скачать книгу бесплатно
– А я звертаюся з ними до тебе.
– Ну добре, якщо ти вже так наполягаеш. Я би назвав це нагадуванням для Сенату, що якщо вiн продовжуватиме принижувати гiднiсть мешканцiв, вбивати iх представникiв, то за вбитих настане помста, хай би скiльки часу для цього не було потрiбно.
– Ти серйозно вважаеш, що чиюсь гiднiсть можна захистити, знущаючись з безпорадного старця? Я щойно бачив Рабiрiя. Вiн вже нiчого не тямить – надто вже старий. Не розумiе навiть, що вiдбуваеться навколо.
– Ну якщо вiн нiчого не тямить, то з нього i знущатися неможливо.
– Послухай, любий Гаю, ми вже багато рокiв дружимо, – сказав Цицерон вже iншим тоном пiсля довгоi паузи (на мiй погляд, це було серйозне перебiльшення). – Дозволь дати тобi дружню пораду, як вiд старшого брата молодшому. У тебе попереду блискуча кар’ера. Ти молодий…
– Не такий вже й молодий. Я зараз на три роки старший, нiж був Александр Македонський, коли вiн помер.
Цицерон ввiчливо засмiявся – вiн подумав, що Цезар жартуе.
– Ти молодий. І в тебе дуже гарна репутацiя, – продовжив вiн. – Навiщо ставити ii пiд загрозу такою конфронтацiею. Справа Рабiрiя не тiльки налаштуе людей проти Сенату, але його смерть стане плямою на твоiй репутацii. Може, сьогоднi це й сподобаеться натовпу, але завтра всi розумнi люди вiд тебе вiдвернуться.
– Ну що ж, я готовий на ризик.
– Ти розумiеш, що я як консул буду зобов’язаний його захищати?
– Це стане твоею роковою помилкою, Марку… Якщо ти дозволиш, я теж вiдповiм тобi, як друговi: подумай про те, якi сили виступлять проти тебе. Нас пiдтримуе народ, трибуни та половина преторiв. Навiть Антонiй Гiбрида, твiй колега консул – на нашому боцi. І хто лишиться з тобою? Патрицii? Але ж вони тебе зневажають – i викинуть тебе тiеi ж митi, коли ти станеш iм не потрiбен. На мiй погляд, ти маеш лише один вихiд.
– Це який?
– Приеднуйся до нас.
– Он воно що, – Цицерон мав звичку торкатися рукою пiдборiддя, коли про щось розмiрковував. Якийсь час вiн не зводив погляду з Цезаря. – І що ж ти пiд цим маеш на увазi?
– Ти маеш пiдтримати наш закон.
– І що натомiсть?
– Я та мiй кузен зможемо знайти в своiх серцях бажання зглянутися над бiдолашним Рабiрiем, з огляду на те, в якому вiн перебувае станi. – Цезар посмiхнувся своiми тонкими губами, але не вiдводив погляду своiх темних очей вiд Цицерона. – Що ти на це скажеш?
Перш нiж хазяiн встиг вiдповiсти, до будинку повернулася дружина Цезаря. Подейкували, що вiн одружився з цiею жiнкою, яку звали Помпея, лише пiд впливом переконань своеi матерi – через тi зв’язки, якi Помпея мала в Сенатi. Та те, що я побачив в той день, дало менi зрозумiти, що ця жiнка мала й простiшi, «очевиднiшi» переваги. Вона була iстотно молодшою за свого чоловiка, iй було близько двадцяти рокiв, ii щоки та шия зашарiлися на холодному повiтрi – i вiд цього великi сiрi очi блищали сильнiше. Вона обiйняла свого чоловiка, всiм тiлом притискаючись до нього, наче кiшка. А потiм накинулася на Цицерона, почала вихваляти його промови та стверджувати, що навiть прочитала збiрку його вiршiв. Менi спало на думку, що вона п’яна. Цезар дивився на неi здивовано.
– Тебе хотiла бачити мама, – сказав вiн iй, i вона надула губи, наче дитина. Тодi Цезар скомандував: – Ну ж бо, йди! І не роби кислого обличчя. Ти ж добре ii знаеш, – i вiн похлопав ii по сiдницях, пiдштовхуючи в правильному напрямку.
