скачать книгу бесплатно
Визволення. Роман мiлин
Joseph Conrad
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Роман «Визволення» – найбiльший i найкращий iз романiв Джозефа Конрада, над яким вiн працював майже двадцять рокiв. У ньому вiн розповiдае про тяжке життя iндонезiйського народу, що веде жорстоку боротьбу з колонiзаторами. Далеко на сходi мiж глибинами двох океанiв загубилися великi й малi острови, населенi вiльними нечисленними малайськими племенами. Капiтан Лiнгард, один iз небагатьох, хто вiдвiдував цi мiсця, давно замислив дуже важливу справу. І хто б мiг подумати, що йому на завадi стане беззахисна яхта, яка сiла на мiлину в цих маловiдомих мiсцях, а ii господар вперто вiдмовляеться вiд допомоги Лiнгарда. На цiй яхтi капiтан знайомиться з чарiвною молодою жiнкою… його чекають таемничi й небезпечнi пригоди, любов i втрати.
Джозеф Конрад
Визволення. Роман мiлин
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
Частина перша
Людина й бриг
Низькi береги, що пiняться й шумують навколо тисяч великих i малих островiв Малайського Архiпелагу, вiками були ареною великих подiй. Ця краiна ще й тепер не втратила всiеi таемничостi й романтики свого минулого. Здобуваючи ii, чотири нацii виявили властивi iм вади та достойностi. Однак народ цих островiв, що мужньо бився з iспанцями, португальцями, голландцями й англiйцями аж нiяк не змiнився пiсля неминучоi поразки. Вiн зберiг до цього часу любов до волi, вiдданiсть своiм ватажкам, послiдовнiсть у приязнi й зненавистi, всi своi добрi й хибнi властивостi. Його батькiвщину, землю й воду (бо море так само було його батькiвщиною, як i земля численних островiв) захопила европейська раса, опираючись на велику силу меча та кропила. Незабаром цивiлiзацiя знищить навiть слiди тих кривавих змагань. Звитяжнi бiлi мандрiвники, що спiвчували тубiльцям, не лишили по собi нащадкiв, бо свiтовi iдеали змiнювалися надто швидко. Все ж i цього столiття вони мали багатьох наслiдувачiв. Навiть тепер ми бачили одного з них – смiливого мандрiвника, вiдданого своiм пориванням, людину високого розуму й чистого серця, що заклав пiдвалини багатоi держави на iдеях рiвностi й справедливостi. По-лицарському визнавши вимоги переможених, вiн сам був безкорисливий лицар щастя. Нагородою за його високi поривання е та шаноба, з якою чужий народ береже спогади про нього. За життя його не розумiли й ганьбили, але слава вчинкiв виправдала чистоту його намiрiв. Тепер вiн належить iсторii. Крiм нього було багато незнаних лицарiв щастя. Вони не мали його походження, становища й розуму, а тiльки симпатiю до цих людей, лiсiв i морiв. Не можна сказати, що цих звитяжцiв забуто, адже iх нiхто й не знав. Розпорошенi по численних островах Архiпелагу, вони iнколи виступали з темряви, але тiльки для того, щоб бути засудженими як правопорушники. Їх життя й боротьба прикрасили романтизмом таемничу краiну мiлин i лiсистих островiв, що лежить далеко на Сходi серед двох глибоких океанiв.
І
З рiвноi блакитi мiлкого моря пiдiймае Карiмата високi, неродючi, сiро-жовтi верховини своiх скелястих гiр. Кряж Суруту, зiгнутий, наче спина могутнього велетня, вiдмежовуеться iз заходу вузькою смугою води. А на схiд розташувалася група дрiбних островiв, стертих, невиразних, iз неясними обрисами, що нiби тануть у скупчених тiнях. Нiч, насуваючись зi сходу, помалу глитала землю й море, землю – нерiвну, пошматовану й гористу; море – з легеньким блиском i безмежною рiвниною, що так i вабить до мандрiвок i шукань.
