скачать книгу бесплатно
Евелiна Кравченко
Пiвнiч сучасноi Украiни вкрита потужними лiсовими масивами, мiсцями прозорими i сухими, а деiнде болотистими i непрохiдними. Фiзична антропологiя украiнцiв каже нам, що жителi цих лiсiв е iх споконвiчними аборигенами iз часiв неолiту. Проте антропологiя не визначае культурноi або етнiчноi належностi населення, оскiльки цими ознаками оперуе для давнини археологiчна наука. Тож хто мешкав у полiських хащах на свiтанку iсторii? Батько iсторii Геродот, описуючи Скiфiю, згадуе багато рiзних народiв. Про пiвнiчнi землi вiн каже мало, тут, за його оповiдками, жили i скiфи-орачi, i гелони з будинами, неври, а ще далi – страшнi людожери-андрофаги i мiфiчнi благороднi гiпербореi, шанувальники Аполлона.
Спiввiднесення цих геродотiвських «народiв» з археологiчними старожитностями е чи не найскладнiшим, адже вiдомостi про цi вiддаленi територii були бiльше легендарними, нiж переданими iз перших вуст. Дослiдники давньоi iсторii досi ламають списи щодо етногеографii Скiфii, але достеменно можна локалiзувати не так i багато етносiв, переважно бiля морських узбереж, на ближнiй околицi грецькоi ойкумени.
Чи могли греки отримувати вiдомостi про вiддаленi землi? Археологiя на це питання вiдповiдае позитивно. Адже у багатьох пам’ятках пiвдня лiсовоi смуги, тобто украiнського Полiсся, е антична керамiка. Звичайно, ще не варто говорити про такi дальнi подорожi грецьких торговцiв, але якiсь торговцi все ж привозили в лiси вино i чорнолаковий грецький посуд. Поява таких античних iмпортiв на цих вiддалених вiд античноi ойкумени територiях припадае на час заснування першого емпорiя – Борисфена на о. Березань поблизу гирла Днiпро-Бузького лиману iз подальшим виникненням на березi Пiвденно-Бузького лиману античного мiста Ольвii. Медiаторами мiж античним свiтом Причорномор’я i лiсовими жителями украiнського Полiсся були, iмовiрнiше, кочовi скiфськi племена. Принаймнi, пiсля iх появи в Днiпровському лiсостепу античнi iмпорти на пам’ятках цього регiону стають систематичним явищем. То як називали греки цi племена? Точноi локалiзацii етнiконiв на сучаснiй картi, звiсно, встановити неможливо, але племена Днiпровського правобережного лiсостепу асоцiюються iз скiфами-орачами, а лiвобережного – зi скiфами-землеробами. На пiвнiч вiд них, уже в лiсах правобережжя, жили неври, а в лiсах лiвобережжя – меланхлени, будини i гелони. Ще пiвнiчнiше вище по течii Днiпра жили племена андрофагiв.
Археологiя свiдчить, що матерiальна культура населення лiсiв Право- i Лiвобережжя формувалася пiд дiею рiзних факторiв. І, якщо на Лiвобережжi нам вiдоме, завдяки Геродоту, мiсто Гелон у скiфськiй землi, яке ототожнюють iз Бiльським городищем, то вiдомостей про те, який вигляд мало тодi Днiпровське Правобережжя, у його «Історiях» немае.
Феномен появи городищ на кордонi лiсу i лiсостепу на вiдмiну вiд такого ж процесу в лiсостепу, припадае на ранньоскiфський час – VII ст. до н. е, тодi як деякi лiсостеповi городища вже iснували i у IX ст. i у VIII ст. до н. е. Вiдрiзняеться i матерiальна культура нижнiх шарiв цих пам’яток: якщо на пам’ятках лiсового прикордоння в основi мiсцева керамiка, генеза якоi пов’язуеться iз мiсцевими лiсовими i лiсостеповими культурами доби пiзньоi бронзи, то нижнi горизонти лiсостепових городищ представляють у парадному посудi превалювання чорнолiськоi i жаботинськоi керамiки тих типiв, що мае гальштатську генезу. Єдине городище, що тяжiе до лiсовоi зони, але мае в нижньому горизонтi жаботинську керамiку – Бiльське, щоправда, пов’язане це лише з одним iз його укрiплень.
Єдина група пам’яток iз городищами, яка дослiджувалась i отримала узагальнення на сучасному рiвнi – Хотiвська, яка i дала нам змогу говорити про формування окремоi пiвнiчноi лiнii розвитку населення Поднiпров’я, яка в ранньоскiфський час, можливо, поширилася на всi лiсостеповi пам’ятки.
Пiвдень лiсовоi смуги правобережжя Днiпра загалом розвивався пiд впливом iсторичних процесiв, що проходили в лiсостепу, з одного боку, i з постiйним пiдживленням з пiвнiчного заходу i пiвночi з лiсiв Балтики – з другого. Пам’ятки цього регiону об’еднуються в едине коло iз культурами на захiд вiд Днiпра аж до Волинi i Розточчя, причому ця спiльнiсть виникае в Центральнiй Європi набагато ранiше – за доби пiзньоi бронзи iз формуванням тшинецько-комарiвського кола культур i пiзнiше – лужицького масиву культур бронзового вiку, а це ІІ тис. до н. е.
Вiдсутнiсть яких-небудь жвавих iсторичних процесiв на пiвночi лесостеповоi – пiвднi лiсовоi смуги Днiпровського правобережжя за доби фiнальноi бронзи i аж до появи в Пiвнiчному Причорномор’i скiфiв ускладнюють хронологiчнi побудови, проте констатують вiдсутнiсть кардинальних змiн у етнiчному складi населення. Протягом ранньоскiфського перiоду цей регiон перетворюеться на вiддалену периферiю, розташовану вiддалiк тих подiй, що вiдбуваються у степу. Тут виникае надзвичайно цiкаве археологiчне явище – хотiвська група пам’яток i оточуюча ii пiдгiрцiвська культура.
Рiч у тiм, що скiфський вплив на мiсцеве населення в попереднiх дослiдженнях було прийнято обмежувати територiею лiсостепу. Всi пам’ятки, що мiстять статуснi речi або належать елiтi, було прийнято вважати речами етнiчних скiфiв. Але була низка пам’яток, яка не вмiщалася у цi характеристики.
На Правобережнiй Киiвщинi пiвтора столiття тому двое провiдних киiвських археологiв вiдкрили двi грандiознi пам’ятки, датованi початком доби залiза, або скiфським часом. Через 30 рокiв пiсля розкопок професора Унiверситету св. Володимира М. Д. Іванишева унiкального поховального комплексу в курганi Переп’ятиха бiля с. Мар’янiвка Фастiвського району (1846) професор того ж унiверситету В. Б. Антонович (1879) описав городище бiля с. Хотiв. Обидвi пам’ятки мають кiлька спiльних моментiв. Передусiм це стосуеться будiвельноi традицii та, вiдповiдно, похiдного вiд цього питання етнiчноi належностi будiвничих i господарiв цих комплексiв. Спроби синхронiзувати цi пам’ятки наштовхувалися на розбiжностi у iх датуваннi. Якщо курган Переп’ятиха впевнено датували кiнцем VII ст. до н. е. i ця дата не викликае запитань, то Хотiвське городище датували до останнього часу не ранiше, як серединою VI ст. до н. е. Передатувати цю пам’ятку i опустити нижню дату городища до кiнця VII ст. до н. е., що фактично е датою його штурму, слiди якого вiдкрито на давньому в’iздi 2016 р. i е terminus post qvem щодо часу будiвництва, вдалося тiльки останнiм часом.
За доби раннього залiза пiд час великих подiй на Кавказi i Близькому Сходi, народження античноi цивiлiзацii i свiту етрускiв Схiдна Європа переживае вторгнення грiзного кочового народу – скiфiв. У VII ст. до н. е. нескiфськi племена украiнського лiсостепу перед обличчям степовоi загрози створюють нову систему укрiплень – городищ, найпiвнiчнiшим з яких е Хотiвське, що належало племенi, яке проживало у долинi р. Вiта. Життя в ньому продовжувалось щонайменше до VI/V ст. до н. е. Назва цього племенi достеменно не вiдома, Геродот називае цi племена узагальнено скiфами-орачами, проте за археологiчними даними з кочовими скiфами походження цих племен пов’язане не було.
