скачать книгу бесплатно
– Не тепер, – вiдповiв Лiнгард, заклопотаний. Шоу спустився, обурений, що не використовують похiдного вiтру.
На верхнiй палубi темношкiрi матроси в облиплiй одежi, тремтячи, неначе вони побували за бортом, скiнчили вiддавати реi й розплутували приладдя. Касаб, повiсивши фор-марсель-фал на стропки, набундючившись, пiшов на шкафут до групи матросiв, що стояли на дозвiллi бiля баркаса, пильно оглядаючи байдужi обличчя. Матроси поступилися, щоб дати мiсце, i вiн сiв.
– Люди, це був великий дощ i страшний вiтер, – авторитетно промовив вiн, – але цей вiтер не пошкодить бриговi. Я знав це, коли стояв там, пильнуючи дорученого менi вiтрила.
Матроси щось прошепотiли мляво й невиразно.
Через бильця вдарила iм в обличчя велика хвиля, розбившись на тяжкi краплини, колючi, як град. Почувся обурений, придушений стогiн. Хтось зiтхнув. Хтось конвульсiйно засмiявся, клацаючи зубами. Проте нiхто не пiшов геть. Малий касаб витер лице i вiв далi своiм скрипучим голосом пiд акомпанемент шипучих морських звукiв, що ритмiчно добувалися з-за корми.
– А ви чули, як вiн кричить на вiтер – навiть дужче за нього? Я чув, стоячи спереду. І ранiш, за багато рокiв моеi служби у цього бiлого чоловiка, я часто чув, як вiн вигукував своi чарiвнi слова, що все рятують. Це правда. Спитайте Вазуба, що теж хаджi, як i я.
– Я бачив кораблi бiлих, що, потопаючи, трощилися разом зi щоглами, як i нашi прау[28 - Прау – великий човен, чайка.], – сумно зауважив худорлявий парубок, тремтячи i похнюпившись поруч касаба, та намагаючись схопити руками своi лопатки.
– Так, – погодився касаб. – Усi бiлi – дiти сатани, та декому з них надаються ознаки прихильностi. Добре коритися таким людям на морi чи в бою. Я бачив господаря цього брига, як вiн бився з дикунами, що iдять своiх ворогiв, i, стоячи обiч нього, бився без нiякого страху, бо чари його (а iх вiн безперечно мае) захищають i його слуг. Я правовiрний, i камiнь не доторкнеться до мого чола. Проте нагорода за перемоги йде вiд цих проклятих. Шiсть рокiв плавав я з цим бiлим; спершу наглядав за стерном, бо я людина моря, народився на прау й досвiдчений у цiй роботi. Тепер через те, що знаю всi його бажання, дбаю за все на цьому кораблi.
Кiлька голосiв промурмотiло: «так, так». Люди терпляче стояли пiд бурханням вiтру й рясними наскоками бризкiв. Мiцно спершись на баркас, усi вони трималися вкупi, балансуючи пiд легке гойдання корабля. Вiтер завивав мiж нахиленими щоглами, обгортаючи темнi й мовчазнi людськi постатi своiм холодним подихом.
Бригову прову спрямовано було так, щоб оминути з надвiтряного боку маленькi острови Карiматськоi групи. Досi вони були схованi в темрявi, але обидва вахтових вигукнули разом, сповiстивши, що перед провою – земля. Лiнгард, стоячи з пiдвiтряного боку, стежив, доки з’явився перший острiвець. Коли берег був майже перед бригом, вiн дав наказ, i Вазуб швидко вийшов на головну палубу. Стерно поклали пiд вiтер, реi вирiвнялись, а мокра парусина грот-марселю, важко розмахнувшись, прилипла до щогли. Блискуча смуга кораблевого слiду зникла. Судно втратило напрямок i почало занурятися провою в зиб, що швидко пробiгала повз нього. І з кожним пориванням судна вiтер завивав у розгойданих щоглах жалiсно й нудно.
У той час як бриг ладнав до спуску шлюпку, Картер стояв, балансуючи бiля корми своеi розгойданоi шкаралупки. Вiн двiчi гукнув, щоб довiдатись, у чiм рiч, бо нiяк не мiг розiбрати в темрявi, що то за натовп людей на кормi.. Йому не вiдповiли, хоч вiн i бачив на кормi людську постать, яка, мабуть, стежила за ним. Вiн збирався гукнути втрете, коли почув стукiт талiв[29 - Талi – мотузки на блоках для спуску човна з корабля.], важке хлюпання й голосну розмову – i темна маса човна, вiдокремившись вiд борту, промайнула повз нього на гребенi хвилi. З хвилину вiн бачив на зоряному небi контури човна, голови людей, весла, якими швидко гребли, та швидко все зникло з очей. Потiм ще раз з’явилось у далечинi й зовсiм щезло.
