скачать книгу бесплатно
Нинi панiвною е думка про належнiсть кiммерiйцiв до iндоiранських народiв. Отже, iхня мова була або iндiйською, або iранською. Іранськомовна присутнiсть у давнiй Украiнi не викликае сумнiвiв – iранськомовними (принаймнi переважно) були наступники кiммерiйцiв – скiфи i сармати. Питання про iндiйськi племена й мови в давнiй Украiнi е набагато дискусiйнiшим, однак i воно цiлковито належить до сфери науки, а не фантазiй. У районi Азовського моря на початку новоi ери мешкали засвiдченi iсторичними джерелами синди, чия назва, найiмовiрнiше, тотожна назвi Індii (Синд), тодi як ми знаемо цю краiну пiд iранською, а не власне iндiйською назвою – Індiя. Давньоримськi iсторики Прiсцiан Цезарейський i Руф Фест Авiен повiдомляють, що на Дону (який тодi мав iндоiранську назву Танаiс) сусiдами савроматiв були синди i кiммерiйцi. Згадка про кiммерiйцiв поряд iз синдами може бути опосередкованим свiдченням на користь iхнiх зв’язкiв, зокрема й мовних (або, принаймнi, тiсних сусiдських контактiв). У контекстi зазначеного погляду було запропоновано iнтерпретацiю назви кiммерiйцiв на основi iндiйських мов: за цiею гiпотезою, iм’я означае «чорноморськi».
Однак нинi е популярною й iнша гiпотеза. Найменування кiммерiйцiв суголосне зi словом кiммарас «степ» у мовi хеттiв, чия держава у ІІ тис. до н. е. процвiтала на територii сучасноi Туреччини. Згiдно iз цим припущенням, кiммерiйцi означае «степовики».
Перейдемо до iмен кiммерiйських правителiв. Форма iменi царя Теушпа, як iшлося вище, – iранська. Інший цар, Шандакшатра, мае iндоiранське (радше iндiйське, нiж iранське) iм’я. Найскладнiшу проблему становить iм’я Тугдамме, однак i воно мае iранську iнтерпретацiю. Слiд також пiдкреслити, що звукове явище, засвiдчене у варiантах цього iменi (перехiд звука д у звук л: Дугдамме – Лигдамiс) властиве iранським мовам.
Таким чином, за всiма вiдомостями сучасного мовознавства, найвiрогiднiшою гiпотезою щодо мови кiммерiйцiв е iранська. Така думка спiввiдносна з iнтерпретацiею цього етносу як передового загону («воiнського союзу») скiфiв.
На думку деяких украiнських мовознавцiв, найменування кiммерiйцiв вiддзеркалене в назвi населеного пункту Жмеринка. Назву другого за величиною мiста Вiрменii Гюмрi також пов’язують iз кiммерiйцями.
Таври пiвденного Криму – етнос не менш загадковий, нiж кiммерiйцi. Зазвичай, вважають, що вiд них залишилося тiльки це iм’я – нижче буде показано, що це не так. Отже, почнемо з назви народу – можливо, вона допоможе наблизитися до розв’язання загадки його мови. Оскiльки таври вiдомi нам передусiм iз грецьких джерел, то найпростiше звернутися до давньогрецького словника i дiзнатися, що тавр означае «бик». Ця сильна й цiнна в господарствi тварина могла бути родовим символом (тотемом) племенi. Подiбнi назви племен властивi, зокрема, давнiм мешканцям Балканського пiвострова – фракiйцям (що заселяли територii сучасних Румунii та Болгарii) та iллiрiйцям (що мешкали здебiльшого в нинiшнiй Албанii). З iншого боку, така назва могла бути перекладом власноi таврськоi назви або грецькою iнтерпретацiею iншого (подiбного за звучанням, але вiдмiнного за значенням) слова з мови таврiв.
Дехто припускае, що кримськi таври – залишки кiммерiйцiв або що вони були тiсно пов’язанi (зокрема й у мовному планi) iз Захiдним Кавказом. Цi гiпотези потребують дальшоi аргументацii. Є спроби iнтерпретацii iх назви на основi iндiйських або iранських мов. Наявнi в давнiх iсторикiв назви скiфотаври, або тавро скiфи мало що дають для розумiння мови таврiв: тут можуть мати на увазi i етномовну близькiсть таврiв i скiфiв (тодi таври виявляються iранськомовними), або змiшання двох рiзних племен i мов.
Не раз висловлювали припущення про зв’язок таврiв iз горами Тавр у сучаснiй Туреччинi. Такий зв’язок доволi вiрогiдний (кримськi таври – теж горяни), однак у планi мови вiн може бути iнтерпретований по-рiзному. По-перше, «бики» могли в переносному значеннi символiзувати «гори» (мiфологiчна асоцiацiя рогiв тварини з пiками гiр – порiвняймо вислiв вiдроги гори). Традицiя пов’язувати мiфологiчнi образи бикiв i гiр може бути дуже давньою саме на територii сучасноi Туреччини: вважають, що зображення бикiв у доiсторичному святилищi Чатал-Хююк (VII–VI тис. до н. е.) пов’язанi з Таврськими горами, видимими зi святилища. По-друге, можна спробувати вiдшукати мову, де слово «гора» звучить близько до тавр. Це, наприклад, арабська мова, у якiй одна з назв гiр – тур. Ця назва спорiднена з найменуванням фiнiкiйського мiста Цор, бiльше вiдомого нам пiд його грецьким iменем Тiр. А назва бика в арабськiй мовi – тавр. Гiпотетично можна припустити фiнiкiйську колонiю на пiвденному березi Криму (тодi таврську богиню Дiву можна порiвняти з фiнiкiйською богинею-дiвою Танiт, якiй теж, як i таврськiй Дiвi, приносили людськi жертви), однак археологiчних доказiв цього не виявлено.
Окремi мовознавцi вважають, що в основi назви таврiв-горян лежить слово тав, що означае «гора» в деяких тюркських мовах. Вiдповiдно, назва таврiв у перекладi з тюркських мов означае «гiрськi люди» (тав «гора», ер «людина»). Однак ця форма е пiзньою – давнiше вона звучала даг, що не схоже на найменування таврiв.
Усупереч поширенiй думцi про назву таврiв як едине мовне свiдчення про них, давньоримський iсторик Аммiан Марцеллiн перелiчуе назви трьох таврських племен – арiхи, сiнхи та напеi. Першу назву варто зiставити з назвою приазовського племенi арехи, що входило до складу об’еднання меотiв. Така схожiсть може свiдчити або про iндiйську, або про захiднокавказьку (спорiднену з абхазо-адигськими) мову таврiв. (Утiм дуже близький за звучанням корiнь реконструюють у скiфськiй мовi, що належить до iранськоi групи – див. нижче.) Третя ж назва дуже нагадуе осетинське (отже, iранськомовне) слово нап «рiд». (Читач, очевидно, згадав тут назву мiста-курорту Анапа, однак i значення цього найменування, i навiть мова, з якоi воно походить, залишаються дискусiйними – найвiрогiднiшою е давньогрецька.)
