скачать книгу бесплатно
– А навiщо йому воно треба? Вiн з ними злигався суто через грошi. Тепер же вiн i без них зможе розплатитися зi своiми боргами. Та й до того ж, нiчого не пiдписано – я в будь-який момент можу змiнити свою думку. Але зараз я цим шляхетним жестом продемонструю людям, що в мене е принципи, та що добробут Республiки для мене важливiший, нiж мiй власний.
Квiнт подивився на Аттiка. Той знизав плечами та сказав:
– Все логiчно.
– А ти як гадаеш, Теренцiе? – спитав Квiнт.
Протягом цiеi розмови дружина хазяiна мовчала, що зовсiм не було на неi схоже. Навiть зараз вона не промовила нi слова та мовчки дивилася на свого чоловiка, який, в свою чергу, дивився на неi безпристрасно. Вона поволi пiдняла руку до волосся та витягла з нього дiадему. Потiм, не зводячи з Цицерона погляду, зняла намисто, вiдколола брошку з грудей та золотi браслети з рук. Потiм, скривившись вiд зусилля, стягнула з пальцiв перснi. Тодi вона склала всi своi новi коштовностi в жменю та, розтиснувши руки, кинула iх додолу. Блискуче дорогоцiнне камiння та коштовний метал розлетiлися мозаiчною пiдлогою. Вона повернулася та мовчки вийшла з кiмнати.
IV
Наступного ранку ми з першими сонячними променями виiжджали з Риму. Як i решта посадовцiв, членiв iхнiх родин та наближених осiб, ми прямували на гору Альбан, аби взяти участь в Латинських святкуваннях. Хоча Теренцiя й супроводжувала чоловiка, та атмосфера в iхнiх ношах була чи не холоднiшою за це сiчневе гiрське повiтря ззовнi. Консул змусив мене працювати – спочатку надиктував довгу доповiдь Помпею, в якiй детально описав полiтичну ситуацiю в Римi, а потiм – декiлька коротких листiв правителям провiнцiй. Весь цей час Теренцiя сидiла, заплющивши очi, та вдавала, що спить. Дiти iхали зi своею нянею в iнших носилках. За ними iхав караван возiв, в яких прямували представники новообраноi римськоi влади: спершу Гiбрида, за ним претори – Целер, Концонiй, Руф Помпей, Помптiн, Росцiй, Сульплiсiй та Валерiй Флакк. Лише Лентул Сура – мiський претор, залишився в Римi, аби слiдкувати за порядком в мiстi.
– Мiсто згорить вщент, – припустив Цицерон, – поки за всiм слiдкуе цей iдiот.
Пiсля опiвдня ми дiсталися будинку Цицерона в Тускулумi, але часу на вiдпочинок не було, бо вiн мав одразу iхати – судити змагання мiсцевих атлетiв. Головною подiею святкувань були змагання з майстерностi виконання махових рухiв, де скiлькись балiв виставлялися за висоту амплiтуди, скiлькись за стиль, а ще скiлькись – за силу. Цицерон i гадки не мав, хто з атлетiв найкращий, тому проголосив переможцями всiх одразу i пообiцяв усiх винагородити власним коштом. Цей широкий жест викликав оплески присутнiх мiсцевих мешканцiв. Коли Цицерон приеднався до Теренцii в повозцi, я почув, як вона спитала:
– Невже Македонiя заплатить?
Вiн засмiявся, i мiж ними настала вiдлига.
Основна церемонiя вiдбувалася на заходi сонця на вершинi гори – i дiставатися туди доводилося крутою та звивистою дорогою. Коли сонце опустилося за обрiй, стало набагато холоднiше. Снiгу на кам’янистiй дорозi лежало по колiно. Процесiю очолював консул в оточеннi своiх лiкторiв. Раби несли лiхтарi. На всiх гiлках та на кожному кущi мiсцевi мешканцi помiстили дерев’янi та хутрянi фiгурки, якi зображували людей чи людськi обличчя – як нагадування про часи, коли ще вчинялися людськi жертвоприношення. Наприклад, для того, аби весна прийшла швидше, в жертву приносили хлопчика. Вся ця картина була сповнена якоiсь невимовноi меланхолii – пронизливий холод, дедалi густiша темiнь та цi зловiснi фiгурки, що гойдаються на вiтру. На вершинi гори, на галявинi палало жертовне багаття та випльовувало в небо в’язанки багряних iскор. В жертву Юпiтеру принесли бика, а мiсцевi мешканцi пропонували кожному скуштувати свое домашне молоко.