Хотiвське городище розташоване на сучасному порубiжжi лiсовоi i лiсостеповоi природно-клiматичних зон. Матерiальна культура цiеi пам’ятки археологii мiстить елементи культур обох регiонiв, тому ii вивчення вiдкривае чимало питань давньоi iсторii обох величезних еко-етнографiчних територiй, одна з яких виходить до Балтiйського моря, а друга тяжiе до Чорноморсько-Середземноморського свiту.
В. Б. Антонович, описуючи це городище, детально окреслив його межi i вказав на iснування шести в’iздiв. Донинi жоден iз цих в’iздiв не вцiлiв. 2016 року вiдкрито ще один до цього невiдомий в’iзд на укрiплення. Це був прямий пiдйом-пандус на майданчик городища близько 4 метрiв завширшки, що внизу, пiд ескарпованим схилом, переходив у мiсток-переiзд через рiв й продовжувався, iмовiрно, далi на пагорб пiд ескарпом. На цьому пагорбi Антонович бачив i описав так званий курган – конусоподiбний насип, вiдомий за системами укрiплень в’iздiв на городища в синхронних культурах Центральноi Європи. Такi ж кургани описанi Антоновичем перед кожним iз згаданих ним шести в’iздiв на городище. Давня поверхня вiдкритого нами в’iзду зберегла унiкальнi залишки штурму укрiплення – спаленi обороннi конструкцii, вiстря стрiл, що лежали вiстрями у протилежнi сторони – з городища i на городище, предмети костюма – шпильки-застiбки, намистини, а також розбиту керамiчну посудину. Попереднi дослiдницi – Є. Ф. Покровська i Є. О. Петровська закладали своi розкопи хоч i на вiддалi вiд захiдного мису, де вiдкрито цей в’iзд, але все ж поблизу захiдного краю городища. Ознайомлення iз iхнiми роботами пiдтвердило припущення археологiв – вони також вiдкрили залишки спалених оборонних конструкцiй бiля краю пагорба. Ще одним аргументом на користь загибелi цих укрiплень у пожежi, спричиненоi военними дiями, е домiнуюча перевага кiсток коней у археозоологiчному комплексi згарища на захiдному краi городища. Звичайно, ми не розглядаемо, як попереднi дослiдники, цi залишки як кухоннi, тим бiльше, що багато кiсток мали слiди обпалу, були погризенi тваринами, в звiтах вказано, що з кiсток – кiнськi щелепи. Бiльш логiчним напрошуеться висновок, що це був один iз епiзодiв нападу на городище. Нападниками ми схильнi вважати скiфiв, оскiльки саме в цей час – у другiй половинi VII ст. до н. е. розпочалася iхня експансiя зi степiв у вiддаленi райони лiсостепу Схiдноi Європи, та й саме iхнi стрiли було знайдено на пандусi в’iзду захiдного мису городища вiстрями на городище.
Але цим iсторiя Хотiвського городища не закiнчилася. В’iзд на захiдному мисi було закорковано новим валом, що перекрив ще палаючi дерев’янi конструкцii. Саме тому вони i збереглися, обвуглившись без доступу повiтря. Звичайно, що зробити це могли лише жителi городища, тому можна вважати, що вони вiдбили напад. Ця подiя сталася наприкiнцi VII ст. до н. е., тобто на той час укрiплення вже iснувало. Найпiзнiша знахiдка – фрагмент античноi кухонноi посудини зi схiдноi частини городища – датуеться останньою чвертю VI ст. до н. е., тобто укрiплення на Хотiвському пагорбi пiсля цього проiснувало ще як мiнiмум сто рокiв. Можна припускати, що пiсля штурму i припинення функцiонування захiдного в’iзду було збудовано новий, схiдний, який не зберiгся до цього часу, але досить добре описаний Е. Ф. Покровською. Вiн представляв собою пандус, що пiднiмався уздовж схилу пагорба, а перед самим в’iздом у верхнiй частинi круто пiд гострим кутом повертав на городище. Вiд напольного боку його захищав земляний насип, так звана протейхiзма, таким чином самий в’iзд представляв собою щось типу «перибола» – вiдомого нам за фортифiкацiями античних кам’яних захисних споруд. Імовiрно, цей архiтектурний прийом з’явився свого часу як протидiя скiфськiй кiннотi, тому поява його на рiзних европейських пам’ятках у рiзний час передусiм маркуе знайомство жителiв цих мiсць iз скiфськими вiйськовими загонами.
Такий без перебiльшення героiчний епiзод давнини вiдкрило нам Хотiвське городище пiд час останнiх розкопок. Вiдразу виникае кiлька запитань: що ж, власне, з одного боку, зацiкавило грабiжникiв-скiфiв у цих далеких вiд степiв болотах, а з iншого – що саме так вiдчайдушно захищали мiсцевi жителi вiд жорстоких i непереможних скiфiв-кочовикiв?
Вiдповiдь дали дослiдження околиць городища. Виявилося, що чимало грунтових укрiплень долини р. Вiта в основi мали керамiку скiфського часу, тобто часу Хотiвського городища. Синхронним Хотiвському е невеличке Кругле городище поблизу с. Ходосiвка. Ще одне велике укрiплення розташоване в районi сiл Кременище i Круглик (iнша назва цього городища – Велике Ходосiвське).
Воно мае форму пiдкови i оточувало захисними спорудами долину р. Вiти (!) разом iз кiлькома поселеннями скiфського часу. Мiж цими трьома городищами трапляються залишки кiлькох захисних валiв iз матерiалом доби раннього залiза пiд ними, якi оточують дiлянку долини р. Вiти мiж ii двома притоками, де зосереджено бiльшiсть невеликих поселень скiфського часу. Але найцiкавiшим вiдкриттям виявилося укрiплення на протилежному боцi Вiти навпроти Хотiвського городища. Це також укрiплений пагорб, з якого добре проглядаеться вся поверхня Великого Хотiвського городища. Вiд нього вниз до рiчки спускаеться два вали, що вiддiляють частину берега напроти великого укрiплення. Таким чином, нове городище ми назвали Малим Хотiвським i пов’язуемо його iз захистом берега. Воно разом iз Великим Хотiвським «закривае» рiчку зi сходу i пiвночi та може бути чимось на кшталт давнього порту – кiнцевою точкою великого торгового шляху.
Подiбну функцiю могло виконувати i Кругле городище бiля Ходосiвки (або Мале Ходосiвське), але його метою був контроль проходу до долини р. Вiти iз пiвдня по суходолу. У тому напрямку згодом пролiг вiдомий у середньовiччi шлях на Василiв, згаданий у давньоруських лiтописах.
За дослiдженнями Хотiвського укрiплення вiдомо чимало iмпортних речей – велика кiлькiсть античноi амфорноi тари, предмети iз кольорових металiв i рогова пластина iз зображенням хижака у скiфському звiриному стилi. Окрiм амфор, знайдено фрагменти чорнолакового столового посуду i кухонного античного посуду архаiчних типiв. Такий набiр античних iмпортiв характерний i для iнших великих скiфських укрiплень – Бiльського, Немирiвського городищ, також розташованих на берегах рiчок, пов’язаних iз Чорноморським узбережжям.