– Стiльки жiнок, Цезар, – сухо зауважив Цицерон, – звiдки ще очiкувати на iхню появу?
– Я боюся, що в тебе може скластися неправильне враження про мене, – розсмiявся Цезар.
– Мое враження про тебе зовсiм не змiнилося, повiр менi.
– То як, ми домовилися?
– Все залежить вiд того, яким буде твiй закон. Досi ми лише чули передвиборчу агiтацiю на кшталт «Землю – безземельним!», «Їжу – голодним!» Менi потрiбнi подробицi. А також деякi поступки.
Цезар не вiдповiв. Його обличчя нiчого не виражало. За якийсь час мовчання настiльки затяглося, що стало незручним. Цицерон зiтхнув та повернувся до мене.
– Сутенiе, – сказав вiн. – Нам час iти.
– Так швидко? І ви нiчого не вип’ете? Дозвольте вас провести, – Цезар говорив з усiею можливою люб’язнiстю – його манери завжди були бездоганними, навiть коли вiн засуджував когось на смерть.
– Подумай про те, що я казав, – продовжував вiн, проводячи нас через невiдремонтований коридор. – Подумай, наскiльки легким може стати твiй консульський строк, якщо ти до нас приеднаешся. За рiк скiнчиться твое консульство, i ти залишиш Рим. Житимеш у губернаторському палацi в Македонii – i заробиш там стiльки грошей, що тобi iх вистачить на решту твого життя. Повертайся потiм додому, купи собi будиночок на узбережжi Неаполiтанськоi затоки. Вивчай фiлософiю та пиши мемуари. Інакше…
До нас пiдiйшов слуга i хотiв допомогти Цицерону одягнути плащ, та хазяiн вiд нього вiдмахнувся та повернувся до Цезаря.
– Інакше що? Що буде в iнакшому випадку? Якщо я до тебе не приеднаюся? Що тодi буде?
– Зрозумiй, що все це не спрямоване особисто проти тебе, – обличчя Цезаря виражало подив. – Ми не хочемо заподiяти тобi якогось лиха. Ба бiльше, я хочу, аби ти знав: якщо тобi особисто щось загрожуватиме, ти завжди можеш розрахувати на мiй захист.
– Можу розраховувати на твiй захист?
Я вкрай нечасто бачив, щоб Цицерон не мiг дiбрати слiв для вiдповiдi. Та того холодного дня в тому похмурому, занедбаному будинку, в цьому брудному та занедбаному кварталi я бачив, як вiн шукае слiв, якi могли б виразити його почуття. Втiм, консулу це не вдалося. Вiн загорнувся в плащ, вийшов надвiр, в снiг, пiд похмурi погляди банди головорiзiв, якi все ще ходили туди-сюди навколо вогнища, – i коротко попрощався з Цезарем.
– Я завжди можу розраховувати на його захист, – повторив Цицерон, коли ми почали взбиратися на пагорб. – Та хто вiн такий, щоб говорити до мене в такому тонi?
– Вiн вкрай самовпевнений, – додав я.
– Самовпевнений? Та вiн говорить зi мною так, нiби я його клiент![4 - Клiент – у Давньому Римi вiльний громадянин, який добровiльно вiддався пiд заступництво патрона.]
Добiгав кiнця той день, а з ним i рiк. Вiн швидко сходив на нiвець разом iз зимовими сутiнками. У вiкнах спалахувало свiтло ламп. Над нашими головами люди перегукувалися один з одним через вулицю. Вiд багать iшов дим, i я вiдчував запах iжi, яку на них готували. На перехрестях благочестивi мiстяни виставляли маленькi тарiлочки з медовими пирiжками – жертва мiсцевим богам. В тi часи ми молилися богам перехресть, а не великому божеству Августу – i зголоднiлi пташки злiталися на таке частування, злiтали та знов сiдали на краях тарiлок.
– Я маю сповiстити Катулла та iнших? – спитав я.
