Lustrum

скачать книгу бесплатно

Lustrum
Роберт Харрiс

БестЦицерон (на украинском языке) #2
…На набережнiй Тибру неспокiйно – з води було виловлено тiло молоденького раба, який належав одному з чiльних громадян Риму. За всiма ознаками – його принесли в жертву пiд час якогось дивного обряду. Але хто ж виявився здатний на таке? З якою метою здiйснювалося жертвоприношення? Такi питання ставить знаменитий оратор i полiтик Цицерон, якого термiново викликали на пристань. Вiн ще не знае, що розкриття цього злочину приведе його до одноi з найнебезпечнiших змов в iсторii Республiки, спрямованоi проти нього самого, до змови, в якiй бере участь Гай Юлiй Цезар, адже Цицерон мае стати консулом Римськоi республiки…

Роберт Харрiс

Lustrum

Пiтеру

Robert Harris LUSTRUM

© Robert Harris, 2009

© Penguin Random House UK

© В. О. Євменов, переклад украiнською, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019

Вiд автора

Життепис Цицерона, римського оратора та державного дiяча, було видано його колишнiм секретарем на iм’я Тiрон за декiлька рокiв до народження Христа.

Достеменно вiдомо, що цей Тiрон дiйсно iснував, як i те, що вiн дiйсно видав таку працю. Колись Цицерон написав йому такi слова: «Не перелiчити послуг, якi ти менi надав, як у мене вдома, так i поза ним, як у Римi, так i за кордоном, у навчаннi та в лiтературнiй роботi…» Тiрон був на три роки молодший за свого господаря, народився рабом, але на багато рокiв пережив хазяiна i якщо вiрити Святому Єронiму, то помер на сотому роцi життя. Тiрон першим застенографував виголошену в Сенатi промову; створеною ним системою скорочень, вiдомою пiд назвою «Тiроновi ноти», церква послуговувалася ще в шостому столiттi, а окремi елементи цiеi системи використовуються i в сьогоденнi (наприклад, символ &, скорочення etc, NB, i.e, e.g.). Вiн же написав i декiлька трактатiв, присвячених iсторii розвитку латини. На його багатотомний життепис Цицерона як на першоджерело посилаеться в своiх коментарях до промов Цицерона римський iсторик першого столiття нашоi ери Асконiй Педiан. На ту ж бiографiю двiчi посилаеться i Плутарх. Та сама праця, як i решта лiтературного доробку Тiрона, зникла у вирi подiй, що супроводжували падiння Римськоi iмперii.

І в наш час науковцi час вiд часу намагаються знайти вiдповiдь на питання – яким мiг бути цей життепис. 1985 року Елiзабет Роусон, дiйсна членкиня Коледжу Корпус Крiстi в Оксфордi, припустила, що написаний вiн був, ймовiрно, в еллiнiстичнiй традицii бiографiй, тобто в лiтературнiй формi, якiй властивий простий i невибагливий стиль; в цiй традицii можливi цитування документiв, але перевага надаеться тому, аби наводити короткi вислови самого персонажа, можливий виклад плiток та неперевiрених даних. В цьому стилi смакуються прояви характерних рис особистостi персонажа. Таку бiографiю пишуть не для державних дiячiв чи генералiв, а для тих, кого в Римi називали curiosi[1 - Допитливi (лат.) – Прим. перекл.], [2 - Елiзабет Роусон. Intellectual Life in the Late Roman Republic (Лондон, 1985), стор. 229–230.].

Саме в такому дусi я пiдiйшов до вiдтворення втраченоi роботи Тiрона. Хоча сходження Цицерона до влади описане в попередньому томi, який мае назву Імперiй, все ж я сподiваюся, що слiдкувати за подiями, описаними тут, зможе i той читач, який попередню книгу не читав. Це роман, а не iсторичний трактат, i коли траплялися протирiччя мiж вимогами, якi ставить перед автором кожен з цих жанрiв, я рiшуче вiддавав перевагу першому. І все ж я намагався якнайкраще узгодити свiй вимисел з фактами, якi насправдi мали мiсце, а також наводити слова самого Цицерона – адже багато в чому завдяки Тiрону до нас дiйшло так багато його промов. Я хотiв би висловити подяку пану Фергусу Флемiнгу за те, що вiн щедро дав цiй книзi назву Lustrum. Тi читачi, якi матимуть бажання прояснити для себе значення полiтичноi термiнологii, що використовувалася в Римськiй республiцi, або ж тi, кому захочеться дiзнатися про згаданi в книзi постатi, знайдуть глосарiй та перелiк дiйових осiб наприкiнцi книги.

