скачать книгу бесплатно
Близько восьми сотень рокiв на берегах Бузько-Днiпровського лиману жили люди, вирощували хлiб i виноград, створювали власними руками багато чого необхiдного для життя, торгували iз землями ближнiми i дальнiми. Боронили свое мiсто у лиху годину. Шукали порозумiння iз сусiдами. Однак сьогоднi цi еллiнськi пошуки щастя – хоча вже i перегорнута сторiнка iсторii, однак надзвичайно цiкава та повчальна.
З чого починалася Ольвiя…
У наш час слова «колонiя», «колонiалiзм» сприймаються, як щось однозначно ганебно-iмперiалiстичне, пов’язане iз гнобленням корiнного населення словом, не цiлком пристойне. Тому нинi для людей, не обiзнаних iз давньою iсторiею, вiдповiдно звучатиме словосполучення «еллiнськi колонii у Пiвнiчному Причорномор’i». Реальнiсть була такою, що Елладу на свiтовiй аренi в давнi часи представляли великi i малi мiста-держави (полiси), якi часом вступали у союзи, а частiше потрапляли пiд владу якого-небудь могутнiшого сусiда, примiром Персii. Включення до складу останньоi означало не лише виплату податкiв на користь царя царiв, але й мобiлiзацiю у випадку вiйни в перську армiю – з перспективою воювати навiть проти таких самих еллiнiв. Тi, кому подiбнi перспективи спiвпрацi з новою владою не подобалися, заходилися шукати в Ойкуменi iншого мiсця для проживання, вiдтак приток переселенцiв на пiвнiчнi береги Понту особливо посилився упродовж VI ст. до н. е., по мiрi розширення меж перських сатрапiй.
Одну iз перших колонiй над Понтом Евксинським (а так еллiни назвали Чорне море) було засновано, як показали розкопки, на островi Березань, розташованому у Днiпро-Бузькому лиманi. Утiм у тi давнi часи Березань, можливо, ще не була островом – адже рiвень моря був нижчим на кiлька метрiв. Мешканцi тутешнього селища не тiльки торгували, а й вирощували хлiб, пасли худобу. Дослiдники вважають, що населений пункт мав горде iм’я «Борисфен» – на честь божества рiки, яку ми нинi називаемо Днiпром.
На далекий острiв еллiни прибули з Іонii – так у тi часи називали частину Анатолiйського пiвострова. Тут було чимало значних i багатих еллiнських мiст, стрiмко зростаюче населення яких вже не могли прогодувати анi сiльське господарство, анi торгiвля, затиснутi конкуренцiею та податковим законодавством мiсцевих царств.
Поки правителi великих i малих царств Азii, запросивши на помiч скiфiв та кiммерiйцiв, дiлили спадщину Ассирii й органiзовували новi iмперii, мешканцi малоазiйських i iнших полiсiв засновували на далеких берегах Середземного та Чорного морiв, вiд Геркулесових стовпiв до Колхiди, одну колонiю за iншою, вирушаючи у небезпечнi подорожi на захiд, на схiд i на пiвнiч. У випадку з Понтом Евксинським мандрiвники не мали особливих конкурентiв. Зi скiфами майбутнi колонiсти цiлком могли близько познайомитися ще у Азii i довiдатися для себе багато нового i цiкавого про краiну за морем, а хтось мiг навiть при нагодi отримати особистi гарантii вождя, а то i персональне запрошення.
Давно помiчено, що поява античних колонiй у Пiвнiчному Причорномор’i дивним чином збiгаеться iз пригодами кiммерiйцiв та скiфiв на Сходi. Серед iнших земель еллiни опанували пiвостровом, нинi обмежений Березанським i Бузьким лиманами, а також узбережжя. Згодом кiлькiсть античних поселень у районi бузького лиману досягае значноi кiлькостi. Археологам нинi iх вiдомо бiльш як сто, а скiльки пiшло пiд воду або ще не знайдено – не вiдае нiхто. Як називали кожне з таких селищ невiдомо. Тому сьогоднi вони нанесенi на археологiчнi мапи пiд сучасними назвами: Широка Балка, Чортувате (з порядковими номерами вiд 1 до 7) i тому подiбне.
Вигляд усi цi поселення над лиманами мали не надто монументальний. Археологи вже розкопали на них чимало котлованiв вiд звичайних землянок. Вважають, що це рештки жител перших поселенцiв. Коли обживалися, починали зводити комфортнiше житло. Поряд iз землянками трапляються залишки фундаментiв, викладених iз мiсцевого каменю. Стiни на них зводили iз саманних блокiв. Плаский дах вкривали дерном, землею. Такий будинок досить теплий взимку, а ще кращий влiтку, бо захищае вiд спеки. Мiж iншим, такi дахи не е свiдченням того, що мешканцi селищ бiдували. Примiром, розкопки показали, що навiть мешканцi «мiцностiнноi Троi», яка славилася своiми багатствами, проживали у схожих помешканнях iз земляними дахами.
Коли власники такоi нерухомостi стали заможнiшими, то почали використовувати вироблену знов-таки на мiсцi масивну (товщиною 3–4 см) керамiчну дахiвку. Їi пiд час розкопок часом знаходять у величезнiй кiлькостi – щоправда, у фрагментованому станi.
Тi поселення були рiзних розмiрiв – зовсiм маленькi, соток на двадцять, i величезнi, до 50–80 га. Останнi не поступалися розмiрами багатьом еллiнським мiстам. От тiльки храмiв, стiн та iнших укрiплень вони не мали, отож i не могли виконувати важливi соцiальнi функцii мiста. Це були села, якi вже майже зникли на iнших еллiнських землях, де бiльшiсть населення переселилася до мiст i звiдти вела свое господарство в околицях.
Створення мережi поселень не лише розширило i «застовпило» територii, основну частину яких займали оброблюванi поля, але й дало можливiсть на повну використати мiсцевi мiнеральнi та iншi природнi ресурси. Мешканцi поселень на Ягорлицьку i розгорнули виробництво скла, бронзових виробiв, дякуючи наявностi незайманого лiсу в Гiлеi, тодi на дрова вистачало. Виробляли також керамiку, кували залiзо. При цьому шкiдливi виробництва було винесено за межi постiйних поселень.
