скачать книгу бесплатно
– Тепер давайте листа, – сказав Лiнгард.
Передавши листа через стiл, Картер знову почав розглядатися навколо. Лiнгард вийняв листа з не залiпленого конверта, адресованого командировi будь-якого англiйського корабля у Яванському морi. Лист було видруковано на бланку з написом «Шхуна-яхта „Пустельник”». Датований чотири днi тому, лист сповiщав, що туманноi ночi яхта сiла на мiлину коло низького берега Борнео. На думку капiтана, судно занесло туди глибокою весняною водою. Берег, очевидячки, був зовсiм безлюдний. За чотири днi вони здалеку бачили тiльки двое малих тубiльних суден. Наприкiнцi листа господар яхти просив кожного командира корабля, що повертаеться назад Зондською протокою, сповiстити про становище яхти в Анджер або якомусь англiйському чи голландському вiйськовому судну. Лист кiнчався завчасною подякою та обiцянкою повернути всi витрати за надану допомогу.
Поволi згортаючи лист, Лiнгард промовив: – Я не буду нi в Анджерi, нi поблизу нього.
– Гадаю, що можна повiдомити перше-лiпше мiсто, – сказав Картер.
– Лиш не те, де я буду, – вiдповiв Лiнгард, знову розгортаючи листа й тривожно дивлячись на нього.
– До того ж вiн не дуже докладно описуе берег, та й широта непевна, – провадив Лiнгард.
Картер прокашлявся й повагом почав змальовувати обриси тих берегiв, i кожне його слово виявляло точнiсть спостережень, зiркi очi моряка, здатного швидко помiтити основнi риси незнайомоi землi й незнайомого моря. Вiн оповiдав стисло, точно визначаючи заплутанi рифи й пiщанi мiлини, що серед них якимось дивом проскочила в темрявi яхта перед тим, як загрузла.
– Година на морi досить ясна, – зауважив вiн, спинившись, щоб випити. Лiнгард слухав його уважно й нетерпляче. А Картер казав далi:
– На пiвденному березi я помiтив двое високих побiлених дерев; певно, хтось, опинившись у цiй бухтi, добре побiлив iх: одне – вгорi, друге – внизу. Я гадаю, що це якась прикмета або межа… В чiм рiч, капiтане?
Лiнгард скочив на ноги, але Картерiв вигук примусив його знову сiсти.
– Нiчого, нiчого… Скажiть менi, скiльки людей у вас на яхтi?
– Двадцять трое, крiм господаря, його дружини й одного iспанського джентльмена, приятеля, що вони пiдчепили в Манiлi.
– Ви йшли з Манiли?
– Так. В Батавiю. Господар хоче вивчити колонiальну систему голландцiв. Вiн хоче розкритикувати ii. Коли стоiш на вахтi, то мимоволi пiдслухуеш – самi знаете. Потiм ми пiдемо до Цейлону, щоб стрiти там поштовий пароплав. Господар повернеться додому суходолом, через Єгипет. А яхта пiде в об’iзд навколо рогу Доброi Надii.
– Жiнка? – спитав Лiнгард. – Ви кажете, на яхтi жiнка. А ви озброенi?
– Не дуже, – недбало вiдповiв Картер. – Ми маемо кiлька мушкетiв i двi спортивнi рушницi, оце й усе. Гадаю, що цього або забагато, або ж замало, – додав вiн, мляво посмiхаючись.
Лiнгард пильно подивився на нього.
– Ви на тому суднi йшли з Англii? – спитав вiн.
– Нi! Я прибув на яхту, коли вийшов iз госпiталю в Гонконзi. До того плавав два роки бiля китайських берегiв.
Спинившись, вiн пошепки пояснив: – На суднах з опiумом. Мiдних гудзикiв тодi на менi не було. Мiй корабель залишив мене в Гонконзi, а я потребував роботи й тому згодився iхати на яхтi, бо не хотiв вертатися додому. Крiм того, дуже тяжко працювати зi старим Робертсоном iз «Лаiмуни». Це мiй корабель. Ви, капiтане, чули про нього?