Отже, матерiалiв для скiльки-небудь певних висновкiв про мову таврiв збереглося недостатньо, однак найбiльш вiрогiдними можна вважати припущення про iх iндо-iранську або захiднокавказьку мовну належнiсть.
Скiфська мова вiдома сучасним дослiдникам значно краще за кiммерiйську або таврську. Збереглося багато десяткiв власних iмен, iдентифiкованих як скiфськi. Важливу iнформацiю про звуковi особливостi скiфськоi мови («акцент», iз яким скiфи вимовляли давньогрецькi слова) отримано з п’еси давньогрецького комедiографа Арiстофана «Жiнки на святi Тесмофорiй». Давньогрецький iсторик Геродот дав пояснення окремих скiфських слiв – цi пояснення з погляду сучасноi науки виявилися доволi правильними! На основi ретельного аналiзу передусiм iмен мовознавцями укладений короткий (близько 200 слiв) словник скiфськоi мови.
Один iз написiв VII ст. до н. е., виконаний анатолiйськими iероглiфами (вживаними в ІІ–І тис. до н. е. на територii сучасноi Туреччини), фiксуе, згiдно iз сучасним дешифруванням, скiфську мову. Припускають, що напис на срiбнiй посудинi, знайденiй у скiфському курганi на територii Казахстану, також вiдображае скiфську мову. Знаки цього напису, зазвичай, порiвнюють iз пiзнiшими тюркськими рунами. Порiвняння цього напису з пакистанською писемнiстю кхароштхi дало можливiсть мовознавцям запропонувати такий (доволi гiпотетичний) переклад: «Ця посудина мае мiстити виноградне вино…». Можливо, майбутнi вiдкриття пiддадуть сумнiвовi загальноприйняту думку про те, що скiфи не мали власноi писемностi.
Традицiйно вважають, що скiфи (або, за iншою правописною традицiею, скити) – грецька назва етносу, яка давньогрецькою мовою спочатку звучала як скютхай, а згодом як скiфе. Ця сама назва (однак у дещо видозмiненiй формi) фiгуруе й у Старому Завiтi Бiблii: це один iз нащадкiв Ноя, Ішкуз, iм’я якого пiзнiше було неправильно прочитане як Ашкеназ. В iнших давнiх близькосхiдних джерелах скiфiв називають ашкуза або iшкуза.
Неодноразово починаючи з XVIII ст. й до недавнього часу пропонували пояснення назви скiфи (скити) на основi рiзних слов’янських слiв, однак такi iнтерпретацii перебувають поза межами точноi науки.
Самоназвою скiфiв (автоетнонiмом) уважають форму сколоти. Однак ця назва насправдi мае спiльне походження з попереднiми: вiд первiсноi форми скуда походить назва сколотiв (одна з найбiльш примiтних особливостей скiфськоi мови – перехiд звука д у звук л). Припускають, що ця назва означае «лучники». Бiльше того, збереглося давньогрецьке повiдомлення про саме таке значення iменi скiфiв! Цiкаво, що в новiтнiй европейськiй науцi першим, хто визначив скiфiв як «лучникiв», був знаменитий фiлософ, математик i мовознавець Г. В. Лейбнiц, який далеко випередив свiй час вiдкриттями в багатьох науках, зокрема й у мовознавствi.
Незважаючи на, здавалося б, повну яснiсть цього питання, запропонованi й iншi iнтерпретацii назви скiфiв. Це «тi, що носять гострi шапки», або «тi, що вiддiлилися».
Загальновизнаною е нинi думка про належнiсть скiфськоi мови до iранськоi групи iндоевропейських мов. Це означае, що ii близькими родичами е авестiйська, тобто мова «Авести» – зiбрання священних текстiв давньоiранськоi релiгii сонцепоклонникiв (зороастризму – послiдовникiв пророка Заратуштри, якого греки називали Зороастром). Інша родичка скiфськоi – давньоперська, тобто мова клинописних написiв перших iранських царiв (Кiра, Дарiя та iн.). Авестiйська i давньоперська мови iснували приблизно в той самий час, що й скiфська. Найближчою до скiфськоi сучаснi дослiдники вважають бактрiйську мову, яка колись була поширена на сусiднiх територiях Таджикистану, Узбекистану та Афганiстану. Із сучасних мов найближчою до скiфськоi вважають мову пуштунських племен Афганiстану (пашто). Поширена ранiше думка про найтiснiшi зв’язки скiфськоi мови iз сучасною осетинською мовою Кавказу нинi пiддана критицi (див. нижче).
Водночас iз наявнiстю окремоi самоназви, скiфи, як свiдчать збереженi давнiми греками iхнi iмена Арiапiф, Арiант, вiдносили себе до ширшого кола арiйських народiв – так називали себе давнi iндоiранцi (звiдси назви предкiв осетинiв алани i держави Іран).
Поряд iз тим були висловленi припущення про зв’язок мови скiфiв iз тюркськими або кавказькими мовами. Цi гiпотези не е загальновизнаними. Принаймнi, наявнiсть у складi скiфського етносу носiiв не тiльки iранських, а й кавказьких, тюркських (i навiть монгольських) i, що найважливiше для правильного розумiння iсторii Украiни, слов’янських мов не можна виключати. Вiдомий украiнський археолог Вiктор Петров припускав, що скiфи говорили окремою (не iранською, однак належною до iндоевропейськоi родини) мовою, але ця думка також не дiстала пiдтримки в сучаснiй науцi. Навпаки, становить значний iнтерес припущення про можливiсть впливу на скiфську мову з боку iндiйських (iндоарiйських) мов, у давнину поширених на узбережжi Азовського моря (синди i спорiдненi з ними племена).
Зважаючи на величезну територiю поширення скiфiв – вiд Украiни до Монголii та Китаю, iхня мова не могла залишатися единою, вона мала подiлятися на варiанти (дiалекти). Однак вiдомо, що кочовi народи (як, наприклад, носii багатьох тюркських мов) можуть залишатися довгий час дуже подiбними за своiми мовами – на вiдмiну вiд осiлих землеробських i особливо гiрських народiв. Сучаснi дослiдники дедалi частiше говорять про скiфськi мови, нiж про одну мову. Давньогрецькi автори вiдзначають iснування рiзних скiфських племен, що дае змогу з великою вiрогiднiстю припускати певнi мовнi вiдмiнностi.