Іншим видом iмпорту на Хотiвському городищi е речi з кольорових металiв. Це переважно деталi строю – шпильки, намистини, сережки i предмети озброення – стрiли. Серед знахiдок видiляеться група iз високим вмiстом свинцю i олова у сплавi. Подiбнi сплави вперше з’являються у металургiйних осередках комарiвськоi культури ІІ тис. до н. е. i пов’язанi, швидше за все, iз глибокими знаннями населення доби пiзньоi бронзи Прикарпаття щодо створення рiзних сплавiв мiдi. Подiбнi до хотiвських шпильки е досить поширеними у лiсостепу, але iх раннi прототипи також походять з ареалу центральноевропейських культур. Цiлком мiсцевими е також i грибоподiбнi сережки, фрагмент одноi з яких було знайдено на Хотiвському городищi. Крiм того, на городищi було знайдено шматок сировини – майже чистоi ливарноi мiдi, за характеристиками близькоi до сплавiв iз свинцем i оловом.
Але найяскравiшою рiччю, i також iмпортною, е пластина iз зображенням хижака у скiфському звiриному стилi. Вона мае, найвiрогiднiше, кавказьке походження i пов’язана iз безпосередньо скiфськими старожитностями. Оскiльки рiч дiйшла до нас обламаною з одного боку, ii призначення лишаеться дискусiйним. Але на думку одного iз провiдних дослiдникiв скiфського звiриного стилю Ю. Б. Полiдовича, цю рiч могли використовувати як матрицю для виготовлення золотих чи срiбних бляшок у скiфському звiриному стилi. До того ж знайдена вона була на обмазцi ливарноi майстернi також бiля захiдного краю городища.
Повертаючись до другоi великоi пам’ятки цього часу – кургану Переп’ятиха, нагадаемо, що у ньому виявлено чимало подiбного до знайденого на Хотiвському городищi. Це золотi та срiбнi бляшки iз зображеннями грифонiв, синхроннi хотiвськiй знахiдцi пластини iз хижаком.
На Хотiвському городищi дуже високий вiдсоток становлять кiстки диких тварин – результат полювання. Причому превалюе не просто дичина, а великi та «складнi» для мисливця тварини – тур, лось, вепр, ведмiдь, олень, козуля. Ця ознака вказуе на аристократизм у звичаях жителiв цього мiсця, i е ще одним аргументом на користь приналежностi його племiннiй елiтi.
Слiдiв якихось стацiонарних споруд окрiм оборонних на городищi немае. Виробництво або накопичення краму е епiзодичними i не могло слугувати основною причиною створення такоi системи оборони, до того ж на шляху до городища було i чимало природних перепон, зокрема болота i заплава рiчки. Окрiм того, городище споруджено на протилежному березi вiд усiх синхронних поселень долини р. Вiти, а поблизу нього вiдоме лише одне поселення скiфського часу, також через водний потiчок на схiд вiд городища. Показовими е i залишки спаленоi дерев’яноi конструкцii в’iзду з великою кiлькiстю обпаленоi обмазки, сирцевих «цеглин» i кам’яного буту, що повнiстю вiдповiдае будiвельним матерiалам iз основноi конструкцii Переп’ятихи. Тож можна вважати, що першопричиною виникнення городища був не матерiальний, а сакральний статус цього мiсця на кшталт лiсових святилищ Центральноi Європи. Слiдом же за ним могли виникнути й iншi його функцii, про якi йшлося вище.
Система укрiплень долини р. Вiти кардинально вiдмiнна вiд оборонних споруд лiсостепу попереднього часу. Найперше це видно за вибором мiсця для проживання. Якщо на р. Вiтi поселення розташованi в долинi, а для iхньоi оборони зведено спецiальний вал, що також вiдомо за такими пам’ятками як Бiльське або Немирiвське городища, можливо, Басiвське, то в попереднiй час поселення укрiплювали на пагорбах, навколо яких i формувалася система оборони, як-от Жаботинське поселення, Калантаiвське, Московське, Суботiвське або Тясминське городища. Привертае увагу, що такий принцип, який бiльш характерний для чорнолiських городищ, використано пiд час зведення Хотiвського городища, але воно не мае слiдiв жител. Схожим на Хотiвське за топографiчними умовами та системою укрiплень е Шарпiвське городище на Черкащинi i, можливо, майже повнiстю зруйноване Северинiвське на Вiнниччинi. Схожий археологiчний матерiал знайдено неподалiк долини р. Вiти у Пiдгiрцях.
Отже, старожитностi раннього залiзного вiку долини р. Вiта на кордонi Киiвського Полiсся належать, iмовiрно, окремому племенi, яке мешкало тут ще у ІІ тис. до н. е, в бронзовому вiцi, особливо не контактуючи iз сусiдами. Укрiплення Хотiвського городища та низка особливостей його облаштування, зокрема розкопанi археологiчнi об’екти, вказуе на його особливе значення i винятковий статус для жителiв, iмовiрно, основною складовою якого був не матерiальний, а сакральний статус цього мiсця, пов’язаний зi свiтоглядними уявленнями давнiх жителiв долини р. Вiти. З iншого боку, наявнiсть потужних укрiплень береговоi лiнii, значноi кiлькостi iмпортiв, що компактно залягали в шарах городища, унiкальнiсть окремих знахiдок i аристократизм у звичаях можуть вказувати на наявнiсть гаванi в цiй частини р. Вiти, торговельне значення цього мiсця i його прямий зв’язок з елiтою племенi.
Стосовно ж Переп’ятихи е деякi питання. Рiч у тiм, що в науковiй лiтературi цей комплекс фiгуруе як царський скiфський, де скiфський цар або принаймнi представник вищого прошарку скiфського суспiльства, був похований в основному похованнi кургану Переп’ятиха. Вивчення звiтiв про розкопки показало, що гробниця-усипальня Переп’ятихи не мiстить ознак пограбування. По центру камери не було знайдено нiчого, що могло би вказувати на якiйсь об’екти або дii тут. У гробницi, крiм того, було знайдено кiлька цiлих кам’яних блюд i багато iхнiх уламкiв. Д. М. Іванишев писав, що урни з попелом стояли саме на цих блюдах i були накритi мисками, якi вiн назвав покришками, чим вони по сутi в цьому разi й слугували.
Поховання за обрядом iнгумацii також не мiстять жодноi специфiчноi скiфськоi прикмети. По-перше, цi поховання складно назвати випростаними, по-друге, автор розкопок вказуе, що вони були буквально розчавленi завалом верхньоi конструкцii так, що домовина з дерева i глини з кiстяком була всього три вершки завтовшки[3 - 1 вершок = 4,445 000 см.], тож вiдновити форму черепiв або кiсток було неможливо, бо кiстки перетворилися або на прах, або на дрiбнi уламки. Поховання були здiйсненi у дерев’яних домовинах, обмазаних глиною або обкладених сирцевими цеглинами. Отже, фактично домовини були спресованi вагою верхньоi конструкцii i в такому станi пролежали 2,5 тис. рокiв, тож робити висновки про позу кiстяка за таких обставин i за результатами розкопок пiвторастолiтньоi давнини ризиковано. Нiчого схожого на скiфськi кiнськi могили нi в самiй Переп’ятисi, нi у колi гробницi не виявлено. Усi домовини основноi поховальноi конструкцii були розташованi уздовж стiн поховального простору.
Дозволимо собi припустити, що нiякого центрального поховання у гробницi Переп’ятихи не було. Обряд, зафiксований тут, представляе поховальнi звичаi мiсцевого населення, натомiсть оригiнальнiсть i грандiознiсть споруди вказуе на елiтарнiсть комплексу, в чому власне нiхто сумнiву не мав. З приводу формування i походження обряду кремацii в урнах ми долучаемося до думки С. С. Бессоновоi про iллiрiйське походження цього обряду i побутування його протягом фiналу доби бронзи – раннього залiза на пiвнiчному заходi лiсостепу i далi у лiсовiй зонi, зайнятiй постчорнолiськими i лужицькими культурами, певною мiрою спорiдненими.
Враховуючи, що в Лiсостепу i його прикарпатсько-верхньоднiстрянськiй контактнiй (гальштатськiй) зонi також поширенi подiбнi знайденим у Хотовi прикраси, пам’ятаючи про спiльнi коренi керамiчного комплексу цих культур, що сягають тшинецькоi, наявнi аналогii щодо специфiки зведення оборонних споруд, можемо припустити, що група пам’яток долини р. Вiти й дотичнi пам’ятки Киiвщини, як то Переп’ятиха i, можливо, Пiдгiрцi, е чимось на кшталт схiдного о порубiжжя не стiльки лiсостепових культур, скiльки культур Полiсся аж до Росточчя i, можливо, далi на захiд.
