скачать книгу бесплатно
– А пiзнiше, кiлька рокiв тому, – перебив його Лiнгард, – я потоваришував з одним французьким шкiпером в Ампанамi, бо нас було тiльки двое бiлих на всю околицю. Шкiпер був хороший хлопець i добре смоктав червоне вино. Його англiйську не можна було враз зрозумiти, але вiн добре спiвав пiсень про амури своею мовою. Амури – це кохання по-французьки.
– Так, сер, так. Коли я був другим помiчником на сендерландськiй шхунi в сорок першому роцi на Середземному морi, то мiг розмовляти iхнiм жаргоном так само вiльно, як викинути за борт кодолу в п’ять цалiв…[11 - Кодола – дуже тяжкий i великий канат, 120 сажнiв завдовжки. Тут – п’ять цалiв завтовшки, тобто дуже товстий.]
– Так, то був гарний чоловiк, – мовив замислено Лiнгард. – Не можна було знайти на всьому березi кращоi людини для компанii. Вiн мав рахубу з одною балiйською дiвчиною, що якось увечерi кинула йому червону квiтку з вiкна, коли ми йшли до небожа раджi. Француз був уродливий, але та дiвчина належала небожу раджi. Тому зчинився переполох. Старий раджа розлютувався й сказав, що дiвчина повинна вмерти. Не думаю, що небiж теж намагався, щоб ii вбили, але старий зняв страшну бучу та послав одного з вiзирiв узнати, чи вирок виконано. Дiвчина мала багато ворогiв, i навiть ii родичi пiдтримували наказ. Тому ми вже нiчого не могли вдiяти. І знайте, Шоу, що мiж ними не було нiчого, крiм тiеi квiтки, яку француз одразу ж пришпилив до своеi петельки. А коли дiвчина померла, носив ту квiтку на шиi пiд сорочкою в маленькiй коробочцi, бо, мабуть, не мав нiчого iншого, куди б ii покласти.
– І тi дикуни могли вбити за таке жiнку? – неймовiрно спитав Шоу.
– Так! Вони дуже цнотливi щодо моралi. І тодi, Шоу, вперше в життi я ледве не встряв у вiйну на свiй власний страх i риск, бо iнакше ми нiчого не могли iм вбити в голову i навiть не могли пiдкупити iх, хоч француз пропонував усе, що вiн мав, а я, Шоу, ладен був допомогти йому останнiм грошем, останнiм клаптем матерii! Та дарма – вони були до бiса пристойнi й не пiддалися… Пiсля цього француз каже менi: «Друже, не хочуть вони приймати наш подарунок – тодi спалiмо порох i даймо iм покуштувати олива». Я був озброений, як i тепер: шiсть восьмифунтових гармат на головнiй палубi й довга вiсiмнадцятифунтова на баку…[12 - Бак – передня частина палуби.] Я вже давно хотiв випробувати iх. У француза нiчого не було, крiм кiлькох старих мушкетiв. Та цi шахраi весь час обкручували нас улесливими словами, доки одного ранку човен iз матросами корабля француза не натрапив на мертву дiвчину на мiлинi. Це й урвало нашi плани. Вона померла, i не було нiякоi рацii битися за мертву жiнку. Я не мстився, Шоу, бо зрештою вона кинула ту квiтку не менi. Однак це зовсiм зламало француза. Вiн занудьгував, нiчого не робив i незабаром пiсля цього подався геть. А я розтринькав чимало грошей за цю подорож.
Так скiнчив вiн своi спогади про ту мандрiвку. Шоу нишком позiхнув.
– Жiнки приносять силу клопоту, – промовив вiн байдуже. – На «Морейшайрi», пам’ятаю, був у нас один пасажир, старий джентльмен, що розповiдав нам бувальщину про те, як стародавнi греки билися цiлих десять рокiв через якусь там жiнку[13 - Ідеться про «Ілiаду» Гомера.], ii, здаеться, викрали турки, чи що. Одним словом, билися вони десь у Туреччинi, бо греки й турки, як вiдомо, завжди воювали. Мiй батько був колись пiдштурманом на трипалубному суднi в Наваринськiй баталii[14 - Наваринська битва 1827 pоку, коли росiйський флот вщент розбив турецьку ескадру.], але ця суперечка за жiнку була ще задовго перед цим.