Вiтру не було. Невеликий бриг[1 - Бриг – двомачтовий корабель, вiд 150 до 300 т вантажу.], що стояв за кiлька миль на пiвнiчний захiд вiд Карiмати, ледве на пiвмилi зсунувся зi свого мiсця. Була зовсiм тиха вода, мертвий, рiвний штиль, спокiй мертвого моря й мертвоi атмосфери. Нiщо не ворушилося на землi, на водi та в непорушнiй блакитi неба.
На цiй тихiй водi протоки стояв спокiйний i рiвний бриг, нiби щiльно скутий, кiль до кiля, зi своею власною тiнню, що вiдбивалась у безмежному дзеркалi моря. А навколо – дрiбнi острiвки мовчки дивилися на цей подвоений корабель, що нiби назавжди прикипiв серед них, – безнадiйний бранець штилю, безсилий в’язень мiлкоi води. В полудень дмухнув легкий, вередливий вiтерець. Прова[2 - Прова – передня частина корабля, бiля носа.] помалу повернулася на захiд, i кiнець рiвноi й тонкоi стрiлки[3 - Стрiлка – кiнчик бушприта.] показав на захiд. Ззаду, бiля стернового колеса, стояв малаець. Твердо впираючись босими коричневими ногами, вiн тримав колесо пiд прямим кутом i мiцно стискав його, наче корабель тiкав вiд шторму. Стерничий стояв нерухомо, нiби скам’янiлий, готовий одразу ж повернути колесо, як тiльки доля дозволить бригу взяти справжнiй хiд у цьому олiйному морi.
Другий чоловiк, що стояв на палубi брига, – очевидячки помiчник капiтана, – був бiлий: низький, присадкуватий, iз сивуватими вусами й голеним обличчям, червоним вiд пекучого сонця й солоного морського вiтру. Скинувши легку куртку, вiн лишився тiльки в бiлих штанах i тонкiй бавовнянiй сорочцi. Його складенi на грудях дужi руки скидалися на два товстих шматки сироi яловичини. Взутий був на босонiж у солом’янi сандалii, а голову його захищав величезний корбовий бриль; колись бiлий, а тепер дуже чорний, вiн надавав цiй людинi чудернацького вигляду живого гриба. Чоловiк перехилився через бильця й стояв нерухомо, спокiйно втупивши очi в тiнь брига на тихiй водi; бачив там свою схилену голову й плечi; довго дивився, нiби зацiкавлений своiм власним обличчям, лаючи мертвий штиль, що впав на корабель, як тягар, величезний i пекучий.
Потiм, глибоко зiтхнувши, пiдiйшов, лаючись, до нактоуза[4 - Нактоуз – кабiнка, де стоiть компас.]; сумно спинився перед ним. З-пiд одхиленоi шибки iлюмiнатора почулося щебетання канарки, яке, здавалося, було йому приемним. Вiн прислухався, ледве посмiхнувся i пробурмотiвши: «Дiк, бiдненький Дiк», знову пiрнув у мертву безмовнiсть свiту. Очi самi заплющилися, голова низько схилилась над гарячим мiдним верхом нактоуза. Раптом вiн випростався й крикнув хрипким голосом:
– Ти що заснув? Поверни стерно! Дай хiд назад!
Малаець без найменшого руху в обличчi й позi, наче був вiн неживий, швидко закрутив колесо, перебираючи шпицi руками, а коли воно скреготячи спинилося, схопив його знову й мiцно тримав. Трохи згодом вiн помалу повернув голову i, глянувши через плече на море, глухо промовив:
– Вiтер нема – хiд нема.
– Вiтер нема, вiтер нема – ти тiльки це й знаеш, – промовив червонолиций моряк. – Бери помалу, Алi, – звернувся вiн поблажливо, – бери помалу, тодi стерно ляже як слiд. Зрозумiв?
Матрос, здавалося, нiчого не розумiв i не чув. Бiлий подивився на малайця, оглянув обрiй навколо й коротко наказав:
– Дай стерно назад. Ти що, не чуеш, що вiтер ззаду? Ну, просто пень.
