скачать книгу бесплатно
Скiфи з’явилися у Добруджi згодом пiсля 357 р. до н. е., коли розпалося Одриське царство, що ранiше контролювало цiеi землi. Розпалося царство, цiлком iмовiрно, не без участi тих самих скiфiв. Таким чином, до моменту конфлiкту з македонянами Атей володарював на цих землях рокiв сiмнадцять-вiсiмнадцять.
У багатьох вiтчизняних пiдручниках з iсторii можна прочитати, що мудрий Атей був могутнiм царем единоi i неподiльноi Великоi Скiфii, величезноi степовоi iмперii, держави, що у серединi IV ст. до н. е. мала володiння вiд берегiв Дона-Танаiса або передгiр’iв Кавказу до пониззя Дунаю. Столицею цiеi супердержави називають величезне Кам’янське городище на Днiпрi. З iменем Атея пов’язували царське поховання у знаменитому курганi Чортомлик. Серед iнших аргументiв наводять напис на днi знайденого там срiбного кубка – AATAA, у якому вбачають iм’я царя. Утiм на царських монетах ми бачимо явно iнше написання – ATAIAS. І якщо врахувати, що на днi згаданого кубка е й iншi букви крiм AATAA, то визнати цей напис за iм’я царя недостовiрно. Вiдзначають, що iм’я Ата (що, погодимося, бiльш схоже на AATAA) носила Богиня забуття. Їi iм’я, справдi, мае бiльш доречний вигляд на кубку iз числа поховальних дарiв.
За версiею деяких iсторикiв i археологiв, великий цар Атей з’явився за Дунаем, розширюючи межi степовоi iмперii на захiд. Вiдзначимо, що у такому разi в розпорядженнi скiфського царя повиннi були перебувати економiчнi, а головне – вiйськовi ресурси, що багаторазово перевершували те, що теоретично мiг мати в тi часи цар Македонii. За деякими пiдрахунками Скiфiя напередоднi 340 р. до н. е. могла виставити до 130 тисяч воiнiв. Найбiльше ж вiйсько македонян того часу не перевищувало 30 000–45 000 пiхотинцiв i кiннотникiв.
Отже, складно зрозумiти, навiщо Атей, цар Великоi Скiфii, не лише звернувся по вiйськову допомогу до Фiлiпа ІІ, а й пообiцяв йому у винагороду все свое величезне царство. Слiд зазначити, що нинi багато iсторикiв стверджують: уявлення про Атея як очiльника неозороi скiфськоi iмперii грунтуються зовсiм не на свiдченнях древнiх авторiв та iнших фактах, а на бажаннi певних учених (i полiтикiв) мати у минулому своеi батькiвщини якусь велику, могутню i об’еднану державу пiд владою мудрого правителя.
Стосовно реальних масштабiв царства Атея, нехай i побiчно, свiдчать кiлька фактiв. Перший – Фiлiповi пiсля перемоги над царем скiфiв дiсталося 20 тисяч полонених – зазначимо, жiнок i дiтей скiфiв, а не чоловiкiв. Якщо навiть вважати цю цифру достовiрною (а у давнiх авторiв завжди проблеми iз цифрами), скiфськi родини однодiтними, то на цих бранцiв мало припадати максимум 10 тисяч воiнiв. Насправдi ж скiфськi родини навряд чи складалися з 2–3 осiб. Тобто воiнiв у царя Атея могло бути не бiльше як 3000–5000.
Показово, що македонянам дiсталися, окрiм полонених, як здобич увесь обоз i всi конi, череди, що належали скiфам. Отже, Атей перед боем не вiдправив iх iз зони бойових дiй. Пiд час вiйни iз Дарiем його предки так не чинили, а евакуювали мирне населення й «рухоме майно» якнайдалi. Якщо ж мудрий i завбачливий Атей не подбав у такий спосiб про родичiв i пiдданих, то, найiмовiрнiше, евакуювати iх було нiкуди. Або ж вiн настiльки не довiряв сусiдам, щоб вiдправляти на iх територiю обоз без охорони.
Загалом, така поведiнка царя видаеться якоюсь несолiдно для правителя скiфськоi iмперii вiд Дунаю й Істра до Танаiса, вiд Понту до Невриди. Зате цiлком логiчна для царя-вождя невеликого скiфського союзу племен у Добруджi, з усiх бокiв оточеного ворогами, успiшно нажитими за довге, але небезгрiшне життя. Лише пiсля 357 р. до н. е. за Дунаем цар Атей встиг повоювати не лише з iстрiанами, але й iз фракiйським племенем трибаллiв. Тому завойовницькi амбiцii Атея iз самого початку явно перевершували його вiйськовi можливостi.
У македонян з’явився привiд оголосити вiйну учорашнiм союзникам. Фiлiп у цей момент тримав у облозi мiсто Вiзантiй (той самий, що через 700 рокiв стане Константинополем i столицею Римськоi iмперii), вiдмобiлiзувавши на те досить численну армiю. Вiн негайно зняв облогу й з усiм вiйськом вiдправився до володiнь Атея. Офiцiйно вiйсько вирушило до гирла Істра (Дунаю) з побожними намiрами: поставити там по обiтницi мiдну статую Геракла. Звичайно, що цар скiфiв став не лише заперечувати, а й погрожувати македонянам. Спочатку вiн запропонував поставити статую спiльного предка одну на двох, а коли отримав вiдмову – пригрозив перелити статую, у разi, якщо вона буде поставлена самочинно, на вiстря до стрiл.
У вирiшальнiй битвi зiйшлися македонська фаланга й панцирна кавалерiя скiфiв. Скiфи зазнали повноi поразки, iхнiй цар загинув у битвi. Пiдсумок бою пiдтверджуе висновки про те, що у ньому брали участь далеко не всi збройнi сили Великоi Скiфii. Пишуть також i про вiйськову хитрiсть. Найiмовiрнiше, хитрiсть ця полягала в тому, щоб спровокувати свiдомо приречену на провал лобову атаку скiфiв на фалангу. Атаку, яка б неминуче захлинулася на шестиметрових списах зiмкнутих у монолiт двадцяти шеренг гоплiтiв. І тодi македонська кiннота зможе вдарити у фланг, оточити й добити загрузлого в рукопашному бою вже наполовину спiшеного супротивника, якого зможуть урятувати лише свiжi резерви.