– Так, чув, – швидко вiдповiв Лiнгард. – Слухайте, мiстере Картер, яким шляхом вирушив у Сiнгапур ваш старший офiцер? Протоками Рiо?
– Мабуть, – вiдповiв Картер трохи здивовано. – А чому це ви питаете?
– Так, хочу знати… Що таке, мiстере Шоу?
– З пiвночi, сер, насуваеться чорна хмара, i от-от почнеться вiтер, – вiдповiв Шоу з дверей, пильно дивлячись на карафку.
– Може, вип’ете чарку? – сказав Лiнгард, пiдводячись. – А я пiду нагору подивитися.
Вiн вийшов на палубу. Тим часом Шоу пiдiйшов до столу й почав мовчки поратися бiля пляшок, тримаючи iх iз перебiльшеною обережнiстю, нiби наливаючи смертельну отруту. Заклавши руки в кишенi й одхилившись назад, Картер пильно й холодно оглядав його з голови до нiг. Штурман пiднiс чарку до губ, гостро глянув на незнайомого i помалу випив.
– Ви, мiстере, маете добрий нюх, щоб нишпорити в темрявi за кораблями, – мовив вiн, ставлячи чарку на стiл.
– Дурницi! Я побачив вас саме на заходi сонця.
– Знали, куди дивитися, – мовив Шоу, пильно глянувши на нього.
– Я дивився на захiд, де було ще трохи свiтла, кожна розумна людина так зробила б, – нетерпляче вiдказав Картер. – Що вам треба вiд мене?
– Так, ви здатнi плести язиком…
– Нiколи не стрiчав такого чоловiка, – мовив недбало Картер. – Вам, здаеться, якийсь клопiт засiв до голови?
– Я не люблю човнiв, що крадькома пiдходять до корабля, особливо, коли менi доручено вахту на палубi. Я маю добрi очi, не гiршi, нiж у наших портових морякiв, й ненавиджу, коли мене морочать обмотаними веслами й iншими чортячими вигадками. Подумаеш, цяця! Яхтовий офiцер! Цi моря, мабуть, напхом набитi такими яхтсменами. Я вважаю, що ви пiдло пожартували зо мною. Коли заходило сонце, я сказав своему старигановi, що нiчого не видно; так воно й було насправдi. І я певен, що ви випадково натрапили на нас; а про захiд сонця й рiзнi там напрямки ви просто наплели. Збрехали! Бо я знаю, що ви навмання прийшли з обмотаними веслами. Хiба ж це пристойно?
– Я мав пiдстави, обмотуючи весла, бо хотiв проскочити повз затоку, де стояло на приколi якесь тубiльне судно. То була тiльки звичайна обережнiсть малого, неозброеного човна. Я вас добре бачив i зовсiм не мав намiру лякати. Слово честi!
– Я хотiв би, щоб ви потрапили кудись iнше, – сказав Шоу. – Бо ненавиджу, коли хтось призводить мене до такого непевного й помилкового становища. О! Мене кличе стариган.
Вiн швидко вийшов iз каюти, а скоро потому Лiнгард зiйшов униз i знову сiв до столу проти Картера. Обличчя його було серйозне й рiшуче.
– Зараз почнеться вiтер, – промовив вiн.
– Тодi, сер, – сказав встаючи Картер, – вернiть менi цього листа, i я поiду, як тут кажуть, нишпорити за iншим кораблем. Сподiваюся, що ви повiдомите про нас там, де ви будете!
– Я iду до яхти, а листа збережу, – рiшуче сказав Лiнгард. – Я вже точно уявляю собi, де вона, i мушу iхати визволяти тих людей. Вам, мiстере Картер, пощастило, що ви натрапили на мене. Менi теж пощастило, – додав вiн, знизивши голос.
