скачать книгу бесплатно
Слiд вiдмiтити, що скiфське суспiльство мало багато соцiальних шарiв, що простежуеться на основi поховальних споруд. Це дало пiдстави дослiдникам видiляти окремi прошарки i у знатному середовищi. Б. М. Мозолевським було розподiлено кургани скiфськоi знатi ІV ст. до н. е. на основi iх висот (вiд 3 до 21 м) та сукупностi рис поховального обряду на чотири групи: могили царiв, родичiв царiв, номархiв (вождi племен) та родових старiйшин. Дещо доповнив цю стратифiкацiю на основi аналiзу розмiрiв курганних насипiв та об’емiв камер i дромосiв (земляних проходiв, що вели до могил) Ю. В. Болтрик. Дослiдник розподiлив iх за п’ятьма групами: могили царiв Скiфii, членiв царськоi родини, родичiв царя, пiлофорiв[29 - Цей термiн «???????????» взятий дослiдником iз твору античного автора Лукiана Самосатського «Скiф або гiсть». Проте не зрозумiло, який саме прошарок скiфського суспiльства мав на увазi давньогрецький письменник.] першого та другого рiвня. Проте питання ранжування курганiв знатi лишаеться предметом жвавих дискусiй. Не дiйшли скiфологи згоди i у питаннях: якi з найбiльших курганiв вiдносити до царських усипальниць та з якими вiдомими за писемними даними скiфськими правителями iх можна ототожнювати. Чiтко простежуеться лише загальна тенденцiя – чим заможнiший похвальний iнвентар та об’еми працi пiдлеглих, тим вищий ранг у похованоi особи.
Поховання коней
Скiфи були передусiм кочовиками, отже, кiнь був постiйним супутником людини впродовж усього життя. Вiн був i бойовим побратимом i основою вiйськовоi могутностi цього народу. Саме тому кiнське спорядження ошатно оздоблювалося у звiриному стилi – зображеннях, що мали глибокий сакральний сенс для скiфiв[30 - Докладнiше про це див. «Звiриний стиль», с.162.]. Отже, цiлком логiчно, що цей вiрний супутник людини по життю, супроводжував його i в потойбiччя.
Добре вiдома традицiя облаштування кiнських поховань обабiч основноi людськоi могили. При цьому кiлькiсть кiнських захоронень, а також пишнiсть iх убранства свiдчить про соцiальний статус iх власника. Окрiм цiлих коней, зустрiчаються окремi черепи або кiстки кiнцiвок. Можливо, тут мало мiсце виготовлення опудал замiсть покладання цiлоi тушi (вiрогiдно, у такому випадку родичi померлого не могли дозволити собi втрату такоi кiлькостi м’яса). Вiдомi i випадки розмiщення коней в однiй могилi з похованим. До бiднiших (?) воiнiв у гробницю могли класти лише вузду без коня. Ю. В. Болтриком та О. Є. Фiалко було помiчено, що у окремих випадках як нагруднi оздоби коней могли використовувати фрагменти дзеркал. На думку дослiдникiв, це було передусiм пов’язано iз сакральним характером люстер. Не виключено, що цим пiдкреслювалась i священнiсть жертви коней-супровiдникiв душi померлого у засвiти.
Ритуальна жалоба i тризна
«Тi, до яких привозять померлого, роблять те саме, що й царськi скiфи: вiдрiзують кiнчик вуха, стрижуть на головi волосся, дряпають в рiзних мiсцях рамено, вкривають синцями лоб i нiс i проколюють стрiлою лiву руку. Звiдти на возi труп царя перевозять ще далi до пiдвладного iм племенi, а тi, до яких його перед тим привозили, супроводжують його». (Herod, IV, 71).
Неодноразово у курганах iз похованнями представникiв скiфськоi елiти фiксуються залишки дерев’яних возiв. Їх можна вважати поховальними возами, згаданими Геродотом. Такi рештки представленi знахiдками колiс та залiзних деталей крiплення. До деталей оздоб таких возiв традицiйно вiдносять i бронзовi навершшя. Вважаеться, що такi вироби оздоблювали дах поховального возу, а дзвiночки, якими вони були оснащенi, мали вiдганяти злих духiв вiд душi небiжчика.
Вiдомi i археологiчнi свiдчення про навмисне травмування на поминках. Наприклад, у заповненнi вхiдного колодязя кургану Чортомлик було знайдено кiстки тварин, якi лишились вiд поминальноi трапези та шiсть фаланг людських пальцiв, на яких було простежено ножовi надрiзи.
Неодмiнним атрибутом скiфських поховальних пам’яток е рештки тризни, що фiксуються у виглядi слiдiв вогнищ, на яких готували iжу, а також рештки самоi поминальноi iжi (кiстки тварин) та розбитого посуду (особливо амфор). Усе це знаходять у навколокурганному ровi, шарах насипу або бiля кургану. Серед залишкiв тризни можуть траплятися i ритуальнi дарунки покiйному. Прикладом такого приношення е залишки церемонiального головного убору, знайденi у насипу великого аристократичного кургану Лугова Могила.
Зазвичай у скiфських курганах слiди тризни концентруються бiля захiдноi перемички (не заглиблена частина рову, прохiд). Це пов’язуеться iз поганським свiтоглядом, коли захiд сонця асоцiювався зi смертю, а душа померлого вiдправлялась до потойбiчного свiту саме у цьому напрямку. Зрiдка у ровах фiксуються поховання собак чи коней (Велика Бiлозерка, Жовтокам’янка), дослiдники припускають, що цi тварини грали роль провiдникiв у засвiти або охоронцiв.
Не виключено, що такi ритуальнi проводи душi померлого i подальший священний шлюб душi померлого царя iз богинею показанi на довгiй золотiй пластинi церемонiального головного убору, що була знайдена у курганi поблизу с. Сахнiвка на Черкащинi.
Ритуальне очищення
«Пiсля похорону скiфи очищуються. Спершу вони змазують голову якоюсь мастю, змивають ii, а пiсля того очищують i все тiло: ставлять три жердини, нахиляючи одну до одноi i обгортають iх товстою вовняною тканиною, закривають нею все навколо, ставлять усередину такого намету з жердин i тканини посудину, а в неi кидають розпеченi каменi… Отже, насiння цих конопель беруть скiфи, потiм залiзають пiд вовнянi тканини i сиплять насiння на розпечене камiння i насiння, падаючи на камiння, горить, димить i дае пару таку густу, що подiбноi до неi не бувае в жоднiй еллiнськiй паровiй лазнi. І скiфи, задоволенi паровою лазнею, кричать радiючи. Отака в них лазня, бо вони, звичайно, зовсiм не миють свого тiла водою. Їхнi жiнки змочують шерехатий камiнь i на ньому розтирають кипарисову деревину, також кедрову деревину та ладан i потiм цiею густою рiдиною змазують усе тiло та обличчя. І вiд цього вони, по-перше, приемно пахнуть, а по-друге, коли вони потiм знiмають шар цiеi мастi, iхня шкiра стае чистою i блискучою» (Herod, IV, 73, 75).
Цю частину ритуалу важко пiдтвердити даними археологii. Проте маемо низку даних про використання скiфами насiння коноплi. Вiдомi його знахiдки у горитах, а також нещодавно було простежено слiди коноплi на золотих конусах iз кургану IV ст. до н. е. могильника Сенгiлiевське-2 на Ставропiллi.