– І що iм написати? Що Цезар згоден звiльнити Рабiрiя, якщо я зраджу iх за iхнiми ж спинами? І що я розмiрковую над цiею пропозицiею? – Цицерон iшов попереду, i його обурення додавало йому сил. Менi нелегко було встигати за ним. – Я звернув увагу, що ти не робив нотаток.
– Менi здалося, що це не зовсiм зручно.
– Ти маеш завжди все записувати. Вiд завтра ти обов’язково маеш занотовувати кожне промовлене слово.
– Так, сенаторе.
– Ми входимо в небезпечнi води, Тiроне. Кожна мiлина та кожна течiя мають бути зафiксованi.
– Так, сенаторе.
– Ти запам’ятав цю розмову?
– Думаю, так. Бiльшу частину.
– Добре. Запиши ii, одразу, як повернемося. Менi потрiбний цей запис. Та нiкому не кажи анi слова. Особливо в присутностi Постумii.
– Думаеш, вона все ж прийде до нас на вечерю?
– Звiсно ж. Бодай для того, щоб доповiсти потiм своему коханцю. В неi зовсiм не лишилося сорому. Бiдолашний Сервiй, вiн нею так пишаеться.
Коли ми прийшли додому, Цицерон пiднявся до себе, аби перевдягнутися, а я пiшов в свою маленьку кiмнатку, щоб записати все, що запам’ятав. Цей згорток i зараз лежить перед моiми очима, коли я пишу цi мемуари: його, як i iншi своi секретнi документи, Цицерон зберiг. Вiн, цей згорток, пожовтiв, як i я, зморщився та вицвiв з роками. Та все ж його, як i мене, все ще можна зрозумiти – i варто менi пiднести його до очей, i я знов чую тремтливий голос Цезаря: «Ти завжди можеш розраховувати на мiй захист».
Бiльше години знадобилося менi, аби завершити цю роботу. До того часу гостi Цицерона вже зiбралися та сiли вечеряти. Я завершив i прилiг на свое вузеньке лiжко i знов проаналiзував все побачене. Я не побоюся сказати, що менi було дещо нiяково, оскiльки вiд природи я не був надiлений нервами, схожими на канати. Менi не подобалося все це публiчне життя – з бiльшим задоволенням я жив би в замiському помiстi: у мене була мрiя – купити собi маленьку ферму, куди я б мiг поiхати та продовжити своi мемуари. Я навiть назбирав для цього грошей i в глибинi душi сподiвався, що Цицерон подаруе менi свободу пiсля свого обрання на посаду консула. Та час минав, а вiн про це нiколи не згадував – i коли менi виповнилося сорок рокiв, я почав боятися, що так i помру рабом. Остання нiч року – це завжди час меланхолiйних роздумiв. Дволикий Янус дивиться i вперед, i назад – i дуже часто будь-який з цих напрямкiв здаеться непривабливим. В той вечiр менi було по-особливому шкода себе самого.
В будь-якому випадку, я не з’являвся перед очима Цицерона аж до пiзнього вечора. Коли, як менi здавалося, вечеря вже мала добiгати кiнця, я пiдiйшов до дверей i став так, аби Цицерон мене побачив. Кiмната була невеликою, але затишною, вона була прикрашена свiжими фресками, якi були покликанi справляти враження, нiби присутнi знаходяться в саду Цицерона в Тускулумi. За столом сидiли дев’ять осiб, по три на кожнiй ложi – iдеальна цифра. Постумiя була там – як це й передбачав Цицерон. Вона була одягнена в бiлу сукню з вiльним комiром, i мала цiлком безтурботний вигляд, нiби те, що ранiше сталося в будинку Цезаря, ii не стосувалося. Поруч з нею розташувався ii чоловiк Сервiй, один з найдавнiших друзiв Цицерона та найвидатнiший юрист Риму – що було, без сумнiву, великим досягненням в мiстi, яке було сповнене правознавцями. Заняття юриспруденцiею нагадуе занурення в крижану воду – спочатку додае бадьоростi, та варто погарячкувати – i ти весь зморщуешся. З роками Сервiй подався i став аж надто обережним, в той час як Постумiя лишалася красунею. Вiн мав пiдтримку в Сенатi й так само, як i вона, був дуже амбiтним. Влiтку вiн сам хотiв баллотуватися в консули, i Цицерон обiцяв надати йому свою пiдтримку.