– Та-ак, – протяг Картер. – Чималу торбу грошей дiстанете, якщо витягнете яхту, але я певний, що ви не дуже-то допоможете iй. Краще я зостануся тут, щоб повiдомити якусь канонiрку…
– Ви мусите повернутися зi мною на свое судно! – рiшуче сказав Лiнгард. – Киньте думати про канонiрку.
– Тодi я не виконаю наказ, – доводив Картер. – Адже менi велiли сповiстити звичайний або вiйськовий корабель. Розумiете? Я не боюся швендяти кiлька днiв у широкому морi. Накажiть, капiтане, налити в мое барило свiжоi води, i я поiду.
– Дурницi! – гаркнув Лiнгард. – Ви поiдете зi мною, покажете мiсце i… i допоможете. А я вiзьму вашого човна на буксир.
Це не переконало Картера. Тодi Лiнгард поклав свою важку руку йому на плече.
– Ось послухайте, хлопче. Я – Том Лiнгард, i на цих островах немае нi одного бiлого й тубiльця, що не чув би про мене. Доля занесла вас на мiй бриг, i ви тут мусите лишатися. Мусите!
Останне «мусите» пролунало гостро й грiзно, як пiстольний пострiл. Картер навiть одступив.
– Чи не маете ви на думцi силомiць затримати мене? – спитав вiн тривожно.
– Силомiць? – повторив Лiнгард. – Це залежатиме вiд вас. Я не дозволю вам вишукувати якiсь там судна, бо ваша яхта сiла в дуже невигiдному для мене мiсцi. А шлюпки вашi понаводили б сюди чортячих канонiрок, що ширили б скрiзь чутки про цю мiсцевiсть, спокiйну, вiдлюдну й найзатишнiшу. Принесла вас лиха година на мою голову! Та на мое щастя ви натрапили на мiй корабель. І я триматимусь свого.
Лiнгард опустив свiй важкий кулак на освiтлену лампою чорну скатертину; дужi пальцi мiцно вп’ялися в тверду долоню. На мить вiн затримав кулак на столi, наче хотiв показати Картеровi, як вiн мiцно тримае його в руках. Потiм повiв далi:
– Хiба ви не знаете, у якому шершневому гнiздi заплуталася ваша дурнувата яхта? Скiльки, на вашу думку, коштуе тепер iхне життя? Анi копiйки, якщо вiтер не подме ще двадцять чотири години. Подумайте! Це справдi так! І, може, тепер, коли ми з вами сперечаемось, уже запiзно.
Лiнгард стукнув пальцями по столу, i чарки, наче прокинувшись вiд його промови, тоненько й жалiбно задзвенiли. Картер стояв, спершись на шафу. Вiн був уражений несподiваним тоном розмови i не спускав очей з обличчя Лiнгарда; щоки його трохи запали. Мовчання в каютi тяглось кiлька секунд, але Картеровi, що тривожно чекав, воно видалося надто довгим. Нараз вiн почув чiтке цокання годинника, i йому здалося, що то стукало з переляку маленьке металеве серце.
– Канонiрка! – вигукнув Лiнгард, наче тiльки в цю мить усвiдомив незвичайну складнiсть становища.
– Якщо ви не повернетесь зо мною до яхти, то дуже швидко вам нiкуди буде повертатися. Ваша канонiрка не знайде там жодного кораблевого ребра, жодного трупа й навiть знака. Анiчогiсiнько! Вам треба не шкiпера з канонiрки. Вам потрiбний я. Бо ви не уявляете свого щастя, а я знаю свое. Ось слухайте…
Вiн торкнувся пальцем Картерових грудей i сказав iз несподiваною лагiднiстю в тонi:
– Я бiлий зверху i всерединi й не кину на поталу беззахисних людей, особливо жiнку, а якщо зможу – допоможу iм. Коли ж я не допоможу, то нiхто вже не допоможе. Розумiете – нiхто! Замало вже часу для цього. Але я такий, як i iншi люди; я не дам iм загинути, бо не можу байдуже ставитися, коли трапилося лихо.
