скачать книгу бесплатно
Останнi слова прозвучали в гробовiй тишi: суддi, здаеться, й дихати перестали. Тепер я щось ляпнув не те. А в головi ii голос: «Що я наробила!» А ти тут до чого?
Панi. Я не хотiла привертати його увагу до деяких особливостей тутешнього життя, тому, накачуючи його голову вiдомостями, багато чого свiдомо опустила. Гарнi-Ла визнаний своiм батьком, i тому, безумовно, принц. Але на титул «високiсть», вiн, на жаль, не мае права.
– Юначе! Хто навчив вас називати мене недозволеним чином?
Уперше таке трапилось: Господиня менi намагаеться сказати щось без слiв, а виходить нерозбiрливо.
Панi. Заважали емоцii – i його, i моi.
– Присягаюся, що я навiть не знаю вашого iменi, а ваш титул менi тим бiльше невiдомий. Я звернув увагу, що ви помiтно вiдрiзняетесь вiд iнших людей…
Вiдрiзняеться – дванадцятьма охоронцями, але такого краще не казати.
– Коли пан, що сидить лiворуч вiд вас, згадав про королiвську кров, я зрозумiв, чому саме.
Перекладач. Звернiть увагу, читачу, як рiзко змiнилася мова Хайнлорi. Причому записанi цi великосвiтськi обороти знаками варварськоi мови каро, в якiй таких висловiв просто ще бути не може. Сталося, мабуть, ось що: панi навчила свого пiдопiчного вишуканоi, придворноi лексики. Отримавши цю поживу, мозок юнака почав винаходити новi термiни для рiдноi мови. Так що цiлком можливо, що коли-небудь для нього знайдеться мiсце в пiдручнику iсторii лiтератури.
– Бiйцям дозволяеться вийти на поле. Нехай Бог допоможе правому чину!
Чому бог, а не боги?
* * *
…Противник – з глибин голови випливло iм'я – Паднi-Ка, – вищий за мене i плечима ширший. А вже красивий який… Рiдко мужики бувають такими…
І в стiйку якусь гарну став, i першу атаку провiв красиво.
«Хайнi, вiн грае».
Спасибi, що пiдказала: грати з озброеним ворогом – це така дурiсть, що я б нiколи не додумався. Але бiльше не вiдволiкай мене, гаразд? Що ти там про правила пояснювала? Без кровi перемоги не буде. Зробимо кров.
Я завдав обманного удару – цiлив у горло, рiзко змiнив напрямок i зачепив лiвий бiк. Ух, як розсердився! Ну, навiщо так махати, рука втомиться. А мене там все одно вже немае.
Демони пекла, але ж вiн з переляку! Зрозумiв, що я мiг закiнчити одним ударом – трохи вправо, i вiстря би мiж ребер. Але махае – так махае, що доводиться ухилятися, а не вiдбивати – такий удар може й захист пробити.
Панi. З боку здавалося, що Паднi-Ка ганяе чоловiчка по всiй аренi. Але витягувалися невдоволенi обличчя досвiдчених дуелянтiв: шуму багато, а немае пуття, Паднi-Ка перевершив самого себе: його меч розтинав повiтря швидше за блискавку, та тiльки в тому й рiч, що повiтря. Не знаю, чи хтось, окрiм мене, помiтив тi два рази, коли Хайнi мiг проткнути противника. А я шкодувала, що наказала не вбивати – могла ж i здогадатися, що такий самовпевнений сучий син, отримавши подряпину вiд хлопчиська, перетвориться на розлюченого тигра. Передати новий наказ по-думки було ще небезпечнiше: вiдволiкати не можна.
…Я ж, крутячись та ухиляючись, мiркував: цiкаво, вiн улюблений прийом Господинi – перехоплення клинка – знае? Взагалi не повинен, тут перехрестя мечiв простi, без вусикiв – звiдки можна прийом дiзнатися, якщо виконувати його нiчим? Точно, не знаеш! І тому без меча.
Панi. Варто було подивитися. Шалений натиск, вихор ударiв – i раптом клинок нападника – на думку бiльшостi, вiн перемагае! описуе в повiтрi дугу.