– Я теж так гадаю, – промимрив Лiнгард, перехилившись через поруччя й стежачи за тихоплинними вогниками, що миготiли у водi навколо корабля.
– Так. А тепер усе змiнилося. Мiй дiд був проповiдником, тому, хоч батько й служив на флотi, я не спiвчуваю вiйнi. Грiхом називав ii старий, i я теж пристаю до його думки. Інша рiч iз китайцями, чи з неграми, або з такими людьми, що не слухаються нiкого i яких треба держати в покорi, коли вони не почувають, що для них корисно, хоч це iм i пояснюють найкращi мiсiонери й iншi авторитети. А воювати цiлих десять рокiв за якусь там жiнку!..
– Я читав колись цю розповiдь у книжцi, – мовив Лiнгард. – Жiнка була прекрасна.
– Це ще гiрше, сер. Тодi вона була нiкчемна. Дякувати Боговi, цi поганськi часи вже нiколи не повернуться. Десять рокiв убивств i несправедливостей! І все через жiнку! Чи хто зробив би це тепер? А ви б зробили це, сер? Чи ви?
Та нараз гучний дзвiн перебив цю промову Шоу. Високо в повiтрi заскрипiв якийсь сухий блок, немовби стогнав вiд болю. Вiн порушив нiчний спокiй i замрiяну стриманiсть голосiв двох людей, що тепер заговорили голосно.
– Закрийте нактоуз, – наказав Лiнгард. – Вiн свiтить, як повний мiсяць. Не треба марнувати свiтло, доки ми заштиленi[15 - Заштиленi – за повного штилю.]. Не треба, щоб нас бачили, коли ми самi не можемо бачити, – адже так? Запам’ятайте, мiстер Шоу. Тут можуть швендяти всiлякi волоцюги…
– Гадаю, що з цим тут давно вже покiнчено, – мовив Шоу, закриваючи компас, – ще з того часу, як сер Томас Кокрен[16 - Томас Кокрен – англiйський адмiрал.] почистив кiлька рокiв тому побережжя Борнео. Добре почистив, – еге ж? Ми чули про це вiд хлопцiв зi шлюпки «Дiана», що ремонтувалася в Калькуттi, коли я перебував на «Уорвiк Каслi». Хлопцi взяли якусь там столицю бiля верхiв’я рiчки й довго ще були повнi живих спогадiв про своi авантюри.
– Сер Томас зробив добре дiло, – вiдповiв Лiнгард, – але ще мине довгий час, доки цi моря будуть такi безпечнi, як англiйський канал. Я сказав про свiтло, щоб ви надалi були уважнiшi у цих морях. Чи ви помiтили, як мало тубiльних суден ми бачили за всi цi днi, з того часу як нас занесло в це море?
– Я й не звернув на це уваги, сер.
– Це ознака того, що мае щось трапитись. Як потрапить сюди якась чутка, то плистиме вiд острова до острова без нiякого вiтру та без вiтрил.
– Я моряк великоi води i все свое життя ходив помiж великими портами, – сказав задумливо Шоу, – тому не дуже-то звертаю увагу на побiчнi шляхи. Зате я завжди на мiсцi на звичайному шляху. Я теж помiтив, що тубiльних суден було замало в останнi днi, хоч ми майже щодня були коло землi.
– Ви знатимете всi таемницi цих морiв, коли ще хоч трохи пробудете в мене, – недбайливо кинув Лiнгард.
– Сподiваюся догодити вам! – сказав Шоу, наголошуючи на кожному словi. – Людина, що провела тридцять два роки свого життя на солонiй водi, бiльше нiчого не скаже. Останнi п’ятнадцять рокiв я служив офiцером на англiйських суднах, тому не розумiю поганських звичаiв якихось там дикунiв, та в справi мореплавства i своiх обов’язкiв ви завжди матимете мене на мiсцi, капiтане Лiнгард!
– Крiм, як ви самi тiльки що сказали, тих випадкiв, коли треба битися, – сказав Лiнгард, коротко засмiявшись.
– Битися! Не знаю, чи хто мав би охоту битися зi мною. Я – миролюбна людина, капiтане Лiнгард, але, як доведеться, битимусь добре, як i цi плисконосi чорти, яких ми мусимо терпiти замiсть справжньоi команди християнських морякiв. Битися! – закричав вiн, несподiвано розлютившись. – Битися! Коли хто почне битися зi мною, вiн стрiне мене на мiсцi. Присягаюсь!
