скачать книгу бесплатно
– А я боюся, що ти забагато часу проводиш у себе на Неаполiтанськiй затоцi, спiлкуючись з рибками. Ти й гадки не маеш про те, якi подii розгортаються в мiстi.
Оскiльки вони так i не змогли дiйти згоди, було домовлено, що першим виступае Гортензiй, а слiдом говоритиме Цицерон. І кожен зможе обрати свою лiнiю захисту. Добре, думав я, що Рабiрiй вже нiчого не тямить – i не розумiе, що вiдбуваеться, iнакше ним опанував би цiлковитий вiдчай – насамперед тому, що Рим очiкував на суд над ним, наче на виставу циркачiв. Встановлений на Марсовому полi хрест був завiшаний плакатами з закликами до правосуддя, вимогами хлiба та видовищ. Лабiнiй десь дiстав бюст Сатурнiя, прикрасив гiрляндою з лаврового листя та поставив на рострах. Свою роль вiдiграло й те, що Рабiрiя вважали злим скнарою, i навiть його названий син був лихварем. Цицерон не мав сумнiву в тому, що вирок буде обвинувальним – i хотiв бодай зберегти Рабiрiю життя. Для цього вiн винiс на розгляд Сенату проект термiнового рiшення, за яким замiсть розп’яття за perduellio встановлювалося покарання у виглядi заслання. Завдяки тому, що проект пiдтримав Гiбрида, вiн зi скрипом пройшов, хоча Цезар i трибуни й чинили лютий спротив. Ввечерi того ж дня Метелл Целер з групою рабiв вийшов за мiськi мури, розiбрав хрест i спалив його.
Ось такою була ситуацiя станом на ранок судного дня. Коли Цицерон востанне проговорював свою промову та одягався до виходу, до нього в кабiнет завiтав Квiнт i почав благати брата вiдмовитися вiд захисту. Вiн доводив, що Цицерон i так вже зробив усе, що мiг, а визнання Рабiрiя винним завдасть шкоди репутацii Цицерона. Окрiм того, зустрiч за межами мiста з популярами могла бути фiзично небезпечною. Я бачив, що аргументи Квiнта змусили Цицерона замислитися. Та я любив його ще й за те, що, попри всi своi вади, вiн був надiлений найцiннiшою формою хоробростi – хоробрiстю людини, яка мислить. Адже героем, в принципi, може стати будь-який дурень, який свое життя мае за нiщо. А оцiнити всi ризики, хай навiть завагатися на початку, та потiм зiбратися з духом та вiдкинути сумнiви – от це, як на мене, i е найбiльш гiдна поваги вiдвага, яку Цицерон i проявив того дня.
Коли ми вийшли на Марсове поле, Лабiнiй вже був там i, разом зi своею декорацiею – бюстом Сатурнiя, – вивищувався на помостi над полем. Це був амбiтний солдат, земляк Помпея – обое були родом з Пiценiума, – i вiн намагався наслiдувати свого кумира в усьому. Його одяг, франтiвська хода i навiть зачiска – укладене назад волосся, – все було, як у Помпея. Коли трибун побачив, що з’явився зi своiми лiкторами Цицерон, вiн засунув пальцi до рота та видав гучний, пронизливий посвист, пiдхоплений натовпом, що нараховував близько десяти тисяч осiб. Цей загрозливий галас пiдсилився ще бiльше, коли на Марсовому полi побачили Гортензiя, який за руку вiв Рабiрiя. Старий не стiльки злякався, скiльки був щиро здивований тим, скiльки людей зiбралися, штовхалися один одним, аби продертися поближче, подивитися на нього. Я крокував слiдом за Цицероном, намагаючись не вiдстати, поки мене штурхали й пихали. В якийсь момент я помiтив шеренгу легiонерiв у касках, що поблискували на сонцi, та зi щитами. За ними на почесних мiсцях розташувалися Квiнт Метелл, завойовник Криту, та Лiцинiй Лукулл, попередник Помпея на посту головнокомандувача Схiдних легiонiв. Цицерон скривився, коли побачив iх разом – адже обом вiн пообiцяв триумф пiд час передвиборчоi кампанii, та для жодного досi нiчого не зробив.
– Мабуть, криза таки настала, – прошепотiв менi Цицерон, – якщо вже Лукулл залишив свiй палац на узбережжi Неаполiтанськоi затоки та приеднався до простого натовпу.
Вiн полiз по сходах на помiст у супроводi Гортензiя i, зрештою Рабiрiя, якому до того важко було залiзати по сходах, що довелося затягнути його за руки. Коли всi трое залiзли та випрямилися, було видно, що одяг усiх блищить вiд плювкiв. Особливо приголомшений був Гортензiй, оскiльки, вочевидь, не мав жодного уявлення, наскiльки непопулярний був цiеi зими Сенат серед простого народу. Пролунав звук труби, i на протилежному березi Тибру, над Янiкулом, здiйнявся червоний стяг – це означало, що мiсту нiчого не загрожуе, i можна розпочинати суд.
Лабiнiй як головуючий чиновник одночасно керував процедурою розгляду та виступав обвинувачем – i це давало йому величезну перевагу. Маючи задиристий характер, вiн узяв слово першим та почав гучно ображати Рабiрiя, який дедалi сильнiше втискався в спинку свого крiсла. Лабiнiй не спромiгся навiть запросити свiдкiв. Вони були йому не потрiбнi – натовп i так був на його боцi. На завершення вiн виголосив сувору тираду про гордовитiсть Сенату, про жадiбнiсть тiеi зграi, що стоiть у нього на чолi, а також про необхiднiсть перетворити справу Рабiрiя на приклад для них усiх – аби в майбутньому жоден консул не смiв i думку мати про те, щоб дозволити вбивство громадянина та уникнути покарання за це. Натовп заревiв на знак згоди.
