скачать книгу бесплатно
– Белараб – найбiльше для цього пiдходить. Тiльки там, де вiн живе, можна шукати допомоги. Ех, якби менi побачити старого Йоргенсона.
Цей Йоргенсон знав те, що було колись, i жив серед людей, якi думали тiльки про сьогодення, не пiклуючись про завтра i забуваючи про вчора. Власне кажучи, вiн нiколи не жив серед них; тiльки часом показувався бiля них. Жив вiн десь у тубiльному кварталi, з тубiльною жiнкою, в тубiльнiй халупi, що стояла посеред загородженого клаптя землi, де росли дерева iндiйськоi смокiвницi. В домi були тiльки горщики, циновки, оригiнальна рибальська сiть на двох пiдтичах[39 - Пiдтичi – кiлки, що на них розвiшують невiд.] й маленька скринька червоного дерева з замком i срiбною пластинкою зi словами: «Капiтан Г. К. Йоргенсон. Барка «Дика Троянда».
Це нагадувало напис на надгробку. «Дика Троянда» вмерла, а з нею вмер i капiтан Г. К. Йоргенсон. Суворий, мовчазний, пiдiймався вiн пiд час обiду на борт якогось торговельного судна, що завертало по дорозi. Прислужник, китаець або мулат, не чекаючи на наказ, похмуро ставив йому тарiлку. І коли морськi купцi, галасуючи, збиралися на вiдкритiй верандi, навколо лискучоi батареi з пляшок i склянок старий Йоргенсон з’являвся немов iз дна моря, пiдходив, трохи хитаючись, i пив iз першоi-лiпшоi склянки.
– П’ю за всiх… Не треба стiльця, – кидав вiн i ставав позаду товариства, безмовний i сумний, немов той раб, що обслуговуе бенкет. Тiло мав худе, як i в бiльшостi старих людей, а дух його заглибився у спогади далекого минулого; тiльки довжелезний кiстяк його жив далi, немовби зроблений iз залiза. Руки в нього тремтiли, та очi були ще гострi. Всi думали, що вiн докладно знае, як гинули колись якiсь великi люди i таемничi експедицii. Та був вiн, очевидячки, невдаха, хоч i гадали, що знав дивнi тайни.
Цей могутнiй кiстяк, одягнений у злинялу пару синього шевйоту, без будь-якоi бiлизни на тiлi, якимось чудом животiв. Часом, коли йому пропонували роботу, вiн проводив англiйський корабель протоками Рiо. І щоб забезпечити себе, казав капiтановi:
– Вам не треба лоцмана: тут можна пройти, заплющивши очi. Якщо я вам потрiбен, то прийду. Десять доларiв.
Виконавши доручення й одержавши платню, вiн повертався тридцять миль човном iз двома старими малайцями, якi, здавалося, були його почтом. Мандрувати тридцять миль морем пiд екваторiальним сонцем у невеличкому човнi, де нiде й поворухнутись, – це подвиг, що потребуе витривалостi факiра й властивостей саламандри. Десять доларiв була дешева платня, i його частiше брали. А коли йому було сутужно, вiн позичав у перехожого п’ять доларiв i додавав:
– Я не в силi швидко повернути iх вам, але коли вам треба буде про щось довiдатися, то я до ваших послуг.
Дивно, що нiхто навiть не всмiхався на це «щось». Здебiльшого йому вiдповiдали:
– Дякую вам, старий приятелю, коли менi треба буде iнформацiй, я прийду до вас.
Йоргенсон кивав головою i казав:
– Пам’ятайте, якщо ви, молодi хлопцi, не будете такими, якими були ми, коли ходили тут багато рокiв тому, то iнформацii моi можуть лише зашкодити вам.
Вiн мав своiх улюбленцiв, з якими був бiльш вiдвертим. Вiд нього Лiнгард i почув про Дарат-ес-Салам, або «Берег Притулку». Йоргенсон, як вiн сам висловлювався, – знав усi таемницi цiеi краiни ще з тих славетних часiв, коли зодягненi в бiлу одежу падриси[40 - Падриси – тубiльнi жерцi, що провадили агiтацiю проти загарбникiв.] почали проповiдувати й воювати по всiй Суматрi, доки голландцi не накивали п’ятами.