Була лише одна людина, яка з Цицероном дружила довше, нiж Сервiй, – це був Аттiк. Вiн розлiгся поруч зi своею сестрою Помпонiею, яка була в шлюбi – нещасливому – з молодшим братом Цицерона, Квiнтом. Бiдолашний Квiнт – здавалося, що вiн, як завжди, шукае забуття в винi. Ще одним гостем за цим столом був Марк Целiй Руф – учень Цицерона, який розважав присутнiх нескiнченним потоком жартiв та плiток. Сам Цицерон сiв мiж Теренцiею та своею дочкою Туллiею, яку вiн обожнював. Вiн так безтурботно смiявся над жартами Руфа, що неможливо було й припустити, що в нього в життi е якiсь проблеми. Та це була одна з властивостей успiшного полiтика – тримати в головi купу речей та вмiти перемикатися з однiеi на iншу, коли постае така необхiднiсть. Без цього життя полiтика стало б нестерпним.
В якийсь момент Цицерон подивився на мене та кивнув.
– Друзi моi, – сказав Цицерон достатньо гучно, аби його почули крiзь галас застiльноi бесiди. – Вже пiзно, i Тiрон прийшов нагадати, що я маю завершити свою iнавгурацiйну промову. Інодi менi здаеться, що це вiн мае бути консулом, а я – всього-на-всього його слугою.
Всi розсмiялися, i я вiдчув на собi погляди присутнiх.
– Панi, – продовжив хазяiн, – з вашого дозволу я заберу ваших чоловiкiв на декiлька хвилин.
Вiн витер серветкою кутки рота, кинув серветку на стiл, встав та подав руку Теренцii. Посмiхаючись, вона взяла його руку – i посмiшка ii була чарiвнiшою вiд того, як рiдко з’являлася. Теренцiя мала такий вигляд, нiби вона – крихка зимова квiтка, що несподiвано розквiтла в променях слави Цицерона. Вона забула свою звичну бережливiсть та одягнулася так, як це пасувало дружинi консула та майбутнього губернатора Македонii. Їi нова сукня була розшита перлинами, i на нiй повсюди поблискували iншi щойно придбанi коштовностi. Ними були прикрашенi й ii невеликi груди, зап’ястя, пальцi та темнi локони. Гостi вийшли, i жiнки попрямували до таблiнiуму, а чоловiки – до кабiнету Цицерона. Хазяiн наказав менi зачинити дверi – i з його обличчя пiшла задоволена усмiшка.
– Що сталося, брате? – спитав Квiнт, який i досi тримав у руках келих з вином. – Ти маеш такий вигляд, нiби з’iв несвiжу устрицю.
– Я не хотiв би псувати вам такий чудовий вечiр, та в мене виникла проблема, – Цицерон похмуро дiстав повiстку Рабiрiю та розказав про сенатську делегацiю та про свiй вiзит до Цезаря, а потiм наказав менi: Прочитай, що сказав менi цей пройдисвiт.
Я зробив те, що було менi наказано, i коли дiйшов останньоi частини Цезаревоi пропозицii, то помiтив, як всi четверо переглянулися.
– Ну що ж, – сказав Аттiк. – Якщо ти вiдвернешся вiд Катулла та його друзiв пiсля всiх тих обiцянок, якi ти дав iм перед виборами, то, може, тобi й справдi знадобиться його захист. Вони нiколи тобi такого не пробачать.
– А якщо я дотримаюся даного слова та виступлю проти закону популярiв, то вони визнають Рабiрiя винним – i менi доведеться захищати його на Марсовому полi.
– А цього не можна допустити за будь-яку цiну, – промовив Квiнт. – Цезар мае рацiю. Ти точно програеш. Ти маеш у будь-який спосiб передати його захист Гортензiю.
