скачать книгу бесплатно
Я не рiч – не вiзьмеш.
– Ну, хлопцi. – Це моя Панi каже, i зрозумiло менi, що ii слова обидва ми в головах чуемо, кожен своею мовою. – Попрощайтеся.
А як? Вiн швидше зметикував: вийняв один зi своiх кинджалiв i менi простягае. Ох, боги та демони, в мене ж немае нiчого свого, а подарунки передаровувати… «Можна», – це менi Господиня прямо в голову. Зняв я з пояса свiй кинджал, обмiнялися зброею, за звичаями нашими – перший крок до побратимства. «Кров змiшаете iншим разом, зараз часу немае. Менi дуже шкода, Meллo». Здаеться, останнiх слiв я не повинен був чути.
Узяв Приятель чаклунку пiд руку – i зникли вони, як i не було.
От саме цiеi митi зрозумiв я – чи то з рухiв плавних, чи то осяяло: та ж вона дитя носить, панi Приятелева.
– Гаразд. – Незадоволена чимось моя, але, здаеться, не мною. – Ходiмо, треба шкуру швидше зняти, поки труп не застиг.
Ой, я ii такоi i не бачив iще – може, вiдвернути чимось?
– Панi, дозволь запитати?
– Так, хлопчику?
Не на мене сердиться, це точно, але все одно треба.
– Чари мого обладунку – вони через мене дiють або через речi?
Повернулась до мене, дивиться, але й слова не каже.
– Ну, ми оце йдемо по снiгу, i панцир бiлий. Вiн тому бiлий, що навколо снiг, чи тому, що я снiг бачу?
За той час, що Вона мене мовчки розглядала, можна було порахувати до п'ятдесяти.
– Мае значення i те, й друге, чоловiчку. Якщо зараз кинути твiй обладунок на снiгу, вiн збереже бiлий колiр, поки ти його бачиш i навiть ще якийсь час опiсля. Одягнути на iншу людину – чари не подiють, ти ж знаеш.
Справдi, надягав я на Приятеля. Але таки не весь обладунок – у нього зовсiм iнша фiгура, – а рукавички.
Панi. Хлопчики просто не могли втриматися вiд такоi спокуси. Але, чесно кажучи, я не гадала, що вiн зумiе так сформулювати питання. Мабуть, його розум розвивався i без моеi допомоги.
– Я й не думала, що ти тут зустрiнеш людей, тому пояснювати не стала, але, якщо ти сильно захочеш, обладунок стане чорним. І поки ти не даси новоi команди, в будь-якому разi залишиться таким. Тiльки треба сильно захотiти, дуже сильно. Ага, ось так.
Розмовляючи, дiйшли ми до тiла звiра. Самець, даремно його Панi назвала кiшкою. Вона, змахнувши з валуна снiг, сiла, я здер шкуру, вибив зуби – на намисто.
А Хазяйка дивна сьогоднi: злитися перестала, але дивна.
– Розумiеш, чоловiчку… Я не знаю, як i сказати.
А ти просто скажи.
– Добра порада. Я розумiю, ти сподiваешся, але… Зараз я не зумiю тебе забрати. І так прикидала, i сяк – не вийде. Доведеться тобi залишатися тут до весни i навiть, можливо, до лiта. Але потiм точно заберу, не доведеться йти до мисливцiв.
Ти тiльки прийди, а я почекаю, скiльки скажеш.
– І вiдвiдувати тепер буду частiше. Ти щось попросити хочеш? Давай смiливiше!
Я, звичайно, подумав справжнiсiньку дурiсть, але не сказав же – Вона сама в головi пiдгледiла. А коли ще в обличчя пирхнула, то… Замiшалися в мене в головi думки з почуттями.
– Ану кинь клинок! Додумався, на жiнку пiдняв!
А я тихо так бурмочу:
– Ти не жiнка – ти вiдьма! Форкаеш! У голову дивишся! Моя голова! Граешся, я не iграшка! Форкаеш!
Далi просто: раз – повалила в снiг, два – колiном на груди, – меча вiдбирати не стала…
Панi. Боялася я того меча – далi нiкуди.
…Притисла колiном i щоки тре снiгом – я й не помiтив, як прихопило, – i смiеться – не форкае, а смiеться тихо, але добре так…
– Це тобi, щоб не забував, хто твоя панi! А це, – поцiлувала в щоку, – за те, що добрий! Це, – цьом у другу, – за те, що хоробрий.
Майнула думка – повалити ii в снiг, – стояла Вона нетвердо i в голову не дивилася (це я вже розбирати навчився, коли дивиться, коли нi), – але я не посмiв.
