скачать книгу бесплатно
Узагалi, з усiх видатних постатей минувщини, яких я зберiгаю в своiй пам’ятi та якi являються менi у снах, Катон – найбiльш непересiчна постать. Це була ну дуже чудернацька iстота! Тодi йому було не бiльше нiж тридцять рокiв, та вiн мав обличчя старця. Статура його була вкрай недолугою, за волоссям вiн не слiдкував. Нiколи не посмiхався та нечасто мився. Вiд нього тхнуло. Релiгiею для Катона було накопичення. Хоча вiн i був багатiем, та нiколи не iздив у ношах, перемiщувався виключно пiшки i, до того ж, дуже часто вiдмовлявся й вiд чобiт, а подекуди й вiд тунiки. Катон стверджував, що хоче навчитися не озиратися на думку оточуючих, хай би про яку справу не йшлося – важливу чи дрiбну. Службовцi казначейства жахалися його, наче чорт ладану. Майбутнiй сенатор колись, коли ще був зовсiм молодим, прослужив там близько року – i вони розказували менi, що Катон змушував iх звiтувати за будь-яку, навiть дрiбнiсiньку суму, яку вони витратили. І навiть пiсля завершення своеi служби там вiн продовжував приходити в Сенат з табличками видаткiв казначейства i, розсiвшись на своему незмiнному мiсцi на останньому ряду, дуже пильно вивчав цi таблички, не звертаючи уваги на смiх та розмови оточення.
Наступного дня пiсля надходження звiстки про смерть Мiтрiдата Катон завiтав до Цицерона. Консул випустив стогiн, коли я повiдомив йому, що на нього очiкуе Катон. Вiн знав його з давнiх часiв та навiть виступав на його боцi в судi, коли той пiддався одному зi своiх несподiваних iмпульсiв та вирiшив через суд змусити свою двоюрiдну сестру Лепiдiю з ним одружитися. Та все ж Цицерон розпорядився запросити гостя.
– Ми маемо негайно позбавити Помпея посади головнокомандувача, – проголосив Катон, ще навiть не встигнувши зайти. – Та наказати йому негайно повернутися до Риму.
– Доброго ранку, Катон. Чи не зажорстке рiшення, тим паче пiсля його останньоi перемоги?
– Саме в цiй перемозi й криеться вся проблема. Помпей мае служити Республiцi, а ми ставимося до нього, наче це вiн – наш хазяiн. Якщо ми не вживатимемо будь-яких заходiв, то цей полководець повернеться та захопить всю державу. Ти маеш вже завтра внести пропозицiю про його звiльнення.
– В жодному випадку. Помпей – найуспiшнiший римський военачальник з часiв Сципiона. Вiн заслуговуе на всi почестi, якi ми йому надаемо. Ти припускаешся тiеi ж помилки, що й твiй прапрапрадiд, коли той позбавив посади Сципiона.
– Ну що ж, якщо його не зупиниш ти, то це зроблю я.
– Ти?
– Я маю намiр подати свою кандидатуру на посаду трибуна i хочу, аби ти мене пiдтримав.
– Правда?
– Як трибун я накладатиму вето на будь-який закон, що буде вноситися прислужниками Помпея. Я хочу стати полiтиком, який буде зовсiм не схожим на теперiшнiх.
– Впевнений, що саме таким ти й будеш, – сказав Цицерон, через плече дивлячись на мене та злегка пiдморгнув менi.
– Я хочу принести в полiтику невблаганну логiку фiлософii, розбираючи кожну проблему крiзь призму максим та концепцii стоiцизму. Тобi вiдомо, що в моему будинку живе Атенодор Кордилiй, який, ти погодишся, е провiдним знавцем стоiцизму. Вiн стане моiм постiйним радником. Республiка повiльно дрейфуе до катастрофи, як я це бачу. Їi пiдганяють вiтри компромiсiв, на якi ми так легко йдемо. Нам у жодному випадку не слiд було надавати Помпею цих виняткових переваг.