– Але ж це неможливо. Я як голова Сенату не можу зберiгати нейтралiтет, коли розпинають сенатора. Що ж я тодi за консул?
– Тодi ти будеш живий консул, а не мертвий, – вiдповiв Квiнт. – Тому що якщо ти виступиш на боцi патрицiiв, то повiр менi, от тодi над тобою повисне справжня небезпека. Адже навiть в Сенатi не буде едностi – Гiбрида про це подбае. Там, на сенатських лавах, е купа людей, якi тiльки й чекають на твое повалення. І перший з них – Катiлiна.
– У мене е iдея, – сказав молодий Руф. – Чому б нам не вивезти Рабiрiя з мiста та не сховати десь, допоки все не заспокоiться?
– А нам це вдасться? – спитав Цицерон. Потiм вiн обдумав цю пропозицiю та похитав головою. – Я вражений твоею смiливiстю, Руф, та нiчого з цього не вийде. Навiть якщо ми не вiддамо Цезарю Рабiрiя, вiн легко зможе вчинити те саме з кимось iншим – з Катуллом чи, наприклад, Ізауриком. Уявляеш собi, якi будуть наслiдки?
Весь цей час Сервiй уважно вивчав судову повiстку. Бачив вiн не дуже добре, i тому тримав документ так близько до канделябра, що я злякався, як би папiрус не зайнявся.
– Perduellio, – пробуркотiв вiн. – Дивний збiг. Цього мiсяця я хотiв запропонувати Сенату скасувати закон про perduellio. Я навiть дослiдив всi випадки з практики його застосування. Вони й досi лежать у мене вдома.
– То, може, саме там Цезар цю iдею й пiдхопив? – зауважив Квiнт. – Ти колись це з ним обговорював?
– Звiсно ж, нi, – Сервiй все ще водив носом по документу. – Я нiколи з ним не спiлкуюся. Вiн – цiлковитий негiдник, – вiн пiдняв очi та помiтив, що на нього пильно дивиться Цицерон. – Що таке?
– Менi здаеться, я знаю, як Цезар дiзнався про perduellio.
– Як?
– Сьогоднi в Цезаря була твоя дружина, – сказав Цицерон пiсля деяких коливань.
– Не кажи дурниць. Чого б це Постумiя навiдувалася до Цезаря? Вона його майже не знае. Сьогоднi вона цiлий день була в сестри.
– Я ii там бачив. І Тiрон теж.
– Ну що ж, може й так. Впевнений, цьому мае бути просте пояснення.
Сервiй зробив вигляд, що далi читае документ. Трохи згодом вiн промовив низьким та ображеним голосом:
– А я все нiяк не розумiв, чому ти вирiшив не обговорювати пропозицiю Цезаря за столом. Тепер менi зрозумiло. Ти не хотiв про це говорити вiдкрито в присутностi моеi дружини, на випадок, якщо вона опиниться у нього в лiжку та все йому розкаже!
Був дуже неприемний момент. Квiнт i Аттiк опустили очi, i навiть Руф замовкнув.
– Сервiй, Сервiй, мiй старий друже, – промовив Цицерон, обiймаючи його за плечi. – Я дуже хочу бачити саме тебе своiм наступником на посадi консула. Я цiлковито тобi довiряю, не сумнiвайся в цьому.
– Але ти образив честь моеi дружини – i тим самим нанiс образу й менi. То навiщо менi твоя довiра? – вiн скинув обiйми Цицерона та з гiднiстю залишив кiмнату.
– Сервiй! – покликав його Аттiк, який не переносив таких сцен. Але бiдолашний уже вийшов, а коли Аттiк спробував пiти за ним, Цицерон тихо сказав:
– Залиш його, Аттiк. Вiн мае поговорити зi своею дружиною, а не з нами.
Повисла довга пауза, пiд час якоi я намагався почути крики з таблiнiуму, та за дверима чути було лише шум прибирання.
– То ось чому Цезар завжди на крок попереду своiх ворогiв… У нього шпигуни в усiх ваших лiжках, – несподiвано розсмiявся Руф.
– Стули пельку, – перервав його Квiнт.