Набiр для торгiвлi з аборигенами включав спочатку нескладнi у виробництвi, але досить ходовi на мiсцевому ринку товари – склянi намиста, вiстря стрiл, металевi прикраси. На кораблях привозили вино, знаменитий мальований лаковий i металевий посуд, дзеркала й багато iнших товарiв. Усе це потрапляло з берегiв Понту досить далеко на пiвнiч, аж до «варварських» мiст Лiсостепу. Поселенцi для дрiбних розрахункiв завели власну монету. Їi вiдливали з бронзи у виглядi стилiзованоi стрiли. Форма була не лише зручною, але й iдеологiчно обгрунтованою: покровителем колонiстiв вважався Аполлон Іетрос, божественною зброею якого були лук та стрiли.
Колонiя на iм’я Ольвiя
Описане вище вiльне життя над Понтом скiнчилося рокiв за сто-сто п’ятдесят, коли бiльшiсть мешканцiв зосередилася у одному мiсцi, створивши нарештi справжне мiсто. Його iм’я – Ольвiя – нинi досить широко вiдомо у Краi, хоча ще рокiв 200 тому вченi сперечалися, де саме знаходилося неодноразово згадане античними авторами мiсто. Його вулицi й площi повернуто з небуття завдяки археологам, i тепер кожний охочий може оглянути руiни античного мiста на околицi с. Парутине у Миколаiвськiй областi.
Мiсто було вирiшено створити пiсля того, як мешканцi окремих селищ не змогли дiйти згоди у рiзних справах. Як було заведено у тi часи, звернулися до оракула Аполлона у Дiдiмах, що поблизу Мiлета. Версiя його вiдповiдi, викарбувана на кiстянiй платiвцi, дивом збереглася i була знайдена пiд час розкопок на островi Березань. Божество для залагодження конфлiктiв порадило заснувати мiсто-державу i назвати його «Олбiополiс». Назву скоротили для зручностi i вийшло: Олбiа. Для сучасних мешканцiв цих земель назва звучить, як «Ольвiя». Мешканцiв мiста у давнi часи iменували «олбiополiтами». Ну i не забуло божество, устами оракула, нагадати, що дякувати мешканцi Олбiополiса за все мають особисто Аполлону Дельфiнiю, а не Аполлону Іетросу, як ранiше. Вiдтак i форму монет змiнили: на змiну «стрiлкам» прийшли бронзовi «дельфiнчики».
Вважають, що сiльську округу еллiни, будуючи мiсто, занедбали не через зростання загрози з боку степових сусiдiв, а саме тому, що настав час селищам, що розбагатiли на торгiвлi, ремеслi, словом, на великому й малому бiзнесi, створювати мiсто. Сформувалася громада, полiс, у розпорядженнi якоi було досить грошей та iнших ресурсiв, щоб побудувати нарештi з каменю потужнi стiни та башти, звести гiднi заможного мiста храми та iншi громадськi будiвлi.
Мiсто
Розташоване на високому березi лиману мiсто складалося з двох частин: нижньоi, бiля води, та верхньоi. Значна частина нижнього мiста нинi затоплена – рiвень води порiвняно з давнiми часами зрiс на кiлька метрiв, тож ця частина доступна нинi лише для пiдводноi археологii. Територiя верхнього мiста не потерпае вiд затоплення, але майже всi давнi споруди давно щезли з поверхнi землi. Рiч у тiм, що досить велике (понад 50 га) мiсто, остаточно залишене понад пiвтори тисячi рокiв тому, з часом перетворилося на джерело будiвельних матерiалiв. З його камiння збудовано турецький Очакiв i сучасне село Парутине i ще багато чого.
Тож не дивно, що навiть мiськi укрiплення не збереглися. Адже iх було збудовано з найкращого камiння, тому i розiбрано iх чи не першими. Щоправда, на мiських стiнах свого часу ольвiополiтам довелося заощаджувати – мiсцями вони, як показали розкопки, були складенi взагалi iз саманних блокiв. Зате у вiдповiдальних мiсцях радували око рiвнi ряди кам’яноi кладки. Але на фундаменти знов-таки пускали кладку з саману. Товщина стiн могла досягати 4–4,5 м, тобто вони не лише надавали певний захист вiд стiнобитних машин, але й на них було достатньо мiсця, аби розмiстити воiнiв. Така товщина означае, що висота стiн теоретично могла досягати 8–9 м. Лише зовнiшня i внутрiшнiй бiк стiни були викладенi з оброблених блокiв: промiжок заповнювали ламаним каменем на глиняному розчинi.
Стiни й вежi iз зубцями повиннi були мати грiзний i красивий вигляд, як з боку поля, так i зi сторони лиману. Пара масивних прямокутних веж фланкувала головнi ворота. На влаштування рову навколо мiста ольвiополiти час витрачати не стали, напевно, вважаючи стiни достатньою перешкодою проти ймовiрного набiгу скiфськоi кiнноти. Щоправда, з кочовиками ольвiополiти завджи умiли домовлятися i до вiйни справу не доводити. Спочатку було споруджено стiни з боку суходолу. А от гавань укрiпляти не поспiшали – навiть у другiй половинi IV ст. до н. е. вона так само лишалася не укрiпленою як слiд.
За мiськими стiнами, за балкою, виникло ще одне мiсто – мiсто мертвих, некрополь Ольвii. Склепи з похованнями громадян рiзного ступеня заможностi, монументальна поховальна споруда найшанованiших – «Зевсiв курган». Про поховальнi звичаi еллiнiв мова пiде у окремому роздiлi, а зараз повертаемося до мiста живих.
У верхнiй частинi мiста була головна площа – агора. На пiвнiч вiд неi розташовувалися храми. А навколо – громадськi будiвлi, зокрема для роботи колегiй (про них згодом) та житловi квартали. Головну площу прикрашали статуi визначних громадян. Постаменти, точнiше iх фрагменти з написами, якi докладно пояснюють заслуги перед полiсом, знайдено археологами. Серед них чи не найбiльш вiдомим е постамент до статуi Каллiнiка. Видатний фiнансист (i полiтик) вiдзначився пiд час вiйни з македонянами, якi 331 р. до н. е. ледь не захопили полiс. У громадських будiвлях i поряд iз ними виставляли кам’янi плити iз викарбуваними на них декретами-постановами Ради, аби усi свiдомi громадяни (i не тiльки) мали можливiсть з ними познайомитися.
Спочатку мiсто забудовували не дуже розкiшно: у храмах деталi, якi на iсторичнiй батькiвщинi, зазвичай, робили iз мармуру, доводилося замiнювати теракотовими виробами, щоправда, iмпортованими, зокрема iз Мiлета. Одначе з часом Ольвiя багатiла, а коли е золото, буде й мармур, а майстри знайдуться. Розкопки показали, що мармур в Ольвiю потрапляв разом iз кораблями, якi перевозили вiдносно легкi вантажi, тому змушенi були брати баласт. Пiдприемливi еллiни як баласт використовували …мармур. Адже у Понтiйських степах, де родовищ цього звичного для Аттики чи Іонii каменю не було, навiть баласт можна були збути з вигодою мiсцевим виробникам. А тi вже перетворювали баласт на статуi та iншi красивi речi.
