скачать книгу бесплатно
– З Новим роком, – сказав Квiнт.
– І з новим консулом, – додав Аттiк. – Молодець, Цицерон. Пишаюся тим, що я твiй друг.
Вони тиснули його руку та хлопали по спинi, i я помiтив, що те саме робив i Руф, але не надто завзято. Їхнi теплi привiтання пролунали в холодному нiчному повiтрi та зникли. А потiм Цицерон стояв посеред ночi та махав услiд iхнiм носилкам, аж поки вони не зникли за поворотом. Коли вiн повернувся, аби зайти до дому, то трохи спiткнувся та потрапив ногою в кучугур, який намело бiля порогу. Вiн витягнув мокру ногу з снiгу, обтрусив ii та тихо вилаявся. Менi так i кортiло сказати, що й це теж – знак, але я розсудливо стримався.
ІІІ
Не знаю, який вигляд церемонii iнавгурацii мають сьогоднi, коли найвищi чиновники – лише хлопчики на побiгеньках божественного Авгура, а от у часи Цицерона першим, хто приходив до консула в день iнавгурацii, був авгур – член Колегii жерцiв.
Тому перед самим свiтанком Цицерон, Теренцiя та iхнi дiти зiбралися в атрiумi та чекали на прибуття жерця. Я знав, що спав вiн погано, адже чув його кроки по кiмнатi нагорi – так вiн робив завжди, коли розмiрковував. Та вiн мав неймовiрну здатнiсть до швидкого вiдновлення сил – i здавалося, чудово вiдпочив i був готовим до всього, коли стояв тепер зi своею сiм’ею, як олiмпiець, який все життя тренувався заради одного-единого забiгу i зараз, нарештi, був готовий його пробiгти.
Коли все було готове, я дав сигнал двiрнику, i вiн вiдчинив дверi та впустив хранителiв священних пiвнiв – пуларiiв. Це були пiв десятка худорлявих чоловiкiв, якi й самi нагадували курчат. Слiдом за цим ескортом з’явився i сам авгур, постукуючи своiм посохом по пiдлозi – це був справжнiй велетень у коричневiй шапцi та яскравому пурпурному плащi. Маленький Марк закричав i сховався за спiдницю матерi, коли побачив, як цей велетень крокуе проходом. Того дня був Квiнт Цецилiй Метелл Целер, i я скажу декiлька слiв про нього, адже вiн вiдiграв не останню роль в iсторii Цицерона. Целер щойно повернувся з вiйни на Сходi – це був справжнiй солдат i навiть герой вiйни, ким вiн став пiсля того, як змiг вiдбити напад переважаючих сил супротивника на свiй зимовий табiр. Вiн служив пiд командуванням Помпея Великого та чисто випадково був одружений з сестрою Помпея, що, звiсно ж, аж нiяк не завадило просуванню Целера кар’ерними сходами. Та й це було не важливо. Вiн був з роду Метеллiв – i тому йому було на роду написано за декiлька рокiв i самому стати консулом – а в цей день вiн мав скласти присягу претора. Дружиною його була сумнозвiсна красуня з сiм’i Клодiiв: одним словом, годi й шукати когось, хто мiг би мати кращi зв’язки, нiж Метелл Целер, – який, до речi, i сам був далеко не дурним.
– Обраний консуле, бажаю тобi доброго ранку, – проричав вiн громовим голосом, нiби звертався до своiх легiонерiв на церемонii пiдняття прапору. – Нарештi настав цей великий день. Що принесе вiн нам, хотiв би я знати.
– Але ж ти тут авгур, Целере. Ось i розкажи менi.
Целер вiдкинув голову та зайшовся смiхом. Пiзнiше я дiзнався, що у вiщування вiн вiрив не бiльше за Цицерона, а його членство в Колегii жерцiв було не бiльше нiж полiтичною необхiднiстю.
– Можу передбачити лише одне: легким цей день не буде. Перед храмом Сатурна вже зiбрався натовп, коли я проходив повз нього. Здаеться, вночi Цезар та його посiпаки вивiсили свiй великий закон. Але й сучий син, цей Цезар!
Я стояв одразу за Цицероном, тому не мiг бачити виразу його обличчя, та по тому, як напружилися його плечi, я зрозумiв, що ця звiстка хазяiна стривожила.
– Ну добре, – сказав Целер, нахилившись, аби сонце не заслiплювало йому очi. – Як тут вийти на дах?
Цицерон вивiв авгура до сходiв та, проходячи повз мене, прошепотiв крiзь зуби:
– Негайно з’ясуй, що там вiдбуваеться. Вiзьми помiчникiв. Я маю знати кожну статтю того закону.
Я наказав Сизифiю та Лорею йти зi мною, i ми в супроводi пари рабiв з лiхтарями почали спускатися пагорбом.