– А я iх пiдтримав.
– Я знаю, i тобi мае бути за це соромно. Я зустрiчався з Помпеем в Ефесi, коли три роки тому повертався до Риму. Вiн нагадував схiдного тирана. Хто дозволив йому зводити всi тi прибережнi мiста? А захоплювати новi провiнцii? Сенат колись це обговорював? А народ за це голосував?
– Вiн командуе вiйськами на мiсцi. Тому вiн неминуче повинен мати певний рiвень самостiйностi. Пiсля перемоги над пiратами вiн був вимушений зводити бази, аби убезпечити нашу торгiвлю. Інакше цi бандити повернулися б, щойно вiн залишив би тi територii.
– Та ми загрузли в краях, про якi нiчого не знаемо! От зараз ми окупували Сирiю! Сирiя… Що нам там треба? А потiм настане черга Єгипту – i нам доведеться постiйно тримати там легiони. Хто очолюе легiони, якi контролюють iмперiю – це може бути Помпей чи будь-хто iнший – вiн завжди неминуче контролюватиме й Рим. А того, хто намагатиметься йому заперечити, звинувачуватимуть у браку патрiотизму. Консулам лишатиметься лише вирiшувати цивiльнi спори вiд iменi якогось заморського генералiсимуса.
– Катон, нiхто не сперечаеться з тим, що певна загроза iснуе. Але ж у цьому весь змiст полiтики – долати перешкоди в мiру того, як вони з’являються, i завжди бути готовим долати новi. Я порiвняв би мистецтво полiтика з мистецтвом командувача флотом: зараз пливемо на веслах, а потiм станемо пiд вiтрила. Зараз ти йдеш пiд вiтром, а згодом – боротимешся проти нього. Зараз ти прагнеш зловити хвилю прибою, а потiм намагаешся вiд неi ж утекти. Це потребуе довгих рокiв навчання й практики, а не просто вивчення однiеi iнструкцii, навiть якщо ii написав Зенон[9 - Зенон Китiйський – засновник школи стоiцизму.].
– І на що ти очiкуеш вiд такого плавання?
– Сподiваюся, воно дасть менi вижити в цi буремнi часи. Погодься, це не мало.
– Ха-ха! – хоча Катон смiявся нечасто, смiх його вiд цього приемним не ставав, вiн був схожий на хрипле, грубе гавкання. – А дехто з нас сподiваеться на значно бiльшi досягнення. Але це вимагае iнших навичок керування судном. Ось тобi моi заповiдi, – з цими словами Катон почав загинати своi довгi худорлявi пальцi: – Нiколи не вiдступай перед проханнями, не потурай хибi та не пробачай людям iхнiх помилок. Нiколи не розрiзняй мiж собою хибних учинкiв – всi вони однаково хибнi, якою б не була серйознiсть грiха. І, зрештою, не йди на компромiси вiдносно жодного з цих принципiв. Бо «лише мудрецi, навiть потворнi, прекраснi…»
– «…вони багатi в жебрацтвi, i в рабствi вони – царi». Я вже чув цю цитату, дякую. Якщо ти прагнеш прожити спокiйне життя науковця, обговорювати фiлософiю зi своiми дiтлахами та учнями – то цiлком може бути, що твiй шлях правильний. Та якщо ти прагнеш керувати Республiкою, в твоiй бiблiотецi повинно бути багато iнших книг, окрiм однiеi лише працi Зенона.
– Ми гаемо час. Ти, вочевидь, не пiдтримаеш мене.
– Зовсiм навпаки, я iз задоволенням за тебе проголосую. Спостерiгати за твоею дiяльнiстю на посадi трибуна стане одним з найбiльш незабутнiх видовищ за всю iсторiю Риму.
Коли Катон пiшов, консул сказав менi:
– Щонайменше наполовину вiн божевiльний. Але щось у ньому е.