– Нащо вони спустили човна?! – гукнув Картер, падаючи на мiсцi. Вiн згадав, що бачив кiлька годин тому три тубiльних прау, якi шугали помiж островами. Спершу йому спало на думку перерiзати кодолу, погнатися за човном i виявити… Що ж виявляти? Вiн одразу ж покинув цю думку. Що мiг вiн зробити?
Переконання, що яхта з усiма людьми перебувала в небезпецi, знову охопило його, а певнiсть, що господар брига йшов на допомогу, нiтрохи не зменшувала його тривоги. Навпаки, це тiльки збiльшувало неспокiй.
Лiнгард говорив iз ним так, немов це море було його власне, а люди, що загрузли на мiлинi, нiби пiдкрадалися до якоiсь його таемницi, загрузнувши якраз там, де вiн зi своiми друзями чинив своi химернi справи. Тому цей бiлий видавався йому небажаним рятiвником. Безперечно, човна спустили, щоб зв’язатися з тими прау, яких вiн бачив й обминув увечерi. Справа непевна. Проте найкраще було плисти за бригом i в потрiбну хвилину застерегти iх… Застерегти проти кого? Капiтан був цiлком одвертий iз ним. Проти чого ж застерiгати? Картера вразило, що вiн не мав анi найменшоi уяви про те, що могло трапитись. Цей дивний визволитель сам нiс звiстку про небезпеку… певна рiч, вiд тубiльцiв. А проте вiн сам був у спiлцi з тубiльцями. І це цiлком очевидно, бо цей човен, спущений вночi… Картер вилаявся. Його збентеження ставало вже фiзичним болем, коли вiн, мокрий, неспокiйний i мовчазний, сидiв бiля стерна, гойдаючись на хвилях. Перед його очима пiдiймався i, нахиляючись, спускався високий, чорний корпус брига, занурюючи свою корму в страшнi запiненi хвилi. Анi звуку не чути було Картеровi з брига. Здавалося, корабель покинуто, i тiльки нерухомий людський силует стояв бiля гакаборта, очевидячки наглядаючи за ними. Картер наказав загребному пiдтягтися ближче й гукнув:
– Гей, бриг! Якесь ушкодження?
Вiн, прислухаючись, чекав. Темний силует мовчки стежив, i тiльки згодом почулося коротке: – Нi!..
– Ви ще довго лежатимете в дрейфi?[30 - Дрейф – безвладна позицiя судна пiд вiтром.] – гукнув Картер. – Не знаю. Тримайтеся далi вiд корабля. Зачепимо вас, як не вiдiйдете.
– Одпусти, Джоне! – наказав Картер. – Одпускай, щоб далi вiдiйти. Здаеться, вони не дуже балакучi.
Кодола витяглась, i мiрне хвилювання моря вiдiгнало човна вiд брига. Картер трохи повернувся й глянув на землю. Схожа на високий неправильний конус, вона стримiла з пiдвiтряного боку на вiддалi одноi чи пiвтори милi. Клекiт прибою, що розбивався мiрними вибухами об пiднiжжя землi, чути було навiть проти вiтру. Втома вiд кiлькаденноi подорожi в човнi перемогла тривогу Картерових думок, i вiн поволi втрачав уяву про час, хоч i не губив свiдомостi свого становища. В тривожному снi вiн чув, як гомiн прибою перетворювався на величезний гуркiт, а просинаючись, помiчав, що високий острiвець ставав усе бiльшим, i бiла пiна облямовувала його пiдгiр’я. Нiщо не ворушилось, не гомонiло на мовчазному бригу. Картер бачив, що вiтер, а з ним i море, вщухае, й знову дрiмав. Коли, здригнувшись, розплющив очi, то здивовано побачив нову зiрку, що злетiла вгору з-за берега i несподiвано згасла. Двi ще бiльшi зiрки злетiли за нею слiдом i теж, досягши тiеi самоi висоти, зникли.
– То ракети, чи що? – крiзь зуби спитав один матрос.
– Так, ракети, – сердито вiдповiв Картер. – А що то далi буде? – понуро пробурмотiв вiн сам до себе.
У вiдповiдь на це з похмурого брига, сердито стрельнувши, спалахнув промiнь вогню, що враз розсипався дощем iскор. Тiльки одна з них, бiла й блискуча, спинилася, повиснувши вгорi, i, яскраво засяявши, легко вибухнула. В ту мить Картер побачив бригову прову, спрямовану за вiтром, розгойданi реi, надутий грот-марсель i почув виразне плюскання хвиль, що вiдскакували вiд прови. За хвилину кодола витяглась, i Картерiв човен, здригнувшись, кинувся слiдом за бригом.
