скачать книгу бесплатно
Їй служити, накази отримувати цим голосом.
– Ну, нарештi! Отож, хлопчику…
До речi, я так i не наважився спитати, як ii звуть. Звертався – або «панi», або «хазяйка».
Панi. А менi подобалося.
…Вона ж мене звала хлопчиком. Чи чоловiчком.
Панi. Та не повертався в мене язик називати його повним iменем. Середня форма – «Хайнлорi» – у вустах жiнки значить, що вона належить iншому, – ситуацiя, яку я не визнаю принципово, бо всiх зарозумiлих, що вважають жiнку майном, посилаю дуже далеко. А кожного разу, коли в мене виривалося «Хайнi», то починалися всякi непорозумiння на кшталт «де тут Святилище?» – це для того, щоб обвiнчатися, i смiх i горе. Доводилося змушувати його забувати, а це й для мене нелегко й для нього шкiдливо.
– Ходiмо до зброярнi. Бо вже й до п'ятисот порахувати можна, а все ще не озброений – куди це годиться?
Знов як з малим розмовляе…
– Сказано – не кукся! Ти в бою теж прислухатимешся, яким тоном наказую?
Панi. Найефективнiший педагогiчний прийом: варто було сказати, що так у бою не годиться, – зразу ставав шовковим.
Комора така велика, що весь клан – колишнiй клан – озброiти можна, iще й залишиться. Мiж iншим, анi вiкон, анi свiтильникiв – але свiтло. Здаеться, що свiтяться самi стiни.
– Оцей ряд – на твiй зрiст. Вибирай.
Ох, як важко було проходити повз кольчуги! Не можна. Кольчуга – це ж цiлий скарб, а зброярня явно всього клану. Не можна брати того, чого не заслужив – навiть якщо дозволили. Або iй скажуть, нескромного слугу вибрала, або Вона сама таке подумае.
Панi. Його правда – це була перевiрка. Як не дивно, вмiння читати думки – ще не гарантiя вiд помилок. З багатьох причин, починаючи вiд тiеi, що читати можна лише сформованi думки, думки у виглядi слiв. Егоiст менi був непотрiбен.
…Та пiсля кольчуг пiшли такi обладунки, що й не зразу скажеш, як iх одягати!
– Хазяйко, а шкiряного немае?
– Он у тому кутку.
Правду кажучи, я хотiв мати плетiнку – обладунок, сплетений з ременiв, а кожен iз них – з кiлькох шарiв шкiри, так що не набагато гiрший вiн вiд кольчуги, проте не дзвякне, коли не треба. А там просто шкiряна куртка висiла. Сам напросився. Та й не заслужив поки що нiчого кращого. Так, а куртка залiзними ж пластинами вкладена. Тонке, але залiзо. А поли одна за одну заходять до самих бокiв, так що на грудях – у два шари. Стрiла не вiзьме.
– Стрiла? Ось тобi пластина – така самiсiнько, от сокира – рубай!
Ну, раз кажуть «рубати», можна й не рубати.
Панi. Ще б пак! Загартовано холодним поглядом. А два шари не вiзьме й куля, яких у його свiтi ще довго не буде.
Поряд з обладунком – рукавицi та чоботи, такi ж, як вiн сам, та шолом з маскою, що геть закривае обличчя. Панi накинула на шолом капюшон вiд куртки, пiдтягла всi поворозки, а я – просто з цiкавостi – торкнувся рукою одного обладунку, що висiв поряд, – сiренький обладунок, я й не знав, що таким красивим бувае цей колiр…
Перекладач. Мабуть, сiре воронiння, що вважалося бiльш складним, анiж чорне та фiолетове. На Землi секрет сiрого воронiння було втрачено ще в XVII ст.
…І рукавичка з чорноi стала сiрою. Я пiднiс до очей – знову чорна, невже привидiлося? Хазяйка осмiхнулася, я взявся за червоне пiр'я, що прикрашало шолом – не мiй, а сiрого обладунку… Демони пекла, почервонiла рука!
– Почекай, завтра до лiсу пiдемо.
То я що, невидимий буду? Вибрав простий панцир… Ще раз скажу – за цей голос i померти можна.
