скачать книгу бесплатно
– Насуваються часи, коли живi будуть заздрити м… – Святовид запнувся на останньому словi, усвiдомлюючи страшну суть цих пророчих слiв, пiдвiвши погляд i подивившись на батька, який вражено слухав сина.
– Ти говориш, сину, надто важкi i страшнi слова, – пiсля невеликоi паузи усвiдомлення промовив старий боярин, – але якщо вони пророчi, то ти маеш сказати, що нам зробити, щоб цьому завадити?
Святовид мовчав. У його головi вертiлася вiдповiдь, пiдказана Богами, але вiн не наважувався ii сказати батьковi. А той спостерiгав за сином, чекаючи вiдповiдi. І коли Добромир думав, що вiн вже не дочекаеться вiдповiдi вiд сина, можливо, тому, що тiеi вiдповiдi просто немае, старий боярин почув страшнi слова, якi прошепотiв Святовид: «Вбити Великого князя».
Шокований почутим, Добромир аж вiдсахнувся вiд сина. Вiн не йняв вiри почутому, не розумiючи, якi страшнi видiння вiдкрилися Святовиду. Старого боярина розривали суперечливi вiдчуття. З одного боку, вiн нiяким чином не ставив пiд сумнiв зв’язок сина з Богами, але з давнiх часiв вважалося, що волхв, який жадае смертi Володаря рiдних земель, е вiдступником. Волхви направляли Великих князiв, спрямовуючи iхнiй хiд у руслi, яке було угодне Богам, але нiколи волхв не мiг вiдправити на смерть володаря, тому що у такому разi вiн одразу втрачав зв’язок з Богами.
Добромир поглянув на сина, але той спокiйно iхав поруч, погойдуючись у сiдлi, нiби нiчого не сталося i ним не були мовленi страшнi i вiдступнi слова. Старий боярин оглянувся навкруг, чи, бува, нiхто стороннiй не чув слiв Святовида.
– Я розумiю, батьку, вашу тривогу, тому що я ii сам вiдчуваю, – промовив Святовид пiджавши губи i кивнувши головою, – але цi слова прийшли до мене, думаю що не випадково.
Добромир не знайшов, що ректи у вiдповiдь сину, тому знову мiж спiврозмовниками повисла мовчанка.
– Я обов’язково про це поговорю iз Святозаром, – через деякий час знову промовив Святовид, – Верховний волхв зможе менi розтовмачити, до чого цими словами хочуть нас пiдштовхнути Боги?
– Менi навiть важко осмислити i повiрити, що Боги можуть нас спонукати до таких незрозумiлих дiй, – стиха, щоб нiхто його не почув, промовив Добромир, – адже причин вчиняти такi страшнi i непоправнi дii немае.
– Може, i немае, – кивнув головою Святовид, а тодi повернувся до батька i промовив: – а може, ми не все знаемо, ми ж не Боги.
Добромир нiчого не вiдповiв, вiн лише розвiв руки, адже йому не хотiлося починати мiркування про причини, з яких Боги виказували дивнi бажання. Стосунки з Богами у старого боярина складалися не зовсiм втiшно. Добромир iшов на всiлякi поступки Богам, намагався iх задобрити. А вони, як вважав старий, безжально забрали у нього все найкоштовнiше – його близьких.
Також Добромир добре розумiв, чому його син, волхв Святовид, не одружуеться. Боярин до болю у серцi вiдчував i сприймав жертовнiсть сина. Той не мiг i не хотiв ризикувати життям своеi коханоi Чаруни, яка гордовито не розумiла i не сприймала поведiнки Святовида. Двое не простих людей неймовiрно палко кохали один одного, але не могли бути разом. Вiд усвiдомлення цiеi доленосноi безповоротностi у Добромира серце стискалося вiд жалю, що його любий син, його надiя i радiсть, не може собi, через те таемниче прокляття, дозволити бути щасливим.
– До Чаруни будеш завертати? – раптом, несподiвано навiть для самого себе, запитав старий боярин те, про що не мав намiру запитувати сина.
Святовид нiчого не вiдповiв батьковi, але й не здивувався його словам, наче чекав, що той запитае саме це. Вiн лиш заперечно хитнув головою i пришвидшив хiд свого коня, даючи зрозумiти батьковi, що подальша розмова на цю тему не е доброю пiдставою для продовження бесiди.
Далi знову iхали мовчки. Кiлька разiв пришвидшувалися, переходячи на стрiмкий галоп. Святовид, коли стрiмка хода коней стихла, примружив повiки, вдаючи, що його долае сон, а сам намагався вгамувати душевний бiль, який викликали слова батька. Нагадування про Чаруну здавило болем його серце, розбудивши важкi душевнi муки, якi були на який час притихли, залишаючи у спокоi молодого волхва.
Так для Святовида нестерпною була розлука з коханою, але ще бiльш нестерпною була думка, що iхнi стосунки можуть наразити дiвчину на те страшне i невiдоме родинне прокляття Поклiнних. А Святовид цього не мiг допустити.