Малаець недбайливо повернув колесо, i червонолиций рушив далi, щось бурмочучи до себе. Раптом iз вiдчиненого люка почувся вигук:
– Гей, хто там на палубi? – Вiн зразу спинився, i вираз його обличчя змiнився на уважний.
– Єсть, – мовив вiн, нахиляючись до отвору.
– Що там скоiлось? – спитав знизу низький голос.
Червонолиций сказав здивованим тоном:
– Сер?..
– Чого стерно човгае сюди й туди. Для чого ж ви там, Шоу? Який вiтер?
– Єсть, – сказав Шоу знову й схилив голову в отвiр каюти. – Менi здалося, що подув вiтер, але тепер вiн зник. Анi руш.
Вiн пiдвiв голову i ще з хвилину постояв бiля люка, але почув тiльки кволе щебетання канарки, що дзюрчало через похиленi червонi квiти геранi, якi росли в горщечках за шибками. Шоу ступив крокiв зо два, але знову почув знизу вигук:
– Гей, Шоу! Ви ще там?
– Єсть, капiтане Лiнгард, – вiдповiв вiн, обертаючись назад.
– Чи однесло нас хоч трохи пiсля полудня?
– Анiтрохи, сер, анiтрохи. Краще вже стояти на якорi.
– Завжди воно так, – мовив незримий Лiнгард.
Тон його голосу змiнювався з рухом по каютi й нараз задзвенiв зовсiм чiтко, коли голова його висунулась над входом у каюту.
– Завжди воно так! Течii нема, доки не смеркне, а потiм i не побачиш, на яке проклятуще мiсце зносить тебе. Тодi й вiтер пiдiймаеться. Штилю, одначе, бiльше не буде.
Шоу злегка знизав плечима. А стерновий малаець пiдiйшов до скляного люка, подивився, котра година, i вдарив двiчi в невеличкий дзвiн на кормi.
Зразу ж на головнiй палубi почувся пронизливий свист i, модулюючи, помалу стих. Господар брига вийшов iз каюти на палубу, подивився вгору на мертвi реi та якийсь час помалу оглядав обрiй навколо.
Лiнгарду було рокiв тридцять п’ять. Стрункий i гнучкий, вiн рухався вiльно, як людина, що звикла ходити рiвнинами й пагорками, а не балансувати по палубi маленького корабля, що його хитало або пiдкидало напрочуд примхливе море.
Одягнений вiн був у сiру фланелеву сорочку й бiлi штани, пiдперезанi синiм шовковим пасом, що мiцно облягав його тонкий стан. Лiнгард вийшов без бриля, – тiльки на хвилину, та, побачивши на кормi тiнь вiд грот-марселю[5 - Грот-марсель – нижнiй парус на стеньзi.], зостався на палубi. На його гарнiй головi кучерявилося свiтло-каштанове волосся. Пiдстрижена борiдка яскраво виблискувала проти сонця, i кожна волосинка в нiй здавалася хвилястим золотим дротиком. У нього були пишнi вуса, короткий, рiвний нiс, трохи тупий на кiнчику, i вiд самих очей по вилицях розливався рум’янець. Очi надавали обличчю допитливого виразу. Брови, темнiшi за волосся, були окресленi рiвними лiнiями пiд широким i гладеньким лобом, багато бiлiшим, нiж засмалене обличчя. Яскравi сiрi очi променiли червоним вiдблиском, що надавало пильного виразу його суворому поглядовi.
Цей чоловiк, колись добре знаний, а тепер зовсiм забутий серед чарiвних, суворих берегiв цього мiлкого моря, мав серед своiх товаришiв прiзвисько Червоноокий Том. Вiн мiг пишатися своею долею, а не розважнiстю. Пишався своiм бригом, прудким судном, яке вважалось найшвидшим у цiй краiнi.