– Вiн мае шанси на перемогу?
– Звiсно, мае. Кого звуть Марк Порцiй Катон, той завжди матиме в Римi непоганi шанси. І вiн мае рацiю щодо Помпея. Як нам обмежити його амбiцii? – Цицерон замислився. – Надiшли раба до Непота, нехай дiзнаеться, чи той вже вiдпочив з дороги? Якщо так, то запроси його завтра на военну нараду пiсля засiдання Сенату.
Зробивши, як сказав Цицерон, я отримав вiдповiдь, що Непот повнiстю вiддаеться до послуг Цицерона. Тому пiсля завершення на наступний день засiдання Сенату, Цицерон попросив декiлькох колишнiх консулiв, якi мали военний досвiд, залишитися, аби заслухати бiльш детальну доповiдь Непота про плани Помпея. Крассом, який вже пiзнав владу, яку дають посада консула та незлiченнi багатства, цiлковито оволодiла тепер мрiя про едину рiч, якоi вiн ще не мав – про военну славу. Тому вiн щиро жадав взяти участь у военнiй нарадi. Вiн навiть почав ходити вперед-назад навколо курульного крiсла Цицерона, сподiваючись отримати запрошення. Та Цицерон ненавидiв Красса бiльше, нiж будь-кого, окрiм Катiлiни, – тому не мiг втратити нагоду його принизити. Вiн настiльки неприкрито iгнорував його, що зрештою, розлючений, Красс пiшов, залишаючи позаду з десяток сивочолих сенаторiв, якi згуртувалися навколо Непота. Я невибагливо стояв збоку та робив нотатки.
Цицерон вчинив мудро, запросивши на нараду таких людей, як Гай Курiй, який здобув свiй трiумф ще десять рокiв тому, та Марк Лукулл – молодший брат Лiцинiя Лукулла. Найбiльшою вадою мого хазяiна як державного дiяча було те, що в питаннях вiйни та армii вiн завжди був повним невiгласом. В молодостi вiн, маючи слабке здоров’я, щиро ненавидiв все, що було пов’язане з армiею: брак комфорту, тупоголову дисциплiну, нудне табiрне життя. Тому вiн i залишив армiю негайно, коли пiдвернулася нагода – i повернувся до юридичноi практики. Тепер йому гостро давався взнаки брак знань в цiй галузi – i вiн був вимушений передати розпитування Непота Курiю, Лукуллу, Катуллу та Ізаурику. Незабаром вони з’ясували, що пiд проводом Помпея знаходилося вiйсько у складi восьми повнiстю укомплектованих та озброених легiонiв, а штаб його розташовувався – щонайменше тодi, коли Непот востанне був там – на пiвдень вiд Іудеi, на вiдстанi декiлькох миль вiд мiста Петра. Цицерон надав кожному слово.
– На мiй погляд, на цей рiк у нас е двi можливостi, – почав Курiй, який воював на Сходi пiд проводом Сулли. – Перша – рушити на пiвнiч до Кiммерiйського Босфору, аби взяти порт Пантикапей та приеднати до iмперii Кавказ. Другий варiант, який менi особисто подобаеться бiльше – почати наступ на схiд та раз i назавжди розiбратися з Парфянським царством.
– Не забувай ще й третiй варiант, – додав Ізаурик. – Єгипет. Вiн належить нам вiдтодi, як Птолемей в своему заповiтi розпорядився передати його нам. На мiй погляд, треба рушити на захiд.
– Або на пiвдень, – запропонував Лукулл. – Чому б не захопити Петру? Там е й вихiд до моря та дуже родючi грунти.
– Таким чином, обираемо мiж пiвнiччю, пiвднем, сходом та заходом, – пiдсумував Цицерон. – Здаеться, Помпей мае широкий вибiр. Непоте, не знаеш часом, що вiн обере? Я переконаний, що Сенат затвердить будь-яке його рiшення.