– Та менi ж найбiльше треба, аби ти був добре озброений! Дивись, зiпсуешся – вижену. Почекай, зараз меч сама принесу, а то будеш до ранку обирати дешевий.
Смiйся-смiйся, я на все згоден.
Пояс Вона принесла подвiйний, в деяких мiсцях зовнiшнiй та внутрiшнiй шари пришитi один до одного. А в цих гнiздах закрiпленi меч та кинджал. Боги та демони, ну й меч! Коротший за нашi, крiм деяких старих. Вужчий за нашi. І кривий. Спочатку вигинаеться, як серп, потiм у протилежний бiк. Ефес ще дивнiший пiд передньою частиною перехрестя – кiльце, вказiвний палець сам туди влiз. А з перехрестя вперед, уздовж клинка, невеликi вусики. Кинджал мечу – молодший брат. Стривай, та що Вона верзе?
– Пiдучу тебе правити мечем.
Жiнка мене цього буде вчити? Вибач, Панi, не смiшно. Нi, я вiрю, що Ти можеш i рубонути, бачив же, як самострiл тримала. Але про щит забула? Забула, бо ж справа то не жiноча. Я вчився мечем бити. Свого не було, а вчився. І лозу рубав, i кулi глинянi. Коли мене в загоничi приймали, знаеш, як перевiряли мою рубку?
– А-ах та-а-ак? Ну спробуй, зарубай мене.
– Не буду.
Та нiчого ти в мечi не розумiеш! Хто ж рубае жартома? Меч – це серйозно.
– Тодi рубай повiтря, я подивлюся.
Повiтря можна. Я рубонув щосили. Бiль у пальцi, меч iз руки! А коли Панi мiй кинджал вихопила, я й не побачив. Я ж бо вважав, що Вона пустить у хiд той стилет, що в ii лiвому рукавi.
– Зрозумiв?
– Ти зробила так, щоб я сам собi вибив зброю.
(Клинок сковзнув по клинку й зачепився за вусики.)
– Якщо будеш слухняним, навчу тебе ще й не такого.
Знову як iз маленьким, але я заслужив. Мiг i сам здогадатися якщо чаклунка щось каже, то вона знае, що каже.
– Саме так. Сходи на кухню – ти знаеш, де це. Скажи, щоб тебе погодували, та лягай спати.
Де лягати, я також знаю. Мiж iншим, палець той зламаний зрiсся. Хоча й досi болить.
Навчання вiдбувалося чотирма способами. Наступного дня я прокинувся, як завжди, i майже вiдразу почув у головi: «Вдягнувся? Виходь, я чекаю».
В однiй з кiмнат Палацу стоять (вони й досi там) три смолянi опудала. Ну, не зi смоли вони зробленi, але дуже схоже, i я так казав – Ставай посерединi. Ти знаеш, що робити.
Я витяг меч та кинджал. На опудалах почали засвiчуватись вогники. Якщо це свiтиться лiнiя – рубай по лiнii. Якщо пляма – коли в пляму. Й те, й iнше – обiруч бий. Важко цю рубати смолу, важче за глину. І водночас рубати можеш скiльки завгодно, як пройшов твiй меч, так зразу чи то склеiлася вона, чи зрослася, але навiть слiду немае. І до клинка не пристае, не тягнеться, чистим виходить клинок.
Вогники що день, то все швидше спалахували… Правий! Лiвий! На центральному та лiвому водночас! Бий! Бий! Бий! Вже до снiданку руки вiдвалюються – i це лише початок! У нас, зазвичай, мечам iмена дають усякi там грiзнi – Стинач Голiв, Пробивник щитiв. Я довго про таке й не згадував, лише десь через мiсяць само собою прийшло – Кривий. Ловка штука. Щодня чи полювання, чи рубка.
Полювання там знамените, звiра всякого бiльш нiж досить, а людей, крiм тих, що в Палацi, взагалi немае. Ми вийшли з Палацу – величезноi, до речi, споруди, – i до нас приедналася цiла зграя собак, жоден з яких, проте, не гавкав i навiть не скавчав. Вiдiйшовши вiд Палацу крокiв на двiстi, ми опинилися бiля рiчковоi заводi… Пiзнiше ми щоразу йшли однiею й тiею ж стежкою, та кожного разу Вона приводила нас в iнше мiсце.