Ритуальнi поминки
«Коли минае рiк, вони влаштовують нове святкування. Вибирають найкращих слуг iз тих, що залишилися (всi вони скiфи з народження, бо тi, що служать царевi, вiн iх сам обирае собi, а рабiв вiн собi не купуе), отже, з цих слуг п’ятдесят вони задушують i до того ще п’ятдесят коней iз найкращих. У них виймають шлунок, очищують його всерединi, наповнюють соломою i зашивають. Ставлять на двi деревини половину колеса внутрiшньою стороною доверху, а iншу половину кладуть на iншi двi деревини. І таких деревин вони встромлюють у землю багато. Потiм пропускають крiзь тiло коня товсту жердину як до шиi i пiдiймають коня на колеса так, щоб переднi колеса пiдтримували плечi коней, а заднi бiля стегнiв пiдтримували черево. Обидвi ноги звисають, не досягаючи землi. На коней нав’язують вiжки та вуздечки, тягнуть наперед i прив’язують до колiв» (Herod, IV, 72).
На жаль, активна оранка земель навколо курганiв, не лишае великих сподiвань на знахiдки подiбних поминальних ритуалiв скiфiв. Проте поодинокi випадки археологiчноi удачi дають надiю на майбутнi вiдкриття. Так бiля вже згаданого кургану Чортомлик, який, на думку Ю. В. Болтрика та О. Є. Фiалко, може ототожнюватися з гробницею царя Атея, було розкопано частину довкола курганного простору. Тут археологи зафiксували кiлька скупчень людських та кiнських кiсток iз деталями вузди. Оскiльки цi знахiдки не були помiщенi в могильну яму, а просто лежали на давнiй похованiй поверхнi, автори публiкацii цiеi пам’ятки пов’язали iх iз рештками мертвих охоронцiв – почту похованого царя.
Царськi могили у Геррах
Повертаючись до свiдчень Геродота, зауважимо, що заслуговуе на довiру i локалiзацiя царських поховань. Нагадаемо, вiн писав, що: «Могили iхнiх царiв розташовано в мiсцевостi Геррiв, в тому мiсцi, до якого Борисфен судноплавний, пливучи вiд моря… І коли так вони [скiфи] об’iздять iз покiйником усi племена, вони прибувають у краiну Геррiв, яка е областю останнього пiдвладного iм племенi i мiсцем поховання царiв» (Herod, IV, 71).
Існуе велика наукова дискусiя щодо локалiзацii мiсцевостi Геррiв. Найбiльшу проблема криеться у iдентифiкацii рiчки Герр, за якою i був названий край. На сьогоднi найбiльш вiрогiдним е ототожнення з однiею iз двох сучасних рiчок – Конки чи Молочноi. Саме це, а також наявнiсть у регiонi так званого Великого Лугу у низинах Днiпра концентрацii i заможних поховань знатi у VII–V ст. до н. е., i найбiльших курганiв скiфськоi аристократii IV ст. до н. е. схиляе до правомiрностi такоi локалiзацii Геррiв. На це вказуе також згадка про судноплавнiсть Днiпра – отже, це мiсцевiсть пiвденнiше порогiв.
Поховання рядових скiфiв
«Так вони ховають своiх царiв, а iнших скiфiв, коли тi помирають, найближчi родичi кладуть на вози i перевозять iх до домiв приятелiв. І кожен iз них приймае iх i частуе всiх, хто супроводжуе померлого, водночас пiдносячи йому всi тi страви, якими частуе i живих. Отак сорок днiв возять незнатних людей, а вже потiм iх ховають» (Herod, IV, 73).
Вiдомi свiдчення, якi пiдтверджують традицiю тривалого прощання з небiжчиком. Зокрема, Ю. В Буйновим та В. Б. Шевченком було помiчено, що в рештках поминальноi iжi, що збереглися в продуктах корозii бронзового казана з невеличкого кургану № 14 бiля с. Черемушна на Харкiвщинi, законсервувалися окислами личинки синiх м’ясних мух. За розмiрами iстот було видно скiльки часу казан iз м’ясом стояв у вiдкритому станi – вiд одного до двох тижнiв. Отже, приблизно стiльки тривало i прощання з померлим.
Ще на початку ХХ ст. дослiдникам було зрозумiло, що найбiднiшi за iнвентарем пiдкурганнi поховання належали рядовим общинникам. У подальшому було з’ясовано, що у постгеродотiвський час скiфи почали ховати найбiднiших осiб i у грунтових (без насипiв) похованнях: Мамай-Гора, Скельки у Нижньому Поднiпров’i, Барвiнкова Гора у Поворсклi та iн. Такi невеликi могили не мiстять жодних престижних речей, а лише мiнiмум зброi, посуду та заупокiйноi iжi. Такий поховальний звичай не вiдбився у писемних джерелах, а виявлений лише на основi даних археологii.
Отже, iнформатори Геродота, або безпосередньо сам iсторик були знайомi в деталях iз особливостями скiфського поховального обряду. Помiтно, що риси, притаманнi для церемонiалу IV ст. до н. е., Геродоту ще не вiдомi. Описуючи похорон царя, грецький автор розкривае синхронний йому i найбiльш традицiйний варiант поховальноi практики.
Саме поеднання даних археологiчних розкопок та писемних джерел дае змогу реконструювати певнi ритуальнi практики скiфiв, а також вiдстежувати змiни у них протягом часу.
Боги i Богинi Еллiнiв
Тетяна Шевченко
Основою релiгii давнiх грекiв був полiтеiзм, багатобожжя. Вiра в силу незлiченних богiв i божеств, що населяють недосяжний Олiмп, iншi численнi гори, лiси, моря i рiки, була спiльною для всiх еллiнiв. Поети описували особливостi життя цих богiв. Олiмпiйських згадували найчастiше, iнших – богiв бiльш вiддалених мiсцевостей – звеличували на мiсцях. Тисячi i десятки тисяч божеств i героiв описали грецькi автори. Завдяки тому, що в античностi фактично не було чiтких релiгiйних канонiв, единоi правильноi догми, поетична думка створила десятки рiзних варiантiв життеписiв i просто пригод богiв.
Найвiдомiшими для всiх еллiнiв були мешканцi Олiмпу: Зевс, Гера, Посейдон, Гестiя, Деметра, Персефона, Аполлон, Артемiда, Афiна, Дiонiс, Гермес, Аiд, або за iншою версiею, Плутон, Гефест i Геба. З них останнiх зараховували до олiмпiйських далеко не всi мiфотворцi. Те, що iх усi греки знали, не означало, що вшановували в усiх античних полiсах однаково. Навiть в такому мiстi як Афiни, зовсiм не Зевсовi вклонялися найбiльше. Нiхто не мав сумнiвiв щодо його першостi серед богiв, але головнiшою для мешканцiв мiста була Афiна. Що й казати про iншi мiста Ойкумени, якi берегли свою iсторiю заснування, пам’ятали своiх героiв, вирiшували, хто з богiв бiльше прихильний саме до них.
Наприклад, Аполлон допомiг грекам, що заселили береги моря сучасноi Украiни, заснувати своi поселення на новому мiсцi. У кожному з нових полiсiв його вшановували усiею громадою. В Ольвii влаштували святилище на головнiй священнiй дiлянцi мiста, в Пантiкапеi збудували величний храм, найбiльший в усьому Причорномор’i, в Херсонесi зображали на монетах. У Тiрi й Ольвii цей бог очолив пантеони, тобто став головним богом цих мiст. Вiн привiв понтiйських грекiв на нову землю. І як же було йому не дякувати. Звернувшись у святилище Аполлона, хто в Дельфи, а хто в Дiдiми, вони отримали пораду оракула. Вустами пророчицi Аполлон показав iм, куди рушати кораблями, де iх чекае успiх у новому життi.
А далi – була iхня iсторiя. Майбутнi херсонесити зустрiли опiр гiрських племен. І тут треба було звертатися до войовничих богiв. Артемiда Партенос (грецькою «Дiва») стала сакральною завойовницею Таврики. Минуть роки, i завойовником значних сiльськогосподарських територiй навколо Херсонеса вважатиметься, поряд з нею, герой Геракл. Вiн також отримае головне мiсце в пантеонi мiст азiйськоi частини Боспору. Керкiнiтiда, що iсторично розвивалася пiд впливом Херсонеса, також, на думку ii мешканцiв, перебувала пiд опiкою Артемiди та Геракла.