Голос його був переконливим i майже ласкавим. Вiн тримався за гудзика Картеровоi куртки, злегка притягнувши його, й конфiденцiйно вiв далi:
– Так трапилося, мiстере Картер, що я, одверто кажучи, швидше застрелив би вас на мiсцi, нiж дозволив би здiймати бучу в цьому морi ради якоiсь там чортовоi яхти. Я повинен зважати на життя iнших людей, моiх друзiв, на обiцянки i… i на самого себе. Ось чому я змушений затримати вас, – закiнчив вiн.
Картер глибоко зiтхнув. З палуби чути було тиху ходу та невиразнi слова. Шоу голосно наказав:
– Крiпи бом-брамселi[21 - Бом-брамсель – прямий парус нагорi.], тиндале!
– Дивний випадок, – пробурмотiв Картер, дивлячись на пiдлогу. – Ви якась чудна людина. Однак менi хочеться вам вiрити, якщо ви з вашим гладким помiчником не двое божевiльних, що втекли, захопивши цей бриг. Пiдшкiпер чiплявся до мене за те, що я натрапив на ваше судно, а тепер ви хвалитеся швидше застрелити мене, нiж вiдпустити. Та мене це не дуже непокоiть, бо однак рано чи пiзно вас повiсили б за це. Якщо ж iз того, що ви тут казали, хоч половина правди, то я повинен якнайшвидше повернутися до яхти, хоч менi й здаеться, що ваш приiзд iм мало допоможе. Я ж, може, хоч трохи став би iм у пригодi… хоч все це дуже дивне… Можна менi iхати у своему човнi?
– Як хочете, – сказав Лiнгард. – Бо незабаром налетить шквал iз дощем.
– Менi доручено човна, i я мокнутиму в ньому разом зi своiми хлопцями. Дайте нам, капiтане, добру кодолу.
– Це вже зроблено, – мовив Лiнгард. – Ви, здаеться, досвiдчений моряк i повиннi зрозумiти, що намагатися вислизнути вiд мене, – марна справа.
– Ви надто певнi себе, пане капiтан, – мовив Картер. – І якщо я перерiжу кiнець[22 - Кiнець – всякий мотуз на кораблi, крiм кодоли та снастей.] пiд час шквалу, то буду щасливий вас нiколи бiльше не бачити.
– Тiльки спробуйте, – застерiг Лiнгард. – Я маю очi на бригу, юнацькi очi, що бачитимуть човен навiть тодi, коли ви брига не зможете бачити. Менi подобаються такi люди, як ви, але якщо ви дратуватимете мене, то я знайду вас i потоплю, щоб менi з мiсця не зiйти.
Зиркнувши на нього, Картер ударив об поли руками.
– Присягаюся лордом Гаррi! Але якби зо мною не було людей, я обов’язково зробив би цю спробу просто заради спорту, хоч ви так певнi своiх сил, капiтане, що могли б пiдбурити i святого до непокори.
Добрий гумор знову повернувся до нього, але, засмiявшись, вiн зразу знову споважнiв.
– Не бiйтеся, – мовив вiн, – я не втечу. Коли ж трапиться рiзанина, на яку ви, здаеться, натякаете, то обiцяю вам, що я теж буду на своему мiсцi i…
Вiн простяг руки i глянув на них.
– І ось цi руки подбають про це, – додав вiн, як i перше, безжурно розтягуючи слова.
Однак господар брига, що сидiв, спершись лiктями на стiл i закривши лице руками, несподiвано запав у роздум, такий зосереджений i глибокий, що, здавалось, нiчого не чув, не бачив i навiть не дихав. Вигляд цiеi людини, захопленоi думами, вразив Картера значно бiльше, нiж пригоди цiеi ночi. Якби його дивний господар нараз зник з очей, вiн би не почувався нiяковiше в цiй каютi, де годинник настирливо вистукував марнi хвилини штилю, щоб потiм так само уперто вистукувати непотрiбнi хвилини шторму.