– Нехай люди утримуються вiд суперечок та ворожнечi один з одним, – сказав Цицерон, i здавалося, що цi традицiйнi слова набули сьогоднi нового значення.
На момент завершення церемонii на небi з’явився величезний мiсяць, схожий на блакитне сонце. Все навколо було залите його мертвим сяйвом. Воно освiтлювало й дорогу, коли ми почали спускатися. Пiд час цього спуску сталися двi подii, про якi всi говоритимуть ще довгi мiсяцi. По-перше, несподiвано й незрозумiло чому, мiсяць зникнув з небосхилу, нiби його занурили в чорний ставок, – i наша процесiя, яка до цього рухалася в його свiтлi, мусила зупинитися та чекати, допоки будуть запаленi смолоскипи. Насправдi ця зупинка тривала недовго, але дивно – наскiльки зупинка на зимовiй гiрськiй дорозi здатна вплинути на людську уяву, особливо в оточеннi пiдвiшених фiгурок людей. Пролунали панiчнi голоси, особливо коли всi звернули увагу, ще решта зiрок i сузiр’iв продовжують яскраво свiтити на небi. Як i всi, я пiдняв очi до неба – i цiеi ж митi ми помiтили, як падае зiрка, схожа на палаючий спис, що пролетiв прямо на захiд – в напрямку Риму, де вона згасла й зникла. Здивованi викрики поступилися мiсцем галасу обговорення – всi почали мiркувати з приводу того, що б це могло означати.
Цицерон мовчав, очiкуючи, коли поновиться рух. Пiзнiше, коли ми повернулися до Тускулума, я спитав його, що вiн про все це думае.
– Нiчого, – вiдповiв консул, вiдiгрiваючись бiля вогнища. – Чого менi про це думати? Мiсяць зник за хмарою, а зiрка перетнула небосхил. Що тут ще можна сказати?
Наступного ранку надiйшла звiстка вiд Квiнта, який лишився в Римi, аби слiдкував за всiм, що вiдбуваеться в мiстi. Хазяiн прочитав листа, а потiм передав його менi. В ньому значилося, що на Марсовому полi встановили величезний дерев’яний хрест, i плебс залишав мiсто, аби подивитися на нього. Лабiнiй прямо говорить, що цей хрест призначений Рабiрiю, i що наприкiнцi мiсяця старого на ньому розiпнуть. Треба повертатися якомога швидше.
– Одне можна сказати про Цезаря, – сказав Цицерон. – Вiн не гае час дарма. Суд пiд його головуванням ще навiть не заслухав свiдкiв, а вiн не припиняе на мене тиснути. Гонець досi тут?
– Так.
– Напиши Квiнту, що ми повернемося вночi. І ще одного листа – Гортензiю. Напиши, що я був радий приймати його в себе декiлька днiв тому, що я все обдумав i з задоволенням захищатиму разом з ним Гая Рабiрiя… – Вiн кивнув у вiдповiдь якимось своiм думкам. – Якщо Цезар прагне вiйни, вiн ii отримае.
Коли я пiдiйшов до дверей, хазяiн гукнув мене:
– Надiшли раба знайти Гiбриду, нехай запросить його повернутися до Риму в моiй повозцi, аби ми могли обговорити нашi домовленостi. Менi необхiдно дiстати iхне письмове пiдтвердження до того, як до Гiбриди дiстанеться Цезар та переконае змiнити думку.