– Наскiльки менi вiдомо, вiн подумуе про вiдступ.
Пiсля цих слiв у повiтрi повисла тиша, яку перервав Ізаурик.
– Вiдступ? – приголомшено повторив вiн. – Що ти цим хочеш сказати? Пiд його командуванням сорок тисяч запеклих в боях ветеранiв, i його нiщо не може зупинити.
– «Запеклi» – це ваша точка зору. На мiй погляд, краще пiдходить слово «виснаженi». Деякi з них вже понад десять рокiв у походах.
Тиша запанувала, поки сенатори мiркували про почуте.
– Тобто ти хочеш сказати, що Помпей мае намiр привести свое вiйсько в Італiю? – зрештою, спитав Цицерон.
– А чому б i нi? Це ж iхня батькiвщина. Помпею вдалося пiдписати декiлька дуже вигiдних угод з мiсцевими правителями. Його власний авторитет вартуе десятка легiонiв. Знаете, як його називають на Сходi?
– Розкажи.
– Повелитель Землi та Води.
Цицерон оглянув вирази облич колишнiх консулiв. Бiльшiсть з них виражали недовiру.
– Непоте, я думаю, що висловлю загальну думку, якщо скажу, що Сенат не буде задоволений таким вiдступом.
– Абсолютно, – сказав Катулл та сивочолi голови кивнули на знак згоди.
– Тому я пропоную вчинити так, – запропонував Цицерон. – Ми передамо з тобою для Помпея послання, в якому, звiсно ж, висловимо подяку та пошану за те, як вiн керуе нашими вiйськами – i висловимо побажання, аби його вiйсько лишалося на мiсцi та готувалося до новоi кампанii. Звiсно ж, якщо вiн забажае скласти з себе тягар обов’язкiв та залишити пiсля стiлькох рокiв служби посаду головнокомандувача – то Рим прийме таке рiшення та тепло привiтае свого видатного сина.
– Ви можете висловлювати будь-якi побажання, – грубо перервав його Непот, – але таке послання я не повезу. Я лишаюся в Римi. Помпей звiльнив мене з вiйськовоi служби, та я маю намiр брати участь у трибунських виборах. А тепер дозвольте попрощатися, я маю iншi справи.
Проводжаючи молодого офiцера поглядом, Ізаурик вилаявся.
– Вiн би не наважився так iз нами розмовляти, якби був живий його батько. Кого ж ми виховали?
– Якщо це щеня Непот так iз нами розмовляе, – сказав Курiй, – то тiльки уявiть собi, як говоритиме його хазяiн, за спиною якого стоять сорок тисяч ветеранiв.
– Повелитель Землi й Води, – пробуркотiв Цицерон. – Гадаю, нам слiд подякувати йому за те, що лишив нам повiтря, – пролунав смiх. – Оце б дiзнатися, якi в Непота можуть бути справи, важливiшi, нiж наша нарада… – Вiн нахилився до мене та прошепотiв: – Рушай за ним, Тiроне, з’ясуй, куди вiн пiде.
Я поспiхом пiшов через прохiд та пiдiйшов до виходу саме вчасно, аби помiтити, як Непот у супроводi свого звичного екскорту перетнув Форум та попрямував у бiк ростр. Тодi, близько восьмоi години, на вулицях було повно народу, i менi не було складно в цiй метушнi мiста прослiдкувати за ним – до того ж, вiн не належав до тих, хто постiйно озираеться через плече. Вiн з невеличкою групою своiх супутникiв пройшов повз храм Кастора – i добре, що тiеi митi я скоротив вiдстань мiж нами, тому що, пройшовши по via Sacra, вони раптом зникли з поля зору. Я зрозумiв, що вони увiйшли до резиденцii верховного жреця.
