скачать книгу бесплатно
Лiнгард вагався.
– Нi, – мовив вiн нарештi. – Вiд того нiкому не буде краще.
– Справедливо, – тихо сказав Гассiм. – Цей чоловiк був твiй винуватець – раб?
– Раб? – вигукнув Лiнгард. – Нi. Вiльний, як i я. Це англiйський бриг.
– Гай-гай! Тепер вiн справдi вiльний, – пробурмотiв малаець, ще раз глянувши на мертвого. – А хто ж заплатить за життя цiеi людини тим, хто втратив ii?
– Якщо в нього лишилася жiнка чи дитина, я знайду iх хоч де, – промовив Лiнгард iз каяттям.
– Ти говориш, як справжнiй вождь, – сказав Гассiм. – Тiльки нашi володарi не йдуть на бiй iз голими руками. Ех, ви, бiлi!
– Це була нерозважнiсть, прикра нерозважнiсть, – мовив Лiнгард, – i цей бiдний хлопчина наклав за це головою.
– Вiн не мiг обминути своеi долi, – пробурмотiв малаець. – Гадаю, що моя торгiвля в цьому мiсцi тепер уже скiнчилась, – додав вiн весело.
Лiнгард висловив свiй жаль.
– Нiчого, нiчого, – чемно мовив ватажок.
Лiнгард, запрохавши Гассiма та двох його компаньйонiв прибути на бриг, пiшов iз ними.
Був тихий вечiр, i малайське судно, знявшись з якоря, поволi пiшло до бухти, де стояв бриг. Кiнцем мiцноi кодоли прив’язали судно до брига, i тоi ночi бриг бiлого й прау темношкiрого крутились i гойдались на однiй котвi.
Коли сонце останнiм промiнням осяяло море, тiло забитого ласкара, загорнуте, за магометанським звичаем, у бiле простирадло, спустили у спокiйну воду бухти, на яку вiн уперше глянув кiлька годин тому. В ту саму мить, як мрець повiльно зник з очей, блиснув огонь i розiтнувся пострiл, вiдбившись гуркотом у берегах i в жалiбному крику диких птахiв, що кружляли в хмарах, немов вигукуючи моряковi свое останне «прощай». Схиливши голову, господ дар брига пройшов до корми пiд тихий шепiт приемно здивованого екiпажу i чужинцiв, що збились на головнiй палубi. Подiбнi дii говорили про романтичну вдачу цiеi людини.
Лiнгард вiтав своiх гостей далеко за пiвнiч. Людям iз прау видано було вiвцю з корабельних запасiв. А в каютi Гассiм i його два товаришi сидiли вряд на канапi, виблискуючи коштовними оздобами. Лiнгард вiв розмову, як щирий друг, а малайцi говорили з вихованою, стриманою чемнiстю, властивою вищим класам цього народу. Вони торкнулися багатьох тем i наприкiнцi спинились на полiтицi.
– Ти, мабуть, могутнiй володар у своiй краiнi? – спитав Гассiм, оглядаючи каюту.
– Моя краiна в далекому морi, де найменшi вiтри такi дужi, як тут у дощовиту погоду, – сказав Лiнгард, а гостi тихо зашептались, висловлюючи здивування. – Я лишив ii ще замолоду, туане Гассiм, i не знаю, чи могутнiй я там, де сильних людей бiльше, нiж бiдних на всiх ваших островах. А тут, – мовив вiн далi, – тут теж моя краiна. Ось це англiйське судно варте Англii, i я досить могутнiй тут. Я тут раджа, бо ця частина моеi краiни – моя власна.
Гостi були враженi й, многозначно ззирнувшись, хитнули головами.
– Так, так, – усмiхаючись, сказав Гассiм. – Ти возиш морями свою краiну i свою могутнiсть. Раджа на морi. Це добре!
Лiнгард голосно засмiявся, а гостi стиха.
– Ми знаемо, що твоя краiна дуже могутня, – почав знову Гассiм, – та чи дужча вона вiд краiни голландцiв, що крадуть нашу землю?
– Чи дужча? – гукнув Лiнгард i широко розправив плечi. – Чи дужча? Ми могли б узяти iх у кулак, отак, – i переможно стиснув пальцi.
– І вони платять вам податки за свою землю? – зацiкавлено розпитував Гассiм.