    Р. Х.

«Ми дивимося зверхньо на минулi столiття, нiби вони – всього-на-всього якась пiдготовка до нашоi появи… та що, якщо ми – не бiльше, нiж iхнiй вiдблиск?»

    Дж. Г. Фарелл, «Облога Крiшнапура»

lustrum (1) мн., лiгво чи барлога дикого звiря; (2) мн., бордель, звiдси – розпуста; (3) букв. спокутне жертвоприношення, насамперед те, що здiйснюеться цензорами щоп’ять рокiв; перен. п’ятирiчний перiод, люструм.

    Словник (?)

Частина перша

Консул

63 рiк до н. е

O condicionem miseram non modo admi-nistrandae verum etiam conservandae rei publicae!

Зовсiм невдячна справа – дбати про збереження Республiки, що вже казати про керування нею!

    Цицерон, промова вiд 9 листопада 63 року до н. е.

І

За два днi до iнавгурацii Марка Туллiя Цицерона на посаду римського консула з Тибру недалеко вiд докiв, де стоять кораблi республiканського военного флоту, виловили тiло мертвого хлопчика.

Така знахiдка, якою б трагiчною не була, не мала б привернути до себе увагу обраного консула. Та було в цьому трупi щось таке гротескне, а отже загрозливе для громадянського спокою, що магiстрат Октавiй, вiдповiдальний за охорону в мiстi громадського порядку, надiслав Цицерону звiстку про знахiдку, одночасно попросивши його прийти на мiсце.

Спочатку Цицерон не хотiв iти, посилаючись на те, що мае багато роботи. Як кандидату в консули, який набрав найбiльше голосiв, саме вiн, а не його колега, мав головувати на вiдкриттi сесii Сенату – i вiн працював над своею iнавгурацiйною промовою. Та я знав, що справа не тiльки в цьому. Вiн якось надзвичайно гидував усiм, що пов’язане зi смертю. Його непокоiли навiть убивства тварин пiд час iгор, i про цю слабкiсть – а сердечна доброта в полiтицi завжди сприймаеться як слабкiсть, i нiчим тут не зарадиш – починали тепер дiзнаватися iншi. Першою його думкою стало надiслати мене туди замiсть себе.

– Звiсно ж я пiду, – обережно вiдповiв я, – але ж… – я зупинився i дозволив своiй фразi полетiти вдалечiнь.

– Але? – спитав вiн в’iдливо. – Але що? Вважаеш, що про мене погано подумають?

Я промовчав, продовжуючи записувати його промову. Мовчання затягнулося.

– Ну що ж, нехай, – пробуркотiв вiн зрештою i пiдвiвся на ноги. – Октавiй нестерпний зануда, та свою справу знае добре. Вiн би не кликав мене, якби справа не була важливою. Та й у будь-якому випадку треба провiтрити голову.

Тодi був пiзнiй грудень, i з темно-сiрого неба дмухав вiтер, такий сильний i рiзкий, що вiд нього перехоплювало подих. На вулицi через дорогу вiд будинку скупчилися з десяток прохачiв, якi сподiвалися отримати нагоду звернутися до нього, i коли обраний консул перетнув свiй порiг, вони кинулися через дорогу.

– Не зараз, – казав я, вiдштовхуючи iх, – не сьогоднi.

Цицерон перекинув подiл свого плаща через плече, притиснув пiдборiддя до грудей i квапливо рушив по дорозi вниз по пагорбу.