Нахилившись уперед, Картер стежив, чуйний та уважний. Матроси сидiли, зiщулившись, на банках[31 - Банка – лава на човнi.] i куняли. Важко керувати човном, щоб потрапляти за судном, що скаче, але Картеровi це не заважало думати про свое незвичайне становище й непевне майбутне.
Тепер його найдужче непокоiла яхта: чи побачить вiн ii знову? З почуттям великого задоволення Картер спостерiг, як бриг розпустив своi вiтрила. Решту ночi вiн просидiв, стиснувши румпель, втупивши очi в темну парусинову пiрамiду, що пливла впевнено попереду, трохи похитуючись.
IV
Бриг, керований Лiнгардом, ще пiв дня лавiрував протоками помiж коралових рифiв. На вiдстанi пiстольного пострiлу вiн оминув довгу смугу пiдводного камiння, що повистромлювало своi чорнi горби з кипучоi пiни жовтого моря. Коли бриг обiйшов цей пiскуватий пагорок з надвiтряного боку, з-за бурунiв, пiскуватих мiлин i купи скель показалась яхта, що лежала, нахилившись набiк, чорна й нерухома, на безмежному дзеркалi мiлкоi води. Довгi, голi щогли були трохи нахиленi, неначе гнав ii великий вiтер. Люди на бригу були враженi жалюгiдним виглядом яхти.
– Ось вона! – крикнув Шоу, зодягнений у чистий бiлий костюм. – Добре вона загрузла, сер? І на мою думку, – в намулi.
– Так, це намул, – поволi вiдказав Лiнгард, прикладаючи пiдзорну трубу до очей. – Збийте грот, мiстере Шоу, – наказав вiн, пильно дивлячись на яхту. – Ми ще попокрутимось тут.
Вiн поклав трубу й вiдiйшов вiд поруччя. З годину ще поповодив вiн iз недбайливою певнiстю свое маленьке судно заплутаними та вузькими протоками, i, здавалося, жодна пiщинка, жодна камiнючка зрадливого дна не могла сховатися вiд його ока. Вiн керував кораблем так смiливо, що Шоу, який стояв на провi, аж забивало дух. Коли бриг прямував на мiлину, його не повертали доти, доки вигук матроса з лотом не сповiщав, що в них пiд кiлем не бiльше як три фути; а коли бриг пiдходив до схованих, довгих i гострих рифiв, де лот був нi до чого, стерно повертали тiльки тодi, як водорiз торкався вузькоi смуги пiни, що обрамляла рифи.
Лiнгард любив свiй бриг, як люблять тiльки чоловiки. Ця любов була така велика, що вiн заспокоювався тiльки тодi, коли бриг виявляв усi своi властивостi (силу, вiдданiсть, витривалiсть), задовольняючи його вибагливi вимоги найвищою мiрою. Кожен помах вiтрил, що злiтали в повiтрi, захоплював його серце гострою насолодою. А нiжний шепiт води, який виявляв, що його чудове судно нi на мить не мiняло свого курсу, був йому дорожчий, нiж комусь iншому нiжне шепотiння ласкавих слiв. У такi хвилини вiн жив iнтенсивно, i в розпалi сильного почуття йому хотiлося притиснути до грудей свое маленьке судно. Воно було для нього цiлим свiтом, сповненим справжньоi радостi.
Люди на яхтi, напружено стежачи за першим парусником, якого вони бачили з того часу, як загрузли бiля цього вiдлюдного берега, незабаром розчаровано помiтили, що то був всього-на-всього невеликий торговий бриг. Вiн лавiрував, пробиваючись мiж гострих скель, мабуть, щоб зв’язатися з ними й допомогти. На спiльну думку яхтового екiпажу, мало толку можна було сподiватися вiд такого судна. Тiльки капiтан яхти зауважив боцмановi:
– Ця людина, певно, все тут добре знае. Бачиш, як вiн керуе своiм бригом. Я не одмовлюсь, коли вiн нам допоможе, бо невiдомо, Джордж, коли ми вилiземо з цiеi муляки.
Бриг нiяк не мiг досягти пiвденноi частини рифiв, де загрузла яхта, i повернув востанне на самiсiнькому кiнцi цiеi грузькоi мiлини. Незабаром вiн узяв другий галс, i, зменшивши вiтрила, судно, щоб добутись до мiсця, де мали кинути якiр, пiшло пiд марселями, нижнiми стакселями[32 - Стаксель – косий парус.] та клiвером[33 - Клiвер – переднiй парус.]. Вiдстань мiж бригом i яхтою зменшилася на чверть милi; та яхта застряла провою на схiд, а бриг помалу посувався в пiвнiчно-схiдному напрямку; отже, плив, так сказати, вздовж яхти. Лiнгард бачив iз палуби всiх, що мовчки дивилися на бриг.