– І тодi-то я й зрозумiв цiлком чiтко, – сказав менi Цицерон пiзнiше, – що головною цiллю для цього цезаревого натовпу е не Рабiрiй, а я як консул. І я зрозумiв, що маю негайно перехопити iнiцiативу, iнакше всi моi можливостi боротися проти Катiлiни i подiбних йому зiйдуть нанiвець.
Наступним виступав Гортензiй – вiн зробив усе, що було йому пiд силу, та його довжелезнi й замислуватi пасажi, якими вiн славився, були доречними за iншоi обстановки – i, будьмо чеснi, за iншоi епохи. Йому було вже за п’ятдесят, вiн майже вiдiйшов вiд справ, давно не мав практики – i це було помiтно. Тi, хто стояв пiд самим помостом, почали його передражнювати, i з мiсця, де я стояв, можна було розгледiти панiку на його обличчi, коли до нього прийшло усвiдомлення того, що вiн – Великий Гортензiй, Майстер дебатiв, Король судових спорiв – вiн втрачае увагу аудиторii. І що бiльше вiн розмахував руками, бiгав по помосту, крутив своею шляхетною головою – тим смiшнiше враження справляв. Його доводи нiкого не цiкавили. Я не мiг почути всього, що вiн казав, – його слова заглушав шум тисяч людей, якi топталися по Марсовому полю та балакали один з одним в очiкуваннi голосування. Вкритий потом попри холод, вiн зупинився, обтер хустинкою обличчя та викликав свiдкiв – спочатку Катулла, а потiм Ізаурика. Кожен з них пiднявся на помiст – i натовп з повагою iх вислухав. Та варто було Гортензiю поновити свiй виступ, як люди знов починали спiлкуватися один з одним. І хай би вiн тодi був надiлений красномовнiстю Демосфена та кмiтливiстю Платона – нiчого не змiнилося б. Цицерон дивився в натовп перед собою. Вiн, нерухомий i блiдий, здавалося, був вирiзаний з мармуру.
Зрештою, Гортензiй сiв на свое мiсце, i тепер настала черга виступити консулу. Лабiнiй надав йому слово, та шум був настiльки сильним, що Цицерон лишився сидiти. Вiн уважно оглянув свою тогу та змахнув з неi кiлька невидимих пилинок. Гамiр не стихав. Хазяiн пильно перевiрив своi нiгтi, озирнувся навколо – i чекав далi. Його очiкування тривало довго. Та зрештою над Марсовим полем встановилася поважна тиша. І лише тодi Цицерон нiби як схвально кивнув та пiдвiвся.
– Моi громадяни, – розпочав вiн. – Попри те, що я не маю звички починати своi виступи з пояснення того, чому я взявся захищати того чи iншого громадянина – а в цiй справi йдеться про життя, честь i гiднiсть Гая Рабiрiя, – думаю, цього разу менi варто дати пояснення. Тому що це не суд над Рабiрiем – над старою, немiчною та самотньою людиною. Цей суд, громадяни – нiщо iнше, як спроба зробити так, аби в нашiй Республiцi нiколи бiльше не було центральноi влади, i щоб законослухнянi громадяни нiколи бiльше не могли виступити проти божевiльних вчинкiв порочних людей. Це – спроба позбавити нашу Республiку здатностi захищатися за кризових умов, спроба позбавити ii гарантiй добробуту. А вiдколи це саме так, – його голос став гучнiшим, вiн пiднiс до неба очi та пiдняв руки, – то я благаю всемогутнього Юпiтера та решту безсмертних богiв та богинь дарувати менi свiй захист. Я благаю iх, аби вони дозволили цьому дню завершитися виправданням мого пiдзахисного та порятунком конституцii!
Цицерон завжди стверджував, що чим бiльшим е натовп, тим вiн дурнiший – i в такому випадку найвдалiшим кроком буде апелювання до надприроднього. З краiв натовпу ще лунали якiсь розмови, та вони не здатнi були тепер заглушити його слова.
– Лабiнiй, це зiбрання скликав ти, вiдомий популяр. Та хто з нас двох е справжнiм другом цих людей? Ти, який погрожуе обвинуваченому стратою, не дочекавшись завершення зiбрання, та який вiддае наказ спорудити на Марсовому полi хрест для розп’яття одного з нас? Чи я, який не дозволяе залякувати цю асамблею погрозами страти? І ви справдi вважаете, що цей трибун захищае вас? Стоiть на сторожi ваших прав i свобод?
Лабiнiй махнув рукою в бiк Цицерона, нiби зганяючи гедзя зi спини коня – та жест його був сповнений невпевненостi – як всi задираки, вiн краще вмiв завдавати удару, нiж його тримати.
– Ти стверджуеш, – продовжив Цицерон, – що Гай Рабiрiй убив Сатурнiя. Квiнт Гортензiй своею блискучою промовою довiв, що це твердження хибне. Та якби все залежало тiльки вiд мене – я би пiдтримав твое звинувачення. Я би погодився з ним. Я б визнав його винним – натовп загудiв, та Цицерон закричав, перекриваючи цей галас: – Так, так! Я би з ним погодився. Я би дуже хотiв мати можливiсть оголосити, що мiй пiдзахисний власноруч убив ворога Республiки Сатурнiя!