Так, за деякий час я опинився в екiпажi, сидячи поруч з одним консулом та навпроти iншого. Поки ми трусилися в повозцi по via Latina[5 - via Latina – Латинська дорога, одна з найдавнiших римських дорiг.], я намагався записати пункти iхньоi угоди. Попереду скакав ескорт лiкторiв. Гiбрида дiстав невелику флягу з вином i регулярно до неi прикладався, щоразу тремтячою рукою протягуючи ii Цицерону, який завжди вiдмовлявся. Нiколи менi не вдавалося спостерiгати за Гiбридою з такоi близькоi вiдстанi. Його колись шляхетний нiс був червоним та розплющеним – консул казав всiм, що це сталося в бою, та всi знали, що бiй цей стався в тавернi. Щоки його були багряними, i вiд нього так несло алкоголем, що я побоювався, як би не сп’янiти, просто вдихаючи одне з ним повiтря. Бiдолашна Македонiе, подумав я, то ось хто тобою керуватиме за рiк! Цицерон запропонував просто помiнятися провiнцiями – це дозволяло уникнути голосування в Сенатi («Як забажаеш, – сказав Гiбрида, – це ж ти в нас юрист»). В обмiн на Македонiю Гiбрида погодився виступити проти закону популярiв та стати на захист Рабiрiя. Вiн також погодився виплачувати Цицерону чверть вiд своiх доходiв. Зi свого боку Цицерон пообiцяв, що зробить все можливе, аби строк Гiбриди на посадi губернатора був продовжений на два чи три роки, а також виступити захисником, якщо Гiбриду намагатимуться притягнути до вiдповiдальностi за корупцiю. Щодо останнього пункту Цицерон вагався, оскiльки, знаючи Гiбриду, усвiдомлював, що вiрогiднiсть такого звинувачення вкрай висока, та, зрештою, помiркувавши, погодився – i я записав i цей пункт.
Пiсля того, як iхнi торги добiгли кiнця, Гiбрида знов дiстав свою флягу – i цього разу й Цицерон погодився зробити ковток. За виразом його обличчя я зрозумiв, що вино не було розбавленим, i йому не сподобалося, та вiн зробив вигляд, що воно йому до душi – а потiм обое консулiв вiдкинулися на спинках, задоволенi, вочевидь, тим, що зробили.
– Я весь час думав, – промовив Гiбрида, здавлюючи гикавку, – що ти пiдтасував результати жеребкування, коли ми розподiляли провiнцii.
– І як би менi це вдалося?
– Ну, iснуе безлiч способiв, особливо якщо цим вирiшуе зайнятися консул. Ти мiг би сховати виграшний жетон в руцi – та пiдмiнити на нього той, який витягнеш. Або ж це мiг для тебе зробити консул, коли оголошував переможця. То що, ти дiйсно чесно виграв?
– Так, – дещо обурено вiдповiв Цицерон. – Македонiя належала менi по праву…
– Правда? – Гiбрида зригнув та пiдняв фляжку. – Ну що ж, тепер ми все виправили. Випиймо за долю.
Ми виiхали на рiвнину, i тепер вздовж дороги тягнулися голi поля. Гiбрида почав щось наспiвувати собi пiд нiс.
– Скажи, Гiбрида, – пiсля короткого мовчання спитав Цицерон. – Ти п’ять днiв тому не губив хлопчика?
– Кого?
– Хлопчика. Рокiв дванадцяти.
– А, то от ти про що, – недбало кинув Гiбрида, нiби як губити хлопчикiв для нього – рiч буденна. – І ти теж про це чув?
– Я не тiльки чув, але й бачив, що з ним зробили, – раптом Цицерон вперився в Гiбриду дуже пильним поглядом. – Розкажи менi, на честь нашоi новоi дружби, що там сталося.
– Не знаю, чи варто, – Гiбрида кинув на Цицерона лукавий погляд. Вiн-то, може, й був алкоголiком, але здатностi мислити не втрачав, навiть коли був пiд градусом. – Ранiше ти говорив про мене дуже неприемнi речi. Треби звикнути до того, що я можу тобi довiряти.