Невисокий червонолиций чоловiк iз сивими бакенбардами, що стояв коло поруччя на шкафутi яхти, махнув картузом iз золотим галуном. Лiнгард махнув у вiдповiдь рукою. Ближче до корми, пiд бiлим наметом, вiн побачив двох чоловiкiв i жiнку. Один чоловiк i ледi були в синьому, а другий, дуже високий – у бiлому. Стояв вiн, тримаючись за пiдпору намету. Лiнгард виразно бачив iх; вони дивилися на бриг у бiноклi, повертались один до одного, ворушили губами й, здавалося, були здивованi. Великий собака зiп’явся на бильця, пiдвiв велику чорну голову i, тричi голосно й жалiбно заскавчавши, зник. Несподiвано на яхтi всi заворушилися, заметушилися, побачивши, що iхня шлюпка пливе на буксирi за кормою незнайомого судна. Руки витяглись, показуючи пальцями в той бiк. Хтось вигукнув довгу фразу, та з неi не чутно було жодного слова; i тодi бриг, досягши захiдного кiнця мiлини, почав плисти по дiагоналi, вiддаляючись вiд яхти. Лiнгард помiтив, як люди на кормi яхти полишили своi мiсця й перейшли до гакаборта, щоб довше бачити бриг.
Коли бриг одiйшов за милю вiд мiлини й був майже врiвнi з кормою яхти, марселi стрепенулися, реi помалу спустилися. Переднi й заднi вiтрила теж опали. Якийсь час бриг плив швидко зi згорнутими крилами. І от, гримнувши як грiм, упав на дно якiр. Ще з хвилину корабель пiдганяв останнiми подихами пiвнiчний вiтер; прапорець на вершку щогли помалу розгорнувся i повис рiвно й непорушно, немов обтяжений свинцем.
– Мертвий штиль, сер, – сказав Шоу до Лiнгарда. – Знову мертвий штиль. Ми потрапили саме вчасно в це чудне мiсце, сер.
Якийсь час вони стояли поруч, оглядаючи землю й море навколо. Бриг стояв посерединi широкоi смуги чистоi води. На пiвнiч невисокi скелi стримiли чорними й бiлими рядами. Малий острiвець видирався з води, наче чотирикутна башта якоiсь затопленоi будiвлi. Цей острiв був миль зо двi вiд брига. На схiд берег був низький, укритий зеленим лiсом, облямований темними манговими деревами. У цiй темнiй лiснiй окрайцi був рiзко окреслений прохiд, нiби вирiзаний гострим ножем. Вода в ньому блищала, як срiбло. Лiнгард показав цей прохiд Шоу.
– Це вхiд у те мiсце, куди ми йдемо, – мовив вiн. Шоу пильно подивився на нього.
– Я гадав, що ви йшли до цiеi яхти, – промурмотiв вiн здивовано.
– А! Яхта, – замислено сказав Лiнгард, дивлячись на порiзаний берег. – І зненацька тупнув ногою. – Я вiддав би все свое майно i на додачу кiлька днiв життя, якби менi пощастило до вечора витягти ii.
Вiн заспокоiвся i знову став пильно вдивлятися в берег. Зсередини входу, з-за стiни лiсу, незриме вогнище безупинно викидало чорнi й важкi клуби густого диму, що пiдносився, неначе кручена колона, у ясну блакить неба.
– Ми повиннi припинити цю забаву, мiстере Шоу, – урочисто мовив Лiнгард.
– Так, сер. Яку забаву? – спитав Шоу, здивовано озираючись.
– Це дим, – нетерпляче сказав Лiнгард. – Це – гасло.
– Звичайно, сер… хоч я не уявляю, як це зробити. Дим, здаеться, далеко на землi. До чого тут гасло, сер?
– Не нам воно, – мовив Лiнгард люто. – Накажiть, Шоу, матросам набити холостим зарядом гармату на баку. Звелiть добре забити пиж i змастити ствол. Треба зробити так, щоб вийшло голоснiше. Коли старий Йоргенсон почуе вибух, то вогнище зникне перш, нiж ви двiчi обкрутитесь… Одну хвилинку, мiстере Картер.
Коли бриг спинився, яхтовий човен одразу пiдiйшов до нього, i Картер ждав Лiнгарда, щоб вiдвезти його на яхту. Лiнгард i Шоу пiшли до сходнiв. Шоу плентався за своiм командиром в очiкуваннi останнiх наказiв.