…Я посмiхнувся й кинув свiй меч упоперек його зброi – хрест-навхрест.
Подивiмося, який ти на кинджалах. Ну, Падi показав який: метнув у мене свiй кинджал, а поки я ухилявся та мiркував, що це таке, пiдняв мечi. Обидва!
Зi мною бувае – лякаюся вже пiсля того, як усе скiнчиться. Ось так i в той раз трапилося, а якби злякався вiдразу – не писав би тепер про це. Досi дивуюся, як зметикував, щоб стрибнути ногами вперед. Ворог стояв до мене впiвоберта, i я встиг влучити ногою в плече ранiше, нiж вiн розiгнувся. Сам-то я приземлився на ноги – спасибi Панi за науку! – а от Паднi-Ка лежав на спинi й намагався закритися мечем – чисто перевернутий краб. Я вдарив Приятелевим кинджалом, одне з лез розсiкло йому руку, погано захищену простим перехрестям, i меч його випав. Я вдарив ногою по ефесу, клинок покотився обiч.
Стрибок – пальцi стиснулися на рукiв'i, перекотився вбiк, скочив на ноги – i все це швидше, нiж читаеш опис на паперi.
Паднi вже стояв iз моiм клинком у руцi, але вигляд у нього був ошелешений. Помiнялися зброею, так що рубати погано буде обом.
Перекладач. У кожного клинка е мiсце, у земному зброезнавствi зване «центр удару», i тiльки ним можна зарубати людину. При ударi ж iншою дiлянкою клинка вiдбуваеться рiзкий поштовх – зброя може навiть вилетiти з руки, i рана буде неглибока. Тому рубка незнайомою зброею, як правило, малоефективна.
…Заколоти його тепер, коли мiй меч довший, легко. Але колота рана – це певна смерть, а я хотiв…
Не змiг би я тодi свою думку висловити, i взагалi не думав словами, але вiдчував: прикiнчити його зараз – поговорять i забудуть. А треба, щоби пам'ятали.
Щоб усi пам'ятали, як Панi мою ображати. Я з усiеi сили всадив кинджал до дошки огорожi – нехай поки там побуде – i перехопив меч обiруч – рукiв'я дозволяло. Ранiше я дворуч тiльки кийок тримав – i, напевно, це було помiтно, але так навiть на краще: я пiдняв зброю високо, занадто високо, гарно так вiдкрився, пiдставився пiд укол. Паднi – теж було помiтно – запiдозрив пастку, але кров точилася з ран, зараз вiн слабшати почне… Так, видно, вирiшив, що iншого виходу немае – i прямий випад. Ще один улюблений прийом Панi моеi – в останню мить пропустити клинок мимо. Тiльки вона хапала мене за руку i вчила лiтати, а я вдарив. Набалдашником меча по ключицi. Щосили.
Нiхто не змiг би сказати, що мiй противник у змозi продовжувати бiй – звалився, як мертвий. Адже я ще до вигнання знав: якщо по ключицi зверху вдарити, вона ламаеться. Навiть якщо бити просто рукою.
І тiльки пiсля всього мене страх пройняв. Та такий, що аж ноги пiдкошувалися. До смертi залишалося менше долонi, був би вiн трохи спритнiший та краще навчений – не викрутився б я. І знав же, що не можна в бою гратися! Знав. І Хазяйка казала… Поки я страхом мучився та себе терзав, Паднi лiкарi забрали. Слуга Панi мiй меч пiдiбрав, а клинок противника я йому сам вiддав. Подивився на мене лакей з подивом, але взяв.
Панi. Сталося порушення звичаiв, втiм, повнiстю глядачами схвалене. Довгий меч в Отерi свячений, його навiть з полону викуповують разом з господарем. Якщо переможець залишае клинок у себе – значить, вiн уважае противника безчесним. На дуелi такого досi не бувало. Але ж i пiдлостi такоi теж…
Вона щось менi повiдомляла прямо в голову, але я ii зрозумiв не одразу: кров шугала в скронi. Зрозумiвши, пiднявся до суддiв. Жирний був переляканий, аж губи зблiдли.
Панi. Побоювався, що Хайнi його вб'е за «шмаркача». Суддя, звичайно, недоторканний, але привiд для виклику можна знайти завжди. Отерський лицар так би й учинив!
