скачать книгу бесплатно
– І не тiльки я один, – уточнив Катулл.
Я кинув оком на вулицю. Докладаючи неабияких зусиль, аби вибратися з iнших носилок та проклинаючи своi солдатськi костi, з’явився переможець Олiмпiя та батько Сенату Ватiй Ізаурик. Поруч з ним уже стояв серйозний супротивник Цицерона в усiх судових справах Гортензiй, улюблений адвокат патрицiiв. Вiн, у свою чергу, подав руку четвертому сенатору, чие зморщене, коричневе та беззубе обличчя я не змiг розпiзнати. Цей старий був зовсiм немiчним на вигляд. Думаю, вiн давно вже не вiдвiдував сенатських засiдань.
– Шляхетне панство, – сказав я якомога бiльш урочисто, – прошу вас прослiдувати за мною, i я доповiм новообраному консулу про ваш вiзит.
Я пошепки наказав носiям прямувати до таблiнiуму, а сам поквапився до кабiнету хазяiна. Вже бiля його кабiнету я почув його голос, який урочисто декламував: «До мешканцiв Риму звертаюся я – годi!» Коли я вiдчинив дверi, то побачив, що вiн стоiть до мене спиною, витягнувши вперед руку та склавши кiльцем великий та вказiвний палець, та звертаеться до двох молодших секретарiв – Сизифiя та Лорея.
– А тобi, Тiроне, – продовжив хазяiн, не повертаючи голови, – наказую – не смiй бiльше мене переривати! Який ще знак послали нам боги? Дощ iз жаб?
Секретарi нишком хихикнули. Напередоднi дня, коли мала втiлитися його найвища мета, вiн вiдкинув всi турботи дня минулого та перебував в чудовому гуморi.
– Делегацiя з Сенату хоче тебе бачити.
– Оце точно зловiсне знамення. І хто ж входить в цю делегацiю?
– Катулл, Гортензiй, Ізаурик та ще один, якого я не впiзнав.
– Верхiвка аристократii? Тут, у мене? – Цицерон кинув на мене гострий погляд через плече. – І за такоi погоди? Це, мабуть, найменш просторий будинок з усiх, де вони колись бували… Чого iм треба?
– Не знаю.
– Дивись, записуй усе дуже ретельно, – майбутнiй консул пiдiбрав тогу та виставив вперед пiдборiддя. – Який я маю вигляд?
– Вигляд справжнього консула, – запевнив я.
По розкиданих аркушах зi своею промовою вiн прокрокував в таблiнiум. Слуга принiс усiм стiльцi, та сiв лише один з присутнiх – тремтячий старий сенатор, якого я не мiг упiзнати. Решта стояли всi разом, кожен зi своiм слугою – i, вочевидь, почувалися некомфортно в домi цiеi «новоi людини» низького походження, яку вони знехотя пiдтримали на виборах на пост консула. Гортензiй притискав до носа хустинку, нiби цицеронове низьке походження могло виявитися заразним.
– Катулл, – люб’язно промовив Цицерон, входячи в кiмнату, – Ізаурик, Гортензiй. Для мене це велика честь.
Вiн кивнув кожному з колишнiх консулiв, та коли пiдiйшов до четвертого гостя, я побачив, що навiть його феноменальна пам’ять на якусь мить зрадила йому.
– Рабiрiй, – зрештою згадав вiн. – Гай Рабiрiй, чи не так?
Вiн протягнув йому руку, та старий на це нiяк не зреагував, тому Цицерон, не зупиняючи руху руки, перетворив це на жест запрошення.
– Прошу. Менi дуже приемно.
– Нiчого приемного тут нема, – сказав Катулл.
– Це неподобство, – промовив Гортензiй.
– Це вiйна, – заявив Ізаурик. – Саме так, i нiяк по-iншому.
– Ну, що ж, сумно чути про таке, – сказав Цицерон свiтським тоном. Вiн не завжди сприймав iх серйозно. Як i багато хто з заможних старцiв, цi сприймали найменшу свою незручнiсть як передвiсник кiнця свiту.
– Вчора трибуни передали Рабiрiю цю повiстку, – Гортензiй клацнув пальцями, i його помiчник передав Цицерону офiцiйний документ iз великою печаткою.
Рабiрiй почув свое iм’я та спитав жалiсливим тоном:
– Я можу поiхати додому?