Ми пройшли, я думаю, близько милi, навскоси перетнули Форум i вийшли з мiста через браму, що веде до рiки. Тибр був повноводним, а течiя швидкою, i повсюди з’являлися вири та брижi. Прямо перед нами, навпроти Тиберiани, серед верфей та кранiв Навалii ми побачили натовп людей, якi товклися i снували туди-сюди. (Ви зрозумiете, як давно все це було – бiльш нiж пiв столiття тому, – якщо я скажу вам, що цей острiв, Тiберiана, не був ще з’еднаний мостами з жодним з берегiв Тибру). Коли ми пiдiйшли ближче, багато хто впiзнав Цицерона, i натовп, розступаючись, аби нас пропустити, допитливо зашелестiв. Мiсце подii оточив кордон легiонерiв з баракiв флоту. Октавiй чекав на нас.

– Перепрошую за те, що потурбував тебе, – промовив Октавiй, потискаючи руку мого хазяiна. – Я розумiю, як ти зараз, мабуть, зайнятий напередоднi iнавгурацii.

– Любий Октавiю, для мене велика радiсть бачити тебе в будь-який час. Ти знайомий з моiм секретарем, Тiроном?

Октавiй кинув на мене повнiстю позбавлений будь-якоi цiкавостi погляд. Хоча зараз його й пам’ятають лише як батька Августа, в той час вiн був едилом вiд плебеiв i взагалi мав, здавалося, великi полiтичнi перспективи. Вiн i сам мiг би стати консулом, якби за чотири роки пiсля цих подiй не помер вiд лихоманки. Вiн вiдвiв нас з вiтру до одного з докiв, де на великих дерев’яних валах стояв готовий до ремонту корпус легкоi галери. Поруч з галерою на пiдлозi лежав, загорнутий у парусину, якийсь предмет. Без будь-яких церемонiй Октавiй вiдкинув тканину i показав нам оголений труп хлопчика.

Наскiльки я пам’ятаю, йому було близько дванадцяти рокiв. Красиве й замирене обличчя через свою нiжнiсть здавалося жiночним. На носi та щоках поблискували залишки золотоi фарби, а вологе кудряве волосся було пов’язане червоною стрiчкою. Його горло було перерiзане. Труп був вздовж розрiзаний, внутрiшнi органи вийнятi. Кровi не було, лише чорнiла видовжена порожнеча, нiби це була випотрошена, набита рiчковим мулом рибина. Не знаю, як Цицерону вдалося лишитися холоднокровним, споглядаючи цю картину, та я побачив, як вiн iз зусиллям сковтнув i продовжив огляд мiсця подii. Зрештою вiн хрипло промовив:

– Яке безчинство.

– Але це ще не все, – сказав Октавiй.

Вiн присiв бiля трупу, пiдняв руками голову хлопця й повернув ii лiворуч. Вiд рухiв голови зiяючий отвiр рани почав вiдкриватися i знов закриватися, нiби як другий рот, що намагався прошепотiти нам щось, про щось попередити. Здавалося, нiби це не справило на Октавiя бодай якогось враження – вiн був вiйськовим i, нема сумнiву, звик бачити такi картини. Вiн вiдкинув волосся трупа, оголяючи глибоку вм’ятину одразу над правим вухом хлопчика, i ткнув туди великим пальцем.

– Бачиш? Вочевидь, удар нанесений ззаду. Молотком, я би сказав.

– Обличчя розмальоване. У волоссi стрiчка. Удар молотком був нанесений ззаду, – повторив Цицерон, i слова його лунали все повiльнiше в мiру того, як вiн усвiдомлював, що це все означае. – А потiм перерiзали горло. І зрештою, його тiло – …випотрошили.

– Саме так, – сказав Октавiй. – З усього видно, вбивцi хотiли дослiдити його нутрощi. Це – жертвоприношення, людське жертвоприношення.

Вiд таких слiв, промовлених у цьому холодному й темному мiсцi, на головi в мене волосся стало дибки, i я вiдчув поруч з собою присутнiсть Зла – майже вiдчутного на дотик i потужного, наче блискавка.

– А ти знаеш в мiстi якiсь культи, якi займаються такою гидотою?

– Жодного. Звiсно ж, в мiстi е галли – подейкують, що вони таке роблять. Та iх зараз тут небагато, а тi, що е, – поводяться цiлком пристойно.

– А жертва хто? Хтось заявляв про зникнення?