От тепер Лiнгард i спробував згадати й зiбрати докупи уривки й клаптi фактiв iз дивовижних оповiдань старого Йоргенсона. Та вiн не знав нiчого, крiм загальноi уяви про цю мiсцевiсть i невиразноi думки про небезпечнi пiдступи до неi. Тому вiн вагався, а бриг, немов вiдповiдаючи його сумнiвам, теж хитався туди-сюди.
Ця нерiшучiсть i призвела до того, що одного ранку великий нью-йоркський корабель, вантажений барилами з олiею для Японii, проходячи Бiллiтонською протокою, побачив гарний бриг, що дрейфував у фарватерi[41 - Фарватер – лiнiя ходу кораблiв мiж косами або мiлинами.] трохи на схiд вiд Карiмати. Худорлявий шкiпер у сурдутi та його гладкий помiчник iз густими вусами вважали, що вiн занадто гарний для британського корабля, i дивувались, навiщо капiтан його збив марсель, – як це вони бачили, без всякоi потреби. Пливучи далi, вони помiтили, що грот-рея лишалась у тому самому виглядi, немов ждучи когось. Та другого дня клiпер[42 - Клiпер – великий торговий корабель.], вантажений чаем, що плив iз Лондона за тим самим курсом, уже не побачив брига, бiлого й нерухомого, який лежав перед тим у дрейфi.
Всю нiч Лiнгард розмовляв iз Гассiмом. Зорi над iхнiми головами сунули зi сходу на захiд, немовби величезна рiчка дiамантiв. Іммада слухала, часом стиха вигукуючи, а часом притаiвши дух. Один раз вона навiть заплескала в долонi: вже розвиднялося.
– Тебе зустрiнуть наче батька в цiй краiнi, – сказав Гассiм.
Важка роса вкрила приладдя, й мокрi вiтрила чорнiли на блакитi неба.
– Ти будеш батьком, що дае нам добру раду…
– Я буду вiрним другом i хочу, щоб ти поводився зi мною так само – i не бiльше, – сказав Лiнгард. – Вiзьми свiй перстень.
– Чого ти зневажаеш мiй дарунок? – спитав Гассiм, сумно всмiхаючись.
– Вiзьми його, – сказав Лiнгард. – Вiн i так завжди буде мiй. Хiба я зможу забути, що ти перед смертю думав про мою безпеку? Перед нами ще багато небезпек. Ми часто будемо розлучатися, щоб краще простувати до спiльноi мети. Коли ж ти й Іммада потребуватимете допомоги, засилай до мене посланця з оцим перстнем i, якщо я буду живий, то все для вас зроблю. – Вiн глянув на блiдий свiтанок. – Я поговорю з Беларабом по щиростi, як це робимо ми, бiлi. Хоч я нiколи й не бачив його, але я дужий. Белараб повинен допомогти нам звiльнити твою краiну, а коли ми одвоюемо ii, я подбаю, щоб вiн не обманув тебе за це.
Гассiм узяв перстень i схилив голову.
– Нам час рушати, – мовив Лiнгард.
Та вiн почув, як хтось помалу тягне його за рукав. Озирнувшись, побачив Іммаду, що тулилася лобом до його сiроi сорочки.
– Не треба, дитино моя! – мовив вiн тихо.
Сонце поволi зiйшло над «Берегом Притулку».
Вагання згинули. Людина й корабель, працюючи в злагодi, вiдразу знайшли свою дорогу до синього берега. Сонце було ще на пiвдорозi до свого вiдпочинку, коли бриг заякорився на вiддаленнi гарматного пострiлу вiд затишного гаю, на тому мiсцi, де за останнi сто рокiв, а може й бiльше, жодне судно бiлоi людини не наважувалося пристати. Лицарi щастя, рокiв iз двiстi тому, безперечно знали про цю стоянку, бо були нетямущi й над мiру вiдважнi. Коли ж правда, що духи померлих прилiтають на тi мiсця, де живучи грiшили й дiяли, вони побачили б, як бiлого баркаса на вiсiм весел спрямовував засмаглий, бородатий чоловiк, iз капустяним листом на головi й пiстолем за поясом, як вiн обминав чорний мул, продираючись крiзь силу скрученого корiння й шукаючи проходу.
