скачать книгу бесплатно
Логiчно припустити, що виникнення лiсостепових городищ у Центрально-Схiднiй Європi пов’язано iз тими самими процесами, що вiдбувалися у всiй Європi. Насамперед йдеться про формування системи торговельних шляхiв, якими за раннього гальштату поширювалася сировина i вироби iз бронзи, а в пiзнiший час значно бiльший асортимент iмпортiв, як ми бачимо, спектр яких протягнувся вiд Каспiю i Волги на сходi до Альп на заходi. У Пiвнiчному Причорномор’i на зламi бронзовоi i залiзноi доби i в пiзнiший час можна говорити про два етапи цього процесу. Перший iз них пов’язаний iз чорнолiською культурою, i, можливо, е продовженням процесiв доби фiнальноi бронзи у Балкано-Карпаттi.
Другий починаеться iз появою в регiонi новочеркаських пам’яток, пов’язаних iз проходом зi сходу на захiд чергових кочових племен, або з ранньоскiфського часу, наслiдком чого i е, найiмовiрнiше, слiди пожеж i припинення життя на пiвденнiй смузi чорнолiських лiсостепових городищ i поселень жаботинського типу.
У цей перiод виникають городища-гiганти, якi в своему плануваннi i органiзацii життевого простору вже мiстять початки урбанiзацii у европейських племен. Розташування як городищ першого етапу, так i другого на берегах великих рiчок або iх судохiдних приток вказуе на воднi шляхи – як основнi для пересування, зокрема i з метою торгiвлi, аж до появи в степу кочовикiв, якi, опанувавши новi територii, почали виконувати роль своерiдних медiаторiв мiж лiсовими племенами Європи i морським узбережжям, що належало грецьким мiстам-державам.
Некрополi, належнi тому чи iншому городищу, не завжди вдаеться видiлити. Для пам’яток чорнолiськоi культури питання поховального обряду загалом не дуже добре розробленi. Вважаеться, що це можуть бути кремацii в безкурганних похованнях, якi дуже важко вiднайти вiзуально по формальним ознакам у мiсцевостях, вкритих лiсами. Але вiдомi i iнгумацii з використанням камiння в поховальних спорудах, як пiдкурганнi, так i без насипiв. У днiсторовськiй групi пам’яток вiдомi колективнi поховання.
Для ранньоскiфського часу найбiльшою проблемою е вирiзнення поховань мiсцевого населення i скiфських iз загального масиву, адже бiльшiсть могильникiв цього часу вже мае курганнi насипи i велику кiлькiсть речей рiзного походження (мiсцевого, скiфського, кельтського, еллiнського тощо) у iнвентарi. Допускаючи наявнiсть принаймнi у Побужжi i на Правобережжi Днiпра поховань, що належать до iлiрiйськоi поховальноi традицii, чи то так званих трерiв – мешканцiв пруто-днiстровського мiжрiччя, варто припустити, що тiльки в V ст. поховальний обряд лiсостепового населення вiдносно вирiвнюеться. Для цього часу i наступного столiття тут вiдомi як курганнi некрополi, що мiстили поховання i скiфськоi i мiсцевоi елiти, так i грунтовi могильники, належнi лише мiсцевому населенню.
Припиняють iснування городища-гiганти, заснованi в ранньоскiфський час, по-рiзному. Можна говорити, що пiвнiчнi пам’ятки порубiжжя iз лiсом зникають у ІV ст. до н. е., а пiвденнiшi пам’ятки в районi Канева iснують i в ІІ ст. до н. е. Пiвденна лiнiя городищ Побужжя i Поднiпров’я, освоена ще за доби пiзньоi бронзи, iснуе у IV ст. до н. е. Поднiстровськi пам’ятки Непоротiвськоi групи – единi, що не зазнали повноi змiни населення, iснують i за скiфського часу, щоправда, вибiрковiсть публiкацiй цих пам’яток не дае змоги назвати навiть приблизну дату припинення життя на цих пам’ятках.
Достеменно не вiдомо про причини припинення життя на городищах-гiгантах, оскiльки вони наразi недостатньо дослiдженi. Подальша доля iх населення, iмовiрно, пов’язана вже iз пiзньоскiфськими пам’ятками i хорою античних мiст Пiвнiчного Причорномор’я у нижнiх течiях Днiпра, Днiстра i Бугу.
Краiна таврiв
Евелiна Кравченко
Сьогоднi ми називаемо давнiй Крим Тавридою, краiною таврiв. Почалася ця iсторiя ще за Гомера. Іфiгенiю, доньку грецького царя i наречену героя Ахiлла, греки принесли в жертву богу Посейдону пiд час плавання до Ілiону, вiдомого ще як Троя. Тi подii, що вiдбулися близько 1200 р. до н. е., вiдомi нам як Троянська вiйна, оспiванi аедом, спiвцем давньоi iсторii Еллади Гомером у гiмнах «Ілiади». За легендою, богиня Артемiда викрала дiвчину з-пiд жертовного ножа, поставивши замiсть неi бiлу лань. Дiвчину ж богиня перенесла до свого святилища у Тавридi – землi таврiв, де та приносила в жертву всiх грекiв, якi потрапляли в цi землi. Згодом Орест, брат Іфiгенii, викрав ii у таврiв разом iз iдолом Артемiди, i привiз до Авлiди, що у Елладi, де жриця Артемiди доживала свiй вiк. Довга пiщана коса на узбережжi Понта Евксинського (Чорного моря) називалася Ахиллiв Бiг. На думку давньогрецьких картографiв, саме по нiй бiг Ахiлл, намагаючись наздогнати свою наречену. Сучасна ii назва – Тендрiвська коса, що в Миколаiвськiй областi. Острiв Левке (з давньогрецькоi – Бiлий), дарований богами Ахiллу пiсля смертi, нинi називаеться Змiiним, що в Одеськiй областi.
«…Вiн називаеться також Ахiлловими Бiгом (Бiлий берег), оскiльки в той час як Ахiлл сватався за Іфiгенiю i вона була привезена заради нього в Авлiду, внаслiдок лиха, що трапилося пiд час плавання еллiнiв до Ілiону, захотiли принести ii в жертву за успiшне плавання, але Артемiда вхопила ii i принесла до Скiфськоi мiсцевостi до таврiв, а закоханий Ахiлл iшов за нею i супроводжував до того острова, що називаеться Бiлим» [Схолii до Пiндара (VІ–V ст. до н. е.) Schol. ad Pind,. Nem ,. ІV, 79 (49)].
«…Іфiгенiя: Але Артемiда викрала мене у ахейцiв, давши замiсть мене лань, i перенесла по свiтлому ефiру, оселила мене в цiй землi таврiв, де царюе над варварами варвар Фоант, який пересуваючи швидкi ноги, подiбно до крил, отримав таке iм’я за швидкiсть нiг. Вiн поставив мене жрицею в цьому храмi, де такими звичаями насолоджуеться богиня Артемiда на святi, одне iм’я якого прекрасне, а про iншi промовчу, боючись богинi. За звичаем, що i ранiше iснував в цiй краiнi, я приношу в жертву всякого еллiна, який прибувае до цiеi землi. Я освячую жертву, а таемничим убивством ii всерединi цих чертогiв богинi, займаються iншi» [Еврипiд. Іфiгенiя в Тавридi, (V ст. до н. е.) Eurip., If., 28–41].
Так воно було бiльше трьох тисяч рокiв тому чи не так – нiхто не в змозi достеменно вiдповiсти на це питання. Фрiдрiх Нiцше, один iз найкращих знавцiв античноi фiлософii, зазначав, що культура може розвиватися лише у окресленому мiфом горизонтi. Антична лiтература мае чимало варiантiв цього мiфу, але це усе сформувало свiтогляд еллiнiв i створило врештi ойкумену. Для еллiна ойкумена була чимось бiльшим нiж наше поняття «батькiвщина». Морський народ, що створював свiй свiт шляхом розселення або виведення власних колонiй, ойкуменою вважав будь-яку землю, де ставала нога еллiна. Еллiнiв, якi побували на нових землях, вважали героями. Згодом, коли пiсля Троянськоi вiйни минули столiття, греки не боялися плисти Негостинним – Авксинським Понтом у холоднi землi Пiвнiчного Причорномор’я, де панували «варвари» скiфи i дикуни таври, i засновувати новi мiста, бо там вже побували iх героi – Ахiллес, Геракл чи Іфiгенiя. Усi цi давнi оповiдки лишили слiд на давнiх мапах – перiплах i перiегессах. Таврикою, або землею таврiв Геродот називае гористу частину Криму на пiвднi, що тягнеться у напрямку до схiдного вiтру. Закiнчуеться геродотiвська Таврика скелястим пiвостровом, що нинi називаеться Керченським. Гекатей Мiлетський, опис Європи якого передуе написанню Геродотом «Історiй», змальовуе Таврику пiвостровом у формi скiфського лука i згадуе там мiсто Керкiнiтiду (сучасна Євпаторiя). І тiльки Псевдо-Скiлак, автор IV ст. до н. е., який жив уже пiсля Геродота, згадуе у Таврицi емпорiй Херсонес. Геродот в оповiдi про Таврику наводить легенду про Іфiгенiю i згадуе верховну богиню таврiв – Дiву або Партенос, у якiй вгадуеться вже знайома нам Іфiгенiя.
«…Вiд Істру це е власне первiсна Скiфiя, розташована в напрямку до пiвдня i пiвденного вiтру аж до мiста, яке називаеться Керкiнiтiда. Звiдси i далi в краiну, що тягнеться вздовж моря i яка е гiрською i заходить у Понт, залюднюе плем’я таврiв до пiвострова, що називаеться Скелястим. Цей пiвострiв заходить у море в напрямку до схiдного вiтру… Мiсце, що його посiдають таври в Скiфii, схоже на те мiсце, яке посiдало би на мисi Сунiон, вiд дему Торiку до дему Анафлiстiв, якесь iнше плем’я, а не афiняни… Те що я кажу, тут мае значення, коли можна порiвнювати мале з великим. Отака краiна ця Таврика» [Геродот. «Історiя», (V ст. до н. е.) Herod., IV, 99].