III
Постоявши хвилину, Картер вийшов на палубу. Небо, море й сам бриг зникли в глупiй задушливiй темрявi, що дедалi все збiльшувалася. Величезна хмара мчала небом, немов шукаючи маленьке судно, а знайшовши, зачепилась i зависла над ним. Тiльки на пiвднi було видно тремтливий вiдблиск, сумний i кволий, як звиклий спогад про зоряне сяйво. А на пiвнiч, немов доводячи неможливе, на темному тлi неба ще чорнiший клапоть визначав смугу страшного шквалу, що насувався. Миготiння на водi зникло, i незриме море лежало нiме й тихе, нiби нагло вмерло з жаху.
Картер нiчого не бачив. Вiн почував, що навколо нього сновигали люди, чув у темрявi тихий шепiт, наче вони переказували одне одному таемницi, важливi чи ганебнi. Нiч поглинала слова й полонила все, навiть звуки, не залишаючи нiчого, крiм несподiванок, якi, здавалося, шугали бiля кожного, готовi простягти свою жахливу таемничу руку, щоб раптом схопити за горлянку. Навiть безжурна вдача молодшого офiцера опiумних суден збентежилася в цю зловiсну хвилину. Що це за корабель? Що за люди? Що трапиться завтра? Що буде з яхтою? З ним? Вiн нагло вiдчув щось непевне, якiсь лихi ознаки з усiх бокiв. Це безглузде передчуття на мить злякало його, i вiн мiцно схопився за кiльце дверей каюти.
Голос Шоу, що пролунав коло самiсiнького його вуха, розiгнав цi неспокiйнi думки.
– О! Це ви, пане. Таки вийшли, – сказав повiльно помiчник капiтана. – Виявляеться, що нам доведеться взяти вас на буксир. З усiх чудних iнцидентiв цей найдивовижнiший. Човен закрадаеться до вас iз безвiстi й раптом виявляеться довгоочiкуваним другом! Ви, мабуть, один iз тих друзiв, що iх шкiпер мав зустрiти десь тут. Чи не вас часом? Я бiльше знаю, нiж ви гадаете. Ми iдемо до… Ну, кажiть же… iдемо… гм, гм… Ви ж знаете?
– Так. Я знаю. А ви? – невинно спитав Картер.
Шоу на хвилину замовк.
– Де шкiпер? – запитав вiн нарештi.
– Вiн, немов скам’янiлий, сидить там унизу. Де мiй човен?
– Ваш човен телiпаеться за кормою. А ви, на мою думку, так само неотесаний, як i зрадливий. Так само.
Картер рушив до гакаборта, але раптом натрапив на когось, хто метнувся вбiк. Йому здалося, що ця нiч може довести когось до божевiлля i той трахне його по головi, якщо вiн тiльки в силi буде пiдняти лома. Картер зовсiм роздратувався i голосно сказав, звертаючись до Шоу:
– А я думаю, що вам iз вашим шкiпером поганенький кiнець прийде.
– Я гадав, що ви вже у своему човнi, – хiба роздумали? – спитав бiля нього низьким голосом Лiнгард.
Картер навпомацки пiшов уздовж поруччя й налапав мотуз, що, здавалося, сам собою тягся в темряву. Вiн гукнув до човна й одразу ж почув хлюпання води бiля прови, бо човен швидко пiдтягли до судна. Потiм перехилився через бильця й нараз зник, наче впав у безодню. Лiнгард ледве розiбрав слова:
– Лови мене за ногу, Джоне.
З човна долинули глухi звуки та якийсь голос вiдказав:
– Єсть.
– Тримайтесь далi вiд пiдзору[23 - Пiдзiр – корпус корабля, нижче вiд борту й вище вiд кiля.], – застережливо скавав Лiнгард. – Бриг може взяти хiд назад, якщо шквал не вдарить на нього зразу.