А бриг цей був його щастям на золотих пiсках Вiкторii: велика радiсть його юнацтва, досконалий мандрiвний дiм, що забезпечував незалежнiсть, любов i турботи. Вiн iнодi чув, як говорили, що Том Лiнгард нiчим у свiтi так не цiкавиться, як своiм бригом, i, усмiхаючись, сам погоджувався, що справдi нiчим живим так не милуеться, як своiм судном.
Для Лiнгарда бриг був так само сповнений життя, як i величезний навколишнiй свiт. Вiн вiдчував подих корабля в кожному руховi, в кожному коливаннi, в кожному нахилi рiвних щогл. Для нього бриг був завжди милий, як давне кохання; бажаний, як незнана жiнка; чулий, як мати; вiрний, як улюблена дочка.
Годинами стояв Лiнгард бiля поруччя й слухав – слухав у мрiйнiй тишi ласкаве шепотiння моря, що хвилювалося за чорними бортами судна. Де вiтав цей син рибака з Девонських берегiв у такi моменти замисленоi самотностi? Вiн же, як i бiльшiсть iз його класу, не вiдчував витончених звукiв i був слiпий до таемних проявiв свiту; та був готовий до всього, яке б страшне, жахливе чи загрозливе воно не було. А проте був беззахисний, як дитина, перед темними поривами свого власного серця. Тому важко сказати, якi думки опановували його, коли вiн затоплювався у мрiйних настроях.
Безперечно, як i в бiльшостi з нас, часом прокидався лiризм у його серцi, i тодi линув вiн у прекраснi краiни, далекi й небезпечнi. Та вiн не зважав на цi марнi мандрiвки, на цi надземнi iнтереси й турботи. Проте пiсля таких хвилин на його щоденному життi лишався теплий спокiйний вiдблиск, який пом’якшував його сувору натуру i ще тiснiше зв’язував його з бригом.
Вiн знав, що його маленький корабель мiг дати йому щось таке, чого нiхто на свiтi не дав би; щось особливе, його власне. Зв’язок цiеi людини з кiсток i м’язiв зi слухняною рiччю з дерева й залiза нагадував велике кохання. Бриг мав усi властивостi чогось живого: швидкий, слухняний, терпеливий, вiрний, гарний, здатний робити й терпiти – мав усе, крiм життя. Людина надихала життям цю рiч, що здавалася iй найдосконалiшою з усiх речей такого роду. Воля капiтана була ii волею, його думка – ii iмпульсом, його подих – подихом ii iснування, хоч вiн вiдчував усе це якось невиразно, не перетворюючи своi почуття в нiмi формули думки. Для нього бриг був дорогий i единий в усьому свiтi. Бриг у триста чотирнадцять тонн вантажу – це ж цiле королiвство!
Ось тепер без бриля вийшов вiн рiвною ходою на палубу свого королiвства. Ходив iз незалежним виглядом, розмахуючи руками, як людина, що вирушила на п’ятнадцятимильну прогулянку в широкий степ; проте на дванадцятому кроцi вiн мусив круто повернутись i йти назад до гакаборта[6 - Гакаборт – кормова частина.].
Шоу, засунувши руки за пасок, спершись лiктями на поруччя, здавалось, уважно вдивлявся в палубу. Справдi ж, вiн бачив перед собою маленький будиночок iз садочком, непомiтний, у заплутаних вулицях схiдноi прибережноi частини Лондона. Його трохи непокоiло, що вiн ще й досi не познайомився (так, досi!) зi своiм сином, якому тепер минуло вже вiсiмнадцять мiсяцiв. Тому й линув вiн тепер думкою в похмуру атмосферу свого дому. Та недовго мрiяв, за хвилину знову перенiсся на бриг, «на мiсце», як вiн сам висловлювався. Шоу пишався, що завжди був «на мiсцi».