Але ж ми, за даними археологiчних розкопок, нинi знаемо, що Партенос була верховною богинею не таврiв, а Херсонеса Таврiйського. Красуня Партенос зображена на херсонеських монетах, згадана як рятiвниця i заступниця у херсонеських декретах, ii iм’ям клялися у вiрностi державi херсонесити. Отже, таке високе божество, якому присвячено цiлi цикли мiфiв, патронатка одного з найбiльших полiсiв Пiвнiчного Причорномор’я повинна була мати грандiозну храмову центральну споруду i чимало невеликих храмiв. Геродот i пiзнiшi автори згадують храм Дiви у Таврицi, але чiткоi локалiзацii його нiхто не наводить. Імовiрно, що жоден з авторiв не бував у Таврицi, а записи лишилися iз оповiдок морякiв i негоцiантiв. Чи бачили храм мандрiвники, також е питанням, на яке не мае вiдповiдi.
Справдi, не так багато писемних джерел дiйшло до нас про кримську давнину. Але ж на те i iснуе археологiчна наука, щоб вiдповiдати на ненаписанi запитання.
Крим – це Таврида, Таврика i Таврiя, потiм – Сари Кирим. Про нього писали чимало, писали правдивого i мiфiчного ще вiд часу падiння Троi. Першою згадкою кримськоi землi у свiтовiй лiтературi i, вiдповiдно, iсторii традицiйно вважаеться фрагмент iз «Одiссеi» Гомера з описом лестригонського мiста Телепiла, де «пастир пастиря зве, загоняючи худобу, а той вiдповiдае, вже виганяючи».
«Вираз “близькi шляхи ночi i дня” деякi розумiють не тiльки в мiсцинному значеннi, тобто, що нiчне i денне пасовиська лежать, як мовлено, поблизу мiста, чому i чабани, як мовлено, вiтають один одного, але i часовому, тобто, що впродовж деякого часу там бувають дуже короткi ночi. Тому i нелегко, можливо, кому-небудь упродовж однiеi частини ночi достатньо вiдпочити, а в другу частину пасти худобу, тому що з початком ночi близько сходиться i схiд сонця, короткий час перебувшого пiд землею. Тому людина, що може вдовольнитися коротким сном, заробляе там вдвiчi. Таке математичне пояснення першим дав, кажуть, Кратес, що запропонував гiпотезу про короткiсть тамтешнiх ночей i сказав, що лестригони живуть пiд головою Дракона, що знаходиться серед зiрок над ними; Арат також сказав, що вона знаходиться там, де “кiнцi заходу i свiтанку змiшуються один з одним”. Тому i кажуть, що день бiльший, а нiч коротка. Зворотне тому явище у кiммерiйцiв, у яких мiф складае багатодобовi ночi. Тому, оскiльки в Лестригонii схiд сонця близький до заходу i нiч дуже коротка внаслiдок близькостi до дня, поет правильно сказав, що шляхи ночi близькi до шляхiв дня» [Евстафiя, архiепископа Фессалонiки, пояснення до «Одiссеi» Гомера, (XII–VI до н. е. – ІІ пол. ХІІ ст. н. е.), Eusth., Schol. ad Hom., Od., X, 86 (S.1649, fr.27)].
Побачив у цьому фрагментi опис кримського берега iз Балаклавською бухтою французький вчений-мандрiвник Дюбуа до Монпере.
«…Звiдси [тобто з Еолова острова] попливли ми вперед з пригнiченим серцем. Згасала бадьорiсть людей вiд тяжкоi греблi за нашою ж дурiстю, оскiльки не з’являвся бiльше подорожнiй вiтер. Шiсть дiб однаково пливли ми ночами i вдень, а на сьомий день досягли ламова неприступного мiста, лестригонського Телепiла, де пастир пастира кличе, коли загоняе худобу, а той вiдповiдае, вже виганяючи. Там безсонна людина отримала б надвiйну плату – одну за випасання волiв, а другу – за випасання срiблясто бiлих овець, оскiльки близькi там шляхи ночi i дня. Тут коли ми вступили в славетну бухту, навколо якоi з обох бокiв суцiльно виситься крута скеля, а береги, що нависли, вигинаються один проти одного в устя i вузький вхiд, тут всi направили в середину округленi судна. Вони були прив’язанi близько одне до одного всерединi глибокоi бухти, оскiльки нiколи в нiй не пiднiмалася хвиля анi велика, анi мала, а було навколо свiтле затишшя. Лише один я утримав горне судно обабiч бухти, там, на закраiнi, прив’язавши причали до скелi, а сам, пiднявшись на кручисту вершину, встали [аби оглядiти мiсцевiсть]. Не було там видно справ нi волiв, нi людей, i бачили ми лише дим, що пiднiмався з землi» [Гомер, «Одiсея», (ХІІ–VІ ст. до н. е.), Hom., Od., X, 77–99].
Ще один мiфiчний народ – лестригони, вплелися у вiнок кримськоi мiфологii. Досi не вщухли дискусii з приводу правомiрностi спiввiднесення цього античного тесту, записаного набагато пiзнiше за подii Троянськоi вiйни, iз реальним шматком сушi бiля Балаклави. Але ж за Гомером iшли послiдовники. Минаючи цiлий сонм схоластiв, зупиняемося на батьковi iсторii Геродотi i великому трагiковi – Еврiпiдi. Ми любимо припускати, чи могли давнi письменники хоч якийсь час перебувати на тих землях, якi вони описували. Зазвичай, вiдповiдь е негативною, i навiть iхнi сучасники часто-густо критикували логографiв i звинувачували у незнаннi предмета, який тi описували, бажаннi прикрасити своi оповiдi всякими видумками. Геродот також жодного разу не був у Таврицi, але користувався оповiдками морякiв. Його сучасник Еврипiд поклав на папiр давню грецьку легенду i подарував свiтовi трагедiю «Іфiгенiя у Тавридi». Але ж ми навряд чи колись зможемо встановити, чи в геродотiвськiй Таврицi вiдбувалися легендарнi подii, чи це просто давнiй мiф про якусь землю предкiв. Але ж саме Партенос, Артемiда Таврополос була головною богинею i покровителькою одного з найбiльших античних полiсiв Таврики – Херсонеса. Пiсля описiв грекiв були i iншi, але досi найбiльше зацiкавлення викликають саме античнi тексти.
Власне, на античних авторiв спирався i вже згаданий нами Дюбуа де Монпере, який одним iз перших описав кримськi старожитностi. Поява европейських учених на Сходi Європи i в Криму, зокрема, не була випадковою. Як згадують iншi мандрiвники, обiзнанi iз ситуацiею, як-от англiйка Холдернес, це було пов’язано iз iнтересом Наполеона до цих земель i, можливо, навiть його планами вiдновити кримськотатарську державнiсть.
Принаймнi, саме пiсля мандрiв европейцiв Дюбуа до Монпере i Петра Симона Палласа кримськi старожитностi стали предметом вивчення iсторикiв давнини. Власне, iх описи були першими науковими систематизованими роботами по кримськiй археологii. Бiльшiсть iз описаного ними – це були кинутi фортецi-iсари кримських готiв, венецiанцiв i генуезцiв, що наприкiнцi XVIII – початку XIX ст. не були такою вже й давниною. Іще якихось 300–350 рокiв до цього це були цiлком процвiтаючi держави. Але французи лишили i описи давнiших руiн. Насамперед це той самий, згаданий Псевдо-Скiлаком, Херсонес.
Поруч iз Херсонесом завдяки античним авторам вiдразу виник образ Партенос. І згодом, уже пiсля вiйни з Наполеоном, росiйська аристократiя, що дедалi частiше почала звертати увагу на Крим, саме цей образ винесла на поверхню у своiх путiвниках. Власне, перше, що почали шукати у Криму iз старожитностей – це храм Дiви або Партенос. Зараз можна тiльки припускати, але цiлком можливо, що акцент на цьому мiфi було поставлено вiдправленим у чергове заслання О. С. Пушкiним у кiлькох вiршованих рядках.
Отже, бiльше двох iз половиною сотень рокiв археологiчних пошукiв нараховуе iсторiя дослiджень Криму. Наприкiнцi ХІХ ст. ентузiасти-краезнавцi Д. О. Шпак i М. М. Печонкiн зiбрали на Гераклейському пiвостровi доволi цiкавий матерiал, не схожий на античнi чи середньовiчнi старожитностi. Це була лiпна лискована керамiка iз орнаментом, iнодi заповненим бiлою пастою, крем’янi ножi, рiзноманiтнi кiстянi знаряддя, кам’янi зернотерки. Усi цi старожитностi було визначено доiсторичним часом. На початку ХХ ст. дослiдженням так званих кримських дольменiв – могильникiв кам’яних скринь, розташованих на схилах кримських гiр, зайнявся М. І. Репнiков. Вiн ототожнив цi пам’ятки iз легендарними таврами слiдом за Дюбуа де Монпере i датував iх добою раннього залiза. В 1926 р. у невеличкiй науково-популярнiй статтi, присвяченiй своiм дослiдженням доiсторичних старожитностей Криму в печерах Кизил-Коба, Кош-Коба i поблизу Нейзацу Г. А. Бонч-Осмоловський навiв доволi цiкавий матерiал, вiдмiнний вiд дослiджуваного ним матерiалу шару доби каменю. Це так само, як i на Гераклейському пiвостровi, була лискована лiпна керамiка, вкрита орнаментом, iнодi заповненим бiлою пастою. За мiсцем знахiдки цю видiлену культуру дослiдником було названо кизил-кобинською.