Наявнiсть же речей скiфських типiв, особливо таких яскравих, як хотiвська пантера або аплiкацii з грифонами Переп’ятихи, попри iдентичне походження може мати iнше пiдгрунтя. Поширення iх далеко вiд Пiвнiчного Кавказу пов’язано з попереднiм перiодом iсторii степовоi смуги – передскiфським, коли сформувалися шляхи сполучення у Пiвнiчному Причорномор’i. Цiлком можливо, що власники цих речей були якимось чином задiянi у передньоазiйських походах. Принаймнi з появою скiфiв на пiвнiчному кордонi Правобережного лiсостепу зв’язки з Пiвнiчним Кавказом припиняються, натомiсть пiзнiше з’являеться iнший напрямок торговельних зв’язкiв – з античними мiстами Пiвнiчного Причорномор’я через гирло Днiпро-Бузького лиману. Передусiм варто наголосити на iснуваннi такого шляху до Ольвii.
Скiфо-перська вiйна
Евелiна Кравченко
У третiй чвертi 5 ст. до н. е. давньогрецький iсторик Геродот Галiкарнаський створив першу пам’ятку художньоi прози, «Історiю». Загалом цей твiр було присвячено греко-перським вiйнам, якi тривали з перервами усю першу половину вказаного сторiччя. За час протистояння союз еллiнських полiсiв успiшно вiдбив досить потужний наступ держави Ахеменiдiв, яка простяглась вiд Егейського моря до Інду.
Пiд час збору iнформацii та опису театру бойових дiй, до поля зору Геродота потрапили численнi «варварськi» племена, якi в тi часи населяли Європу й Азiю i тим чи iншим чином були причетнi до конфлiкту. Зокрема, його увагу привернула iсторiя про те, як скiфи, майже невiдомий пересiчним еллiнам народ, зумiв нiбито завдати поразки величезнiй перськiй армii. Цей приклад мав, за задумом автора, надихнути еллiнiв на подальшу боротьбу i звитягу над потужним ворогом.
Нинi похiд Дарiя датують по-рiзному. Вiн мiг вiдбутись у промiжку мiж 520 по 507 рр. до н. е., з бiльшою iмовiрнiстю – мiж 516 та 512 рр. до н. е. Причини походу античнi автори вказують рiзнi. Геродот писав, що Дарiй бажав помститись скiфам за iх вторгнення до Мiдii у VII ст. до н. е. Давньоримський iсторик Помпей Трог (І ст. н. е.) та вiзантiйський iсторик Йордан (VI ст. н. е.) вважали, що Дарiй пiшов вiйною на скiфiв через те, що не отримав доньку скiфського царя у дружини. Утiм найбiльш переконливим е припущення, що Дарiй прагнув лише «примусити до миру» пiвнiчних сусiдiв своеi iмперii перед тим, як почати велику вiйну з еллiнами – не бажаючи мати потенцiйного ворога в тилу.
У загальних рисах Скiфо-перська вiйна була описана Геродотом таким чином. «Батько iсторii» повiдомляе, що вторгненню у скiфськi степи передувало завоювання персами Фракii, оскiльки сухопутний шлях у скiфськi степи пролягав через Балкани. Дiйшовши Дунаю, Дарiй подолав його по понтонному мосту, сконструйованому пiдвладними йому еллiнами iз бойових кораблiв. По тому було визначено план походу: упродовж 60 днiв здiйснити рейд в глибину Скiфii, розбити при цьому основнi сили скiфiв i повернутися до мосту, який залишалася охороняти частина вiйська, що складалася з пiдкорених iонiйських грекiв.
Тим часом скiфи, навернувши на свiй бiк деякi союзнi племена, вiдправили небоездатне населення на пiвнiч, а самi вирiшили в бiй не вступати. Натомiсть вони роздiлили вiйсько i, застосовуючи тактику випаленоi землi, взялися заманювати персiв у глибину степiв. Одну частину скiфiв, разом iз союзними савроматами, очолив скiфський цар Скопасiс. Двi iншi частини очолювали царi Іданфiрс та Таксакiй, до них же приедналися загони гелонiв та будинiв.
На початковому етапi вiйни Дарiй, за словами Геродота, пройшов маршем степи вiд Істру (Дунаю) до Танаiсу (Дону). Вiн проминув землi не лише скiфiв, а й савроматiв та будинiв, утiм не зумiв нав’язати невловимому вороговi iнiцiативу. По тому перси вiдступили на рiку Оар, де почали зводити великий укрiплений табiр. Але невдовзi вони вiдмовилися вiд iдеi зведення оборонних споруд, повернули на захiд i продовжили переслiдувати скiфiв, котрi вiдступили на землi сусiднiх племен. Таким чином скiфи прагнули помститись племенам, якi не приедналися до «антиперськоi коалiцii», принiсши вiйну на iхнi землi. Геродот писав, що меланхлени, андрофаги i неври втекли вiд загрози без опору на пiвнiч, i тiльки агафiрси рiшуче заборонили скiфам вступати на iхнi землi, й тi не наважилися туди увiйти.
Врештi, Дарiй, виснажений невдалим переслiдуванням, звернувся до скiфiв iз пропозицiею або прийняти бiй, або пiдкоритися. Вiдповiдь розгнiваного царя Іданфiрса була однозначна: скiфи нiкого не бояться, а приймуть бiй лише тодi, коли вважатимуть за потрiбне. Зокрема, вiн пригрозив, що якщо Дарiй знайде могили iхнiх пращурiв i заподiе iм шкоди, той побачить чи готовi скiфи до бою. Вiдразу вони пообiцяли, що його спiткае неодмiнна вiдплата. Пiсля цього кочовики посилили натиск на перську армiю, перешкоджаючи заготовцi провiанту та знищуючи окремi загони ворога, однак не ризикували вступати у вiдкритий бiй з перською пiхотою.
Побачивши, що успiх на iхньому боцi, скiфи висунули персам ультиматум. Вони прислали Дарiю птаха, мишу, жабу та п’ять стрiл. Перський цар спочатку розцiнив це як знак покори: на його думку, тварини позначають жертву трьох стихiй, а стрiли – складену зброю. Але Гобрiй, наближений перського царя, розтлумачив це так: «Якщо, перси, ви не станете птахами i не полетите високо в небо, або мишами i сховаетеся в землю, або жабами i не пострибаете в болота, то ви не повернетеся до себе, вас загублять оцi стрiли». Пiсля цього перси вирiшили припинити кружляти степом i залишивши в таборi зайвий обоз разом зi слабкими воiнами, попрямували до Дунаю, де на них чекала залога бiля мосту.
На зворотному шляху мала мiсце ще одна характерна сцена. В один iз днiв, коли перське вiйсько вже вiдступало на захiд, скiфи вишикувались перед ними у бойовому порядку. Але несподiвано вони кинулися не в бiй, а переслiдувати зайця, що пробiг перед вiйськом. Дарiй розцiнив цю поведiнку як знущання, оскiльки виявилося, що скiфам цiкавiше полювати, нiж воювати з персами. Таким чином, вiн ще раз переконався у безперспективностi свого походу.
Врештi, скiфи першими дiсталися мосту i поставили еллiнам, якi його охороняли, вимогу зруйнувати мiст i повертатися додому вiльними людьми. Однак Гiстiай, тиран Мiлета, який вiдповiдав за мiст, обманув скiфiв. Вiн розiбрав лише частину мосту i на тому зупинився. Скiфам же вiн порадив шукати рештки перського вiйська, щоб знищити його. По тому, як скiфи повернулися у степи, до мосту пiдiйшла знесилена перська армiя i успiшно переправилася на пiвденний берег, а сам Дарiй на кораблi вiдбув до Азii.