– Спустiть усi човни на воду, мiстере Шоу, – наказав Лiнгард, перекинувши ногу через поруччя, – i поставте чотирифунтовий фальконет на носi баркаса. Приготуйте гармати, та поки що не викочуйте iх. Тримайте марсель i клiвер напоготовi, може, менi швидко треба буде рушати. Тепер, мiстере Картер, я можу iхати з вами. – Одштовхнiться, хлопцi, – сказав Картер, як тiльки вони умостились у човнi.
– Одштовхнiться й востанне наляжте на весла, бо незабаром уже вiдпочиватимете.
Матроси, бурмочучи, налягли на весла. Їхнi обличчя витяглися, посiрiли й були вкритi засохлою морською сiллю. Хлопцi мали вигляд знесилених людей, що багато витерпiли. В Картера теж обважнiли й напухли вiки. Коли вони проiхали бригову прову, Лiнгард спитав:
– А чи досить води бiля вашого судна?
– Досить. Од восьми до дванадцяти футiв, – хрипко вiдповiв Картер. – Скажiть, капiтане, де ж вашi розбишаки? Адже це море таке вiдлюдне, як церква в будень.
Гучний пострiл, що пролунав iз бриговоi восьмифунтiвки, майже над iхнiми головами, перебив його. Клубок бiлого диму помалу розтанув i зачепився за фок-рею. Напiвобернувшись, Лiнгард дивився на дим на березi, а Картер мовчав, сонно дивлячись на яхту, до якоi вони наближалися. Лiнгард так пильно стежив за димом, що майже забув, де вiн, аж доки Картер не подав команду: «Годi!»
Вони були вже в затiнку яхти й пливли вздовж неi до сходнiв. Господар брига, глянувши вгору, побачив обличчя джентльмена з довгими бакенбардами й виголеним пiдборiддям. Вiн пильно дивився на Лiнгарда в монокль, перехилившись через борт. Ступивши ногою на нижню приступку, Лiнгард ще бачив на березi густий дим; та коли вiн глянув удруге, нижня частина чорноi колони обiрвалась i попливла над морем, мов загрозлива хмара.
Частина друга
Берег Притулку
I
Берег, що бiля нього стояв на якорi бриг, не мав певних обрисiв. Це була земля без форми, без лiсу й урвищ – довга, низька, невизначна. І коли дужi бурхання пiвнiчно-схiдного мусону женуть морем густий косий дощ, берег ледве видно пiд сiрим небом – тiльки чорна плямиста смуга маячить вдалинi. У довгий сезон безхмарних днiв вона мае вигляд вузькоi коси, нiби прибитоi до плескуватоi поверхнi води вагою неба, що його величезна баня окреслюе таку саму рiвну лiнiю, як i морський обрiй.
Хоч ця земля й була близько вiд центрiв европейського панування, мiж озброених морських пройдисвiтiв звали ii «Берегом Притулку». Не позначена вона на мапах, i географiчнi пiдручники зовсiм не згадують про неi, тiльки уламки розбитих суден завжди заносяться у ii бухточки. Наблизитись до неi дуже важко. А дивлячись на неi з моря, можна бачити, як численнi острiвцi облямовують безмежну просторiнь головного материка. Острiвцi тi зливаються, не маючи певних ознак, що показали б дорогу в заплутаних протоках, а в двадцятимильному поясi моря, що пiниться вздовж низького берега, бiльше коралових рифiв, мулу йкамiння, нiж морськоi води. Отут, мiж зовнiшнiх мiлин, де застряла яхта, i розгорнулися подii цього твору.
У розлитому сяйвi свiтанку блискотiло на заходi широке море, сонне, рiвне й сiре пiд злинялим небом. Довга смуга берега вiдкидала важкий пояс мороку вiд мiлкоi води, на якiй у передранiшнiй тишi не було анi зморшки. В неяснiм свiтанку купи кущiв на пiсках видавалися величезними.
Двi безмовнi, як тiнi, постатi помалу посувалися берегом скелястого острiвця й спинилися край берега. Позад них, мiж циновками, з яких вони пiдвелися, помалу жеврiла невеличка купка чорного попелу. Вони стояли рiвно й тихо, тiльки поволi водили головами, пильно оглядаючи безлюдне море, де за двi милi височив загрузлий корпус яхти, темний i невиразний на блiдому небi.
Обидвi постатi дивились мовчки в далечiнь. Вiн, вищий на зрiст, стояв, спершись на довгу рушницю; вона, з розплетеними косами, що звисали iй до пояса, стояла бiля нього; iх обгортало листя в’юнких рослин, що здалеку здавалися орнаментом. Тьмяне свiтло, що осявало бiлi пiскуватi мiлини й невиразнi горби острiвцiв вздовж темного берега, та глибока тиша навколо увиразнювали самотнiсть двох людей, розбуджених неспокiйною надiею, щоб глянути на запнуте серпанком море.
