче: ти, мовляв, знати не мiг.
Потiм, коли заспокоiвсь я трохи (помилка то неприпустима, – якби я подумав спершу, то здогадався б – не схоже створiння те на хижака), то Три Коси ще намалював: печеру й нас двох. Потiм узяв кругляш, яким витирав малюнки, i пiднiс до своеi фiгури, а сам на мене дивиться – витирати чи нi? Я вiдвiв його руку в сторону. Так нас стало двое.
* * *
Той час летiв швидко. Щоправда, говорити спiльною мовою так i не навчилися – надто рiзнi мови нашi, язика можна зламати. Але дещо розумiли. Я його кликав Другом або Приятелем, i вiн розумiв, хоча вимовити не мiг. У нього для мене теж слово було, я вiдгукувався.
Багато чого навчив вiн мене, особливо дiяти списом. У нього, крiм самострiла, було кiлька списiв з рiзними наконечниками. Вiн метав списи майстерно, а з руки дiяв – i поготiв. І мене вчив. Я й ранiше знав, що списами можна не тiльки нападати, але й захищатися – деякi з «навчальних примар» це робили, але сам не вмiв ранiше: не вчила Панi.
Панi. Не встигла.
…По першому снiгу пiшли ми запасатися олениною на зиму (коптильню, яку я влаштував у сусiднiй печерi, Приятель схвалив). Перед тим, як ми роздiлилися – я був загоничем, – вiн вийняв iз сумки два дивних кинджали. Уявiть, що з рукоятi вгору стирчить другий клинок. Натиснув Приятель на звiринi морди в центрi колодки, i клинки розiйшлися, як клешнi рака, – iх стало чотири. Вiн що, збираеться такою дивною зброею звiрiв бити? Утiм, йому виднiше.
Пiшов я в обхiд i, як ранiше домовилися, сполохав стадо вовчим виттям. Коли ж повернувся до мiсця засiдки, крiм оленiв, убитих списами i з самострiла, ще двое лежать iз кинджалами в горлi. І кожному в тiло ввiйшло по два леза.
– Є, – кажу, – Приятелю, а зброю то…
І затнувся: вiн же не розумiе, що я хочу запитати. Але здогадався Приятель: висмикнув кинджал i покрутив у руках. Точно – хоч кидай, хоч просто бий – обов'язково два вiстря влучать у тiло, i кулак повертати не треба.
У вiдповiдь на мiй погляд Приятель прямо на снiгу вiстрям списи накреслив: як вiдбиваеться вiдразу вiд декiлькох, як клешнями вiдбивае удари, як, стискаючи клешнi, ламае клинки, що потрапили в пастку.
Панi. Мелла коли-небудь дограеться: зброю явно зроблено в одному з промислових свiтiв, що взагалi-то заборонено. Мало iй нашого мистецтва.
…Поруч малюе бiй з одним противником, внизу – зображення кинджала, поверх нього списом хрест накреслив. Немае в нас такого звичаю – хрестом хрестити, але я зрозумiв: клешнi цi не для благородного двобою, а для смертельного бою. Та все одно – тицьнув я пальцем у клешню, на нього показав, себе в груди вдарив – учи!
Ми всiх п'ятьох оленiв розпатрали i в коптильнi повiсили – тепер нам по пiвночi не спати, вогонь у нiй пiдтримувати – та так воно й безпечнiше. Взяв вiн свою сокиру маленьку та звичайний ножик i так швидко, що я тiльки ахнув, вирiзав зi шматка дерева кинджал – клешнi. Рухатися вони, правда, не можуть. Потiм – взагалi в одну мить! – зробив з березового сука щось на зразок меча – однiеi довжини з моiм, але важчий, помiтно важчий. Потiм намалював себе з величезним мечем, взятим обiруч, i, вхопивши спис за тупий кiнець, став у ту ж стiйку, що на малюнку: вважай, мовляв, що спис – це дворучний меч.
Хитро: менi зброю важчу, нiж у бою, а собi легшу. Ну, а для навчання вiн щоразу обирав такий час, коли я з нiг падав: ми ж iще рибу тягали неводом, – п теж у коптильню, i дрова заготовляли, й оленячi шкури вичиняли… Ось коли нiг не чуеш – починаемо навчальний бiй. Я тiльки цими днями зрозумiв, який вiн спритний та сильний – кращий за мене з усiх бокiв. Мiг би, мабуть, i з Хазяйкою потягатися.
Панi. Рокiв через двiстi, але я не проживу стiльки.