Зараз через столiття ми видiляемо три перiоди в цiй культурi – старший дотаврський, молодший дотаврський i таврський. Із цих назв зрозумiло, що з таврами пов’язуеться лише останнiй перiод культури. Виходячи iз твердження, що найстiйкiшою етнiчною ознакою для «варварських» суспiльств е керамiка, дуже небагато нащадкiв мешканцiв поселень дотаврських перiодiв кизил-кобинськоi культури лишилося на початку таврського перiоду. Загалом матерiальний комплекс i передусiм посуднi набори таврського перiоду вiдповiдають синхронним пам’яткам сумiжних регiонiв – Пiвнiчного Кавказу, Передкавказзя i Кубанi, Подоння, Днiпровського Лiвобережжя i Середнього Поднiстров’я. Така «мiшанина» в посудних наборах, ймовiрно була наслiдком якогось катастрофiчного демографiчного явища на Пiвночi Причорномор’я, пов’язаного iз початком скiфського панування в регiонi, i, власне, приходом наступноi хвилi кочових племен, вiдомих за пам’ятками новочеркаського типу. Принаймнi зараз можна говорити про складання «образу» культури вже на початок VII ст. до н. е. i з того часу кардинальних змiн у типологii матерiального комплексу кизил-кобинськоi культури вже не вiдбувалося аж до ii зникнення. Тобто саме це населення греки, засновуючи своi мiста в Тавридi, через столiття назвуть таврами. Таврський перiод подiляеться таким чином на два етапи – раннiй i пiзнiй. Раннiй (середина VIII – середина VI ст. до н. е.) – це час складання культури таврiв, освоення ними територii кримських передгiр’iв i гiр. Пiзнiй (середина VI – кiнець IV/III ст. до н. е.) – час спiвiснування зi скiфами на пiвночi i грецькими мiстами на узбережжi. За таврського перiоду формуеться три основнi групи пам’яток таврiв – захiдна, центральна i схiдна. Захiдна – це басейн рiчки Чорна, центральна тяжiе до середньоi течii Салгiра (район нинiшнього Сiмферополя), схiдна мiститься в горах у верхiв’ях рiчок Зуя, Бiюк- i Кучук-Мускомiя. Можливо, iснувала ще й пiвденнобережна група, але вона дуже погано дослiджена, тому анi про ii хронологiю, анi про характер поселень нiчого наразi сказати не можна. Захiдна група – найстарша в культурi, власне, з неi i розпочалася кизил-кобинська культура в ХІІ ст. до н. е. Їi основне поселення Уч-Баш зникае на початку таврського перiоду. Замiсть нього в долинi рiчки Чорна з’являеться чимало невеликих поселень iз доволi бiдною матерiальною культурою, а в верхiв’ях рiчки – могильники кам’яних скринь, цвинтарi, полишенi населенням долин Чорноi рiчки – Інкерманськоi, Каракобинськоi та iн. Зникае кизил-кобинська культура в цiй групi разом iз iнтенсифiкацiею контактiв iз греками Херсонеса в серединi – третiй чвертi IV ст. до н. е. У другiй чвертi IV ст. до н. е. поселення таврiв пересуваються iз передгiр’iв i гiр до кордонiв хори Херсонеса. Якимось чином це населення було задiяне в економiцi античного полiсу. Проте частина поселень лишалась у передгiр’ях. Такi контакти призвели до суспiльного розшарування в середовищi таврiв, що видно за розвитком iхнiх некрополiв впродовж IV ст. до н. е. Явище суспiльного розшарування, коли iз цивiлiзованими греками контактуе лише верхiвка племенi, збагачуючись вiд цих контактiв, а решта населення критично бiднiе, простежено не тiльки на хорi античних мiст Криму, а й поблизу античних центрiв Захiдноi Європи. Як наслiдок – наприкiнцi IV ст. до н. е. в захiднiй групi пам’яток вже нема поселень iз специфiчною етнiчною рисою таврiв – чорно- i буролискованою керамiкою iз врiзним орнаментом, заповненим бiлою пастою. Натомiсть з’являються поселення iз керамiчним комплексом пiзнiх скiфiв, з якими асимiлювали i залишки таврiв.
Центральна група – найбагатша в культурi Таврського перiоду. Їi населення, ймовiрно, найбiльше вiд iнших контактувало саме iз скiфами, адже вздовж Салгiра пролягав один iз основних степових шляхiв iз Боспору (Керченського пiвострова) до Перекопу. Вона датуеться вiд зламу VIII/VII ст. до н. е. аж до кiнця ІІІ ст. до н. е. Одним iз останнiх поселень таврiв було невеличке селище на мiсцi Неаполя Скiфського, проте мiж зникненням цього поселення i появою власне Неаполя в ІІ ст. до н. е. минув певний час.
Найгiрше вивченою групою е схiдна, розташована на пiвнiчно-схiдних схилах Кримських передгiр’iв. Вона виникла в другiй половинi VIII ст. до н. е. або на початку VII ст. до н. е., ймовiрно, iз залишкiв населення молодшого дотаврського перiоду i мiгрантiв iз Передкавказзя внаслiдок появи в Причорномор’i кочiвникiв-новочеркасцiв. У IV ст. до н. е. пам’ятки цiеi групи просуваються ще далi в гори, де зберiгаються дуже архаiчнi риси орнаменту на парадному посудi таврiв. Проiснувала група доволi довго – до ІІ ст. до н. е. досить глибоко в горах, трансформувавшись у так званий схiдний або айвазовський локальний варiант культури, що зазнав впливу культур Таманського пiвострова. Частина населення, ймовiрно, асимiлювала iз кочiвниками, вже в IV ст. проявившись на пам’ятках типу Кринички.
Таври господарювали в своiх долинах на невеликих поселеннях, невеликi наземнi будинки, вкритi очеретом, слугували прихистком вiд негоди як iм, так i iхнiй худобi. Превалюючою ланкою господарства було вiдгiнне (яйлажне) скотарство, але вони знали i землеробство, щоправда, доволi примiтивне. Ремесла, вiрогiдно, розвиненi не були, проте столова керамiка вже в V ст. до н. е. стае якiсно виготовленою, лискованою по кольоровому ангобу, багато оздобленою орнаментом. Схiдна група пам’яток, найiмовiрнiше, була утворена за участi ковалiв-залiзоробiв, оскiльки одне з найранiших вiдомих поселень цiеi групи (Сеферек Коба) якраз i виникло поблизу родовища залiзноi руди як металургiйний центр.
Загалом зникнення кизил-кобинськоi культури i таврiв як народу, який асоцiюеться з ii останнiм перiодом, пов’язано iз процесом складних економiчних вiдносин iз греками i скiфами. І, якщо як компонент таври асимiлювали в пiзньоскiфському суспiльствi, то подальших iхнiх слiдiв у грецькому суспiльствi наразi достеменно встановити не вдалося.
Сутiнки: три Скiфii
Евелiна Кравченко
Розквiт Степовоi Скiфii IV ст. до н. е., що багатiла мiж античними полiсами узбережжя Понту Евксинського i «варварськими» племенами Лiсостепу, змiняеться жорсткою кризою ІІІ ст. до н. е., причини якоi досi е предметом дискусiй в археологii. Наслiдком цих подiй стало зникнення степових скiфiв i поява в ІІ ст. до н. е. кiлькох нових племiнних об’еднань, деякi з них набули рис еллiнiстичних монархiй, вiдомих у давнiй iсторii Причорномор’я як Малi Скiфii.
Ранiше iсторiографiя причиною колапсу Скiфii називала прихiд сарматських племен – наступного кочового народу, що прийшов до Понту iз глибин Азii – Маньчжурii i Алтаю. Проте ця подiя за сучасною хронологiею сталася приблизно на сто рокiв пiзнiше зникнення Степовоi Скiфii. Отже, причина занепаду краiни скiфських царiв iнша i криеться в способi господарювання самих скiфiв. Як вiдомо, в основу життедiяльностi скiфських племен був покладений екстенсивний спосiб ведення господарства. Земля кочового племенi розподiлялася на кочування, якi в середньовiчний час ми знаемо пiд назвою «улуси». Цi кочування забезпечували випас худоби царськоi родини i елiти. В IV ст. до н. е. вiдбувся останнiй подiл кочувань i, ймовiрно, iх подрiбнення. З iншого боку, сусiдство iз осiлими суспiльствами – грецьким i «варварським», призвели до того, що в цьому ж IV ст. до н. е. у скiфiв починаеться процес седентаризацii – осiдання кочовикiв на землю. Особливо iнтенсивно i яскраво цей процес вiдбувався у Криму на кордонах хори античних держав – Херсонеса i Боспору, де поруч iз еллiнiзованими скiфськими похованнями з’являлися грунтовi могильники. Водночас до кордонiв хори античних держав починають пересуватися iз передгiр’iв поселення таврiв.
Писемнi джерела нам дають не дуже багато iнформацii про цей час в Таврицi i Скiфii, зростае кiлькiсть повiдомлень античних авторiв тiльки ІІІ–ІІ ст. до н. е., i це пов’язано iз постiйною загрозою з боку «варварiв» античним мiстам, а згодом i низкою вiйн. Так що ж сталося ІІІ ст. до н. е. в причорноморських степах, що, з одного боку, припинило iснування Степовоi Скiфii, а з iншого стимулювало приплив степового i iншого «варварського» населення до античних мiст? Напевно, причиною стали не сармати, а змiни клiмату. Екстенсивна економiка скiфiв за умов сухого степу, який почав перетворюватися на напiвпустелю, спонукала iх переходити до територiй iз кращими умовами зволоження, якими, власне, i були Передгiрний Крим, Нижне Поднiпров’я i Приднiстров’я. І, якщо в Нижньому Поднiпров’i i Приднiстров’i землi заселенi не були, то в Криму щiльнiсть населення була бiльшою – окрiм таврiв, значна частина земель пiвострова в IV ст. була зайнята грецькими державами Херсонесом i Боспором. Частина «варварiв» просунулась також в Пiвнiчно-Захiдне Причорномор’я – на хору Ольвii i Тiри. Імовiрно, що в Ольвiйському полiсi тiснi взаемини iз скiфами склалися ранiше за кризу ІІІ ст. до н. е., про що свiдчать i археологiчнi матерiали, i писемнi джерела. Хоч би як там було, але в ІІІ ст. до н. е., а точнiше мiж другою i третьою третиною ІІІ ст. до н. е., бiльшiсть садиб хори Херсонеса в Пiвнiчно-Захiдному Криму згорае, а Херсонес втрачае майже всю свою дальню хору разом iз Калос-Лiменом i Керкiнiтiдою. Якщо розглянути пам’ятки скiфiв поблизу античних поселень Пiвнiчно-Захiдного Криму, то також можна впевнено говорити, що цi землi були ними освоенi i контакти iз античним свiтом встановленi набагато ранiше. В IV ст. до н. е. вони, найiмовiрнiше, вже iснували. Так що ж сталося в Захiдному Криму ІІІ ст. до н. е.? Про яку вiйну сперечаються археологи i iсторики i ким у нiй предстали античнi поселення Пiвнiчно-Захiдного Криму, Херсонес, Ольвiя i скiфи?