– Це одна з причин, чому я тебе викликав, – сказав Октавiй i перевернув тiло на живiт. – От бачиш, прямо над куприком маленьке татуювання – набитi iнiцiали власника. Тi, хто виловив тiло, не звернули, вочевидь, уваги. «С. Ant. М. f. С. n.» – Гай Антонiй, син Марка, онук Гая. Тобi добре вiдома ця сiм’я. Вiн був рабом твого колеги, консула Антонiя Гiбриди.

Октавiй пiдвiвся та витер руки о парусину, потiм недбало накрив тканиною тiло i спитав:

– Що ти збираешся робити?

Цицерон, нiби зачарований, вперився поглядом у скорбний згорток на пiдлозi.

– Хто ще про це знае?

– Нiхто.

– Гiбрида?

– Нi.

– А натовп там надворi?

– Там лише ходять чутки, що сталося нiби якесь ритуальне вбивство. Ти, як нiхто, знаеш, що таке натовп. Кажуть, що це погане знамення напередоднi твого консульства.

– Може, вони й мають рацiю.

– Тяжка ця зима. Було б непогано, аби вони заспокоiлися. Треба, мабуть, надiслати звiстку до Колегii жерцiв – аби хтось iз них прийшов i провiв обряд очищення.

– Нi-нi, – швидко вiдповiв Цицерон, вiдводячи погляд вiд трупа, – нiяких жерцiв. Вони все зроблять тiльки гiрше.

– Тодi що нам робити?

– Нiкому бiльше не кажiть. Останки спалiть якнайшвидше. Тiло нiкому не показуйте. Всiм, хто його вже бачив, заборонiть про це говорити пiд страхом ув’язнення.

– А натовп?

– Займiться тiлом. Натовп я вiзьму на себе.

Октавiй знизав плечима.

– Як забажаеш, – голос його був байдужим. Це був передостаннiй день його служби – i я думаю, вiн був радий, що ця проблема його бiльше не обходила.

Цицерон пiдiйшов до дверей i декiлька разiв глибоко вдихнув – i обличчя його стало не таким блiдим. Тодi я побачив, як i безлiч разiв до того, як вiн розправив плечi й надав обличчю вираз упевненостi. Вiн переступив порiг i залiз на груду колод, аби звернутися до натовпу.

– Римський народе! Я мав нагоду пересвiдчитися, що тi похмурi чутки, що ходять мiстом, не вiдповiдають дiйсностi! – На такому рiзкому вiтрi йому доводилося кричати, аби люди його почули. – Розходьтеся по своiх домiвках та насолоджуйтеся святом.

– Але ж я бачив труп! – прокричав якийсь чоловiк. – Це людське жертвоприношення, вони навели порчу на республiку!

Іншi пiдхоплювали цей крик:

– Мiсту пороблено! Ваше консульство прокляте! Приведiть жерцiв!

Цицерон пiдняв руки та сказав:

– Так, труп у жахливому станi. А ви на що очiкували? Бiдолашний провiв довгий час у водi. Риби голоднi. Шукають iжу всюди, де можуть ii знайти. Ви правда хочете, аби я привiв жерцiв? І що вони мають зробити? Поробити порчу рибi? Чи, може, ii благословити? – Декiлька людей засмiялися. – Вiдколи римляни почали лякатися риби? Розходьтеся по домiвках i насолоджуйтеся життям. Пiслязавтра розпочнеться новий рiк i буде новий консул – консул, який, можете бути впевненi, завжди стоятиме на сторожi вашого добробуту!

Для нього ця промова не була видатною, та свою справу вона зробила. Пролунали навiть декiлька захоплених викрикiв. Цицерон зiстрибнув вниз. Легiонери розчистили нам прохiд крiзь натовп, i ми швидко рушили в бiк мiста. Коли ми дiсталися мiськоi брами, я озирнувся i побачив, що дальнi ряди того натовпу вже почали розходитися в пошуках нових розваг. Я повернувся до Цицерона, аби привiтати його з успiшним виступом, та побачив, що вiн зiгнувся над стiчною канавою – його рвало.