Минали бухту за бухтою, а човен помалу сунувся, немовби дивовижний водяний павук, що мав довгасте тiло й вiсiм тонких нiг. Чи стежили ви, привиддя, своiми мертвими очима за шуканнями цього невiдомого мандрiвника? Ви, тiнi забутих авантюристiв, що в шкiряних куртках i залiзних шишаках штурмували довгими рапiрами огорожi тубiльцiв або з мушкетом на плечi охороняли дерев’янi блокгаузи на берегах рiчок! Ви, що, стомившись од боiв, спали, загорнутi у фризовi кереi бiля цих самих берегiв, марячи про легендарнi дiаманти та про далеку батькiвщину!
– Ось i прохiд, – сказав Лiнгард Гассiму, що стояв поруч нього, коли сiдало сонце. – Вiн такий великий, що й корабель пройде. Це, певно, i е той шлях, що ми шукаемо. Як треба буде, то пропливемо всю нiч цiею протокою, доки, чорт забирай, не доберемося до Беларабового лiгва.
Вiн налiг дужче на стерно, i човен, нахилившись, крутнувся й зник од берега.
Привиддя старих мандрiвникiв, певно, мудро захитали своiми фантастичними головами й обмiнялися замисленими усмiшками.
V
Коли всi карти на столi поскидали докупи, i купцi, поспиравшись на спинки стiльцiв, вiдпочивали пiсля скаженоi гри, хтось спитав:
– Що трапилось останнiм часом iз нашим королем Томом?
– Том навчився тримати язик за зубами або замислюе щось дуже хитре, – одмовив другий.
Тут у розмову встряв сердитий на вид чоловiк, нiмець за походженням, що був агентом голландськоi посудноi фiрми «Сфiнкс».
– Не фарто сгадувайтса нього, шентльмени, вiн бошевiльний, як заець напрофеснi. Дри мiсяць тому я йшов на борт його зудно погофорит за спраф. А вiн: «Гет свiдси». «Чом гет?» питаю. «Гет, поки не кинуф вас са порт». «Хiба ж гофорять так за спраф? А я хотiв продайг йому найкращi посуд…»
– Ха, ха! Я не виную Тома, – перебив нiмця перекупник перлiв, що приiхав у протоку за припасами. – Адже по всiй Новiй Гвiнеi не зосталося жодного канiбала, що не мав би чашки або блюдця вашого виробництва. Ви напоiли ними вже весь ринок.
Кiстяк Йоргенсона теж стовбичив бiля столу.
– Бо ви голландський шпигун, – сказав вiн раптом суворим тоном.
Агент фiрми «Сфiнкс» люто зiрвався з мiсця.
– Що? Що? Шентльмен, усi ви снаете мене! – Жоден мускул не ворухнувся на обличчях присутнiх. – Снаете мене, – запинаючись, лопотiв вiн вогкими губами. – П’ять рокiв… добре снають… паразит! Ач! Шпигун! Що за шпигун? Клятi англiйськi бродяги!
Дверi грюкнули.
– Он як? – спитав хтось з американським акцентом. – Чом же ви не навiшаете йому риби?[43 - Навiшати риби (мор.) – набити морду.]
– О, ми не можемо робити цього тут, – промимрив один iз картярiв. – Вам здавати, Тренч.
– Не можете? – простяг той самий голос. – Ви, прихильники закону, здаетесь? Нещаснi сини Белiала, не можете? Дивiться-но сюди, цi пiстолети Кольта я продаю… – Вiн одвiв убiк щойно прибулого власника шхуни й настирливо навчав його: – Ось, дивiться… ви набиваете i – бачите? – Щось клацнуло. – Просто, чи нi? Може, заколот якийсь серед команди – клац, клац, – наскрiзь, як решето… Найкраща гарантiя спинити найгiршi негритянськi вибрики. Так, сер! Ящиками, по двадцять чотири, або й по одному, на пробу, – як хочете. Нi? Не хочете? А гвинтiвки, карабiни? Нi? Я бачу, ви менi нi до чого. Я мiг би продати iх цьому Томовi… як ви там його звете? Де б менi його спiймати? Скрiзь? Це значить нiде. Однак я його, сер, колись таки знайду.
Йоргенсон, зовсiм забутий, замислено видивлявся на карти. – «Шпигун – кажу я вам, – бурмотiв вiн сам до себе. – Як вам треба про що довiдатись, – спитайте мене».