– Нi, – стримано вiдповiв Лiнгард. – Бачиш, туане Гассiм, немае такого звичаю мiж бiлими людьми. Ми безперечно могли б, та нема такого звичаю.
– Нема? – перепитав Гассiм, скептично посмiхаючись. – Вони вимагають од нас податкiв, бо дужчi, нiж ми. Часом вони здирають iх навiть iз Ваджо, де кожен чоловiк вiльний i носить крис[34 - Крис – нiж, кинджал, багнет.].
Запала тиша. Лiнгард сидiв замислившись, малайцi спустили очi.
– Але ми палимо наш порох мiж собою, – продовжував Гассiм, – i тупимо нашу зброю один на одному.
Вiн зiтхнув, помовчав, а потiм почав переконувати Лiнгарда вiдвiдати Ваджо, «поторгувати й побачить друзiв», казав вiн, поклавши руку на груди й щиро вклоняючись.
– Авжеж! Поторгувати з друзями! – гукнув Лiнгард, засмiявшись, – i провiв рукою. – Ось це судно, як дiм, де багато всякоi всячини. Воно так само дороге, як жiнка й дiти.
Гостi встали й почали прощатися.
– Ти дав за мене три пострiли, друже Гассiм, – серйозно сказав Лiнгард, – а я послав на борт твого прау три барила пороху, – по одному за кожен пострiл. Але ми ще не поквитались!
Очi малайця заблищали з радостi.
– Це справдi дружнiй подарунок. Приiзди побачитися зi мною в моiй краiнi!
– Обiцяю тобi, – сказав Лiнгард.
Тиха поверхня бухти вiдбивала чудове нiчне небо, i бриг з прау за кормою, здавалось, повис мiж зiрок у неземному спокоi. Востанне попрощались вони на палубi, i малайцi спустились на свое судно. Ранком, коли пiсля сходу сонця знявся вiтер, бриг i прау разом покинули бухту. Коли вони вiдiйшли вiд землi, Лiнгард розпустив усi вiтрила i, вiдхилившись вiд курсу, пiдiйшов до прау, щоб сказати останне прощай перед розлукою з друзями. Гассiм стояв на високiй кормi.
– Щасливо! – гукнув Лiнгард.
– Не забувай обiцянки! – крикнув ватажок. – Приiзди швидше! – гукав вiн дедалi дужче. – Приiзди швидше, щоб збулось те, що записано…
Бриг швидко рушив.
– Що? – не розумiючи, гукнув Лiнгард. – Що написано?
Вiн прислухався. До нього долинули тихi слова:
– Нiхто не знае!
III
– Слово честi! Менi сподобався цей хлопець, – гукнув Лiнгард, оповiдаючи свою пригоду i поглядаючи на очi, що блищали навколо нього крiзь сигарний дим. Цей брiксгемський юнга з рибальського судна, потiм шахтар, моряк на глибоких водах, золотошукач, власник i командир «найкращого тут брига» знав, що його слухачi – моряки, купцi, мандрiвники, як i вiн сам, – сприймали це не як звичайний вияв почуття, а як найвищу похвалу його малайському друговi.
– Присягаюсь небом! Я поiду у Ваджо! – мовив вiн, а присутнi поважно хитнули головами. Тiльки один, трохи iронiчний голос закинув:
– Ви зробите дiло, Томе, якщо добудетесь навпростець до вашого раджi.
– Їдьте та стережiться, – гукнув другий, засмiявшись. Ця професiйна заздрiсть була неминуча, бо Ваджо через хронiчнi заколоти було закрите для купцiв. Проте не було справжнього зла в жартах цих людей, що на прощання тиснули йому руку й виходили один по одному. Лiнгард попрямував на борт свого судна й до ранку ходив по кормi. Навколо нього блимали вогнi кораблiв, миготiли береговi лiхтарi, мерехтiли зорi в темному небi. І вся ця безлiч яскравих цяток цiлком губилася в неосяжнiй темрявi. Раз Лiнгард почув тихий брязкiт ланцюга якогось судна, що ставав на якiр десь далеко за офiцiальними межами гаванi. «Чужинець, певно, бо стае лiворуч, – подумав вiн, – нашi стали б праворуч. А може, це з батькiвщини». І вiн вiдчув якийсь дивний жаль, подумавши про корабель, стомлений вiд мандрiвок, що не наважувався наблизитись до мiсця вiдпочинку. На сходi сонця, коли великий захiдний пароплав iз ржавими й сiрими вiд морськоi солi боками помалу пiдходив до берега, Лiнгард рушив iз рейду на схiд.