Однак навiть жертовна вiдвага старого царя, що рушив на помiч своему воiнству, так i не переломила хiд бою. Римський iсторик Помпей Трог у своему творi повiдомляв, що «…хоча скiфи перевершували [македонян] i числом i хоробрiстю, але вони були переможенi хитрiстю Фiлiпа. Двадцять тисяч жiнок i дiтей було взято в полон, було захоплено безлiч худоби. У Македонiю послали двадцять тисяч найкращих кобилиць для розведення коней [скiфськоi породи]». Зауважимо, що серед здобичi македонян не згадано нi золота, нi срiбла. Очевидно, нечисленнi пiдданi Атея справдi виявилися бiдними. Якщо який жовтий метал i дiстався переможцям – так це знятий iз полеглих у битвi воiнiв, метал, що прикрашав зброю й збрую коней.
Однак трiумф Фiлiпа виявився недовгим, а «здобич, захоплена у Скiфii, немов би на нiй лежало прокляття, ледь не принесла загибелi македонянам». Зворотною дорогою на переможцiв чекало вiйсько трибаллiв. Через раптовий напад на походнi порядки переможноi македонськоi армii воно не лише реквiзувало завойоване у скiфiв, а й ледь не позбавило життя македонського царя. Обтяжене здобиччю i порiдiле у боях вiйсько македонян, яке до того ж вiдступало чужою територiею, не змогло чинити гiдного опору.
Однак Фiлiп уцiлiв усупереч чуткам про його загибель, а головне – зберiг трон. Можливо, одним iз трофеiв тiеi вiйни е золота обкладка вiд скiфського горита – футляра для лука. Їi археологи знайшли у гробницi Фiлiпа, розкопаноi наприкiнцi ХХ ст. на пiвночi Грецii. Пiдлiкувавшись, цар розпочав куди бiльше важливу для нього (i майбутнього Македонii) вiйну проти колиски еллiнськоi демократii – Афiн, вигравши ii без участi скiфськоi кiнноти.
Отже, коли б славний Атей виграв 339 р. ту фатальну для скiфiв битву, то вiн разом зi своiми пiдданими-скiфами мав би шанс увiйти до свiтовоi iсторiю не лише як рятiвник еллiнських демократiй (та «давнiх вольностей»), а й перськоi держави Ахеменiдiв, та на додачу частини земель далекоi Індii вiд македонського завоювання.
Пiсля зiткнення мiж Фiлiпом i Атеем минуло сiм рокiв. І коли знову справа дiйшла до протистояння Македонii та Скiфii, доля бiльше не сприяла македонянам[6 - Докладнiше про це див. у пiдроздiлi про похiд 331 р. до н. е. македонського полководця «Ольвiя проти Македонii (похiд Зопiрiона).]. Зазначимо, що коли б поразка Атея насправдi виявилася вiйськовою катастрофою для усiеi Великоi Скiфii, то доля останньоi i насправдi була б вирiшена задовго до просування в причорноморськi степи сарматських племен.
Занепад Скiфii
Так, Скiфiя у IV ст. до н. е. усе ще гiдна вважатися Великою, а деякi ii царi, нащадки Зевса й Борисфена, навiть чеканять зi срiбла власнi монети, вони ще замовляють прекраснi золотi вироби найкращим еллiнським ювелiрам (знаменита пектораль створена у цю епоху), з Еллади ще пливуть кораблi, завантаженi амформи з хiоським вином для царських бенкетiв – але сутiнки Скiфii наближаються.
Пiсля провалу експедицii Зопiрiона так званий цивiлiзований свiт вкотре переконався, що захопити або знищити Скiфiю неможливо. Щоправда, варто зазначити, що у тi роки увага того свiту була прикута до iнших, значно важливiших для нього проблем – насамперед розподiлу спадщини Великого Александра.
Однак iз тим, що виявилося не до снаги iноземним полководцям i армiям, скiфи впоралися самi. Економiчнi проблеми та полiтичнi негаразди призвели до мiжусобиць. Особливо дiсталося Лiсостепу – в полум’i пожеж повсюдно гинуть неприступнi городища й дрiбнiшi поселення.
Правий був iсторик Фукiдiд, коли писав, що не було б анi в Європi, анi в Азii народу бiльше могутнього, нiж скiфи, але лише единоi умови – коли б вони були единi. Одначе володарi степiв та iх околиць, пiдiрвавши джерела свого добробуту на Пiвночi, зробивши ставку на торгiвлю з еллiнськими полiсами, що потрапили тодi до рук македонцiв, вони, так i не переможенi зовнiшнiми ворогами, змушенi були зiйти зi свiтовоi «сцени». Криза була пiдсилена ще й надзвичайними похолоданням i посухою, що настали у другiй половинi III ст. до н. е.
У колись бiльш-менш теплих причорноморських степах на час встановився клiмат характерний сьогоднi для Захiдного Сибiру, усього з двома порами року – довгою, мiсяцiв на 9–10, зимою та коротким лiтом. Два або три рази у тому столiттi Чорне море замерзало повнiстю. Про жодний розвиток кочового скотарства за таких умов нiчого й говорити. Чисельнiсть населення в степу рiзко скоротилася.
Частина скiфiв знайшла притулок на пiвночi, серед уцiлiлих мiсцевих племен. Бiля с. Рижанiвка, на територii нинiшньоi Черкаськоi областi, украiнськi й польськi археологи розкопали могилу «останнього владаря скiфiв», що правив цим краем у тi непевнi часи. Поховання було датовано близько 260 р. до н. е. У ньому е золото – але вже не тiеi якостi, i його не стiльки, як за старих часiв. Є символи влади – золота гривня, меч iз золотим рукiв’ям, срiбний кубок, але iм далеко до шедеврiв iз Товстоi або Гаймановоi могил, зроблених на декiлька десятилiть ранiше. Історiя Великоi Скiфii закiнчуеться. Сарматам не було кого завойовувати – коли вони прийдуть в степи у ІІ ст. до н. е., останнi скiфи виживатимуть рiзними способами по-сусiдству.
Золотi кургани Скiфii
Михайло Вiдейко
Свiдки процвiтання Скiфii – царськi кургани, усипальницi ii правителiв. Висота насипiв найбiльших поховальних споруд досягала 20 i бiльше метрiв, чи не кожна iз них отримала власне iм’я (щоправда, у пiзнi часи i вже не вiд скiфiв) – Огуз, Солоха, Чортомлик. Деякi мали iм’я «Могила», iз самими рiзними приставками: Бабина, Водяна, Гостра, Страшна, Товста, Нечаева i тому подiбне. Степами ходили оповiдання, що тi кургани насипали козаки, носячи землю шапками на могили полеглих у битвах iз турками, татарами i москалями козакiв. Розкопки показали, що могили давнiшi за козацьку добу, хоча степовi лицарi i ховали своiх полеглих на iх вершинах. Щоправда, частiше споруджували на штучних висотах сторожовi пункти та сигнальнi вежi. Така вже гра долi – поховання кочовикiв, якi столiттями дiставали набiгами хлiборобiв на пiвнiч вiд степiв, перетворилися на форпости далеких нащадкiв тих, проти кого вони вели вiйни.