Виявивши втечу перського вiйська, скiфи здiйснили набiг на Балкани. Окрiм того, пiзнiше, вони планували додатково помститися персам. Як повiдомляв Геродот, скiфи запропонували спартанцям здiйснити спiльний набiг проти персiв у Малiй Азii: iз заходу мали наступати греки, зi сходу, через Кавказ – скiфи. Але цi перемовини скiнчилися невдачею, оскiльки спартанський володар Клеомен з глузду з’iхав, оскiльки пiсля спiлкування зi скiфами надто призвичаiвся до пиття не розбавленого водою вина.
Таким чином, завершуеться «Скiфський логос», один iз багатьох сюжетiв у мереживi Геродотовоi «Історii». Викладенi вище оповiдi про героiчнi вчинки та мудрiсть скiфiв здавна привертали увагу читачiв i надихали митцiв. Але нинi науковцi ставляться до них доволi критично. Адже цi перекази мають характер радше поетичного твору, нiж iсторичного.
Фольклорнiсть джерел Геродота проявляеться у низцi випадкiв. Зазначаеться мiфологiчний характер легенди про дари, надiсланi кочовиками Дарiю. Також збiгаються деталi в оповiданнях, присвячених рiзним кампанiям персiв. Так, Кiр, переправившись через р. Аракс, зiткнувся з вiйськом массагетiв, якi дiяли проти нього трьома загонами. Аналогiчним чином описано i похiд Дарiя проти сакiв-тiграхауда.
Дослiдники здавна звернули увагу на неймовiрно велику кiлькiсть задiяних вiйськ, особливо перських, що наведенi Геродотом. Передусiм викликали запитання чисельнiсть флоту в 600 кораблiв та загалом вiйська – 700 тисяч воiнiв. Багаторазове завищення ворожих сил було характерне для античноi писемноi традицii. Адже таким чином пiдкреслювалася перевага скiфiв, котрi здобули перемогу над ненависним грекам Дарiем. Насправдi, було пiдраховано, що армiя такоi кiлькостi в походi мала б розтягнутися колоною довжиною 500 км, а запаси одного тiльки зерна мали б сягнути 45 тисяч тонн на 100 тисячах возiв! Тож, цi цифри е абсолютно фантастичними для польових армiй того часу i вказують на перебiльшення, притаманне для епiчного лiтературного твору.
Зауважимо, що масштабнiсть походу та маршрут перського вiйська оцiнювався античними авторами по-рiзному. За Геродотом, Дарiй досягнув схiдноi межi Скiфii. Основним аргументом на користь цiеi думки е вказiвка про те, що вiн перетнув Танаiс, але ж перська армiя дiяла у Пiвнiчному Причорномор’i два мiсяцi, а отже, апрiорi не могла не просунутися до Схiдного Приазов’я.
Слiд зазначити, що в основу розрахункiв максимального просування вiйська Дарiя могли бути покладенi вiдомостi, отриманi Геродотом iз твору iншого iсторика – Ксенофонта – «Анабасис». У цьому популярному в Елладi творi детально описано пригоди тринадцятитисячного загону грецьких найманцiв, якi були задiянi в усобицi перських можновладцiв. Упродовж одного року i трьох мiсяцiв вони з боями пробивалися на свою батькiвщину. Хоча всi переходи i битви в описi Ксенофонта вiдбувалися на щiльно заселенiй територii, з обладнаними дорогами та стацiонарними поселеннями, маршрут його поневiрянь Перською iмперiею, напевно, було механiчно екстрапольовано на Пiвнiчне Причорномор’я.
На вiдмiну вiд еллiнських найманцiв, перси пiд час вiйни зi скiфами змушенi були просуватися безлюдними степами. Вони були переобтяженi необхiднiстю або нести iз собою запаси для пiдтримання боездатностi вiйська, або постiйно вiдчувати нестачу припасiв у ворожому середовищi. За таких умов двомiсячний перехiд численного, до того ж переважно пiшого вiйська, можливий лише цiною багатьох життiв. Тож реконструйований рiзними дослiдниками на пiдставi вiдомостей Геродота маршрут, що у п’ять, що у пiвтори тисяч кiлометрiв видаватиметься абсолютно фантастичним.
Категорично не можна сприймати на вiру свiдчення Геродота про те, що вiдступаючи, загони скiфiв заманювали персiв у лiсостеп, на землi своiх осiлих сусiдiв (будинiв, меланхленiв, андрофагiв та неврiв). У ХХ ст. майже кожен вiдомий скiфолог спробував, маючи пiд рукою не лише Геродота, а й накопанi за столiття археологiчнi джерела, реконструювати систему розселення цих племен. І якщо з розмiщенням власне скiфiв у причорноморському степу проблем майже не виникало, то всi iншi згаданi учасники вiйни так i не мали чiткоi локалiзацii. Виявилося, що всi цi племена з «Історii» Геродота не можуть бути пов’язанi з вiдомими вченим локальними групами археологiчних пам’яток! Отже, на разi немае змоги хоча б якимось чином намалювати бiльш-менш вiрогiдний маршрут Дарiя, охоплюючи при цьому i Подоння, i Приазов’я, i, навiть, Полiсся.
Утiм деякi iсторики ототожнюють дерев’яне мiсто, спалене персами у землi будинiв iз величезним Бiльським городищем на Полтавщинi. Пiдставою для цього е лише такий логiчний ланцюжок: Бiльське городище – це найбiльше вiдоме нам укрiплення Скiфii; далi: едине мiсто Пiвнiчного Причорномор’я, яке згадуе Геродот – це мiсто Гелон у землi будинiв; iз цього випливае, що Дарiй не мiг знищити iншого дерев’яного мiста окрiм найбiльшого i спалив саме Бiльське городище. Та обставина, що Бiльськ розташований на Ворсклi, за сотнi кiлометрiв вiд морського узбережжя, не е жодною перешкодою для прибiчникiв «довгоi» версii походу. Тому навiть нинi у шкiльних атласах похiд перськоi армii позначаеться стрiлками через всю Украiну.
І це при тому, що вiрогiдна присутнiсть численного (за будь-яких пiдрахункiв) перського вiйська у Пiвнiчному Причорномор’i майже жодним чином не фiксуеться у археологiчних джерелах. За понад двохсотрiчну iсторiю дослiджень, вдалося виокремити лише кiлька бронзових вiстер стрiл близькосхiдного типу, що походять iз некрополю Ольвii та Нiмфею i кiлька ахеменидських вудил iз Середнього Поднiпров’я. Зважаючи на обсяг вiдомого на сьогоднi матерiалу, цi знахiдки по сутi е менш анiж краплею в морi.
Так само не було знайдено жодних слiдiв табору Дарiя на «рiчцi Оар», яка до того ж не може бути впевнено локалiзована у Пiвнiчному Причорномор’i. За словами Геродота, персами було зведено вiсiм (!) укрiплень на вiдстанi 60 стадiй (близько 11 км) одне вiд одного. Навiть зважаючи на явно перебiльшений масштаб цих споруд, вони не могли лишитися непомiченi дослiдниками. Адже вiдомi приклади виявлення тимчасових пам’яток – стоянок кочовикiв, римських вiйськових таборiв тощо.
До того ж матерiал iз еллiнських поселень Пiвнiчного Причорномор’я не надае жодного свiдчення на користь присутностi у регiонi персiв. Було б логiчним припустити, що для окупацii Скiфii Дарiю необхiднi були б тиловi бази в лояльних до нього або пiдкорених мiстах. І такi мiста, причому не скiфськi, а еллiнськi були на шляху його походу. Уже було згадано, що в обозi перського вiйська були еллiни, якi забезпечували побудову i охорону мосту через Дунай. Серед можновладцiв, якi вiдповiдали за це, був тиран Мiлета Гiстiай, а Ольвiя, мiсто у Днiпро-Бузькому лиманi, як вiдомо, була саме мiлетською колонiею. Утiм участь ольвiополiтiв у цiй вiйнi не засвiдчена жодним чином.