Було споруджено храм на честь Аполлона Іетроса, для початку теж iз цегли-сирцю. Вiд цiеi споруди збереглася керамiчна прикраса iз написом: «Аполлону Іетросу, (володарю) Борисфена». Було встановлено i виготовленi з каменю вiвтарi. Однак, пам’ятаючи пророцтво, не забули вшанувати окремим святилищем i Аполлона Дельфiнiя, якого вважали патроном новозбудованого мiста.
У мiстi було прокладено вулицi, якi перетиналися пiд прямим кутом. Вони роздiлили територiю на безлiч садиб рiзних розмiрiв. Кожну садибу було збудовано вiдповiдно статку й смаку власникiв. Назовнi виходили глухi стiни, складенi з каменю або саману на кам’яному пiдмурку. Стiни вкривали штукатуркою, у багатих будiвлях – кольоровим розписом. Опалювали вiдкритими вогнищами та керамiчними жаровнями.
Усе життя такоi садиби зосереджувалося на подвiр’i. Частина будiвель вiд початку мала земляний дах – навiть у мiстi вкритi керамiчною дахiвкою покрiвлi стали нормою, починаючи iз IV ст. до н. е. У кожному господарствi влаштовували пiдземну емнiсть-цистерну для збору води, що стiкала з дахiв. Чиста вода в мiстi перетворилася на розкiш, пити вино було набагато безпечнiше, анiж запаси з цистерн, зробленi взимку чи на початку весни.
Про владу i громадян
Незважаючи на ту обставину, що полiс за визначенням вважаеться найщирiшим виявом демократii, тобто влади народу, насправдi ситуацiя залежить вiд того, хто саме дiе вiд iменi народу. Реформи i закони Солона (VI ст. до н. е.), звичайно, рiч чудова i гiдна поваги. Але ж гарнi закони мають якось реально дiяти. Так i Ольвiя, хоча й iменувалася «полiсом», на початку iсторii була керована мiсцевими олiгархами, найбагатшими людьми, якi зробили статки на торгiвлi та лихварствi. Адже вiд самого початку серед поселенцiв були люди рiзного статку, а майнова нерiвнiсть неминуче переростае у полiтичну. Демократичним полiсом Ольвiя отримала шанс стати лише у V ст. на тлi розвитку реальноi демократii у материковiй Грецii, яка також стала можлива пiсля перемог у вiйнах iз Персiею.
Афiнський флот на чолi з Перiклом пiсля тiеi перемоги трiумфально обiйшов навколо Понту Евксинського, навiдавшись до багатьох полiсiв, не оминувши при цьому Ольвii. Афiнського стратега цiкавили не домовленостi iз мiсцевими олiгархами, а справна сплата мiстом внескiв у казну Афiнського морського союзу. Для чого, власне, i вважалося за необхiдне встановити справжню демократiю. Протрималася така демократiя недовго, закiнчившись знову всевладдям олiгархiв i навiть справжньою тиранiею.
Наступну перемогу демократii в Ольвii пов’язують з iменем Еврiсiбiя, сина Сiрiска. Звiльнивши на початку IV ст. до н. е. мiсто вiд влади тирана, пiд покровительством Зевса Елевтерiя вiн встановив справжне народовладдя. Опорою ж демократii стали громадяни-власники землi, i в цей час сiльська околиця мiста переживае чергове вiдродження. Дослiдники вважають, що у тi часи володiння ольвiополiтiв поширилися i на Пiвнiчно-Захiдну Таврику, де збудовано низку форпостiв. Аграрний бiзнес був на пiднесеннi, i вдячнi громадяни почали карбувати на монетах зображення богинi Деметри. Нащадки Еврiсiбiя упродовж кiлькох поколiнь вiдiгравали важливу роль у полiтичному життi мiста.
Мiстом керували Народнi збори, а в перервах – Рада. Бiльшiсть документiв, якi дiйшли до нас, видано вiд iменi Ради архонтiв. Законодавча влада при цьому належала Народним зборам, на яких мiг виступити будь-який громадянин (окрiм, ясна рiч, «ворогiв держави»). Дiяло декiлька колегiй, якi вiдповiдали за окремi напрямки мiського життя.
Державнi справи перебували у вiданнi колегii з п’яти археонтiв. Мiським ополченням керувала колегiя з шести стратегiв. Стратега обирала та група громадян, яка у випадку вiйни мала дiяти пiд його командуванням. Це мало гарантувати поряднiсть i тямущiсть стратега, якому обльвiополiти ввiряли власне життя (i майно). За мiський благоустрiй та порядок у торгiвлi, безпеку на вулицях вiдповiдала колегiя агорономiв (iх було вiд 3 до 5). Колегiя Дев’яти вiдповiдала за фiнансовi справи, включно з карбуванням монет. Державний банк, тобто храмова скарбниця, був окремою установою пiд наглядом колегii Семи. Благодiйництвом займалася колегiя Сiтонiв – а це продаж хлiба зi знижками, безкоштовнi трапези тощо. Окремо дiяла судова гiлка влади. Теоретично кожного громадянина могли на рiк обрати суддею.
Ця система – Народнi збори – Рада архонтiв – колегii – протрималася близько шести сторiч, коливаючись вiд радикальноi i помiрноi демократii до демократii «елiтарноi», яка часом скидалася на звичайнiсiнький олiгархат. Що i не дивно: адже через перiодичнi економiчнi проблеми часами значний вiдсоток громадян-землевласникiв потрапляв у надмiрну залежнiсть вiд кредиторiв. А це вже неодноразово випробовувало на мiцнiсть демократичнi iнститути. Слiд вiддати належне, Народнi збори у кризовi моменти приймали вiрнi рiшення, аби вийти iз ситуацii. Але для цього не обiйтися було без спрямовування полiтичного життя «кращими» (а отже, дуже заможними) людьми типу Каллiнiка (криза з походом Зопiрiона) або Протогена (криза з царем Сайтафарном), якi з власноi кишенi фiнансували нагальнi потреби мiста. Вiдповiдно, подiбнi особи отримували як полiтичний так i фiнансовий контроль над полiсом – i то при справнiй роботi всiх демократичних iнститутiв.