Однак були й iншi легенди – про похованi у давнiх могилах незлiченi скарби. Уже у XVIII ст. генерал-губернатор Новоросiйського краю Мельгунов наказав розкопати десятиметрову могилу, яка отримала по тому його iм’я. Скарби i справдi були здобутi пiд час тих «дослiджень». Серед них – акiнак з рукiв’ям, прикрашеним золотом, золотi дiадема, бляшки у виглядi орлiв (одна з них е нинi на гербi областi, де мiститься курган), трофеi азiйських походiв скiфiв… Усе це нинi перебувае у Ермiтажi в Санкт-Петербурзi, як i чимало iнших скiфських скарбiв, здобутих у наступному столiттi.
Навiть у XIX ст., коли науковi розкопки скiфських курганiв вже розпочалися, у европейськiй пресi можна було часом знайти найнеймовiрнiшi повiдомлення. Наприклад, в одному iз повiдомлень йшлося про те, що в «…курганах Росii й Татарii були знайденi тiла, покладенi на листи щирого золота фунтiв по двохстах (тобто 80 кг) iз бронзовою зброею, прикрашеною рубiнами й смарагдами». Вiдзначимо, що такi байки не випадковi – адже до вiдкриття гробницi Тутанхамона лишалося ще декiлька десятилiть, тому скiфськi старожитностi цiлком законно очолювали топ-аркуш казкових скарбiв Старого Свiту.
Майже все про особливостi похоронного обряду скiфiв у тi часи можна було довiдатися лише з iсторичних праць Геродота. До останнього у освiченому (а також досить критично настроеному до авторитетiв) ХІХ ст. ставилися радше як автора красивих казок, нiж до поважного iсторика, всi повiдомлення якого вартi довiри. І лише серйознi археологiчнi розкопки не лише пiдтвердили його розповiдь, а й розкрили подробицi давнiх обрядiв, невiдомi Геродоту.
Як будували «степовi пiрамiди»
Про скiфськi кургани, iх спорудження, скарби i таемницi написано i видано чимало книжок. Стосовно степових курганiв, вiдзначимо, слово «пiрамiда» навряд чи можна застосувати у його прямому значеннi. Радше, курганний насип – це символ якогось заупокiйного ритуалу, а також величi й могутностi давнiх володарiв. Та й самi насипи мали характерну напiвсферичну форму, зовсiм не схожу на пiрамiду.
Є чимало версiй вiдносно призначення такоi поховальноi споруди, як курган. Недавно було запропоноване трактування курганiв скiфських царiв – складних i величезних споруд – як своерiдноi компенсацii за прижиттеву вiдсутнiсть у степових владик реальних палацiв. Ну а звичайний, нецарський курган у такому разi цiлком можна розглядати як будинок.
Будiвництво будинку або палацу, а тим бiльше кургану, земляного насипу, навiть невеликого – процес складний та вiдповiдальний. Спочатку майбутню споруду слiд було розмiтити на мiсцевостi й видiлити, як особливий простiр. Вибiр мiсця розташування вiдповiдав старiй традицii – на височинах, особливо – на вододiлах. Подекуди вони i дотепер прикрашають пейзаж. Далi обране мiсце позначалося кiльцевим ровиком, що його дiаметр залежав вiд передбачуваних розмiрiв майбутньоi споруди. Ровик вiдiгравав пiзнiше певну роль у поминальному ритуалi.
І невеликi, i величезнi насипи будували, як i колись, зi шматкiв дерну, символу потойбiчних пасовищ i земноi величi. Їх споруджували у декiлька прийомiв. Щоб насипи не розповзалися, iх оточували кам’яними кiльцями-крепiдами, привозячи матерiал для iх спорудження часом за багато кiлометрiв. На курганi Чортомлик подiбну крепiду побудували, як показали розкопки наприкiнцi ХХ ст., кiлька бригад мулярiв – окремi дiлянки виявилися по-рiзному складенi.
Менш грандiознi кургани змiцнювали не крепiдами, а кам’яними панцирами, вкриваючи насип iз землi шаром каменю, а потiм згори досипали землею. У деяких курганiв крепiд могло бути кiлька – восьмиметрова Бабина Могила мала двi. На додачу вона була увiнчана стелою, вiд якоi до наших днiв збереглася лише частина постаменту.
Як виглядали подiбнi стели, добре вiдомо, адже iх у степових районах Украiни знайдено кiлька сотень. Одна iз найвiдомiших виставлена в Археологiчному музеi Інституту археологii в Киевi. Вона зображуе довговусого воiна, який тримае у руцi рiг, наповнений вином та коротким мечем бiля пояса. Досить виразно пiдкреслено також його чоловiчу гiднiсть. Можливо, аналогiчне зображення могутнього степового воiна прикрашало i Бабину Могилу. Цi статуi не обов’язково були сумними, сiрими монументами. У Одеському археологiчному музеi можна побачити стелу, на якiй прикраси, деталi одягу й взуття пофарбованi червоною вохрою. За зображеннями на стелах можна вивчати зброю, прикраси та одяг степових воiнiв рiзного часу.
У Лiсостепу перед тим, як спорудити сам курган, над могилою зводили дерев’яне шатро часом iз десяткiв стовбурiв товщиною 10–15 см. Потiм його спалювали. І лише пiсля цього насипали сам курган. Величезне багаття немов запечатувало згори поховання. Крiм того, вогонь обпалював глину первiсного насипу, утворюючи панцир-ядро не гiрше за кам’яне.
Вражають як розмiри курганiв, так i обсяги виконаних на iх будiвництвi робiт. Звичайно, iм, знову ж таки, досить далеко до египетських пiрамiд. Порiвняемо: об’ем найбiльшоi iз пiрамiд досягав 2 642 064 куб. м, а найбiльшого зi збережених скiфських курганiв (Огуз, висота 21 м, дiаметр 100–110 м) – до 140 тисяч куб. м, тобто у 19 разiв менше. Не кажучи про те, що пiрамiда споруджувалася з каменю, а курганний насип – з дерну.
Зате пiдрахунки витрат працi на «скiфськi пiрамiди» дозволив встановити, що у розмiрах похоронних пам’ятникiв Скiфii так само, як i в гробницях Єгипту, вiдображено складну суспiльну iерархiю. Їi очолюють гiганти на кшталт Чортомлика, Огуза, Олександропiльського кургану. Їх насипи висотою до 19–21 м мiстили вiд 70 тисяч до 140 тисяч кубiв грунту, не враховуючи каменю крепiд. Далi йде група бiльш скромна, до 8–14 м, що вимагала «усього» 11 000–50 000 куб. м. Третя група – це 4–6 метровi насипи, що мiстили вiд 2500 до 5000 кубiв. І це лише iерархiя скiфськоi елiти.