– Якщо ти побоюешся, що сказане тобою вийде за межi цього екiпажу, то дозволь менi тебе заспокоiти. Що б мiж нами не вiдбувалося ранiше, тепер ми з тобою пов’язанi. Я не робитиму нiчого, що може зруйнувати наш союз, бо для мене вiн так само цiнний, як i для тебе, навiть якщо ти скажеш, що сам убив хлопчика. Просто менi потрiбно це знати.
– Гарно сказано, – Гiбрида знов зригнув та кивнув на мне. – А твiй раб?
– Йому можна цiлковито довiряти.
– Ну що ж, тодi випий ще, – сказав Гiбрида i знов протягнув Цицерону флягу. Хазяiн завагався, але Гiбрида потрусив нею перед обличчям Цицерона. – Ну ж бо, випий. Ненавиджу, коли хтось лишаеться тверезим, коли iншi п’ють, – i Цицерону довелося, ховаючи свое незадоволення, зробити ще ковток. Гiбрида тим часом так весело розповiдав, що сталося з хлопчиком, нiби це була одна з його мисливських iсторiй.
– Вiн був родом зi Смiрни. Мав чудовий слух. Я забув його iм’я. Вiн зазвичай спiвав для моiх гостей пiд час обiду. Одразу пiсля сатурналiй я його позичив Катiлiнi для обiду, – вiн зробив ще ковток. – Катiлiна ненавидить тебе, правда?
– Думаю, так.
– У мене ж простiший характер. А в Катiлiни – зовсiм навпаки. Вiн – Сергiй[6 - Повне iм’я Катiлiни – Луцiй Сергiй Катiлiна. Сергiй – родове iм’я.] до самих кiсток. Вiн не може примиритися з тим, що його на консульських виборах обiйшов кандидат незнатного походження, та ще й родом з провiнцii, – Гiбрида скривився та похитав головою. – Пiсля того, як ти виграв вибори, повiр менi, вiн збожеволiв. Одним словом, на тому обiдi вiн трохи втратив над собою контроль та запропонував нам скласти священну присягу, для закрiплення якоi необхiдна людська жертва. Вiн звелiв покликати мого хлопчика та наказав йому починати спiвати. Потiм зайшов йому за спину, – Гiбрида обвiв рукою пiвколо, – i бах! І все скiнчено. Щонайменше, це було швидко. А що далi було, не знаю, бо поiхав.
– Ти хочеш сказати, що хлопчика вбив Катiлiна?
– Вiн розкроiв йому череп.
– О боги! Римський сенатор! А хто там ще був?
– А, ну як же… Лонгiн, Цегет, Курiй – звична компанiя.
– Четверо сенаторiв. П’ятеро, якщо рахувати й тебе.
– Можеш мене не рахувати. Менi й насправдi було погано – бо я ж сплатив тисячi за цього хлопця.
– І в чому вiн вас змусив присягнути, якщо для цього була потрiбна така гидота?
– Ми мали заприсягнутися, що вб’емо тебе, – весело сказав консул та пiдняв фляжку. – Твое здоров’я!
І вiн розсмiявся. Вiн так довго реготав, що аж розлив вино. Воно стiкало по його носу та крапало на пiдборiддя, залишаючи плями на його тозi. Гiбрида марно намагався витертися, та потiм рухи його уповiльнилися, рука впала на колiна – i вiн заснув.
Тодi Цицерон вперше почув про змову проти себе та не знав, як на це реагувати. Чи це були просто п’янi балачки, чи все ж iснувала серйозна небезпека? Коли Гiбрида захропiв, Цицерон кинув на нього сповнений зневаги погляд та решту подорожi провiв мовчки, склавши руки на грудях i дивлячись у вiкно. Гiбрида ж проспав решту дороги до Риму, i сон його був настiльки мiцним, що коли ми дiсталися його будинку, лiкторам довелося винести його з екiпажу та покласти у вестибюлi… Здавалося, раби його звикли до того, що хазяiна доставляють додому в такому виглядi – коли ми вiд’iжджали, я побачив, як один з них поливае голову Гiбриди водою.