– Будь проклятий цей Цезар! – закричав раптом Цицерон. – Нiчого нема поганого в амбiцiях. Я сам – амбiтний. Та його жага влади – це щось неймовiрне. Дивишся йому в очi, i здаеться, що дивишся в чорну морську безодню пiд час шторму, – вiн сiв у крiсло та почав пальцями постукувати по пiдлокiтнику. – Я не маю вибору. Та якщо я пристану на його умови, то зможу виграти якийсь час. Вони ж працюють над своiм клятим законом вже декiлька мiсяцiв.
– А що поганого в тому, аби нiчийну землю роздати бiдним? – спитав Руф, який, як i багато хто з молодi з симпатiею ставився до популярiв. – Ти ж ходиш вулицями, бачиш – люди справдi голодують.
– Згоден, – вiдповiв Цицерон. – Але iм потрiбна iжа, а не земля. Щоб обробляти землю, треба мати знання та тяжко працювати без упину. Хотiв би я побачити, як тi бандити, яких я бачив бiля цезаревого будинку, оброблятимуть землю зранку до ночi. Якщо наша iжа залежатиме вiд iхньоi працi, за рiк ми помремо з голоду.
– Та Цезар, щонайменше, про них думае.
– Думае про них? Цезар не думае нi про кого, окрiм самого себе. Ти що, справдi вiриш у те, що Красс, найбагатша людина Риму, турбуеться про бiдноту? Вони хочуть влаштувати благодiйну роздачу земель – при чому це iм не коштуватиме нiчого – для того, аби створити собi армiю прихильникiв, якi забезпечуватимуть iм довiчну владу. Красс давно вже дивиться в бiк Єгипту. Лише богам вiдомо, чого хоче Цезар, – не здивуюся, якщо йому потрiбен увесь свiт. Турбуються вони!.. Правда, Руф, iнколи ти говориш як молодий дурень. Невже, приiхавши до Риму, ти не навчився нiчому, окрiм того, як грати в азартнi iгри та вештатися по домах розпусти?
Я не думаю, що Цицерон хотiв, аби його слова пролунали так грубо – та я помiтив, що для Руфа вони пролунали наче удар батогом. Вiн вiдвернувся – i в очах його стояли сльози, при чому не сльози образи, а сльози гнiву. Вiн вже давно не був тим чарiвним пiдлiтком, якого Цицерон взяв колись собi в учнi, i перетворився на юнака з все бiльшими й бiльшими амбiцiями – Цицерон, на жаль, цього не помiтив. Бiльше Руф не брав участi в обговореннi, хоча воно ще деякий час тривало.
– Тiроне, – звернувся до мене Аттiк. – Ти був у будинку Цезаря. Як гадаеш, що мае зробити твiй хазяiн?
Я чекав на це, адже на таких внутрiшнiх нарадах до мене завжди зверталися як до останньоi iнстанцii – i завжди готувався до цього.
– Я думаю, що, якщо ми погодимося на пропозицiю Цезаря, то зможемо домогтися деяких змiн у законi. А це можна буде подати патрицiям як нашу перемогу.
– А потiм, – задумливо промовив Цезар, – якщо вони вiдмовляться прийняти цi змiни, то це буде лише iхня провина – i я буду вiльний вiд своiх зобов’язань. Що ж, це досить непогано.
– Молодець, Тiроне! – проголосив Квiнт. – Ти, як завжди, найрозумнiший в цiй кiмнатi, – вiн демонстративно позiхнув. – Ходiмо, брате, – вiн пiдняв Цицерона з крiсла. – Вже пiзно, а тобi завтра виступати. Ти маеш виспатися.
Коли ми дiйшли до вестибюля, все в будинку затихло. Теренцiя та Туллiя пiшли спати. Сервiй з дружиною поiхали додому. Помпонiя, яка ненавидiла полiтику, вiдмовилася чекати на свого чоловiка та поiхали разом з ними, як сказав нам слуга. На вулицi чекали носилки Аттiка. В мiсячному сяйвi поблискував снiг. Десь у центрi мiста пролунав знайомий викрик нiчного вартового, який проголосив, що настала пiвнiч.