Ольвiополiти освоiли тиху гавань на лиманi i продовжували вшановувати Аполлона. Утiм, у часи чвар у мiстi виявилося, що допомогти цей бог може краще, якщо називати його вже не Аполлон Іетрос («Лiкар»), а Аполлон Дельфiнiй. Зi змiною iсторичноi ситуацii, у перших столiттях нашоi ери на чолi пантеону Ольвii постае вже герой Ахiлл. Прирiвнявши до бога, мешканцi називали його епiтетом Понтарх.
У мiстах Боспору, в Тiрi та Нiконii – своi iсторii стосункiв iз богами. До Афродiти Уранii (Небесноi) зверталися боспоряни вiд iменi усiеi громади. Так, на Олiмпi ця богиня легковажна. Отримуючи освiту, мешканцi Пантiкапею, Феодосii, Нiмфея, Тiрiтаки, Порфмiя i Кiмерiка знали про це з юних лiт. Але лише iй вони були вдячнi за сильну державу, яку об’еднувало мiсто Пантiкапей. В них вона була покровителькою мореплавства, а також самого заснування iхнiх мiст. Храми Афродiти iснували в Пантiкапеi, Нiмфеi, Фанагорii, Горгiпii та Кепах. Громадськi святилища пiдтримувалися у Кiтеi, Мiрмекii, Феодосii й Танаiсi. Еллiнська Афродiта не була таким однозначним божеством. Їi культ мав давнi коренi, i вiв свiй початок вiд культу Великоi Матерi як джерела всього живого. Це один iз найдавнiших i найскладнiших культiв. Тiльки пiзнiше вона стала покровителькою кохання, водночас не втративши своiх захисних i хтонiчних функцiй. Окремi династii Боспорських правителiв упроваджували культи своiх покровителiв, наприклад, Дiонiса.
Це не означае, що iнших богiв забували. Зовсiм нi. Були божества, яких вшановували на найвищому рiвнi вiд часу заснування полiса до повного занепаду язичництва. Але це не було прагненням до монотеiзму. Всi iншi боги, яким вклонялися поряд iз покровителем, вiдповiдали за свiй окремий аспект життя населення. Зевс був у пантеонi багатьох мiст Боспору, його символ блискавка зображувався на монетi Керкiнiтiди, Херсонеса. Але найбiльше дарiв отримував той, на кого найбiльш надiялися чи найбiльше боялися. У вiйнi допомагав Арес i йому слiд було принести пожертви перед боем.
Землеробськi сподiвання на врожай покладали на Деметру та ii доньку Кору-Персефону. А землеробським давньогрецьке суспiльство було вiд початку i до кiнця. Мiста, торгiвля, вiйни, митцi, поети… Усе так, але основне населення займалося сiльським господарством. Кожен поет не цурався вiйськовоi справи, а кожен, хто заслужив повагу на громадських посадах, – виконував релiгiйнi функцii в громадських святилищах. Земельний надiл був основою належностi до громадянськоi общини. Релiгiйнi свята, пов’язанi з проростанням зерна, стосувалися всiх. За мiфом, це Кора-Персефона поверталася iз потойбiчного свiту, де вона була дружиною Аiда, до своеi матерi Деметри. У творах образотворчого мистецтва вона iз зерном у руцi, своiм символом перебування пiвроку пiд землею, куди ii викрав чоловiк. Так само сезоннi свята, пов’язанi з вирощуванням винограду i виготовленням вина, стосувалися усiеi громадянськоi общини. Спiльнi процесii до храму або до замiського святилища, про якi згадано i в херсонеському написi на мармурi, пожертви, подii у театрi – все це було присвячене Дiонiсовi.
На межах сiльськогосподарських земель полiсiв, фактично на межах держав навколо мiст, також iснували святилища. Часто вони були прив’язанi до незвичних природнiх мiсць – мис, коса, ущелина, печера, лiс, якi за вiруваннями грекiв, населяли божества i напiвбожества. Зокрема, в Ольвii iснувало святилище в Гiлеi, священному гаю. Слiди античних святилищ на пагорбах i горах знаходять навколо Нiмфея. Про святилище на мисi Партенiй та жрицю Артемiди Іфiгенiю грецькi поети написали до десятка версiй оповiдей.
Завдяки цим мiсцевостям, грецькi боги отримували своi епiклези («епiтети»), якi визначали особливостi iхнього культу. Матiр богiв, усiм вiдома як Кiбела, була Матiр’ю Ідейською в Песинунтi, бiля гори Іда, мала своi епiтети в Кiзiку бiля гори Дiндiмон, в Римi, де вшановувалася на пагорбi Палатин. Нi в Херсонесi, нi в Ольвii, нi на Боспорi нема жодного свiдчення, що греки цих мiст i поселень навколо них називали ii Кiбелою. Матiр’ю богiв – так, рiдше – Матiр’ю Фригiйською, Матiр’ю Ангiссою, а також Матiр’ю Гiлейською. Це при тому, що зображали ii на всiй територii Ойкумени однаково: сидячи на тронi з левом, який стоiть поряд, або якого вона тримае на колiнах чи попирае ногою. Численнi епiтети отримав Аполлон. Окрiм Іетрос i Дельфiнiй, вiдомих в Ольвii, його називали Аполлоном Фебом. Таким iменем пiдкреслювалися його судовi та каральнi функцii.
Греки на територii сучасноi Украiни вшановували Борисфена, божество рiки Борисфен (Днiпро), Херсонас, уособлення мiста Херсонес, Тiрас – божество Тiри. Деякi мiста мали культовi нави – Нiмфей, вiд святилища напiвбожественних нiмф, Феодосiя вiд давньогрецького «боголюбна», Нiконiй, вiд богинi перемоги Нiки, Ахiллейон вiд героя Ахiлла. На iнших берегах Чорного моря були мiста, названi на честь iнших богiв: Аполлонiя, Дiонiсополь, Гераклея тощо.
Богiв можна було вшановувати всiх. Гiрше було обiйти увагою якесь важливе божество. Якщо якийсь громадянин вважав за потрiбне вшановувати не лише тих богiв, яким влаштовували загальнi урочистостi, вiн мiг робити це вдома, з родиною. Мiг органiзувати навiть релiгiйне об’еднання навколо культу цього бога – колегiю, фiас. У Грецii найчастiше до таких спiлок входили члени фiли або фратрii, об’еднань родiв у межах громадянськоi общини. У деяких полiсах цi союзи приносили пожертви i влаштовували святковi бенкети на честь тих самих богiв полiса – Дiонiса, Зевса, Геракла. Однак вiра у свiй особливий статус змушувала iх додатково, або якось по-особливому вшановувати тих самих божеств. Зокрема, Деметра i Кора-Персефона, Дiонiс, Матiр богiв, а пiзнiше Ісiда, Мiтра потребували таiнств – таемних культiв з iнiцiацiями, випробуваннями перед посвятою, якi називали мiстерiями. Причому, тi самi учасники зi всiма мешканцями мiста брали участь у загально-полiсних святах, а також у цих мiстерiях.
Удома, в родинi, пожертви здiйснювалися богам-покровителям сiм’i, вогнища, безпеки в межах огородженоi територii. Це Зевс iз епiтетами Геркей, Ктесiй, як бог комор, огорожi та всього, що в ii межах, Гестiя, богиня вогнища. Родиннi подii – народження дитини, шлюб, смерть родича – супроводжувалися зверненням до богiв з вiдповiдними функцiями. «О, боги!» – звертаються героi грецьких трагедiй, нiби й до всiх богiв. Однак пiд час пологiв найкраще допоможе звернення до Ілiфii, тодi як мешканцям Криту – до Арiадни, а у шлюбi – до Зевса i Гери, до Афродiти.