Отже, почнемо з Нижнього Поднiпров’я. Наприкiнцi IV – на початку ІІІ ст. до н. е. в нижнiй течii Днiпра приблизно мiж сучасними мiстами Запорiжжя i Нова Каховка виникае низка поселень iз матерiалом, iдентичним «варварським» поселенням хори античних мiст Пiвнiчно-Захiдного Причорномор’я. Цих «варварiв» не можна назвати скiфами, радше, це нащадки населення лiсостепу i мiгрантiв iз заходу, ймовiрно, гето-дакiв, керамiка яких часто зустрiчаеться на хорi Ольвii i Тiри. Зв’язок iз цими античними полiсами не випадковий, адже в цей час принаймнi хора Ольвii активно зростае, збiльшуеться кiлькiсть садиб, i, навiть е пiдстави говорити про освоення ольвiополiтами Пiвнiчно-Захiдного узбережжя Таврики, де була збудована садиба ольвiйського типу бiля агломерацii Панське. Зi скiфами якихось военних дiй у полiсiв пiвнiчного заходу Понту в цей час не спостерiгаеться, ймовiрно, внаслiдок певних договiрних чи данинних вiдносин.
У серединi ІІІ ст. до н. е. припиняе свое iснування майже уся ольвiйська хора, в цей же час припиняеться функцiонування нижньоднiпровських городищ i поселень. Однак говорити про осiдання тут на землю кочових скiфiв попереднього часу, тобто V–IV ст. до н. е. не доводиться, радше, йдеться про населення Ольвiйськоi хори, де ймовiрна присутнiсть еллiнiзованих скiфiв, пов’язаних iз правлiнням скiфського царя Скiла. Найiмовiрнiше, саме це населення просунулося на Захiд, де в районi Добруджi виникла Мала Скiфiя, i на пiвдень, де в ІІ ст. до н. е. виникае Кримська Скiфiя.
Мала Скiфiя в Добруджi виникла близько кiнця ІІІ ст. до н. е. i припинила свое iснування в ходi протистояння Понтiйського царства i Римськоi iмперii на початку І ст. до н. е., пiд час тих самих подiй, в результатi яких вiдбулося припинення державностi Кримськоi Скiфii. Імовiрно, що етнiчний склад i династи Дунайськоi Скiфii також доволi опосередковано ототожнювалися iз саме скiфами степiв, так само, як i в Криму.
Уже в ІІ ст. до н. е. регiон Нижнього Днiпра знову заселяеться – тут нараховуеться не менше 15 пiзньоскiфських городищ i кiлька некрополiв. Проте iх дослiдники не схильнi констатувати iх генетичну спорiдненiсть iз попереднiми скiфськими пам’ятками. Вони в своiй матерiальнiй культурi демонструють доволi строкату культурну атрибуцiю, де присутнi i захiднi гето-дакiйськi, i пiвнiчнi зарубинецькi, i сарматськi, i лiсостеповi скiфоiднi риси, що загалом можна схарактеризувати початком доволi потужного впливу культур европейського Латену.
Найбiльш наповненою подiями iз усiх цих залишкiв осередкiв скiфського свiту е iсторiя Кримськоi Скiфii. Власне, скiфи в Криму почали з’являтися вiд самого початку освоення ними Причорноморських степiв – з VII ст. до н. е. І саме в Криму поблизу с. Фiлатовка було розкопано пiдкурганне скiфське поховання iз одним iз перших античних iмпортiв – iонiйською чорнофiгурною ойнохоею VII ст. до н. е.
До IV ст. до н. е. скiфи освоiли весь степовий Крим, практично ставши першими його повноцiнними господарями. В освоеннi околиць кримського степу – кордонiв Херсонеськоi хори на заходi, Кримських передгiр’iв на пiвднi i хори Боспорського царства i Феодосii на сходi скiфськi племена взяли також безпосередню участь.
Найбiльше скупчення скiфських курганних могильникiв простежуеться в Пiвнiчно-Захiдному Криму. Якщо в VI–V ст. до н. е. це окремi впускнi поховання або кургани, то в IV ст. до н. е. це курганнi гряди вздовж торгових шляхiв вiд Перекопа до античних полiсiв Пiвнiчно-Захiдноi Таврики i могильники безпосередньо прив’язанi до грецьких мiст Керкiнiтiди, Калос-Лiмена i iнших менших поселень на узбережжi. Характер зв’язкiв скiфiв iз греками в Криму яскраво простежуеться за еволюцiею скiфських кам’яних стел на курганах – одного iз основних атрибутiв скiфського поховання, який пiдтверджуе належнiсть похованого представника скiфськоi елiти саме цiй землi, де здiйснене поховання. Якщо в часи скiфськоi класики стели було представлено типовими скiфськими «бабами», в IV–ІІІ ст. до н. е. в змiшаних курганно-грунтових некрополях поблизу грецьких мiст з’являються так званi стели еллiнiстичного типу, стилiстика яких вiдповiдае бiльше античнiй статуi, нiж скiфськiй «бабi».
Водночас у другiй чвертi – серединi IV ст. до н. е. до кордонiв хори Херсонеса пiдтягуються i таври. Кизил-кобинськi поселення iз передгiр’iв i рiчкових долин просуваються до кордону хори на Гераклейському пiвостровi, виникають на берегах оз. Донузлав, кизил-кобинська керамiка присутня в житловiй забудовi Керiкiнiтiди, Калос-Лiмена, Маслiн, Панського. При цьому, некрополi таврiв не мiняють свого розташування в верхiв’ях гiрських рiчок. У IV ст. до н. е. могильники кам’яних скринь продовжують функцiонувати, i лише наприкiнцi столiття почали демонструючи ознаки занепаду родiв. Припинення функцiонування таврських могильникiв вiдбулося в ІІІ ст. до н. е.
Кизил-кобинська керамiка, крiм античних мiст i поселень, в VІ–IV ст. до н. е. також з’явилась в скiфських пiдкурганних похованнях Степового Криму, що свiдчить про активнi мiжетнiчнi контакти таврiв i скiфiв. Про це, власне, згадуе i Геродот, описуючи похiд Дарiя на скiфiв: «Скiфи порадилися мiж собою i вирiшили, що вони самi не спроможнi помiрятися силами i прогнати Дарiя i послали вiсникiв до сусiднiх народiв. І царi цих народiв уже збиралися i радилися мiж собою, розумiючи, що проти них виступило велике вiйсько. Це були царi таврiв i агатiрсiв, i неврiв, i андрофагiв, i меланхленiв, i гелонiв, i будинiв, i савроматiв» (Переклад з грецькоi О. І. Бiлецького) [Herod., IV, 102].
У Центральних Передгiр’ях Криму вже у IV ст. до н. е. виникае кiлька нових поселень, якi дослiдники iнтерпретували як тавро-скiфськi за наявнiстю так званоi скiфськоi керамiки. Проте останнi дослiдження посудного набору таврiв IV ст. до н. е. показали, що там продовжують розвиватися форми попереднiх перiодiв, а единими новими е кiлька типiв столового посуду гето-дакiйського походження. Форми ж, властивi пам’яткам Нижнього Поднiпров’я, в Криму з’являються не ранiше другоi чвертi ІІІ ст. до н. е.
Схiдний Крим, де полiтику i етнiчну ситуацiю визначало Боспорське царство, завжди мав низку вiдмiнностей вiд Захiдного. Геродот помiщав схiд Криму до володiнь царських скiфiв: «За Герром (Нижне Поднiпров’я. – Е. К.) простягаеться краiна, що називаеться царською, i скiфи, якi в нiй живуть, найхоробрiшi i найчисельнiшi, i вони вважають iнших скiфiв своiми невiльниками. Вони на пiвднi сягають аж до Таврики (Гiрський i Передгiрний Крим. – Е. К.), а на схiд – до рову, що, як я сказав, прокопали народженi вiд слiпих, i до гаванi на Маетiдському озерi, що називаеться Кремни» [Herod., IV, 20].
Справдi, уздовж азовського узбережжя фiксуеться археологiчно окрема група поховань, що за обрядом дещо вiдрiзняеться вiд решти скiфських могильникiв. Цi поховання мiстять ознаки напiвзiбганостi кiстяка i здебiльшого супроводжуються посудинами, характерними для кизил-кобинськоi культури саме Схiдних Передгiр’iв. У IV ст. до н. е. тут уже формуеться новий синкретичний поховальний обряд, що мiстить i риси скiфських поховань, i кизил-кобинських. Це колективнi поховання, здiйсненi в кам’яних скринях, iнодi у вторинному використаннi, або у склепах боспорського типу. І в першому, i в другому випадку над похованням зводиться курганний насип. На сучасному етапi дослiджень можна говорити, що цей регiон демонструе найранiшi прояви складання единого етнiчного масиву iз рiзних компонентiв.
В уривку Геродота також згадуеться гавань Кремни на Маетiдському озерi (Азовське море. – Е. К.). Знайти цю гавань археологам поки що не вдалося, нiчого схожого на поселення часу класики азовське узбережжя Криму поки що не проявило. Але картографування кримських курганiв показало в цьому районi доволi цiкаве явище – вiд затоки Сивашiв мiж селами Урожайне i Некрасовка зосереджено чимало курганiв i курганних могильникiв, причому, курганнi гряди звiдси тягнуться через Кримський степ зi сходу на захiд аж до Пiвнiчно-Захiдного Криму, де розгалужуються на кiльканадцять курганних вервечок. Усi вони ведуть до античних поселень Пiвнiчно-Захiдного Криму. В iншому мiсцi Геродот iще раз згадуе Кремни: «І так вони прибули на Маетiдське озеро до Кремнiв. А Кремни розташованi на землi вiльних скiфiв» [Herod., IV, 110].
Схоже, що Кремни – це географiчна назва гаванi, а не поселення, i цiлком можливо, вiд неi починався один iз давнiх шляхiв, маркованим курганами, з азовського узбережжя до Пiвнiчно-Захiдного Криму. Вiдкритим лишаеться питання, чому в V–IV ст. до н. е. сухопутний шлях зi схiдного берега Криму до пiвнiчно-захiдного був безпечнiший i кому вiн був вигiднiший за морське сполучення, але напевно, що йдеться про iнтереси кочових скiфiв.