Поводився вiн iз матросами грубо й гаркав, розмовляючи з ними. До своiх капiтанiв завжди ставився з повагою й стримано (так вiн думав), а насправдi вороже, бо, здавалося йому, мало хто з них був «на мiсцi». В Лiнгарда вiн недавно. Капiтан пiдхопив його на мадраському рейдi з англiйського корабля, що його вiн мусив покинути пiсля сварки з хазяiном. Шоу хвалив Лiнгарда, хоч i казав, що той, як i всi iншi люди, мав багато дурниць у головi, тобто бачив усе «догори дригом».
Шоу був чоловiк, яких багато: звичайнiсiнький для всiх, крiм самого себе, вартий тiльки як старший помiчник i як едина, крiм капiтана, бiла людина на суднi. Вiн уважав себе вищим за матросiв-малайцiв i поводився з ними з чванькуватою ласкавiстю, хоч i думав, що в скрутну хвилину цi хлопцi напевне будуть не «на мiсцi».
Шоу швидко, як тiльки можна в думках, повернувся зi своеi уявноi мандрiвки додому. Вiн одхилився вiд поруччя й, пройшовши вперед, спинився на кормi, оглядаючи лiвий борт. Лiнгард став на своему боцi, неуважно дивлячись перед себе. На шкафутi[7 - Шкафут – середня частина палуби, попiд бортами.], межи багрiв, прив’язаних по обидва боки гратчастого люка, вiн побачив купку людей. Вони сидiли накарячках, навколо дерев’яноi миски з верхом накладеноi рижом. Темнолицi, нiжноокi, мовчазнi люди дружно уминали страву, але пристойно й стримано.
Тiльки один чи два носили саронги[8 - Саронг – шмат матерii, що прикривае тiло вiд клубiв до колiн.], iншi ж, наслiдуючи принаймнi на морi, негiдному звичаевi европейцiв, носили штани. Двое сидiли на баграх. Один – схожий на дитину, зi свiтло-жовтим обличчям, з чудною посмiшкою на вустах, з пучками рiвного волосся, пофарбованого пiд колiр червоного дерева. Це був тиндал екiпажу – щось на зразок помiчника боцмана, або серанга. Другий, що сидiв поруч нього на багрi, був майже чорний. Його зморщене обличчя мало комiчно-лютий вираз, що, здебiльшого, характеризуе людей iз пiвденно-захiдного побережжя Суматри.
Це був касаб, або комiрничий – посада почесна й легка. Вiн один з усього екiпажу, що вечеряв, помiтив на палубi свого господаря, вiдразу ж пробурмотiв щось тиндалевi, який раптом збив свого старого бриля набакир, що надало йому зовсiм безглуздого вигляду. Іншi теж почули, але не перестали iсти, а ще швидше замиготiли своiми сухорлявими руками.
Сонце стояло не вище як один градус над обрiем. Вiд розпеченоi поверхнi води почав пiдiйматися легкий туман, прозорий, ледве помiтний, проте й вiд цього сонце змiнилося на розпечений червоний диск, прямовисний i гарячий, що швидко котився по опуклiй поверхнi блискотливого моря. І от вiн упав за обрiй, безмежна просторiнь води несподiвано стала похмура, грiзна й глибока.
Сонна вода на мить затримала сонце на заходi; вiд нього до непорушного брига простяглася на гладенькiй i темнiй поверхнi смуга свiтла, рiвна, блискотлива, яскрава й проста; шлях золота, пурпуру й кармазину, слiпучий i жахливий, вiн, здавалося, простягся од землi аж на небо, до самоi брами почесноi смертi; та вiн слабшав помалу: море перемагало свiтло. Нарештi зостався вiд сонця тiльки слiд, наче велика тихоплинна iскра на водi. Вона затрималась i несподiвано щезла, немов прибита зрадницькою рукою.
– Зайшло! – промовив Лiнград, що пильно стежив, але пропустив останнiй момент. – Зайшло! Гляньте-но, Шоу, на годинник у каютi!