У темнотi знайти дорогу було складно, а земля була слизькою вiд снiгу. Однак, коли ми вийшли на Форум, то побачили декiлька вогнiв попереду й пiшли в iхньому напрямку. Целер мав рацiю. Закон вивiсили на традицiйному для цього мiсцi – бiля храму Сатурна. Незважаючи на раннiй час та холод, бiля храму зiбралися декiлька десяткiв громадян – так iм кортiло прочитати текст закону. Вiн був дуже довгим – декiлька тисяч слiв – i розташовувався на шести великих дошках. Закон вносився вiд iменi трибуна Рулла, хоча всiм було прекрасно вiдомо, що автори його – Цезар i Красс. Я подiлив закон на три частини, Сизифiй вiдповiдав за початок, Лорей за кiнцiвку, а собi я залишив серединку.
Ми працювали швидко i не звертали уваги на людей, якi скаржилися, буцiмто ми заважаемо iм читати, – та до того, як ми завершили переписувати, настав ранок i розпочався перший день нового року. Хоча я навiть не прочитав закон цiлком, я одразу зрозумiв, що Цицерон матиме вiд нього багато клопоту. Пропонувалося конфiскувати республiканськi державнi землi в Кампаньi та подiлити iх на п’ять тисяч фермерських господарств. Обрана комiсiя з десяти людей матиме вирiшувати, хто якi землi отримае, – i матиме право самостiйно, без участi Сенату, пiднiмати податки за кордоном та продавати додатковi землi в Італii на свiй розсуд. Патрицiiв це обурить – i час обнародування цього закону, саме напередоднi iнавгурацiйноi промови Цицерона, – був обраний, аби спричинити якнайсильнiший тиск на майбутнього консула.
Коли ми повернулися додому, Цицерон все ще був на даху, де вiн уперше сiв у свое курульне крiсло, вирiзане зi слоновоi кiстки. Нагорi було дуже холодно, i на плитцi на парапетi все ще лежав снiг. Обраний консул закутався в плащ майже до пiдборiддя, а на головi у нього була вдягнена незрозумiла шапка з кролячого хутра з вухами, якi закривали його власнi вуха. Целер стояв поруч, а пуларii зiбралися навколо нього. Вiн розкреслював небо своiм скипетром, шукаючи поглядом птахiв або блискавки. Та небо було чистим та спокiйним – не було сумнiвiв, що вдача все нiяк не посмiхаеться жерцю. Коли Цицерон побачив мене, вiн одразу схопив глинянi таблички своiми руками в рукавицях i почав швидко iх продивлятися. Дерев’янi рамки стукали одна по однiй, коли вiн продивлявся кожну сторiнку.
– Це що, закон популярiв? – спитав, повертаючись до нього, Целер, якого вiдволiк стукiт табличок.
– Саме вiн, – вiдповiв Цицерон, з неймовiрною швидкiстю прочитуючи написане. – Важко собi уявити закон, який роздiлив би краiну ще сильнiше, нiж оцей.
– Тобi доведеться згадати про нього в своiй iнавгурацiйнiй промовi? – спитав я.
– Звiсно. Інакше навiщо б вони оприлюднювали його саме зараз?
– Так, вони обрали дуже вдалий час, – сказав авгур. – Новий консул. Перший день на посадi. Вiйськового досвiду нема зовсiм. Нема великоi родини, яка б його пiдтримала. Вони перевiряють твiй характер, Цицероне.
З вулицi доносилися крики. Я перегнувся через парапет. Збирався натовп, аби провести Цицерона до мiсця iнавгурацii. На iншому кiнцi долини в ранковому повiтрi чiтко виднiлися обриси храмiв Капiтолiю.
– Це що таке, блискавка? – спитав Целер у найближчого до себе хранителя священних птахiв. – Сподiваюся, що так, бо в мене вже яйця вiдвалюються.
– Якщо ти бачив блискавку, – вiдповiв хранитель, – значить, це дiйсно була вона.
– Ну й добре. Це була блискавка, та ще й на лiвiй половинi небосхилу. Запиши це, синку. Вiтаю тебе, Цицероне. Це – знак прихильностi богiв. Можемо вирушати.
Та Цицерон нiби як не чув його. Вiн непорушно сидiв у крiслi та дивився удалечiнь, не вiдводячи погляду. Проходячи повз нього, Целер поклав йому руку на плече.
– Мiй двоюрiдний брат Квiнт Метелл просив передати тобi привiт та ненав’язливо нагадати, що вiн все ще очiкуе за мiськими мурами на свiй трiумф, який ти обiцяв йому в обмiн на голоси. Так само, як i Лiцинiй Лукулл. Не забувай, що за ними – сотнi ветеранiв, яких вони легко можуть зiбрати. Якщо дiйсно спалахне громадянська вiйна – а до цього все i йде – то вони саме тi, хто зможе увiйти в мiсто та навести тут лад.