Ранiше дослiдники припускали iснування групи скiфо-сарматських дiалектiв, уважаючи скiфську i сарматську мови близькоспорiдненими, другу – продовженням першоi. Однак тепер бiльш детальнi й поглибленi дослiдження привели сучасних мовознавцiв до висновку, що це не так: сарматська мова не була продовженням скiфськоi. Звуковi явища, якi вiдбувалися в цих мовах, вiдмiннi. Отже, за сучасними поглядами, мова скiфiв не була предком сарматськоi мови та ii нащадкiв – аланськоi й осетинськоi мов. Нинi скiфську мову визначають як «пiвденносхiдноiранську» (йдеться про ii мiсце в групi iранських мов, а не про територiю держави Іран).
Коли виникае скiфська мова, вiд якого часу про неi можна (хоч i дуже гiпотетично) говорити як про окрему мовну одиницю? За повiдомленням давньогрецького «батька iсторii» Геродота, скiфське царство утворилось у XVI ст. до н. е. Деякi археологи пов’язують цю дату з початком (хоч i трошки давнiшим) так званоi зрубноi культури (названоi так через поховання у зрубах), яку вважають за мовою iранською. Носii цiеi культури використовували якийсь спосiб запису iнформацii (досi не розшифрований, i навiть тип запису поки що не зрозумiлий), що мiг бути далеким попередником скiфського письма, про яке йшлося вище. Однак не виключено, що скiфська мова мае на територii Украiни значно глибше корiння – за деякими припущеннями, носii всесвiтньовiдомоi трипiльськоi культури (що iснувала на територii Украiни, Молдови та Румунii в VI–IV тис. до н. е.) також могли говорити iндоiранською мовою або мовами.
Скiфськими вважають такi назви, як Борисфен (давня назва Днiпра, що може означати «найбурхливiший»), Тирас (давня назва Днiстра, може означати «могутнiй»). Назви значних рiчок Дунай, Днiстер, Днiпро, Дон, де мiститься iндоiранський корiнь дану «вода», також можуть бути скiфськими. Саме до скiфськоi мови уналежнюють запозичене багатьма сучасними мовами слово сатрап, що первiсно означало «намiсник» (провiнцii в Перськiй iмперii). Вiдзначають вплив скiфськоi мови на фракiйську, що пiдтверджуе археологiчнi вiдомостi про зв’язки скiфiв i фракiйцiв (за iншою правописною традицiею, тракiв). Деякi слiди впливу скiфськоi мови знайденi в молодшiй частинi давньоiранськоi священноi книги «Авеста».
Для розумiння глибинних витокiв украiнськоi мови важливою е iнформацiя про походження украiнського звука г (вiдсутнього у праслов’янськiй мовi, з якоi походить украiнська) з iранських мов. Взаемодiя слов’янських мов iз iранськими тривала й пiсля розпаду праслов’янськоi едностi у V ст. до н. е. (детальнiше див. нижче). Так, серед iмен (i образiв) язичницьких богiв Киiвськоi Русi Хорс i Симаргл е з походження iранськими, а Сварог – навiть iндiйським (запозиченим, очевидно, вiд синдiв – iндоарiйського племенi, що на початку новоi ери мешкало в районi Азовського моря).
Нарештi, якщо спробувати знайти спiльне мовне джерело для iмен трьох братiв – легендарних засновникiв Киева – Кий, Щек та Хорив, то воно також виявиться iранським. У вiрменському варiантi легенди про заснування Киева Кий мае дещо iнше iм’я Куар, тотожне iменi гуннського бога грому. В основi цього iменi – iранське слово хвар «сонце» (це саме слово – джерело вищезгаданого iменi язичницького бога Хорса). Іменi Щек у вiрменськiй легендi вiдповiдае Мелтей, котре тлумачать як «змiй», – це iранський дракон Аждахак. Нарештi, Хорив своiм iменем нагадуе назву давньоiранськоi священноi гори Харайва. Отже, трое братiв утiлюють три рiвнi космосу – верхнiй, небесний свiт (сонце), середнiй, земний свiт (гора) та пiдземний свiт (змiй).
Незважаючи на те, що скiфський перiод – дуже яскрава сторiнка передiсторii Украiни, у сучаснiй Украiнi дослiдження скiфськоi мови майже не вiдбуваються. Але варто сподiватися, що це – справа майбутнього.
Фракiйська мова могла бути не единою, а подiлятися на численнi дiалекти або навiть окремi мови, серед яких видiляють передусiм дакiйську – мову дакiв (iм’я знаменитого вождя дакiв Децебал означае «цар дакiв»). Низка дакiйських слiв збереглась у румунськiй мовi. Вiрогiдно, стародавнi греки та римляни називали фракiйцями складний конгломерат племен i мов, окремi з яких виявляють, зокрема, вiрменськi паралелi. Так, фракiйське плем’я гети, що мешкало по обидва боки Дунаю, своею назвою нагадуе вiрменське слово гет «рiчка», тодi як назва даки пов’язана з позначенням землi. Отже, були «суходольнi» i «рiчковi» фракiйцi, але не тiльки: назва ще одного фракiйського племенi беси пов’язана зi словом бескид «гора» i назвою гiр Бескиди. Назва iншого фракiйського племенi одриси також означае «гiрськi». Бачимо, що найменування рiзних фракiйських племен пiдпорядкованi единому принциповi й вiдповiдають територiям iхнього розселення.
Вiд фракiйськоi мови збереглися численнi iмена людей, назви географiчних об’ектiв та декiлька неоднослiвних написiв – тому сучаснi мовознавцi знають багато десяткiв фракiйських слiв, але мiнiмально знайомi з граматикою цiеi мови. Ранiше суто умоглядно вважали, що фракiйська мова могла бути близькою до албанськоi, грецькоi або фригiйськоi (остання – мова легендарного царя Гордiя, що зав’язав гордiiв вузол, i зовсiм не легендарного Мiдаса – знайдений його надмогильний пам’ятник). Однак виявилося, що цi зв’язки мiнiмальнi, а найближче фракiйська мова спорiднена… з балтiйськими – литовською та пруською (остання вже декiлька столiть е мертвою)! Пояснюючи такi зв’язки, легше припустити переселення з пiвдня на Балтику, нiж навпаки. Тим паче, що латиська та литовська мови успадкували давню назву фортецi (литовське пiлiс, латиське пiлс), спiльну з грецькою (полiс – спочатку «фортеця» й уже потiм «мiсто») та iндiйською (пур). На Балтицi фортецi з’являються значно пiзнiше, нiж на пiвднi. Таку саму назву фортецi можна бачити у фракiйськiй назвi мiста Пулпулдева (сучасний Пловдив у Болгарii – назва збереглася вiд фракiйськоi мови). Немало археологiв i мовознавцiв вважае, що носii знаменитоi трипiльськоi культури спiлкувалися саме фракiйською мовою. Контакти фракiйцiв зi слов’янами засвiдченi не тiльки згаданою назвою болгарського мiста, а й, наприклад, iменем матерi бога Дiонiса Семела, близьким до слов’янського слова земля, i епiтетом самого Дiонiса Сабадзiос, близьким до слов’янського слова свобода (римляни називали цього бога Лiбер – «Вiльний»).