Коли ми повернулися додому, Квiнт i Аттiк уже чекали на нас. Цицерон швидко розповiв iм все, про що дiзнався вiд Гiбриди. Квiнт зажадав, аби всю цю iсторiю негайно оприлюднили, та Цицерон не погодився.
– Ну а далi що?
– А далi нехай працюе закон. Усiм винним мають висунути звинувачення, iх мають засудити, пiддати опалi та вислати з мiста.
– Нi, – не погодився хазяiн. – Обвинувачення не матиме жодного шансу. По-перше, де ти знайдеш того божевiльного, який погодиться виступити зi звинуваченням? Та навiть якщо ти знайдеш такого дурня, який зголоситься висунити обвинувачення проти Катiлiни, то де знайти докази його злочину? Гiбрида вмить зречеться своiх свiдчень, навiть якщо йому пообiцяти недоторканнiсть – можеш бути впевнений. Вiн просто скаже, що нiчого такого не було, i розiрве наш союз. Трупа теж вже нема. І бiльше того – е свiдки, якi чули, як я сам заперечував той факт, що мало мiсце ритуальне вбивство.
– То невже ми нiчого не робитимемо?
– Нi. Ми вичiкуемо та спостерiгаемо. Нам потрiбен шпигун в таборi Катiлiни. Гiбридi вiн бiльше не довiрятиме.
– І треба вжити додаткових заходiв безпеки, – сказав Аттiк. – Як довго тебе охоронятимуть лiктори?
– До кiнця сiчня, коли головувати в Сенатi почне Гiбрида. А повернуться вони вже в березнi.
– Пропоную пошукати серед вершникiв добровольцiв, якi зголосяться охороняти тебе, поки з тобою не буде лiкторiв.
– Приватнi охоронцi? Люди скажуть, що я загордився. Треба все зробити дуже акуратно.
– Довiрся менi та не нервуй. Я все зроблю.
Так ми й домовилися, а Цицерон зайнявся пошуками того, хто змiг би втертися в довiру Катiлiнi та доповiдати про все, що вiдбуваеться в його таборi. Спершу, за декiлька днiв пiсля цiеi розмови, хазяiн спробував домовитися з Руфом. Спочатку вiн вибачився за свою грубiсть пiд час вечерi у нього вдома.
– Любий Руфе, ти маеш мене зрозумiти, – пояснював консул, прогулюючись з ним в атрiумi i поклавши йому на плече руку, – старi люди, коли дивляться на молодих, то бачать iх такими, якими вони були, а не такими, якими стали. Я спiлкувався з тобою як з тим юнаком, який три роки тому з’явився на моему порозi. Та тепер я усвiдомив, що ти – двадцятирiчний чоловiк, який самостiйно прокладае свiй шлях в цьому свiтi та заслуговуе на цiлковиту повагу. Я щиро шкодую, що мимоволi образив тебе, i сподiваюся, ти не сердишся.
– Я сам винен у тому, що сталося, – вiдповiв Руф. – Не буду вдавати, що я згоден з твоею полiтикою. Але моя любов та повага до тебе непохитнi, i я нiколи не дозволю собi думати про тебе погано.
– Гарно сказано, хлопчику, – Цицерон ущипнув його за щоку. – Чув, Тiроне? Вiн мене любить. І не хочеш, аби мене вбили?
– Аби тебе вбили? Звiсно ж нi. А чому ти питаеш?
– Тi, хто подiляе твоi полiтичнi погляди, подумують про те, щоб мене вбити, передусiм, Катiлiна, – i Цицерон повiдав Руфу про вбивство раба Гiбриди та про ту моторошну присягу, яку Катiлiна склав разом зi своiми посiпаками.
– Ти впевнений? – спитав Руф. – Вiн нiколи не казав про таке при менi.
– Ну що ж, не викликае сумнiву те, що вiн висловлював свое бажання мене вбити – це пiдтвердив Гiбрида. Та якщо вiн знов порушуватиме це питання, то я буду вдячний, якщо ти даси менi знати.