Поховання затребувало пожертви пiдземним богам. І тут ще бiльша рiзноманiтнiсть, не лише вiдповiдно до регiону, а й до окремих поселень, родiв, родин. При загалом однакових уявленнях про життя померлих у царствi Аiда, в архаiчний i класичний перiод, навiть тодi окремi греки, якi брали участь в мiстерiях, чекали на привiлейоване потойбiчне життя. Тож якщо бiльшiсть звертали своi молитви, крiм Аiда, до далеких предкiв-героiв, якi мали зустрiти нового померлого, то учасники таемних культiв закликали бога мiстерiй (Дiонiса, Деметру чи iн.) взяти iх у продовження святкувань та бенкетiв i на тому свiтi. З еллiнiстичного перiоду, хоча варто сказати, що в таких вiддалених античних центрах як пiвнiчнопричорноморськi – з кiнця еллiнiстичного перiоду, уявлення про життя пiсля смертi урiзноманiтнюються. Героiзацii жадали ледь не для кожного померлого родича. В такий спосiб кiлькiсть героiв, напiвбогiв i запозичених богiв зростала.
У кожному полiсi через рiзнi шляхи розвитку створилася своерiдна iдеологiчна ситуацiя, яка впливала i на релiгiйний свiтогляд окремоi родини та особи. Оскiльки релiгiя була основою культурного життя давнього населення, вшанування божеств, що належали до полiсного пантеону, мало визначальне значення для консолiдацii населення, а уявлення про цi божества – для обгрунтування реальних подiй громадського значення. В iдеологii вiдображалися особливостi полiтичного, економiчного та культурного розвитку населення. Релiгiйнi уявлення та пов’язанi з ними ритуали були невiд’емною частиною життя людини в античностi.
Релiгiя Херсонеса, Пантiкапея чи Ольвii, тобто прийнятi громадянами i членами iхнiх родин iдеологiя i спiльнi культовi дii, вiдрiзнялася вiд релiгii iнших античних полiсiв певними особливостями. За суттю вона була тiею ж – це вiра в силу багатьох богiв, надiлених певними функцiями, а також дii, спрямованi на вшанування цих божеств. Для досягнення прихильностi богiв виконувалися усталенi ритуали, деякi з божеств вважалися бiльш прихильними, або ж навiть покровителями полiса.
Про цi особливостi кажуть нам писемнi, епiграфiчнi пам’ятки, зображення богiв i iхнiх атрибутiв на монетах, у скульптурi, рельефi, а також архiтектурнi деталi i археологiчнi рештки храмiв. Іншi культовi знахiдки, особливо тi, що походять iз розкопок жител, е свiдками родинних культiв. Найбiльше згадок давнiх авторiв, Страбона, Плiнiя Старшого, Помпонiя Мели, отримав культ верховноi богинi Херсонеса. Треба тiльки вiдрiзняти свiдчення херсонеського культу вiд мiфiв про таврську кровожерну богиню, теж «Дiву».
Зображення на монетах найчiткiше повiдомляе про полiснi культи. За особливостями зображень можна виявити уявлення про божества, а також iсторичнi умови, в яких цi боги набували тих чи iнших функцiй. Інакше кажучи, зрозумiти ситуацiю певного перiоду, коли полiс потребував допомоги чи заступництва тих чи iнших божеств у властивих iпостасях. Для Херсонеса, Ольвii, де карбування здiйснювалося централiзовано, монетнi типи справдi можна вважати суттевим пiдтвердженням полiсного культу. На монетах зображали здебiльшого усталенi образи верховних богiв i атрибути iх культу, а також сюжети з мiфiв, що стосувалися заснування полiса. Символами були Дiонiса – пантера, пiзнiше – бик, Артемiди – лань, Зевса – лев, орел, Аполлона – пiвень, лебiдь, Афродiти – голуб.
Античне суспiльство, як i будь-яке iнше традицiйне суспiльство, керувалося релiгiйною свiдомiстю, релiгiйнi уявлення та вiдповiднi практики торкалися усiх сторiн життя кожного члена цiеi спiльноти. Вiдображеннями цих уявлень е не лише зображення богiв у святилищах чи храмах, а й в помешканнях, похованнях, що для невеликого кола кревно спорiднених осiб теж ставали культовими мiсцями. При чому культовими зображеннями були не тiльки самi образи божеств. Релiгiйних уявлень стосувалися i зображення атрибутiв божеств, мiфологiчних учасникiв культу, реальних учасникiв, але в потойбiчному свiтi, деталей, символiв культового дiйства.
Участь у громадських культах була органiчною частиною життя громадянина, а нерiдко i негромадянина. Чiтко окресленим було коло полiсних культiв, видавали закони, що регламентували кiлькiсть приношень. Та водночас не iснувало касти жерцiв, яка переслiдувала б шанувальникiв «неофiцiйних культiв», або вимагала коштовних дарiв для храму. Навпаки, законами обмежувалася надмiрнiсть витрат у виявленнi жалоби, чи iнших афектiв, якi перетворювалися на демонстрацiю приватних переваг.
До участi в ритуалах полiса особу спонукали релiгiйнi почуття, прагнення досягти блага як для себе, так i для усiеi групи шанувальникiв, а не державнi органи. У традицiйному суспiльствi не йдеться про вiруючих чи невiруючих. Подiл на такi групи з’являеться лише, коли е кiлька iдеологiй, свого роду релiгiйний вибiр. На вiдмiну вiд цiеi ситуацii, культи полiса первинно не були насадженi державою. Добре сказано: селяни античностi не були в опозицii до держави, вони самi були державою.
Полiтична iдеологiя зумовлюе економiчнi вiдносини, якi своею чергою базованi на способi господарювання; землеробство породжуе уявлення про залежне вiд природних i надприродних сил iснування людини. І полiс, i сiм’я, i господарство були просякнутi iдеологiею, яка зумовлювала напрями i способи iх розвитку в часi. Для традицiйного суспiльства, якою е кожна землеробська спiльнота, основою iдеологii постають релiгiйнi уявлення. Вони впливали на формування характерних рис еллiнськоi патрилокальноi i патрилiнiйноi сiм’i, на розвиток статусу i прав громадянина, на соцiальнi вiдносини. І нарештi релiгiйнi уявлення охоплювали сам полiс: прихильнiсть богiв до полiса визначалась вдалим виконанням ритуалiв усiма членами общини разом з iхнiми родинами.
Родиннi культи починалися там, де закiнчувались полiснi, але не були полярними останнiм. Бiля домашнiх олтарiв вшановували тих же богiв полiса, спрямовуючи до них молитви бiльш особистого характеру, проводили тi ж ритуали очищення, принесення пожертв, спiльноi молитви i трапези. Вiдмiннiстю мiж полiсними i родинними культами була спорiдненiсть учасникiв, а вiдповiдно, i iх кiлькiсть. У поховальнiй процесii брали участь родичi померлого, у процесii, що йшла до святилища вшанувати покровителя полiса – усi члени полiса.
Релiгiйне життя не було вiдiрване вiд повсякдення. Вбачають наявнiсть у певнi перiоди, свого роду, моди на той чи iнший тип зображень богiв, яких вшановували вдома. Масовiсть використання якихось фiгурок богiв вказуе на побутування уявлень про заступництво божества, вiри в реальнiсть його допомоги чи то померлому, чи то його живим родичам (у разi покладання фiгурок до могили), або усiм членам сiм’i (у разi зберiгання теракот у домашнiх святилищах).