– Гадаю, сер, вiн майже точний. Три хвилини на сьому. Стерничий голосно вибив чотири склянки. Тодi другий босий матрос пройшов на корму, щоб стати до стерна, а серанг брига зiйшов по сходах i заступив на палубi Шоу. Пiдiйшовши до компаса, серанг мовчки спинився.
– Серанг, якщо буде вiтер, тримати на пiвденний схiд! – виразно наказав Шоу.
– Єсть, пiвденний схiд! – поважно вiдказав лiтнiй малаець.
– Коли бриг вiзьме хiд, доповiси менi, – встряв Лiнгард.
– Добре, туане, – вiдповiв серанг, швидко глянувши на небо. – Вiтер буде, – додав вiн стиха.
– Я теж гадаю, – сказав Лiнгард.
Тiнi швидко оточували бриг. Мулат, вистромивши голову з каюти, гукнув: – Готове, сер!
– Ходiм, з’iмо що-небудь, Шоу, – сказав Лiнгард. – Зачекайте! Спершу роздивiться навколо, а потiм пiдете униз, бо коли ми знову вийдемо, вже стемнiе.
– Гаразд, сер, – мовив Шоу, беручи довгу пiдзорну трубу й прикладаючи ii до очей. – Пресвята штука! – бубонiв вiн, направляючи й прилаштовуючи трубу. – Я нiколи й нiяк не потраплю… Та ось таки попав!
Вiн повернувся на пiдборах, тримаючи трубу на лiнii обрiю. Потiм склав iнструмент i рiшуче промовив:
– Нiчого не видно, сер!
Шоу спустився вниз слiдом за капiтаном, весело потираючи руки. Якийсь час на кормi було тихо. Потiм стерничий мляво спитав: – Мелiм[9 - Мелiм (мал.) – учитель, iнструктор.] сказав, що на водi нiчого нема?
– Так, – пробурмотiв серанг, не озираючись на нього.
– Мiж островами був човен, – мовив стерничий дуже тихо.
Серанг, розкарячивши ноги i заклавши за спину руки, мов скам’янiлий, стояв, випроставшись бiля компаса. Його обличчя, тепер уже ледве видне, було таке ж байдуже, як дверцята сейфа.
– Ось послухай-но, – лагiдно напосiдав стерничий.
Проте поважна людина навiть оком не моргнула. Тодi стерничий нахилився вiд гратчастого колеса:
– Я бачив човен, – прошепотiв вiн iз лагiдною впертiстю коханця, що просить ласки. – Я бачив човен, хаджi[10 - Хаджi – титул магометанина, що ходив на прощу до гроба Магомета.] Вазуб.
Серанг двiчi ходив на прощу, тому вiн не був байдужий до свого законного титулу й понуро всмiхнувся.
– Ти бачив дерево, що пливло, Салi, – сказав вiн iронiчно.
– Я звусь Салi, тому очi моi найкращi, як ота чаклунська мiдяна штука, що розсуваеться, – вiдказав стерничий. – То таки човен, i тi, що в ньому, могли бачити проти вечiрньоi заграви корабель, якщо вони не слiпi. Я бачив його. А ти бачив його, хаджi Вазуб?
– Хiба ж я гладкий бiлий, чи що? – накинувся на нього серанг. – Я був моряком, Салi, ранiше, нiж ти народився! Ми маемо наказ мовчати й дивитися тiльки на стерно, щоб iз кораблем не сталося пригоди.
Сказавши це, серанг знову застиг у задумi. Його очi невпинно блукали вiд освiтленоi мапи до темних вiтрил брига, а тiло було нерухоме, наче вирiзьблене з дерева й прибите до палуби. Так стояв на капiтанськiй вахтi хаджi Вазуб, серанг брига «Блискавка», невтомний i невсипущий раб свого обов’язку.
Через пiв години пiсля заходу сонця нiч зовсiм оповила землю й небо. Острови розтанули в темрявi. А на рiвнiй водi протоки маленький бриг наче розлiгся й мiцно спав, загорнутий у пахучу керею зоряного неба й тишi.