– Нiчого! – сказав, зiтхнувши, чоловiк, нiби прокинувшись вiд довгоi задуми.
Вiн був у куртцi iз синього перкалю, що iх носять рибалки. Куртка була широко розстебнута на жилавих грудях, темних i гладеньких, як бронза. Стегна йому щiльно облягав саронг, а з лiвого боку стримiв прикрашений шiстьма золотими каблучками ефес зi слоновоi кiстки, що ним не погребував би й володар. Замок i дуло його рушницi блищали срiблом. На головi в нього була розкiшна червоно-золота хустина, якi тчуть жiнки в будинках проводирiв; тiльки золотi нитки хустини вже потемнiли, а шовк витерся на згортках. Голову вiн одхиляв назад. Примруженi, трохи спущенi вii затiнювали блиск його очей. На обличчi не було нi бороди, нi вусiв. Нiс був короткий, iз рухливими нiздрями. Безжурна, щира посмiшка, нiби назавжди вирiзьблена якимось делiкатним iнструментом, звеселяла йому лице. Висока постать його була струнка. В безжурному обличчi, в спокiйних рухах цього чоловiка вiдчувалась уважнiсть i стриманiсть.
Оглянувши ще раз проникливим поглядом море, вiн повернувся до сонячного сходу й став ходити по еластичному пiску. Приклад рушницi волочився за ним i залишав глибоку борозну. Попiл перестав тлiти. Чоловiк замислено глянув на нього й, трохи повернувшись до жiнки, що стояла позаду, гукнув:
– Іммадо, вогонь загас.
Дiвчина рушила до циновок. Їi чорне волосся звисало, як керея. Нацiональний саронг у червоно-сiрих картках схожий був на коротку спiдничку, що iх носять чоловiки й жiнки. Їй бракувало прикрас: паска, шарфа, верхньоi накидки й чогось на голову. Чорна шовкова куртка, яку носять вельможнi чоловiки, була застебнута на грудях, мiцно облягаючи гнучкий стан. Високий комiр, вишитий золотом, пiдпирав лице. Вона не мала браслеток – нi ручних, нi ножних, i, хоч була зодягнена в чоловiчу одежу, не носила нiякоi зброi. Руки iй облягали вузькi рукави з невеликим розрiзом, гаптованим золотом i обшитим рядом дрiбних золотих гудзикiв. Смуглява й прудка, вона йшла невеликими кроками. Очi повнi були вогню; дугастий, мiцно стулений рот i вся ii постать виявляли палку вiдвагу юнацтва на початку життевого досвiду, на початку вiри й сподiвань.
Це вiдбувалося в день приiзду Лiнгарда, бо, як вiдомо, бриг, затриманий штилем, прибув до мiлини тiльки пiзнiм ранком. Розчарованi у своiх надiях побачити сподiване вiтрило в сяйвi першого сонячного промiння, чоловiк i дiвчина, не розпалюючи вогнища, знову пiшли на своi циновки. Бiля нiг iх лежав звичайний тубiльний човник, витягнений з води i для бiльшоi певностi прив’язаний трав’яною кодолою до довгого списа, добре застромленого в бiлий пiсок; приплив одноманiтно лизав його корму.
Дiвчина закрутила волосся, заколовши його дерев’яними шпильками. Чоловiк лiг вздовж циновки, лишаючи мiсце для рушницi, нiби для товариша, i, спершись на лiкоть, дивився у напрямку яхти. В мрiйних очах, немов крiзь прозорий серпанок, пробивались похмурi думки, що дедалi засмучували пильний погляд.
– Ми бачили на цьому островi вже три сонячних сходи, а друг не приiхав iз моря, – сказав вiн, не мiняючи пози й лежачи спиною до дiвчини, що сидiла по другий бiк вогнища.
– Так, i мiсяць уже вищербився, – вiдповiла вона тихо. – Мiсяць вищербився. А вiн обiцяв прибути, коли ночi яснi та вода вкривае мiлини аж до кущiв.
– Мандрiвник знае, коли вiн вирушае, та не знае, коли повернеться, – спокiйно зауважив чоловiк.
Дiвчина зiтхнула.
– Ночi сподiвань довгi, – прошепотiла вона.
– І часом марно очiкуеш, – так само тихо мовив чоловiк. – Може вiн нiколи й не повернеться.
– Чому? – вигукнула дiвчина.
– Путь довга, i серце може прохолонути, – була спокiйна вiдповiдь. – Якщо вiн не повернеться, значить забув.