…Так тривало доти, доки Приятель одного ранку не встав. До вечора стало менi ясно: плямиста лихоманка, вiд якоi одужуе з п'яти один i то половина слiпне. Вiн взагалi молодцем тримався. Я тодi думав, не розумiе. Ще день, i пройняло мене холодом, раптом стало ясно, що Приятель – один iз чотирьох, а нiяк не п'ятий. Хоча я начебто не знахар – i на хворобах не розумiюся, але збагнув: якщо не станеться дива – не пiднятися йому.
А вiн на дощечцi рибу малюе – останне, отже, бажання. Пiшов я до порогiв однiеi рiчечки. На порогах-то вода нiколи не мерзне. Ящери, як снiг випав, поховалися: я саме нещодавно йому ящера намалював – куди, мовляв, подiлися? – так вiн у вiдповiдь два барлоги зобразив, в одному ведмiдь, в iншому ящiр – сплять, мовляв, i тi, i другi. Ну чому Панi мене чаклунства не вчила? Найпростiшого, щоб я мiг iй сигнал подати.
Тут менi про iнше довелося думати. Який би я не був схвильований, одну дурiсть двiчi не повторюю: перш нiж вийти на голий берег, роззирнувся з-за ялинок. Тiльки цього не вистачало: кiт чималенький теж рибалить. Якби менi самому риби кортiло, я би пiшов собi та вдруге повернувся, – але не протягне довго Приятель. Бiда в тому, що ялинки мене вкривають, але й стрiляти не дають. Хоч як намагаюся, а видно то голову, то заднi лапи. З цього черепа, бувало, сокири зiсковзували – може й стрiла не пробити. Спробувати стати на краще мiсце – снiг може впасти з гiлок. Добре, якщо звiр в атаку кинеться: теж, звичайно, небезпечно, але якщо вiн зараз до лiсу втече, а потiм повернеться мiй слiд шукати (й таке бувало) – ось це страшно, гiрше й у казках не кажуть…
Придивившись i пообiцявши жертву боговi полювання, я послав стрiлу в колiнний суглоб. Ось тепер снiг посипався – звiр заревiв так, що я мало не оглух. Я вiдкинув самострiл i рвонув списа зi снiгу, куди встромив перед тим, як цiлитися. Рухом, звичайно, видав себе, але не можна iнакше. Кiт продираеться через ялинник, я намагаюся знайти таке мiсце, де краще метати, птахи крик пiдняли – поки йшов, тихо було, – не знають вони людини.
Ось вiн, людожер. Спасибi Панi – без ii науки я б легкий дротик не зумiв би метнути так сильно i точно, а спис важкий – i поготiв. У шию влучив, як i цiлив. Повалився хижак на бiк, б'еться в снiгу, тiльки я потiшитись не встиг, бо в головi пролунав голос: «Шкуру подаруеш менi, а намисто заслужив».
Я за Нею так нудьгував, що навiть забув про все – без слiв дивлюся, як вона вздовж берега з каменя на камiнь стрибае. І тiльки як залишився за декiлька крокiв, спитав:
– Панi, ти плямисту лихоманку лiкувати вмiеш?
– Що таке?!
– Приятель мiй хворий.
Не стала питати, що за Приятель, звiдки взявся, вiдразу головне:
– Де вiн?
– У моiй печерi.
Примружилася, змiряла очима мене з голови до нiг i назад:
– А ти хоч знаеш, що вона заразна?
Боги та демони, зовсiм не подумав!
– Якщо для тебе теж – не пiдходь!
Хмикнула:
– Та нi, мене не вiзьме.
Дивиться якось, нiби вперше бачить. І не тiльки очима – розумом, бо в саму голову дивиться. Думки читае… А чого iх читати? Запитай – я все сам скажу!
Панi. Єге-ге… багато разiв бачила, як хоробрi люди ставали боягузливими на сам тiльки натяк на пошесть. Чорт, сама подорожувала з одним, клявся, що любить. Почула – стогне хтось, пiдiйшла – виявився чумний. Так коханець мiй розпрiг з карети нашоi коня i з криком утiк – тiльки що пил стовпом. Я Хайнi, правда, зробила щеплення вiд усiх мислимих i немислимих хвороб, але вiн же про це й знати не знав!
Як не знав i самого слова «щеплення».
– …Побiгли, чоловiчку. Теплим застану – витягну твого дружка.
«Теплим» сказала, а не «живим». Тiльки тодi менi не довелося дiзнатися, що це значить. Тому що…
Тому що бiля входу в печеру нас чекав здоровий Приятель зi своею хазяйкою. Вона, щоправда, втомлена – зразу видно. Зупинилися ми, i чаклунки почали бесiду без голосу, прямо з голови в голову думки переказували, а я iх чув. Хiба що не завжди чiтко: деякi слова начебто розмитi. Ну, знаю я, що розмитих слiв не бувае, але враження саме таке.