Матерiали для спорудження насипiв i будiвництва поховальних споруд, передусiм камiнь i дерево, доставляли часом за десятки кiлометрiв. Дороги скiфського часу, що ведуть до насипiв, читаються на аерофотознiмках i досi. До речi, так само, як i слiди вже знесених з поверхнi землi давнiх курганiв.
Гробниць пiд скiфським курганом, особливо пiд курганом великим, як правило, може виявитися кiлька. Гробницi влаштовували глибоко пiд землею, створюючи нiби копiю житла. До входу вели пробитi в грунтi вертикальнi шахти глибиною 10 м, а подекуди й 15 м. Вiд шахти прокладався горизонтальний хiд до катакомби-печери поховальноi камери. Розташованi на глибинi гробницi, сполученi iз поверхнею вхiдними шахтами, типовi для степових скiфiв. По таких похованнях, до речi, можна простежити просування мешканцiв степiв на пiвнiч, де поховальнi традицii помiтно вiдрiзнялися.
Населення Лiсостепу, поiменоване вченими «лiсостеповими скiфами» споруджувало поховальнi камери iнакше. Їх влаштовували на глибинi 2–3 метри вiд поверхнi. Являли вони собою прямокутний у планi котлован. Розмiри залежали вiд рангу небiжчика. Якщо це був, скажемо, воiн, то йому належала могила 2 ? 3 м, а якщо особа, котра займала вище положення – то усi 4 ? 4 м, а подекуди 6 ? 6 м i бiльше.
Така гробниця являла собою вже не печеру, видовбану в глинi, а бiльше нагадувала опущений пiд землю будинок. Стiни гробниць обшивали деревом, стелю (накат iз колод чи колотого дерева) пiдтримували стовпи, а часом навiть прямокутнi у перетинi бруси. Стiни також могли бути прикрашенi тканинами. На вбитi у обшивку залiзних цвяхи розвiшували зброю та спорядження. Стеля гробницi, теж прикрашена тканиною i золотими бляшками (так було зроблено у Бердянському курганi) часом нагадувала зоряне небо.
Заможний небiжчик мав дерев’яне, вкрите дорогими тканинами або шкiрами ложе. Воiну могла перепасти бiльш скромна пiдстилка з трави, часом ii замiняв розкладений на земляному днi могили вкритий залiзними платiвками захисний обладунок.
Скарби курганiв
Для початку зауважимо, що анi листiв золота «вагою у двiстi фунтiв», анi зброi, прикрашеноi рубiнами або смарагдами, так яскраво описаних у европейськiй пресi ХІХ ст., виявити археологам у скiфських курганах протягом останнiх ста рокiв так i не вдалося. Не знайшли там поки що нi золотих карет, нi золотих гусок, якi сидять на золотих яйцях, нi iнших дивних речей, про якi колись писали, та й нинi люблять писати газети й розповiдати мiсцевi знавцi старожитностей. Однак реальнiсть часом виявилася вражаючою за старi байки та навiть газетнi повiдомлення.
Кожен скiф, а особливо – могутнiй правитель був екiпiрований до бою, полювання й бенкетiв у потойбiчному свiтi. Його супроводжувала зброя – меч, горит iз луком i стрiлами, на стiнах гробницi розвiшували списи й дротики, обладунки. Розставляли дорогоцiнний золотий i срiбний посуд, часом розписнi кратери й канфари, привезенi з далекоi Еллади. Зауважимо, що у бiльшостi найдавнiших курганiв навiть знатнi особи задовольнялися посудом мiсцевого виробництва. Хоча i там можна натрапити на цiкавi вироби урартських та iнших майстрiв з Азii.
На небiжчиках i поруч iз ними був розкiшний одяг, щедро прикрашений золотими платiвками, якi часом вкривали навiть взуття. Прикраси не лише одягали на небiжчикiв, а й ставили у дерев’яних скриньках бiля них. А ще у могилу клали квiти – вiд троянд до польових. Пилок цих рослин виявлено у пробах грунту, узятих iз давнiх поховань.
У нiшах бiля входу до усипальницi ставили амфори iз кращим вином i бронзовий казан з м’ясом. Вина, як порахували дослiдники, ставили на три подачi – по сiм амфор у кожнiй (от вона, скiфська «царська порцiя»)! На залишених у поховання амфорах виявлено написи, що визначали якiсть напою. Одна амфора з Рижанiвського кургану зберегла продряпаний напис ???, що можна перекласти, як «прекрасне, чудове вино», та – ?С????, «той, що надае задоволення», за iншою версiею – «нешкiдливий». Амфори були укомплектованi спецiальними бронзовими черпаками з ручками, якими можна було дiставати з них смачний напiй, не каламутячи його. На додачу «винний погреб» комплектували металевими грецькими ситами, щоб процiдити вино, якщо така потреба виникне. Жертовне м’ясо клали на кам’янi блюда, поруч були ножi. Жоден дрiб’язок не був забутий.
Вражають залишенi часом у нiшах над входом до гробницi приналежностi для висiкання вогню, вiд яких збереглися кремiннi кресала та поставленi поруч керамiчнi свiтильники, колись заправленi олiею.
Звичайно, царя супроводжували улюбленi конi, вони були похованi у окремих могилах, прикрашенi збруею iз золотом та срiблом. Число коней, похованих разом iз багатим хазяiном, часом сягало десяткiв – й усi з вiдповiдним спорядженням. Часом у могилу клали «сiмейнi релiквii». Примiром, у курганi Огуз знайшли, мабуть, ще дiдiвське захисне спорядження для коней, яких запрягали колись у бойову колiсницю: безлiч бронзових платiвок зi слiдами шкiряноi основи. Простого воiна також супроводжував вiрний кiнь, iнодi два. Отут збруя прикрашалася не так розкiшно, бронзовою фурнiтурою.
Але не лише зброя, скарби, запаси продовольства й конi, а й одноплемiнники супроводжували грiзних володарiв – вхiд до усипальницi охороняв воiн, кубки вином наповнював виночерпiй. І вiрна дружина – якщо не одразу, то згодом переселялася, часом iз дитиною, у сусiдню усипальницю, теж iз усiма своiми земними скарбами. Царицi або знатнiй жiнцi теж належав супровiд – служниця.