У передгiр’ях трохи пiвденнiше цього шляху розташовано Ак-Кайську i Беш-Обинську гряди скiфських царських курганiв, поховання в яких датуються близько середини IV ст. до н. е. Вже наступного столiття в ІІІ ст. до н. е., а можливо й ранiше, тут на сходi Криму виникае перше поселення фортеця, яка зараз претендуе на найменування першоi столицi пiзнiх скiфiв – Ак-Кайське городище. Воно розташоване на природному скельному пiдвищеннi, яке з трьох бокiв закiнчуеться стрiмчастою скелею, i лише з одного поволi спускаеться до долини рiчки Бiюк-Карасу, старе рiчище якоi пролягае якраз пiд стрiмчастими скелями городища. Зi сторони долини городище було укрiплене кам’яними стiнами, в районi в’iзду була збудована протейхiзма, яка разом iз основною стiною утворювала перибол. Імовiрно, що саме iз цим скiфським городищем пов’язанi вiдомi подii наступноi iсторii Боспору за участю Савмака i скiфських найманцiв.
У цей час кардинальнi змiни вiдбуваються на хорi Херсонеськоi держави – мiж першою i другою чвертю ІІІ ст. до н. е. Херсонес втрачае всю свою дальню хору в Пiвнiчно-Захiдному Криму iз поселеннями на узбережжi, Керкiнiтiду, Калос-Лiмен – усi цi мiста i поселення мiстять слiди пожеж цього часу i наступнi на цим скiфськi шари. Те ж явище спостерiгаеться i на хорi Ольвii, тодi ж припиняеться життя на скiфських городищах i поселеннях Нижнього Поднiпров’я.
І вже в ІІ ст. до н. е. в центральних передгiр’ях бiля однiеi з найдовших кримських рiчок Салгiра постае нова столиця пiзнiх скiфiв – Неаполь Скiфський. Античнi писемнi джерела майже не вживають етнонiми таври i скiфи, частiше використовують термiн тавро-скiфи або скiфо-таври, називаючи ним населення гiр i передгiр’iв Криму. Плiнiй i Мела згадують серед сарматських племен Криму сатархiв. Сатархеi, якi пiратствують, вiдомi також iз епiграфiки Неаполя, що датуеться не пiзнiше 40-х рокiв ІІ ст. до н. е. Також у джерелах згадуються тафрii, сатаркi, роксолани. Останнi вiдомi як союзники пiзнiх скiфiв у вiйнi проти херсонесько-понтiйських вiйськ. У Страбона i Стефана Вiзантiйського е згадка про кримськi скiфськi поселення Палакiй i Напiт, якi пов’язують iз скiфською легендою про братiв Пала i Напа, проте достеменно локалiзувати iх на мiсцевостi неможливо.
Дослiдники пiзньоскфiськоi культури доводять, що подii iз формуванням пiзньоскiфськоi держави в Криму в ІІ ст. до н. е. пов’язанi iз просуненням з пiвночi Понту на пiвострiв населення з хори Ольвii, Нижнього Поднiпров’я i Поднiстров’я, тодi як змiшане тавро-скiфське населення пiвострова IV–ІІІ ст. до н. е. вiдiйшло в гори. Проте загальнi тенденцii для всього «варварського» населення пiвострова i потужнi процеси еллiнiзацii, якi простежуються як в столицi пiзнiх скiфiв Неаполi, так i у вiддiлених гiрських селищах, дають змогу стверджувати, що в цей час усе «варварське» населення Криму було задiяне у дiяльностi пiзньоскiфських династiв. У цей же час Херсонеська держава починаючи iз другоi чвертi ІІ ст. до н. е. вступае в затяжну кризу, пов’язану iз втратою внаслiдок «варварських» набiгiв володiнь у Пiвнiчно-Захiдному Криму i запустiння ближньоi хори на Гераклейському пiвостровi. Причому в Пiнiчно-Захiдному Криму на мiсцi античних поселень у другiй половинi ІІ ст. до н. е. постають пiзньоскiфськi фортецi. Загалом протягом перiоду розквiту пiзньоскiфського царства в Криму виникло близько 50 городищ, найбiльшi з яких Кермен-Кир, Булганацьке, Усть-Альмiнське, не рахуючи вже названих Ак-Кайського i Неаполя Скiфського (Керменчик). Недовга перерва в набiгах скiфiв на Херсонес, пов’язана iз договором останнього 179 р. до н. е. iз царем Понту Фарнаком І, змiнилися активними военними дiями, пов’язаними iз царем Скiлуром. Імовiрно, що вiн був не простим династом, оскiльки саме йому вдалося об’еднати розрiзненi скiфськi племена i створити ранньодержавне об’еднання iз ознаками династичноi монархii – першу державу, утворену мiсцевим населенням Криму. Його правлiння припадае приблизно на 50–40-вi рр. ІІ ст. до н. е. Цей час пов’язаний не лише з активними военними дiями проти Херсонеса. Імовiрно, що союзницькi вiдносини Скiлур традицiйно мав iз Боспором. Чеканка монет Скiлура в Ольвii може свiдчити про iмовiрнiсть його протекторату над цим античним центром або принаймнi про дружнi вiдносини iз ним i певну допомогу проти набiгiв iнших «варварських» племен, якi безперешкодно пересувались степом пiсля зникнення Степовоi Скiфii. Можливо, що до цього племiнного об’еднання входили i городища Нижнього Поднiпров’я, оскiльки спосiб зведення iх фортифiкацiйних споруд, архiтектурнi прийоми i споруди загалом подiбнi до Неаполя Скiфського. Сам Неаполь за Скiлура стае потужним мiським центром. Вiн запрошуе в свою ставку еллiнiв i за iх керiвництва в Неаполi зводяться громадськi споруди i храми, мiсто наслiдуе планування, властиве грецькому полiсу, скiфська елiта переймае грецькi традицii i грецькi культи, вивчае грецьку писемнiсть. Греки, ймовiрно, були i серед военачальникiв Скiлура, про одного iз них Посiдея, сина Посiдея, який перемiг сатархеiв, якi пiратствували, йдеться в однiй з епiграфiчних пам’яток Неаполя.
Поховальний обряд пiзнiх скiфiв ІІ – першоi половини І ст. до н. е. вiдрiзняеться i вiд попереднiх «варварських» могильникiв Криму i вiд некрополiв наступного перiоду. Це переважно грунтовi некрополi iз поховальною спорудою – склепом. Є також i пiдкурганнi поховання. Бiльшою мiрою вони спорiдненi iз еллiнiзованими некрополями i окремими похованнями Схiдного Криму, а також некрополями Поднiстров’я i скiфським некрополями, що тяжiли до ольвiйськоi округи. Еллiнiзацiя на поховальному обрядi пiзнiх скiфiв вiдбилася загалом на речах, а сам обряд i поховальна споруда лишилася традицiйною. Зображення Скiлура i Паллiка на вiдомому рельефi iз iх мавзолею хоч i виконане в еллiнськiй манерi, самi гробницi i саркофаги в мавзолеi лишилися в скiфських традицiях.
Зайнявши Пiвнiчно-Захiдний Крим i встановивши протекторат над Ольвiею, Скiлур почав систематичнi военнi дii проти Херсонеса, ймовiрно, також з метою встановлення протекторату i дадинних вiдносин. Намагаючись протистояти агресii скiфiв i розумiючи, що в умовах кризи, коли полiс втратив майже всю свою хору, Херсонес звернувся по допомогу до единого, хто лишився iз союзникiв – царя Понтiйського царства Мiтрiдата VI Євпатора. Початок херсонесько-скiфських вiйн припадае на 114/113 р. до н. е., найактивнiша iх частина вiдображена в Декретi на честь Дiофанта – полководця, вiдправленого Мiтрiдатом на допомогу Херсонесу. Очоливши херсонеське вiйсько, Дiофант переправився через бухту на протилежний берег, який зараз у Севастополi мае назву Пiвнiчна сторона, де будучи атакованим загоном Паллака, розбив його i змусив тiкати. Дiофант звiльнив фортецю Ктенунт i згодом захопив скiфську фортецю Паллакiй, в якiй деякi дослiдники бачать Усть-Альмiнське городище. На честь цiеi перемоги в 113 р. Дiофант, пiдкоривши навколишнiх таврiв, засновуе мiсто i називае його на честь царя Понту Євпаторiем. Другий похiд Дiофанта вглиб Скiфii призвiв до падiння скiфського мiста Хабеi i столицi Неаполя, можливо, була тодi захоплена i фортеця Напiт. Унаслiдок цiеi перемоги скiфи пiдкорилися Мiтрiдату, але вже через рiк, у 112 р. до н. е., зреклися царя Понту, уклавши союз iз племенем роксоланiв i iхнiм царем Тасiем. Восени цього ж року Дiофант повернувся до Таврики i разом iз херсонеситами почав другий похiд проти скiфських фортець. Проте негода змусила його повернути на пiвнiч, захопити Керкiнiтiду i обложити Калос-Лiмен. Але захисники Калос-Лiмена стiйко захищали свою фортецю, згодом його було взято окремим херсонеським загоном. Навеснi 111 р. до н. е. Паллак разом iз Тасiем виступив проти Дiофанта, проте десь на рiвнинi Пiвнiчно-Захiдноi Таврики пiд час великоi битви зазнав нищiвноi поразки, унаслiдок якоi майже все скiфське вiйсько було знищене. Дiофант пiсля цiеi перемоги пройшовся скiфськими володiннями, захопив вдруге Неаполь i Хабеi i встановив васальну залежнiсть скiфiв вiд Мiтрiдата. Паллак, припускають, втiк, а новi правителi Кримськоi Скiфii погодились на свiй васальний статус.
Власне, цими подiями суто скiфська iсторiя Кримськоi Скiфii закiнчуеться, а починаеться iсторiя протистояння Понтiйського царства i Римськоi iмперii, яка закiнчилась перемогою останньоi. У скiфськiй верхiвцi з початку І ст. до н. е. починаеться вплив вiйськового угруповання Азiйського Боспору i Пiвнiчного Кавказу. Нащадки пiзньоскiфських династiй брали участь у вiйнах Боспору І ст. до н. е. Пiсля середини І ст. до н. е. до Таврики почали мiгрувати черговi хвилi населення Пiвнiчно-Захiдного Причорномор’я. А пiсля розгрому пiзньоскiфських поселень Передгiрного i Захiдного Криму боспорським царем Аспургом, який виступив разом iз сарматами, Кримська Скiфiя пiдпала пiд владу Боспору i в мiсцевiй культурi почали превалювати вже сарматськi риси.