Панi. Вже тодi?! Гаразд, стявши голову, за волоссям не плачуть. Що ж до слiв «розмитих» – то це вiдбувалося в тих випадках, коли в його словнику просто не виявлялося вiдповiдного термiна.
– …Ой, сестричко, збiг неймовiрний, – це та каже, Приятелева. – Отримав мiй (ясно, що це вона про Приятеля мого) замовлення прикрасити храм статуями потвор, вiдпросився подивитись на живих i, звичайно, потрапив у халепу.
Але ж вона бреше. Вiдчуваю неправду.
Панi. Зрозумiло: бреше, не змигнувши. Я, коли збирала Хайнi в дорогу, бачила цю парочку: поверталися вони з прогулянки. У своему тодiшньому станi (Другий Знак – це вам не жарти!) я ледве iх помiтила, але Мелла, мабуть, щось зрозумiла.
Чесно кажучи, вона мене вразила: вважаеться, що простежити людину в iнших свiтах можна, тiльки попередньо забезпечивши ii маячком. Але Мелла знайшла якийсь iнший спосiб.
Ситуацiя була вкрай пiкантна: обидвi ми припустились непрощенних помилок. Сестричка недарма згадала монстрiв у першiй же фразi: вона перехоплювала iнiцiативу, тонкий натяк на товсту обставину. Те, що я перебувала на межi божевiлля, було б виправданням, якби я забула забезпечити хлопчика зимовою шапкою чи запасним казанком. На цьому тлi ii власна промашка – не врахувала, що щеплення вiд вiспи, зроблене людьми одного свiту, в iншому стовiдсотковоi гарантii не дае, – видаеться дрiбницею. Але не для неi самоi! Гризти себе буде – це точно. Крiм того, втручатися у вiдносини мiж якiрцем i його хазяйкою суворо заборонено. Взагалi, у нас усе, як у людей: бувае, що дружимо парами, бувае, що ревнуемо одне до одного, але це – поки справа стосуеться звичайних чоловiкiв, а з якiрцем навiть просто познайомитися можна тiльки з дозволу його, за висловом Хайнi, панi (другий термiн – хазяйка – вiн угадав правильно). Однак Меллi добре вiдомо, що я не побiжу скаржитися, i навiть якщо раптом усе стане вiдомо, – сестричка зробить круглi очi й присягатиметься: випадковий, мовляв, збiг.
…А слово «сестричка» не в прямому смислi сказано – просто одного вони клану.
– Твiй новий якiрець?
Сказано про мене, i начебто засуджуе вона мою Хазяйку. І до чого тут якiр?
– Боюся, що останнiй. Знаки менi були.
– Скiльки? – А вона злякалася. Злякалася за мою Панi.
– Другий уже.
– Це ще не напевно! Першi три часто брешуть! Небезпечно – починаючи з четвертого.
– Сподiваюся.
А тепер моя Панi неправду каже. Не розумiю, що сталося, але Вона НЕ сподiваеться. Вона у бiдi!
– Якiрець надiйний, тiльки що кiшку вклав у поединку. Тому коли що…
– Кiшку? А про – тут я жодного слова не зрозумiв але, мабуть, iшлося про ящера – вiн тобi не розповiдав? Он скелет пiд снiгом.
Повернулись обидвi до мене, i я знову пережив – не згадав, а пережив з початку i до кiнця сутичку з ящером. Потiм – як Приятеля «виручав», а йому нiчого й не загрожувало, сором-то який! (Я нiби ввi снi був, розумiв це, але прокинутися не мiг.) Потiм – як за ним, хворим, доглядаю, як за рибою пiшов. Людожера добив i прокинувся.
Друга чаклунка якось на мене дивиться так, нiби я дивовижа яка.
– Ти знаеш мою думку…
Про що думка, яка? Ясно – про мене щось, i знову не зрозумiло.
– …Але якщо Знаки справжнi – ой, сестричко, тримайся зубками. Все можна купити, крiм трьох людських чеснот.
Перекладач. «Усе можна купити, крiм кохання, шляхетностi, розуму» – отерське прислiв'я.
– Ну, щодо розуму…
– Не дурнiший вiн за нас iз тобою!
Приятелева панi скосила очi на замет, пiд яким лежав ящiр.
– Я б, наприклад, не здогадалася незнайомому звiру розтин улаштувати! А трюк з чоботом! Нерозвинений розум – та хто винен? Могла б чогось i крiм меча навчити. Ти хоч помiтила, що вiн письменний?
А ти коли встигла помiтити?
– Якби, – обняла за плечi Приятеля. – Була б я вiльною – вiдiбрала б!