Навiть за всiх особливостей в кожному окремому регiонi процедура вiдправлення культу зберiгалася. Це вiдображае суть традицii: iдеалiзацiю повторюваностi як зв’язку iз предками, героями, божествами, що лежить в основi ритуалу. Ритуал е практичною стороною релiгii, хоча включае в себе сакральне звернення до невидимих сил, переповiдання мiфiв, словом, – все, що бере свiй початок в релiгiйних уявленнях. Уявлення про вiдносини з божествами зумовлювало регулярне i старанне виконання обрядiв, регламентованих кiлькостi принесених дарiв божествам i померлим, очищення перед ритуалом i пiсля проведення поховання, спосiб принесення цих дарiв тощо. Боги i померлi в уявленнях еллiнiв мали владу i контроль над долею живих: так посилювалося усвiдомлення важливостi родинних i полiсних зв’язкiв, так кристалiзувалися найдрiбнiшi деталi ритуалiв, що проводилися сiм’ею.
Одним iз основних складових ритуалу було принесення пожертви. Йому передуе приготування: прикрашення жертви, учасникiв, дому, мiсця офiрування, яке свiдчить про небуденнiсть усього дiйства, про вивищення сакрального над повсякденним життям. Пожертвою обирали домашню тварину, найдоступнiшим було принесення дрiбних тварин, навiть домашньоi птицi. Для перемiщення офiрованого до мiсця пожертви влаштовували процесiю, що складалася з учасникiв ритуалу i символiзувала перехiд вiд буденного до сакрального, вiд свiту реального в потойбiчний. Сакральне значення мала не лише територiя святилища, а й шлях до нього. Отже, сам перехiд теж був символiчним перебуванням в потойбiчному свiтi.
Така процесiя могла також прямувати вiд дому до храму чи полiсного олтаря, якщо приносилася пожертва на знак вдячностi чи присягання, початку чи закiнчення якоiсь справи. Тодi вона складалася з обмеженоi кiлькостi учасникiв, що виконували роль свiдкiв. Також процесii проходили вiд дому до цвинтаря пiд час ритуалу поховання або вшанування померлого. Зрозумiло, що при жертвоприношеннi на домашньому вогнищi влаштування процесiй не було доцiльним або ж мало символiчний характер. Прямування до мiсця проведення ритуалу супроводжувалося спiвами, танцями, грою на музичних iнструментах. Для кожного могли складати iншi, бiльш властивi танцi чи спiви гiмнiв, змагання музик, авторiв гiмнiв.
Процесii були публiчними. Якраз ця частина ритуалу найяскравiше виражае суть традицiйного суспiльства: показовiсть на кожному кроцi життя. Навiть подii суто родинного значення мали набувати розголосу, свого роду, загального визнання, легiтимацii, чому й сприяло проведення ритуалiв. Народження, шлюб, смерть – усе це не було дiйсним без вiдповiдного виконання регламентованих культових дiй. Вшанування божеств при цьому покликане завоювати прихильнiсть не лише вищих сил, а й членiв соцiальноi групи, для чого при похованнi або при шлюбi збиралася уся родина. Визнання новонародженого взагалi вiдбувалося не вiдразу, а за кiлька етапiв: в межах сiм’i, родини, роду, фратрii та усiеi спiльноти. Щоразу вшановувалися божества, влаштовувалися пожертви та спiльне споживання жертовноi iжi. Тобто замiсть законiв дiяла релiгiя. Спiльна трапеза розцiнювалася як символ об’еднання групи, визначення кола близьких.
Перед жертвоприношенням передбачалося символiчне очищення: вмивання рук, окроплення водою жертовноi тварини. Це, певною мiрою, теж належить до переходу вiд повсякденного до сакрального, символiзуе готовнiсть до небуденних дiй. Проливаючи кров офiрованоi тварини, жрець не стае нечистим, як це вiдбуваеться при iнших вбивствах. Кров’ю жертви мав бути окроплений олтар, тодi на олтарi спалювалися деякi нутрощi, iншi iстiвнi пожертви, а м’ясо роздiлялося мiж учасниками. Еллiни вживали м’ясо лише пiд час ритуалiв та свят, яке обов’язково було з’iсти на мiсцi жертвоприношення.
Шкуру залишали для жерця або святилища, але пожертва могла вiдбуватися i без участi жерця. У кожному культовому випадку все одно був присутнiй лiдер, найчастiше – глава сiм’i чи роду, магiстрат, той, хто приносить пожертву на знак очищення, подяки, вшанування померлого родича. Вiн починае молитву, узливання тощо. У пожертвi впорядковано дii кожного: вмиванням рук i киданням ячменю у вогонь окреслюеться коло учасникiв, визначаеться соцiальний порядок.
Кривавi ритуали здiйснювали, найчастiше, перед битвою, на могилi або для очищення. Безкровнi ритуали можна вважати бiльш наближеними до повсякденного життя. Це пожертви домашньому вогнищу перших шматкiв iжi перед ii споживанням, це узливання, вотивнi дари. Принесення звичайноi iжi вiдбувалося при жертвоприношеннi тварини. Важливим при цьому було спалення цiеi iжi. Вогонь у ритуалi вiдiгравав чи не найважливiшу роль. Ритуали без використання вогню вважають доволi рiдкiсними. Можна казати про сакральне значення вогню, який нiколи не згасав у будинку.
Безкровним е принесення вотивiв. Загалом дарування чогось вважаеться знаком визначення привiлейованого, вищого. На олтар, до храму приносили першi плоди, твариннi пожертви теж супроводжувалися приношенням iжi. Узливання олii чи вина можна вважати найбiльшим марнотратством, адже вилите неможливо спожити. Принесення вотивiв, iншi ритуали були, свого роду, надiею, оскiльки виконання прохань не було гарантовано.
Прохання, подяки, присяги, молитви промовлялися вголос. Виняток становлять молитви до пiдземних божеств. Саме визначення «молитва» е, радше, умовним у цьому випадку. Не було записаних чи рекомендованих текстiв чи то прохання, чи подяки. Молитва тут постае не формулою, а формою звернення до божества: закликали його iм’я, називали якнайбiльше епiтетiв, або ж мiсце, звiдки воно може прийти, а тодi висловлювали своi побажання. Знов-таки, молитва здiйснювалася привселюдно. Усамiтнення, «внутрiшне вшанування божества» стосувалося найперше фiлософiв, iхнiх учнiв, i саме вiд них поклонiння набувае особистого характеру, очевидно, не вiдразу i не на всiх територiях.
Людина традицiйного суспiльства, яким була кожна спiльнота, що забезпечувала себе землеробською працею, бачить себе як члена соцiальноi структури, як нащадка предкiв. Тобто усвiдомлюеться свое чiтке мiсце в просторi i часi, змiнити це мiсце можна лише за допомогою визначених обставин i ритуалiв.
Давно розробляеться iдея незадоволення духовних потреб iндивiда релiгiею полiса. Але такi процеси пов’язують iз часом кризи самого полiса. Коли ж мовиться про розквiт полiса, треба казати про актуальнiсть та вiдповiднiсть релiгii тогочаснiй полiтичнiй та соцiальнiй ситуацii. Релiгiя предкiв залишаеться близькою для еллiнiв ще довгий час, не дивлячись на нововведення, пiдхопленi соцiальною верхiвкою. Сократ, звинувачений в атеiзмi в такому розвиненому античному центрi як Афiни, був винятком.
Якщо божество допомагало, наприклад, у вiйськовiй справi, то допомога ця поширювалась i на все вiйсько (спiльноту), i на одного воiна (iндивiда). Але на винятковостi окремоi особи не наголошувалось. Звiсно, вона була важливою як громадянин, який мае право голосу у вирiшеннi питань, що стосуються всього полiса, як той, хто займае певну посаду в полiсному устроi, як глава родини, як власник земельного надiлу (у межах спiввласностi общини). Такою ж була роль особи i в релiгiйному культi на рiзних його рiвнях: культi полiса, фiли, релiгiйного об’еднання i сiм’i. На кожному з цих рiвнiв вшановували тi ж божества, проводили схожi ритуали, в яких брали участь тi ж громадяни та члени iхнiх сiмей. Вiдмiннiсть полягала в кiлькостi та принципi спорiдненостi учасникiв. На цьому й базувалася давньогрецька релiгiя.