– Дякую тобi, Целер. Введення солдат в Рим – от вже точно саме те, що необхiдно зробити, аби уникнути громадянськоi вiйни.
Це мало пролунати як саркастичне зауваження, та сарказм вiдскакуе вiд сьогоденних Целерiв, наче дитяча стрiла вiд металевого щита. Авгур пiшов з даху без почуття ображеноi гiдностi. Я спитав Цицерона, чим можу допомогти.
– Напиши менi нову промову, – похмуро вiдповiв новий консул. – І залиш мене одного.
Я зробив так, як вiн наказав, i спустився до низу, намагаючись не думати про ту задачу, що стояла тепер перед ним: без пiдготовки виступити перед шiстьма сотнями сенаторiв з приводу закону, який вiн щойно побачив, при цьому знаючи наперед, що хай би що вiн не сказав – це спричинить невдоволення того чи iншого угрупування в Сенатi. Цього було достатньо, аби в мене почався розлад травлення.
Будинок швидко заповнювався не лише клiентурою Цицерона, але й тими, хто просто заходив з вулицi, аби звернутися до нього зi словами привiтання. Цицерон наказав, аби на iнавгурацii не економили, а коли Теренцiя починала висловлювати занепокоення тим, скiльки все це коштуе, вiн iй вiдповiдав: «Заплатить Македонiя». Тому кожен, хто заходив до будинку, отримував у подарунок декiлька iнжирiв та мед. Аттiк, який був провiдником вершникiв, привiв з собою великий загiн людей свого стану, якi пiдтримували Цицерона – iм усiм, а також i найближчим прибiчникам Цицерона в Сенатi, на чолi яких стояв Квiнт, запропонували в таблiнiумi гаряче вино. Сервiя серед них не було. Менi вдалося повiдомити i Квiнта, i Аттiка, що закон популярiв уже оприлюднений – i що вiн дуже поганий.
Тим часом найнятi флейтисти теж користувалися гостиннiстю Цицерона – так само, як барабанщики, танцюристи, представники мiських дiльниць та голови триб. Тут були присутнi й офiцiйнi особи, чия поява пояснювалася вступом саме на цю, консульську посаду, – це були писарi, особи, вiдповiдальнi за тлумачення знамень, переписувачi, судовi чиновники та дванадцять лiкторiв, яких видiлив Сенат для охорони консула. Не вистачало лише того, хто в цьому спектаклi мав вiдiгравати головну роль, – i менi дедалi важче було пояснювати його вiдсутнiсть, адже до цього часу вже всi встигли дiзнатися про закон, та всiм кортiло довiдатись, що Цицерон збираеться робити. Я лише вiдповiдав, що хазяiн все ще з авгуром i скоро спуститься. Теренцiя, закута в своi новi коштовностi, прошипiла менi, що я маю брати ситуацiю в своi руки, поки будинок остаточно не розтащили. Я взяв на себе смiливiсть надiслати двох рабiв на дах – забрати курульне крiсло, i наказав iм пояснити Цицерону, що символ його влади нестимуть на чолi процесii, – це пояснення цiлком вiдповiдало дiйсностi.
Це вiдiграло свою роль – i незабаром Цицерон спустився, i я з полегшенням помiтив, що свою заячу шапку вiн зняв. Його поява супроводжувалася пронизливими криками натовпу – багато хто в ньому вже був веселий вiд нагрiтого вина. Консул передав менi таблички з переписаним законом та прошепотiв, аби iх я прихопив iз собою. Потiм вiн сiв у крiсло, зробив жест привiтання та попросив усiх представникiв казначейства пiдняти догори руку. Таких виявилося близько двадцяти осiб. Неймовiрно – але на той час це були майже всi, хто з центру керував Римською iмперiею.
– Громадяни, – сказав Цицерон, поклавши менi на плече руку. – Це Тiрон, вiн служить моiм секретарем з тих часiв, коли я навiть не був сенатором. Його розпорядження сприймайте як моi власнi. Будь-яке питання, яке ви хотiли б обговорити зi мною, можете обговорювати з ним. Я вiддаю перевагу письмовим звiтам перед усними. Прокидаюся я рано, а лягаю пiзно. Я не стерплю хабарiв чи корупцii в будь-якому виглядi, а також i плiток. Якщо ви припустилися помилки, не бiйтеся менi про це сказати, та робiть це швидко. Затямте це – i ми не матимемо проблем. А тепер – до роботи!