Ось таким було мiсто напередоднi iнавгурацii Цицерона на посаду консула – справжнiй вир iз голоду, чуток та острахiв. Мiстом снували натовпи покалiчених ветеранiв та збiднiлих селян, якi просили милостиню на кожному кроцi. Зухвалi банди п’яних молодикiв тероризували торговцiв. Жiнки з хороших родин безсоромно торгували собою на виходi з таверн. Повсюди раптово спалахували пожежi, вiдбувалися кривавi сутички. Ночi не знали мiсячного сяйва, та iх сповнювало завивання собак. Мiсто наповняли вiщуни, провидцi, жебраки та бiйки. Помпея досi не було, вiн командував легiонами на Сходi – i за його вiдсутностi мiсто сповнювала атмосфера невпевненостi та страху – насувалася так, як з рiки на Рим суне зазвичай туман, – i змушувала всiх нервувати за свое майбутне. Вiдчувалося, що мае вiдбутися щось велике i значуще – та що саме, нiхто не знав. Подейкували, що новi трибуни розробляють разом з Цезарем та Крассом секретний план передачi мiськiй бiднотi громадських земель. Цицерон вже намагався довiдатися про цi плани – та з цього нiчого не вийшло. Патрицii були впевненi, що зможуть цьому запобiгти – чим би це «щось» не було. Продовольства не вистачало, магазини порожнiли, мiстяни робили запаси iжi. І навiть лихварi бiльше не давали грошей пiд процент.

Що стосуеться колеги Цицерона по консульству, Антонiя Гiбриди – Антонiя-напiвкровки – напiвлюдини, напiвтварини, то треба йому було бути буйним iдiотом, аби вирiшити балотуватися на свою посаду в парi з заклятим ворогом Цицерона – Катiлiною, – що вiн i вирiшив. Тим не менше, уявляючи, з якими складнощами доведеться стикнутися, i вiдчуваючи потребу в союзниках, Цицерон зi шкури пнувся, аби все ж налагодити з ним дружнi стосунки. На жаль, цi зусилля нiчого не дали – i я зараз поясню чому. За встановленим звичаем обидва обранi консули тягнули наприкiнцi жовтня жереб, аби визначити, в яку провiнцiю направиться кожен з них пiсля спливу року на посадi. Гiбрида, який був по вуха в боргах, всiм серцем мрiяв про спокiйну, але дуже багату провiнцiю Македонiю, де можна було собi легко зробити великi статки. Та на превеликий для нього жаль, йому дiсталися мирнi пасовища Ближньоi Галлii, де не було чим надто поласувати навiть для польовоi мишi. А Македонiя дiсталася Цицерону. Коли про результати жеребкування було оголошено в Сенатi, на обличчi Гiбриди з’явився такий вираз дитячоi образи та подиву, що весь Сенат ледь не попадав вiд смiху. Вiдтодi вони з Цицероном не спiлкувалися.

Не дивно, що Цицерону так тяжко давалася пiдготовка своеi iнавгурацiйноi промови. Коли ми повернулися додому з рiчного берега, вiн все нiяк не мiг зосередитися. Хазяiн весь час порожнiм поглядом дивився кудись удалечiнь i повторював те саме запитання: «Чому хлопчика вбили саме в такий спосiб? Яке значення тут мае те, що вiн був власнiстю Гiбриди?» Цицерон був згоден з Октавiем – найбiльш вiрогiдно, що це вчинили галли. Вiн навiть надiслав записку своему друговi, Фабiусу Санзi, який представляв в Сенатi iнтереси галлiв. У записцi вiн питав, чи Фабiус вважае, що таке могло статися. Однак за годину Санга надiслав досить роздратовану вiдповiдь, в якiй заявив, що звiсно ж, нi, такого бути не може, i що галли сильно образяться, якщо консул у подальшому наполягатиме на таких спекуляцiях. Цицерон зiтхнув, вiдкинув листа й спробував зiбрати думки до купи. Та йому нiяк не вдавалося вигадати щось вдале – i незадовго до заходу сонця вiн знов наказав подати йому плащ i чоботи.