Поховальнi звичаi еллiнiв
Тетяна Шевченко
Поховальнi обряди в Стародавнiй Грецii були вираженням, свого роду, вiдповiдальностi перед померлим родичем, ухиляння вiд якоi суспiльство карало щонайменше осудом. Та ще бiльше цi обряди ставали священним дiйством, учасникам якого вiддавалася шана як наближеним до чогось небуденного, потойбiчного. На перiод поховальних i поминальних ритуалiв задiянi в обрядах вважалися особливими. Зважаючи на страх перед смертю та невiдомим – «нечистими».
Такий статус нiби сакралiзував усi дii, якi проводили родичi щодо померлого. Звичайне покладення тiла в могилу ставало цiлим комплексом часто складних i тривалих обрядiв, що супроводжувалися виявленням шани померлому в той чи iнший спосiб, традицiйний для даного родинного кола. Найпростiше слово чи жести, вираженi у визначений момент, набували символiчного, часто зрозумiлого лише обмеженiй групi осiб, змiсту. Правильнiсть зробленого та сказаного пiд час ритуалу впливала на долю померлого i живих. Практично необхiднi дii кристалiзувалися в обов’язковi для виконання обряди. Основним чинником у цьому процесi були уявлення про життя пiсля смертi, турбота про спокiй померлого родича. Уся важливiсть ритуалiв була в точному повтореннi, наслiдуваннi попереднiх поколiнь.
Культовi речi, знайденi в похованнях, вiдображають вiрування i уявлення родини похованого про потойбiчний свiт. Деякi з них свiдчать про мiстерiальнi уявлення, пов’язанi з вiдомостями про таемнi ритуали i очiкування на краще, нiж у непосвячених, життя пiсля смертi. Склепи заможних еллiнiв на Боспорi, в Херсонесi мiстять розписи iз зображенням персонажiв вакхiчних мiстерiй на честь Дiонiса або елевсинських на честь Деметри i Кори-Персефони.
Самi лише речi з поховань не розкажуть всього про звичаi еллiнiв. Важливим було, до якоi сторони свiту обернений небiжчик. У часи, коли поховання почали робити в родинних склепах, склепи орiентували вхiдними отворами на схiд. У деяких мiстах Пiвнiчного Причорномор’я до початку еллiнiзму в некрополi домiнувало орiентування похованих головою на схiд, тодi як в iнших античних центрах орiентування за сторонами свiту не мало такого значення.
Тiло померлого спалювали за наявностi такоi можливостi. На цей обряд витрачалося бiльше затрат i часу. Щоб повнiстю спалити тiло, вогнище треба було пiдживлювати кiлька годин. Тiлоспалення вiдповiдае зацiкавленню заможних родин обстоювати свое давне походження, а вiдповiдно, прагненню долучатися до звичаiв предкiв, адже за архаiки бiльшiсть дорослих небiжчикiв кремували. Кремацii або клали в урну, або просто в яму. Урнами мiг стати рiзний посуд. Спосiб нанесення написiв на цьому посудi теж не був однорiдним.
Інодi саме для проведення помпезних i тривалих церемонiй тiло попередньо спалювали. Здiйснення поховального ритуалу включало кiлька етапiв. Прощання, омивання, приготування до змiщення, перевезення на цвинтар, оплакування, узливання i пожертви на честь небiжчика, – все це мало бiльшу вагу, нiж саме поховання. Повне виконання усiх належних ритуалiв, вочевидь, займало багато часу. Церемонiя з ii блиском i урочистостями позначала бар’ер в обрядi переходу недавно живоi особи в стан небiжчика, тобто «наближала смерть духовну». Гомер писав, що тiльки пiсля достойного поховання душа йде в Аiд. Усвiдомлення смертi наставало лише пiсля закiнчення усiх необхiдних етапiв прощання з покiйним для переведення його в статус небiжчикiв.
Якщо церемонii прощання неможливо було завершити одразу на другий день пiсля фiзичноi смертi, а це могло бути зумовлено надто великою кiлькiстю учасникiв або перевезенням тiла на батькiвщину, – то виникала потреба якимось чином призупинити фiзичний розклад тiла, тобто зблизити смерть фiзичну з ритуальною. Ця потреба звучить вже в Гомера. Тiла Патрокла i Гектора в «Ілiадi» були дивом збереженi нетлiнними протягом 9 днiв, тiло Ахiлла – 17 днiв, для звершення достойного поховання героiв. Саме боротьба з тлiнням була причиною використання бальзамарiiв, якi часто знаходять у могилах. У них тримали спецiальнi речовини («дорогi масла» в Гомера). Можливо, саме через прагнення призупинити тлiння вибiр падав на обряд тiлоспалення, для продовження ритуалiв уже над кремованими рештками.
Помпезнi поховальнi церемонii були способом демонстрацii величi та влади в античному суспiльствi, що вiдображаеться в законах Солона, якi обмежували розкiш приватних поховань. Дiевiсть цих обмежень вiдбилася i на зменшеннi в Аттицi вiдсотка кремацiй з середини VI ст. до н. е., в часи Солона. У Спартi контроль за почестями в похованнi громадян рiзного статусу (басилевсiв, загиблих у бою воiнiв) був бiльш детальний.
Тож похованi способом тiлоспалення могли дiйсно належати до багатих верств населення. Тiлопокладення вiдповiдало обставинам, коли поховання можливо або необхiдно було здiйснити одразу пiсля фiзичноi смертi, тобто коли була невелика кiлькiсть родичiв-задiяних у церемонiях прощання з небiжчиком, або коли ситуацiя змушувала скоротити до мiнiмуму розмах i тривалiсть поховальних ритуалiв. Це стосувалося, зокрема, загиблих у бойових дiях. У такому випадку в поховання могли навiть не класти супровiдних речей. У найдавнiших некрополi Херсонеса та iнших мiст Таврики переважна бiльшiсть поховань – тiлопокладення. Тобто приватнi поховання представникiв елiти здiйснювалися з такою ж простотою церемонiею, що й кожного громадянина. За еллiнiстичного перiоду, часу розквiту полiса, поховання представникiв суспiльноi верхiвки вiдбувалося з дотриманням або й ускладненням усiх деталей церемонii, пов’язаноi з культом предкiв. Адже саме походження часто слугувало обгрунтуванням високого соцiального статусу окремих громадян.
Спiвiснування кремацii та тiлопокладення пов’язують iз соцiальною нерiвнiстю. Та сама причина збiльшення в еллiнiстичному перiодi кiлькостi речей в могилах, а також покращення iхньоi якостi. Загалом, iнвентар могил в Херсонесi, Ольвii та Тiрi порiвняно бiдний, адже соцiальна та майнова диференцiацiя громадян була слабка. Ознаки змiни у побутi, поява розкошi стосуеться часу з ІІІ–ІІ ст. до н. е. Інша справа – поховальнi комплекси Боспору. Однорiднi могильники його хори не порiвняти з могилами знатi.
Саме в могилах з кремацiями зафiксовано коштовнi прикраси, та й розташування деяких iз них свiдчить про високий статус похованих. Двадцять вiдсоткiв кремацiй в херсонеському некрополi за еллiнiстичного перiоду вiдповiдае кiлькостi осiб, належних до найвищого прошарку суспiльства, як i сiм вiдсоткiв за перших столiть нашоi ери, зважаючи на релiгiйнi пошуки, передусiм, серед верхiвки тогочасного суспiльства. В Елладi за класичного перiоду кремацiй бiльше, а за еллiнiстичного кiлькiсть iх скорочуеться, тодi як сам обряд нiяк не вдосконалюеться.