Коли Лiнгард повернувся з Ваджо (пiсля надзвичайно довгоi вiдсутностi), кожен помiтив у ньому велику змiну. Вiн був уже не такий балакучий i не такий гомiнкий. І навiть його славнозвiснiй гостинностi тепер бракувало щиростi. Чоловiк цей, що завжди охоче обмiрковував найнеможливiшi проекти з пiв десятком спорiднених душ, тепер неохоче зустрiчався навiть iз найкращими своiми приятелями. Одним словом, повернувся вiн не таким компанiйським, яким вирушав у дорогу. Так само вiдвiдував вiн колонiальнi пункти, але перебував там менше i чомусь завжди поспiшав виiхати.
Два роки бриг був у мандрах. Йому, як i Лiнгардовi, було дуже тяжко. Швидкий i чистенький, лiтав вiн мiж острiвцiв маловiдомоi краiни. Його можна було бачити здалеку – самiтню бiлу цяточку, що швидко бiгла синiм морем. Апатичнi сторожi маякiв пiзнавали його по викрою марселiв. Вони бачили, як iшов вiн то на захiд, то на схiд, як мчав iз нахиленими щоглами в туман i шквал, як день i нiч кидали його зрадливi вiтри; спостерiгали, як змагався вiн iз гострим мусоном у Бенгальськiй затоцi, чи лежав заштилений у Яванському морi, або несподiвано з’являвся десь з-за рогу, стрункий, безмовний, у мiсячному сяйвi. Дiяльнiсть брига була темою палких, але боязких балачок, якi стихали, коли заходив його господар.
– Ось вiн. Прибув цiеi ночi, – шепотiли навкруги.
Лiнгард не бачив, як шанобливо-iронiчно дивилися на нього; вiн кивав головою i дибав далi.
– Гей, Томе! Вам що, немае часу навiть випити? – гукав хтось.
Лiнгард хитав головою i зникав.
Днiв зо два бачили його, пишного й дужого, як виходив вiн iз курних завулкiв, прямував, освiтлений сонцем, од Захiдного банку до портовоi контори, переходив майдан, часто з’являючись бiля китайських крамниць. Поплiч його ступав високий, як i вiн, Йоргенсон – сухорлявий, вилинялий, настирливий i зневажений, немов привид, що намагався повернутися до людського життя.
Лiнгард iгнорував цього занепалого лицаря щастя, який прилип до нього, мов тiнь, а старий i не поривався привернути його увагу. Йоргенсон терпляче чекав його бiля контор, зникав перед чаем, неодмiнно повертаючись увечерi, i вже тримався бiля Лiнгарда, аж доки той не йшов спати на борт брига. Полiцейськi на посту зневажливо поглядали на примару капiтана Г. К. Йоргенсона з барки «Дика Троянда», що блукав тихими побережжями або цiлими годинами мовчки стояв бiля темного рейду, вимереженого свiтлом кораблiв, – цього вiдважного духа, який шалено бажав знову переплисти рiчку забуття.
Люди в човнах, лiниво загрiбаючи веслом повз чорний корпус брига, чули здалеку в темрявi протяжний голос американця, що долинав крiзь вiдхилений люк:
– Так, сер! Мексиканськi военнi гвинтiвки… гарнi, як новi… по шiсть у ящику… Моi люди в Балтиморi… Сто двадцять патронiв на кожну… бачте, саме вiдповiдае вашим вимогам. Працюють, як музичнi iнструменти… Нi, нi! Тiльки за готiвку, бо моi люди в Балт… Стрiляти морських чайок, кажете? О! Це небезпечна справа… Гаразд… Десять вiдсоткiв… І то з моеi власноi кишенi…
Так iшов час, i нiчого не траплялося, принаймнi, нiхто нiчого не чув. До Лiнгардового поводження призвичаiлися, мовляв, то «його справи». Хтось пiдтримував це, а хтось не погоджувався. Проте ходили неяснi чутки про якусь подiю, що мае вiдбутися; легенди пливли слiдом за ним вiд Рангуна до Гонконга.
Лiнгард нiде не почувався так добре, як на стоянцi серед мiлин. Центр його життя пересувався на чотириста миль вiд Малаккськоi протоки до «Берега Притулку». Там вiн почувався зовсiм iнакше, бо керувався тiльки своiми iмпульсами й бажаннями. Гассiм та Іммада спускались до берега й виглядали його. Вiн завжди з сумом iхав вiд них.