II
О пiв на дев’яту Лiнгард знову вийшов на палубу. Шоу, що був тепер у пальтi, ходив швидко туди й сюди по кормi, лишаючи за собою дух тютюнового диму.
Жеврiюча iскра цигарки немов сама собою бiгала в темрявi перед його круглою головою. А чисте небо над щоглами брига було повне мерехтливих вогникiв, i, здавалося, чийсь могутнiй подих гойдав iх угорi. Анi звуку на палубi брига. Тяжкi тiнi, що окутали його, здавались таемничими постатями, котрi мовчки чекали на якiсь рiшучi подii. Лiнгард витер сiрника, щоб запалити цигарку, i його енергiйне обличчя з примруженими очима на мить виступило з темряви й одразу ж зникло. Тепер уже двi темнi постатi й двi червонi iскри миготiли по кормi. А з краю найбiльший, але найблiднiший вiдблиск свiтла вiд компасноi лампи коливався на мiдному колесi й на грудях малайця-стернового.
Голос Лiнгарда, наче не в силi перемогти безмежну тишу моря, пролунав спокiйно й тихо:
– Нiякоi змiни, Шоу, – сказав вiн.
– Анiякiсiнькоi, сер. Я бачу той великий острiв i досi на тому самому мiсцi. Менi здаеться, сер, це море – чортяча пастка штилiв. А з пiвдня цей великий острiв…
– Карiмата, Шоу, – перебив Лiнгард.
– Звичайно, сер, Карiмата, – я так i хотiв сказати. Але як чужинець я нiяк не можу запам’ятати тутешнiх…
Вiн хотiв сказати «iмен», але, спинившись, сказав «назв», старанно вимовляючи кожен звук.
– Останнi п’ятнадцять рокiв, – вiв вiн далi, – я постiйно плавав iз Лондона до Ост-Індii, тому почуваюся бiльше вдома там, у Бей. – Вiн показав у темряву в пiвнiчно-схiдному напрямку, нiби мiг бачити звiдси, де той Бей, що знаходиться, як звiсно, аж у Бенгальськiй затоцi.
– Ви швидко призвичаiтесь, – пробурмотiв Лiнгард, оминаючи свого помiчника. Потiм обернувся й рiзко спитав: – Ви казали, що звечора нiчого не було на водi?
– Я нiчого не помiтив, сер. А вийшовши знову на палубу о восьмiй годинi, питав у серанга, чи не бачив той чого навколо, i, як я зрозумiв, вiн теж нiчого не бачив пiсля того, як я спустився. Це море iнколи бувае зовсiм безлюдне, адже так, сер? Але о цiй порi року, я гадаю, тут мае бути чимало суденець, що йдуть додому з Китаю.
– Так, – вiдповiв Лiнгард, – ми стрiли дуже мало кораблiв вiд тодi, як «Педра Бланка» лишилась у нас позаду. Це зовсiм безлюдне море. Однак, Шоу, хоч воно й безлюдне, та не слiпе. Кожен острiв на ньому – це пильне око. І тепер, коли наша ескадра вийшла з китайських вод…
Вiн не скiнчив фрази, а Шоу, заклавши руки в кишенi, зручно сперся спиною на скляний люк.
– Кажуть, що Китай буде воювати, – сказав вiн ненароком. – І французи битимуться поряд iз нами, як вони билися в Криму, здаеться, п’ять рокiв тому. Щось ми занадто потоваришували з французами. По-моему, це не дуже добре. Як ви гадаете, капiтане Лiнгард?
– Я стрiчався з iх вiйськовими кораблями в Тихому океанi, – вiдповiв Лiнгард. – Це добрi кораблi, а хлопцi з них були дуже чемнi до мене й занадто цiкавилися моiми справами, – смiючись, додав вiн. – Хоч я й був там не для того, щоб воювати з ними. У мене, Шоу, був тодi старий торговельний катер, – натхненно закiнчив вiн.
– Невже? – байдуже спитав Шоу. – Дайте менi навiть великий корабель, щоб вiн мiг…