Вiн драматичним жестом указав на бюст, i на декiлька секунд йому довелося замовкнути – такою гучною була спрямованана на нього хвиля ненавистi.
– Ти, Лабiнiй, стверджуеш, що там був твiй дядько. Припустiмо, що так воно i е. І припустiмо також, що вiн там опинився не через те, що збiднiв настiльки, що не мав вибору – а через те, що його стосунки з Сатурнiем змусили його поставити дружбу вище самоi Республiки. І що ж тепер, ти вважаеш, що Гай Рабiрiй теж мав зрадити Республiцi та вiдмовитися виконувати накази консула? Як матиму вчинити я, якщо Лабiнiй, як колись Сатурнiй, влаштуе рiзанину серед мирних мешканцiв, звiльнить злочинцiв з тюрми та силою захопить Капiтолiй? Я дам вам вiдповiдь. Я матиму вчинити так, як i вчинив у той час консул. Я матиму провести в Сенатi голосування, закликати вас усiх стати на захист Республiки, i сам виступити зi зброею в руках разом з вами проти армii злочинцiв. І що в цьому випадку зробить Лабiнiй? Вiн мене розiпне!
Так, це був смiливий виступ. Сподiваюся, що менi вдалося донести вам особливостi цiеi сцени: оратори, якi сидять на помостi зi своiм немiчним клiентом; лiктори бiля пiднiжжя помосту, що готовi захищати консула; римське населення – плебс, сенатори та вершники – всi перемiшалися мiж собою; легiонери в блискучих касках та генерали в пурпурних одежах; приготованi для голосування овечi загони; галас цього зiбрання; храми, якi поблискували на далекому Капiтолii, та пекучий сiчневий мороз. Я намагався знайти в натовпi Цезаря i, здаеться, декiлька разiв перед моiм поглядом у натовпi промайнуло його тонке обличчя. Там, звiсно ж, був i Катiлiна зi своею клiкою, включно з Руфом, який вигукував образи на адресу свого колишнього патрона.
Завершив Цицерон, як завжди, поклавши руку на плече свого клiента та звертаючись до милостi суду.
– Вiн не просить у вас щасливого життя – лише можливостi гiдно померти.
Пiсля цього все завершилося, i Лабiнiй наказав розпочати голосування.
Цицерон пiдiйшов до пригнiченого Гортензiя, вони разом зiстрибнули з платформи й пiдiйшли до того мiсця, де стояв я. Як це завжди бувало пiсля важливого виступу, його досi переповнювали емоцii, нiздрi його роздувалися, очi блищали, вiн глибоко дихав та нагадував коня, який щойно завершив скачку. Це був блискучий виступ. Особливо менi запам’яталася одна фраза: «Природа надiлила людину прагненням вiднайти iстину». На жаль, навiть найпрекраснiшi слова не здатнi замiнити собою голоси пiд час голосування – тому, коли до нас пiдiйшов Квiнт, вiн понуро оголосив, що справу програно. Вiн щойно спостерiгав за голосуванням – люди сотнями одноголосно пiдтримували обвинувачення, а це означало, що Рабiрiй матиме негайно залишити Італiю, будинок його буде зруйновано, а майно – конфiсковане.
– Так, це трагедiя, – розлючено випалив Цицерон.
– Але, брате, ти зробив усе, що мiг. Зрештою, вiн старий, i життя його i так добiгае кiнця.
– Та я не про Рабiрiя, iдiоте. А про свое консульство.
Коли вiн це сказав, почали лунати крики й галас. Ми повернулися та побачили, що неподалiк вiд нас розпочалася бiйка, в центрi якоi було видно Катiлiну, який розмахував кулаками. Декiлька легiонерiв кинулися вперед, аби розтягнути учасникiв. Метелл i Лукулл пiдвелися, щоб поспостерiгати за тим, що вiдбуваеться. Целер, авгур, стоячи бiля свого двоюрiдного брата Метелла, склав руки рупором та спрямовував легiонерiв.
– Ви тiльки подивiться на Целера, – сказав Цицерон з нотками захоплення. – Йому так i кортить долучитися. Вiн просто обожнюе бiйки, – потiм хазяiн раптом замислився й сказав: – Я маю з ним поговорити.
Вiн пiшов так швидко, що лiкторам довелося бiгти, щоб обiгнати консула та розчистити йому дорогу. Коли военачальники побачили, що до них наближаеться консул, обое винагородили його неласкавим поглядом. Обое вже довгий час лишалися заблокованими за мiськими мурами, очiкуючи на те, щоб Сенат проголосував за винагородження iх трiумфом. Лукулл чекав уже декiлька рокiв – за цей час вiн звiв собi палац на узбережжi Неаполiтанськоi затоки в Мiценiумi, а також будинок на пiвнiч вiд Риму. Та сенатори не могли пристати на iхнi вимоги – головним чином через те, що обое примудрилися посваритися з Помпеем. Тому обое опинилися в пастцi. Трiумф надавався лиш тим, хто одержав iмперiй – а поява в Римi до голосування Сенату з цього питання автоматично позбавляла iх права на нього. Тому обом можна було хiба поспiвчувати.
– Імператоре, – Цицерон вiдсалютував кожному по черзi. – Імператоре.
– Є питання, якi нам хотiлося б обговорити, – сказав Метелл загрозливим тоном.