Наступний аспект, що свiдчить не на користь далекосяжностi походу, це переправи через рiчки. Давнi автори неодноразово вказували на те, що перси дуже ретельно пiдходили до теми форсування водних перепон. Той же Геродот пiдкреслював, яке життево важливе значення надавалося понтонному мосту через Дунай, де було залишено флот Дарiя. Імовiрнiше, переправа мала мiсце поблизу сучасного с. Орловка Одеськоi областi. Але оскiльки свiдчень про просування флоту далi разом iз вiйськом немае, тож можливiсть переправи персiв через такi рiчки, як Днiстер, Пiвденний Буг, не кажучи про Днiпро в його нижнiй течii, видаеться майже неможливою.
Тому наразi бiльшiсть дослiдникiв довiряе свiдченням Страбона, згiдно з якими вiйсько персiв не просунулося далi так званоi «гетськоi пустелi». За свiдченнями цього автора, Дарiй потрапив тут у засiдку, ледь не згубивши вiйсько вiд спраги, i змушений був вiдступити. Ця незаселена територiя вiдома в нашi днi як Буджацький степ, лежить мiж нижньою течiею Дунаю та Днiстра. Дещо пiвнiчнiше, на правому березi Прута, вiдомi скiфськi кургани бiля мiст Васлуй та Хуш, якi датуються саме кiнцем VI – початком V ст. до н. е. І на лiвому, схiдному, березi Днiстровського лиману розташоване мiсто Нiконiй, античний полiс заснований в останнiй третинi VI ст. до н. е. Утiм жодних слiдiв перебування перськоi армii анi у мiстi, анi на його околицях не виявлено. Найiмовiрнiше, перське вiйсько насправдi не просунулося далi Днiстра. Його реалiстичний двомiсячний маршрут, напевно, не перевищував 100 чи 150 км.
Також вартi уваги свiдчення Ктесiя, автора «Історii персiв». Вiн, не вдаючись до розлогих описiв, коротко зазначав, що вже на п’ятнадцятий день походу перси та скiфи обмiнялись дарами. Вони послали одне одному луки, Дарiй побачив, що скiфський лук виявився мiцнiшим i через це вирiшив вiдступити.
Писемнi джерела лишили важливi для нас свiдчення про вiйни, якi вела Росiйська iмперiя в аналогiчних умовах проти татар. Було показано, що велике пiше вiйсько могло успiшно воювати в степу лише невеликими загонами (кiлькасот – кiлька тисяч бiйцiв) i лише впродовж короткого промiжку часу, i то лише навеснi. Примiром, 100-тисячне московське вiйсько князя Василiя Голiцина, яке рушило походом на Крим 1687 р., мало 20 тисяч возiв. Упродовж травня – липня (3 мiсяцi) здiйснено марш за маршрутом Полтава – р. Карачокрак – Полтава, на круг близько 600 верст (палкий привiт ототожнювачам Бiльського городища з геродотовим Гелоном). Вiйсько при цьому навiть не дiсталося до Перекопа. Протягом трьох мiсяцiв 40 тисяч солдатiв загинуло вiд хвороб. Через пiвстолiття на Крим вирушив фельдмаршал Мiнiх. Залучений ним обоз для двомiсячного походу степами налiчував 80 тисяч возiв, i це на 54 тисячi солдатiв. Фельдмаршал таки побував у Криму, але якою цiною! У квiтнi – червнi 1736 року здiйснено марш Царичанка – Бахчисарай – Перекоп, втрачено при цьому понад половину вiйська (близько 30 тисяч осiб, з яких лише двi тисячi бойових втрат, решта – вiд нестачi води i хвороб).
Далi можна згадати ще не один подiбний приклад (до Громадянськоi вiйни включно), але всi наявнi вiдомостi засвiдчують, що абсолютна бiльшiсть втрат регулярноi армii в степу була обумовлена несприятливими природними чинниками. Рiвною мiрою вiйсько страждало вiд перепадiв температури i вологостi. При цьому масовий мор – вiд 30 до 70 % складу як людей, так i скота – мiг починатися вже на другий тиждень походу. Додатково приносила плоди i тактика випаленоi землi, яку скiфи використовували не з меншим успiхом, нiж татари.
Згiдно з останнiми дослiдженнями, рiвнi розвитку суспiльства скiфських племен часiв походу Дарiя i часiв написання твору Геродота суттево рiзняться. Якщо Геродот застав у серединi V ст. до н. е. сильне угруповання кочовикiв iз потужним демографiчним потенцiалом, то археологiчнi пам’ятки кiнця VI ст. до н. е. дають iншу картину. Кiлькiсть та пишнiсть поховальних пам’яток е значно скромнiшими, а iхне розташування взагалi свiдчить про вiдсутнiсть сталого населення у тогочасних степах. Тому свiдчення Геродота про активну зовнiшньополiтичну дiяльнiсть скiфiв у Дарiевi часи i залучення ними сусiднiх племен для боротьби з персами видаються досить сумнiвними.
Привертае увагу i та обставина, що згiдно з Геродотом в «антиперську коалiцiю» увiйшли схiднi сусiди скiфiв – савромати та будини, тодi як племена захiдноi околицi Скiфii, якi нiби мали першими вiдчути загрозу, лишились осторонь. Це, а також ототожнення Геродотовоi рiки Танаiс то з Доном, то з Сирдар’ею та Амудар’ею, взагалi привело сучасних дослiдникiв до думки, що у Історii Геродот змiшав два рiзнi походи – проти причорноморських скiфiв 512-го та проти азiйських сакiв тiграхауда 519 р. Не виключено, що Геродот об’еднав взагалi навiть не двi, а три рiзнi вiйськовi кампанii. Перша – 519 р. до н. е. проти сакiв у Центральнiй Азii, друга – проти скiфiв у Днiстро-Дунайському межирiччi, що мала мiсце мiж 514 i 512 рр. до н. е., третя – проти каппадокiйського сатрапа Арiарамна на Пiвнiчному Кавказi мiж 520 i 514 рр. до н. е.
Слiд ще раз наголосити на тому, що наразi дослiдникам не вiдомий археологiчний матерiал, який би засвiдчував тривалий i масштабний похiд Дарiя. Не вiдомi анi знищенi поселенськi пам’ятки грекiв на узбережжi Чорного моря, анi масовi захоронення персiв, анi трофеi, якi неодмiнно мали б здобути скiфи внаслiдок невдалого для персiв походу (при тому що трофеi скiфських походiв в Азiю вiдомi, i немало). Вiдсутнi також i слiди цих подiй на поселеннях осiлих племен Причорномор’я.
Наведенi критичнi мiркування жодним чином не применшують цiнностi свiдчень Геродота. Уточнення потребуе лише пiдхiд до джерела як мiфологiчно-епiчноi, а не iсторичноi пам’ятки. Також необхiдно враховувати полiтичну кон’юнктуру автора. Для грекiв вiйна з персами була, по сутi, народно-визвольною боротьбою. Уже сучасниками вона сприймалась як героiчне протистояння вiльних полiсiв загарбницькiй iмперii. Саме тому грекам iмпонував той факт, що цiй iмперii змогли завдати вiдчутного удару у вiдповiдь не тiльки вони, а навiть пiвнiчнi «варвари». Тому цiлком зрозумiло, що дiяння цих «варварiв» надмiрно звеличувались, як це i мало бути у героiчному епосi.
Зауважимо принагiдно, що у радянськiй лiтературi похiд Дарiя трактувався як одна з основних подiй скiфськоi iсторii (яка була, не слiд про це забувати, частиною iсторii СРСР). Можливо, тому сприяло кiлька обставин. Найперше, ще не було накопичено необхiдного масиву джерел i дослiдники переважно були змушенi довiряти писемним свiдченням. Лише останнiми кiлькома декадами було показано, що археологiчний матерiал жодним чином не засвiдчуе масштабне протистояння скiфiв та персiв. Навпаки, у разi, якщо похiд Дарiя i мав мiсце, то у значно скромнiших масштабах.