Проте iз закiнченням iсторii скiфiв не закiнчилася iсторiя Кримськоi Скiфii та ii столицi – Неаполя. Переживши навалу багатьох рiзних народiв протягом перших столiть новоi ери, IV ст. н. е. все це населення стало частиною гото-аланського племiнного союзу, а згодом на цьому мiсцi виникла нова держава Феодоро-Кримська Готiя.
На схiдних рубежах кельтського свiту
Геннадiй Казакевич
На межi IV–III ст. до н. е. Європу охопила хвиля масштабних змiн. Знищення Держави Ахеменiдiв унаслiдок походiв Александра Великого до Азii, а по тому майже миттеве падiння його власноi недобудованоi iмперii та черга безкiнечних вiйн, якi охопили Схiдне Середземномор’я, значне послаблення мiст-держав етрускiв у Пiвнiчнiй Італii та занепад Скiфii у Причорномор’i – все це створило певний вакуум влади, яким не забарилися скористатися племена, до того часу маловiдомi або ж взагалi невiдомi в античному свiтi. Особливе мiсце серед них займали кельти.
Історiя кельтських племен корiннями сягае другого тисячолiття до Р. Х., коли величезний масив iндоевропейських племен та народiв, об’еднаних археологiчною культурою так званих «полiв поховальних урн» у Центральнiй Європi, почав розпадатися на окремi чiткiше окресленi полiтичнi, а, вiдповiдно – мовнi та етнiчнi сегменти. Колискою «кельтськоi цивiлiзацii» традицiйно вважають захiдну область гальштатськоi культури (тобто терени сучасноi Австрii, Чехii, Швейцарii, Пiвденноi Нiмеччини та Схiдноi Францii). У VIII–VII ст. до н. е. носii гальштатськоi культури, завдяки вчасно опанованому вмiнню обробляти залiзо та видобувати кориснi копалини (зокрема золото та срiбло), накопичили величезнi багатства, що засвiдчуе майже казкова розкiш «князiвських» поховань тiеi легендарноi епохи.
Однак уже у VI ст. до н. е. ця епоха процвiтання завершилася. З досi не до кiнця зрозумiлих причин чисельнi старi поселення були залишенi або знищенi (а у Центральнiй Європi до цього доклали руку кiммерiйцi та скiфи), змiнилися естетичнi смаки, поховання стали бiднiшими, але у них з’явилося набагато бiльше високоякiсноi зброi. На арену виходить нова археологiчна культура, яка отримала назву латенськоi[8 - Назва походить вiд швейцарського селища La T?ne, де нова культура була вiдкрита. Водночас, ядром ii формування вважаються землi на пiвнiчному сходi сучасноi Францii.], та ii носii – iсторичнi кельти.
Проблема походження кельтiв остаточно не розв’язана. Достеменно вiдомо лише те, що мiж VI та ІІ ст. до н. е. носii кельтських мов проживали на величезному обширi Європи, включно з Британськими островами, бiльшою частиною Іберiйського пiвострова, територiею сучасноi Францii, заходом та пiвднем Нiмеччини, пiвнiччю Італii, басейном Верхнього та Середнього Дунаю тощо. Еллiни називали iх кельтами (вочевидь, вiд назви одного з племен, з якими познайомилися ранiше), але частiше – «галатами» (грецьк. ???????). Римляни, у свою чергу iменували iх «галлами» (лат. Galli). Два останнi термiни найiмовiрнiше спорiдненi з давньоiрландськими gal «лютий, вiдважний», galdae «войовничий»[9 - Rankin D. Celts and Classical world. London: Routledge, 1996. P. 5–6.].
Самi кельти або галати, якщо й мали якесь уявлення про давне спiльне походження, навряд чи надавали йому великого значення. Їхнi племена, розкиданi на величезнiй територii, iнтенсивно контактували з рiзними народами, запозичували мiсцевi традицii, укладали з ними шлюби та полiтичнi i вiйськовi союзи. За великим рахунком, «кельтська культура» нинi вiдома нам по археологiчним знахiдкам насправдi становила сукупнiсть окремих культурних груп, об’еднаних спiльними дiалектами та, частково, певними традицiями матерiальноi i духовноi культури.
Проникнення кельтiв на терени сучасноi Украiни було лише частиною набагато масштабнiшого процесу мiграцiй у Центральнiй та Пiвденно-Схiднiй Європi. Тривалий час вважали, що основною причиною кельтських переселень на новi мiсця було перенаселення на теренах «прабатькiвщини», де бiдолахам не вистачило земель, щоб себе прогодувати. Проте тi ж археологiчнi дослiдження засвiдчили, що за доби розгортання мiграцiйного руху в долинi Марни, в Шампанi та в iнших ключових областях латенськоi культури навпаки спостерiгалося суттеве скорочення кiлькостi населення[10 - Kruta V. Les Celtes de la premi?re expansion historique // Les Celtes. Ed. S. Moscati. Paris: EDDL, 2001. P. 196.]. Тобто землi було стiльки, скiльки й ранiше, але народу поменшало.
У нашi днi дослiдники частiше висловлюють думки про соцiальну обумовленiсть кельтських мiграцiй, подiбну до тiеi, яка склалася у Скандинавii на початку експансii вiкiнгiв. Боротьба за владу над спiвплемiнниками й вплив на сусiдiв, а вiдповiдно – гонитва за здобиччю пiдштовхувала амбiтних вождiв до авантюр та пошукiв нових земель[11 - Collis J. The European Iron Age. London, New York: Routledge, 2003. P. 126.].
У серединi ІV ст. до н. е. кельти на пiвднi почали просуватися углиб Балканського пiвострова, пiдкорюючи мiсцевi iллiрiйськi та фракiйськi племена. Кульмiнацiею iх експансii на Балканах став консолiдований похiд трьох кельтських армiй пiд загальним керiвництвом Бренна у 280–279 рр. до н. е., коли вiд них добряче перепало не кому-небудь, а спадкоемцям Александра Великого. Кельтам вдалося розгромити македонського царя Птолемея Керавна, спустошити значну частину материковоi Еллади, пройти Фермопiли й наблизитися до Дельф. Лише цiною неймовiрного напруження зусиль еллiнам вдалося вiдбити цю навалу, однак кельти мiцно закрiпилися у Подунав’i, заснували на ново здобутих землях «царство» Тилiс (на пiвденному сходi сучасноi Болгарii), а частина iх навiть переселилася до Малоi Азii, де згодом утворила державу пiд назвою Галатiя.
Проникнення на землi сучасноi Украiни кельти розпочали невдовзi пiсля того як хвилi масштабних мiграцiй ІV – початку ІІІ ст. до н. е. почали слабшати. У цi часи римська республiка, Македонiя, фракiйськi та iллiрiйськi племена, якими були оточенi кельтськi поселення на Балканах, поступово вiдновили сили й почали тиснути на колишнiх завойовникiв. З iншого боку, починаеться славна епоха центральноевропейськоi консолiдацii кельтiв, коли значна частина населення скупчилася на територii Чехii, Моравii, Баварii та Угорщини. У такiй ситуацii кельти починають шукати новi, порiвняно легкодоступнi землi. Упродовж ІІІ – другоi половини ІІ ст. до н. е. вони займають Пiвденну Польщу вiд Нижньоi Сiлезii аж до верхiв’iв Вiсли.
Першим регiоном сучасноi Украiни, який зазнав кельтськоi експансii, стало Закарпаття, а точнiше украiнська частина Верхнього Потисся. До приходу кельтiв ця територiя була заселена пiвнiчнофракiйськими племенами (носiями куштановицькоi археологiчноi культури). Подробицi тих буремних подiй достеменно не вiдомi, але чiтко видно, що з середини ІІІ ст. до н. е. куштановицька культура майже раптово занепадае, а на ii мiсцi виникають опорнi пункти кельтiв. Лише деякi мiсцевi традицii простежувано за нових умов, серед них форми виготовлення лiпного посуду, низка особливостей поховального обряду. На думку бiльшостi сучасних дослiдникiв, на Закарпаттi внаслiдок завоювання мав мiсце симбiоз кельтських та мiсцевих культурних елементiв[12 - Котигорошко В. Верхне Потисся в давнину. 1 000 000 рокiв тому – Х сторiччя н. е. – Ужгород: Карпати, 2008. – С. 154.]. Зауважимо, що подiбна ситуацiя була типовою для переважноi бiльшостi iнших регiонiв кельтськоi Європи, де власне кельти становили лише пануючу верхiвку.
Латенськi (кельтськi) пам’ятки Закарпаття представленi переважно поселеннями, могильниками та поодинокими похованнями, а також скарбами. Селилися кельти переважно невеликими хуторами, що складалися з кiлькох напiвземлянок типовоi для Центральноi Європи конструкцii, а також господарських ям для зберiгання зерна. Такi поселення були центрами проживання великоi родини. На сьогоднi на територii Закарпатськоi областi Украiни виявлено близько 40 подiбних поселень.
Найбiльше поселення кельтiв Закарпаття (можливо, столиця племiнного об’еднання) було розташоване на пiвнiчно-захiднiй околицi сучасного Мукачева, на схилах гiр Галiш (204 м) та Ловачка (306 м). Тут було виявлено кiлька десяткiв жител та ремiсничих майстерень. Мешканцi Галiш-Ловачки, крiм сiльського господарства, займалися обробкою залiза, яке надходило з металургiйного центру у долинi рiчки Ботар (лiва притока р. Тиси). Галiш-Ловачка була не лише виробничим, а й полiтичним центром значноi територii.
Про останне свiдчить знахiдка на поселеннi форми для вiдливання монет, а також монетних заготiвок. Рiч у тiм, що кельти, воюючи (i торгуючи) з еллiнами, римлянами та македонянами познайомилися з грошовим обiгом завдяки контактам iз Середземномор’ям, самi заходилися виготовляти золотi, срiбнi та бронзовi монети, якi наслiдували сусiдськi зразки – як виглядом, так i вагою. На самому поселеннi Галiш-Ловачка виявлено 18 срiбних тетрадрахм, 1 дiдрахма й 3 драхми. Бiльшiсть з них виготовлена безпосередньо у майстернях Галiш-Ловачки[13 - Kolnikovа E. Latenezeitlicher burgwall Gali?-Lovacka (Mukacevo) im lichte der m?nzfunde // Карпати в Давнину. Вип. 15. Ужгород, 2002. C. 99–113.]. Традицiйно виготовлення власних монет вважаеться однiею з ознак формування державностi, тому знахiдки у Галiш-Ловачцi засвiдчують iснування тут понад два тисячолiття тому вiйськово-полiтичного утворення з певними ознаками держави. Крiм того, на поселеннi були знайденi i атрибути вождiвськоi влади – металевi деталi вiд бойовоi колiсницi та меч з антеноподiбним рукiв’ям.