Пiсля довгого плавання крiзь бурi та шторми надвечiр одного тихого дня, безпорадно дрейфуючи перед метою своеi мандрiвки, Лiнгард наблизився, нарештi, до берегiв Ваджо. З властивою йому смiливiстю пiшов вiн уздовж чужого берега, незважаючи на нiч, що злякала б когось iншого. З кожним мигтiнням блискавки Гассiмова батькiвщина немовби плигала на бриг i враз зникала, щоб причаiтись i знову кинутись на нього з темряви. За довгий день штилю Лiнгард так уважно запам’ятав берег, що коли наказав спустити якiр (хоч у ту мить голова його й була наче замотана вовняною ковдрою); перша ж блискавка показала, що бриг заякорився саме там, де намiтив капiтан, – недалеко вiд бiлоi коси, бiля рiчного гирла.
Лiнгард побачив на березi групу високих бамбукових халуп, збудованих на сваях, невеличкий пальмовий гай, а бiля самоi води – щось схоже на палiсадник iз гострих кiлкiв. Долину цю, мов сторожi, оточували високi лiсистi горби, величнi й похмурi. Та за мить все зникло з очей, нiби знищене, i ранiш, нiж вiн обернувся, з’явилось знову з несподiваним гуркотом. Нерухома й спокiйна земля нагадувала йому легендарну краiну безсмертних, що змагалися з гнiвом небес.
Не знаючи дна й побоюючись, що несамовитий вiтер може знести бриг з якоря, Лiнгард зостався на палубi. Лот застерiг його, що бриг волочить якiр; тому вiн став бiля поруччя i мимохiть замилувався краевидами незнайомого берега, що загрожував неясними небезпеками i збуджували надii на успiх.
Мiж шквалами наставали моменти тишi, i тодi навiть грiм стихав, щоб звести дух. В один iз таких iнтервалiв, стомлений i сонний, Лiнгард, стоячи, задрiмав, коли це чуе, що десь унизу море заговорило людським голосом. «Хвала Боговi», сказало воно, i голос продзвенiв тихо й довiрливо, як голос дитини в соборi. Лiнгард здригнувся й подумав: «Це менi наснилось». Але море бiля нього знову сказало: «Дайте мотуз».
Грiм люто гримiв. Лiнгард, гукнувши матросам, вдивлявся у воду, доки не побачив бiля брига плавця, що пильно глянув на нього i швидко заплющив очi у свiтлi блискавки. Всi матроси забiгали по палубi, й багато мотузiв спустилося за борт. Бурхання вiтру немовби кинуло через бильця чоловiка. Вiн упав просто в натовп матросiв. Не встигли його пiдвести, як вiн скочив на ноги так раптово, що люди швидко вiдступили назад. У лютому слiпучо-синьому свiтлi блискавки появились розгубленi обличчя й скам’янiлi постатi, приголомшенi гуркотом грому. Все немов поринуло в безодню вiчного мовчання, i от почувся кволий голос:
– Я шукаю бiлого чоловiка.
– Тут! – гукнув Лiнгард, пiдвiвши незнайомого до лампи в кабiнi. – Та я тебе не знаю.
– Мене зовуть Джаффiром. Я вiд Пата Гассiма, мого володаря, а твого друга. Пiзнаеш це? – І вiн показав товстий перстень iз великим смарагдом.
– Я бачив його ранiш на пальцi у раджi, – сказав Лiнгард серйозно.
– Вiн стверджуе, що я кажу правду. Доручення вiд Гассiма: вiд’iзди i забудь!
– Я не забуваю! – промовив Лiнгард. – Я не такий, щоб забувати. Що за дурницi?