– Пiзнiше, – жорстко вiдповiв Гортензiй, i старий схилив голову.
– Рабiрiю – повiстку? – повторив Цицерон, звертаючи на старого сповнений сумнiвiв погляд. – А який злочин вiн мiг вчинити?
Тут хазяiн вголос гучно зачитав документ, аби я мiг його записати.
– Зазначена в документi особа обвинувачуеться в убивствi трибуна Сатурнiя та в порушеннi священних меж будiвлi Сенату. – Цицерон пiдняв здивованi очi. – Сатурнiй? Його ж убили… рокiв сорок тому?
– Тридцять шiсть, – поправив Катулл.
– Катулл точно знае, – додав Ізаурик. – Бо вiн там був. Так само, як i я.
– Сатурнiй! Але й негiдник був! Його вбивство – не злочин, а добра справа! – Катулл так виплюнув це iм’я, нiби воно було отрутою, що потрапила йому до рота, i вперив погляд кудись удалечiнь, нiби розглядав на стiнi храму фреску «Вбивство Сатурнiя в будiвлi Сенату». – Я бачу його так само виразно, як i тебе, Цицерон. Трибун-популяр в найгiршому сенсi цього слова. Вiн убив нашого кандидата на посаду консула – i Сенат проголосив його ворогом народу. Пiсля цього вiд нього навiть плебс вiдвернувся. Та перш нiж ми змогли його схопити, вiн з частиною своеi банди забарикадувався на Капiтолii. Тодi ми перекрили постачання води. Це була твоя iдея, Ватiй.
– Точно, – вiд спогадiв очi старого генерала заблищали. – Вже тодi я добре знав, як треба вести облогу.
– Звiсно ж, за декiлька днiв вони здалися, i до суду iх замкнули в будiвлi Сенату. Та ми боялися, що iм знов вдасться втекти, тому залiзли на дах i почали закидати iх шматками черепицi. Їм не було де сховатися. Вони бiгали туди-сюди й верещали, як щури в канавi. Коли Сатурнiй припинив ворушитися, його вже майже неможливо було впiзнати.
– І що ж, Рабiрiй разом з вами був там, на даху? – спитав Цицерон. Я пiдняв очi вiд записiв та подивився на старого – його порожнi очi та тремтяча голова не давали повiрити, що вiн мiг брати участь у такiй розправi.
– Звiсно ж, вiн там був, – пiдтвердив Ізаурик. – Нас було людей тридцять. Так, це були славнi часи, – вiн стиснув пальцi в гулястий кулак, – ми були сповненi життевих сокiв!
– Найголовнiше, – стомлено промовив Гортензiй, який був молодший за всiх своiх компаньйонiв i, вочевидь, втомився вже раз-у-раз слухати тi самi iсторii, – найголовнiше не те, чи Рабiрiй там був, чи нi, а те, в чому його звинувачують.
– І в чому ж? В убивствi?
– Perduellio.
Мушу визнати, я нiколи ранiше не чув цього слова, i Цицерону довелося продиктувати його менi по буквах. – «Perduellio, – пояснив вiн, – так у давнину називали державну зраду.
– Але навiщо застосовувати такий давнiй закон? Чому б не звинуватити його в простiй зрадi – i на тому кiнець? – спитав хазяiн, повертаючись до Гортензiя.
– Тому що зрада караеться вигнанням, а за perduellio засуджують на смерть, при чому не через повiшення. Якщо Рабiрiя визнають винним, його розiпнуть на хрестi.
– Де я? – знов дав про себе знати Рабiрiй, вскочивши на ноги. – Що це за мiсце?
– Заспокойся, Гаю. Ми твоi друзi, – Катулл натиснув йому на плече та всадив назад у крiсло.
– Але жоден суд не визнае його винним, – м’яко заперечив Цицерон. – Вiн, бiдолашний, вже давно не сповна розуму.
– Справи про perduellio не розглядаються присяжними. У цьому-то i е найбiльша хитрiсть. Такi справи розглядають двое суддiв, яких для цього спецiально призначають.
– А хто призначае?
– Новий мiський претор – Лентул Сура.
Обличчя Цицерона скривилося, коли вiн почув це iм’я. Сура був колишнiм консулом. Це була людина, сповнена величезних амбiцiй та безмежноi дуростi. В полiтицi цi риси дуже часто невiддiльнi одна вiд одноi.
– І кого ж ця Спляча Голова призначила суддями? Вже вiдомо?