Кельтськi мови в передiсторичнiй Украiнi були поширенi з заходу i пiвночi до Днiпра, що вiдображено в окремих найменуваннях (наприклад, назву бойкiв як етнографiчноi групи украiнцiв виводять вiд назви кельтського племенi боiв, звiдки й iнша назва Чехii – Богемiя).
У праслов’янськiй мовi (поширенiй i на територii Украiни – див. нижче) видiляють низку слiв, якi могли прийти з кельтських мов, а саме: багно, брага, клiть, корова, лiки, лютий, сало, слуга, тiсто, яблуко, яма та iн. Як бачимо, тут i елементи навколишньоi природи, i споруди, i iжа, i соцiальнi функцii, що свiдчить про широку рiзнобiчну взаемодiю давнiх слов’ян iз кельтами. Деякi з наведених слiв викликають подив: адже предки слов’ян мали використовувати в господарствi корову задовго до контактiв iз кельтами! Таке запозичення можна пояснити тiльки сакрально-культовими чинниками – згадаймо священну роль корови в iрландськiй традицii, яка зберегла численнi архаiзми кельтськоi культури. До слiв культовоi сфери слiд уналежнити й яблуко – кельтський культ священних яблук вiдомий iз мiфологii (легендарний Аваллон – «яблучний» острiв). Утiм серед мовознавцiв немае едностi щодо визначення того, якi запозичення можна вважати достовiрно кельтськими.
Окремi мiсцевi назви (передусiм найменування рiчок) гiпотетично свiдчать про те, що в окремих мiсцевостях передiсторичноi Украiни могли мешкати балтськi, фiнно-угорськi та кавказькi за мовою племена. Так, наприклад, притока рiчки Ворскла мае назву Полузiр’я, що може гiпотетично свiдчити про значення назви основноi рiчки «зiрка». А в грузинськiй мовi варсквлавi означае «зiрка». Та коли могла з’явитися в Полтавськiй областi така назва – моделi зв’язкiв iз Кавказом можна будувати для перiодiв вiд неолiту (можлива участь Кавказу в первiсному поширеннi на територii Украiни продуктивного господарства) через епоху бронзи (кавказькi зв’язки катакомбноi культури) до перiоду Киiвськоi Русi (кавказцi у вiйську князя Мстислава – брата Ярослава Мудрого). Однак, на вiдмiну вiд звичайних слiв (загальних назв), для яких ми знаемо звучання i значення, дослiдження власних назв мае iстотну перешкоду: ми маемо справу тiльки з формою, не знаючи ii значення. Тому на такому матерiалi висновки завжди залишаються доволi гiпотетичними. До того ж такi свiдчення дуже важко датувати.
Еллiни i римляни
Юрiй Мосенкiс
Еллiнська мова. Згiдно з iсторичними свiдченнями, давньогрецька мова з’явилася на територii Украiни у VII ст. до н. е. разом iз початком грецькоi колонiзацii Пiвнiчного Причорномор’я. Це був передусiм iонiйський дiалект, оскiльки колонiзацiю здiйснювали перш за все з iонiйських територiй Малоi Азii (сучасноi Туреччини). Слiд звернути увагу на те, що, за деякими припущеннями, протогрецькi дiалекти могли iснувати на територii Украiни ще в IV–ІІ тис. до н. е. Так, багато дослiдникiв припускають, що Усатовська культура (3500–2900 рр. до н. е.) могла бути протогрецькою. Написи на деяких прясельцях пiзнього перiоду трипiльськоi культури (кiнець IV тис. до н. е.) можуть бути прочитанi давньогрецькою мовою. Переконливих свiдчень про перебування на пiвднi Украiни грецьких мореплавцiв ІІ тис. до н. е. (мiнойського й пiзнiшого мiкенського перiодiв) поки що не виявлено.
Основною мовою грецьких мiст Пiвнiчного Причорномор’я була, природно, давньогрецька, i назви цих мiст були, звичайно, грецькими (так, Ольвiя означае «щаслива»). Однак вiдомi й винятки: мiсто Пантiкапей мае назву, для якоi припускають iранське походження (гiпотетично означае «рибний шлях»). Змiшання грецькоi мови з iранськими, а саме скiфською, у грецьких колонiях на пiвднi Украiни засвiдчене iсторично.
Вiд тих часiв збереглися численнi зразки писемностi. Це рiзноманiтнi декрети, вибитi на мармурових плитах, посвяти до храмiв тощо. Особливу категорiю становлять написи на надгробках, якi дозволяють встановити численнi iмена еллiнiв, якi проживали над Понтом. Збереглися численнi листи – на свинцевих пластинах та фрагментах керамiки. Окрему категорiю пам’яток писемностi складають граффiтi, переважно – посвяти богам, як еллiнським так i мiсцевим.
У пiзнiшi часи доля носiiв грецькоi нави у Таврицi на Пiвнiчному Понту виявилася рiзною. Однi мiста або дердави (як-от Пантiкапей i Боспорське царство) припинили свое iснування iз завершенням античного перiоду iсторii (зокрема, потерпiвши вiд навали гуннiв та iнших кочовикiв), iншi згодом увiйшли до складу Вiзантiйськоi iмперii й проiснували до перiоду Киiвськоi Русi (Херсонес, який на Русi називали Корсунем). У Вiзантii грецька стала згодом державною мовою, нею вели документацiю, виконували рiзноманiтнi написи, користувалися також i в побутi, де вона остаточно витiснила латину.
Нарештi грецька стала мовою церкви, що мало неабияке значення для збереження ii позицiй навiть в умовах поступовоi асимiляцii ii носiiв наступними завойовниками. Грецька мова Вiзантiйськоi iмперii значно iстотнiше впливала на християнську Русь, нiж на язичницьку, однак i в дохристиянський перiод iз грецькоi мови прийшли важливi запозичення (див. нижче).
Латина. На територiю Пiвнiчного Причорномор’я латина потрапляе ще у І ст. до н. е. разом з ii носiями – насамперед вiйськовими, якi брали участь у Мiтрiдатових вiйнах. Наступна експансiя Риму призвела до появи у Ольвii та мiстах Криму обмежених контингентiв вiйськових. Вiд цього перiоду дiйшли латиномовнi написи – фрагменти декретiв, посвят у храмах. Окремою категорiею е надгробки. Кiлькiсть латиномовних написiв, вiдомих з територii Таврики та Пiвнiчного Причорномор’я досить значна. Аналiз текстiв свiдчить про унiфiковане на рiвнi Імперii використання латини, з поправкою на грамотнiсть виконавцiв. Судячи з контексту, очiльники мiсцевоi адмiнiстрацii спiлкувалися з володарями Риму латиною.