Пiсля цiеi короткоi промови, яка змусила мене зашарiтися, лiкторам вручили новi рiзки, а також мiшечки з грошима. Пiсля цього з даху спустили його курульне крiсло та показали його натовпу. Це спричинило захват та аплодисменти – i це не дивно, крiсло було вирiзане з нумiдiйськоi слоновоi кiстки та коштувало бiльше ста тисяч сестерцiiв (заплатить Македонiя!). Потiм всi ще потроху випили – навiть маленький Марк зробив ковток з кiстяного кубку, заграли флейти, i ми вийшли з будинку, розпочинаючи нашу довгу процесiю через мiсто.
Досi було дуже холодно. Та сонце вже зiйшло, i його променi вкривали золотом дахи будинкiв. Рим поблискував таким непорочним сяйвом, якого я досi нiколи не бачив. Цицерон iшов поруч з Теренцiею, за ними йшла Туллiя зi своiм нареченим Фругiем, Квiнт на плечах нiс Марка, а по обидва боки вiд сiмейства йшли сенатори та вершники, одягненi в бiлоснiжнi одежi. Флейти спiвали, били барабани, звивалися танцюристи. Мешканцi мiста вишикувалися вздовж вулиць та вивiшувалися з вiкон, аби не пропустити ходу. Багато хто плескав у долонi та вигукував вiтання, однак – i треба в цьому чесно зiзнатися – подекуди було чути й незадоволенi викрики. Вони лунали в найбiднiших районах Субури, коли ми проходили по Аргiлетуму, прямуючи до Форуму. Цицерон кивав в усi боки, а iнодi пiднiмав праву руку на знак привiтання, однак обличчя його було похмурим, i я знав, що вiн невпинно обмiрковуе своi подальшi кроки. Я бачив, як Аттiк i Квiнт декiлька разiв намагалися заговорити до нього, та вiн вiдмахнувся, бажаючи лишитися сам на сам зi своiми думками.
Форум був уже заповнений натовпом. Ми пройшли повз ростри та порожню будiвлю Сенату i нарештi почали пiдiйматися на Капiтолiйський пагорб. Дим вiд жертовних багать завивався над храмами. Я вiдчував аромат вiд спалення шафрану та чув низьке мукання бикiв, якi чекали своеi черги бути принесеними в жертву. Коли ми пiдiйшли до Арки Сципiона, я озирнувся. Внизу перед нами простягався Рим – його пагорби та долини, башти й храми, портики й будинки, всi вкритi блискучим снiгом, наче наречена, що чекае на свого судженого.
На Капiталiйськiй площi ми побачили сенаторiв, якi вишукувалися перед храмом Юпiтера в очiкуваннi на новообраного консула. Мене разом з усiею родиною та прислугою провели на дерев’яний помiст, зведений спецiально для глядачiв. Звук труби луною вiдбився вiд храмових стiн – i всi сенатори, як один, повернулися, аби побачити, як Цицерон проходить крiзь iхнi ряди. Почервонiлi на морозi сенатори проводили Цицерона жадiбними поглядами. Були серед них такi, хто нiколи не обирався на цю посаду i знав, що його нiколи не оберуть, були й тi, хто жадав бути обраним, та боявся програти, а були й тi, хто вже був консулом i продовжував свято вiрити, що ця посада мае належати йому – йому одному. Гiбрида, другий консул, теж стояв бiля сходiв, що вели до храму. Дах, здавалося, плавився в яскравому свiтлi зимового сонця. Обое новообраних консулiв, не привiтавшись один з одним, пiднялися сходами до вiвтаря, де на носилках лежав головний жрець Метелл Пiй. Вiк i стан здоров’я не дозволяли йому стояти. Його оточували шiсть цнотливих весталок та ще чотирнадцять представникiв державноi релiгii. Я легко знайшов поглядом Катулла, який, дiючи вiд iменi Сенату, перебудував храм – i тепер над входом з’явилося його iм’я («Величнiший за Юпiтера», – говорили про нього через це деякi дотепники). З ним поруч стояв Ізаурик. Окрiм цього, я впiзнав i Сципiона Назiку, названого сина Пiя, та Юнiя Силана, чоловiка Сервiлii, чи не найрозумнiшоi в Римi жiнки. Трохи вiддалiк я помiтив широкоплечу статуру Цезаря, який кидався в очi через своi жрецькi вбрання. На жаль, я стояв занадто далеко, аби роздивитися вираз його обличчя.