– Один з них – Цезар. А другий – теж Цезар.
– Що?
– Цю справу слухатимуть Гай Юлiй Цезар та його двоюрiдний брат Луцiй.
– Так за всiм стоiть Цезар?
– Тому вердикт очевидний.
– Але ж мае бути можливiсть подати апеляцiю. Громадянина Риму не може бути страчено без справедливого суду, – вкрай збуджено заявив Цицерон.
– Звiсно, так i е, – прикро вiдзначив Гортензiй. – Якщо Рабiрiя визнають винним, вiн матиме право на апеляцiю. Та проблема в тому, що апелювати вiн матиме не до суду, а до всiх мешканцiв мiста, якi зберуться на Марсовому полi.
– Оце буде видовище! – втрутився Катулл. – Ви собi тiльки уявiть: натовп судить римського сенатора. Та вони його нiколи в життi не виправдають, це ж позбавить iх основноi розваги.
– Це означатиме початок громадянськоi вiйни, – без будь-яких емоцiй заявив Ізаурик. – Бо ми такого не стерпимо. Ти чуеш мене, Цицероне?
– Так, я чую тебе, – сказав вiн, очима пробiгаючи документ. – А хто з трибунiв виступив iз звинуваченням?.. Лабiнiй, – вiн сам вiдповiв на свое питання, коли прочитав пiдпис. – Це людина Помпея. Вiн зазвичай не вплутуеться в такi чвари. То який тут iнтерес Лабiнiя?
– Його дядько буцiмто був убитий разом з Сатурнiем, – з вiдразою промовив Гортензiй. – І честь його сiм’i потребуе помсти. Але все це повна маячня. Все це затiяно для того, аби Цезар зi своею бандою мав привiд напасти на Сенат.
– Отже, Цицероне, що ти пропонуеш? Ми пiдтримали тебе на виборах, хоча багато хто з нас мав сумнiви.
– А на що ви вiд мене очiкуете?
– А ти як думаеш? Борися за життя Рабiрiя. Публiчно оголоси, що засуджуеш це злодiйство, а потiм разом з Гортензiем захищай його, коли справа дiйде до народних слухань.
– Ото вже буде щось новеньке, – сказав Цицерон, дивлячись на свого вiковiчного супротивника. – Ми – i раптом на одному боцi.
– Менi це подобаеться не бiльше, нiж тобi, – холодно вiдповiв Гортензiй.
– Ну добре-добре, Гортензiй, не ображайся. Для мене виступ з тобою в судi буде великою честю. Але давайте не будемо так квапитися потрапити в цю пастку. Давайте подумаемо спочатку, чи не можна обiйтися без суду.
– Яким чином?
– Я поговорю з Цезарем. З’ясую, чого йому треба. І подивимося, чи ми зможемо дiйти компромiсу, – почувши про компромiс, усi трое колишнiх консулiв почали в один голос дружньо заперечувати. Цицерон пiдняв руки. – Цезар чогось хоче. Нiчого страшного не станеться, якщо ми вислухаемо, чого саме. Це – наш обов’язок перед Республiкою. І наш обов’язок перед Рабiрiем.
Не пiзнiше нiж за годину ми з Цицероном вдвох вийшли з будинку. Снiг скрипiв та хлюпав пiд нашими ногами, поки ми спускалися спорожнiлими вуличками в напрямку мiста. Ми знов були лише вдвох – тепер менi в це вже складно повiрити. Мабуть, це був один з останнiх походiв Цицерона по Риму без охоронця. Втiм, вiн пiдняв капюшон свого плаща, аби його не впiзнали. Тiеi зими навiть найбiльш люднi вулички нашого мiста не можна було вважати цiлком безпечними.
– Їм доведеться пiти на компромiс, – сказав вiн. – Хай як би це не подобалося Цезарю, та вибору вiн не мае, – раптом вiн вилаявся та засмучено пiдкинув снiг ногою. – Тiроне, невже таким буде цiлий рiк мого консульства? Невже цей рiк доведеться витратити на те, аби кидатися мiж патрицiями та популярами, аби не дати одним розiрвати iнших?