Спершу я подумав негайно повернутися та розповiсти про все Цицерону. Втiм, щось мене зупинило. Навпроти резиденцii розташовувалася низка магазинiв – i я зайшов до одного з них i почав спостерiгати за входом до цезаревоi резиденцii, вдаючи, що обираю в магазинi коштовностi. Я побачив, як на ношах до резиденцii прибула його мати. Потiм поiхали дружина – i теж на ношах. Це була молода й красива жiнка. Багато людей входили та виходили – але бiльше я нiкого не впiзнавав. Десь за годину продавець нетерпляче заявив, що мае закривати магазин. Вiн провiв мене до виходу – i цiеi митi з непримiтноi повозки, яка саме пiд’iхала, з’явилася лиса голова Красса, який вийшов з повозки та зайшов до будинку Цезаря. Я ще трохи почекав та, не побачивши бiльше нiчого цiкавого, повернувся до Цицерона з новинами.
Вiн до того часу вже залишив будiвлю Сенату, i я застав його вдома за розбиранням пошти.
– Ну що ж, одну загадку ми розгадали, – сказав вiн, коли вислухав мене. – Тепер зрозумiло, що своi двадцять мiльйонiв на пiдкуп виборцiв Цезар взяв не тiльки вiд Красса, але й вiд Повелителя Землi й Води.
Вiн вiдкинувся на спинку та глибоко замислився. Як вiн сказав менi пiзнiше, «якщо наймогутнiший военачальник, головний позикодавець та верховний жрець починають зустрiчатися, то слiд бути напоготовi».
Десь в той саме час iстотно зросла роль Теренцii в публiчному життi Цицерона. Багатьом було незрозумiло, як вiн прожив з нею бiльше нiж п’ятнадцять рокiв. Це була дуже набожна жiнка, начисто позбавлена вроди й шарму. Але вона мала одну дуже рiдкiсну перевагу – сильний характер. Вона викликала повагу – i з роками Цицерон все бiльше дослухався до ii порад. Теренцii не цiкавi були фiлософiя чи лiтература, iсторiю вона знала погано i, взагалi, освiти гарноi не мала. Та хоч вона i була вiльною вiд тягаря книжкових знань та не була природою надiлена делiкатнiстю, вона мала рiдкiсну здатнiсть дивитись в саму суть питання, про що б не iшлося – про якусь проблему чи про людину. І вона нiколи не соромилася говорити те, що думае.
Розпочну з того, що Цицерон, аби дарма не турбувати свою дружину, не розказав iй про те, що Катiлiна заприсягся його вбити. Та, що було характерним, Теренцiя, будучи жiнкою розумною та проникливою, дуже скоро сама про все дiзналася. Як дружина консула, вона була покровителькою культу Доброi Богинi. Не скажу, що це означало – бо все, що мало якийсь стосунок до цiеi богинi та ii храму, сповненого змiями, ретельно приховувалося вiд чоловiкiв. Все, що менi вiдомо, це те, що одного разу до Теренцii прийшла одна з жриць цiеi богинi – жiнка з шляхетноi родини та вiрна громадянка – прийшла вся заплакана та попередила, що життю Цицерона загрожуе небезпека, та що йому варто бути напоготовi. Сказати щось окрiм цього вона вiдмовилася. Та Теренцiя не могла цього так залишити, i завдяки комбiнацii з лестощiв, благань та погроз – комбiнацii, яка i самому Цицерону зробила б честь – крок за кроком витягла з цiеi жiнки всю правду. Потiм вона змусила нещасну прийти до будинку Цицерона та про все розказати консулу.
Одного разу я працював разом з Цицероном в його кабiнетi, аж дверi рiзко вiдчинилися та в кiмнату залетiла Теренцiя – вона не постукала, втiм, вона нiколи цього не робила. Теренцiя, яка була багатшою за свого чоловiка та мала бiльш шляхетне походження, вiддавала перевагу тому, аби не вести розмов на тему: «Хто в домi хазяiн?» Натомiсть вона оголосила:
– Прийшов дехто, з ким ти маеш поговорити.