Нинi встановлено, що весь басейн Верхнього Потисся, який крiм украiнського Закарпаття охоплюе ще й значнi обшири сучасних територiй Румунii, Угорщини та Словаччини, в перiод панування кельтiв становив единий етнокультурний простiр. На його теренах нинi вiдкрито близько 160 поселень, виробничих центрiв, могильникiв, а також три великi поселення-оппiдуми – Земплiн у Словаччинi, Буксентласло в Угорщинi та Галiш-Ловачка в Украiнi. Припускають, що саме цей регiон був саме тим осередком, звiдки частина кельтiв рушила далi на пiвнiч – до Пiвденноi Польщi[14 - Oledzki M. La Tene culture in the Upper Tisza Basin // Ethnographisch-archaologische Zeitschrift. 2000. Vol. 41, № 4. P. 507–530.].
Розквiт культури кельтiв Верхнього Потисся припадае на ІІІ – першу половину І ст. до н. е., тобто тривав бiльш як два столiття. В серединi І ст. до н. е. регiон був завойований племенами дакiв, яких на той час об’еднав талановитий ватажок на iм’я Буребiста. Писемнi джерела одностайно повiдомляють про жорстокий розгром даками коалiцii кельтських племен та спустошення iхнiх земель. Археологiчна ж картина не така сумна: частина кельтських поселень (зокрема, Бакта та Дiйда) продовжували iснувати i пiсля дакiйського завоювання.
Самi ж завойовники, як про це свiдчать знахiдки на найбiльшому iхньому городищi Мала Копаня та могильнику в урочищi Челлениця, запозичили чимало рис кельтськоi культури. В археологiчнiй лiтературi ця спiльнота кельтизованих дакiйцiв найчастiше визначаеться як група Падеа-Панагюрськi Колонii. На межi ер греко-римськi письменники згадують проживання у Потиссi, на кордонi з Дакiею, племен анартiв (???????) i теврискiв (?????????). Пiд цими етнонiмами найiмовiрнiше фiгурували певнi змiшанi групи населення, якi виникли вже опiсля походiв Буребiсти. Прикметно, що один епiграфiчний напис з римського мiста Аквiнкума (розташовувався на мiсцi сучасного Будапешта) згадуе таку собi «Юлiю Утту Епону з племенi азартiв». Трете з iмен цiеi панi не що iнше, як теонiм кельтськоi богинi плодючостi й покровительки конярства.
Не менш цiкавi процеси за участю кельтiв вiдбувалися у цей час на землях мiж Днiстром та Днiпром. У Пiвнiчному Причорномор’i найбiльш раннiм повiдомленням про кельтiв (галатiв) е вiднайдений в Ольвii Декрет на честь Протогена. Цей документ мiстить докладний перелiк заслуг перед полiсом заможного громадянина Протогена, життя якого припало на те саме буремне ІІІ ст. до н. е. Це був непростий час, вiдомий як «епоха кризи в Пiвнiчно-Захiдному Причорномор’i». Тодi рiзко скоротилася господарська активнiсть у регiонi, припинили свое iснування бiльшiсть античних поселень, а великi мiста не шкодуючи коштiв i зусиль змiцнювали обороннi споруди[15 - Бруяко И. В. О событиях ІІІ в. до н. э. в Северо-Западном Причерноморье (четыре концепции кризиса) // Вестник древней истории. 1999. № 3. – С. 76–91.].
У Декретi, серед iншого, йдеться про матерiальну допомогу, яку Протоген надав Ольвii в умовах загрози нападу на мiсто галатiв (???????) та скiрiв, якi уклали союз для спiльного походу на полiс. До цього союзу долучилися раби та «мiкселлiни» (змiшане еллiно-варварське населення околиць полiса). Навiть войовничi i «непереможнi» скiфи шукали укрiплених мiсць, «боячись жорстокостi галатiв», а iз самоi Ольвii у панiцi тiкало населення. Протоген допомiг iз фiнансуванням вiдбудови мiських укрiплень i напад, найiмовiрнiше, не вiдбувся. Однак перебування нових прибульцiв у Пiвнiчно-Захiдному Причорномор’i вочевидь не було мирним. Не випадково один фрагментарно збережений декрет з Істрii згадуе про якусь «галатську вiйну» у регiонi[16 - Falileyev A. Celtic Dacia. Personal names, place-names and ethnic names of Celtic origin in Dacia and Scythia Minor. Aberystwyth: CMCS, 2007. P. 7.].
Хто ж такi загадковi «галати», звiдки вони прийшли пiд стiни Ольвii? На жаль, однозначноi вiдповiдi на це питання немае, адже дату Декрету на честь Протогена можна встановити лише приблизно. Нещодавне дослiдження родовоi ольвiйськоi просопографii продемонструвало, що перiод найбiльш активноi дiяльностi Протогена припадав на середину ІІІ ст. до н. е.[17 - Нiколаев М. Хронологiя декрету на честь Протогена на грунтi синхронiзацii епонiмного календаря Ольвii //Археологiя, 2012. – № 1. – С. 29.]. У такому разi «галатами» з протогенового декрету могли бути вихiдцi зi згадуваноi нами ранiше з кельтськоi держави Тилiс у Фракii.
Опосередковано про це свiдчать знайденi на берегах Днiстровського лиману кельтськi свинцевi монети рiдкiсного «типу Царевець», вiдомi виключно у Пiвнiчнiй та Пiвнiчно-Схiднiй Болгарii[18 - Mac Congail B. Kingdoms of the forgotten. The Celtic expansion in South-Eastern Europe and Asia Minor – 4
-3
centuries B. C. Plovdiv, 2008. P. 44–45.]. Також привертае увагу поховання з латенським мечем iз Вищетарасiвки (Токмакiвський р-н Днiпропетровськоi обл.), яке за характером нагадуе могили кельто-фракiйськоi воiнськоi елiти, знов-таки, з теренiв Болгарii (Паволче, Казанлик, Кальново). На землях Правобережноi Украiни загалом знайдено чимало предметiв латенськоi культури (переважно прикрас), датованих ІІІ ст. до н. е., що свiдчить про певну активiзацiю контактiв iз кельтами.
Однак якщо дата Декрету Протогена припадае на межу ІІІ–ІІ ст. до н. е., як це iнколи припускають, батькiвщину «галатiв» слiд шукати у зовсiм iншому регiонi. Їхнi союзники скiри (вiд герм. *Skiroz – «чистi, блискучi») – плем’я германського походження, яке пiзнiшi джерела фiксують ближче до балтiйського узбережжя. Якщо галати прийшли разом iз ними, вони цiлком могли бути вихiдцями з кельто-германського пограниччя десь на далеких вiд Понту Евксинського теренах Чехii та Польщi.
У ІІІ–ІІ ст. до н. е. етнонiм «германцi», як узагальнюючий термiн для позначення пiвнiчних «варварiв», ще не вживався, отож творцi декрету на честь Протогена могли вжити добре вiдомий iм термiн «галати». Вони могли називати так i племена бастарнiв, якi на початку ІІ ст. до н. е. раптово з’явилися у Надднiстрянщинi, як потужна вiйськова сила.
Македонськi правителi Фiлiп V та його син Персей, якi вели у той час виснажливу боротьбу з Римом, намагалися залучити бастарнiв як союзникiв, мрiючи про створення коалiцii, яка мала б здiйснити напад на Італiю. По тому бастарни упродовж 150 рокiв виступали затятими ворогами Риму, щоправда, перепадало вiд них й iншим, особливо сусiдам. У 179 та 168 рр. до н. е. бастарни переходили через Дунай, грабуючи землi iллiрiйських та фракiйських племен. Через сто рокiв, а саме 74–63 рр. до н. е., вони таки взяли участь у вiйнi Риму з Мiтрiдатом VI Євпатором на боцi останнього (App. Mithr. 69), а на межi 60–50-х рр. до н. е. завдали римлянам (цього разу пiд проводом Гая Антонiя) вiдчутноi поразки, допомагаючи громадянам повсталоi Істрii. Останнiй свiй задунайський похiд бастарни здiйснили у 29 р. до н. е., але були розгромленi Марком Крассом.
Частина античних авторiв зараховувала бастарнiв до кельтiв, iнша – вважала iх германцями. Водночас, слiд пам’ятати, що для грекiв та римлян назви «кельти», «германцi», «скiфи» були не бiльше нiж умовними класифiкаторами ворожих племен, якi розрiзняли насамперед за географiчними та полiтичними, але не за етнiчними ознаками. Імовiрно, бастарни були змiшаним конгломератом племен, що вiдображае, зокрема, й iхня назва, яка походить вiд германського «бастарди», «напiвкровки». Окремi племена бастарнiв (сидони та атмони) також мали явно германськi етнонiми. З iншого боку, вiдомо, що македонська дипломатiя розраховувала на союз бастарнiв iз кельтами Подунав’я (скордисками), бо вважала iх родичами. Етнiчний склад бастарнiв еллiнських джерел (або подiбного до них пiзнiшого конгломерату кiмврiв) найкраще вiдзеркалюе знахiдка бронзових шоломiв з Негау (Словенiя), у мiсцях iхнiх давнiх походiв. Два з цих шоломiв мали написи – «Харiгаст, жрець» та «Дубн, убивця кабанiв» – германською та кельтською мовами вiдповiдно!