– Я прекрасно знаю, що ви хочете сказати, та хочу вас запевнити, що дотримаюся всiх даних обiцянок та виступлю в Сенатi на вашу пiдтримку. Та обговорiмо це пiзнiше. Ви ж бачите, наскiльки я зайнятий зараз? Менi потрiбна допомога – не для себе, але для держави. Целер, допоможеш менi врятувати Республiку?
– Не знаю. Залежить вiд того, що я маю зробити, – вiдповiв Целер, обмiнюючись поглядом зi своiм дядьком.
– Це небезпечне завдання, – сказав Цицерон, знаючи, що вiд такого Целер нiколи не вiдмовиться.
– Боягузом мене ще не називали. Розказуй.
– Я хочу, аби ти з загоном неперевершених легiонерiв свого дядька перейшов Тибр та опустив прапор на Янiкулi.
Почувши це, Целер аж зробив декiлька крокiв назад. Спуск прапору означав, що на мiсто насуваеться ворог – i це вимагало негайного завершення зiбрання. Але Янiкул був пiд чудовою охороною. Обое повернулися до Лукулла – найстаршого з трьох, – i я побачив на обличчi цього елегантного патрицiя, як вiн прораховуе ходи.
– Вiдчайдушний крок, консуле, – сказав вiн.
– Я знаю. Та якщо ми зараз програемо, для Риму це обернеться трагедiею. Жоден консул в майбутньому не зможе бути впевнений у своему правi придушувати збройне повстання. Я не знаю, навiщо Цезарю цей прецедент, та я точно знаю, що для нас це неприпустимо.
– Вiн мае рацiю, Лiцинiю. Треба дати йому людей. Ти готовий, Целере? – сказав, зрештою, Метелл.
– Звiсно!
– Чудово, – промовив Цицерон. – Тобi як претору охоронцi мають пiдкоритися, та про всяк випадок я надiшлю свого секретаря, – на мiй жаль i страх, вiн зняв з пальця перстень та поклав його в мою руку. – Ти маеш сказати командиру, що Риму загрожуе ворог, тому стяг мае бути спущений. Перстень доведе, що ти мiй посланець. Як думаеш, впораешся?
Я кивнув, що менi ще лишалося? Тим часом Целер покликав центурiона, який розбирався з Катiлiною – i вже за декiлька хвилин я бiг позаду тридцяти легiонерiв з мечами наголо, вишуканих по двое, на чолi з центурiоном та Целером. Мета наша була – назвiмо речi своiми iменами – зiрвати законне зiбрання мешканцiв Риму, i я собi повторював: «Який там Рабiрiй, он де справжня зрада».
Ми залишили Марсове поле, пробiгли Сублiканським мостом над темними та спiненими водами Тибру, потiм перетнули пласку рiвнину Ватикану, де розташувалися намети та халабуди безхатькiв. Бiля пiднiжжя Янiкулу простягався священний гай Юнони – i там з дерев за нами спостерiгали священнi круки. Коли ми пробiгали пiд деревами, вони з карканням злетiли – здавалося, здiйнявся в небо весь чорний лiс. Вузенькою дорогою ми попрямували до вершини, i ще нiколи цей пiдйом менi не видавався таким крутим. І навiть зараз, поки я пишу цi рядки, то вiдчуваю удари свого серця та напругу в легенях, якi борються за кожен ковток повiтря. У мене в боку кололо так, нiби мiж ребер менi вструмили списа.
На вершинi пагорбу, в його найвищий частинi, розташувався храм, присвячений Янусу. Одне його обличчя дивилося в бiк Риму, а iнше – в чисте поле. Над храмом, на високому флагштоку, майорiло величезне червоне знамено, плескало на рiзкому вiтрi. Близько двух десяткiв легiонерiв гуртувалися навколо двох великих вогнищ – i ми оточили iх, перш нiж вони щось зрозумiли.
– Деякi з вас мене знають! – прокричав Целер. – Я Квiнт Цецилiй Метелл Целер – претор, авгур, який нещодавно повернувся з вiйська свого шурина Помпея Великого. А ця людина, – вiн показав на мене, – прибула сюди з перснем консула Цицерона. Консул наказуе спустити прапор. Хто тут командир?
– Я, – вiдповiв центурiон, роблячи крок уперед. Йому було близько сорока рокiв, i було видно, що вiн досвiдчений вояка, – i менi байдуже, чий ти шурин та хто тебе надiслав, але цей прапор лишатиметься на своему мiсцi, допоки Рим не опиниться в безпецi.
– Але йому вже загрожуе ворог, – вiдповiв Целер. – Поглянь-но.
І вiн показав пальцем на захiд вiд мiста – на мiсцевiсть, що розкинулася пiд нами. Центурiон повернув голову, i тiеi ж митi авгур схопив його ззаду за волосся та пiднiс лезо свого меча до його горлянки.
– Якщо я кажу, що наближаеться ворог, – прошипiв вiн, – це означае, що наближаеться ворог. Це зрозумiло? А знаеш, чому я знаю, що наступае ворог, хоча ти нiчого й не бачиш? – вiн смикнув центурiона за волосся з такою силою, що той застогнав. – Тому що я авгур, чорт забирай, ось чому. Тому наказую спустити прапор та пiдняти тривогу.