Повисла довга тиша. Потiм знов пролунали звуки труби. До вiвтаря вивели величезного бiлого бика, роги якого були прикрашенi червоними стрiчками. Цицерон накрив голову полою плаща та гучно по пам’ятi виголосив державну молитву. Тiеi самоi митi, коли вiн завершив, служник, який стояв поруч з биком, нанiс йому удар молотом такоi сили, що хруст кiсток декiлька разiв луною вiдбився вiд стiн храму. Бик впав на бiк, i коли служник розпоров йому живiт та дiстав шлунок, у мене перед очима знов постало тiло вбитого хлопчика. Нещасна тварина ще не спустила духу, а ii нутрощi вже лежали на вiвтарi. З натовпу пролунали стогони – люди розтлумачили конвульсii бика як поганий знак – та, продемонструвавши Цицерону печiнку принесеного в жертву бика, вiщуни проголосили, що стан нутрощiв свiдчить про надзвичайну прихильнiсть богiв. Пiй, який все одно нiчого не бачив, ледь кивнув на знак згоди, нутрощi були кинутi у вогонь – i на цьому церемонiя завершилася. В морозному повiтрi востанне пролунав звук труби, а потiм вибухнули оплески – Цицерон став консулом.
За традицiею, перше в новому роцi засiдання Сенату проводилося в храмi Юпiтера. Курульне крiсло Цицерона поставили на помостi просто пiд скульптурою Батька Богiв. Нiкому, окрiм сенаторiв, не було дозволено бути присутнiм на засiданнi – незалежно вiд знатностi. Та оскiльки Цицерон наказав менi вести стенограму засiдання – тодi це робилося вперше за всю iсторiю Сенату, – менi дозволили пiд час дебатiв сидiти поруч з ним. Ви, мабуть, зрозумiете що я вiдчував тодi, коли слiдом за ним крокував широким проходом мiж дерев’яними лавами. За нами йшли сенатори в бiлих одежах, а приглушений галас iхнiх розмов нагадував морський прибiй. «Хтось читав закон популярiв? Хтось говорив з Цезарем? Що скаже Цицерон?».
Коли новий консул дiстався свого помосту, я повернувся, аби подивитися, як цi люди – а багатьох з них я знав – займають своi мiсця на лавах. По праву руку вiд консульського крiсла розташувалася фракцiя патрицiiв – Катулл, Ізаурик, Гортензiй та iншi. По лiву руку зiбрались тi, хто симпатизував популярам – на чолi з Цезарем та Крассом. Я спробував очима знайти Рулла – того, вiд чийого iменi подали проект закону, – i побачив його поруч з рештою трибунiв. Ще зовсiм нещодавно вiн був одним з молодих франтiв-мажорiв, та тепер був одягнений як бiдняк – i вiн навiть вiдпустив бороду, аби пiдкреслити цим своi симпатii до популярiв. Далi я побачив Катiлiну, який сидiв на вiдведенiй для преторiв першiй лавi. Вiн витягнув ноги та широко розкинув мускулистi руки. Обличчя його було похмурим i задуманим – нема жодного сумнiву, думав вiн про те, що, якби не Цицерон, то саме вiн сидiв би в цьому крiслi. Його фракцiя зайняла мiсця за ним – це були такi люди, як, наприклад, банкрут Сирiй або неймовiрно гладкий Касiй Лонгiн, який сам займав стiльки мiсця, скiльки вiдводилося для двох нормальних сенаторiв.
Менi було настiльки цiкаво, хто тут був присутнiй i як кожен з них поводився, що я вiдвiв погляд вiд Цицерона – а коли знов повернувся до нього, то вiн зник. Я подумав, що, мабуть, хазяiн пiшов надвiр – iнколи його нудило вiд хвилювання перед важливим виступом. Та коли я подивився за помiст, то побачив там його, невидимого для присутнiх – вiн щось схвильовано обговорював з Гiбридою. Вiн не вiдводив погляду вiд налитих кров’ю блакитних очей спiврозмовника, правою рукою тримав його за плече, а лiвою активно жестикулював. Гiбрида не кваплячись кивав головою на знак згоди, нiби виражаючи цим, що розумiе, що йому говорить Цицерон. Нарештi на обличчi другого консула з’явилася посмiшка. Цицерон його вiдпустив, вони потиснули одне одному руки, а потiм залишили свое укриття. Гiбрида повернувся на свое мiсце, а хазяiн швидко спитав мене, чи я взяв таблички з переписаним законом. Коли я вiдповiв ствердно, вiн промовив:
– Ну добре, тодi, мабуть, будемо починати.
Я зайняв свое мiсце одразу пiд помостом, вiдкрив табличку, дiстав стилус та пiдготувався робити першу стенограму засiдання Сенату. Ще двое службовцiв, яких я сам готував, розсiлися в протилежних кутах зали, аби записати свою версiю всього, що буде вiдбуватися: пiсля засiдання ми порiвняемо нашi записи та вiдтворимо повну стенограму засiдання. Я й досi не мав жодноi уяви про те, що збираеться робити Цицерон. Я знав, що вiн багато днiв присвятив тому, аби пiдготувати промову, яка була б спрямована на досягнення всезагального консенсусу – однак ця задача була настiльки складною, що вiн викидав одну чернетку за iншою. Нiхто не взявся б передбачити його реакцiю на поданий закон. Очiкування було нестерпно напруженим. Коли Цицерон нарештi пiднявся на свiй помiст, всi розмови вмить затихли. Було помiтно, що всi сенатори подалися вперед – аби не пропустити жодного промовленого слова.