Я нiчого не мiг на це вiдповiсти, i далi ми йшли мовчки. Будинок, в якому тодi жив Цезар, розташовувався трохи вiддалiк, вниз по дорозi вiд будинку Цицерона – в Субурi. Цей будинок вже понад столiття належав цезаревiй родинi i, звiсно ж, був дуже непоганим. Та на той час, коли його успадкував Цезар, район цей повнiстю зубожiв. І навiть первозданний снiг, на якому вже осiв попiл багать та виднiлися викинутi з вiкон екскременти, не тiльки не приховував, а навiть пiдкреслював занедбанiсть цих вузеньких вуличок. Жебраки протягували до нас своi тремтячi руки, просили милостиню, та грошей я з собою не мав. Пригадую, як вуличнi хлопцi снiжками закидали стару повiю, яка гучно верещала. А раз чи два ми натрапляли в кучугурах на руки i ноги, що стирчали зi снiгу. Це були замерзлi рештки тих бiдолашних, хто не пережив минулу нiч.
І от саме в цьому мiсцi, в Субурi, на свiй шанс чекав Цезар, наче величезна акула, оточена дрiбними рибинами, якi сподiваються, що iм перепаде якась крихта з великого столу. Будинок Цезаря розташувався наприкiнцi вулицi башмачникiв, а по обидва боки вiд нього вивищувалися два житловi будинки, по сiм чи вiсiм поверхiв кожен. Мiж цими двома будинками були натягненi мотузки, на яких висiла мерзла бiлизна, i через це вони були схожими на двох п’яничок, якi обiймалися над дахом Цезаревого будинку. Бiля входу в один з тих будинкiв з десяток молодикiв загрозливо тупцювали навколо залiзноi жаровнi. Весь час, поки ми чекали, щоб нас запросили ввiйти, я спиною вiдчував iхнi злi та жадiбнi погляди.
– І от цi мешканцi судитимуть Рабiрiя, – пробуркотiв Цицерон. – Старий не мае жодного шансу.
Слуга забрав наш верхнiй одяг i провiв до атрiуму, а сам пiсля цього пiшов доповiсти своему хазяiну про прихiд Цицерона. Нам нiчого не лишалося, як вивчати посмертнi маски пращурiв Цезаря. Дивно, але серед його прямих предкiв було лише три консули – не надто багато для сiм’i, члени якоi стверджують, що рiд iхнiй веде свою iсторiю вiд часiв заснування Риму, а самi вони – прямi нащадки Венери. Сама ж богиня кохання була представлена у виглядi невеличкоi бронзовоi статуетки – дуже вишуканоi, але старезноi та пошкрябаноi. Такими ж були й килими, фрески, вицвiлi вишивки та меблi. Все свiдчило про те, що тут проживае горда сiм’я, яка переживае не найкращi своi часи. Цезар все не з’являвся – i нам вистачило часу, аби дослiдити всi цi сiмейнi цiнностi.
– Можна лише захоплюватися цiею людиною, – сказав Цицерон, коли три чи чотири рази обiйшов кiмнату. – Ось стою я, хто стане завтра наймогутнiшою особою Риму, i вимушений танцювати пiд його дудку, хоча вiн не став ще навiть претором.
Трохи згодом я помiтив, що за нами спостерiгають. Через дверi за нами уважно дивилася дiвчинка рокiв десяти, вочевидь, дочка Цезаря. Я iй посмiхнувся, i вона одразу втекла. За декiлька хвилин з тiеi ж кiмнати з’явилася мати Цезаря Аврелiя. Їi вузенькi темнi очi та насторожений i уважний вираз обличчя робили цю жiнку схожою на хижого птаха. Цицерон знав ii вже багато рокiв. Всi трое ii братiв, Котти, були консулами, i якби Аврелiя народилася чоловiком, вона б i сама стала консулом, адже була розумнiша та хоробрiша за кожного з братiв. Та народилася вона жiнкою – i займалася тому кар’ерою свого сина. І коли помер ii старший брат, Аврелiя змогла зробити так, що його мiсце – одного з п’ятнадцяти в Колегii жерцiв – змiг зайняти Цезар – блискучий хiд, ви згодом побачите чому.
– Цицерон, пробач його за грубiсть, – сказала вона. – Я нагадала йому, що ти прийшов, але ж ти знаеш його.