Панi. Гадаю, ясно, що приводила не стежка, а я. Втiм, у населенiй мiсцевостi я такий трюк повторити не можу. В нульових свiтах – тобто таких, якi не несуть розумного життя, – багато питань вирiшуються легше.
«Бий птахiв з арбалета».
За першим разом я промазав, звичайно. Друга стрiла також правiше пройшла. Третя – лiвiше, перебрав я з поправкою. Лише четверта стрiла досягла мети. Коли я влучав, один iз собак без команди кидався в воду й приносив тiло.
Панi. Та нi, команди були.
Коли я витратив десять стрiл, Панi зiтхнула:
– Для першого разу непогано.
Менi стало соромно так, що далi аж нiкуди – я тiльки зараз згадав, що стрiли ж грошей коштують. Далi ми рушили степом, я до слiдiв придивлявся – ось, наприклад, схожi на лосевi, тiльки бiльшi.
«Рано тобi».
Я аж обурився: як це – рано? Лось – не птах, влучу!
– Якби я бажала здобути м'яса, я б узяла… дещо потужнiше за самострiл. Дай його, до речi, сюди. А дiяти будеш мечем.
Я вже втомився дивуватися: мечем то мечем. Так, слiди маленьких оленiв. Якщо вони схожi на наших, то залягли он у тому гайку.
«Правда твоя, саме там».
Поки ми з Нею напiврозмовляли (напiврозмова – це коли Хазяйка моi думки читае, а сама говорить, або менi в голову думки кидае, а я вiдповiдаю вголос), собаки мовчки оточили гайок i раптом, одночасно, зi скаженим гавкотом погнали оленiв.
«Убий вожака!»
Вожака-то я вбив, хоча вiн в останню мить змiнив напрям i мало не обiйшов мене, а от далi довелося самому покрутитися, аби не розтоптали! З того дня й пiшло отаке полювання. Спочатку рiзнi невеликi звiрi, хiба що спритнi, потiм – i лосiв на мене виганяли собаки, i турiв, i кабанiв… Я тiльки тодi зрозумiв, наскiльки лось чи буйвол схожi на вершника в атацi.
Друга половина дня була присвячена завжди одному – я забув сказати, що Палац стоiть на березi озера, – вiдiйдемо ми берегом подалi, я стаю в човен, саме стаю, i то в такий, що лише особливою милiстю богiв тримаеться на водi, та вiдпливаю вiд берега. А Панi сiдае на колоду, обхопивши колiна руками, вся така маленька…
Панi. Мiж iншим, дехто довший за мене аж на цiлих три чвертi дюйма.
…І Вона спускае на мене привидiв. Тiльки це не душi померлих. Це просто повiтря свiтиться. Але, свiтячись, воно утворювало фiгури озброених чоловiкiв, то пiших, то вершникiв, i менi з ними битися. Першi рази вразливi мiсця на обладунках ставали червоними, але то тiльки першi рази. Якщо я влучав у вразливе мiсце, то привид щезав. Якщо ж вiн дiставав мене своею зброею… Ставало дуже боляче. Спочатку я думав, що iх, привидiв, тьма-тьмуща. Але потiм, за манерою бою, зрозумiв – оцей, що з трикутним щитом та списом, учора був без щита, тримав меч обiруч, а позавчора – з круглим щитом та сокирою. Вiсiм iх було зi зброею, а дев'ятий – голiруч. Усе намагався рукою чи ногою дiстати з надлюдською швидкiстю, часто в стрибку. Я його подумки так i називав – Стрибунець.