Археологiя пiдтверджуе, що у ІІ–І ст. до н. е. територiю Правобережноi Украiни та Молдови охопили змiни. У басейнах Днiстра та Днiпра у цей час сформувалися поенештi-лукашiвська та зарубинецька археологiчнi культури, до яких згодом долучилися носii пшеворськоi культури з територii сучасноi Польщi. Через значний вплив технологiй та обрядовостi кельтiв усi цi археологiчнi спiльноти отримали назву культур «кельтськоi вуалi» або латенiзованих культур[19 - Див.: Щукин М. На рубеже эр: Опыт историко-археологической реконструкции политических событий III в. до н. э. – I в. н. э. в Восточной и Центральной Европе. – СПб. : Фарн, 1994; Еременко В. «Кельтская вуаль» и зарубинецкая культура. Опыт реконструкции этнополитических процессов III–I вв. до н. э. в Центральной и Восточной Европе. – СПб. : Изд-во Санкт-Петербургского университета, 1997.]. Їхнiми носiями, у рiзних пропорцiях, залежно вiд конкретного регiону, стали германцi, мiгранти з контактних кельто-германських зон, а також мiсцевi нащадки населення скiфського часу. На сьогоднi майже поза сумнiвом, що весь цей строкатий етномовний «коктейль» античнi автори якраз i називали «бастардами», а iнколи – «кельтоскiфами»[20 - Саме такий термiн – ???????????, вживали Дiодор Сiцилiйський та Страбон стосовно найбiльш диких, на iхню думку, пiвнiчних варварiв, якi жили по сусiдству зi скiфами. Докладнiше про проблему кельто-скiфiв та бастарнiв див.: Казакевич Г. Схiднi кельти: культури, iдентичностi, iсторiографiчнi конструкцii. – К., Вiнниця : Нiлан-ЛТД, 2015. – С. 155–204.].
Етнонiм «кельтоскiфи», поза сумнiвом, був суто «кабiнетним», як сказали б сьогоднi, термiном еллiно-римських iнтелектуалiв, однак певна присутнiсть кельтських елементiв у цей час на теренах Украiни вiдповiдними писемними джерелами зафiксована. Зокрема, географ i астроном Клавдiй Птолемей (бл. 90 – бл. 168 рр.) вiдзначав перебування пiвнiчнiше дельти Дунаю племенi бритолагiв, назва якого е однозначно кельтською, а також кельтомовний топонiм Алiобрiкс (вiд кельт. allo- «iнший», -briga «фортеця на пагорбi») (III. 10. 5). Ще кiлька кельтських за походженням топонiмiв Клавдiй Птолемей зафiксував у Надднiстрянщинi – Карродун, Еракт, Метонiй. Найцiкавiша з цих назв – Карродун (кельт. karr- «колiсниця» й dun «фортеця, мiсто»), адже подiбнi топонiми були поширенi на заходi кельтського ареалу[21 - Sims-Williams P. Ancient Celtic place-names in Europe and Asia Minor / P. Sims-Williams. – Oxford, Boston: Blackwelll Publishing, 2006. P. 194–195.]. Той факт, що кельтомовнi назви були поширенi у регiонi, де з археологiчноi точки зору панували пшеворська та поенештi-лукашiвська культура, ймовiрно вказуе, що мова кельтiв була престижним засобом спiлкування тогочасноi племiнноi елiти (незалежно вiд походження, фактично така собi «латина варварського свiту»). Згадаемо також i про суто кельтськi iмена, якi нерiдко мали ватажки войовничих германцiв на рубежi ер.
Поенештi-лукашiвська культура в басейнах Прута й Днiстра прийшла на змiну гето-фракiйським старожитностям ранiшого часу. Нинi достатньо переконливо показано, що носii майбутньоi поенештi-лукашiвськоi культури були вихiдцями аж з територii верхiв’iв далекоi Ельби, де контактували ясторфська культура давнiх германцiв та латенська культура кельтiв. Ареал поенештi-лукашiвськоi культури охоплював територiю Середнього та Нижнього Поднiстров’я, межирiччя Пруту й Сiрету, на пiвднi простягаючись до дельти Дунаю, а на пiвночi займаючи землi сучасноi Буковини й частково Подiлля. У серединi І ст. до н. е. нищiвного удару поенештi-лукашiвськiй культурi завдали даки царя Буребiсти.
Майже одночасно з поенештi-лукашiвською вiдбувалося формування зарубинецькоi археологiчноi культури, яку наприкiнцi ХІХ ст. вiдкрив В. Хвойка поблизу с. Зарубинцi на Киiвщинi. За часiв розквiту ареал зарубинецькоi культури охоплюватиме величезну площу близько 450 тис. кв. км. у Середньому та Верхньому Поднiпров’i, Пiвденному Побужжi, басейнi Прип’ятi та Десни.
На цих теренах дослiджено могильники з кремацiйними похованнями в лiпних глиняних урнах, а також невеликi поселення, розташованi здебiльшого на високих рiчкових мисах, горах (i часом непогано укрiпленi) та у заплавах рiчок. Пам’ятки зарубинецькоi культури близькi поенештi-лукашiвським; свого часу iх навiть об’еднували в одну археологiчну спiльнiсть. Однак наявнi й iстотнi розбiжностi, якi полягають у тому, що на формування зарубинецькоi культури вплинула культура кельтiв iз Подунав’я, а також мiсцеве ймовiрно балто-слов’янське населення Поднiпров’я.
Вплив кельтiв помiтний насамперед у поховальному обрядi зарубинецькоi культури. З його характерних ознак (а iх виокремлюють 78) бiльшiсть (62) притаманна також i кельтам iз Балканського пiвострова. Спiльнi риси е у формах та способах орнаментацii лiпного посуду. Крiм того, майже всi зарубинецькi фiбули (застiбки до плащiв) мають прототипи саме серед кельтських пам’яток Пiвденно-Схiдноi Європи. Посеред них власне i фiбула «зарубинецького типу» з трикутним щитком – поза межами зарубинецькоi культури подiбнi поширенi майже виключно на територii колишньоi Югославii, на землях кельтiв-скордискiв.
Балканськi елементи з’являються у зарубинецькiй культурi майже одночасно з походами бастарнiв за Дунай у першiй третинi ІІ ст. до н. е., тож пов’язують iх появу саме з поверненням бастарнiв звiдти. Шукаючи землi для поселення, бастарни могли податися аж у Поднiпров’я, яке саме на той час не було перенаселеним. Разом iз ними туди потрапили й певнi групи кельтського населення Подунав’я, спорiдненi з бастарнами, як повiдомляв про це Тiт Лiвiй. Найiмовiрнiше це були жiнки, адже трикутнi зарубинецькi фiбули, виготовленi за кельто-iллiрiйським зразком[22 - Пачкова С. Зарубинецкая культура и латенизированные культуры Европы. – К., 2006. – С. 12, 134, 216–223.], були елементом саме жiночого костюма. До речi, i виробництво лiпноi керамiки, у якому помiтнi елементи кельтськоi традицii, також зазвичай вважають жiночою сферою дiяльностi.
Наприкiнцi ІІ – у першiй половинi І ст. до н. е. у зарубинецькiй культурi посилився вплив пiвнiчно-захiдних, «германських» елементiв. З’явилися новi типи речей, викристалiзувався верхньоднiпровський варiант культури, який бiльшою мiрою тяжiе до пам’яток ясторфськоi та оксивськоi культур Пiвнiчноi Нiмеччини та польськоi Прибалтики. Припускають, що цi змiни пов’язанi з проникненням до зарубинецького ареалу племен кiмврiв, вихiдцiв iз пiвострова Ютландii, якi разом зi своiми численними кельтськими та германськими союзниками пройшлися вогнем та мечем майже всiею територiею Європи. Майже одночасно у Верхньому Поднiстров’i з’явилася група носiiв пшеворськоi культури.
Усi цi новi групи «варварського» населення, як i ранiше, прагнули переселитися у заможнiшi та теплiшi краi за Дунаем. Саме вихiдцi з ареалiв пшеворськоi та зарубинецькоi культур взяли участь в останньому балканському походi бастарнiв, який 29 р. до н. е. завершився для них катастрофiчною поразкою.
Про залучення населення тогочасноi Украiни у балканськi справи свiдчать деякi важливi знахiдки, зокрема, накладка пiхов меча з пшеворського поховання у Гриневi, а також речi з могильника Мутин на Чернiгiвщинi. Тут, у похованнях, датованих у промiжку вiд середини І ст. до н. е. до початку І ст. н. е., було виявлено коштовний середземноморський бронзовий посуд i з-понад десяток комплектiв найкращого (як на той час) воiнського спорядження, зокрема вiдразу п’ять рiдкiсних схiднокельтських шоломiв, виготовлених у Подунав’i. Мутинський комплекс у басейнi р. Сейм е унiкальним з огляду на свою iзольованiсть далеко на сходi ареалу латенiзованих культур[23 - Terpilovskij R. The Mutyn burial site from the turn of eras on the Seym river // Das Jastorf-Koncept und die vorr?mische Eisenzeit im n?rdlichen Mitteleuropa / Eds. Brandt J., Rauchfu? B. Hamburg, 2014. S. 331–345.]. Характер iнвентарю та елементи поховального обряду вказують на пiвнiчно-захiдне походження похованих тут воiнiв, якi ранiше брали участь у вiйнах на Балканах..
На межi ер вплив культури кельтiв на землях Украiни починае слабшати, що насамперед було пов’язане iз занепадом вiйськово-полiтичноi могутностi кельтських полiтичних утворень у Європi, якi остаточно програють вiйськове протистояння Риму – вiд Британii до Галлii. Менше нiж за столiття вiд величезного ареалу поширення кельтських народiв залишилися уламки, деякi з них (Ірландiя, Шотландiя, Уельс, Бретань) збереглися до сьогодення. Слiди давнiх кельтiв Центральноi та Схiдноi Європи загубилися на дорогах тисячолiть, однак спадщина iхньоi iсторii та культури ще довго даватиметься взнаки, зокрема й на теренах Украiни.
Еллiни на берегах Понту Евксинського
Ольвiя та ii громадяни
Михайло Вiдейко
У давнiй iсторii земель, що лежать на пiвнiч вiд Понту Евксинського, е цiкава i повчальна сторiнка. Вона про те, як шукали i знайшли свого щастя еллiни двадцять шiсть столiть тому далеко вiд батькiвщини. Навiть збудоване власноруч мiсто так i назвали – Ольвiя, тобто – «Щаслива». Свого часу еллiни заснували декiлька мiст iз подiбною назвою, у рiзних частинах вiдомого iм свiту – вiд берегiв Іберii, Сардинii та Галлii до Кiлiкii i Єфрату. Пiвнiчнопричорноморська Ольвiя вiдома пiд iменем «Ольвiя Понтiйська».
