скачать книгу бесплатно
– Це i е найгiрше, – помалу сказав вiн. – Менi вже край. Я прийшов до них iз другого кiнця землi, i вони взяли мене, i… бачите, що зi мною зробили.
– Звiдки ви самi? – спитав Лiнгард.
– З Трьомзе, – простогнав Йоргенсон. – Я вже бiльше нiколи не побачу снiгу, – заридав вiн, закривши лице руками.
Лiнгард мовчки дивився на нього.
– А чи не поiхали б ви зi мною? – спитав вiн. – Я ж казав вам, що менi треба…
– Пропадайте самi! – люто вiдповiв Йоргенсон. – Я старий волоцюга, але вам не пощастить затягти мене у своi бiсовi справи.
– Справа дуже проста i не може провалитись. Я зважив кожен рух, запобiг усьому. Я ж не дурний.
– Нi, ви – дурень! Добранiч!
– Гаразд, бувайте здоровi, – спокiйно вiдповiв Лiнгард.
Вiн пiшов до свого човна, а Йоргенсон дамбою вгору… Лiнгард уже вiд’iхав, як почув здалеку:
– Киньте!
– Я вiдпливаю удосвiта, – гукнув вiн у вiдповiдь i зiйшов на борт свого судна.
Коли пiсля неспокiйноi ночi Лiнгард вийшов iз каюти, ще було темно. Якась сухорлява постать походжала по палубi.
– Я тут, – рiзко сказав Йоргенсон. – Менi однаково, де вмирати, чи там, чи тут. Але, якщо я там умру, не забудьте, що моя стара мусить iсти.
Лiнгард був один iз небагатьох, хто бачив Йоргенсонову стару. В неi було коричневе, зморшкувате обличчя з кiлькома уламками чорних зубiв, на головi – сиве скуйовджене волосся. Офiцiально вона одружилася з ним нещодавно, та й то через те, що напосiдав молодий мiсiонер iз Букiт-Тiмагу. Важко сказати, яка вона була з вигляду, коли Йоргенсон дав за неi триста доларiв i кiлька мiдяних рушниць на додачу. Єдине, що залишилося вiд ii молодостi, це пара ясних i сумних очей. Як тiльки вона зоставалася сама, тi очi дивились пильно в минуле iхнього життя, а коли Йоргенсон був близько, вони стежили за ним iз неспокiйною упертiстю. А тепер пiд саронгом, накинутим на ii сиву голову, з тих очей капали невидимi сльози, i стара хиталася туди й сюди в куточку темноi халупи.
– За це не бiйтеся, – сказав Лiнгард, потиснувши Йоргенсоновi руку. – Вона не бiдуватиме. Я тiльки хочу, щоб ви трохи наглядали за Беларабом, коли мене там не буде. Я мушу зробити ще один рейс, i тодi ми будемо готовi розпочати. Я передбачив усе до найменших дрiбниць. Вiрте менi!
Так неспокiйна тiнь капiтана Г. К. Йоргенсона перепливла рiчку забуття й повернулася до життя.
VI
Цiлих два роки, захоплений тiлом i душею своею великою справою, Лiнгард жив, немов сп’янiлий, поволi готуючи перемогу. Думка про невдачу нiколи не западала йому в голову. Вiн заплатив би найбiльшу цiну за успiшне здiйснення свого замiру. Цей щирий друг хотiв iз трiумфом повернути Гассiмовi його краiну, яку вiн бачив колись уночi у сяйвi блискавки й гуркотi грому. Якось, коли Гассiм скiнчив iз ним свою довгу розмову, оповiдаючи, мабуть, удвадцяте iсторiю своiх страждань i боротьби, Лiнгард пiдняв свою величезну руку, посварився кулаком i гукнув:
– Ми iх зворушимо. Ми розбудимо цю краiну!