Навiть римляни, якi вийшли з часом на береги Понту, вважали за потрiбне зберiгати мiське самоврядування – навiть розмiстивши у Ольвii гарнiзон для захисту вiд «варварiв». Адже мiськi колегii вiдмiнно виконували всi своi обов’язки, забезпечуючи i комфортне та безпечне життя мiста, i перебування у ньому «обмеженого контингенту».
Слiд згадати, що у мiстi мешкали не лише громадяни. З часом тут осiло чимало «стороннiх елементiв» – вiд еллiнiв до «варварiв», якi вели у мiстi своi справи, володiли майном, але не мали права голосу в Народних зборах, i вiдповiдних зобов’язань перед мiстом не мали також. Цей прошарок населення був, вiрогiдно досить чисельним та небiдним, що пояснюе рiшення Народних зборiв про надання iм громадянства, iнспiроване Каллiнiком пiд час загрози македонського нападу. Логiка видатного фiнансиста була проста: новоспеченi громадяни не лише отримали право брати до рук зброю, захист мiста ставав для них просто таки священним обов’язком! Вистачало в мiстi i рабiв, якi, до речi, теж потрапили пiд час «македонськоi кризи» до лав ольвiйського ополчення, отримавши волю рiшенням тих-таки Народних зборiв. Таким чином склад мiського населення i повносправних громадян упродовж iсторii мiста весь час досить динамiчно змiнювався як у кiлькiсному, так i якiсному складi.
У ІІ–І ст. до н. е. тиск «варварiв» на мiсто, а головне – його околицi значно посилився: на змiну скiфам (з якими завжди якось домовлялися) приходять сармати i гети. І якщо з сарматами знов-таки зумiли домовитися, карбуючи монету вiд iменi iх царiв, то гети пiд проводом легендарного володаря Буребiсти, навiть не вступаючи у перемовини, 48 р. грунтовно пограбували мiсто. Пiсля того розгрому воно якщо i вiдновилося, то лише на частинi територii. Лише звернення до Риму i розмiщення у мiстi та околицях вiдповiдних контингентiв дало мiсту дожити до ІІІ ст., коли на береги Понту та Меотiди з пiвночi прийшли готи. Римський гарнiзон було виведено – у Імперii була безлiч проблем, насамперед внутрiшнiх.
Вважалося, що саме готи поклали край iснуванню держави ольвiополiтiв. Однак деякi археологiчнi вiдомостi (знахiдки керамiки, скарбiв тощо) свiдчать: Ольвiя, вiрогiдно, стала.. Данпрастадiром, тобто легендарною столицею готського королiвства, держави, що простяглася вiд берегiв Балтики до берегiв Понту. Адже Ольвiя – найбiльше античне мiсто на територii, контрольованiй готами (55 га територii, стiни i башти, не рахуючи римськоi цитаделi), цiлком могло бути використане, як столиця новоi могутньоi держави. І навiть ця назва, «Данпрастадiр», якось перегукуеться iз iншим, досить вiдомим iм’ям цього населеного пункту – «мiсто борисфенiтiв».
Ольвiя проти Македонii (похiд Зопiрiона)
Михайло Вiдейко
Похiд македонського полководця Зопiрiона у Понтiйськi степи 331 р. до н. е. мав свою передiсторiю. Поховавши убитого змовниками царя Фiлiпа, його син, Александр, 335 р. до н. е. виступив проти мешканцiв Фракii, гетiв i трибаллiв, котрi вiдбили свого часу скiфську здобич i мало не вбили лише чотири роки тому батька. Похiд, як повiдомляють античнi автори, був переможним i успiшним. Вiдзначимо, що зi скiфами молодому македонському царевi зустрiтися на цих землях вже не довелося.
Забезпечивши перемогами над сусiдами своi тили у Європi, Александр навеснi 334 р. до н. е. розпочав свiй знаменитий похiд на Схiд. Хто знае, яким чином пiшла б далi iсторiя Краю, коли б Александр iз Македонii спробував повторити похiд Дарiя І проти скiфiв для того, щоб вдарити в тил Дарiю III через Кавказ. Одначе вiн подався завойовувати Персiю бiльш коротким i зрозумiлим еллiнам шляхом.
Стосовно того, що вiдбулося в Понтiйських степах десь мiж Гiппанiсом та Істром навеснi, пекучим летом i холодною осiнню 331 р. до н. е. iснуе декiлька версiй давнiх iсторикiв, а ще бiльше версiй, що належать iсторикам сучасним. Уже еллiнськi та римськi автори два тисячолiття тому розходилися у думках, проти кого ж власне було спрямовано похiд вiйська на чолi iз Зопiрiоном – чи то проти перськоi iмперii, чи то проти «непереможних» скiфiв. А може, iхньою метою були останнi острiвцi в еллiнськiй демократii, презентованi полiсами та Понтом Евксинським?
Римлянин Помпей Трог вважав, що Зопiрiон пiшов вiйною на скiфiв, але був знищений iз усiею армiею, поплатившись у такий спосiб за «непродуманий початок вiйни iз безвинним народом». Невже скiфи виглядали у очах римлян таким собi «безвинним народом»? Зате iнший римський автор, Макробiй, не говорить уже про скiфiв, а лише про те, що Зопiрiон обложив «мiсто борисфенiтiв», тобто Ольвiю. У працях сучасних iсторикiв, бачимо рiзнi формулювання: «похiд Зопiрiона проти Ольвii», «похiд Зопiрiона проти Скiфiв», «похiд Зопiрiона у Пiвнiчне Причорномор’я» тощо.
Отже, якщо пiдсумувати данi древнiх i думки сучасних авторiв то вийде, що у конфлiкт були втягнутi як скiфи, так i борисфенiти.
Велич задумiв Александра
Навiщо ж могла знадобитися Великому Александру така ризикована вiйськова операцiя? За однiею iз версiй, спочатку цар замислив похiд уздовж пiвнiчного узбережжя Понту Евксинського як зустрiчний – стосовно власного просування вздовж пiвденного берега моря. Цар iз пiвдня, а його полководець iз пiвночi мали переможно пройти шляхами навколо Понта Евксинського. Таким чином, мала би бути створеною iмперiя Александра.