Порiвняно простi були i бiльшiсть надгробкiв. Вартiсть iх була доволi високою, тому до еллiнiстичного перiоду найчастiше iх виготовляли з вапняку, мармур використовували тiльки як невеликi вставки. З ІІІ ст. до н. е. бiльш iнтенсивно використовуються мармуровi стели. Тобто iх почали замовляти ширшi верстви населення.
Саме тодi зростае кiлькiсть антропоморфних надгробкiв у виглядi голови i плечей. На Боспорi, в Ольвii та в Херсонесi вони вiдомi протягом усiеi античностi. Далекий вiд високохудожнього вигляд антропоморфiв не означае, що iх ставили на могилах не греки. Усi деталi надгробка малювалися фарбою – портрет, символи соцiальноi, гендерноi належностi, можливо, й пiдписи. Антропоморфнi надгробки залишаються в контекстi античноi, а не «варварськоi» поховальноi практики. Їхнi аналоги можна знайти далеко на захiд вiд скiфiв чи синдiв, на територii сучасноi Іспанii та Португалii. Такi стели у виглядi плити у формi голови i плечей були образом померлого, можливо, мали апотропеiчне, захисне значення. Оформлення стел i антропоморфних надгробкiв мало своi вiдмiнностi, залежно вiд перiоду, а також вiкових i статевих вiдмiнностей.
Поховання було обов’язком членiв сiм’i. Поховальнi традицii формувалися в порiвняно вузькому колi. Через те поховальнi звичаi мали певнi нюанси в кожнiй родинi. Обряди усталенi в межах сiмейного кола були вiдмiннi в кожнiй родинi. Вони були зумовленi подiями, що стосувалися поховання, та вiдповiдними уявленнями про «своiх» померлих. Ми можемо вiдновити лише загальну картину, свого роду, середне арифметичне, тодi як уся варiативнiсть опускаеться як випадковiсть або незначнi винятки.
Речi з поховань дають також iнформацiю про найнижчi пласти релiгiйноi свiдомостi населення – вiрування. Це сфера повсякденного життя, де вiра в надприроднi сили, iхнiй вплив на людину втiлювалася в конкретних дiях, способi поведiнки. Сфери iдеологii та вiрувань у поеднаннi становили свiтогляд еллiна. Вiрування були пов’язанi з такими аспектами життя людини як дiм та землеробська господарча дiяльнiсть.
Вшанування померлого вiдбувалося не лише бiля могил. Дiм був не менш важливим осередком ритуалiв, напрямлених на вшанування родинних героiв. Центральне мiсце дому, вогнище, ставало iмiтацiею поховального вогнища, шматки iжi та узливання – повторними дарами для померлого. Дарунки i молитви вiдроджували його присутнiсть в домi, надiляли його надприродною силою для опiки над живими.
Культу предкiв стосуються деякi олтарi, зокрема знайденi на територii дворiв житлових будинкiв. На них вшановували покровителiв дому, якими ставали героiзованi предки. Саме у дворi будинку вiдбувалося приготування померлих до перенесення на цвинтар. Цим померлим родичам доручалося оберiгання дому i домочадцiв, покровительство в кожнiй справi та подii родини.
Поховальний культ мiстив у собi риси бiльш давнiх забутих вiрувань, мав уже менш зрозумiлi для сучасникiв обряди. Тобто i щодо часiв Платона, i щодо римського перiоду важливою у влаштуваннi поховального ритуалу була родина. Традицii, що бiльш вiддаленi вiд розумiння сучасниками iхнього практичного значення, ставали все бiльш загадковими i мiстичними. Виконання iх перетворювалося на неухильний обов’язок членiв родини. Неприпустимим було упущення якоiсь деталi обряду або неправильне його виконання. Сакралiзувалися дii та предмети, пов’язанi з похованням, i самi дiйовi особи на час виконання своiх обов’язкiв щодо померлого родича.
Поховання завжди було не лише обов’язком, а й привiлеем законних спадкоемцiв, закрiпленим у законах багатьох полiсiв. У Афiнах класичного перiоду було встановлено обмеження, за яким у поховальнiй процесii не могли брати участь жiнки бiльш вiддаленi, нiж троюрiднi. А на Хiосi законом дозволялася участь не бiльше як п’яти жiнок-родичок, крiм жiнок-членiв сiм’i. Цим обмежували виявлення розкошi, вивищення багатих родiв, якi запрошували плакальниць, щоб привернути увагу до важливостi свого гену, в грецькому значеннi цього слова.
Скiльки б осiб не залучалося до обрядiв, принципом iхньоi участi була кревна спорiдненiсть. У рiдкiсних випадках, за особливi заслуги перед полiсом поховання здiйснювалося за громадський кошт. Тодi до ритуалiв долучалося все населення. Процесiйна хода до могили та обряди на цвинтарi, при яких дiйсно могли бути присутнi всi охочi, не були единим етапом поховання. Цiла низка ритуалiв, проведених у домi померлого, передувала цим публiчним дiям бiля могили. Не менш важливими були i поминальнi ритуали, якi проводилися на некрополi, бiля домашнього вогнища.
Поховання було консервативним, непов’язаним з iсторичними чи полiтичними змiнами, що мали вплив на культи полiсного характеру. Окремi ознаки поховальних пам’яток iснували протягом тривалого часу. До еллiнiстичного перiоду бiльшiсть дотримувалися суворих поховальних норм. Ідеологiчна консервативнiсть була базована на землеробських релiгiйних уявленнях. Хтонiчнi культи (культи пiдземних богiв) несхильнi до змiн узагалi. Наприклад, у дорiйському Херсонесi, на вiдмiну вiд iнших некрополiв, де знаходять рiзнi види могил, переважають найпростiшi, грунтовi могили. Боспор славився своiми багатими курганами, в багатьох з яких були похованi еллiни. Були поховання з дорогоцiнним посудом i прикрасами, з привiзними надгробками i складними надгробними конструкцiями, однак вони становлять невеликий вiдсоток, кiлька осiб на поколiння мешканцiв.
Дитячi поховання дещо вiдрiзняються. Зовсiм малих хоронили в розбитих амфорах. У Херсонесi такий звичай iснував аж до IV–V ст. н. е. Дитячi поховання були найкраще влаштованими з раннього перiоду. Незмiнними залишались протягом багатьох столiть. З еллiнiстичноi епохи дiтям обкладають могили черепицею, з доби пiзньоi античностi цеглою. Для античноi, як i для багатьох iнших традицiйних культур, найбiльш цiнними вважалися не дiти, а дорослi, особливо чоловiки, надiленi в полiсi виключними правами громадян. Однак емоцii вносили своi корективи в соцiальний устрiй.
Водночас поховальний культ не був абсолютно однорiдним. У доволi етнiчно однорiдному середовищi раннiх античних центрiв побутували рiзнi уявлення про життя пiсля смертi. Якими б статичними вони не були, все ж простежуеться iх iндивiдуальний для кожноi окремоi групи (очевидно, кревно спорiдненоi) характер, i вже цi своерiднi риси зберiгалися нащадками тривалий час. Варiативнiсть ставала дедалi бiльшою, що свiдчить про перехiд до вузькородинного поховання, за якого кiлькiсть i якiсть iнвентарю залежала вiд релiгiйних уявлень i забезпеченостi родини похованого.
В уявленнях грекiв про життя пiсля смертi неодмiнною була «плата Харону». У могилах вона вiдображаеться в монетах, покладених у руцi, в ротi, бiля голови. Наявнi вони далеко не в усiх могилах. Цi уявлення про життя душi в Аiдi фiксуються в похованнях пiвнiчнопричорноморських некрополiв з еллiнiстичного перiоду, але набувають найбiльшого поширення в першi столiття нашоi ери. Вiдсутнiсть монет у могилах слiд пов’язувати з вiдсутнiстю уявлення про iх необхiднiсть в потойбiчному свiтi. Це не було наслiдком «моди», адже в ситуацii, пов’язанiй зi смертю, поховальна група (сiм’я) керувалася не вподобаннями культурного оточення, а власними емоцiями.