Скiфам не таким заможним ставили лише одну-двi амфори, з них одна могла бути з вином, друга – з молоком. Вмiст лiпних посудин, що його змогли проаналiзувати у сучасних лабораторiях, включав воду, бульйон i… наркотики. Для iх споживання призначалися спецiальнi посудини на високих нiжках. Тому розповiдь Геродота про те, що скiфи вiдповiдним чином вживають насiння травички, виявився пiдтвердженим сучасною експертизою.
Кожна рiч у похованнi мала свое призначення. Примiром, у багатих похованнях «царського» рiвня знаходять посуд для вина й для його вживання – виготовлений iз дорогоцiнних металiв, а також закуплену в еллiнiв чорнолакову керамiку. Одначе цi набори, як вважають дослiдники, призначалися iнодi зовсiм не для звичайних трапез або бенкетiв. Вони нагадують розповiдь Геродота про те, що раз на рiк правитель областi збирав скiфiв з усiеi округи й власноручно наливав чашу тому, хто за звiтний перiод убив хоча б одного ворога. Менш щасливi одноплемiнники iз заздрiстю спостерiгали за церемонiею. Отже, набiр з Бердянського кургану, що включав розкiшний античний кратер i кiлька канфарiв, мiг призначатися саме для подiбноi церемонii. Тобто «хазяiн» кургану-палацу мав пiд рукою все необхiдне, щоб гiдно вiдзначати подвиги воiнiв свого племенi або клану навiть у потойбiчному свiтi.
Пiсля поховання справляли тризну. Причому одноплемiнники не вiдходили далеко вiд могили. Поминальний обiд влаштовували тут таки. Про його розмах свiдчать розбитi амфори з-пiд вина, безлiч кiсток тварин. Усе це знаходять пiд час розкопок кiльцевих ровiв, якi оточують могилу. Чим бiльше важливе положення займав похований, тим бiльше людей брало участь у поминальнiй трапезi. Сучаснi археологи дослiджують ровики з не меншим ентузiазмом, нiж самi гробницi. Адже на вiдмiну вiд гробниць, грабiжники курганiв нiколи не цiкавилися вмiстом ровикiв. А от археологи не лише зацiкавилися, а й ретельно вивчили всi знахiдки, що надало можливiсть зробити деякi досить цiкавi пiдрахунки.
У частково розкопаному ровику кургану Товста Могила (того самого, де була знайдена золота пектораль), археологи витягли кiстки 35 коней, 14 диких свиней i двох оленiв. Частина коней були похованi, як жертвопринесення, а от свинина – 6 поросят i 8 кабанiв пiшли на поминальний стiл. Загалом тут, за приблизними пiдрахунками, було спожито 6,5 т м’яса (i це при тому, що розкопано лише частину ровика!), тобто кiлькiсть учасникiв поминального бенкету, влаштованого на честь власника пекторалi, могла становити принаймнi кiлька тисяч.
В iнших випадках вдалося пiдрахувати також i кiлькiсть випитого вина: на Бабинiй Могилi – 1263–1290 л, Водянiй Могилi – 524 л, а на Соболевiй – 321,7 л. Чим менше випито й з’iдено, уважають археологи, тим менше людей брало участь у спорудженнi кургану.
25 столiть грабунку
Самi могили, схоже, охороняли родичi, доки були живi або кочували у цих мiсцях. Коли вони йшли, единою сторожею лишалися тiнi померлих та давнi закляття. Однак останнi не змогли, як слiд, запобiгти грабунку могил. Знаючи це, давнi часто влаштовували схованки, куди клали найкращi речi. Схованка могла бути влаштована в стiнi гробницi, це могла бути навiть яма у ii пiдлозi. У такiй схованцi, примiром, була знайдена знаменита пектораль.
Археологiчнi розкопки ХІХ–ХХ ст. виявили масу слiдiв грабiжникiв, якi 2500, i 100 рокiв, та й сьогоднi ласi до скiфського золота. Про способи грабунку скiфських могил взагалi та про безлiч подробиць цього промислу можна було б, мабуть, написати цiлий трактат. Історiя зберегла iмена грабiжникiв, якi займалися цим промислом та навiть iхнi мемуари.
Найдавнiшi грабiжники йшли по «гарячих слiдах» – вони, i це помiтно, добре знали, де саме i що лежить. Мабуть, вночi прокопували вони лаз у пiвнiчний кут гробницi, виносили переважно золото.
При цьому невтомнi копачi часом вручну пробивалися у царськi гробницi, влаштованi на глибинi 10–15 м, якi iз застосуванням сучасноi технiки розкопати зовсiм не просто. Зривали з небiжчикiв розшитий золотом одяг, розсипаючи бляшки й гудзики iз зотлiлих каптанiв по дну гробницi та грабiжницького лазу. Здирали золотi накладки з мечiв i священних дерев’яних чаш, висипали зотлiлi стрiли з покритих золотом сагайдакiв, знiмали з мерцiв прикраси. Тiльки завбачливо захованi у тайниках дiйшли до нас чашi з Гаймановоi могили, Пектораль i меч у золотих пiхвах iз Товстоi могили та багато iнших скарбiв скiфського часу. Коли завалювалося склепiння могили, то земля приховувала якусь частину речей, але й до них часом також добиралися грабiжники.
У ХІХ та на початку ХХ ст. скарбошукачi били просто з поверхнi кургану величезний колодязь, досягали, якщо пощастить, гробницi й виносили на продаж колекцiонерам усе, до останньоi бронзовоi стрiлки, залишаючи пiсля себе лише уламки кiсток. А стiни й дно гробницi перевiряли щупом – щоб не пропустити тi самi схованки. У стеблiвських курганах пiд час розкопок ми знаходили слiди чотиригранного щупа, i багнета вiд «трьохлiнiйки».
Сучаснi «бугровщики», оснащенi потужною землерийною технiкою, часом зносять насипи цiлком, витягаючи все, що залишили грабiжники минулих столiть. Навiть вiдвали перевiряють, i не примiтивним щупом, зробленим зi старого багнета, металодетектором, що не пропустить дрiбну золоту бусину…
Так впродовж от уже двох iз половиною тисячi рокiв окремi мешканцi Украiни, переступаючи закони земнi та небеснi, поповнювали (i поповнюють) свiй вiчно дiрявий бюджет, попутно знищуючи сторiнку за сторiнкою iсторiю Великоi Скiфii.
Анi нещадна скiфська варта, анi пристави та полiцмейстери Росiйськоi iмперii, анi правоохороннi органи СРСР та Украiни, нi суворiсть законiв i навiть кара богiв так i не змогли зупинити мисливцiв за скарбами. Варто зазначити, однак, що iсторiя не знае прикладiв, коли б отриманi за «могильне золото» грошi принесли сталий статок i процвiтання, так само як i володiння награбованими у небiжчикiв скарбами – земну славу.