Пiсля цього нiхто з ним не сперечався. Один з рядових спустив стяг, а iнший взяв трубу та видмухав з неi декiлька пронизливих звукiв. Я подивився через рiку на Марсове поле i на багатотисячний натовп на ньому, та вiдстань була завеликою для того, щоб я мiг розiбрати, що там вiдбуваеться. Лише поступово стало зрозумiло, що натовп розбiгаеться, i що цi пиловi хмари над полем здiйнятi людьми, якi в панiцi розбiгаються по домiвках. Пiзнiше Цицерон розказав менi, що сталося, коли пролунав звук труби та люди побачили, що прапор спущено. Лабiнiй намагався заспокоiти натовп та переконати людей у тому, що це, певно, якась хитрiсть, та зiбраних в натовп людей так само легко налякати, як косяк риб чи пташину зграю. Звiстка про те, що на мiсто насуваеться ворог, вмить, наче блискавка, рознеслася по натовпу. Попри вмовляння Лабiнiя та iнших трибунiв, голосування було припинене. Багато загонiв були знесенi натовпом. Помiст, на якому ранiше стояли Лукулл i Метелл, був перекинутий та розламаний на шматки. Спалахували бiйки. Кишенькового злодiя затоптали на смерть. Верховний авгур Метелл Пiй пережив напад – i його непритомного термiново доставили до мiста. За словами Цицерона, спокiй там зберiгала лише одна людина – Гай Рабiрiй, який мирно похитувався на своiй лавцi, що стояла серед цього хаосу поруч зi спорожнiлою платформою. Очi його були заплющенi, i вiн наспiвував собi пiд нiс якусь пiсеньку без мелодii.
Протягом наступних декiлькох тижнiв пiсля заворушень на Марсовому полi здавалося, що Цицерон здобув цiлковиту перемогу. Цезар сидiв тихо й смирно та не вдавався до спроб повернутися до справи Рабiрiя. Ба бiльше – старий заховався в своему будинку, де й надалi жив у власному свiтi, де його нiхто не турбував доти, доки вiн сам не помер десь за рiк пiсля цих подiй. Так само не повертався вiн i до популярського закону. Трюк Цицерона з перетягуванням на свiй бiк Гiбриди пiдштовхнув ще декiлькох перебiжчикiв, включно з одним iз трибунiв, якому патрицii заплатили за перехiд в табiр аристократiв. Закон Рулла, який був заблокований в Сенатi коалiцiею Цицерона та знаходився пiд загрозою трибунського вето на народних зборах – закон, на який було витрачено стiльки зусиль, зник i бiльше не згадувався.
Квiнт перебував у чудовому гуморi. Одного разу вiн сказав Цицерону:
– Якби це був бiйцiвський турнiр мiж тобою та Цезарем, тебе б вже проголосили переможцем. Переможець визначаеться за двома туше – а ти вже двiчi його на горб вклав.
– На жаль, – вiдповiв Цицерон, – полiтика не схожа на бiйцiвський турнiр. Вона не така чесна, та й правила постiйно змiнюються.
Хазяiн був упевнений, що Цезар щось замислив, iнакше його бездiяльнiсть не мала би будь-якого сенсу. Але що ж в такому випадку вiн задумав? Вiдповiдi консул не знав.
Наприкiнцi сiчня добiг кiнця перший мiсяць Цицерона на посадi голови Сенату. Курульне крiсло зайняв Гiбрида, а хазяiн повернувся до своеi юридичноi практики. Вiн приходив тепер на Форум без лiкторiв, у супроводi декiлькох хлопцiв мiцноi статури з числа вершникiв. Аттiк дотримався своеi обiцянки: цi охоронцi завжди були десь неподалiк, та не мулили очi так, щоб всi здогадалися, що вони не просто друзi консула. Причаiвся й Катiлiна. Стикаючись з Цицероном – а цього уникнути в тiснiй будiвлi Сенату було неможливо, – вiн просто повертався до хазяiна спиною. Одного разу менi здалося, що вiн провiв ребром долонi по горлянцi, коли повз проходив Цицерон, – та бiльше цього нiхто не помiтив. Цезар, натомiсть, був напрочуд люб’язним. Вiн навiть вiтав Цицерона з успiшними виступами та хвалив мудрiсть його тактики. Це стало гарним уроком для мене. Успiшний полiтик повнiстю роздiляе свое особисте вiд усього, що вiдбуваеться в його життi публiчному, – Цезар був надiлений цiею рисою бiльше, нiж будь-хто з усiх, кого я знав.
Потiм рознеслася звiстка про смерть Метелла Пiя, верховного жерця. Це нiкого не здивувало. Цьому старому солдату було вже пiд сiмдесят, i протягом останнiх декiлькох рокiв вiн хворiв. Вiн так i не отямився пiсля нападу, який з ним стався тодi на Марсовому полi. Тiло виставили в його офiцiйнiй резиденцii – старому палацi верховних авгурiв, i Цицерон як вищий чиновник мав стояти в почеснiй вартi бiля тiла. Похорон був найбiльш помпезним з усiх, якi менi довелося бачити протягом життя. Тiло вклали на бiк, наче пiд час обiду, та одягнули в одежi верховного жерця. В такому виглядi на уквiтчаних ношах його несли вiсiм членiв Колегii жерцiв, включно з Цезарем, Катуллом та Ізауриком. Волосся покiйного було розчесаним та напомадженим, жорстка шкiра розтерта олiями, а очi широко розплющенi – вiн мав вигляд скорiше живого, нiж мерця. За ношами йшли його названий син Сципiон та вдова Лiцинiя Мiнора у супроводi цнотливих весталок та головних жерцiв офiцiйних божеств. Далi iхали колiсницi з представниками роду Метеллiв, на першiй з них стояв Целер. Всi члени цiеi сiм’i в зборi, а поруч з ними – актори, одягненi в маски предкiв Пiя – все своiм виглядом доводило, що це – наймогутнiший полiтичний клан Риму.