А мiсто борисфенiтiв, Ольвiя, мала стати плацдармом у глибинi скiфських володiнь. Маючи у своему розпорядженнi велике мiсто i порт на узбережжi, македоняни змогли успiшно здiйснювати подальшi завоювання. Зерном, зiбраним з Ольвiйськоi околицi-хори, можна було прогодувати чималу армiю, а м’ясний рацiон поповнити за рахунок захопленоi у скiфiв худоби. Задум iз погляду стратегii й вiйськового планування цiлком вiрний i перспективний. Пiдтвердження тому – понтiйська полiтика Риму. Мине три столiття i римляни, просунувшись до берегiв Понту, з того i починатимуть: розмiщуватимуть гарнiзони у приморських мiстах та будуватимуть новi фортецi.
Плани Александра пiд впливом подiй змiнювалися блискавично та непередбачувано. Персiя впала разюче швидко. Двi переможних битви (Гранiк, Ісса) завдали смертельних ударiв схiднiй iмперii. Навеснi 331 р. до н. е. пiсля зимiвлi в дельтi Нiлу, мав розпочатися небезпечний, з непередбаченими наслiдками, похiд власне на територiю Персii.
На цей час, вiдзначимо, материнський полiс багатьох понтiйських мiст, зокрема Ольвii, iонiйське мiсто Милет, що чинило вiдчайдушний опiр, було пiсля облоги захоплене непереможною армiею Александра. Громадяни й члени iхнiх родин, котрi уцiлiли, були проданi в рабство. Можна собi уявити, яке враження це справило на ольвiополiтiв, та й мешканцiв iнших, вiльних (поки ще) еллiнських полiсiв на берегах Понту!
Отже, напередоднi вирiшальноi кампанii проти Персii у тилу македонян лишалися вiльнi, але не цiлком лояльнi еллiни (i передусiм – Ольвiя), а також скiфи. Цiлком логiчним було б спробувати нейтралiзувати можливий альянс представникiв полiсних демократiй i степових «варварiв», органiзувавши проти вiйськову експедицiю iз македонських володiнь у Фракii.
Обставини для переможного походу навколо Понту також складалася цiлком сприятливо. Шлях вiд Дунаю до Гаванi Істрiан контролювали дружнi македонянам мешканцi Істрii. Херсонес Таврiйський йшов у фарватерi македонськоi полiтики, керований не стiльки союзницькими, скiльки власними економiчними iнтересами, якi виключали участь ольвiйських конкурентiв у торгiвлi збiжжям та вином.
Плани стратегiв
Першим на шляху Зопiрiона стояли лише Ольвiя й скiфи, якi на той час уже знали як про сумну долю Мiлета, так i бiльшоi половини перських сатрапiй. Перемога над Ольвiею i скiфами вiдкривала ворота на схiд, а чутки про цю перемогу прокладали шлях далi – подiбно до того, як звiстки про перемоги Александра вiдкривали йому ворота мiст Персii не менш гарантовано, нiж списи й мечi його вiдважних бiйцiв.
У самiй Ольвii ситуацiя була критичною. Там назрiвав конфлiкт мiж боржниками й кредиторами. Форс-мажорнi обставини в умовах вiйни, яка три роки спустошувала пiвденнi береги Понту, Малу Азiю, а особливо – падiння цiн на ринку рабiв, не сприяли анi процвiтанню ольвiйськоi економiки, анi своечасному поверненню кредитiв. На додачу в мiстi була п’ята колона, яка таемно спiвпрацювала з македонянами.
Пiсля перемоги Фiлiпа над скiфами й вiдступу кочовикiв за Дунай, у Македонii, здаеться, степових «варварiв» взагалi перестали брати до уваги. За три роки, що минули вiд початку перського походу, македонськi стратеги встигли опанувати зовсiм iншу, кардинально вiдмiнну вiд часiв Фiлiпа II Македонського, вiйськову арифметику. До початку походу (334 р. до н. е.) Персiя перевершувала володiння Македонii за територiею у 50 разiв, а за населенням – у 25. Пiдконтрольний Персii флот фiнiкiян панував на Середземному морi. У розпорядженнi царя царiв – чисельне ополчення сатрапiй та навербованi за перське золото тисячi найманцiв-еллiнiв, чудова кавалерiя, не кажучи про гвардiю «безсмертних», колiсних i бойових слонiв, а також сакiв – родичiв скiфiв. Фiнансовi можливостi Дарiя III i Александра теж були не до порiвняння.
Проти цiеi потуги – 30 тисяч пiхотинцiв i 5 тисяч вершникiв на чолi iз царем Александром. Разом – 35 тисяч бiйцiв, майже стiльки ж, скiльки у Зопiрiона (вiн привiв у степи 30 тисяч бiйцiв). Ясна рiч, що згiдно з подiбними розрахунками македонських стратегiв анi ополчення ольвiополiтiв, анi кiннi орди скiфiв, навiть у випадку об’еднання, були не до порiвняння з уже розгромленими на обширах Азii армiями Дарiя ІІІ.
Навеснi 331 р. до н. е. македонське вiйсько виступило з Єгипту назустрiч вирiшальнiй перемозi над Персiею. У вереснi, бiля селища Гавгамели, вона дала бiй переважаючим силам Дарiя III i перемогла. У голлiвудському фiльмi про Александра е батальна сцена iз цього бою. У нiй дуже яскраво показано атаку перськоi кiнноти, а саме пiдроздiлу кочовикiв-сакiв на вiйсько македонян. Грiзнi вершники у хмарах пилюки одягненi у… скiфськi обладунки i тримають зброю, реконструйованi за матерiалами розкопок курганiв у Пiвнiчному Причорномор’i! І не просто Причорномор’i, а у Лiсостепу, тобто на пiвнiч вiд володiнь власне скiфiв. І от iз цими самими скiфами зустрiлося вiйсько Зопiрiона у Понтiйських степах улiтку 331 року…
Невiдредагована iсторiя
Ми могли б нiколи не довiдатися подробиць походу та його наслiдкiв, за винятком тих, якi вважали за потрiбне оповiсти нащадкам прихильнi до Александра античнi iсторики. І не довiдалися б нiколи, якби серед руiн Ольвii археологи не натрапили на фрагменти розкiшного мармурового постамента. Першу частину знахiдки – розколоту надвое частину витягли iз землi 1848 р. Наступну, iз дванадцятьма рядками напису, знайшли 1900 року. І лише у травнi 1978 р. усi фрагменти були нарештi зiбранi разом i прочитанi. Цей постамент нинi прикрашае експозицiю Одеського археологiчного музею. Напис датували 20–30-ми рр. IV ст. до н. е.
Це була постанова вiд iменi Ради й демосу (тобто народу) Ольвii, а у нiй iм’я людини, якiй сучасники й спiвгромадяни вирiшили вiддячили таким чином за порятунок своеi Батькiвщини. Його звали Каллiник, син Євксена.