І все-таки, будь-якi гори здобутого таким чином жовтого металу та старожитностей, нехай навiть зiбранi колекцiонерами й усiма музеями свiту, нiколи не повiдали б нам про скiфiв i Скiфiю навiть десяту частку вiдомого нинi, якби не було справжнiх археологiчних розкопок. Коли б вiсiм поколiнь археологiв сезон за сезоном, крок за кроком не проникали б у таемницi степових пiрамiд та не вiдновили б у результатi iсторiю iх творцiв.
Упродовж останнiх десятилiть не лише розглядаються, але i успiшно реалiзуються проекти, спрямованi на проведення нових дослiджень уже розкопаних величезних скiфських царських курганiв. Серед них Чортомлик, Олександрiвський курган. Археологи не без пiдстав припускають, що накопиченi за сто рокiв знання дадуть змогу iм знайти й вiдкрити, побачити все те, що не вдалося iхнiм колегам у ХІХ та на початку ХХ ст.
Краiна забутих мiст (лiсостеповi спiльноти скiфського часу)
Евелiна Кравченко
Украiнський лiсостеп надзвичайно багатий на археологiчнi пам’ятки. Помiрний клiмат, родючi грунти, багатi на дичину лiси i на рибу рiчки, джерела хорошоi питноi води зробили цю зону постiйно заселеною рiзними спiльнотами протягом усього голоцену. Великi рiки зв’язують його iз морськими узбережжями.
Пам’ятки часу фiнальноi бронзи – раннього залiза лiсостеповоi смуги в основному зосередженi уздовж водних артерiй, басейнами яких, вони, власне, i об’еднуються у локальнi групи. Одним iз визначальних факторiв розвитку лiсостепових спiльнот е степ, по якому постiйно пересувалися у захiдному напрямку iншi спiльноти iз власним свiтоглядом i економiкою. Особливо помiтним став фактор степових культур у лiсостепу починаючи з доби раннього залiза. Серед пам’яток яскраво видiляеться таке явище, як лiсостеповi городища, рiзнi за площею, вiдмiннi хронологiчно, такi, що мають не завжди тотожне наповнення культурних шарiв, але схожi за принципом органiзацii культурного простору.
Описувати i картографувати ранньоскiфськi лiсостеповi городища почали ще XIX ст. Системно цю роботу розпочав Володимир Бонiфатiйович Антонович[7 - Антонович В. Б. Археологическая карта Киевской губернии (Приложение к XV тому «Древности»). Издание Императорского Московского Археологического Общества. – М.: Т-ия М. Г. Воганинова, 1895.]. Столiття по тому городища Лiсостепу стали предметом вивчення цiлоi плеяди скiфологiв, висувалося безлiч гiпотез причин iх виникнення, етнiчноi належностi будiвельникiв i мешканцiв, функцiонального призначення i т. iн.
Наш путiвник по Скiфii – «Історii» Геродота, мiстить незначну кiлькiсть вiдомостей про народи, якi населяли лiсостеп з обох берегiв Днiпра (Борисфена). За Геродотовою легендою, дочка Борисфена, Змiедiва, була матiр’ю Скiфа. Правобережнi племена названi «батьком iсторii» скiфами-орачами, на Лiвобережжi дослiдники Геродотового твору розмiщують скiфiв-землеробiв, будинiв i гелонiв.
Що це було за явище в iсторii Європи, iз чим пов’язане, i чи можемо ми говорити про етнiчну i суспiльну спiльноту в украiнському лiсостепу за доби скiфiв?
Перш нiж перейти до висвiтлення цих питань спершу варто зупинитися на термiнi «скiфський час». Звичайно, що пiд цим поняттям ми розумiемо певний часовий промiжок, за якого в степах на пiвночi Понту Евксинського (Чорне море) панували скiфи. Але наука дуже рiдко розвиваеться прямими логiчними сентенцiями. Так сталося i зi скiфським часом.
Ми знаемо, що попередниками скiфiв в понтiйських степах були кiммерiйцi. Пiд цiею назвою ми припускаемо кочовi племена, якi, як i скiфи, прийшли до нас зi сходу i вiдомi в матерiалi й культурi пiд комплексом ознак чорногорiвських i новочеркаських старожитностей. І, якщо першi – ранiшi i трохи вiддаленiшi вiд появи геродотiвських скiфiв в украiнському степу, то другi, вiдомi пiд набором ознак культури новочеркаського типу, мають як властивi тiльки цьому набору ознаки, так i ознаки своiх наступникiв скiфiв. Тому щодо них у сучаснiй археологii вживаеться термiн «ранньоскiфська культура», що припадае на чiтко визначений часовий промiжок близько середини VIII – початку VII ст. до н. е. i вiдповiдае ранньому етапу цiеi культури (скорочено РСК-1). Але парадоксом е те, що безпосередньо в цей час жодних нових пам’яток у Лiсостепу не виникае. На самому початку перiоду близько середини VIII ст. до н. е. зазнае руйнувань низка укрiплених поселень Лiсостепу.
Частина iх, особливо, дальнiх, що на кордонах iз Карпатами, iснували вже за перiоду раннього гальштату. Лiсостеповi укрiпленi поселення i городища чорнолiськоi культури або припинили свое iснування, або зазнали змiн у матерiальному комплексi, зокрема керамiчному наборi. Поновлення життя на них було нетривалим. Натомiсть у другiй половинi VII – наприкiнцi VII ст. до н. е. у Лiсостепу формуеться нова система укрiплених поселень i городищ, обороннi споруди яких будуються вже iз урахуванням нових видiв зброi, навикiв управлiння конем i принципiв ведення бою, якi вже у сформованому виглядi iз символiкою – прикрасами у скiфському звiриному стилi – дещо згодом принесли iз собою скiфи. Загалом це не поодинокi укрiпленi поселення, а системи укрiплених поселень, вписанi у складний рельеф таким чином, щоб максимально убезпечити своiх мешканцiв вiд нападу. Виникають такi системи уздовж найбiльших водних артерiй – Днiстра, Бугу, Днiпра та iх приток.
Варто вiдзначити, що культурний подiл Пiвнiчного Причорномор’я на Право- i Лiвобережжя Днiпра, що доволi часто яскраво присутнiй в iсторii цих земель, на етапi появи городищ скiфського часу не вiдiграе провiдноi ролi. Останнi дослiдження керамiчного комплексу лiвобережних городищ, який е найвиразнiшим показником етнiчних змiн i походження культур, показав, що найранiшi керамiчнi комплекси мають правобережнi коренi в чорнолiськiй культурi i пам’ятках жаботинського типу, а мiсцева керамiка бондарихiнськоi культури з’являеться в цих пам’ятках у контактних регiонах уже постфактум. Тобто феномен виникнення скiфських городищ мае не лише спiльну хронологiчну позицiю, а й етнiчнi характеристики.