Перед кожним приiздом Лiнгарда Йоргенсон чекав його на сходах, бiля човнiв, мовчки пiдходив i йшов поруч. За цiлий день вони дуже зрiдка звертались один до одного. Якогось вечора, за шiсть мiсяцiв перед останньою подорожжю Лiнгарда, обидва вони переходили через мiст каналу, де стояли на приколi грона тубiльних суден. Йоргенсон пришвидшив ходу й пiшов уперед. Була мiсячна нiч, i на землi нiщо не ворушилося, хiба що тiнi хмар у височинi. Лiнгард скинув бриль i вдихнув тепле повiтря.
Раптом Йоргенсон обережно промовив:
– Новий раджа Тулла курить опiум i часом iз ним небезпечно й говорити. Дехто зi значних людей у Ваджо незадоволенi.
– Чудово! Добре! – захоплено прошепотiв Лiнгард. – Як же ви довiдались про це? – поцiкавився вiн.
Йоргенсон показав на безлiч прау i сампанiв[44 - Сампан – великий малайський човен.], що збились докупи у каналi, вкритi циновками й залитi мiсячним сяйвом. Де-не-де свiтив тьмяний лiхтар.
– Там! – сказав Йоргенсон. Вони йшли далi, а iхнi тiнi, в брилях i одежi, важко падали на химерно окресленi судна, у яких доля носить мiлкими морями темношкiрих людей. – Там! Я сиджу з вами, говорю з ними, приходжу й вiдходжу, коли захочу. Вони знають мене давно – вже тридцять п’ять рокiв. Дехто з них дае менi тарiлку рижу й шматок риби. Це й усе, що за своi тридцять п’ять рокiв я одержую вiд них.
Вiн трохи помовчав.
– Я був такий самий, як ви, – додав вiн, поклавши свою руку на Лiнгардову, а далi прошепотiв: – Чи вас дуже забрала ця справа?
– До останнього цента, – спокiйно сказав Лiнгард, дивлячись поперед себе.
Блиск рейду зник, i щогли заякорених кораблiв потонули в тiнях хмар.
– Киньте це! – прошепотiв Йоргенсон.
– Я мушу, – мовив Лiнгард i тихо спинився.
– Киньте!
– Нiколи нiчого не кидав за все свое життя.
– Киньте!
– Присягаюся Богом, не кину! – крикнув Лiнгард, тупнувши ногою.
Помовчали.
– Я був такий самий, як ви, – промовив Йоргенсон. – Тридцять п’ять рокiв… Нiчого нiколи не кидав. Те, що ви хочете зробити, тiльки дитяча забавка проти того, що я витворяв, зрозумiйте це, ви, сильна людино, капiтане Лiнгард з «Блискавки»… Якби ви бачили «Дику Троянду»… – додав вiн раптом тремтливим голосом.
Лiнгард перехилився через бильця дамби. Йоргенсон став ближче до його.
– Я пiдпалив ii своiми власними руками! – сказав старий тихим голосом, немов признаючись у чомусь потворному.
– Бiдолашний, – прошепотiв Лiнгард, глибоко зворушений трагiчнiстю вчинку, – мабуть, далi нiкуди було йти?
– Я не хотiв, щоб вона гнила й розвалювалась у якомусь голландському порту, – похмуро мовив Йоргенсон. – Чи ви чули коли про Доусона?
– Щось таке чув… але забув… – пробурмотiв Лiнгард, i його кинуло в холод вiд одноi думки, що бриг його теж мiг би розвалюватись i гнити у якомусь голландському порту. – Умер вiн, чи що? – спитав вiн неуважно, намагаючись уявити, чи стало б у нього духу пiдпалити свiй бриг, якби припекло.
– Зарiзався на березi пiд фортом Роттердам, – сказав Йоргенсон, i його сухорлява постать захиталась у тьмяному мiсячному сяйвi, наче зiткана з туману. – Так. Вiн порушив якийсь там торговельний пакт i нахвалявся притягти до суду лейтенанта з «Комети», а той хотiв одвести його шхуну до Макассару. Пiдходячи до рейду, лейтенант спрямував ii на пiдводнi скелi. Коли ж вона до половини сповнилась водою, вiн зняв бриля i крикнув Доусоновi: «Он берег, розпочинайте тепер свою судову справу, клятий англiйчику!» Йоргенсон пiдняв свою довгу руку i посварився кулаком на мiсяць, що враз сховався за хмару. – Усе було втрачено. Бiдний Доусон ходив вулицями, босий i обдертий. Якогось дня вiн випросив у якоiсь жалiсливоi душi ножа, спустився вниз поглянути востанне на розбиту шхуну i…
– Я не маю дiла з голландцями, – нетерпляче перебив Лiнгард. – Я лише хочу, щоб Гассiм здобув назад свое власне…
– А, може, голландцям треба, щоб не було так, як е, – вiдказав Йоргенсон. – У всякому разi, хай iй чорт, тiй справi – киньте ii!