– О, Гассiме, це означатиме, що вiн умер! – обурено вигукнула дiвчина.
Чоловiк, дивлячись на море, усмiхнувся на ii запальний тон.
Це були брат i сестра, i хоч дуже скидалися одне на одного, родинна подiбнiсть губилась у рисах, властивих усiй расi. Були вони з Ваджо, а серед малайцiв е приповiдка, що хто хоче, щоб йому щастило в мандрах i торгiвлi, повинен мати в жилах хоч трохи вадзькоi кровi. А в цього народу торгiвля, яка означае те саме, що й далека мандрiвка, е романтичним i почесним заняттям. Купець повинен бути вiдважним i проникливим; вiн мусить мати безстрашнiсть юнацтва та помiркованiсть старостi; вiн мае бути дипломатом i звитяжцем, щоб гарантувати собi прихильнiсть володарiв i вселяти жах злим.
Цi властивостi, певна рiч, не потрiбнi крамарям або китайцям-рознощикам, вони потрiбнi тiльки тому, хто, належачи до знатного роду, мандруе морями на власному суднi, з багатьма прихильниками. Вiд острова до острова розвозить вiн важливi новини та крам; йому довiряють таемнi послання й коштовнi речi; вiн завжди готовий до iнтриг i бою, до купiвлi й продажу. Такий iдеал вадзького купця.
Торгiвля в такому розумiннi була заняттям тих честолюбних людей, що провадили приховану, але важливу справу в усiх нацiональних повстаннях, релiгiйних заколотах i в органiзацii пiратських збурень широкого масштабу, що протягом першоi половини XIX столiття зачепили долю не одноi тубiльноi династii i якi кiлька рокiв серйозно загрожували голландськiй владi на сходi. Коли цiною кровi й золота запанував на островах мир, це зайняття, хоч i позбулося почесних можливостей, та все ж вабило до себе найвiдважнiших людей цiеi неспокiйноi раси. Молодшi сини й родичi багатьох тубiльних володарiв об’iздили всi моря Архiпелагу й побували на численних маловiдомих островах i на малодослiджених берегах Новоi Гвiнеi; вiдвiдали кожну мiсцинку на морi, куди ще не проникла европейська торгiвля – вiд Ару до Адже, вiд Сумбави до Палавану.
II
У найменш вiдомiй мiсцевостi, в маленькiй бухтi Новоi Гвiнеi, вперше стрiвся Лiнгард iз молодим Пата Гассiмом, небожем наймогутнiшого вадзького володаря.
Вiн був купець у розумiннi Ваджо й прибув сюди з молодими родичами та почтом на мiцному морському прау, озброеному двома гарматами, щоб купити пiр’я райських пташок для старого тернетського султана. У цю рисковану експедицiю вирушили вони не ради прибуткiв, а щоб вiддячити старому султановi, що з мiсяць, а може й бiльше, пишно вiтав iх у своему похмурому мурованому палацi в Тернетi.
Спинилися вони трохи далi вiд слободи, вживши всiх запобiжних заходiв, дожидаючи пiр’я й торгуючись iз прибережними жителями, що були посередниками в цiй торгiвлi. Якогось ранку Гассiм побачив Лiнгардiв бриг, що став у цiй бухтi на якiр, i незабаром помiтив, як високий, бiлий чоловiк iз бородою, що виблискувала, як золото, вийшов iз човна i попрямував до тубiльцiв, зовсiм не озброений.
Гассiма вразила й здивувала така легковажнiсть. Потiм, за старим малайським звичаем, вiн iз годину обмiрковував цю справу зi своiми людьми i теж висiв на берег, але з озброеним ескортом, маючи намiр подивитися, що буде далi.
Випадок, справдi, був звичайний, такий, говорив потiм Лiнгард, який мiг трапитися з кожним. Вiн зiйшов на берег, маючи намiр знайти якийсь струмок, щоб набрати в барильце води. Тiльки це й спонукало його ввiйти в бухту.
Оточений чорним натовпом, Лiнгард стояв зi своiми матросами, показуючи кiлька перкалевих хусток i намагаючись пояснити тубiльцям, чого вiн висадився. Коли це дротик ударив його ззаду, зачепивши шию. Мабуть, якийсь папуас хотiв пересвiдчитись, чи можна вбити або поранити таке створiння, хоч був непохитно переконаний, що це неможливо; в ту саму мить Лiнгардiв матрос ударив експериментатора парангом. (Дехто з матросiв узяв iз собою три сокири на всякий випадок, може, доведеться прорубувати кущi.)