– Гаразд, гаразд, – мовив потягуючись Лiнгард. – Слово честi! Я вже хотiв би, щоб знявся вiтер i погнав нас звiдси. Я, Шоу, трохи поспiшаю.
– Так, сер! Я ще нiколи не бачив справжнього моряка, який не поспiшав би, коли отакий штиль схопить його за п’яти. Коли ж дуе вiтер… Слухайте-но, сер, що це?
– Чую, – мовив Лiнгард. – Це приплив, Шоу.
– Менi теж так здаеться. Але як воно хлюпае! Мало коли я чув таке…
Далеко в морi з’явилась i сунулася вперед смуга кипучоi пiни, схожа на вузьку бiлу стежку. Вона швидко добiгла до брига, пройшла пiд ним, розлившись по обидва боки; вода зашумiла, розтята численними дрiбнесенькими хвильками, пойнята величезним хвилюванням. А проте судно в цьому гучному хлюпаннi зовсiм не зрушилось i навiть не похитнулось, наче добре принайтоване[17 - Принайтовувати – прив’язувати.] мiж кам’яних стiн безпечного доку. За кiлька хвилин смуга шумовиння та хвильок швидко втекла геть на пiвнiч, зникаючи з очей i не лишаючи й слiду в непереможнiй тишi.
– Це дуже цiкаво… – почав Шоу.
Лiнгард знаком наказав мовчати. Вiн прислухався, немовби цi хвильки могли вiдгукнутися луною, що на неi вiн сподiвався. І справдi, чоловiчий голос, що почувся спереду, лунав, як голос, вiдбитий вiд твердих, високих скель на порожнiй морськiй поверхнi. Хтось тихо говорив малайською.
– Що? – гукнув Шоу. – Що там таке?
Лiнгард, поклавши руку на плече свого помiчника, спинив його i швидко пiшов уперед. Шоу збентежено рушив за ним. Капiтан i вахтовий швидко про щось говорили, i Шоу вiдчував себе зовсiм лишнiм мiж ними.
Лiнгард рiзко спитав – Що ти бачиш?
Матрос швидко вiдповiв – Я чую, туане… чую весла.
– Де?
– Нiч навколо нас. Я чую iх близько.
– З лiвого чи з правого борту?
Матрос завагався. На шканцях пiд кормою зачовгали босi ноги. Хтось кашлянув. Врештi голос промовив:
– Канан.
– Покличте серанга, мiстер Шоу, – звелiв тихо Лiнгард, – i розбудiть усiх, щоб не спали. Всi вони лежать на палубi. Тепер чатуйте. Близько щось е. Неприемно, коли воно приходить несподiвано, – додав вiн роздратованим тоном.
Лiнгард пройшов до правого борту й, тримаючись рукою за бакштаг[18 - Бакштаг – мотуз, що тримае щоглу.], почав прислухатися, повернувшись до моря, але звiдти нiчого не почув. Нараз шканцi[19 - Шканцi – центральна частина горiшньоi палуби.] сповнилися придушеними звуками. Зненацька пролунав довгий, пронизливий посвист, голосно одбившись серед рiвних нерухомих вiтрил, i поволi стихнув, нiби звук, вирвавшись, утiк по водi. Хаджi Вазуб був уже на палубi, готовий виконувати накази бiлоi людини. Однак мовчання знову оповило бриг, доки Шоу не порушив його, спокiйно промовивши:
– Я, сер, пiду з тиндалем наперед. Ми всi там будемо на мiсцi.
– Добре, мiстер Шоу, дуже добре! Пильнуйте, щоб вони не пiдiйшли до борту, хоч я ще нiчого й не чую.
– Хлопцевi, певно, наснилось. Я теж маю добрий слух i… – Шоу швидко пiшов уперед, i кiнець його речення долетiв тiльки невиразним бурчанням. Лiнгард прислуховувався. На корму один за одним вийшли три матроси й почали поратися бiля великого короба над кают-компанiею. Чути було брязкiт i стукiт залiзноi зброi, що ii викидали на палубу. Люди навiть не перешiптувалися. Лiнгард пильно дивився в темряву й хитав головою.