Кортеж неймовiрноi довжини рухався по via Sacra[7 - Священна дорога – головна дорога Римського Форума, яка з’еднуе Палатинський пагорб з Капiтолiем], пiд аркою Фабiана (ii з нагоди похорону обтягнули чорною тканиною), а далi – через Форум до рострiв, де ношi були поставленi вертикально, аби всi, хто зiбрався, мали змогу побачити тiло. Центр Риму був повнiстю забитий натовпом. Всi члену Сенату одягнулися в чорнi тоги. На сходах храмiв, на балконах та дахах будiвель гуртувалися витрiщаки, вони звисали зi статуй – i прослухали всi траурнi промови, яких було не злiчити i якi тривали довгими годинами. Здавалося, що це прощання зi старим Пiем – впертим, суворим, хоробрим i, мабуть, трохи дурнуватим – було прощанням зi старою Республiкою, i на нас усiх чекае щось зовсiм нове.
Коли до рота Пiю поклали бронзову монету та помiстили його до пращурiв – повисло сакраментальне питання: хто замiнить його на посадi Верховного жерця? За логiкою, це мiсце мало перейти до одного з двох найстарших членiв Сенату – до Катулла, який перебудував храм Юпiтера, чи до Ізаурика, який мав два трiумфи та був навiть старшим за Пiя. Обое марили цим мiсцем – i жоден з них не був готовий добровiльно вiд нього вiдмовитися. Їхня боротьба, хоч i була дружньою, та все ж лишалася запеклою. Цицерон, якому це було байдуже, спершу не звертав уваги на те, як вона розгорталася. Хай там як, а рiшення мали ухвалити чотирнадцять членiв Колегii жерцiв. Та за тиждень пiсля того, як помер Пiй, коли Цицерон разом з iншими сенаторами чекав на початок сесii на вулицi, вiн наштовхнувся на Катулла та помiж iншим спитав його, чи ще не ухвалене рiшення про призначення.
– Поки нi, – вiдповiв Катулл. – Знадобиться ще деякий час.
– Дiйсно? А чому так довго?
– Вчора у нас була нарада. Оскiльки iснуе двое кандидатiв, якi рiвною мiрою гiднi цiеi посади, ми постановили, що слiд повернутися до старого звичаю та надати народу право вирiшувати, хто обiйме цю посаду.
– І як, на твiй погляд, це правильно?
– Звiсно ж, я вважаю, що це правильно, – вiдповiв Катулл, посмiхаючись однiею зi своiх звичних посмiшок та торкаючись свого схожого на дзьоб носа, – бо я впевнений, що триби проголосують за мене.
– А Ізаурик?
– Вiн теж упевнений у своiй перемозi.
– Ну що ж, щасти вам обом. Не грае ролi, хто з вас переможе – бо в будь-якому випадку переможцем буде Рим, – Цицерон вже зiбрався вiдiйти вiд Катулла, та раптом зупинився та знов звернувся до нього: – А хто запропонував змiнити порядок обрання?
– Цезар.
Хай яка не була б латина багата та метафори й епiтети, я не можу знайти в нiй – та навiть в грецькiй мовi – достатнiх епiтетiв, якi могли б описати вираз обличчя Цицерона в ту мить, коли вiн почув iм’я Цезаря.
– О, боги! – приголомшено промовив вiн. – То що, вiн збираеться подавати свою кандидатуру?
– Та звiсно ж, нi. Це ж буде просто смiшно. Вiн занадто молодий. Йому всього-на-всього тридцять шiсть, i вiн навiть претором ще не був.
– Ти маеш рацiю, та радив би вам якомога швидше зiбратися знов та повернутися до старого порядку проведення виборiв.
– Це неможливо.
– Чому?
– Бо проект закону про змiну порядку виборiв вже був запропонований народу.
– І хто його оприлюднив?
– Лабiнiй.
– Он воно що, – Цицерон хлопнув себе по чолу.
– Дарма ти непокоiшся, консуле. Я переконаний, Цезар не наважиться висувати свою кандидатуру – а якщо зробить це, то провалиться з трiском. Не здурiв же римський народ. Це ж вибори очiльника державноi релiгii. Вiд нього вимагаеться бездоганна моральнiсть. А як тобi Цезар в ролi охоронця цнотливих весталок? Йому ж доведеться жити з ними в одному будинку. Це все одно що козла запустити до городу.
Катулл вiдiйшов, та я помiтив, що в очах його з’явився сумнiв.
Незабаром поширилися чутки, що Цезар i дiйсно мае намiр висувати свою кандидатуру. Нiхто з нормальних людей цю iдею не пiдтримував – i мiстом почали кружляти грубi жарти з цього приводу, над якими всi гучно смiялися. Та щось таке було в цьому – думаю, в самому нахабствi, – щось таке, що не могло не викликати захоплення. «Вiн – найбiльш феноменальний гравець з усiх, кого я колись зустрiчав», – колись сказав про нього Цицерон.