Також некритичне ставлення до «Історii» Геродота було сформоване суто радянським пiдходом до джерел. Згiдно з ним дослiдники мали вiддавати перевагу соцiологiчному вивченню iсторii стародавнiх племен, але не iхньоi матерiальноi культури. Оскiльки ж для ранньоi залiзноi доби даних про «iсторичнi» племена було небагато, вiдповiдно надмiрна увага й придiлялась Геродоту та трактуванню його творiв. Окрiм того, перебiльшення «свiтового значення» Скiфо-перськоi вiйни провадилося в руслi популярного у тi часи автохтонiзму, забезпечуючи радянськiй iдеологii основу для обгрунтування прадавностi слов’ян. І на додачу – чергове пiдтвердження того, що на священнiй радянськiй землi в усi часи на завойовникiв чигала нищiвна поразка.
Особливо на цiй нивi вiдзначився свого часу директор Інституту археологii АН СРСР академiк Б. О. Рибаков з монументальним твором «Геродотова Скiфiя». Утiм нинi науковцi вважають цю книгу радше iдеологiчним, а не iсторичним твором i обстоюють досить критичний i помiркований погляд на iсторiю скiфо-перського конфлiкту.
Тож сучаснi уявлення про оповiдi фольклорно-епiчного жанру неминуче призводять до висновку стосовно невiдповiдностi вiдомостей у викладi «батька iсторii» Геродота реальному перебiгу военних подiй. Історично достовiрними можуть вважатися свiдчення лише найбiльш загального порядку. Тобто те, що такий похiд мiг вiдбутися, i те, що вiн закiнчився поразкою персiв.
Якщо читачам цiкаво детальнiше познайомитися з цим питанням, можна порекомендувати вичерпнi роботи Є. В. Черненка та С. В. Полiна, де висвiтлено обидва аспекти дискусii. Історiя Геродота вповнi видана украiнською мовою в перекладi А. Бiлецького, цитати з якого i використанi у поданому роздiлi.
Розквiт Скiфii
Михайло Вiдейко
Упродовж майже трьох сотень рокiв, а саме в VI–IV ст. до н. е. степова Скiфiя стала провiдним полiтичним гравцем на пiвнiч вiд Понту. Вiд ii володарiв залежало мирне iснування не лише еллiнських полiсiв, а й iхнiх торгових партнерiв у Лiсостепу. Останнiх скiфи розглядали як джерела цiнностей i ресурсiв, необхiдних для iснування i, по можливостi, процвiтання в умовах перманентних економiчних проблем. За розквiт мав хтось платити, i це часто доводилося робити сусiдам, ближнiм i дальнiм – скiфськi загони досягли навiть теренiв Центральноi Європи, повторивши «подвиги» попередникiв-кiммерiйцiв. Перемоги змiнювалися поразками, але скiфська епоха залишила дуже помiтний слiд у давнiй iсторii регiону.
Протистояння
Пiсля повернення з Азii скiфам довелося починати нове життя на нововiднайденiй батькiвщинi. Геродот про це оповiв так: «Коли… пiсля 28-рiчноi вiдсутностi через стiльки часу скiфи повернулися до своеi краiни, на них чекало нещастя, не менше, нiж вiйна iз мiдянами: вони зустрiли там сильне вороже вiйсько». Історик викладае подальшi подii за версiею своiх iнформаторiв-скiфiв, якi зберегли переказ про те, що вiйсько це складалося… з нащадкiв скiфських дружин i рабiв. Далi йде сюжет про втихомирення цього вiйська, що здавалося грiзним на початку, за допомогою бичiв.
Історiя з бичами, звичайно, хоча повчальна, одначе маловiрогiдна. А от у те, що у Причорномор’i скiфiв могло зустрiти «вороже вiйсько» повiрити набагато легше. Адже життя тут на час азiатських походiв не припинялася. Якiсь кочовища цiлком могли й пiд владу сусiдiв потрапити, i захотiти вiддiлитися вiд «дорогих» родичiв, що вiдправилися невiдомо куди.
Ветерани азiйських походiв розраховували на об’еднання з одноплемiнниками й перерозподiл контролю над якимись територiями, а також торговельними шляхами. Однак нове поколiння бачило свое майбутне iнакше за тих, хто повернувся iз далекоi вiйни. Адже для тих, хто вже укорiнився у Причорномор’i, iнтереси угруповань, до складу яких вони входили, а головне – мiсце у них – були для них набагато важливiшими, нiж претензii родичiв-ветеранiв.
З пiвночi над скiфськими кочовищами вже нависав зовсiм нескiфський Лiсостеп (спорiднений з ворогами скiфiв – кiммерiйцями) з його величезними городищами-мiстами, а, головне, досить численними мешканцями, а також власними уявленнями про те, який саме мае бути у степу (i не лише у степу) порядок, i хто тут взагалi за головного. Адже по степах ще до появи тут скiфiв проходили досить важливi торговельнi шляхи до еллiнських мiст на узбережжi Понту Евксинського.
Подiлений на декiлька великих вождiвств-царств, Лiсостеп виготовив гори зброi й обладункiв, маючи вдосталь власних зброярiв (i кращi iмпортнi – власне скiфськi, а також й iншi, не менш прогресивнi зразки). «Лицарi» нинiшнiх Полтавщини та Черкащини були екiпiрованi не гiрше за своiх степових сусiдiв i не поступалися iм чисельнiстю.
До того ж iх тили були надiйно прикритi могутнiми валами, що виросли навколо старих i нових фортець. Були створенi цiлi укрiпленi райони, що прикрили стратегiчнi переправи через Днiпро та iншi рiки, здатнi вмiстити населення територii Лiсостепу.
Скiфам не вистачило б воiнiв, щоб розпочати облогу хоча б одного iз них. З iншого боку, вони мали багаторiчний досвiд вiйни у Азii, де доводилося мати справу не лише з регулярними армiями мiсцевих держав (рiвень органiзацii яких був не до порiвняння i ранньодержавними утвореннями Лiсостепу), але i фортифiкацiями, на тлi яких лiсостеповi городища виглядали досить скромно.
Конфлiкт був неминучий, почалися рейди кочiвникiв на пiвнiч, що супроводжувалися часом успiшними штурмами деяких фортець[4 - Про Хотiвське городище, яке вони намагалися захопити ще у VII ст., див. «На пiвнiч вiд Скiфii», с. 24.]. Проте навiть степову смугу у другiй половинi VI ст. до н. е. скiфи контролювали далеко не усю. Для них все ще лишалися недосяжними землi у межирiччя Днiстра й Дунаю, не кажучи про бiльш захiднi землi.
На якийсь час увагу скiфiв вiдволiкла вiйна проти Дарiя I Гiстаспа, прозваного Великим за його военну здобич i численнi перемоги[5 - Про це докладнiше див. «Скiфо-перська вiйна», с. 30.].
Вiйськово-грабiжницька економiка
Мешканцi степiв потребували ремiсничих виробiв, зокрема зброi, посуду, прикрас i багато чого ще. Необхiдним атрибутом життя стало вино, iз яким вiдважнi вояки встигли познайомитися пiд час схiдних походiв. І якщо виробництво захисних обладункiв, мечiв, списiв, стрiл i лiпного посуду вони могли налагодити самi, часом могли обiйтися пивом, то вирощувати виноград i давити вино явно не умiли (та й навряд чи стали б). До того ж скiфським царям, i не лише царям, було добре вiдомо, що зовсiм неподалiк е мiста й краiни, де умiлi ремiсники виготовляють чудовi речi, а вина взагалi море розливане.
Усi цi кориснi та приемнi товари можна було придбати, як нинi кажуть, iз доставкою додому. Але ж за це треба було платити. Захопленого на Сходi золота могло вистачити не надовго, та й бiльшу його частину використали (з точки зору сьогоднiшнього дня) зовсiм не по-хазяйськи: поклали у могили як заупокiйнi дари. Що могла запропонувати Скiфiя навколишньому свiту, крiм послуг найманцiв? Грубо злiпленi горщики, овець i коней? Зробленi мiсцевими умiльцями горщики та кубки могли прикрасити(i то теоретично) хiба що колекцiю якогось еллiнського аматора «варварськоi» етнографii, а доставка худоби через неозорi степи у вiддаленi мiста на узбережжi Понту виглядала малоприбутковим i ризикованим пiдприемництвом.