Панi. А, мiж iншим, варто було спробувати. Як зараз пам’ятаю – в головi всякi пустотливi думки бродили – дуже вже мене насмiшив цей заколот. i дверi мого будуара, звiдки я у цей свiт з’явилася, були замкненi зсередини.
…Посмiявшись, пiднялася, глянула на мене суворо: лежи, мовляв, де лежиш, – обтрусила снiг i зовсiм уже iншим тоном:
– Ти де в чому правий. За поняттями твого народу я, справдi, вiдьма. i, звичайно ж, у мене е чоловiк. тiльки…
Пройшлася по снiгу i рiзко повернулася до мене:
– Тiльки я б нiколи не стала тебе так ображати, дарма подумав! до твого вiдома, я цю шкуру взагалi хочу повiсити на стiну i навiть не в спальнi. i… i не iграшка ти для мене, був би iграшкою – так би не пiклувалась.
Панi. Пам’ятаю, я трохи не сказала: «був би iграшкою – взяла б з собою i смiялася над дитячими ревнощами» – та вчасно схаменулася: занадто жорстоко.
– У голову, – пирхнула, але тихенько так, не образливо, – дивитися тобi бiльше не буду, обiцяю. хiба що… ну, уяви, що вороги кругом!
Це правильно – я кивнув.
– Ну, i можуть бути iншi випадки, коли дуже потрiбно. дозволяеш?
– Звичайно.
– А що в мене смiх неприемний – я i сама знаю.
Бувае й дуже приемний. Я тiльки що переконався в цьому.
– Найпiзнiше до середини лiта заберу тебе звiдси. Чекай! – сказала й зникла, як i тi двое.
Повернувся до печери, а там… Коли тiльки встигла? мiшки з провiзiею, оберемок одягу. у кутку – опудало смоляне – точнiсiнько, як у Палацi. На грудях напис: «Вчися рубати лiвою!» Буду вчитися.
Роздiл другий
Поединок, демон i новий меч
Увечерi я викупався в гарячому джерелi, речi виправ, а коли заснув, утомлений, прокинувся вiд того, що Панi за вухо смикнула.
– Ти менi потрiбен, збирайся! Ой, та не дивлюся я!
У нас не можна. Це у редарцiв чоловiки й жiнки разом у лазнях, а в нас не можна цього. Щоправда, Вона мене лiкувала…
Панi. Ось-ось.
– Одяг лiворуч вiд тебе.
Одяг дивний – нiби штани з курткою разом. Стiй, а Вона ж колись у таке була вбрана.
– Зброю та те, що тобi дороге, склади в цей мiшок. Сюди не повернемося бiльше. Так, правильно, намиста твоi. А от списи облиш – не знадобляться.
– Панi, це пам'ять.
– Кинджал для пам'ятi… Втiм, вiзьми один. І дай сюди руку – ми йдемо в iнший свiт.
В iнший – то в iнший. Не первина.
Панi. Абсолютно правильно, це вдруге.
…Блиснуло щось перед очима, i ми в лiсi, причому явно лiто надворi. Дерева iншi, кущi iншi – не знаю таких, але точно лiто. Панi швидко йде, бiжить майже. Кролик майнув у Неi з-пiд нiг, ще один у кущi кинувся. А ось iще слiди iхнi. Мабуть, багато тут.
Панi. Королiвський заповiдник.
…Так що поки розберуся, що тут, як i хто iстiвний – на кроликах проживу. Треба тiльки не забути ii розпитати, що тут за хижаки.
…«Це я i без тебе знаю, що найнебезпечнiшi – люди». Що? Знову Вона за свое! Обiцяла ж. «Даруй, чоловiчку, але менi дуже потрiбно з тобою поговорити без шуму». Це iнша рiч – якщо треба, то можна. Так i домовлялися. «Менi завтра знадобиться твiй меч». По цих словах я просто злетiв до небес: вирiшив, що спину iй прикриватиму. Тому що лицем до лиця – плювала Вона на всiх демонiв пекла! Уже наприкiнцi мого мешкання в Палацi випадок був. Завалив я на полюваннi бика – величезного, самi роги менi до пояса – i подумав
(i правильно подумав!), що жоден з вiльних мисливцiв самотужки мечем не взяв би такого звiра. Що колись я iм заздрив, а тепер… І взагалi iм на мене вп'ятьох ходити треба, як на кота.
– А який це хвалько вчора пропустив шiсть ударiв?
Ну, то в двобоi з Тобою, а Ти в голову дивишся!
– А-ахта-а-а-ак?
Вiдразу думки читати перестала, кинджал свiй у землю метнула, вiн по самий ефес увiйшов.
– Нападай не на жарт.