Пiд час скiфських воен у полон до готiв потрапляе певна кiлькiсть римлян, а самi завойовники околиць iмперii поступають на вiйськову службу, яка була неможлива без володiння хоча б на базовому рiвнi латиною. Вiд тих часiв дiйшли цiкавi документи – легiонерськi дипломи, якi видавали вiдставним вiйськовим. Їх виявлено в ареалi поширення черняхiвськоi культури. До того ж часу вiдносяться i граффiтi виконганi латиною на черняхiвськiй керамiцi, а також окремi знахiдки приладдя для письма, що е свiдченням поширення серед мiсцевого населення не лише мови, але i навичок писемностi. Вiдомо також, що у часи гуннськоi держави у V ст. ii володар Аттiла мав при собi надiсланого римлянами секретаря, який вiв його листування з очiльниками Імперii латиною.
З поширенням у Вiзантii грецькоi мови як державноi латинська поступово втрачае своi позицii на землях на пiвнiч вiд Понту.
Релiгiя, Мiф, Фiлософiя
Релiгiя
Онуки Борисфена
Оксана Лiфантiй
Борисфеном за раннього залiзного вiку iменували сучасну рiчку Днiпро. Геродот писав про неi: «Вона найбiльша серед них пiсля Істру [Дунаю] i, на мою думку, вона найбiльш корисна для людей не лише серед iнших рiк Скiфii, але i загалом всiх iнших, крiм египетського Нiлу, бо з ним не можна зрiвняти жодну iншу рiку. …бо навколо нього найкращi i найбiльш поживнi пасовища для худоби i дуже багато в ньому риби, приемноi на смак, i вода в ньому дуже чиста, порiвняно до iнших iз каламутною водою i ниви навколо нього чудовi, а там, де не засiяно, виростае висока трава. А в його гирлi вiдкладаеться багато солi. І великi риби в ньому без колючих кiсток…»[24 - Тут i далi використано твори Геродота у перекладi А. О. Бiлецького.] (Herod, IV, 53).
Вiрогiдно, саме такi сприятливi умови стали причиною заселення Нижнього Поднiпров’я скiфами. Адже вологi луки якнайкраще сприяли розведенню худоби – основi iхнього господарства. Не в останню чергу на вибiр кочовикiв могли вплинути давньогрецькi мiста з iх заможними жителями, якi у бiльшостi випадкiв вiдкупалися вiд нападiв войовничих скiфiв. На думку Геродота, номади з’явилися у Пiвнiчному Причорномор’i внаслiдок обставин, якi вiн описуе у третiй з вiдомих йому легенд про походження скiфського народу, а саме : «…iз кочовиками-скiфами, що мешкали в Азii, воювали i завдали iм чимало прикростей массагети i через це скiфи перейшли за рiку Аракс i прибули в Кiммерiю… Кiммерiйцi, коли побачили, що проти них виступило велике вiйсько, почали радитися, що iм робити… думка бiльшостi зводилася до того, що iм вигiднiше вiддалитися, нiж залишившись наражатися на небезпеку i чинити опiр численним ворогам. Але думка царiв була воювати до останнього з ворогами, обороняючи свою краiну… Отже, першi вирiшили без бою покинути краiну загарбникам i тiкати вiд них, а царi вирiшили краще бути вбитими i похованими на батькiвщинi, але не тiкати з бiльшiстю… Скоро вони прийняли такi рiшення, вони роздiлилися, обидвi iхнi частини стали рiвними в числi i вони почали битися мiж собою. І всiх, що в битвi було вбито, кiммерiйцi поховали поблизу рiки Тiрасу [Днiстра]… Там iх поховали, i пiсля того вони покинули краiну. Згодом прийшли скiфи, знайшли краiну незалюдненою i зайняли ii» (Herod, IV, 11). Очевидно, що цей переказ е мiфiчним. Проте певне зерно правди в ньому е, адже частина номадiв дiйсно прийшла сюди з глибин Азii. Не виключено, що ця хвиля мiграцii була спричинена мiжплемiнними конфлiктами в тому регiонi.
На додачу слiд вiдмiтити, що самi скiфи вважали себе народом, який був тутешнiм i жив тут за тисячу рокiв до походу перського царя Дарiя І на Скiфiю (наприкiнцi VI ст. до н. е.). Узаконювала права на цi землi i iх генеалогiчна легенда, переказана Геродотом.
Легенди про походження скiфiв
«Скiфи кажуть, що iхнiй народ е наймолодший серед усiх народiв, i ось як це сталося. Їхня краiна була пустелею i перша людина, що там з’явилася, був такий, що називався Таргiтаем. Батьками цього Таргiтая, як вони кажуть, але я цьому не вiрю, були, за iхнiм твердженням, Зевс i дочка бога рiки Борисфена. Вiд них походив Таргiтай i у нього було трое синiв: Лiпоксай, Арпоксай i молодший Колаксай. Коли вони були царями, з неба впали на скiфську землю зробленi з золота плуг, ярмо, сокира i чаша. Перший побачив iх старший i наблизився, щоб iх узяти, але все це золото, коли вiн пiдiйшов туди, почало горiти. Вiн вiддалився i тодi до них пiдiйшов другий, але iз золотом сталося те саме… Проте, коли до нього наблизився третiй, молодший, золото згасло, i тодi вiн узяв його собi i пiшов iз ним додому. І старшi брати, пiсля того, що вони побачили, погодилися передати все царство молодшому» (Herod, IV, 5).
Тож, за поглядами скiфiв, нащадкiв Таргiтая можна вважати онуками божества (?) рiчки Борисфен. Ця легенда мала i глибоку релiгiйну основу. Адже часто на статусних речах номадiв були присутнi образи мiфiчного предка та його матерi – рiчноi доньки. Прояснюе те, як виглядали прародителька скiфiв iнша версiя генеалогiчного мiфу у еллiнськiй iнтерпретацii.