Смертельна колотнеча скоiлась так несподiвано, що Лiнгард, швидко озирнувшись, побачив свого оборонця, який вже падав, пронизаний списами в трьох мiсцях. Вазуб, що теж був там, оповiдав про цю подiю майже щотижня i, викликаючи жах у своiх слухачiв, показував, як поранений матрос блимав очима. Лiнгард був неозброений i напрочуд безжурний, пояснюючи це тим, що вiн занадто запальний, щоб носити з собою зброю. «А якщо дiйде до чого, – доводив вiн, – в усякому разi я зможу викрутитись, убивши людину й кулаком. Тодi вже знаеш, що робиш, i не так швидко зчиниш бучу».
Отже, й тепер убив вiн дикуна, ударивши його з усього маху кулаком, а другого, схопивши за поперек, шпурнув у розлютований натовп… «Вiн розкидав людей, як вiтер розкидае вiдламанi гiлки, й пробив собi широку дорогу крiзь натовп наших ворогiв», – голосно оповiдав Вазуб. Мабуть, швидкi Лiнгардовi рухи й незвичайний вигляд спричинили до того, що вояки вiдступили перед його натиском.
Скориставшись з iхнього здивування й переляку, Лiнгард зi своiми матросами кинувся до слобiдки напiвзруйнованою греблею. Всi вони вскочили в цю бiдну халупу, зроблену з гнилих циновок й уламкiв старих човнiв. У цьому захистку, що свiтився з усiх бокiв, мали вони час звести дух i побачити, що iхне становище не дуже-то покращало.
Жiнки i дiти втекли з халупи до кущiв. Тим часом на березi, в кiнцi греблi, вояки вили й стрибали, лаштуючись до генеральноi атаки. Лiнгард iз досадою побачив, що його вартовий матрос у човнi, очевидно, злякався, бо замiсть того, щоб плисти до корабля й вдарити на сполох, кинувся до невеликоi скелi за сто ярдiв од човна i, як несамовитий, намагався здертися на стрiмку кручу. Приплив скiнчився, i стрибнути в рiдку грязюку бiля халупок було однаково, що йти на смерть. Отже, не лишалося нiчого iншого, як кинутися назад до берега й ускочити в човен, бо хистка будiвля не витримала б i дужого штурхана, а облоги й поготiв. Лiнгард негайно так i зробив. Озброiвшись кривою гiллякою, що попалася пiд руку, кинувся вперед на чолi трьох матросiв. Як тiльки вiн проскочив i ясно зрозумiв одчайдушнiсть свого вчинку, враз почув два пострiли, що раптом вибухнули праворуч. Суцiльна маса чорних тiл i кучерявих голiв попереду захиталась i розступилась, проте не розбiглась.
Лiнгард бiг далi. Здалеку чув вiн вигуки кiлькох голосiв. Потiм розiтнувся ще один пострiл, i мушкетна куля, пройшовши довгу путь мiж ним та його ворогами, ударилась об землю, бризнувши невеличким струменем пiску. Коли б вiн скакнув далi, то опинився б саме серед ворогiв, але пiднята рука не знайшла кого вдарити. Тiльки чорнi спини швидко сунули, нахилившись до кущiв.
Лiнгард шпурнув палицю на найближчу пару чорних плечей. Висока трава, захитавшись, спинилась; галасливий хор i пронизливий зойк, завмираючи, перейшов у тужливе виття. Лiсистi береги й синя бухта, здавалось, разом поринули в чари ясноi тишi. Лiнгард немов прокинувся зi сну, так швидко все змiнилось. Несподiване мовчання вразило його.
Вiн гукнув з усiеi сили i спинив своiх матросiв, що гналися за втiкачами. Незадоволено вони вертались назад, люто поглядаючи на стiну джунглiв, де не ворушився жоден лист. Невiдомi, що, так вчасно з’явившись, вирiшили кiнець пригоди, спинились, збившись докупи, там, де щойно були дикуни.
Лiнгард i молодий ватажок вадзьких купцiв зустрiлися в чудовому сяйвi пiвдня, серед шанобливоi безмовностi почту, на тому самому мiсцi, де матрос-малаець наклав головою. Лiнгард ступив уперед i простяг руку. Гассiм тим же вiдповiв на цей щирий жест. Перше стискання рук вiдбулося над мертвим тiлом, немовби доля вимагала заплатити смертю за цей дар дружби.
– Я нiколи не забуду цього дня! – щиро вигукнув Лiнгард, а ватажок спокiйно всмiхнувся.
І по короткiй паузi:
– Ти помстишся i спалиш селище? – спитав малаець, кинувши очима на мертвого ласкара, що лежав униз лицем, розкинувши руки, немов у розпуцi вхопився за землю, яку так мало знав.