Я подумав, що хазяiн хоче прогулятися в громадському саду, який розташовувався недалеко вiд дому – вiн часто робив так, коли складав своi виступи. Та коли ми дiсталися вершини пагорбу, замiсть того, аби повернути праворуч, вiн попрямував до Есквiлiнськоi брами – i, на свiй подив, я усвiдомив, що консул мае намiр перетнути сакральний кордон мiста, вийти до мiсця, де спалюються трупи, – ранiше вiн за будь-яку цiну уникав того, аби там з’являтися. Просто за воротами ми побачили носiiв з ручними возиками, якi очiкували на роботу, потiм пройшли повз невисоку резиденцiю ката – виконавцям смертних вирокiв було заборонено жити всерединi кордонiв мiста. Зрештою ми вийшли на священну землю Лабiтини, сповнену каркання воронiв, i пiдiйшли до храму. В той час цей храм був штабом гiльдii могильникiв, i тут можна було придбати все необхiдне для поховання, вiд приладдя для намащування тiла мерця i завершуючи ложем, на якому тiло спалювали. Цицерон узяв у мене грошей i пiшов переговорити з жерцем. Вiн передав йому гаманець, i з’явилися два офiцiйних плакальники. Цицерон покликав мене.

– Ми саме вчасно, – сказав вiн.

Наша процесiя мала, мабуть, досить кумедний вигляд, коли перетинала Есквiлiнське поле. Попереду йшли плакальники, в руках вони тримали горщики з пахощами, слiдом iшов новообраний консул, а далi – я. Повсюди навколо нас вирувало полум’я похоронних багать, i лунали крики безутiшних родичiв. У повiтрi висiв запах пахощiв – сильний, але недостатньо сильний для того, аби перебити сморiд палаючих тiл. Плакальники привели нас до громадськоi устрiни[3 - Устрiна – мiсце, де спалювали трупи.], де зваленi на возику трупи очiкували на свою чергу бути спаленими. Цi нiкому не потрiбнi босi й голi тiла були такими ж жебраками в смертi, якими були й за життя. Лише тiло вбитого хлопчика було накрите – я впiзнав його за парусиною, в яку вiн був туго загорнутий. Пара службовцiв легко закинули його на металеву решiтку, Цицерон схилив голову, а найманi плакальники гучно застогнали, вочевидь, сподiваючись на гарнi чайовi. Полум’я ревiло i гнулося до землi пiд шквалом вiтру, i дуже швидко все скiнчилося – хлопчик пiшов назустрiч тому, що чекае, зрештою, на нас усiх.

Це видовище я не забуду нiколи.

Певно, найбiльшим даром Провидiння людям е те, що ми не знаемо свого майбутнього. Уявiть собi, якби ми заздалегiдь знали, до чого призведуть нашi плани та сподiвання, або якби ми могли передбачити, яка смерть нас спiткае – яким страшним стало б наше життя! Та натомiсть ми, наче тварини, безтурботно проживаемо день за днем. Та всьому настае кiнець, рано чи пiзно. Люди, суспiльнi лади, цiлi цивiлiзацii – нiщо не здатне сховатися вiд цього всесильного закону. Всьому, що iснуе пiд зорями, присуджено зникнути. І навiть наймiцнiша скеля з часом перетвориться на пил. Вiчнi лише рукописи.

Саме тому я, маючи сподiвання, що зможу виконати свою задачу до того, як обiрветься мiй земний шлях, беруся розказати вам про неймовiрнi подii, що сталися протягом року консульства Цицерона, а також про подii, якi мали мiсце протягом чотирьох рокiв пiсля його завершення – тобто про все, що сталося протягом строку, який ми, смертнi, називаемо люструм та який е не бiльш нiж миттю для богiв.

ІІ

Наступного дня, напередоднi iнавгурацii, заснiжило – такий сильний снiгопад, який зазвичай можна побачити лише в горах. Вiн вкрив храми Капiтолiю в бiлий м’який мармур, а мiсто накрив бiлим покривалом в руку завтовшки. Я нiколи не чув про таке ранiше i, зважаючи на мiй вiк, мабуть, бiльше й не почую. Снiг у Римi? Нема сумнiву, що це був знак. Та який знак?