– Зрозумiло, – сказав Руф та кинув оком на руку Цицерона, що лежала в нього на плечi. – От для чого ти мене запросив… Аби зробити мене своiм шпигуном.
– Не шпигуном, а законослухняним громадянином. Чи наша Республiка так низько пала, що дружба тепер вища за життя консула?
– Я нiколи не вб’ю консула та не зраджу друговi, – вiдповiв Руф, вивiльняючись вiд обiймiв Цицерона. – І саме тому я радий, що ми розвiяли тiнi, що затьмарювали нашу дружбу.
– Прекрасна вiдповiдь юриста. Ти засвоiв моi уроки краще, нiж я думав.
* * *
– Цей юнак вже готуеться передати Катiлiнi кожне промовлене тут слово, – вдумливо сказав Цицерон, коли Руф вийшов.
Мабуть, хазяiн мав рацiю, адже пiсля того дня Руф вiддалився вiд Цицерона, натомiсть його часто тепер можна було побачити в компанii Катiлiни. Вiн потрапив до досить дивноi компанii: запальнi юнаки, як Корнелiй Цетег, завжди готовi ввiрватися в бiйку; розпутнi старiючi патрицii, пороки яких знищили iм кар’еру – такi, як Марк Лека та Автронiй Петус; колишнi солдати, на чолi яких стояв Гай Манлiй, який служив у Сулли центурiоном. Що iх пов’язувало – так це вiдданiсть Катiлiнi, який вмiв причаровувати людей – звiсно, лише тодi, коли не намагався iх убити, – i прагнення вщент зруйнувати встановлений у Римi порядок. Двiчi вони влаштували в Сенатi концерт з крикiв та свисту, коли Цицерон звертався до сенаторiв з приводу закону Рулла – i був дуже радий, що Аттiк знайшов йому охоронцiв, особливо в той перiод, коли стрiмко почала розвиватися справа Рабiрiя.
Закон Рулла, справа Рабiрiя, загроза з боку Катiлiни – не забувайте, що Цицерону доводилося займатися цим усiм одночасно, та ще й пiд час виконання буденних обов’язкiв консула. На мiй погляд, iсторики часто забувають про цей аспект полiтики. Проблеми не стоять в черзi бiля кабiнету державного дiяча, очiкуючи на свое вирiшення одна за одною, як, глава за главою, переконують нас письменники в своiх книгах. Натомiсть, вони, проблеми, з’являються всi гуртом, та всi вимагають негайного вирiшення. Наприклад, Гортензiй з’явився у нас вдома для обговорення тактики захисту Рабiрiя всього-на-всього за три години пiсля того, як в Сенатi захлопали виступ Цицерона щодо закону Рулла. І це нагромадження проблем теж мало своi наслiдки: саме через зайнятiсть Цицерона справу Рабiрiя пiд свiй контроль повнiстю взяв Гортензiй, який майже не мав iнших справ. Вiн розсiвся в кабiнетi Цицерона i, на вигляд, дуже задоволений собою, заявив, що справу Рабiрiя вирiшено.
– Вирiшено? – перепитав Цицерон. – Це як?
Гортензiй посмiхнувся та розказав, що заплатив групi писарiв i доручив iм зiбрати iнформацiю про те вбивство, в якому звинувачують Рабiрiя – i вони знайшли цiкаву iнформацiю про те, що такий собi бандит Сцева, раб сенатора Кротона, одразу пiсля вбивства Сатурнiя отримав свободу. Писарi продовжили своi пошуки та з’ясували, що в документах про звiльнення раба Сцеви значилося, що саме вiн завдав Сатурнiю «смертельного удару» – i за цей «патрiотичний вчинок» Сенат дарував йому свободу. І Сцева, i Кротон давно вже померли, та Катулл – коли його пам’ять злегка «освiжили» – повiдомив, що чудово пам’ятае цей епiзод. Вiн дав письмове свiдчення пiд присягою про те, що, коли Сатурнiй впав непритомний, Сцева спустився з даху на пiдлогу та добив того ножем.