Мимохiть висловив вiн свiй iдеалiзм, прихований пiд простодушною силою. Вiн розбудить краiну! Це був найголовнiший збудник його невсипущоi дiяльностi, що з’являвся примiтивним почуттям справедливостi, вдячностi, приязнi, сентиментальним жалем до сувороi долi Іммади («бiдноi дитини») i, нарештi, гордим переконанням, що з усiх людей на свiтi (на його свiтi) вiн один мав засоби й вiдвагу «розпочати велику справу» та ще й таку ризиковану. Потрiбнi були грошi й люди. Вiн здобув iх досить за два роки, з того дня, коли на свiтанку з пiстолем за поясом i капустяним листком замiсть бриля несподiвано стрiвся з таемничим Беларабом, дуже враженим зустрiччю з бiлою людиною.
Сонце ще не сходило над лiсом, а небо, насичене свiтлом, мiнилося над темною лагуною, над дикими полями, ще сповненими тiнями, якi, здавалося, помалу перетворювалися на бiлий вранiшнiй туман. Було видно халупи, загорожi, палiсадники, великi будинки, спорудженi на високих палях; було видно верховiття густих садiв, немов повислих у повiтрi.
Таким було Беларабове селище, коли Лiнгард уперше звiв на нього очi. Поперед натовпу стояла перед ним худорлява, закутана постать, а в стрiмкому збiльшеннi свiтла й цiлковитiй мовчанцi почулося слово «маргаба»[46 - Маргаба (мал.) – ласкаво просимо.], що його пошепки мовив раджа. Охоронцi, що стояли бiля нього в чорних шапочках i з довгими списами, мали байдужий вигляд. З усiх бокiв збiгалися люди. Жiнки, скупчившись на низькому пагорковi, пильно видивлялись на прибулих. Видно було тiльки iхнi голови, а iх постатi закривав високий маiс. Зненацька з-посеред купки порожнiх халуп почувся голос староi баби, що люто й пронизливо лаяла незриму дiвчину:
– Чужинцi! Тобi схотiлося чужинцiв побачити! Ах ти ж, повiе! А що ж, я сама буду вiяти рис? Хай тобi лихо з твоiми чужинцями! Хай iм трясця! Що б iх мечами вигнали! Нiчого путнього в них нема! Щоб вони тобi згорiли!
– Просимо, – сказав Белараб, пильно глянувши Лiнгардовi у вiчi.
Шiсть днiв пробув Лiнгард у селищi Белараба. Три днi вони мовчки спостерiгали один одного, не розпитуючи й не натякаючи на мету приiзду. Капiтан вилежувався на чудових циновках, що ними раджа прибрав невеличкий бамбуковий будинок, який стояв поза мiцними огорожами, з бiло-зеленим стягом на високiй i тонкiй жердинi.
Далеко, посеред острова, маячили синi лiси, а довгасту лагуну охоплював зелений пояс високих стовбурiв i густих кущiв. У чистiй прохолодi повiтря групи рудуватих будинкiв, вiдбитих у водi, високi пальми над зеленими хвилями полiв, загородженi плантацii та фруктовi сади створювали чудесну картину, розкiшну й щасливу.
Над будiвлями, над тихою просторiнню води й над рiвнинами росяних ланiв високо простяглося лагiдне, безхмарне небо. І, здавалось, жодна стежка не йшла до цiеi краiни краси й тишi. Не вiрилося, що так близько було невгамовне море, з його дарами i безупинними загрозами. Навiть у мiсяцi штормiв страшний гуркiт хвиль на довгих мiлинах тiльки зрiдка долинав туди; здавалось, вiтер, шугаючи над землею, то вiдкидав його, то пiдгонив ближче, i нiхто не сказав би, звiдки вiн добувався. Гул цей схожий був на урочистий церковний спiв чи на гуркiт водоспаду; iшов, бурхаючи й завмираючи над лiсами, ланами, покрiвлями й головами людей, над усiею таемничою тишею схованого в лiсах селища дивних фанатикiв, утiкачiв i вигнанцiв.