Цицерон розташувався в своему кабiнетi бiля вогнища з розжареним вугiллям i продовжував роботу над своею промовою. Вiн не вiрив у знамення, та, коли я забiг до кабiнету та розказав йому про снiг, вiн лише знизав плечима: «І що ж це означае?» А коли я несмiливо почав висувати аргумент стоiкiв на захист вiщувань – якщо боги iснують, то вони мають пiклуватися про людей; якщо вони пiклуються про людей, то мають повiдомляти iх про свою волю, – Цицерон рiзко перервав мене та зi смiхом промовив:

– Ну, безсмертнi боги зi всiею свою могутнiстю могли б знайти якийсь бiльш надiйний спосiб повiдомляти нас про свою волю, нiж снiг. Чому б не надiслати нам листа? – Вiн похитав головою та вiдвернувся до столу, а потiм кашлянув та додав: – Насправдi, Тiроне, повертайся до своiх обов’язкiв та подбай про те, аби мене бiльше не турбували.

Присоромлений, я вийшов та пiшов перевiрити, як iде пiдготовка до iнавгурацiйноi процесii. Потiм я зайнявся поштою сенатора. На той час я був його секретарем вже протягом шiстнадцяти рокiв, i для мене не було таемниць анi в його публiчному життi, анi в особистому. В тi днi я зазвичай працював за розкладним столиком, який ставився бiля входу до кабiнету хазяiна, – тут я мiг зупиняти непроханих гостей, а також чув, коли вiн мене кликав. Звiдси ж я чув i ранковi звуки цього будинку: в iдальнi Теренцiя дорiкала покоiвкам, що обранi ними зимовi квiти не вiдповiдають високому статусу ii чоловiка; одночасно з цим вона лаялася на кухаря за якiсть вечiрнього меню. Маленький Марк, якому було трохи бiльше двох рокiв, тупав за нею повсюди на своiх нетвердих нiжках i весело кричав, радiючи тому, що випав снiг. Чарiвна Туллiя, якiй було вже тринадцять рокiв i яка восени мала одружуватися, зубрила зi своiм вчителем грецький гекзаметр.

Роботи було настiльки багато, що знов вийти надвiр я змiг лише опiвднi. Попри такий час, вулиця була майже порожньою. Мiсто здавалося мовчазним та зловiсним – воно було порожнiм, наче опiвночi. Небо було блiдим, снiжити перестало, й мороз зробив зi снiгу, що лежав на поверхнi землi, бiлу хрустку корку. І навiть зараз – така вже рiч людська пам’ять – я пам’ятаю своi вiдчуття, коли я своiм взуттям ламав ту корку. Я вдихнув востанне морозне повiтря i розвернувся, аби пiти назад у тепло, аж раптом почув у тишi вiддаленi звуки батога та людськi стогони. За декiлька секунд з-за рогу з’явилися чотири раби в унiформi, на руках у яких гойдалися носилки. Наглядач, який бiг поруч, махнув батогом в мiй бiк.

– Гей, ти! – закричав вiн. – Це будинок Цицерона?

Коли я вiдповiв, що це дiйсно так i е, вiн крикнув комусь через плече: «Знайшли» – i вдарив найближчого до себе раба з такою силою, що той, бiдолашний, ледь не рухнув додолу. Наглядачу доводилося високо пiднiмати ноги, аби йти по снiгу, – i саме такою ходою вiн наблизився до мене. Потiм з’явилися другi носилки, за ними третi i зрештою четвертi. Вони вишукувалися в шеренгу перед будинком, i тiеi митi, коли носилки було опущено на землю, носii попадали в снiг, повисаючи на ручках, як змученi веслярi повисають на своiх веслах. Це видовище менi було геть не до душi.

– Може, це й будинок Цицерона, – запротестував я, – але вiдвiдувачiв вiн не приймае.

– Ну а нас прийме, – пролунав з перших носилок знайомий голос, i, коли кiстлява рука вiдсунула фiранку, передi мною з’явився лiдер партii патрицiiв в Сенатi Лiтацiй Катулл. Вiн був закутаний в звiрячi шкури аж до свого гострого пiдборiддя, що робило його схожим на великого й озлобленого горностая.

– Сенаторе, – промовив я, кланяючись, – я доповiм, що ви прибули.