– Серанг! – покликав вiн стиха.
Сухорлявий дiдок збiг сходами так прудко, що його худорлявi ноги, здавалось, не торкалися приступок. Заклавши руки за спину, вiн спинився перед капiтаном, невиразний у темрявi, але рiвний, як стрiла.
– Хто був на вахтi? – спитав Лiнгард.
– Бедрун Бегiс, – вiдрапортував хрипко Вазуб.
– Я нiчого не чую. Бедруновi, певно, щось здалося.
– Нiч ховае човна.
– А ти бачив його?
– Так, туане. Маленький човен. Перед заходом сонця. Коло берега. Тепер вiн десь тут близько. Бедрун чув його.
– Чому ж ти тодi не доповiв? – гостро спитав Лiнгард.
– Мелiм сказав: «Нiчого нема», хоч я сам бачив. Хiба ж я можу знати, що на думцi в нього чи в тебе, туане?
– А ти щось чуеш тепер?
– Нi, вони спинились. А може, загубили корабель – хто його зна? Може, й бояться…
– Гаразд! – пробурмотiв Лiнгард, стурбовано переступаючи. – Ти, мабуть, брешеш. А що то був за човен?
– Човен бiлих людей, мабуть, на чотири весла, зовсiм невеликий. Ось, я знов чую його, туане! Там!
Вiн простяг руку, показуючи за борт.
– Ідуть сюди, – додав вiн рiшуче.
Спереду тривожним голосом гукнув Шоу:
– Щось там на водi, сер! Перед самою провою!
– Гаразд! – вiдгукнувся Лiнгард.
Перед його очима промайнула ще чорнiша вiд темряви тiнь. Над водою пролунали обережнi англiйськi слова.
– Який це корабель?
– Англiйський бриг, – трохи вагаючись, вiдповiв Лiнгард.
– А, бриг! А я гадав, щось бiльше, – провадив розчаровано й спокiйно голос iз моря. – Я пiд’iду до борту, якщо дозволите!
– Не пiд’iздiть! – гаркнув Лiнгард. Спокiй цього невiдомого чоловiка здавався йому образливим i збуджував вороже почуття.
– Не пiд’iздiть, якщо не хочете втратити човен. Звiдки ви взялися? Хто ви? Скiльки вас у човнi?
Пiсля цих енергiйних запитань знову запала тиша. Тим часом обриси човна стали виразними. Вiн, певно, трохи просунувся вперед, бо здавався тепер бiльшим. Човен причалив до того борту, де був Лiнгард. І знову почувся спокiйний голос.
– Зараз я вам покажу.
А за хвилину промовив тихше, але виразно:
– Терни об шкафут. Терни дужче, Джоне!
Раптом блиснув синiй вогник, що яскраво освiтив клапоть темряви. У його сяйвi з’явились обриси бiлоi шлюпки. На веслах сидiло п’ятеро людей. Їхнi голови були повернутi до брига з виразом великоi цiкавостi на обличчях, що в цьому слiпучому й зловiсному сяйвi були як мертвi. Коли ж стерновий кинув у воду вогонь, що тримав над головою, темрява, люто й голосно зашипiвши, знову накинулася на човен.
– Нас п’ятеро, – лунав той самий спокiйний голос iз темряви, яка здавалася тепер ще чорнiшою. – Четверо гребцiв i я. Ми з яхти – з британськоi яхти.
– Пiдiймайтеся на борт! – гукнув Лiнгард. – Чому ви не сказали цього ранiш? Я гадав, що ви переодягненi голландцi зi схованоi десь канонiрки.
– Хiба ж я розмовляю як якийсь там клятий голландець? Гребiть хлопцi! Звертай, Джоне!
Човен пiдiйшов, ударившись у борт, i один чоловiк почав лiзти на бриг, важко, але вправно. На мить вiн спинився, крикнув до тих, що зосталися у човнi: «Хлопцi, одштовхнiться трохи», потiм стрибнув на палубу й звернувся до Шоу:
– Добривечiр… Сер капiтан?
– Нi, вiн на кормi! – буркнув Шоу.
– Ідiть сюди, йдiть, – нетерпляче покликав Лiнгард.