Саме вiн зумiв знайти шлях до порятунку Ольвii, переконавши демос прийняти заходи для порятунку полiса у безнадiйнiй ситуацii. Через народнi збори було проведено декрет про скасування усiх (!) боргiв. Невiдворотне наближення македонськоi армii зробило ольвiйських фiнансистiв настiльки кмiтливими, що вони усвiдомили одразу декiлька речей: що анi Зопiрiон, анi навiть сам Великий Александр за таких обставин анi виплат, анi вiдсоткiв по кредитам не гарантують, фiнансисти замiсть золота або срiбла отримають хiба матiобули (свинцевi снаряди для пращi), нехай навiть i позначенi iм’ям царя Александра. Ну а мiсто, найiмовiрнiше, буде розграбоване, а громадяни проданi у рабство (як це було в Мiлетi). Якщо ж полiс уцiлiе i збереже незалежнiсть, то, можливо, збережеться бiзнес. Декрет на честь Каллiнiка зафiксував ефективнiсть заходу: «…була досягнута еднiсть жителiв полiса, мобiлiзованi всi сили на оборону й тим самим урятована вiд македонського завоювання сама громада полiса». Так був вирiшений конфлiкт усерединi ольвiйськоi громади.
По тому було введено надзвичайнi податки военного часу. Полiсна скарбниця отримала кошти для вiйськових видаткiв. Щоб заповнити лави воiнiв на стiнах мiста, потрiбнi були додатковi людськi резерви. Наступний декрет дав права громадянства тим, хто його не мав. І вони зобов’язанi вiдтепер брати зброю на захист нинi уже свого полiса. Але й цього виявляеться замало. І народнi збори дають волю рабам. Вони теж стануть на стiни.
Мiськi стiни, що вже побудовано – довжиною понад 3,5 км, мае хтось захистити. Щоб поставити хоча б по одному бiйцю, i на погонний метр стiни знадобиться бiльше трьох тисяч! Але чи зможе цей рiдкий ланцюжок бiйцiв-ополченцiв вiдбити штурм досвiдченого i випробуваного у боях професiйного вiйська? Не дивно, що у мiстi були люди, якi (до речi, цiлком обгрунтовано) щодо цього сумнiвiв не мали. І теж не сидiли склавши руки.
Мовчазнi свiдки подiй
Про те, що вiдбувалося на ольвiйськiй землi пiд час походу, значних писемних свiдчень поки що немае. Із землi все ж таки вдалося витягти декiлька цiкавих речей. Серед них – лист Нiкофана, сина Адраста. Поважний Нiкофан на уламку амфори надряпав послання, у якому повiдомляв про вiдправлення коня у подарунок Зопiрiону. Знахiдка листа дала сучасним iсторикам пiдстави для висновку про наявнiсть у Ольвii п’ятоi колони, що вела таемнi переговори iз ворогом. Імовiрно, змову було розкрито. З розправою над змовниками пов’язують знахiдку колективного поховання. У ньому виявлено останки 52 людей, забитих до смертi каменями або розстрiляних iз лука.
Бiльш красномовним свiдченням перебування македонського облогового корпуса поблизу Ольвii е знахiдки тих самих матiобул на територii ольвiйського некрополя (поблизу мiських стiн), i на розташованому неподалiк примiському поселеннi ольвiополiтiв.
Цi вiдлитi зi свинцю снаряди мають клеймо грецькими лiтерами: BASILEOS ALEXANDROU, що й означае БАСИЛЕВС (тобто цар) АЛЕКСАНДР. Побожнi ольвiополiти, вiдповiдно до прийнятих у тi часи звичаiв, використали подiбнi снаряди для пiдношень у мiськi храми. До року 331 р. нумiзмати вiдносять появу в Ольвii монет зi свинцю. Нетрадицiйний матерiал для тiеi епохи, але символiчний.
Фiнал ольвiйських подiй
Археологiчнi розкопки Ольвii свiдчать, що мiсто так i не було узяте македонянами. Не знайдено анi слiдiв штурму, анi навiть тривалоi облоги, не кажучи про пожежу, обов’язку супутницю та iндикатор запеклих бойових дiй. Ольвiя опiсля походу Зопiрiона економiчно розквiтла, поширивши володiння на узбережжi лиману. То невже тридцатитисячне вiйсько забралося геть, залякане декретами мiських зборiв та виглядом ополчення з мобiлiзованих цивiльних та учорашнiх рабiв?
Античнi джерела мiстять звiстки про те, що Зопiрiон разом зi своiм вiйськом сiв на кораблi, а потiм загинув разом iз флотом i армiею пiд час страшного шторму поблизу узбережжя нинiшньоi Одеськоi областi. Однак маючи пристойний флот, армiя Зопiрона давно б марширувала на Кавказ або у Крим, залишивши у Ольвii для пiдтримки законностi й порядку гарнiзон та команду видужуючих. Адже мiсто на той час ще не мало стiн з боку моря i македонському десанту залишалося б лише дiйти до ворiт i з тилу розiгнати зi стiн i веж ополченцiв. Що ж виявилося небезпечнiшим i нещаднiшим тодi за осiннiй шторм 331 р. до н. е.? Вiдповiдь одна – скiфи.
Скiфський слiд у давнiй вiйнi
Запланований македонянами марш на Кавказ також проходив би скiфськими землями, не кажучи про те, що скiфiв вiд моря (а вiдтак – вiд прибутковоi торгiвлi) могла вiдрiзати новоявлена македонська наддержава. За таких обставин скiфи навряд чи стали б вiдсиджуватися у безмежних степах.
Для постачання багатотисячноi армii, що вiдправилася у далекий похiд, македонянам були потрiбнi опорнi пункти. Такими базами могли стати декiлька мiст: Тiра, Нiконiй (iх руiни нинi розкопують у Одеськiй областi) та Гавань Істрiан (у районi Сухого Лиману пiд Одесою). Гавань Істрiан була останнiм портом на шляху до Ольвii. Вважають, що вона належала мiсту Істрii, на той час – союзному македонянам.
Як стверджують археологи, Нiконiй i Гавань Істрiан, було сплюндровано близько 330 р. до н. е. Серед руiн знайдено скарби монет, за якими так нiхто i не повернувся. Отже, господарiв хтось винищив. Претендентiв на здiйснення цього рейду два: ольвiополiти та скiфи. Першi докладно описали подвиги Кiллiника, включно з морським десантом для звiльнення вiд пiратiв святилища Ахiлла Понтарха на нинiшньому островi Змiiному. Але перемога над союзниками македонян до цього переможного реестру внесена не була. Ольвiополiтам навряд чи були потрiбнi руiни на мiсцi еллiнських портiв – вони з бiльшою для себе користю взяли б iх пiд контроль.