Нi до чого докладно переказувати всю довгу iсторiю, що ii оповiдав Джаффiр. Коротко було так. Повернувшись пiсля зустрiчi з Лiнгардом, Гассiм застав свого родича при смертi. За цей час утворилася дужа партiя, що не визнавала Гассiма законним спадкоемцем. Старий раджа помер вночi, i, як оповiдав Джаффiр, ранiше нiж зiйшло сонце, люди вже билися у дворi далама[35 - Далам (мал.) – резиденцiя раджi.]. Це були першi чвари громадянськоi вiйни, заохочуваноi чужоземними iнтригами, – вiйни в джунглях i на рiчках, у палiсадниках i в лiсних засiдках. У цiй боротьбi обидвi партii виявили багато вiдваги, а одна з них – непохитну вiдданiсть майже загубленiй справi. Ще не минув мiсяць, а Гассiм, хоч i лишався ще ватажком озброеноi юрби, та вже був вигнанцем. Проте вiн i досi змагався, неясно сподiваючись, що приiзд Лiнгарда поверне йому владу.
– Кiлька тижнiв жили ми на дикому рижi; цiлими днями билися не iвши, – промовляв Джаффiр, який i справдi був голодний.
Вiн розповiдав, як на них натиснули й рiшуче одкинули до моря, де Гассiм зi жменькою прибiчникiв уже кiлька днiв тримався за палiсадником.
– Але щоночi хтось зникав, – признався Джаффiр, – вони були стомленi та голоднi й перебiгали до своiх ворогiв. Нас зосталося десятеро – десять чоловiкiв та одна жiнка iз серцем чоловiка. Сьогоднi ми ще голодуемо, а завтра рано помремо. Ввесь день бачили ми здалеку твiй корабель, але прийшов ти надто пiзно. Боячись пiдступу з боку ворогiв, твiй друг раджа дав менi перстень i послав до тебе. Я, Джаффiр найкращий плавець Ваджо i раб Гассiма, кажу тобi – вiд’iзди i забудь, а цей його дар вiзьми на згадку!
Джаффiр несподiвано схопив Лiнгарда за руку, суворо ткнув у неi перстень й тiльки тодi озирнув каюту здивованими й безстрашними очима: глянув на пiвколо багнетiв, спинився на мушкетах i щось захоплено пробурмотiв.
– Овва! Оце так сила! – прошепотiв вiн сам собi. – Тiльки прийшла вона занадто пiзно.
– А може й нi, – скрикнув Лiнгард.
– Занадто пiзно, – мовив Джаффiр, – нас тiльки десятеро, i, як тiльки зiйде сонце, всi ми вийдемо i помремо. – Вiн пiшов до дверей каюти i затримався, не знаючи, як вiдчинити iх.
– Що ти робитимеш? – спитав Лiнгард.
– Попливу назад, – вiдповiв Джаффiр. – Я виконав доручення.
– Ти можеш лишитися зi мною, – сказав Лiнгард, довiрливо дивлячись на нього.
– Гассiм жде, – коротко вiдповiв той.
– Вiн наказав тобi повернутись? – спитав Лiнгард.
– Нi, – вiдповiв здивовано Джаффiр.
Лiнгард зворушено схопив його за руку.
– Якби в мене було хоч десятеро таких, як ти!.. – вигукнув вiн.
– Нас десять, а iх двадцять на одного, – простодушно сказав Джаффiр.
Лiнгард вiдчинив дверi.
– Може, тобi чого треба? – спитав вiн.
Малаець завагався, i Лiнгард помiтив запалi очi, випнутi ребра й виснаженiсть цього чоловiка.
– Скажи, – мовив Лiнгард, усмiхаючись, – той, хто приносить дар, повинен мати нагороду?
– Дай менi води й жменьку рижу, щоб змiг добутися до берега, – сказав Джаффiр. – Там, – хитнув вiн головою, – ще сьогоднi нiчого не iли.
– Ти матимеш усе. Я дам тобi своiми власними руками, – промовив Лiнгард.
Вiн сам дав Джаффiровi, що той просив, i тим самим трохи принизив себе в очах тубiльця. Доки посланець iв, Лiнгард обмiркував план своiх дiй. Вiн не знав справжнього становища в краiнi й через те вважав найкращим врятувати Гассiма вiд небезпеки. Це все, що мiг вiн спробувати. Лiнгард мав намiр спустити баркас i послати його до берега, щоб забрати Гассiма та його людей. Вiн добре знав малайцiв i був переконаний, що в таку нiч переможцi, певнi свого успiху, не дуже чатуватимуть на морi, перед палiсадником. Уже той факт, що Джаффiровi пощастило вiдплисти, стверджував у його думку. Баркас iз брига мiг би (як тiльки згаснуть блискавки) непомiтно наблизитись до берега, i обложенi, поодинцi чи разом, кинуться до човна й припливуть до брига.