«…еллiни, що мешкають на узбережжях Понту, ось що кажуть про це. …Геракл i щойно вiн прибув до краiни, яка тепер називаеться Скiфiею (бо його там застала зима i мороз), як витяг свою лев’ячу шкуру, загорнувся в неi i тут на нього найшов сон, а його конi… тим часом зникли з божоi волi. Ледве прокинувся Геракл i почав шукати своiх коней, обiйшов усю ту землю i нарештi прибув до краiни, яка називаеться Гiлея. І там в однiй печерi вiн знайшов iстоту подвiйноi природи: наполовину вона була дiвою, а наполовину змiею: до сiдниць ii тiло було жiночим, а нижче – змiiним. Вiн побачивши ii здивувався i спитав ii, чи не бачила вона десь його коней, що зникли. Вона тодi вiдповiла йому, що вони в неi, але вона поверне йому iх, коли вiн iз нею з’еднаеться. І Геракл за таку цiну погодився з’еднатися з нею… Нарештi вона вiддала йому iх i сказала: “Цих коней, що прийшли сюди, заради тебе я врятувала, а ти винагородив мене за мою послугу; вiд тебе я зачала трьох синiв. Коли цi сини виростуть, що менi з ними робити, поясни менi, чи я залишу iх тут (бо цiею краiною володiю лише я сама), чи я вiдiшлю iх до тебе?” …а вiн, кажуть, так iй вiдповiв: “Скоро ти побачиш, що сини вже стали дорослими, зроби те, що я тобi скажу…: хто з них ти побачиш, зможе натягнути оцей лук ось так i зможе пiдперезатися оцим поясом, як я тобi показую, того ти залиш у цiй краiнi. А хто не спроможеться … того ти прожени геть iз цiеi краiни. І коли ти так зробиш, ти i сама будеш задоволена i виконаеш моi вказiвки”. Так вiн узяв один iз своiх лукiв… i передав iй i лук, i пояс, якi носив на тому боцi, де було припасовано золоту чашу, а передавши iх, вiдiйшов. Коли народилися сини, вона спершу дала iм iмена: першого назвала Агатiрсом, другого Гелоном, а останнього – Скiфом. Згодом… сталося так, що двох з ii синiв, Агатiрса i Гелона, – якi не спромоглися виконати запропоноване матiр’ю, вона вигнала з краiни i вони пiшли свiт за очi. Проте молодший iз них, Скiф, виконав запропоноване йому i залишився в краiнi. І вiд Скiфа, Гераклова сина, походять тi, що стають царями скiфiв. І на згадку про ту чашу скiфи i до цього часу носять пiдвiшану на поясi чашу…» (Herod, IV, 8–10).
Саме ця грецька версiя легенди пояснюе зображення, присутнi на статусних речах iз поховань скiфськоi елiти. Так, на воронiзькому та куль-обському кубках, показано сюжет, який вважають утiленням мiфу про спроби синiв Геракла натягнути лука[25 - Див. «Золото Скiфii», с. 169.].
Боги скiфiв
Завдяки грецьким писемним джерелам дiйшли до нас i свiдчення про скiфську релiгiю. Зокрема ми знаемо iмена iх богiв, хоча й не виключено, що збереглися вони у змiненому еллiнським сприйняттям та мовою варiантi.
Так, Геродот перелiчуе богiв, що iх шанують скiфи, та описуе iхнi функцii: «…Богiв вони шанують лише таких: найбiльш за всiх – Гестiю, потiм Зевса i Гею, яку вважають за дружину Зевса. Пiсля цих – Аполлона, Афродiту Уранiю, Геракла i Арея. Цих богiв шанують усi скiфи, а тi, що називають iх царськими скiфами, приносять жертви ще й Посейдоновi. Скiфською мовою Гестiя називаеться Табiтi, Зевс, дуже правильно на мою думку, називаеться Папай, Гея називаеться Апi, Аполлон – Ойтосiр, Афродiта Уранiя – Аргiмпаса, а Посейдон – Тагiмасад. Статуй, жертовникiв i храмiв вони за звичаем не споруджують, за винятком Арея: для нього вони це роблять» (Herod, IV, 59).
Як бачимо, iмена шiстьох скiфських богiв дiйшли до грецького iсторика: Табiтi, Папай, Апi, Ойтосир, Аргiмпаса та Тагiмасад. Геракла у цьому пасажi не названо Таргiтаем. І загалом створюеться враження, що iсторик не бачив зв’язку мiж цими мiфологiчними персонажами. Що ж до iменi бога вiйни, воно з якихось причин лишилось невiдомим еллiнам.
Питанню релiгiйних уявлень присвячений окремий корпус лiтератури. Плiдно у цiй галузi працювали М. І. Ростовцев, С. О. Жебелев, В. І. Абаев, Б. М. Граков, М. І. Артамонов, Д. С. Раевський, М. В. Скрижинська, С. С. Бессонова, Г. В. Вертiенко та iн.
Зацiкавила дослiдникiв кiлькiсть богiв, що вшановувалися всiма скiфами – семеро. Така кiлькiсть божеств властива для iндоiранських та iндоевропейських релiгiй. Існувало семибожжя i у спорiднених зi скiфами подiбнiстю мови алан, що проживали тут у пiзнiший час. Ця ж традицiя була продовжена нащадками алан – осетинами (единим народом, у якого збереглася дуже змiнена з часом скiфо-сарматська мова[26 - Скiфи не мали власноi писемностi, отже, i iхня мова до нас не дiйшла. На основi згадок певних iмен та скiфських слiв у писемних джерелах iнших народiв, вiдомо, що цi номади говорили мовою схiдно-iранськоi гiлки iндоiранськоi мови iндоевропейськоi мовноi родини.]).
Розглянемо напрацювання дослiдникiв у контекстi опису кожного окремого бога у тiй послiдовностi, у якiй iх згадано Геродотом.
Табiтi
Частина дослiдникiв вважае саме цю богиню верховним божеством скiфiв. Їi iм’я спiввiдносять iз давньоiранським словом tapayati, що означае та, що зiгрiвае. Це певним чином доповнюе порiвняння Табiтi з давньогрецькою Гестiею (богинею домашнього вогнища). Д. С. Раевський наполягав на трактуваннi ii як божества вогню, зокрема жертовного та небесного. Через уживання Геродотом термiна «цариця» вiдносно до Табiтi, було запропоновано вважати ii «дружиною царя», через шлюб з якою душа померлого правителя долучалась до свiту богiв. На думку бiльшостi скiфологiв, саме такий священний шлюб показано на серii золотих аплiкацiй одягу та на довгiй пластинi головного убору з кургану бiля с. Сахнiвка[27 - Див. «Поховальнi звичаi скiфiв», с. 122.].
Папай
Цього бога Геродот ототожнюе з еллiнським Зевсом (якого також могли називати батьком / папою). Ім’я Папай вiдоме для бога у фракiйцiв i фрiгiйцiв. Вважаеться, що вiн був небесним божеством у скiфiв. Щодо його зображень iснуе дискусiя, так частина дослiдникiв вбачае його образ на навершi з Лисоi Гори та на окуттi ритона з кургану Карагодеуашх. Проте Д. С. Раевський, наприклад, бачить тут Таргiтая. На його думку, не iснуе переконливих зображень Папая у скiфськiй культурi.