Некрополi понтiйських мiст еллiнiстичного перiоду дають приклади «пiдхоронення» пiзнiше померлих членiв сiм’i, але цi приклади рiдкiснi, як i iнвентар в таких могилах. Вiдсутнiсть iнвентарю в цьому випадку може свiдчити про стислий перiод часу, видiлений на поховання, неочiкуванiсть смертi, що могло стати додатковою причиною розташування тiла бiля ранiше померлих родичiв. А ще родичi вiрили в так зване «возз’еднання родини» в потойбiчному свiтi, яке знайшло свое вiдображення у сценах вазопису, надгробних рельефах i епiтафiях. Розписи на вазах вiдповiдали уявленням еллiнiв про вiдносини героiзованих померлих як з божествами, так i мiж собою. Отже, потрапляючи з «цього» свiту в потойбiчний, померлий знаходив свое мiсце серед iнших, яке вiдповiдало сiмейному статусу i родинним вiдносинам в життi реальному. Голова родини продовжуе бути ним i пiсля смертi. Дружина голови сiм’i, помираючи, приеднуеться, зберiгаючи свое залежне вiд нього становище. Дiти теж продовжують соцiальну драбину, коренi якоi – в мiфах про предкiв-героiв.
Чоловiка i жiнку одразу на надгробку зображали парою, дорослих дiтей-спадкоемцiв – малими поруч iз ними. При цьому зв’язок мiж померлими та живими, фактично, не припинявся. Вiдбувалися щорiчнi поминальнi святкування, до померлих зверталися по допомогу, нiби вони були близькi i до живих, i до божеств. Так вiдбувалося возз’еднання родини, так об’еднувався реальний свiт iз потойбiчним, живi з померлими.
Цi ж уявлення втiлювалися в зображеннях померлих у час потойбiчноi трапези в колi сiм’i на надгробках. Написи на надгробках iз Пiвнiчного Причорномор’я iз зображеннями «потойбiчноi трапези» свiдчать про те, що пам’ятники встановлювали, здебiльшого, на могилах чоловiкiв. «Возз’еднання» родини втiлювалося в рельефi саме як апофеоз померлого чоловiка. Жiнка при цьому зображувалася у фертильному вiцi, тобто в час, коли вона найбiльш корисна була для суспiльства. Щоправда, е винятки. На одному з них жiнка зображена тримаючи за руку хлопчика. Можливо, тут питання в часi смертi матерi, адже пiсля смертi чоловiка вона переходила пiд опiку сина.
На деяких надгробках в епiтафiях вказувалося вже не лише iм’я померлого та його батька (чи ii батька та чоловiка), а й родиннi зв’язки живих дедикантiв та вираження iхньоi жалоби чи побажань. У написi ІІІ ст. н. е. на вапняковому олтарi пiсля вiдомостей про померлого (вiк на час смертi i кiлькiсть рокiв на службi) вказано, що пам’ятник спорудив спадкоемець, у чому засвiдчуеться релiгiйний обов’язок – здiйснення достойного поховання. Про усиновлених або звiльнених рабiв, що мали подбати про поховання колишнього господаря, йдеться i в iнших латинських епiтафiях.
Вчасно тут нагадати про зв’язок поширення традицii зображення «потойбiчноi трапези» на надгробках з уявленнями про героiзацiю померлих, який пiдводить до розумiння багатьох поставлених питань. Прирiвнювання померлого членами його родини до божества багато в чому пояснюе вiдмiнностi у зображеннях його i його нащадкiв на надгробках. Однiею з особливостей е iдеалiзацiя зображених. Вона може вважатися одним iз засобiв вивищення, звеличення похованих. При цьому дрiбнi зображення «несакралiзованих» родичiв виконувалися бiльш недбало, iнодi схематично. Навiть дарунки в iхнiх руках та одяг були зображенi чiткiше, нiж обличчя.
У Грецii за класики на надгробках вiдзначали громадськi заслуги померлого, а за еллiнiзму – бiльш приватнi доброчестя. У Таврицi такий перехiд вiд загальних до приватних цiнностей можна датувати дещо пiзнiшим перiодом. Спочатку iнформацiя на надгробку була напрямлена на суспiльство, перехожих. Додатковi свiдчення, важливi для вузького родинного кола, – на надгробках наступних столiть.
Амулети, обереги вiдображають вiрування i суб’ективнi погляди вузького кола осiб. Вiра в магiю i чари iснувала i в класичнiй Грецii, адже часто знаходять звертання до богiв по захист вiд невидимоi небезпеки. В першi столiття нашоi ери функцiю апотропеiв могли виконувати також свiтильники з рельефними зображеннями богiв-покровителiв у потойбiчному життi, наприклад, Геракла чи його атрибутiв. Не менш важливим у розвитку уявлень про потойбiчне життя з цього часу стае нове сприйняття ролi свiтла i вогню в поховальному культi.
Звичай тримати при собi обереги, – частинки чогось сакрального, – що набув особливого поширення до римського перiоду, можна пояснити бажанням вiдродити ту саму «незриму присутнiсть» героя чи божества. Частинки землi з могили обожненого померлого могли сприйматися не лише як згадка про нього, а й як символiчна частина героiзованого предка. Як частина вiдображае цiле, так i звичайна грудка землi могла надiлятися захисними властивостями, давати впевненiсть у власнiй безпецi. Тут варто було б наголосити на визначеннi «власна безпека», адже створення оберегiв, фактично, моделей сакрального мiсця чи сакрального предмета, пов’язане з фiзичною вiддаленiстю вiд цього сакрального, неможливiстю бути присутнiм бiля обожненого, а для цього – помiщення його неподалiк. Іншим поясненням е збiльшення потреби в цьому сакральному, зумовлене, очевидно, особливо скрутним перiодом у життi особи, родини чи всього поселення. Бiльш радикальним вираженням такоi тенденцii е носiння оберегу шанувальником цього сакрального при собi. У Херсонесi про наявнiсть такого звичаю свiдчать знахiдки амулетiв у виглядi черепкiв зi згладженими краями i написами-символами в житлах, а також дедалi частiше в римський перiод покладання iх в могилу разом iз тiлом небiжчика. Це може вказувати на ще дужче занепокоення своею незахищенiстю i на iндивiдуалiзацiю шанувальникiв героя. Важливе значення тут мае iхне вiддалення не так вiд мiсць вшанування родинних героiв, як вiд традицii родинного культу загалом.
Амулетами були знайденi в похованнях написи-присвяти окремим божествам, зробленi на фрагментах посуду. Також астрагали, антропоморфнi та iншi пiдвiски, золотi лицьовi пластини, що проникають у Херсонес зi схiдних провiнцiй Римськоi iмперii, камiнцi та склянi вироби з отворами для пiдвiшування. Ювелiрнi вироби (печатi, пряжки, бляшки, пiдвiски) могли бути амулетами, що використовувалися за життя, а потiм клалися в могилу з померлим, при цьому всi зафiксованi мiсцезнаходження iх – саме на некрополi. Найбiльше iх у могилах перших столiть нашоi ери. Причини поширення амулетiв слiд вбачати, вочевидь, не стiльки в етнiчнiй строкатостi, зокрема розташованоi в цей час у мiстах римськоi залоги, скiльки у змiнах релiгiйних уявлень, на яких базувалися вiдповiдний розвиток у культовiй практицi.
В уявленнях античного свiту про життя померлих видiляють два послiдовнi етапи: ототожнення могили померлого з його новою домiвкою i поступовий перехiд до осмислення вiдокремленостi душi вiд тiла, а звiдси – незалежного вiд похованого тiла життя душi в iншому свiтi. Про це свiдчать написи на надгробках вiд пiзньоеллiнiстичного перiоду до ІІІ ст. н. е. на зразок: «земля мене тут покривае» або «я тут лежу».