Загалом на зламi бронзовоi i залiзноi доби в Центральнiй i Захiднiй Європi вiдбуваеться активне будiвництво рiзного роду захисних споруд навколо поселень i священних мiсць. Рiзна культурна приналежнiсть европейських пам’яток репрезентуе зокрема й рiзнi традицii будiвництва, тобто впорядкування життевого простору того чи iншого племенi. Культури полiв поховань i пам’ятки, пов’язанi iз лужицькими старожитностями захищають не лише свiй сакральний простiр, а й увесь життевий простiр.
Племена культур схiдного або фракiйського гальштату захищають переважно священнi мiсця, якi в часи небезпеки слугують схованками для мешканцiв навколишнiх поселень. Власне, такий самий спосiб укрiплення поселень вiдбуваеться водночас i на пiвднi Європи, тiльки бiльш системно, iз врахуванням досвiду попереднiх культур, в фiналi якого ми вже бачимо архiтектуру античного полiса i дотепер актуальний iдеальний план Гiпподамова мiста.
Життя племен Центрально-Схiдноi Європи не могло вiдбуватися вiдiрвано вiд основного ареалу европейських культур, тут також починають виникати укрiпленi поселення.
Лiсостеповi городища витягнулися майже суцiльною смугою по пiвдню цiеi зони вiд Днiстра до лiвобережних приток Днiпра. Переважна бiльшiсть городищ цiеi смуги виникла ще в перiод раннього гальштату. Деякi з них мають i чорнолiськi нижнi шари, i ранньоскiфськi верхнi, що маркуються наявнiстю античних iмпортiв. Невелика частина городищ цiеi смуги мае тiльки скiфськi шари. Такi городища ще називають городищами гiгантами, вони часто об’еднують кiлька поселень за спiльними укрiпленнями, виникнення таких городищ припадае на VI–V ст. до н. е.
Проте варто також згадати пiвнiчну лiнiю городищ скiфського часу, розташовану на межi лiсу i лiсостепу. Примiтно, що цi пам’ятки загалом виникли в VIІ ст. до н. е., iх система укрiплень подiбна до скiфських городищ-гiгантiв пiвденноi лiнii, що з’явилися трохи згодом. Так само типологiчно подiбним е матерiал iз скiфських шарiв цих пам’яток включно iз керамiчним комплексом.
Розглянемо групи городищ. Найзахiднiша – непоротiвська група на Середньому Днiстрi, найбiльшi – Непоротiвське, Комарiвське, Днiстровське i Рудковецьке городища. Щоправда, рiвень вивчення цих пам’яток неоднаковий, iнодi дослiдники Комарiвське i Днiстровське городища називають поселеннями. Загалом, характер заселення Середнього Поднiстров’я бiльше вiдповiдае захiднiй моделi, коли навколо городища групуються невеликi хутори. Яку роль виконували цi городища в своiх групах пам’яток лишаеться нез’ясованим.
Але подiбне явище ще не вдаеться простежити для чорнолiських городищ Поднiпров’я i Побужжя, хоча свiдчення на користь такоi топографii постiйно поповнюються новими фактами. Дослiдники середньоднiстровських пам’яток дотримуються думки, що вони вiрогiдно цiлком належать населенню, що лишило чорнолiську культуру, зокрема i за ранньоскiфського часу.
Щонайменше три городища вiдомi в верхнiй течii Пiвденного Бугу – Немирiвське, Северинiвське i Вишнянське.
Кiлька груп пам’яток локалiзуються мiж верхiв’ями притоку Пiвденного Бугу Синюхою i притоками Днiпра Рось i Тясмин: Моринське, Журжинецьке i Таращанське мiж Россю i Синюхою, в басейнi Сухого Ташлика – Пастирське (Галущанське), Шарпiвське, Макiiвське i Буденське, мiж Тясмином i Ірклiем – Чорнолiське, Велико-Андрусiвське i Жаботинське, трохи вище по течii Тясмина – Колонтаiвське, Суботiвське, Мотронинське i Лубенецьке. Цi пам’ятки представленi як класичними городищами iз оборонними спорудами типу валiв, так i укрiпленими поселеннями, коли пам’ятка розташована в природнозахищеному мiсцi i мае додатковi укрiплення – наприклад, рiв i зовнiшню стiну iз використанням дерев’яних стовпiв.
Сьогоднi достеменно можна говорити, що городища поблизу Великоi Андрусiвки, Суботiвське, Калантаiвське, Чорнолiське, Жаботинське i Тясминське iз групи мiж Россю Тясмином i Синюхою з’явилися у передскiфський час, проте не синхронно. Суботiвське, Чорнолiське i Тясминське виникли i представленi чорнолiською культурою, ранньоскiфських матерiалiв вони не мають. Андрусiвське i Калантаiвське городища, найiмовiрнiше, вiдносяться до часу, що передуе виникненню чорнолiських пам’яток у Поднiпров’i. Укрiплене Жаботинське поселення, попри наявнiсть ранньоскiфського верхнього шару, зважаючи на його незначну насиченiсть матерiалом, ймовiрно, довго не проiснувало.
Ще одна компактна група городищ розташована безпосередньо на звивинi течii Днiпра, де вiн тече з пiвдня на пiвнiч вище сучасного Канева: Трахтемирiвське, Григорiвське, Вiха i Лисуха.
На Лiвобережжi Днiпра, на берегах притоки Орелi, е ще два таких городища – Залiнiйне i Бузiвка, а на пiвнiч – найбiльше скiфське городище-гiгант Бiльське.
Крiм цих, на пiвнiч на кордонi лiсу i лiсостепу мiстилося це кiлька пам’яток, а можливо – груп пам’яток. У басейнi р. Вiти – Велике Ходосiвське (Круглик), Мале Ходосiвське (Кругле) i Хотiвське, на Ірпiнi – Млинок, на Лiвобережжi – Басiвське на Сулi.