Апi – змiедiва
Цю богиню давньогрецький iсторик порiвнюе з еллiнською Геею. Це дало пiдстави для трактування Апi як божества землi. Через згадку про шлюбнi стосунки мiж Папаем та Апi, були пропозицii дослiдникiв iз прочитанням цього iменi як ????? – давньоiранське дитяче звертання «мати». Є й iнший варiант перекладу: вiд iранського api, що означае вода. Саме цей варiант союзу неба та води е зрозумiлiшим у контекстi генеалогiчних легенд скiфiв i виведення iхнього роду вiд божества рiки. Так, саме вiд союзу Папая (Зевса) та доньки Борисфена Апi (?) i з’явився прародитель скiфiв – Таргiтай.
Отже, е багато пiдстав вважати персонажiв з еллiнськоi та скiфськоi генеалогiчних легенд (змiедiву i доньку Борисфена), а також богиню Апi одним персонажем скiфськоi релiгii. Бiльше того, популярнiсть зображень змiедiви на статусних речах елiти зайвий раз вказуе на важливiсть цього божества для скiфiв.
Можна згадати, що частина дослiдникiв вважае цей образ похiдним вiд образу проростаючоi богинi грецького мистецтва, що е можливим виключно у стилiстичному впливi (додавання рослинних пагонiв замiсть iстот, що виходять з тулуба божества), але аж нiяк не в iдеологiчнiй основi образу. До речi, навiть така iконографiя богинi (iз пагонами) може бути пояснена тим, що Апi уособлювала не лише породження води, а й землi. Отже, навiть рослиннiсть ii нижнiх кiнцiвок могла гармонiйно лягти на релiгiйну основу скiфського сприйняття.
Аргiмпаса
Себто Афродiта Уранiя – богиня плодючостi у грекiв. Існують три варiанти написання iменi цього божества: ?????????,?????????? та ????????. Це породжуе додатковi сперечання щодо ii функцiй у скiфськiй релiгii. Вiрогiдними е покровительство людському родовi, плодючостi худоби та людей, а також ii войовничiсть, подiбна до грецькоi Афiни. У творi Геродота е пасаж про ворожбитiв, якi могли бути саме жерцями Аргiмпаси: «У Скiфii е багато ворожбитiв… А енареi, андрогiни твердять, що мистецтву ворожби iх навчила Афродiта. Вони ворожать iз липовою корою. Спершу розрiзують ii на три смуги, а потiм накручують iх на пальцi, розкручують i так ворожать» (Herod, IV, 67).
Досить аргументованим видаеться асоцiювати зображення Афiни на коштовних скiфських та синдо-меотських речах саме з Аргiмпасою. Крiм того, частина дослiдникiв вважае, що на вже згадуваних сценах священного залучення до богинi, зображено саме скiфську Афродiту, а не Табiтi.
Ойтосир/ Гойтосир
Для iменi цього бога, якого Геродот ототожнював з Аполлоном, лiнгвiстам вдалось пояснити лише другу частину iменi -????? вiд звичного епiтету авестiйських богiв – sura (могутнiй) або вiд давньоiндiйського сura (герой). Гойтосира традицiйно асоцiюють iз iранським Митрою (богом суспiльного порядку), вiн суворо карав людей, якi дали неправдиву клятву (Яшт, Х, 18–20). Водночас через функцii Аполлона i Митри, виводиться сонячна природа Гойтосира та його асоцiювання iз мiфiчними полюваннями. Тому С. С. Бессонова вважае, що саме цього бога показано на пластинi з кургану бiля с. Гюнiвка.
Таргiтай / Скiфський Геракл
Оскiльки Геродот не називае скiфського iменi бога, якого вiн ототожнюе з Гераклом, на сьогоднi iснуе велика наукова дискусiя з цього приводу. Одна частина дослiдникiв на основi подiбностi образiв Геракала та Таргiтая (синiв Зевса та прародителiв скiфiв) вважае друге iм’я скiфським вiдповiдником грецького iменi бога. Інша – вважае, що скiфський Геракл не пов’язаний iз Таргiтаем. Як аргументи вони використовують такi розбiжностi: у першiй генеалогiчнiй легендi Таргiтай – син дочки Борисфена, а у другiй – Геракл чоловiк змiедiви, а не ii син.
Скiфський бог вiйни
За вiдсутнiстю згадок реального iменi цього бога, дослiдниками часто вживаеться iнше iм’я – скiфський Арес (Арей). Геродот згадуе, що лише йому скiфи споруджують святилища: «…В центрi областi кожного народу iснуе священна споруда для Арея, яку вони роблять ось як: накладають в’язанки хмизу завдовжки i завширшки до трьох стадiй, але не дуже високi. На них влаштовують чотирикутну площадку, три сторони якоi стримчастi, а на четверту можна зiйти. Щороку вони накладають на цю споруду сто п’ятдесят возiв хмизу, бо через непогоду вона постiйно осiдае. В таку купу хмизу кожен народ встромляе старий залiзний меч, який е символом Арея» (Herod, IV, 62).
Тагiмасад
Геродот порiвнюе його з Посейдоном i говорить, що його шанують лише царськi скiфи. Божество могло бути богом-покровителем лише царського племенi, проте, анi iм’я, анi ототожнення з грецьким богом, не дае твердих пiдстав для розумiння його функцiй. Не виключно, що Тагiмасад був сонячним кiнним божеством i його могли зображувати, або у виглядi морського коня, або ж вершника.
Ритуали з вшанування богiв
Про жертвоприношення богам маемо i писемнi згадки, i археологiчнi данi. Такi ритуально вбитi тварини не е рiдкiстю на зольниках (сакральних скупченнях золи) Бiльського городища. Часто тварин спецiально вбивали для покладання у поховання знатного скiфа[28 - Див. «Онуки Борисфена», с. 116.]. Геродот пише: «Жертвоприношення всi вони роблять однаково пiд час усiх свят у такий спосiб. Жертовна тварина стоiть iз двома зв’язаними переднiми ногами, а жрець стоiть позаду вiд тварини, тягне за кiнець мотузки, перекидаючи тварину, коли та падае. Вiн звертаеться до божества, якому приносить жертву, а потiм обкручуе навколо шиi тварини зашморг, устромляе в нього цiпок, крутить у всi боки i так задушуе, не запалюючи вогню, не посипаючи борошном i не роблячи зливань. І коли вiн уже задушить тварину i обдере шкуру, починае куховарити. …Коли звариться м’ясо, тодi той, що приносить жертву, як присвяту боговi, кидае перед собою якусь частину м’яса i тельбухи. Приносять вони в жертву й iнших тварин i переважно коней» (Herod, IV, 60–61).