Я так i не спитав Панi, чому треба стояти у човнi, якщо привиди все одно йдуть або скачуть, а не пливуть зовсiм, та спочатку засоромився, а потiм здогадався: саме тому, що човен пiд ногами аж танцюе (якщо вiтрець хоч помалу дме) – вчить мене Панi твердо стояти, де б я не був. Тут ще й таке треба сказати: вiдкрито Хазяйка жодного прийому менi не показала – я вiдчував себе так, начебто всi цi прийоми багато разiв бачив. Тепер залишилося лише руки того навчити, що голова давно знае. Хоча бачити я iх i не мiг, немае в нас прийомiв. Якщо в атацi ще щось бувае, то в оборонi тiльки одне – щит пiдставити. А я все знаю, i, крiм того, став я моторнiшим, причому не тiльки рухаюсь швидше – здаеться, все швидше стало.
Перекладач. Хайнлорi хоче сказати, що в нього покращилася реакцiя.
Той день, коли Хазяйка вперше нацькувала на мене зразу багато привидiв, не забуду нiколи. Раптом, без попередження, не один – зразу трое з рiзних бокiв! За ними – четверо! І такi всi моторнi… Були б це живi вороги, мене би п'ятдесят п'ять разiв убили!
Панi. Тридцять сiм. Я порахувала. Теж пам'ятаю той день. Сердита була…
До Палацу прибула велика компанiя нашоi молодi, почалися звичайнi клопоти – кого де влаштувати: «Не хочу в захiдному крилi», «А нас обов'язково разом». Так, Палац чималенький – i розмiстилися ж кiнець кiнцем. Але поки розбиралися, то дочка моя, сонечко ненаглядне, свiт зiниць i т. п., заявляе – з якого це, мовляв, дива мама з ii якiрцем займають рiзнi кiмнати, коли б i однiеi вистачило? Вiн що, увi снi сильно крутиться? Менi, ясна рiч, переказали – й озлилася я на весь бiлий свiт. Згодна, що зриватися на хлопчику – це було, щонайменше, нечесно. Але все змiшалося – i моя злiсть на саму себе (з багатьох причин – не остання й та, що проживання якiрця в окремих апартаментах справдi не у звичаях), i хвороба, що вже на тому етапi починае впливати на психiку, i безнадiйнiсть ситуацii (розумом я ще на щось сподiвалася, але серце пiдказувало: все, дiвчино, все…), i те, що дочка жодноi з сестер не посмiла б такого сказати навiть позаочi. Чи тим бiльше позаочi.
…Раптом човен пiдi мною став дибки – i я полетiв у воду. Поки плив (а в обладунку плисти важко), думав: зараз скажу. Я слуга, не раб! Не мiг човен сам перекинутися, не рухався я взагалi. Та коли доплив, подивився на Неi – i мовчки почав збирати плавник. Щось iз Нею не так, та й стомилася явно…
Панi. Ага, човни перевертати…
Коли я склав вогнище, Хазяйка просто на нього позирнула, усе дерев'я спалахнуло. Поки ми так поралися, з Палацу прибув слуга з глечиком вина, i ми вперше пили, як дружина мае пити з вождем.
Пiсля так i повелося – як звелiла подати вина, то визнае, що в чомусь була неправа.
– Панцир знiми, вiдстебни пiдкладку. Це лiтня – помiтив, що в нiй не жарко? Є й зимова, на змiну.
Дивлюся – Панi в руках келих крутить, в очах смiшинки – мабуть, згадуе, як я у воду летiв. А як iй смiшно, то й менi смiшно. Задивився я на Неi, на Хазяйку мою. І – р-раз! Їi стилет розрiзав мою сорочку – саме навпроти серця.
– Нiколи не вiдкладай меча далеко!
А в нас навпаки – зброю ховають перед тим, як вiдкупорити бочки.
– Ма-а-атi-iнко, так ти б мiг мене з п'яних очей зарубати? Нi. Тебе – нi. Нiколи настiльки я не сп'янiю.
– Приемно чути. Але раз так, то запам'ятай: зброю не кидають. Навiть коли будеш роздягатися разом з жiнкою – зброя не далi, як на вiдстанi руки. А як про це…
Вона всмiхнулася так, що я… Ну не зможу я слiв найти!
– …думати важко,…то вибери собi ще один кинджал i завжди тримай його пiд подушкою.
А я тодi вперше подумав… Уперше уявив нас разом. Це я вже пiзнiше здогадався, наскiльки це дивно – що я досi нi про що таке навiть не думав. Хоча до вигнання я вже мав одну вдову.