Незабаром почулися кроки, i ми помiтили жiнку, яка йшла по коридору в напрямку дверей. Було очевидно, що вона хоче лишитися непомiченою, та на одному з ii черевикiв розв’язався шнурок. Вона притулилася до стiни, аби його зав’язати, руде волосся ii було розпатлане, – i вона кинула в наш бiк винуватий погляд. Не знаю, хто зазнав бiльшого сорому: Постумiя, а саме так ii звали, чи Цицерон, який знав ii багато рокiв як дружину свого близького друга, юриста та сенатора Сервiя Сульпiцiя. І саме сьогоднi ввечерi вона мала бути на вечерi в гостях у Цицерона.
Хазяiн вмить перевiв погляд на статуетку Венери та зробив вигляд, нiби повнiстю занурився своею увагою в бесiду:
– Яка краса. Це роботи Мирона? – Цицерон не пiднiмав очей, доки вона не пiшла.
– Ти вчинив дуже тактовно, – схвально вiдзначила Аврелiя. – Я не критикую сина за його любовнi зв’язки – такi вже чоловiки. Та деякi з сучасних жiнок настiльки безсоромнi, що в це важко повiрити.
– І про що ви тут шепочете?
Неочiкувано пiдкрастися ззаду – таким був улюблений прийом Цезаря i в вiйнi, i в мирi, – i ми всi одразу повернулися. Вiн i зараз стоiть у мене перед очима – i великий череп його примарно вимальовуеться в тусклому денному свiтлi. Мене постiйно питають про нього: «Ти бачився з Цезарем? Яким вiн був? Розкажи, яким був цей великий бог Цезар?» Ну що ж, менi в ньому запам’яталося дивовижне поеднання твердостi та слабкостi: солдатськi мускули – i при цьому недбало накинута тунiка франта; гострий запах поту, наче пiсля вiйськових вправ – i разом з ним солодкий аромат шафрановоi олii; безжалiснi амбiцii, приховуванi нездоланним шармом.
– Будь обережнiшим з Аврелiею, Цицерон, – продовжив вiн, виступаючи з тiнi. – Як полiтик вона вдвiчi сильнiша за нас обох – правда, мамо?
Вiн обiйняв мати ззаду за талiю та поцiлував ii за вухом.
– Припини негайно, – сказала Аврелiя, звiльняючись з обiймiв та вдаючи невдоволення. – Я вже достатньо погралася в хазяйку. Де твоя дружина? Не годиться iй пропадати без супроводу. Надiшли ii до мене одразу, як повернеться, – вона грацiозно кивнула Цицерону. – Прийми моi найкращi побажання на завтрашнiй день. Бути першим в родинi, кому вдалося стати консулом – це велике досягнення!
– Адже правда, Цицерон, – заговорив Цезар, захоплено дивлячись на мати, – жiнки в цьому мiстi заслуговують на набагато бiльшу повагу, нiж чоловiки – та й твоя дружина гарний тому приклад.
Чи натякав Цезар, що хоче звабити Теренцiю? Не думаю. Пiдкорити найбiльш злiсне плем’я галлiв йому було б простiше. Та я помiтив, що Цицерон ледве стримався.
– Я тут не для того, аби обговорювати жiнок Риму, – вiдзначив вiн. – Хоча тут кращого знавця, нiж ти, годi й шукати.
– Тодi навiщо ти тут?
Цицерон кивнув менi, i я дiстав зi свого футляру для документiв судову повiстку.
– Чи не хочеш ти, щоб я порушив закон? – промовив Цезар з лукавою посмiшкою, повертаючи менi документ. – Я не можу обговорювати цю справу. Адже ж я буду в нiй суддею.
– Я хочу, щоб ти виправдав Рабiрiя за всiма цими звинуваченнями.
– Не сумнiваюся, що ти цього хочеш, – Цезар кашлянув у звичнiй для себе манерi та прибрав локон волосся за вухо.
– Послухай, Цезар, – нетерпляче сказав мiй хазяiн. – Поговорiмо вiдверто. Всiм прекрасно вiдомо, що трибуни дiють за наказами, якi вони отримують вiд тебе та Красса. Сумнiваюся, що Лабiнiй знав iм’я свого нещасного дядька до того, як його йому назвав ти. Що ж до Сури, то для нього perduellio означало сорт риби доти, доки його не повiдомили про iнакше. Все це – чергова твоя iнтрига.
– Та нi, дiйсно, не можу я говорити про справу, яку слухатиму в якостi суддi.
– Зiзнайся, всi цi звинувачення мають на метi одне – завдати Сенату якомога бiльш болючого удару.
– З усiма своiми питаннями ти мав би звертатися до Лабiнiя.