Усi цi пам’ятки мають рiзний ступiнь дослiдженостi, дуже важко встановити час виникнення саме укрiплених поселень, поготiв етапи iх перебудови. У канiвськiй групi в передскiфський час iснували Трахтемирiвське i Григорiвське городища. На Днiстрi майже всi пам’ятки з’явилися в передскiфський час, у верхнiй течii Пiвденного Бугу до раннiх вiдносяться Немирiвське i Вишнянське. У час РСК-1, проте iз жаботинським матерiалом, з’являеться найранiше укрiплення Бiльського городища. Із них усiх ранньоскiфського часу повнiстю перестають функцiонувати майже всi городища тясминськоi групи (незначний шар цього часу на Жаботинi не е показником його повноцiнного функцiонування, як попереднього часу), в канiвськiй групi якийсь час ще iснуе Трахтемирiвське городище, але в IV ст. до н. е. з’являеться велике городище Вiха, а ще за сто рокiв починае функцiонувати комплекс на горi Лисуха. У басейнi Пiвденного Бугу ще тривае життя на Немирiвському городищi, з’являеться Северинiвське i припиняеться життя на Вишнянському.
На перший погляд, наче маемо единий процес формування раннього урбанпростору. Проте, ряд особливостей усiх цих пам’яток не дае змогу говорити про единий процес. Чим же вiдрiзняються городища, що виникли передскiфського часу, вiд тих, що виникли ранньоскiфського? Вiдповiдь за це питання – ключ до накреслення iсторичних процесiв у Причорноморському Лiсостепу на свiтанку нашоi iсторii.
Показово, що цi пам’ятки вiдрiзнялися кардинально. Фортифiкацiйнi споруди городищ будувалася за рiзними принципами. Якщо чорнолiськi городища – це невеликi за площею дiлянки переважно на пагорбах або мисах рiчок чи потiчкiв розташованi у важкодоступних мiсцях, захищенi додатково невисокими валами i ровом, або ровом iз якоюсь збудованою непотужною загородкою, то ранньоскiфськi городища – це справжнi землянi фортецi. Вони можуть розташовуватися не лише у важкодоступних мiсцях, а й в долинах рiчок. Валами при цьому оточуеться значна площа – сотнi гектарiв, на якiй може розташовуватися кiлька поселень iз додатковими укрiпленнями. Уся система укрiплень е цiлiсною, враховуе обов’язкову наявнiсть транспортноi водноi артерii в серединi чи поруч iз городищем.
Фактично створюеться не лише життевий простiр, а простiр iз iнфраструктурою, спрямованою на сполучення iз iншими регiонами, з одного боку, i захищеною вiд зовнiшнього простору, з iншого. Вiдмiнним е i культурний шар чорнолiських i ранньоскiфських городищ. Якщо чорнолiськi укрiпленi городища майже не мають культурного шару або мають дуже слабку насиченiсть археологiчними знахiдками, то ранньоскiфськi городища не просто мають шар, а мають рiзне функцiональне призначення рiзних частин городища. Найкраще це простежено на найбiльшому – Бiльському городищi, якому приписують найменування геродотiвського мiста Гелона. Там, в окремих частинах городища, жили ремiсники рiзних професiй, торгiвцi, цiлком закономiрно, що обряди i релiгiйнi культи також обслуговувались у окремiй частинi цього гiгантського поселення. Ремiснi осередки i iмпортнi речi, як iндикатор торгових вiдносин, е на всiх бiльш-менш дослiджених ранньоскiфських городищах.
Як ми вже зазначали, найкращим етноiндикатором археологiчних культур, належних суспiльствам, що не переступили порiг цивiлiзацii, е лiпна керамiка. В питаннi етнiчноi належностi чорнолiських i ранньоскiфських городищ вона радше свiдчить на користь рiзного походження iхнiх мешканцiв. Якщо на чорнолiських пам’ятках найхарактернiшою рисою е яскрава добре випалена i оздоблена орнаментом тотожна схiдногальштатським пам’яткам чорно- i буролискована столова i тарна керамiка, то на ранньоскiфських – це передовсiм керамiчний комплекс, характерний для пiвнiчних пам’яток, як-от Хотiвське городище чи Кругле або Мале Ходосiвське, виникнення яких припадае на час не пiзнiше кiнця VII ст. до н. е. Їх керамiчний комплекс е мiсцевим, похiдним вiд культур доби бронзи тшинецького кола i схiдних варiантiв лужицькоi культури Центральноi Європи.
Тобто близько кiнця ХІІ ст. до н. е. бiля пiвденноi межi лiсостепу почали з’являтися пам’ятки, пов’язанi iз колом культур схiдного гальштату, однiею iз особливостей яких було будiвництво поруч iз поселеннями невеликого городища у важкодоступному мiсцi. Неiнтенсивна наповненiсть культурного шару цих городищ археологiчним матерiалом i наявнiсть у ньому речей культового характеру свiдчить про використання цих городищ як схованок пiд час военноi небезпеки i iх сакральне значення, близьке до святилищ.
Власне, присутнiсть божества пiд час небезпеки i е основним фактором захисту для релiгiйного суспiльства. Таку ж функцiю виконували городища i в культурах схiдного гальштату. Єдиною вiдмiннiстю, яку не можна не брати до уваги, мiж власне гальштатськими i чорнолiськими пам’ятками е кухонна керамiка, яка продовжуе свою лiнiю вiд бiлогрудiвськоi.
Кухонна керамiка е надзвичайно традицiйною за всiх часiв, адже вона пов’язана iз процесом приготування iжi i, власне, стравами, тобто сферою дiяльностi, яка е традицiйно жiночою у «варварських» культурах. Із формою кухонного горщика пов’язана форма i розмiр печi для приготування iжi, особливо нижня, придонна частина посудини, якою горщик помiщався на черiнь печi. Наявнiсть кришки для кухонного горщика свiдчить про те, що пiч, швидше за все була закритою iз димовiдводом, а цього явища як раз не спостерiгаеться для чорнолiськоi культури принаймнi Поднiпров’я. Це свiдчить про те, що частина населення на чорнолiських пам’ятках, i, передовсiм, жiночого населення мала мiсцевi коренi.
Пiсля пожеж середини VIII ст. до н. е. частина чорнолiських городищ i поселень жаботинського типу продовжила iснування. Можливо, через певний перiод запустiння на низцi пам’яток життя вiдновлюеться. Але матерiальний комплекс там представлено вже iншими типами, характерними для пiвнiчноi зони порубiжжя лiсу i лiсостепу, як то на Хотiвському городищi.
Цi пiзнi шари чорнолiських городищ i поселень жаботинського типу загалом непотужнi, хоча представленi саме житловими комплексами, а не слабкими шарами городищ святилищ-схованок чорнолiськоi культури. Згодом, уже в VI ст. до н. е., життя на них повнiстю припиняеться. Натомiсть у незначнiй вiддаленостi вiд них виникають новi городища, або ж старi пам’ятки стають частиною нових укрiплень набагато бiльших городищ, i цього разу це городища-гiганти ранньоскiфського часу.