«…Ареевi вони приносять жертви в iнший спосiб… Цьому мечу [встановленому у купу хмизу] вони щороку приносять у жертву овець та коней, крiм тих жертв, що вони iх приносять iншим богам. А йому вони приносять ще таку жертву. Із кожноi сотнi ворогiв, узятих у полон живими, вони вибирають одного i приносять його в жертву, але не так, як овець. Спершу вони ллють вино на голови, а потiм рiжуть людей над посудиною i вiдносять кров на вершину тiеi купи хмизу i обливають кров’ю меч. Туди наверх вони вiдносять кров, а внизу, бiля священноi споруди, роблять таке. В усiх зарiзаних людей вони вiдрубують разом iз плечем правицю i кидають вiдрубане в повiтря i, закiнчивши всi обряди, вiдходять. А рука, куди впаде, там i лежить, а окремо вiд неi труп зарiзаноi людини» (Herod, IV, 62).
Отже, нашi знання про релiгiю скiфiв, з одного боку, е досить грунтовними завдяки Геродоту, але з iншого боку, часто важко вiдокремити реальнiсть вiд домислiв та неправильного розумiння чужих звичаiв. У такому випадку на допомогу приходять данi археологii. Вони дають змогу розкрити глибокий символiзм, що мiстився на зображеннях церемонiальних речей, а отже, i певним чином вiдтворити окремi скiфськi ритуали.
Поховальнi звичаi скiфiв
Оксана Лiфантiй
Дослiдники, якi вивчають поховальну обряднiсть скiфiв, часто використовують тексти давньогрецького iсторика Геродота як об’ективне свiдчення про поховальнi обряди «варварiв». Водночас частина вчених, передусiм фiлологiв та лiтературознавцiв, розглядають iх як лiтературний твiр, вiдкидаючи можливiсть прив’язки до реальних подiй.
Сьогоднi завдяки археологiчним дослiдженням маемо у розпорядженнi корпус джерел, незалежних вiд античноi лiтературноi традицii, а саме – матерiали зi скiфських поховальних пам’яток. Завдяки цьому можна зiставити данi, що присутнi у творi Геродота i в археологiчному матерiалi. Таке порiвняння вже проводилось А. І. Іванчиком, проте вiн проаналiзував лише окремi аспекти поховання царя.
Спробуемо простежити послiдовнiсть ритуальних дiй, якi проводилися скiфами пiд час похорону. Їх можна умовно подiлити на етапи: пiдготовчий, обряд поховання iз рiзними супровiдними дiями, справляння обряду тризни та роковин. Кожна дiя радше мала певне релiгiйне та практичне пiдгрунтя. Отже, розглянемо кожну iз них докладнiше.
Бальзамування тiла
Скiфи «…беруть уже пiдготовленого померлого, укривають його тiло воском (перед тим очищують вiд нутрощiв його черево), наповнюють його перетертим купрiем, кмином, насiнням селери, кропом, потiм зашивають черево, кладуть покiйника на вiз i перевозять його до iншого племенi» (Herod, IV, 71).
Прямих даних про те, що тiло небiжчика могло бути забальзамованим, поки що немае у Пiвнiчному Причорномор’i. Адже в природних умовах регiону збереження органiчних решток е мiнiмальним. Дотичнi свiдчення маемо iз синхронних курганiв пазирикськоi культури (регiон Алтайських гiр), деякi гробницi яких були законсервованi шаром вiчноi мерзлоти. Згiдно з дослiдженнями, тiла i знатних i пересiчних осiб тут були пiдданi посмертним манiпуляцiям – у них видалялись нутрощi, а порожнини заповнювались масою зi смоли та рiзних рослин. Саме ж тiло вкривалось воском, смолою та олiею.
Улаштування могили та супровiднi особи
«Там [у Геррах], коли помирае iхнiй цар, вони викопують у землi велику чотирикутну яму, беруть уже пiдготовленого померлого… Потiм, помiстивши покiйника на пiдстилку в могильному склепi, устромлюють у землю з усiх бокiв вiд покiйника списи, а над ними кладуть деревини i вкривають його очеретяними матами. В просторому примiщеннi склепу ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, його чашника i куховара, конюха, особистого слугу, вiсника i його коней, а також певну частину його речей i так само золотi чашi (срiбла та мiдi вони зовсiм не використовують). Коли вони все це зроблять, то насипають землю i споруджують великий курган, намагаючись зробити його найвищим». (Herod, IV, 71).
Описана Геродотом поховальна споруда – чотирикутна грунтова могила, перекрита дерев’яним накатом та земляним насипом кургану, дiйсно е одним з найбiльш поширених типiв могил у VІІ–V ст. до н. е. Тодi як у постгеродотiвський час, iз ІV ст. до н. е. у знатi домiнують катакомбнi поховання.
Померлу знатну особу розмiщували на спецiальному помостi, ложi чи навiть у саркофазi. Якщо скiф мав менший достаток, його тiло клали на спецiальну трав’яну (зокрема очеретяну, як вказано у Геродота) чи тканинну пiдстилку. У поодиноких випадках було простежено обшивання стiн поховальноi камери повстю, не виключно, що iх могли драпiрувати тканинами, що не збереглися до моменту розкопок. Припускаеться також можливiсть використання тканинних навiсiв-балдахiнiв над поховальним ложем чи помостом. На стiнах на спецiальних залiзних крюках часто розвiшували одяг, зброю, паски та iншi речi. У царських та могилах родичiв царя влаштовували окремi камери iз церемонiальним одягом та коштовним iмпортним посудом.
Зазвичай, разом iз небiжчиком до могили клали речi вiдповiдно його прижиттевого статусу та роду заняття. У могилах воiнiв знаходимо зброю, в жiночих похованнях – дзеркала, прясла тощо. Кургани знатi вирiзняються багатством та пишнiстю поховального iнвентарю. Для них притаманнi речi, пов’язанi з вiдправленням культiв та бенкетiв, церемонiальна зброя, коштовний iмпортний посуд та обладунок.
Найбiльш типовою ознакою е традицiя облаштовувати разом iз заможною персоною супровiдного поховання дружини або наложницi. Парнi поховання притаманнi як архаiчним, до-геродотiвським знатним могилам, так i комплексам IV ст. до н. е.
Також важлива деталь – свiдчення про те, що царя у потойбiчнiсть супроводжували залежнi особи: конюхи, чашники, воiни-охоронцi тощо. Особливо ця традицiя була поширена у ІV ст. до н. е., тобто у час найбiльшоi концентрацii влади в руках однiеi кочовоi династii . В кожному курганi знатноi особи було зафiксовано супровiднi поховання людей (до одинадцяти осiб).
Майже до всiх поховань людей рiзного соцiального статусу клали так звану напутню iжу. У степових могилах це були передусiм шматки тушi овець, великоi рогатоi худоби та коня. Разом iз м’ясом клали господарчий нiж. Цю iжу могли розмiщувати на дерев’яних пiдносах, на пiдстилках та у казанах.