– Щоразу, коли програе, вiн просто подвоюе ставки та знов кидае костi. Тепер я розумiю, чому вiн вiдмовився вiд просування закону Рулла та дав спокiй Рабiрiю. Вiн зрозумiв, що верховний жрець навряд одужае, прорахував всi варiанти та зрозумiв, – що бути понтифiком – набагато цiкавiша ставка, нiж обидвi попереднi.
Цицерон здивовано похитав головою та почав працювати над тим, щоб i третя ставка теж не зiграла. І вiн би мав успiх, якби не двi речi. Перша з них – це неймовiрна впертiсть Катулла та Ізаурика. Цицерон витратив декiлька тижнiв на переговори з ними, намагаючись iх переконати не виставляти своi обидвi кандидатури, бо це лише розколюватиме антицезарiвську коалiцiю. Та цi старцi були гордими та мали вразливе самолюбство. Вони не поступалися, вiдмовлялися тягнути жереб i не хотiли висувати нiкого в якостi компромiсного спiльного кандидата. Тому зрештою обидва iменi значилися у виборчих бюлетенях.
А другою рiччю стали грошi – вони-то й вiдiграли вирiшальне значення. Свого часу подейкували, що Цезар витратив таку купу грошей на пiдкуп триб, що монети возили тачками. Де вiн iх стiльки взяв? Всi показували на Красса. Та навiть для Красса сума в двадцять мiльйонiв була немалою. Адже саме двадцять мiльйонiв сестерцiiв, якщо вiрити чуткам, заплатив Цезар за свое обрання! Що б там не казали, але напередоднi голосування, яке мало мiсце в березневi iди[8 - 15 березня], Цезар усвiдомлював, що його провал означатиме для нього кiнець. Вiн нiколи не змiг би повернути таку суму, якби його кар’ера пiшла тепер нанiвець. В такому випадк у все, що йому лишилося б, це приниження, безчестя, вигнання та, можливо, самогубство. Саме тому я схильний вiрити вiдомiй iсторii про те, що, виходячи зi свого будинку на Марсове поле, Цезар поцiлував мати та сказав, що або повернеться верховним жерцем, або ж не повернеться нiколи.
Майже цiлий день тривало голосування, та за iронiею – а нею наскрiзь пронизана вся полiтика – саме Цицерону довелося оголошувати результати. Весняне сонце схилилося за горою Янiкул – i небо було розмальоване пурпурними, червоними та рожевими смугами, нiби як з рани через пов’язку просочувалася кров. Цицерон безпристрасно зачитав результати голосування. З сiмнадцяти триб Ізаурику свiй голос вiддали чотири, Катуллу – шiсть, а Цезарю – сiм. Вiн був на волосинку вiд провалу. Коли консул спускався з платформи, було видно, що в нього заболiв живiт. Цезар пiдняв руки та звернув до неба очi. Здавалося, йому помутилося вiд щастя – i це було цiлком можливо, адже вiн знав, що, як би подii не розгорталися далi, до кiнця свого життя вiн тепер буде верховним авгуром. Вiн житиме у величезному казенному будинку на via Sacra та матиме право голосу на всiх державних нарадах – навiть на нарадах з найвужчим колом допущених осiб. На мiй погляд, вся подальша доля Цезаря стала наслiдком цiеi неймовiрноi перемоги. Ця божевiльна двадцятимiльйонна ставка стала найуспiшнiшою за всю iсторiю людства – вона поклала пiд ноги гравця весь свiт.
V
Вiдтодi люди стали по-iншому ставитися до Цезаря. Якщо Ізаурик стоiчно, як i належить старому солдату, сприйняв свою поразку, то Катулл, який бачив у своему майбутньому понтифiкатi вершину своеi кар’ери, так i не змiг оговтатися вiд цього удару. Наступного ж дня вiн у своiй промовi в Сенатi почав викривати свого опонента:
– Тепер тобi не сховатися вiд нас, Цезар! – кричав вiн настiльки злiсно, що на губах його з’явилася пiна. – Тепер ти вiдкрив карти, i всiм зрозумiло, яка твоя мета. Ти нацiлився на захоплення держави!
У вiдповiдь Цезар лише посмiхнувся. Що ж до Цицерона, то його становище було двозначним. З одного боку, вiн був згоден з Катуллом у тому, що Цезар виношуе зухвалi та неймовiрно амбiтнi плани, якi одного дня можуть стати загрозою для Республiки.
– Та в той же час, – розмiрковував вiн, – коли я бачу, наскiльки ретельно вiн зачiсаний, i як обережно вiн одним пальцем поправляе свiй пробор – менi важко уявити, що вiн здатний зазiхнути на римську конституцiю.
Впевнений, що Цезар вже отримав майже все, чого прагнув, а решта – посади претора, консула, командувача вiйськами – прийде до нього в свою чергу, хазяiн вирiшив залучити Цезаря до керiвництва Сенатом. Зокрема, консул вирiшив, що очiльнику державноi релiгii не годиться сидiти пiд час дебатiв на лавi серед другорядних сенаторiв, та звiдти намагатися привернути увагу консула. Тому вiн почав надавати Цезарю слово одразу пiсля преторiв. Але цi спроби замирення супротивника призвели Цицерона до новоi полiтичноi поразки, яка вкотре проявила всю глибину пiдступностi, на яку був здатний Цезар. І от як це сталося.