– Не зараз, – вiдповiдав Цицерон, не вiдводячи погляду вiд своеi роботи. – Нехай пiзнiше зайдуть.
Та Теренцiя наполягала.
– Це… – i вона назвала iм’я, яке я не назву, – не заради тiеi жiнки (вона давно вже померла), але заради ii нащадкiв.
– І навiщо менi з нею зустрiчатися? – пробуркотiв Цицерон, вперше кидаючи на дружину незадоволений погляд. Тут вiн усвiдомив, що Теренцiя не вiдступить, i сказав вже iншим тоном: – Що таке, жiнко? Що сталося?
– Ти маеш все почути сам, – Теренцiя вiдiйшла в бiк, i ми побачили панянку рiдкiсноi вроди, хоча краса ii вже й почала в’янути. Очi ii були заплаканими. Я хотiв пiти, але Теренцiя впевненим голосом наказала менi лишитися.
– Це найкращий у свiтi стенографiст, – пояснила вона гостi. – І йому можна цiлком довiряти. Якщо вiн дозволить собi пробовтатися, я накажу з нього живого зняти шкiру, – Теренцiя кинула на мене такий погляд, що я одразу усвiдомив: так воно неодмiнно й станеться.
Ця зустрiч була однаково незручною як для Цицерона, який був пуританином у душi, так i для цiеi жiнки, якiй пiд тиском Теренцii довелося зiзнатися, що вона ось вже декiлька рокiв – коханка Квiнта Курiя. Це був розпусний сенатор, друг Катiлiни. Вже колись вигнаний з Сенату через банкрутство та розпусту, вiн був упевнений, що й за наступного перепису сенаторiв його теж обов’язково звiдти викинуть. І через це вiн перебував у дуже складнiй ситуацii.
– Курiй не вилазить з боргiв, вiдколи я його знаю, – пояснювала жiнка. – Та зараз справи його зовсiм кепськi. Його маетки заставленi й перезаставленi. Вiн то присягаеться вбити нас обох, аби уникнути ганебного банкрутства, то розказуе, якi прекраснi подарунки менi купить. Вчора вночi я посмiялася з нього: «Як ти менi щось купиш? Це ж я тобi завжди грошi даю». Я спровокувала його. Ми серйозно посварилися. Зрештою, вiн сказав менi, що до кiнця лiта ми матимемо стiльки грошей, скiльки нам буде потрiбно. Тодi ж вiн менi розказав про плани Катiлiни.
– Так, i цi плани полягають у тому, щоб…
Вона на якийсь час замислилася, потiм розпрямилася та подивилася просто в очi Цицерону.
– Убити тебе, консуле, та захопити Рим. Скасувати всi борговi зобов’язання, забрати майно багатих, роздiлити державнi та релiгiйнi посади мiж своiми спiльниками.
– Ти в це вiриш?
– Так.
– Та вона ще не розповiла про найжахливiше! – втрутилася Теренцiя. – Аби якнайсильнiше прив’язати до себе своiх спiльникiв, Катiлiна змусив iх присягнути на кровi – i для цього вбив хлопчика. Зарiзав його, наче барана.
– Так, – зiзнався Цицерон. – Менi про це вiдомо, – вiн витягнув руку, зупиняючи обурення Теренцii. – Вибач, я не знав, наскiльки це серйозно. Менi здавалося, не слiд турбувати тебе через дурницi, – вiн повернувся до гостi. – Ти маеш перелiчити менi iмена всiх учасникiв заколоту.
– Нi, я не можу.
– Сказала А, треба казати Б. Менi потрiбнi iхнi iмена.
Вона спочатку розплакалася, усвiдомлюючи, що потрапила в пастку, а потiм спитала:
– Ти обiцяеш менi захистити Курiя?