– Слухайте-но, – мовив Лiнгард, – я взяв цих людей, коли вони були в нещастi. Це щось значить. Я не повинен був втручатись, i за кiлька годин усе скiнчилося б. А коли вже встряв, то значить думав. І тепер роблю це свiдомо. Коли рятуеш людей вiд смертi – сам береш участь у iхньому життi. Я такоi думки.
Йоргенсон похитав головою.
– Дурницi! – вигукнув вiн, а далi тихше, тремтячим вiд цiкавостi голосом спитав: – А де ви iх зоставили?
– У Белараба, – шепнув Лiнгард. – Ви, здаеться, знали його колись.
– Знав його й батька знав, – розходився Йоргенсон. – Кого я тiльки не знав? Навiть Сентота знав, коли вiн царював на пiвденному яванському узбережжi, а голландцi запропонували за його голову цiну, що могла б збагатити кожну людину. Вiн двiчi ночував на борту «Дикоi Троянди», ховаючись од них. Я знав також усiх його ватажкiв, мулл, воякiв, старого регента, що не витримав i перейшов до голландцiв, я знав… – вiн запнувся, немов слова не могли вибитися йому з уст, змовк i зiтхнув. – Беларабiв батько втiк зi мною, – знову почав вiн спокiйнiше, – i пристав до падрисiв на Суматрi. З нього вийшов могутнiй володар. Белараб був тодi ще юнаком. Ото були часи! Я iздив уздовж берегiв i смiявся з крейсерiв; я навiть бачив боi в Батакськiй краiнi, бачив, як тiкали голландцi; я був, коли брали Сiнгал, i втiк. Це я давав поради мананкабським вождям. Тодi про мене багато писали в голландських газетах. Вони казали, що я француз, який передався до магометовоi вiри…
Нахилившись через бильця, задихаючись i похитуючись, вiн лаяв i кляв усi газети на свiтi.
– Усе залежить вiд Белараба, – спокiйно мовив Лiнгард. – Вiн раджа на «Березi Притулку». Але нам треба людей.
– Отже, спущено всiх чортiв, – сказав Йоргенсон. – Ви почали. Ну, тепер стережiться…
– Якщо не помиляюсь, усе буде гаразд, – зауважив Лiнгард. – Всi вони знають, що треба робити. Я тримаю iх у руках. Як ви гадаете, чи Белараб певна людина?
– Я не бачив його п’ятнадцять рокiв, але найголовнiше, що вся наша справа непевна, – промурмотiв Йоргенсон.
– Кажу вам, що я все визначив i нiчого непевного не може бути. Було б краще, якби в мене був там якийсь бiлий, щоб доглядав за всiм. Там багато всякого припасу й зброi, i Белараб, певно, не протестував би, якби хтось доглядав цього. А ви, часом, не потребуете чого? – додав Лiнгард, полiзши в кишеню.
– Нi, я маю що iсти, – коротко вiдповiв Йоргенсон. – Киньте все це, – прохопився вiн. – Краще вже зразу кинутись за борт. Гляньте на мене. Я виiхав вiсiмнадцятирiчним хлопцем, знаю англiйську, говорю голландською, багатьма дiалектами цих островiв… Я бачив таке, вiд чого у вас на головi волосся стало б сторч, але я забув мову, свою рiдну мову[45 - Йоргенсон – норвежець.]. Я торгував, воював, нiколи не порушував слова нi з бiлими, нi з тубiльцями. А подивiться на мене. Якби не було моеi староi, помер би десь у канавi ще десять рокiв тому. Все покинуло мене: молодiсть, грошi, сила, надii, навiть сон. Тiльки вона й досi тримаеться цього покидька.
– Це говорить на користь i iй, i вам, – пiдбадьорюючи, мовив Лiнгард.
Йоргенсон покрутив головою.