Лiнгард з’ясував свiй план Джаффiровi, що слухав без найменшоi ознаки iнтересу, бо був дуже зайнятий iжею. Коли ж вiн з’iв останне зерно рижу, пiдвiвся, напився з пляшки води й сказав:
– Добре. Я скажу Гассiмовi.
Обв’язавши тугiше клапоть дрантя навколо крижiв, вiн налагодився йти.
– Почекай, доки я допливу до берега, – мовив вiн, – а коли вiдпливе човен, запали другий вогник поруч того, що горить зараз, як зоря, над твоiм судном. Ми побачимо й зрозумiемо. Не посилай човна, доки буде блискавка. Скажи гребцям, щоб прямували до пальмового гаю й кинули гребти тiльки тодi, як весло, занурене дужою рукою, торкнеться дна. Там вони почують наш вигук; якщо ж нiхто з нас не прийде до свiтанку, нехай повертаються. Мiй володар може вiддати перевагу смертi, а не життю… Ти зрозумiв, о, дужий?
– Розумний хлопець, – пробурмотiв Лiнгард, а коли вони стояли поруч на палубi, сказав: – Джаффiре, на березi можуть бути вороги, якi так само гукнуть, щоб обдурити моiх людей. Тому ваш вигук хай буде «лайтнiнг»[36 - Лайтнiнг (англ.) – блискавка.]. Запам’ятаеш?
Спершу Джаффiр неначе удавився.
– Лiт-iнг! О, дужий, чи так я вимовив?
– Так, добре. Рушай, – сказав Лiнгард, i Джаффiр стрибнув униз. Почулося хлюпання, а потiм тихий голос ледве чутно промовив: «Ляйт-iнг!»
Зненацька на берег ударив шквал. У слiпучiй блискавцi Лiнгард знову побачив привид бiлого берега, зiгнутi пальми в гаю, палiсадник бiля моря, лiс у далечинi, всю широчiнь таемничоi й безмовноi батькiвщини Гассiма, що непорушно спала пiд лютим вогненним небом.
IV
Вiдвiдавши тепер Ваджо, мандрiвник, гiдний довiри тамтешнiх людей, може почути традицiйне оповiдання про останню громадянську вiйну та легенду про вождя, його сестру та iхню матiр, що, вмираючи, передала iм тайну магii. Особливо вмiла чаклувати володарева сестра, дитина на вигляд, а вiдважнiстю – хоробрий воiн. Перемiг iх старший брат, якому цi чари нiчого не змогли заподiяти. «Я бився в цiй вiйнi, – скаже оповiдач. – Ми вiдсунули iх до моря». А далi вiн з острахом розповiсть, як одноi ночi, «коли був страшенний шторм, корабель, схожий на судно бiлих, з’явився коло берега, немовби спустився з хмар. Вiн iшов пiд вiтрилами, що надувалися проти вiтру, а завбiльшки був, як острiв; блискавка пронизувала його такi високi, як верхiв’я гiр, щогли; зоря горiла помiж хмарами низько над ним. Ми зразу зрозумiли, що то була зоря, бо нiякий вогонь, запалений людською рукою, не витримав би такого вiтру й дощу. Це була така нiч, що ми, вартовi, ледве наважувалися дивитися на море. Силенний дощ бив нам у вiчi. Та коли настав день, корабля нiде не було, а за палiсадником, де напередоднi було з сотню полонених воякiв, нiкого не знайшли. Володар Гассiм зник, а з ним i принцеса краiни. Вiдтодi нiхто не знае, що з ними сталося. Інодi купцi розповiдають, що чули про них то тут, то там, але все це тiльки теревенi людей, що iздять за море заради вигоди. Всi ми у цiй краiнi певнi, що корабель злетiв назад за хмари, звiдки викликали його чари принцеси. Адже ми бачили цей корабель на власнi очi. А про раджу Гассiма та його сестру Іммаду однi люди кажуть одне, а iншi друге, та, мабуть, тiльки Бог знае правду…»
Така легенда про Лiнгардiв приiзд. Правда була тiльки в тому, що вiн прийшов i пiшов в одну нiч, бо, коли розвиднилося, бриг, як куля, летiв на пiвдень вiд затоки. Спостерiгаючи швидкий хiд свого судна, Лiнгард стривожено дивився вперед й не раз питав самого себе, чого вiн так летить пiд усiма вiтрилами, навiщо це? Волосся його розвивав вiтер; голова була повна клопоту й неясних думок, а слухняний бриг мчав, стрiмголов кидаючись iз хвилi на хвилю.