– Громадяни, – вiн, як завжди, розпочав свою промову тихим голосом. – Існуе звичай, за яким тi, кого обрали на цю високу посаду, мають проголосити смиренну промову, згадати своiх предкiв, якi ранiше обiймали цю посаду, та висловити надiю на те, що не зганьблять iхню пам’ять. Радий повiдомити вас про те, що в моему випадку така смиренна промова неможлива нiяк, – в залi пролунав смiх. – Я – нова людина. І своiм обранням я завдячую не сiм’i i не iменi, не грошам i не вiйськовим звитягам – але мешканцям Риму. І допоки я перебуваю на цiй посадi – я завжди буду народним консулом.
Голос Цицерона був прекрасним iнструментом, з його багатим звучанням та невеличким натяком на заiкання – ця перешкода змушувала сприймати кожне його слово як вимучене – а тому бiльш цiнне; його слова резонували в тишi, наче це сам Юпiтер звертався до присутнiх. За традицiею, вiн мав спочатку говорити про армiю. Зi стелi на нього дивилися величезнi вирiзанi з дерева орли. Вiн найбiльш химерними фразами, якими тiльки мiг, оспiвував досягнення Помпея та Схiдних легiонiв – бо знав, що Помпею в найкоротшi термiни передадуть його промову – i великий генерал дуже уважно з нею ознайомиться. Сенатори довго тупали ногами та викрикували слова пiдтримки на його адресу, бо всi присутнi чудово знали: Помпей – наймогутнiша на свiтi людинi, i нiхто, навiть його заздрiсливi вороги з числа патрицiiв, не хотiв бути помiченим у недостатнiх проявах поваги до полководця.
– Помпей захищае зовнiшнi рубежi нашоi Республiки, а ми маемо виконувати свiй обов’язок тут, у Римi, – продовжував Цицерон. – Ми маемо стояти на сторожi ii гiдностi, мудро скеровувати ii рух до досягнення найвищоi гармонii, – на мить вiн зупинився. – Вам усiм вiдомо, що сьогоднi, ще до свiтанку, на Форумi оприлюднили запропонований трибуном Сервiлiем Руллом закон, на який ми так довго чекали. Щойно я почув про це, я надiслав декiлькох переписувачiв, аби вони принесли менi його копiю, – Цицерон протягнув руку, i я передав йому три восковi таблички. Моя рука тремтiла, а от у нього, здавалося, замiсть нервiв були канати. – Ось вiн, цей закон, i, будьте впевненi, я дослiдив його настiльки ретельно, наскiльки мiг з урахуванням обставин цього дня. І я дiйшов твердого переконання…
Вiн замовкнув i уважно оглянув присутнiх – i Цезаря, який сидiв на другiй лавi та споглядав консула, не виражаючи будь-яких почуттiв, i Катулла та iнших колишнiх консулiв з числа патрицiiв, якi сидiли на лавi навпроти.
– …що закон цей – нi що iнше, як меч, який нам пропонують вструмити в саме серце нашоi Республiки!
Вмить його слова спричинили вибух емоцiй: гнiвнi викрики та жести заперечення вiд популярiв та низький схвальний галас з боку патрицiiв.
– Меч, – повторив Цицерон. – З довгим лезом, – вiн вiдкрив першу табличку. – Глава перша, сторiнка перша, рядок перший. Обрання комiсii з десяти осiб…
Промовивши цi слова, вiн переступив через всю демагогiю та сентименти – i приступив одразу до змiсту дискусii – а вiн, цей змiст, стосувався, як завжди, того, кому належатиме влада.
– Хто подае кандидатiв на посади членiв комiсii? – спитав вiн. – Рулл. Хто визначае тих, хто iх вiдбиратиме? Рулл. Хто збирае асамблею для виборiв? Рулл.
Сенатори з фракцii патрицiiв пiдхопили дух його промови та почали викрикувати iм’я бiдолашного трибуна пiсля кожного питання, яке ставив Цицерон.
– Хто оголошуе про результати?
– Рулл! – вибухнув натовп пiд дахом храму.
– Хто – той единий, кому мiсце в комiсii гарантоване?
– Рулл!
– Хто написав цей закон?
– Рулл!