Довгий час писали про масштабнi поставки хлiба зi Скiфii (точнiше Лiсостепу), однак нинi у цiеi думки майже не зосталося прихильникiв. Для початку виявилося, що злаки, вирощуванi сусiдами скiфiв у Лiсостепу, навряд чи могли бути у тi часи повноцiнним експортним товаром. Це сьогоднi освiчена Європа запала на «здорову iжу», тобто плiвчастi пшеницi, однак у античну епоху еллiни вiддавали перевагу «справжньому» хлiбу. Та й доставка товарних партiй зерна з далекого Подiлля, Киiвщини або Полтавщини, за багато сотень кiлометрiв до морського узбережжя явно виглядала тодi заняттям маловигiдним.
У давнi часи найбiльш рентабельним, транспортабельним, а вiдтак – найкоштовнiшим «товаром» були люди, раби. Основним, i, мабуть, монопольним, постачальником «живого товару» iз Причорномор’я були, ясна рiч, скiфи, а до них – кiммерiйцi. Для захоплення невiльникiв вони робили набiги на хлiборобськi племена лiсостепу, а iнодi й тривалi рейди через карпатськi перевали, за Днiстер i Дунай.
Можна сказати, що «працевлаштування» землякiв i найближчих сусiдiв за кордоном було чи не найприбутковiшим бiзнесом степових кланiв. Вiдзначимо, мовиться про «примусове працевлаштування». Економiки багатьох розвинених держав тих далеких часiв – у Європi, i на Сходi (як i зараз) не могли обiйтися без рабськоi працi.
Крiм того, тодi не тiльки вiйськовi пiдроздiли, але навiть пiдроздiли стражiв порядку часом формувалися зi скiфiв. Примiром, афiнськi громадяни вважали роботу з наведення правопорядку надто непрестижною. Тому лад у колисцi европейськоi демократii пiдтримували за допомогою воiнiв iз далекоi Скiфii. Їх вiдмiннi бойовi якостi високо цiнувалися не лише в Елладi.
Отриманi вiд подiбного «товарообмiну» прибутки скiфи не тiльки могли направили на споживання, але також iнвестували и нарощування вiйськового потенцiалу. Виготовлення на замовлення й закупiвля зброi, обладункiв вiдтепер могло бути поставлене на потiк. Не лише царi й военачальники, а й багато воiнiв могли дозволити собi вкритi золотом (iнколи й зовсiм золотi) предмети кiнськоi збруi, не кажучи про зброю й посуд. Навiть традицiйнi дерев’янi чашi покривали тонкими золотими платiвками. Стали модними хутряний i шкiряний одяг, i навiть взуття, обшитi безлiччю рiзноманiтних золотих бляшок.
Усю цю розкiш уже не треба було везти через море, ii можна було замовити десь на Боспорi, у Ольвii або Херсонесi. Еллiни платили за товари золотом, срiблом, але та плата до них же й поверталася. Перепродаж живого товару де-небудь в Афiнах або у Мiлетi приносив цiлком пристойнi баришi.
Так виникла та кiлька столiть процвiтала економiка, що важко назвати iнакше, як вiйськово-грабiжницькою. Однак така система не може бути вiчною. Жорстокi набiги, що знелюднили край, а часом, i опiр сусiдiв неминуче наближали крах, розвал «варварськоi» «економiчноi системи». Найважливiшою ланкою у цiй системi були еллiнськi колонii Пiвнiчного Причорномор’я.
Вiйни царя Атея
У IV ст. до н. е. скiфи перебували у зенiтi могутностi. Правителi окремих племен на свiй страх i ризик намагалися розширити сферу впливу та межi Скiфii на Захiд, за Дунай. Однак склалося так, що саме цього часу в Європi сходить зiрка маленькоi Македонii. Батько Александра Великого, Фiлiп II, реорганiзував македонську фалангу. Чотири-п’ять шеренг воiнiв-гоплiтiв для важкоозброеноi кавалерii, зокрема скiфськоi, поважноi перешкоди не являли. Однак шiстнадцять-двадцять рядiв пiхотинцiв, наiжачених довжелезними, шестиметровими списами, до того ж достатньо надiйно прикритi iз флангiв кiннотою, виявилися здатними не лише витримати напад, а й завдати нищiвного удару у вiдповiдь.
Привiд випробувати можливостi модернiзованоi фаланги трапився 339 р. до н. е. Македоняни зiштовхнулися цього разу не з усiею Скiфiею, а лише з найзахiднiшими ii представниками, котрi облаштувалися у степах Нижнього Подунав’я. Правив у тих краях цар Атей. Пiд його владою перебували не лише скiфи-кочовики, а й прибережнi мiста-полiси.
Один iз них, Каллатiс, на своему монетному дворi навiть карбував цiкавi срiбнi монети – тетрадрахми. На аверсi – голова Геракла, загального предка еллiнiв i скiфiв. На зворотi, замiсть грецького вершника-олiмпiонiка, було зображено оголеного до пояса бородатого скiфа, який натягае лук i готовий послати у цiль смертоносну стрiлу. Чимало сусiдiв скiфiв у тi часи за певних обставин могли стати мiшенню для подiбноi стрiли. Перепадало вiд степових воiнiв не лише еллiнам, але й тим, хто проживав як на пiвночi, так i на сходi. Войовничiсть згодом зле прислужилася старому Атею: коли настала скрутна година, у навколишнiх землях не знайшлося надiйних союзникiв.
Вважають, що початок конфлiкту правителя скiфiв iз македонянами розпочався тодi, коли цар Атей вiв вiйну з iстрiанами. Самостiйно впоратися з пiдступними iстрiанами володар скiфiв не змiг, тому попрохав допомоги у царя македонян Фiлiпа. Як плата останньому було обiцяно усе скiфське царство. Атей обiцяв усиновити Фiлiпа для того, щоб той як настане час, успадкував царство i владу. Для Фiлiпа здобуток спадщини Атея означав не лише мирне розширення володiнь, забезпечення тилу в Подунав’i, а й iстотне змiцнення армii численними i добре вимуштруваними кiнними пiдроздiлами.
Це не було зайвим, адже на порядку денному стояло питання остаточного пiдкорення Еллади. Повiдомляють, що Фiлiп купився на щедру обiцянку Атея i вiдправив вiйсько на допомогу. Однак якось дуже доречно помер правитель (або командувач ополчення) Істрiан, i конфлiкт був залагоджений без втручання македонян. Коли настав час платити за рахунками, Атей заявив, що «не просив у нього [Фiлiпа] допомоги й не доручав говорити йому про всиновлення, тому що не мають потреби скiфи у македонському захистi, тому що перевершують македонян [у хоробростi], та й у спадкоемцi вiн [Атей] не мае потреби, тому що його син живий та здоровий». Навiть вiйськовi витрати Фiлiпу владика скiфiв вiдмовився вiдшкодувати, поскаржившись на те, що й iз погодою останнiм часом погано, i неврожай, а грошей у скарбницi взагалi залишилося стiльки, що «вiдбутися невеличкою подачкою вiн уважае бiльше непристойним, анiж зовсiм вiдмовити».
У працях, що дiйшли до нас, стародавнi греки й римляни iменували Атея зрозумiлими iм титулами – BASILEUS, REX. Цi титули перекладають, зазвичай, однаково – «цар». І лише у одному iз давнiх творiв (i те написаному кiлька сотень рокiв посля смертi царя) написано, що Атей правив у «Скiфському царствi». Серед його пiдданих згадано воiнiв, хлiборобiв i конярiв. Це – типова структура соцiуму кочовикiв: на вершинi правитель i його воiнство, далi – спiввiтчизники, що випасають худобу, унизу пiрамiди – збiднiлi безкiннi родичi, що перейшли до землеробства.