Малайцi покидали своi мiсця й мовчки скупчилися коло грот-мачти. Нiхто не промовив нi слова, доки незнайомий iшов до капiтана, що ждав його. Лiнгард побачив невисокого жвавого чоловiка, який, торкнувшись до козирка, повторив те саме привiтання спокiйно й повагом:
– Добривечiр… Сер капiтан?
– Так. Що трапилось? Ви, мабуть, загубили свое судно?
– Загубили? Нi! Ми покинули його чотири днi тому i ввесь час гребли у цiй шлюпцi через цей бiсiв штиль. Моi люди виснажилися. Води не стало. Та, на щастя, я побачив вас.
– Ви побачили мене! – вигукнув Лiнгард. – Коли? У який час?
– Не вночi, будьте певнi. Ми блукали на пiвдень звiдси мiж якимись островами та ледве вибралися звiдти. А коли об’iздили один острiвець, голий як бубон, я й побачив здалеку судно. Нашвидку визначив його мiсце, i ми рушили. Та, мабуть, нас обганяла якась течiя, бо ми довгенько об’iздили той острiвець. Я керувався по зорях i, присягаюсь лордом Гаррi, вже думав, що зовсiм загубив вас.
– Можливо, бо ми нiчого не бачили за цiлий день, – сказав Лiнгард. – Де ж ваше судно? – нетерпляче спитав вiн.
– Загрузло в густiм намулi миль за шiстдесят звiдси. Наш човен – це вже другий посланий йому на допомогу. Ми розлучилися з другою командою у вiвторок, i вона, мабуть, сьогоднi пройшла на пiвнiч од вас. Старшому офiцеровi, що в тому човнi, наказано добутись до Сiнгапура. Я – другий помiчник. Мене послано в протоки на всякий випадок, може, натраплю на якийсь корабель. Ось лист вiд власника яхти. Нашим панам набридло сидiти в намулi: вони чекають допомоги.
– На яку ж допомогу ви тут сподiваетесь?
– Лист розповiсть вам про це. Чи можу я попросити у вас, капiтане, трохи води для моiх хлопцiв? Я теж дякуватиму вам, якщо дасте менi напитись. З полудня ми не мали в ротi анi краплини, бо наше барильце витекло.
– Потурбуйтеся про них, мiстере Шоу, – сказав Лiнгард. – Ходiмо в каюту, мiстер…
– Картер.
– Ходiмо вниз, мiстере Картер, ходiмо, – запрошував Лiнгард, спускаючись сходами.
Стюард засвiтив лампу й поставив на стiл карафки та пляшки.
Каюта була пофарбована в бiлий колiр iз позолоченим бордюром. Навпроти завiшених вiкон стояв буфет iз мармуровим верхом, а над ним висiло люстро в позолоченiй рамi. Далi, бiля кормовоi стiни, стояла напiвкругла канапа з подушками малинового оксамиту. Стiл був накритий чорною iндiйською, яскраво вишитою скатертиною. Серед бiмсiв[20 - Бiмс – брус, бантина.] були порозвiшанi мушкети з блискотливими вiд свiтла цiвками, – всього двадцять чотири мушкети. Стiльки ж стародавнiх багнетiв у мiдних пiхвах прикрашали полiровану стiну. Всi дверi в каютi були знятi, а замiсть них висiли ширми з жовтого китайського шовку. Всi чотири ширми захиталися, коли до каюти ввiйшли двое людей.
Картер за одну мить оглянув усе це, але очi його з цiкавiстю спинилися на круглому щитi, що висiв над багнетами. На червоному полi блищав золотий снiп блискавок, який охоплював двi великi лiтери «Т» i «Л».
Лiнгард iз цiкавiстю оглянув свого гостя. Це був ще юнак, але гладеньке й дуже засмагле обличчя, блискучi блакитнi очi, бiляве волосся й невеличкi вуса надавали йому ще молодшого вигляду. Лiнгард помiтив його пильний погляд.
– Ви задивились на цю рiч? Це подарунок майстра, що будував мiй бриг. Чудовий майстер. Ось бачите цю блискавку помiж моiх iнiцiалiв? Бриг зветься «Блискавка», а я – Том Лiнгард.
– Дуже гарна рiч i показна для каюти, – чемно пробурмотiв Картер.
Вони випили, кивнувши один одному головою, й сiли.