…Двое iнших виду не подають, але збентеженi обидва. Причому якщо лiвий просто не чекав моеi перемоги, то принцу начебто нiяково – нiби вiн у чомусь винен.
Панi. Поясню в iншому мiсцi.
– Божий суд довiв правоту благородноi дами Морi-Ел. Ви виконували свiй обов'язок мужньо i гiдно…
Слухав я, по правдi кажучи, одним вухом, тому що побачив Панi. Вона пiдбiгла, стала поруч, взяла мене за руку. Ще двi дами рушили були за нею, але охорона iх не пустила. Правильно: ножем штрикнути – мужиком бути не треба. А Панi, видно, вважають учасницею двобою.
Панi. Ох, свята простота! Хоча щодо ножа все правильно.
…Як тiльки принц скiнчив свою промову, так вона мене просто потягла за руку до наших ношiв. Швидко дiсталися, швидко влiзли, швидко слуги понесли нас. Боiться вона чи що? І здалося менi чи нi, що суддя iй знак подав пальцями? Ось i… Руку у волосся запустила – задоволена, значить, – виразна прикмета, але ж i побоюеться явно. Чого? Невже тут i за поединок мстити можуть?
Панi. Не так побоювалася, як турбувалася. Знак пальцями справдi був, i я губилася в здогадах. Ясно було одне: розмова мала бути серйозна, i я не виключала нiчого. Навiть пастки, хоча ще три днi тому (за мiсцевим часом) нiколи б i не подумала. Але хiба мало чого три днi тому не було…
– Нам з тобою треба ще одну справу зробити.
«Тiльки радий буду».
– Найпевнiше за все – безпечну. Але про всяк випадок будь готовий до всього.
«Ображаеш».
– Та бачу, що ти весь час на полюваннi.
«А як же iнакше? Або ти полюеш, або на тебе». Знову рука у волоссi.
– Зовсiм мислителем став.
«Знати не знаю, хто такi мислителi, але що нас колами носять, так це точно. Менi й визирати не треба».
– Не колами, а петлями. Слуги перевiряють, чи не стежать за нами.
«А самi-то вони перевiренi? Звiдкiля я знаю, що тут слуг пiдкуповують?»
– Та звiдти ж, звiдки i решту всього. Цi нiбито вiрнi. Але взагалi намагайся не говорити зайвого.
«А говориш Ти, Панi. І зайве, i незайве. Я й рота ще не вiдкрив». Засмiялася. Не пирхнула, а засмiялася – добре отак.
– Правда твоя, хлопчику. Так i продовжуй. Усе, ми на мiсцi. З ношiв я вибрався першим. І завмер.
«Панi, арбалетник на деревi». – «Навiть так? Подивись на нього, щоби я могла твоiми очима… Свiй».
– Дай менi меч i скажи всiм своiм, яких тут п'ятеро, щоб нiхто не пробував цiлитися в наш бiк – на такiй вiдстанi пригощу кинджалом.
Вона щось сказала, начебто й отерською мовою, а я мало що зрозумiв.
Панi. Пiвнiчний дiалект. До речi, я додала, що «мало вас, щоби з нами тягатися». Судячи з виразiв на обличчях, iх така думка вже вiдвiдувала. Бо саме цi, персонально, одного разу закопували чотири трупи зовсiм непоганих мечникiв, i не могли не втямити, що двое з чотирьох убитi моiм стилетом. Ну, а хлопчика вони тiльки-но бачили в дii.
…Я ж, як узяв меч правою рукою, а лiвою допомiг iй вилiзти з паланкiна, так i не вiдпустив ii руку: якщо цей «свiй» все-таки стрельне – встигну штовхнути ii в сторону. Ну й взагалi приемно. Ми, до речi, на маленькому островi. Це менi зрозумiло, хоч i бачу тiльки один його берег. І вода, що навколо острова, – людьми пущена, це я теж чую. Острiвець весь скелястий, тiльки скелi цi людьми з каменiв складенi. У кожнiй скелi печерка маленька…
Панi. Острiв – з гротами, мiсце для розваг аристократii. Озеро та скелi справдi штучнi. Але тодi я й гадки не мала, що Хайнi все це вiдчувае: читати думки можна тiльки прицiльно.