Образила Вона мене тим, як сказала. І тим, як кинджал кинула. Тiльки жартувати менi чи нi – це вже однаково. Вона сама пожартувала. Навiть не «раз-два», а просто «раз!» – я в одному кутку, меч у другому, кинджал десь у кущах. І всi трое без свiдомостi. «Не фантазуй, свiдомостi ти не втрачав. Але я втiшена, що в тебе почуття гумору прорiзалося». Думки моi тим часом пiшли далi. Те, що Вона вчила мене, а та, iнша, – Приятеля, – це по-рiзному розумiти можна. Але ось те, що самi навченi… Отже, захищатися заклинаннями вони не можуть – якщо меч потрiбен?
«Якби я могла перетворювати людей заклинаннями, я б давно перетворила тебе на слухняного!»
Панi. Закляття, мiж iншим, взагалi дурниця. Все, що ми можемо зробити, – робиться напругою волi. Інше питання, що дехто з нас пiд час чарування бурмоче собi пiд нiс, що саме збираеться робити. Звiдси й пiшов серед людей мiф про закляття.
«Розумiеш, чоловiчку, тут безглуздий звичай: жiнки не мають зброi». Не такий уже й безглуздий – хто ж з простих людей може знати, що Ти така? «За iншим тутешнiм правилом звинувачення… образи… вважають iстинними, поки iх кров'ю не змито».
По правдi, i в нас теж. Що? Це значить… ii ображено?!
«Дуже важко, хлопчику». Де, коли, якою зброею?
– Завтра вранцi. На спецiальнiй аренi. Зброю вибирае захисник дами. Останнiм часом входять у моду меч i кинджал.
Кинджал, звичайно, приятелiв. Якщо тут на такi знаряддя заборони немае.
– На щастя, немае. І твоя правда – це сильний козир.
Звiдки я знаю, що таке козир? звiдки я знаю про карти?
– Ти що, не зрозумiв, що я розмовляю отерською мовою?
Точно, я – по-нашому, а Вона… І я не помiтив навiть! (Ну, тут ще й хвилювання врахувати треба.) Але, демони пекла, за одну мить – цiлу мову!
– Якби ж то за мить! Ти чотири доби спав, а я тебе вчила.
Панi. Ясно, не весь час, – менi ж теж спати треба. Так що ми вже роздiлили ложе. Жорсткувате.
Чотири днi й чотири ночi? Чому ж я зранку нiчого не помiтив? Провiв рукою по щоцi – гладка. Нiяково стало, це я i сам мiг.
– Та менi не складно.
Хм, а де ж це мiсто? Сонце вже сiдае.
– Якби менше в землю дивився, побачив би дорогу.
А куди ж iще, як не в землю? Ти вперед дивись, я пiд ноги повинен. Змiя нам зараз нi до чого зовсiм. Моi, щоправда, чоботи не прокусить, ну то ти в сандалях. Чи на тебе отрута не дiе?
– Дiе, хоча вiд змiiноi не помру. Спасибi, чоловiчку. Про змiй я забула. До речi, тобi школа: сам себе бережи, на попутникiв не сподiвайся.
Тiльки кому з нас про це треба нагадувати?
Давно я не чув пирхання:
– Менi, кому ж iще! Я саме це й хотiла сказати: ото б картина була, якби мисливець понадiявся на чаклунку! А чаклунка такi помилки допускати стала… Старiю…
Ага, як же. І обличчям, i ходою молодша, нiж ранiше була. Демони пекла, що з Нею таке?! Повернулась до мене, в лицi нi кровинки…
Панi. Тому що це – Третiй Знак. Починаемо молодiти…
«Стiй! Не пiдходь!.. Даруй, чоловiчку. Пусте…» Сiпнула плiчками – й опанувала себе.
Дорога, на яку ми тим часом вийшли, зробила поворот. Нас чекали – я якось одразу зрозумiв, що саме нас, – десятеро слуг: двое – верхи, i всi при зброi, вони згуртувалися… У головi спливло отерське слово «ношi», а як нашими словами перекласти, i не знаю. «Спис i самострiл вiддай вершнику, меч вiдчепи вiд пояса i вiзьми в лiву руку. Тепер пiдсади мене – ти знаеш, як це робиться».
Коли ми опинилися всерединi, Панi вийняла мiй меч з пiхов i приклала його до невеликоi залiзноi пiдкiвки на стелi. Клинок тихо дзенькнув i прилип. Скiльки разiв я вирiшував не дивуватися чудесам бiльше, але коли меч на стелю лiг, як на пiдлогу, – менi аж дихати важко стало. Але зрозумiв усе ж навiщо: вони маленькi, ношi, тiснi. Якщо меч тримати на поясi, то спробуй його вихопити. А так – руку пiднiми тiльки.
– Правила поединкiв тут простi. Головне: без кровi вiн закiнчитися не може.