Незабаром пiсля того, як Цезар виграв вибори – не бiльше нiж за чотири днi пiсля цього, – йшло чергове засiдання Сенату. Цицерон займав свое мiсце на подiумi, аж раптом на входi пролунав крик. Якийсь нiкому не вiдомий пан продирався крiзь натовп бездiяльних спостерiгачiв, що скупчилися бiля входу. Його вкрите шаром пилу волосся стирчало в рiзнi боки. Недбало накинута тога з пурпурним обрамленням не закривала повнiстю його вiйськову форму. Замiсть червоного взуття вiн був одягнений у солдатськi чоботи. В такому виглядi вiн крокував центральним проходом. Всi погляди були зверненi на нього, i в залi Сената затихнули всi розмови. Лiктори, якi знаходилися зi мною поруч, виступили вперед, аби захистити консула, та тут з лави преторiв закричав Метелл Целер:
– Та зупинiться ви! Невже ви не бачите, що це мiй брат?
З цими словами вiн з обiймами накинувся на прибульця. Залом пронiсся здивований галас, який швидко перетворився на шум нервування. Всiм було вiдомо, що молодший брат Целера, Квiнт Цецилiй Метелл Непот служив у Помпея легатом пiд час вiйни з Мiтрiдатом, i його несподiвана поява в такому виглядi – вочевидь, вiн з’явився одразу з поля битви – могла означати, що римськi легiони зазнали руйнiвноi поразки.
– Непоте! – закричав Цицерон. – Що це все мае означати? Ну ж бо, говори!
Непот вiдiрвався вiд обiймiв брата. Це був гордовитий чоловiк, який дуже пишався своею природньою красою та фiзичними даними (багато хто подейкував, що перевагу вiн вiддавав чоловiкам, а не жiнкам). Та й насправдi, вiн нiколи не був одруженим та не лишив нащадкiв. Однак, все це – плiтки, якi менi не хотiлося б повторювати. Вiн розправив своi потужнi плечi та звернувся до сенаторiв:
– Я прибув прямо з табору Помпея Великого в Аравii! Я плив найшвидшими кораблями та скакав найшвидшими конями, аби принести вам цю радiсну звiстку! Тиран та запеклий ворог Риму Мiтрiдат Євпатор помер на шiстдесят восьмому роцi життя! Вiйну на Сходi виграно!
Далi, як це зазвичай бувае пiсля оголошення таких драматичних звiсток, на якусь мить встановилася цiлковита й непорушна тиша, а потiм уся зала вибухнула оплесками. Чверть столiття тривала вiйна Риму з Мiтрiдатом. Хтось казав, що в Азii вiн винищив вiсiмдесят тисяч римлян. Іншi казали про сто п’ятдесят тисяч. Та яке б з чисел не вiдповiдало дiйсностi, Мiтрiдат був уособленням самого жаху. З незапам’ятних часiв його iм’ям римськi матерi лякали своiх дiтей, аби змусити iх добре поводитися. А тепер його бiльше не було! І в цьому – заслуга Помпея! І байдуже, що Мiтрiдат вчинив самогубство, аби не загинути вiд руки римлянина, – старий тиран спробував прийняти отруту, та вона не подiяла через те, що старий тиран довгими роками, побоюючись отруення, вживав протиотруту для перестороги – i довелося кликати солдата, який його i добив. І байдуже, що багато хто вважав, що це саме Лукулл – який досi чекав на свiй трiумф за мiськими мурами – заклав пiдвалини тiеi стратегii, яка зрештою поставила Мiтрiдата на колiна. Важливим було те, що сьогоднi героем був Помпей – i Цицерон знав, що робити в цьому випадку. Щойно оплески затихнули, вiн пiдвiвся та запропонував оголосити п’ять днiв всенародноi подяки в Римi на честь вiйськового генiя Помпея. Сенат зустрiв цю пропозицiю оплесками. Потiм вiн дав слово Гiбридi, який теж пробуркотiв декiлька слiв захоплення. Далi консул надав Целеру можливiсть прославити свого брата, який проплив та проскакав тисячi миль, аби донести до нас цю добру звiстку. І в цю мить зi свого мiсця пiдвiвся Цезар – Цицерон надав йому слово, вважаючи, що той запропонуе принести богам жертви на знак подяки.
– При всiй повазi до нашого консула дозвольте запитати, чи ми не занадто бережливi у проявах нашоi подяки? – сказав Цезар оксамитовим голоском. – Пропоную поправку до пропозицii Цицерона. Кiлькiсть днiв всенародноi подяки мае бути збiльшена вдвiчi i становити десять днiв. Окрiм того, Сенат мае надати Гнею Помпею довiчний дозвiл з’являтися пiд час Ігор в одязi трiумфатора – аби навiть пiд час вiдпочинку нашi громадяни не забували, чим йому завдячують.
Менi майже було чути скрегiт зубiв Цицерона за його штучною посмiшкою, коли вiн ставив цю пропозицiю на голосування. Вiн знав, що Помпей зверне увагу на те, що Цезар виявився вдвiчi бiльш щедрим, нiж сам консул. Пропозицiю було пiдтримано одноголосно, за винятком одного голосу молодого сенатора на iм’я Марк Катон. Вiн заявив, що Сенат обходиться з Помпеем, наче вiн цар, займаеться запопадництвом та пiдлабузництвом – i засновники Республiки вже, певне, попереверталися в своiх трунах. Вiн у своему виступi вiдверто глузував з рiшення Сенату – i двое сенаторiв, що сидiли по обидва боки, спробували силою всадити його на мiсце. По обличчях Катулла та решти патрицiiв я зрозумiв, що Катону вдалося добряче зачепити iхне самолюбство.