…З берегом острiв з'еднуе горбатий мiсток. Вона вiдiслала слуг наших…
Панi. Наших? А до чого тут ти?!
…Вони пiшли до будинку, що виднiвся за деревами. І майже вiдразу на мiст внесли паланкiн, оточений цiлим загоном. Так, обличчя ж нам знайомi.
Справдi – вилiз наш суддя королiвськоi кровi. Панi присiла, вiн узяв ii пiд руку, i вони пiшли в глиб острова. «Залишайся на мiсцi i спостерiгай за мостом». Хай буде по-твоему. Тiльки… Тiльки кепсько менi стало.
Хлопцi-охоронцi справу знають: один став на мосту з мечем наголо, iншi пiшли по берегу, ще один якраз проти мене влаштувався й очей не спускае – той самий, з рабським нашийником. Цiкаво, вiн насправдi раб, або ж як, про людське око? Так чи як, а при ножах, але ховае iх. У халявах та в рукавах. Молодший за мене, але мiцний хлопець, – маю на увазi, духом мiцний. В очах бачу – такого краще в друзях тримати. Тiльки я хлопчину розглядав упiвока – другим, як Панi звелiла, стежу за мостом…
Коли це дивлюсь, а стрiлок на деревi заволав несамовито, i на мiст влетiв чистоi води рогатий демон. На ньому був пластинчастий обладунок без шолома. І нiякоi зброi.
Панi. Зрозумiло, що це була тварина з плотi та кровi, але явище було приголомшливим навiть для мене. Або тим бiльше для мене. Хоча, звичайно, важко визначити, хто бiльше ошелешений: той, хто вважае, що з'явилася нечиста сила, чи обiзнаний, що перед ним iстота з iншого свiту?! Я гарячково намагалася зрозумiти, що все це значить – i нi одне розумне пояснення не приходило в голову.
…Демон ударом кулака в обличчя змахнув з мосту вартового – той i не захищався. Найближчий до мiсця подiй боець, замiсть того щоб стати до бою, на колiна впав i обличчя руками закрив. Хлопчина з нашийником побiлiв, як наче снiг.
Панi. Хоч би хто влаштував цю веремiю, вiн розважив точно: отерськi горяни дуже забобоннi.
…Я меч схопив у зуби, стрибнув, ухопився за гiлку й пiдтягся на деревi. У головi одне билося: раз вiн надiв панцир, значить, його можна вбити. Я чекав, що демон спробуе зняти мене з дерева, але вiн i не зважив.
Панi. Це все-таки не розумна iстота. Так, на кшталт нашого собаки.
…Хлопець-раб кинувся на рогатого зi своiми ножами – пересилив усе ж таки свiй страх, але демон зустрiв його страшним ударом у живiт, i це вирiшило справу, бо рогач на мить зупинився. Не знаю, чи влучив би я в нього пiд час руху – може, так, може, нi. Але в зупиненого поцiлив: стрибнув i дав обома ногами в потилицю, так що на землю звалив, – лати аж загримiли.
На ноги я першим схопився, – все-таки оглушив його трохи. Пряжки, на якi застiбаеться обладунок, були ззаду, i латнi рукавички (такою стукнеш – i булави не треба, – ось чому вiн без iншоi зброi) зав'язанi – йому хтось допомагав одягатися. Рубати ж голову неможливо: роги зросталися бiля основи – шолом просто не потрiбен. І я рубонув по середнiй застiбцi лат. Бив, утiм, що було сил – надiявся, що прошибу. Ех, сюди б сокиру та двома руками!
Клинок не зламався – вiн вилетiв iз рукiв'я. Демон пiдводився, опираючись на землю руками. Як i слiд було сподiватись, пластини панцира заходили одна на iншу, лежали нахлистом. Але я перерубав пряжку, верхня пластина вiд удару прогнулася, i розiйшовся обладунок. Зовсiм трохи, але менi вистачило – всадив з розвороту в цю щiлину Приятелiв кинджал. Я бачив, звичайно, що рогатий б'е лiктем, може, навiть устигав ухилитись, але тодi не встиг сам ударити. Так що отримали обидва, тiльки рогатий випростався й заревiв, а я полетiв стрiмголов i навiть ойкнути не мiг.