Залишаються скiфи. Це iхнiй рейд мiг перетворити на дим i попiл продовольчi запаси на базах Зопiрiона, пiдiрвавши постачання ворожоi армii, що зробило б наперед безнадiйним похiд уздовж пiвнiчного узбережжя Понту. Імовiрно, саме отримавши звiстку про загибель Нiконiя та Гаванi Істрiан, полководець був змушений термiново повертатися у Фракiю, щоб якось розв’язати проблеми, а зробити вiн це мiг тепер тiльки морським шляхом. Бо поблизу Гаванi Істрiан i Нiконiя з’явилися загони скiфiв. Тож лишався вiльним лише шлях по морю, непiдвладному кiнним стрiльцям. Але ж не осiннiм штормам…
Вiйна на скiфському золотi
Серед скiфських скарбiв е ще один слiд тих подiй. У гробницях двох курганiв – Чертомлика й одного iз П’ятибратнiх знайдено золотi обкладки пiхов мечiв iз зображеннями бою мiж скiфами та воiнами, скажiмо так, iз еллiнського свiту. Ще однi пiхви з того ж регiону виставленi у Метрополiтен-музеi. Фахiвцi датують цi вироби другою половиною – кiнцем IV ст. до н. е., тобто саме часом протистояння.
З одного боку, перед нами iлюстрацiя до давнього мiфу або епосу. Однак цю сцену цiлком можна було б визначити, як «трiумф скiфськоi зброi». Четверо скiфiв, три пiших i один кiнний, протистоять шести пiшим супротивникам. І цей бiй закiнчуеться не на користь еллiнiв. Їхне шикування порушено, i замiсть незламноi фаланги скiфам протистоять окремi бiйцi. Двое з них уже пораненi, один – стрiлою. Вiдзначимо, що одного з еллiнiв (вiн крайнiй лiворуч, у шоломi iз гребенем) дослiдники йменують «полководцем». Вiн обернувся, призиваючи пiдмогу. При цьому, його от-от уразить зброею скiф, який тримае в лiвiй руцi лук. Другий еллiн намагаеться вiдбити удар списом, що його iнший скiф наносить його соратнику. Можливо, що на обкладцi пiхов викарбувана подiя (скажiмо, загибель еллiнського полководця), яка вирiшила долю невiдомоi нам вiйни.
Знахiдка кiлькох iдентичних пiхов для мечiв наводить на думку щодо виготовлення серii «нагородноi зброi». Пiхви було знайдено у похованнях скiфських владик, тож цiлком iмовiрно, що хтось iз них саме виступив у ролi замовника i пояснив майстру подробицi сюжету.
Поховання у курганi Чортомлик могло належати верховному володарю Скiфii, а у П’ятибратньому – правителю однiеi з ii областей, то можна припустити, що у цьому военному конфлiктi була задiяна чи не вся скiфська «вертикаль влади». Географiя розташування згаданих курганiв (Чортомлик – у Поднiпров’i, П’ятибратнiй – у Подоннi) унаочнюе, з якоi територii були зiбранi скiфи-переможцi.
Навряд чи набiг проти Ольвii або Боспору вимагав «загальноi мобiлiзацii» скiфiв вiд Борисфена до Танаiса. Єдиним суперником, проти якого варто б було збирати таку армiю, тодi було вiйсько непереможного Александра або його полководцiв.
Мiг бути ветераном тiеi вiйни знатний скiф, похований у Бабинiй Могилi. Срiбний налобник його бойового коня прикрашало зображення предка скiфiв, котрий спираеться на палицю самого непереможного Геракла. Імовiрно, був учасником переможного походу проти македонських агресорiв також i воiн, похований у Соболевiй Могилi. Серед iнших речей знайдено тут трофейний срiбний килик iз продряпаною на днi грецькою «альфою» (перша лiтера iменi царя македонян).
Перелiченi вище кургани (окрiм П’ятибратнього) розташованi у нижнiй течii Днiпра, всього у декiлькох днях шляху вiд Ольвii. Межi ж володiнь iх власникiв перебували пiвденнiше.
Вiтчизнянi iсторики, якi почуваються спадкоемцями непереможних степових воiнiв, звичайно, пишуть, що армiю Зопiрiона пiд час вiдступу винищили скiфи. Історики, котрi народилися у краiнах на правому березi Дунаю, через вiдчуття певних родинних зв’язкiв iз трибаллами та гетами вважають, що це саме iх далекi предки розгромили македонян. Що ж про цю подiю насправдi думали самi скiфи або трибалли iз гетами (а головне – як цьому посприяли) ми навряд чи довiдаемося.
Вiдступ з-пiд Ольвii не був схожим на трiумфальний похiд. Можна уявити, якi урочистi проводи влаштували македонянам на розкислих вiд осiннiх дощiв шляхах, а то й у вкритому першим снiгом Буджацькому степу скiфи, пам’ятаючи колишню поразку Атея й полон своiх родичiв. Напевне, вони не стали чекати, поки незламна македонська фаланга розгорнеться до бою на рiвнинi. Найiмовiрнiше, степовi воiни використали стару, добру тактику часiв Перськоi вiйни: засипали македонських воiнiв стрiлами.
Не менш гарячий прийом на рештки македонського експедицiйного корпуса чекав за Дунаем, де трибалли щепам’ятали про багату здобич, вiсiм рокiв тому перехоплену Фiлiпа Македонського. Це не кажучи про цiлком зрозумiле бажання вiдплати за кривавi рейди Александра чотири роки тому.
Археологiчним свiдченням загибелi якоiсь частини македонських бiйцiв у степах може бути знахiдка, зроблена поблизу сучасного молдавського села Оленешть. Тут натрапили залишки захисних обладункiв iз мiтками iх власникiв та iншi речi. Це парадне озброення могло належати офiцерам з армii Зопiрiона. При вивченнi предметiв iз цього скарбу, дослiдниками особливо було вiдзначено той факт, що на бронзових обладунках добре помiтнi слiди ударiв.
Так, дещо зi зброi бiйцiв армii Зопiрiона явно перепало скiфам – у похованнях вiд Істра до Танаiса й понинi археологи знаходять античнi бронзовi шоломи й поножi. Одних кнемiд античного зразка в такий спосiб було знайдено кiлька десяткiв. Цiлком iмовiрно, що серед них можуть бути трофеi вiйни iз Зопiрiоном.