Щодня надвечiр приходив Белараб з охороною, що зоставалася за дверима, й увiходив до будинку свого гостя. Вiн вiтався, питав про здоров’я i з байдужим виглядом розмовляв про всякi дрiбницi. Проте ввесь час пильний погляд його розумних очей немов шукав правди на обличчi бiлого. Холодними вечорами перед заходом сонця розмовляли вони, походжаючи мiж рiвних стовбурiв гаю, близько ворiт огорожi. Почт раджi стояв осторонь у скiсному сонячному промiннi, стежачи за двома постатями, що виникали й зникали помiж деревами. Багато слiв говорили вони, але нiчого не сказали такого, що розкрило б iх думки. Прощаючись, чемно стискували один одному руки, i за ним важко гуркотiли ворота вiд потрiйного стукоту дерев’яних засувiв, загнаних у залiзнi дужки.
На третю нiч Лiнгарда розбудив шепiт. Увiйшла чорна тiнь, заступивши зорi в отворi дверей, i зненацька стала бiля самого лiжка. Вартовий сiв, скулившись темною купкою на порозi.
– Не бiйся. Я – Белараб, – мовив обережний голос.
– Я не злякався, – прошепотiв Лiнгард. – Нехай боiться той, хто приходить у темрявi, не сповiщаючи.
– А ти сповiщав мене, коли йшов сюди? Я сказав: «Просимо», але так само мiг би сказати: «Убийте його».
– Ти був близько бiля мене, i ми вмерли б разом, – спокiйно вiдповiв Лiнгард.
Белараб двiчi цмокнув язиком, i його неясна постать присiла, немов до половини увiйшла в пiдлогу.
– Таке не судилося нам на роду, – сказав вiн помертвiлим голосом. – Ось через те ти мiй гiсть, тому нехай розмова наша буде пряма, як стрiла, i коротша за кiнець цiеi ночi. Чого ти хочеш?
– Перш за все, бажаю тобi довго жити, – вiдповiв Лiнгард, швидко нахилившись до його блискучих очей, – крiм того – твоеi допомоги.
VII
Тихий шепiт ще довго вчувався капiтановi, коли ватажок пiшов. Вислухавши все, що сказав йому Лiнгард, Белараб розкрив йому свое серце. Вiн розповiв про свое юнацтво, прожите в жорстоких i фанатичних вiйнах, про бойовища в горах, тяжкi походи, про свою безмежну вiру в народ i невгасиму зненависть до загарбникiв. Зорi сяяли скрiзь прочиненi дверi, а вiн шепотiв про незламну мужнiсть народу, про поразки i втечi, про днi вiдчаю й ночi безсоння, про знищення дiтей i жiнок, яких убивали перед тим, як iти на смертний бiй.
– Я бачив усе це ще за юнацтва, – сказав вiн тихо. Голос його тремтiв. Белараб змовк, i вони почули зiтхання заснулого вартового, що, пiдiбгавши ноги, схилився головою на колiна.
– Серед нас був, – почав знову Белараб, – один бiлий, що зостався з нами до кiнця. Вiн був вiрний, дужий, вiдважний i мудрий. Видатною людиною був вiн. Мав велике багатство, а ще бiльше серце.
Виснажений i сивий Йоргенсон, що позичав п’ять доларiв на iжу своiй старiй, майнув раптом у Лiнгардовiй уявi.
– Схожий вiн був на тебе, – провадив далi Белараб. – Ми втiкали i прибули сюди його кораблем. Вiдлюдно тут було. Лiс стелився до самоi води, трава сягала голови найвищоi людини. Телал, мiй батько, помер iз туги. Нас небагато було, i ми тут мало не пропали з тривоги та смутку! І нiхто з ворогiв не знав, де ми дiлися.
Вiн поволi пiдносив i знижував тон, розповiдаючи про те, як люди його втратили надiю й хотiли вмерти, б’ючись iз кораблями, що йдуть iз заходу, як вiн заставив iх воювати з колючими кущами, височенною травою й велетенськими деревами. Спершись на лiкоть, Лiнгард уявляв собi широкi лани, що мирно спали в неосяжному сяйвi зiрок; цей спокiйний невидимий оповiдач, що створив усе це й заклав пiдвалини нового життя, набирав у його очах великоi ваги, робився втiленням справжньоi сили, могутньоi й невмирущоi.