Власник його та командир не знав, куди пливе. Цей лицар щастя мав тiльки неясну уяву про те, що стоiть на порозi його подальшого життя. Щось треба було робити, i вiн почував, що мусить це зробити. Цього очiкувало вiд нього море, земля, люди. Історiя вiйни i страждань; Джаффiрова вiрнiсть; Гассiмовi й Іммадини очi; нiч, буря, берег у вогнi, – все це знаменувало собою життя, що настирливо вимагало його втручання. Проте найбiльше вражало його довiр’я цих людей. Вони втекли до нього вiд смертi й залишилися тут, наче не було в них нi сумнiвiв, нi надiй, нi бажань. І iх цiлковитий спокiй накладав на нього тягар обов’язку.
Вiн уперто доводив собi, що якби цi переможенi люди не вiрили в нього, то не були б такими байдужими, iх нiмий спокiй зворушував його бiльше, нiж найщирiше прохання. Нi слова, нi шепоту, нi допитливого погляду! Вони нiчого не питали, i це подобалося йому. Вiн навiть радiв iз цього, хоч зовсiм не знав, що робити iз цими понiвеченими, побитими iстотами, яких химерна доля вiддала йому до рук.
Лiнгард особисто зустрiв утiкачiв, допомагаючи iм перелiзти через бильця; в темрявi, прорiзуванiй блискавкою, вiн пересвiдчився, що всi вони пораненi, i дивувався, як змогли цi нещаснi люди добутись до баркаса, що вивiз iх. Вiн схопив на руки найменшу з постатей i понiс у каюту. Потiм, не оглядаючись навiть на свою легку ношу, знову побiг на палубу, щоб зняти бриг iз якоря. Коли давав наказ командi, неясно побачив, що хтось обережно й вагаючись пiдiйшов до нього. То був Гассiм.
– Я не готовий до вiйни, – квапливо пояснив Лiнгард, – а завтра може й не бути вiтру.
Потiм, виводячи бриг iз небезпечного мiсця, вiн зовсiм забув про них. Та коли вiтер вiднiс бриг далеко вiд берега, Лiнгард iз полегшенням зiтхнув i пiдiйшов до двох людей, що стояли на кормi, де вiн мав звичку в тяжкi хвилини розмовляти на самотi зi своiм судном. Гассiм покликав сестру з каюти.
Найперша думка Лiнгарда була: «Куди я подамся з ними?» Та, здавалося, нiхто не пiклувався тим, що вiн робитиме. Джаффiр i ще вiсiм малайцiв розташувалися на грот-люцi[37 - Грот-люк – великий отвiр з палуби до трюму, прикритий зверху парусиною чи вiком.], оглядаючи рани один одному i розмовляючи спокiйно й весело, як вихованi дiти. Кожен зберiг свiй крис, а Лiнгард роздав iм трохи перкалю зi свого краму. Коли ж вiн проходив повз них, усi серйозно дивилися йому вслiд. Гассiм та Іммада жили в камбузi[38 - Камбуз – судова кухня або комiрчина для харчу.]. Дiвчина виходила на свiже повiтря тiльки ввечерi, й щоночi чути було iхнiй шепiт у затишку на шканцях. Кожен малаець на борту тримався вiд них осторонь i ставився з шанобою.
Лiнгард наслухав на кормi iхнiх тихих голосiв. Вони здiймалися й спадали в меланхолiйному ритмi; iнодi дiвчина скрикувала чи то з болю, чи то з гнiву. Тодi Лiнгард спинявся. Тяжке зiтхання линуло до нього з безмежноi ночi. Уважнi зорi оточували самотнiй бриг, кидаючи свое сяйво крiзь цiлковите безгомiння на мовчазне море. Лiнгард знову починав ходити по палубi, бурмочучи до себе.