Боги та демони, як ревла та звiрюка! Саме в цю мить я зрозумiв – не подумав, думати нiколи було, а зрозумiв: це все-таки звiр, а не гад. Хоча чимось на ящера скидаеться, але не тiеi породи.
Перекладач. Тобто ссавець, а не рептилiя.
Вiн ревiв, i з пащi юшила кривава пiна: я влучив у легеню – не жилець рогань, але до мене ще мiг добратися! Двое мене врятували: стрiлок на деревi та Хазяйка. Арбалетник упорався з переляком, вистрiлив, поцiливши звiровi в руку. Але не те важливо, куди влучив, а те, що монстр став крутити головою: не зрозумiе, хто це його й звiдки. А я штовхаюся ногами й повзу вбiк, – немае сил устати. І коли я був уже бiля самих ношiв, у головi пролунав ii голос: «Хапайся за голоблю»] Я побачив, хоча бачити не мiг – я очi не мiг вiдiрвати вiд чудовиська! – Панi впала на колiна, викинувши вперед руки. Я схопив кiнець голоблi ношiв, i вона сама собою переламалася бiля самоi стiнки. Товста дубина залишилася в моiх руках. Звiр пiдскочив до мене, цiлячи вдарити зверху вниз своiм кулачищем, – трiснула б моя голова, як яйце! Але я встиг перший: ударив голоблею по ногах нижче лат. Так що вiн перекинувся на спину, а в спинi стирчала зброя! Рогань смикнувся й затих. На ноги я зумiв пiднятися, тiльки опершись на палицю, i тут мене Панi схопила за плечi.
– Куди поранений?
Вiдповiдати не було сил, але й не треба було. Вона дивилася менi в голову i вiдчула мiй бiль. «У тебе зламанi ребра, потерпи, вдома вилiкую». – «Кого вiн хотiв убити, тебе?» – «Гадаю, принца. Але ти правильно зробив, що втрутився».
Я почув стогiн. Спочатку навiть здалося, свiй власний. Нi, стогнав хлопчина той, з ошийником.
– Врятуй його! – я вiд хвилювання крикнув по-нашому. Панi нахилилася над ним, доклала вухо, пальцi забiгали по тiлу.
Потiм рiзко випросталася i крикнула в обличчя принцу, що пiдiйшов:
– Коней!
Той не вiдразу вiдповiв, i тодi Господиня ще пiднесла голос:
– Вiн життя тобi врятував!
«Тобi», а не «Вашiй милостi» – я це якось вiдразу вiдзначив.
– Звичайно. – Менi здалося, що принц хотiв додати щось на зразок «я не звик, щоб на мене кричали», але затнувся.
– Ти, ти, ти! На вулицi! Іменем короля забирайте будь-який вiз i швидше сюди! А поки що, – принц повернувся до мене, – не годиться, щоб такий смiливий молодик залишався без зброi. – За цими словами вiн простягнув менi свою булаву.
«Стань на праве колiно, це посвячення в лицарi!» Я за все життя тiльки й бачив одного лицаря. Пiвденець, бував за морем, там його король посвятив. Вiн дуже пишався, а я чомусь нiчого не вiдчув.
* * *
Менi довелося довго чекати, поки Панi поралася з пораненим. Нарештi Вона вийшла:
– Вибач, ребра твоi вiдкладаються. Просто не зможу: сил не вистачить.
«Звичайно, я розумiю. Тiльки чи хлопець виживе?»
– Як тобi сказати…
«Невже буде калiкою?»
– Нi-нi, цього не буде. За кiлька днiв зовсiм одужае твiй невiльник.
Що Вона каже?
– А ти не зрозумiв? Коли вас з ним на вiз укладали, – я i правда iхав лежачи, як важко поранений, не хотiв, але Вона наказала, – я звернула увагу принца, що в тебе тут, в Отерi, немае людей…
Кольнуло мене при словi «людей», хоча насправдi це звичайне: е невiльники й у нас.