Іншi законнi власники не повернулися навiть за своiм золотом i срiблом. У 1967 р. у с. Орловка в Одеськiй областi (поблизу переправи через Дунай) у стародавньому бронзовому глечику знайдено скарб монет-статерiв. Вони були виготовленi в малоазiйському мiстi Кiзик мiж 405 i 350 рр. до н. е., а останнiй рiк, коли мiсто випускало таку 330-й до н. е. Зрозумiло, монети могли бути в обiгу досить довго, але пiсля 330 р. кiзикiни повсюдно витiснено золотими, викарбуваними за велiнням Александра з незлiченноi перськоi здобичi. 331 р. до н. е. кiзикiни, захопленi Александром в Азii, цiлком могли бути використанi Зопiрiоном для набору вiйська i забезпечення походу до стiн Ольвii.
До того ж часу належать декiлька скарбiв з iстрiйськими монетами, знайденi уздовж iмовiрного шляху наступу чи вiдступу македонськоi армii. За двадцять три столiття законнi власники так i не вилучили своi заощадження iз «земельного банку». Тепер кiзикiни прикрашають експозицiю Одеського археологiчного музею, нагадуючи про подii, що вiдбулися майже 2300 рокiв тому.
Скорботна звiстка, яка не засмутила царя
Утiм вiйськовi за всiх часiв не схильнi детально описувати своi поразки та вчасно доповiдати про них начальству. Особливо такому, як Александр Великий. Звiстка про загибель армii Зопiрiона дiйшла у ставку Александра на територii Персii через рiк – восени 330 р. до н. е. Збереглися свiдчення, що цар не особливо засмутився невдачею Зопiрiона. Чому? Дехто iз сучасних дослiдникiв припускае, що цар просто не бажав дiлити з ким-небудь славу переможця непереможних скiфiв. А ще восени 330 р. на царя Александра чекали не менш значнi та поважнi справи, нiж пiдкорення Скiфii.
Хоч би як там було, скiфи постаралися або буря, але нi Зопiрiон, нi його 30 тисяч бiйцiв у тил до персiв так i не вийшли. Так зненацька скiфи виступили у ролi заступникiв Перськоi держави, владика якоi лише 180 рокiв тому зробив спробу скорити iхнiй край.
Що ж отримали у нагороду переможцi Зопiрiона, адже навiть якщо вiйну виграла буря, то виграш однаково повинен був у результатi дiстатися цiлком конкретним еллiнам i «варварам». Найбiльшою нагородою для тих i iнших стала воля. Анi пiвнiчне узбережжя Понта Евксинського, анi Крим так i не було включено у велику iмперiю Александра.
Що виграли еллiни? У Ольвii взяла гору (нехай i не дуже надовго) демократiя. Було вiдбудовано старi й закладено новi поселення, оновленi й зведенi новi укрiплення, вiльний i незалежний полiс швидко багатiв на торгiвлi, одне слово, настало економiчне процвiтання. Найкоштовнiшi свiдки цього процвiтання, що дiйшли до наших днiв – виготовленi на монетному дворi Ольвii вже 330 р. до н. е., незабаром пiсля описаних подiй, срiбнi, а пiзнiше й золотi монети. На останнiх – лик Борисфена, а на зворотi – дельфiн i двi букви: OL – тобто «Ольвiя». На срiбних монетах, окрiм Борисфена, помiстили зображення зброi скiфського типу – малого лука у футлярi-горитi й бойовоi сокири на довгому рукiв’i. Двадцять три столiття тому цi монети рознесли звiстку ближнiм i дальнiм полiсам, друзям i ворогам, еллiнам i «варварам»: Ольвiя живе! Ольвiя перемогла своiх ворогiв i процвiтае. А зображення характерноi зброi нагадувало друзям i ворогам: за нами не тiльки давнiй Бог – Борисфен, за нами – Скiфiя.
Усвiдомивши значення й важливiсть подiй, що мали мiсце, вдячний ольвiйський демос ще за життя увiнчав нагородами (кiнна статуя, присвячена Зевсу Рятiвниковi, золотий вiнок i тисяча золотих) свого громадянина (i професiйного фiнансиста) Кiллiника. Історiя зберегла свiдчення лише про два випадки, коли еллiн, громадянин полiса, отримав за своi заслуги подiбнi (за значенням i вартiстю) почестi та нагороди.
Правителi скiфiв отримали те, чого найбiльше iм належало бажати: славу й багатство, пiдтвердивши трохи пiдупалу вже славу непереможних. Збереглася звiстка про те, що 328 р. до н. е. пiд час переможного походу до Персii посли з далекоi «варварськоi» Скiфii вiдвiдали для якихось важливих переговорiв у його ставку. Оскiльки такого рангу переговори не обходяться без взаемних розкiшних дарункiв, до скiфiв мали потрапити виготовленi еллiнами золотi вироби. Цiлком iмовiрно, що серед золота, знайденого за останнi 150 рокiв, е дарунки, вiдправленi непереможним царем Александром не менш непереможним скiфським володарям. Археологи припускають, що саме iз цiею подiею, можливо, пов’язана серiя золотих горитiв – футлярiв для лука. На сьогоднiшнiй день було знайдено чотири таких вироби: у курганах Мельгуновському, Чортомлик, Мелiтопольському i П’ятибратньому.
Варто нагадати, що iдея походу в Скiфiю нiколи не полишала царя Александра. Прийом пiд час перськоi кампанii двох посольств «европейських» скiфiв (328 i 324 рр. до н. е.) переслiдував, як вважають, крiм iншого, мету з’ясування потенцiалу вiрогiдного супротивника. Збираючись пiдкорити Індiю, великий завойовник мрiяв повернутися до Еллади, щоб потiм через Геллеспонт i Пропонтиду пiти у Причорномор’я – з усiма силами, морськими й сухопутними. Перелiк наступних у черзi краiн i земель, що пiдлягали завоюванню, був досить представницький: Аравiя, Лiвiя, Карфаген, Сицiлiя, Італiя… Але вже у травнi 323-го царя не стало, а його плани й задуми плисти до Понту залишилися нездiйсненими. Спадкоемцям великого царя довелося ще повоювати i зi скiфами, i з понтiйськими полiсами. Однак наступнi подii навряд чи до порiвняння iз тим, що очiкувало на цей край у випадку здiйснення великих задумiв Александра.
Присягаюся Зевсом та Дiвою (Херсонес Таврiйський)
Тетяна Шевченко