– А це, – завершив Гортензiй, передаючи документ Цицерону, – я думаю, ти погодишся зi мною, вщент руйнуе всi звинувачення Лабiнiя. Якщо нам трохи пощастить, то незабаром ми завершимо цю не найприемнiшу справу, – Гортензiй вiдкинувся в крiслi та подивився навкруги з виглядом цiлковитого задоволення собою. – Тiльки не кажи, що ти не згоден зi мною, – додав вiн, коли побачив лукаву посмiшку Цицерона.
– Теоретично, ти, безперечно, маеш рацiю. Та я не впевнений, що це допоможе нам у цьому судi.
– Та звiсно ж допоможе! Лабiнiй не мае, в чому звинувачувати Рабiрiя. І навiть Цезарю доведеться з цим погодитися. Серйозно, Цицерон, – посмiхаючись, промовив адвокат, злегка поворушивши наманiкюреним пальцем, – менi здаеться, що ти менi заздриш.
Та Цицерона не полишали сумнiви.
– Подивимось, – сказав вiн менi пiсля того, як зустрiч добiгла кiнця. – Та менi здаеться, що Гортензiй i близько не мае уяви про те, що за сили проти нас виступають. Вiн досi вважае Цезаря молодим амбiтним сенатором, який прагне здобути популярнiсть. Старий досi не замислювався про те, яка безодня там криеться.
І, звiсно ж, того ж дня, коли Гортензiй представив своi докази суду, Цезар разом з другим суддею – своiм старшим кузеном – навiть не заслухавши свiдкiв визнали Рабiрiя винним та засудили його до розп’яття на хрестi. Зi швидкiстю пожежi ця новина пронеслася вузенькими вуличками Риму – та вже наступного ранку до кабiнету Цицерона ввiйшов уже зовсiм iнший Гортензiй.
– Це не людина, це – чудовисько! Цiлковита, закiнчена скотина!
– А як зреагував наш бiдолашний пiдзахисний?
– Вiн ще нiчого не знае. З милосердя я вирiшив йому нiчого не казати.
– І що ж ми тепер робитимемо?
– А в нас нема вибору. Подаемо апеляцiю.
Гортензiй подав мiському претору Лентулу Сурi всi необхiднi для апеляцii документи, а той, в свою чергу, передав справу на розгляд зiбрання мешканцiв Риму. Зiбрання мало вiдбутися наступного тижня на Марсовому полi. Для сторони обвинувачення ситуацiя була iдеальною: апеляцiю розглядатиме не суд у складi досвiдчених юристiв, а величезний i некерований натовп мiстян, якi нiчого не тямлять в юриспруденцii. Для того, аби вони всi мали змогу проголосувати, доведеться всi слухання провести за один единий день. І – можна подумати, цього було недостатньо – Лабiнiй, керуючись правами, якi вiн мав як трибун, оголосив, що промова захисника не може тривати довше, нiж пiв години. Коли Цицерон почув про це обмеження, вiн зауважив:
– Гортензiй довше горло прочищатиме перед виступом.
З наближенням дня голосування вiн дедалi частiше сварився зi своiм колегою. Гортензiй сприймав цей процес, як звичайну кримiнальну справу. Вiн заявив, що головна мета його промови – довести, що саме Сцева був дiйсним убивцею Сатурнiя. Цицерон не погоджувався з цим, розглядаючи суд як полiтичне дiйство.
– Це ж не суд, – нагадував вiн Гортензiю. – Це – натовп. Невже ти справдi сподiваешся на те, що когось в багатотисячному натовпi серед того галасу, цiкавитиме, що смертельний удар нанiс якийсь жалюгiдний раб, якого вже давним-давно в живих нема?
– Ну i яку лiнiю захисту обрав би ти?
– На мiй погляд, нам треба вiд самого початку погодитися з тим, що Рабiрiй – вбивця, та наполягати на тому, що саме вбивство було погоджене Сенатом.
– Цицероне! Я безлiч разiв чув, що ти ще той хитрюга, та зараз менi здаеться, в тобi говорить упертiсть! – промовив Гортензiй, у вiдчаi розводячи руками.