І Сенат у захватi вiд власноi дотепностi зайшовся смiхом, в той час як бiдолашний Рулл зашарiвся та крутив головою в усi боки, нiби когось шукав. Десь пiвгодини Цицерон продовжував у тому ж дусi, постатейно розбирав закон, цитував та висмiював його з такою завзятою люттю, що сенатори на лавi бiля Цезаря, а також на лавi трибунiв ставали дедалi бiльш похмурими.
Неможливо було уявити собi, що Цицерон мав лише годину, аби до цього пiдготуватися. Вiн виставив цей закон атакою на Помпея – бо той не мiг брати участь у виборах in absentia, а також як спробу вiдновлення монархii – де новi царi маскуються за ширмою членiв комiсii. Вiн вiльно цитував закон:
– Десять членiв комiсii отримають право розмiщати колонiстiв в будь-яких мiстах та районах на власний розсуд – та передавати iм землi за власним вибором, – промовлений Цицероном, цей грубий текст лунав, наче заклик до тиранii. – А що далi? Якi там з’являться поселення? Як все це буде працювати? Рулл каже: «В цих мiсцях будуть створенi колонii». Але де саме? І хто там житиме? Невже ти, Рулл, справдi думаеш, що ми вiддамо в твоi руки – i в руки тих, хто все це придумав, – Цицерон показав на Цезаря та Красса, – всю Італiю, беззахисну, аби ви розташували повсюди своi вiйськовi гарнiзони, окупували ii своiми колонiями та керували нею, закутою в кайданки?
З боку патрицiiв пролунали викрики «нi!», «нiколи!». Цицерон витягнув вперед руку та вiдвiв вiд неi очi, зобразивши класичний жест заперечення.
– Я буду завжди безжалiсно боротися проти такого. І доки я консул, я не дозволю нiкому втiлювати в життя спрямованi проти Республiки плани, якi вони так давно плекають. Я твердо вирiшив провести рiк свого консульства в тiй манерi, яка едина дозволить менi зберегти гiднiсть та свободу. Я нiколи не використаю цю свою посаду для отримання провiнцiй, почестей чи якихось iнших переваг, якi не схвалить римський народ.
Вiн замовкнув, пiдсилюючи враження вiд цих слiв. Схиливши голову, я записував кожне слово – та коли почув таке, то вмить глянув на нього. «Я нiколи не використаю цю посаду для отримання провiнцiй» – вiн справдi так сказав? Я не мiг повiрити, що почув таке. Коли сенатори усвiдомили сенс сказаного, то почали перешiптуватися.
– Так, – сказав Цицерон. – Сьогоднi, першого сiчня ваш консул в залi Сенату оголошуе, що, якщо республiка лишатиметься такою, як вона е, i якщо не виникне якоiсь нездоланноi причини – вiн нiколи не стане губернатором провiнцii.
Я кинув оком через прохiд – туди, де сидiв Квiнт. Вiн мав такий вигляд, нiби проковтнув осу. Македонiя – це уособлення багатства та розкошi, звiльнення вiд необхiдностi до скону виступати в судах – все це зникло вмить, наче сон.
– На тiлi нашоi Республiки – безлiч невидимих ран, – заявив Цицерон тим урочистим голосом, яким завжди послуговувався пiд час своiх виступiв. – Негiдники вдаються до рiзного роду небезпечних заколотiв. Але натомiсть нам не загрожуе жодна зовнiшня небезпека. Нам не треба боятися нiякого царя, племенi чи нацii. Зло – воно в наших стiнах. Це внутрiшне зло, зло домашне. І кожен з нас зобов’язаний боротися з ним з усiеi сили. Якщо ви пообiцяете менi свою пiдтримку в боротьбi за гiднiсть нашоi держави – я втiлю в життя найбiльшу мрiю нашоi Республiки – аби завойована предками гiднiсть пiсля довгих рокiв вiдсутностi знов повернулася в наше життя та в нашу полiтику.
Сказавши це, вiн сiв.
Так, це був видатний виступ – вiн був побудований вiдповiдно до першого закону риторики, який сформулював Цицерон – кожен виступ мае мiстити бодай один сюрприз. Але шок ще не минув. За традицiею, пiсля завершення свого виступу перший консул надавав слово своему колезi, аби той висловився.
Ще не затихли аплодисменти бiльшостi та свист прибiчникiв Цезаря та Катiлiни, а Цицерон знов вигукнув:
– Слово перед Сенатом мае Антонiй Гiбрида!
Гiбрида, який сидiв на переднiй лавi бiля Цицерона, з острахом подивився на Цезаря та встав.
– Цей закон, який запропонував Рулл, з огляду на те, що я встиг прочитати, це, з точки зору Республiки, рiч не дуже добра, – декiлька разiв вiн мовчки вiдкрив та закрив рота. – Тому я проти нього, – вiн завершив та рiзко сiв.