– Навiть i тепер життя мое в небезпецi, так наче я ворог iм, – сумно казав Белараб. – Та очi не вбивають, а прокльони безсилi, бо iнакше голландцi не гладшали б, жируючи на наших ланах, i я теж не жив би. Чи розумiеш ти? Чи бачив ти людей, що бились у старi часи? Вони не забули тих вiйн, хоч я дав iм нову краiну, спокiйне серце й сите черево. Я самотнiй серед них. А вони в темрявi проклинають мое iм’я, бо не можуть забути.
Цей ватажок, що говорив про вiйну та насильство, несподiвано виявив жагуче жадання безпеки й миру. Нiхто не розумiв його. Дехто з них уже помер. Зуби його дико блиснули в темрявi. Але були й iншi, яких вiн не змiг убити. Дурнi… Вiн хотiв, щоб цю краiну i людей ii зовсiм забули, немовби iх поглинуло море. Та вони не були мудрi й терпеливi, не могли ждати, не мали вiри.
– Смерть приходить до всiх, для правовiрних вона – кiнець страждань. І ви, бiлi, хоч i дужчi за нас, теж помрете. Рай великий, як земля й небо, та не для вас!
Лiнгард слухав, здивований. Охоронець спав, тихо похропуючи. Пiсля цього мимовiльного вибуху релiгiйностi Белараб спокiйно вiв далi. Вiн сказав, що потребуе когось, якоiсь дужоi руки, чиеiсь сили, що навiяла б покору свавiльним, острах несвiдомим i забезпечила б йому правлiння. Вiн налапав у темрявi Лiнгардову руку, схопив ii вище лiктя i, мiцно стиснувши, пустив. Той зрозумiв, що його задум щасливо здiйснився.
І тодi, за допомогу з боку Лiнгарда кiлькома гарматами й невеликими грiшми, Белараб обiцяв допомогти йому вiдвоювати Ваджо. Безперечно, вiн знайде людей, що рвуться в бiй. Вiн вiдрядить гiнцiв до дружнiх племен, та i в його краiнi знайдуться бунтiвливi люди, охочi до всяких пригод, Вiн говорив про цих людей iз сердитим презирством i суворою нiжнiстю, нiби заздрячи й зневажаючи. Вони добре допекли йому своею нерозважнiстю, одчайдушнiстю й нетерпiнням. Здавалося, злий був на них за iхню жагу воювати, бо сам загубив ii через свою фатальну мудрiсть. Вони мужньо битимуться, коли прийде час; хай Лiнгард тiльки скаже, хай подасть гасло, i вони стрiмголов кинуться на смерть.
Белараб закiнчив i випростався в темрявi.
– Прокидайся! – сказав вiн тихо, нахилившись над охоронцем.
Темнi постатi рушили, заступивши на мить зоряний блиск, i Лiнгард зостався сам. Вiн довго лежав на спинi, випроставшись i закривши очi руками.
Через три днi, тихим безхмарним ранком, Лiнгард вирушив iз селища Белараба. Всi човни з брига вийшли в лагуну озброенi, щоб надати бiльшого ефекту й пишноти бойовiй спiлцi. Юрба на березi в глибокiй мовчанцi стежила за його величним вiд’iздом, дивуючись разом iз тим його таемничiй появi. Човни йшли рiвно, помалу перепливаючи широку лагуну. Лiнгард озирнувся. Величезна тиша поклала руку на небо, землю i людей, на непорушнiсть краевиду й усього живого. Гассiм й Іммада, стоячи поруч проводиря, востанне махнули руками; цей далекий жест видався йому смутним, загубленим у просторi, немов сигнал про катастрофу покинутих без надii на неможливу допомогу.