– Не можу обiцяти, та я подивлюся, що можна зробити. Ну ж бо, називай iмена.
– Корнелiй Цегет, Кассiй Лонгiн, Квiнт Аннiй Кiлон, Лентул Сура та його вiльновiдпущеник Умбренiй… – якийсь час вона помовчала, а коли заговорила, то голос ii було ледь чути. Несподiвано iмена нахлинули таким потоком, нiби промовляючи iх з такою швидкiстю вона сподiвалася скоротити своi муки. – Автронiй Пает, Марк Лека, Луцiй Бестiй, Луцiй Варгунт.
– Зажди-но! – Цицерон дивився на неi приголомшено. – Ти назвала Лентула Суру, мiського претора, та його вiльновiдпущеника Умбренiя?
– Публiй Сулла та його брат Сервiй, – несподiвано вона зупинилася.
– Це все?
– Це всi сенатори, яких називав Курiй. Але е ще заколотники не з Сенату.
– Скiльки разом?
– Десятеро, – порахував я. – Одинадцятеро з Курiем, та дванадцятеро, якщо додати Катiлiну.
– Дванадцять сенаторiв? – я дуже нечасто бачив Цицерона настiльки шокованим. Вiн надув щоки та опустився в крiсло, нiби як його вдарили по головi – а потiм з шумом видихнув. – Сура та брати Сулла не зможуть виправдатися тим, що опинилися пiд загрозою банкрутства. Це – державна зрада, нiчим не прихована, – раптом вiн вскочив, не маючи сили бiльше сидiти на мiсцi. – О боги! Що ж таке коiться?
– Ти маеш заарештувати iх, – зажадала Теренцiя.
– Звiсно, маю. Та якщо я пiду цим шляхом – одразу, як зможу, поки я не можу – i чим це завершиться? Є цi дванадцятеро, але скiльки iх усього? Почнiмо з Цезаря – яка його роль в усьому? Минулого року вiн пiдтримав Катiлiну на виборах. Ми знаемо, що вiн близький до Сури – не забуваймо, це Сура дозволив засудити Рабiрiя. А Красс? Що з ним? Вiн, певно, замiшаний. А Лабiнiй – трибун Помпея. То що, i Помпей замiшаний?
Вiн ходив кiмнатою, наче маятник.
– Не може бути, щоб всi вони прагнули тебе вбити, – сказала Теренцiя. – В такому випадку ти давно був би мертвий.
– Може, ти й маеш рацiю, та всi вони усвiдомлюють, якi можливостi надасть iм хаос… Хтось хоче вбити для того, щоб цей хаос розпочався. Іншi сподiваються дочекатися, коли вiн набере сили. Вони як дiти, що грають з вогнем, i з них найнебезпечнiший – Цезар. Це якесь божевiлля – наша держава з’iхала з глузду, – ще якийсь час Цицерон продовжував ходити туди-сюди, його уява малювала йому пророчi картини Риму в руiнах, криваво-червонi води Тибру, Форум, вкритий вiдрубаними головами. Вiн все це детально описав нам. – Я маю стати цьому на завадi. Мае бути якийсь спосiб…
Увесь цей час жiнка, яка принесла цю звiстку, здивовано дивилася за ним. Зрештою, Цицерон зупинився, нахилився до неi та стиснув ii руки:
– Шановна панi, тобi непросто було прийти до моеi дружини з цим, та я дякую Провидiнню за те, що ви прийшли. Не тiльки я, але й вся республiка навiчно в боргу перед тобою.
– Але що менi тепер робити? – сплакнула вона. Теренцiя передала iй хустинку, жiнка протерла очi. – Тепер я не можу повертатися до Курiя.
– Ти маеш, – сказав Цицерон. – Ти – мое едине джерело iнформацii.
– Якщо Катiлiна дiзнаеться, що я видала його плани – вiн уб’е мене!
– Вiн про це нiколи не дiзнаеться