– Добре, я подбаю, – почулася вiдповiдь iз води.
Лiнгард пiдiйшов до лiвого борту, пильно подивився в чорну купу низьких хмар i наказав:
– Пiдбрасопте[24 - Брасопити – набирати парусiв для повного ходу.] для лiвого галсу[25 - Галс – напрямок.], мiстере Шоу.
Тривожний i тужливий звук, схожий на зiтхання якоiсь величезноi тварини, пролунав над високими щоглами непорушного брига. Звук усе дужчав, потiм на мить стих, i натягнута снасть брига жалiбно забринiла, вторячи погрозливому гурчанню вiтру. Поволi великi й довгi хвилi вкрили поверхню води. За хвилину щось величезне й неспокiйне вискочило з темряви на море, розбурхуючи на ньому синясту пiну. Перша хвиля шквалу обдала бриг колючим дощем i бризками. Наче переможене дужим приступом, судно на мить застигло на мiсцi, здригаючись вiд вершечкiв щогл до кiля, а в темнiй височинi несамовито тiпалися й лопотiли вiтрила. Нараз обидва марселi надулися з подвiйним гарматним пострiлом, i бриг похилився набiк. Шоу з усього маху впав на люк, а Лiнгард, схопившись за бильця з надвiтряного боку, вiдчув, як судно рванулося вперед. Палуба вирiвнялась, i бриг пiшов, полегшуючи натиск вiтру на надуту поверхню вiтрил. Тiльки iдеальнi лiнii судна i досконала форма його корпусу врятували вiтрила, а може й снастi, даючи спроможнiсть майже перекинутому бригу з блискавичною швидкiстю прокладати собi шлях. Лiнгард глибоко зiтхнув i трiумфально закричав до Шоу, що борсався пiд вiтром i дощем, намагаючись добутися до свого командира:
– Усе гаразд. Витримав!
Шоу спробував заговорити, але зразу ж наковтався теплоi води, що ii вiтер цiлими водоспадами лив на судно. З кожноi реi й ванти[26 - Ванти – мотузянi скрепи для щогл.] стiкали в надвiтряний бiк могутнi струменi води. Здавалося, що цей переможний, нестерпний потоп нiколи не скiнчиться. Та нараз вiн спинився. За кiлька хвилин злива пробiгла вздовж брига, i раптом висока сива стiна вiдiйшла в темряву пiд лютий шепiт розiрваних хмар, що теж вiдсувалися. Вiтер почав залягати[27 - Залягати – вщухати.].
На пiвнiчнiй частинi обрiю в темрявi з’явилися три зiрки, що миготiли на високих гребенях хвиль, мов голови далеких плавцiв; рiвний край хмари вiдсувався по небу, як величезна залiзна штора, що змотувалася вниз якоюсь могутньою машиною. Бадьора свiжiсть дмухнула iз зоряного неба, наче цим штормом було отворено дверi в новий свiт. Це був поворот до життя, поворот у безмежну просторiнь; земля виринула з-пiд темного покрову, щоб зайняти мiсце в оновленому й без краю блискотливому всесвiтi.
Бриг, трохи нагнувшись, легко бiг по водi, зневажливо штовхаючи вбiк юрбу розбурханих хвиль, розгортаючи за собою в бентежнiй темрявi моря широку смугу кипучоi пiни. Далеко за кормою, на кiнцi кодоли, що занурювалася часом у шумливу пiну, плив за бригом невеликий темний силует.
Лiнгард вийшов на корму й, тримаючись руками за гакаборт, пильно шукав очима Картерового човна. З першого ж погляду вiн заспокоiвся. Шлюпка йшла на буксирi, на кiнцi довгоi кодоли, i Лiнгард одвернувся, пильно глянувши в надвiтряний бiк. Було пiв на першу, i Шоу, заступлений Вазубом, пiшов униз. Перед тим, як спуститися, вiн сказав Лiнгардовi:
– Я пiду, сер, якщо ви не збираетесь пiддати ходи.