Панi. Ну, це ще треба розiбратися, хто кого мав. А грiшнi думки з голови доводилося витирати. Я для чого й перевела розмови на ризикованi теми, бо треба було перевiрити – чи не перехватила я з гiпнозом.
…З того дня почалося ще й нове навчання – йдемо кудись, iмо, про щось розмовляемо – раптом стилет вихоплюе й атакуе.
Панi. Був ще п'ятий вид навчання – гарних манер. Виделку вiн засвоiв швидко, руки мити – теж без проблем, а от щодо ванни – не визнавав, бiгав на озеро. В Палацi, щоправда, е лазнi на всi смаки, в тому числi – схожа на тi, що в його народу, але я йому не сказала. Бо народ i так шепотiв… про те, що донечка вголос сказала, про двi кiмнати… так що якби вiн ще й до лазнi сам…
…Скiльки я пробув у Палацi – не знаю досi. Начебто й бiльше року, але нi осенi, нi зими не бачив.
Панi. Тому що проспав iх незгiрш, нiж ведмiдь. Були в мене деякi справи. Вiн, до речi, й пiсля зцiлення хропiв два роки за мiсцевим часом.
…Тiльки це я зрозумiв потiм, а тодi й не завважив, не помiтив.
* * *
Одного разу вранцi, прокинувшись, я все знав, що менi потрiбно робити. Гiрко було до слiз, що Хазяйка не попрощалася, але коли вийшов на берег, менi трохи полегшало: човен, великий, надiйний, був завантажений усiм, що може згодитися – вiд казанкiв, стрiл для самострiла й снастей рибальських до одягу та взуття на всi пори року – i для погоди усякоi. Чомусь я певно знав: укладала сама, своiми руками. Мабуть, усю нiч не спала. Панi. Аякже! Слуги в Палацi добрi та вiдданi нам, як i годиться, але досвiду мандрiв бiльшiсть не мае. Могли щось i забути. Я сама забула таке, що… Але все по порядку. Не попрощалася, так. Але я цiеi процедури взагалi не люблю, i то таке на мене навалилося, що я збирала його речi, а саму просто корчило. Не могла я залишатися в Палацi, не могла! Так бiльше нiколи туди й не повернулася. У жодне з тих мiсць, куди я могла потрапити без пiдготовки, взяти його з собою було неможливо. Вкладаючи iнструкцii в голову хлопчика ввi снi, я сама не знала, чи побачимо колись одне одного…
* * *
…Береги бачив чiтко. Тiльки от з кожним поворотом вони мiнялися.
Тепер лiвий берег високий, повернув – правий вище. То по вузькiй протоцi йду, борти об береги вдаряються, то iншого берега майже не видно, я навiть воду куштував – чи не до морськоi протоки мене занесло… З озера в рiчку й униз, за течiею… Я знав, що човен сам винесе мене в наш свiт, на наш острiв. Що свiтiв багато, мене й не здивувало навiть, нiби й завжди те знав…
Панi. Існуе тiльки два способи вiдправити простого смертного в iншi свiти: взяти його з собою або пустити по водi. Як у нас кажуть, «рiки течуть наскрiзь»…
Ще один поворот – завширшки в три сотнi лiктiв, спека нечувана, прямо як у грубцi, й по берегах дерева, яких ранiше не бачив – та й пiзнiше. Так от, повторюю, береги добре бачу, дерева, птахiв, звiрiв. І вони мене теж: чайки над головою кружляють, одна шматок хлiба вкрала, iнша сiла на нiс човна й два повороти проiхала, – цiкаво, чи знайшла дорогу додому?
Панi. Нi.
…А от люди… Я й не думав, що то за клаптi туману миготять по берегах, – ну, туман i туман, просто туман – поки не наiхав на тих, що купаються. Наiхав – це прямо розумiти треба, – я проiхав по тих, що купались, i лише за мить до того, як нiс човна торкнувся однiеi з туманних плям, зрозумiв, що це людськi голови.
Але нiчого, нiякоi шкоди, менi тiльки жарко стало, i… iм, через яких проiхав, – теж. Я це вiдчув, що iм гаряче.