На мить в Сенатi запанувала тиша, а потiм вибухнув заглушливий галас. В ньому лунали знущання, гнiв, радiсть, шок. Було очевидним те, що Цицерон щойно здобув видатну полiтичну перемогу – адже всi були впевненi, що Гiбрида стане на бiк його супротивникiв-популярiв. А вiн натомiсть зайняв повнiстю протилежну позицiю – i мотивацiя його була очевидною: якщо Цицерон вiдмовився вiд Македонii, значить, вона належатиме йому, Гiбридi. Сенатори з фракцii патрицiiв, якi сидiли за його спиною, нахилялися до другого консула, плескали його по спинi, висловлюючи сповненi сарказму слова захоплення. Вiн намагався вислизнути вiд цих уiдливих привiтань i кидав нервовi погляди туди, де сидiли його колишнi друзi. Здавалося, Катiлiна приголомшений – нiби побачив, як Гiбрида на його очах перетворюеться на кам’яну статую. А Цезар, поки тривало все це божевiлля, сидiв, вiдкинувшись на спинку, склавши на грудях руки, i дивився у стелю, зрiдка посмiхаючись.
Завершення засiдання стало повною протилежнiстю його початку. Цицерон пройшовся по списку преторiв, а потiм почав по черзi питати в колишнiх консулiв iхню думку щодо запропонованого закону. Їхнi думки цiлком визначалися тим, до якоi фракцii вони належали. Цицерон навiть не запитував думки Цезаря: вiн був ще занадто молодим, не здобув ще жодного iмперiю. Єдиним, чий виступ пролунав загрозливо, був Катiлiна.
– Ти назвався народним консулом, – звернувся вiн до Цицерона, коли дiйшла його черга. – Подивимось, що про це скаже народ.
Але в той день переможцем був новий консул – i коли день добiг кiнця та Цицерон оголосив про перерву в засiданнях до завершення Латинських святкувань, патрицii вивели його з храму та провели додому так, нiби вiн був не «новою людиною», яку вони зневажають – а одним з них, з патрицiiв.
Цицерон повернувся додому в чудовому гуморi. Нема для полiтика бiльшоi радостi, нiж можливiсть застати супротивника зненацька. Всюди тiльки й було розмов, що про те, як Гiбрида перебiг до iншого табору. Натомiсть, розлюченим був Квiнт – i коли останнi вiдвiдувачi нарештi залишили будинок Цицерона, вiн накинувся на свого брата з такою люттю, на яку я й не думав, що вiн здатний. Ситуацiя була ще менш приемною через те, що присутнiми були Аттiк та Теренцiя.
– Чому ти не порадився з жодним iз нас, перш нiж вiдмовитися вiд провiнцii?
– А навiщо? Важливий результат. Ти ж сидiв навпроти них. Як думаеш, хто почувався гiрше – Цезар чи Красс?
Але Квiнт не дозволив брату увести розмову в iнший бiк.
– Коли ти це вирiшив?
– Чесно кажучи, я про це думав вiдтодi, як менi дiсталася Македонiя.
Почувши цю вiдповiдь, Квiнт у вiдчаi розвiв руками.
– Ти хочеш сказати, що, коли вчора ввечерi ми про це говорили, ти вже все для себе вирiшив?
– Практично так.
– Але чому ти нам нiчого не сказав?
– По-перше, я знав, що ти будеш не згоден. Окрiм того, все ж лишалася мiнiмальна вiрогiднiсть того, що Цезар запропонуе закон, який я зможу пiдтримати. І, зрештою, я маю право зi своею провiнцiею робити все, що вважатиму за потрiбне.
– Нi, Марку, це стосуеться не тебе одного, а нас усiх. Як ми розрахуемося з боргами без доходiв з Македонii?
– Ти маеш на увазi, звiдки вiзьмуться грошi на твою передвиборчу кампанiю на посаду претора цього лiта?
– Це нечесно!
Цицерон узяв Квiнта за руку.
– Послухай, брате. Ти станеш претором – i не завдяки хабарям, а завдяки тому, що належиш до сiм’i Цицеронiв, i вiд цього триумф твiй буде ще приемнiшiм. Ти маеш зрозумiти, що менi вкрай необхiдно розiрвати зв’язок мiж Гiбридою та Цезарем i трибунами. Єднiсть Сенату – моя едина надiя на те, аби провести Республiку через всi цi шторми. Я не можу дозволити своему колезi-консулу чинити заколот за моею спиною. Тому необхiдно було розпрощатися з Македонiею, – потiм вiн звернувся до Аттiка та Теренцii: – Та й кому треба керувати провiнцiею? Ви ж знаете, що я не зможу лишити вас в Римi самих.
– А що заважатиме Гiбридi забрати в тебе Македонiю, а потiм пiдтримати звинувачення проти Рабiрiя? – наполягав Квiнт.