Чаруна нiчого не знала про прокляття, тому iй здавалася дивною поведiнка Святовида. Вона нiяк не могла зрозумiти, що за перепона стоiть мiж ними, заважаючи iм бути разом, бути щасливими. Знахарка знала, що Святовид ii кохае. В той же час вона вiдчувала його душевнi муки i не розумiла iх. Тому одного разу Святовид почув слова, якi хоч i болем розкраяли його серце, але дали можливiсть йому уникнути небажаних пояснень: «Ти не переступиш порiг моеi оселi до тих пiр, поки сам не зрозумiеш, чого ти хочеш. Тобi варто вирiшити, чи ти хочеш бути щасливим? Чи навпаки ти хочеш далi мучити себе i мене своiми незрозумiлими страхами? Якщо ти обереш друге, то тобi з тим жити, а я спробую тебе забути i житиму, як житиму».
Цi слова були останнiми, якi вiн чув вiд Чаруни. Неодноразово вiн поривався заiхати до неi, щоб побачити хоч на одну мить, але великим зусиллям волi зупиняв себе. Адже, поставши на ii порозi, треба було дiвчинi щось сказати, а вiн поки не мав, що iй вiдповiсти. Святовид не мiг зробити того вибору, до якого вона його пiдштовхувала. Тому змушений був i надалi оминати порiг оселi коханоi.
– Дрiмаеш, брате, – вiд несподiванки здригнувся Святовид, почувши поряд голос Мечислава.
– Нi, не дрiмаю, – похитав головою Святовид, поглянувши на Мечислава, – лиш мiркую про життя свое.
– От i я тим самим займаюся цiлий ранок i всю дорогу, – розумiюче кивнув головою когортний командир.
– А що тобi мiркувати? У тебе все добре. Маеш кохану дружину, красуню. Ростиш сина. Успiшно несеш дружинну службу, от вже став когортним командиром, – промовляючи, Святовид приязно усмiхався, щоб, бува, брат не помислив, що вiн йому заздрить.
– Воно то так, але i не так, – зiтхнувши, промовив Мечислав, а потiм на якусь мить, наче завагавшись, озирнувся навколо, – я весь час слiдкував за тим, як ти спiлкувався iз нашим батьком, чатуючи, щоб Добромир вiд’iхав подалi вiд тебе.
– ?
Святовид спочатку запитуючи подивився на брата, а тодi роззирнувся, вишукуючи поглядом старого боярина. Добромир хоч знаходився неподалiк, але був зайнятий жвавою розмовою iз Дзвенимиром Шуйця i не зважав, чим зайнятi його сини.
– На минулiй недiлi здолала хвороба дружинного воiна моеi ватаги. І настiльки сильно, що ми змушенi були бiдолаху вiдвести до знахарки, – почав спокiйно свою оповiдь Мечислав.
– Ти бачив Чаруну? – запитав, скривившись, Святовид, поглянувши на брата болючим поглядом.
– Так, бачив, – кивнув головою Мечислав, – а ще я бачу, як тобi боляче, брате, боротися зi своiми почуттями.
– Ти хочеш говорити зi мною про моi почуття до Чаруни? – стиснувши губи, рiзко запитав Святовид.
– Загалом нi, але в якiйсь мiрi i про це, адже я бачив змарнiлу дiвчину, яка також страждае вiд вашоi розлуки.
– Ми про це говорити, Мечиславе, не будемо, – стиснувши зуби, процiдив молодий волхв.
– Можливо, ти мене не почув чи не зрозумiв. Я хочу порозмовляти з тобою про справу, яка не дае можливостi спокiйно жити i тобi, i менi, i нам усiм, – притишивши голос, ледь чутно промовив Мечислав.
– Ти хочеш поговорити про те, про що у родинi не прийнято говорити, – уважно поглянувши у вiчi брата, промовив Святовид. – Ти думаеш, ми можемо про це говорити?
– Я не знаю, чи ми можемо говорити, але я хочу знати: звiдки взялося те страшне прокляття, через яке, одна за одною, помирають жiнки нашоi родини? Я хочу знати: цьому буде колись кiнець? Чи ми знову маемо готуватися до погребальноi Кради? – Мечислав, розпалюючись, проголошував все новi i новi запитання, ставлячи ними волхва у глухий кут.
– Або замовкни, або заспокойся i говори тихiше, – рiзко перебив брата Святовид, – я, так само, як i ти, не хочу, щоб нашу розмову чув батько.
Мечислав, кивнувши головою, оглянувся у бiк старого боярина. Той продовжував вести бесiду iз теперiшнiм переяславським посадником, щось жваво йому оповiдаючи.
– Що тебе так стурбувало? Що не дае тобi спокою? – пiд’iхавши впритул до Мечислава, запитав Святовид.
– Те саме, що й тебе, – промовив когортний командир, уважно дивлячись у очi брата.
– Те, що й мене? – здивовано запитав молодий волхв.
– Так, – вкотре кивнув головою Мечислав, – я бачив очi Чаруни. Вона страждае i не розумiе причин вашоi розлуки. Вона не розумiе, а я розумiю. Це все те родинне прокляття…
– А тобi яка до цього справа? – заплющивши очi i пiджавши губи, перебив Святовид брата.
– А така, що цiеi ночi до моеi Ладомири приходила Мара, – випалив Мечислав.
– Богиня? До твоеi дружини? – спантеличений почутим, волхв натягнув повiддя коня, майже зупинивши його.
– Не дивися так на мене, – вiдмахнувся рукою Мечислав вiд здивованого Святовида.
– Але ж Мара просто так, без причини, не приходить, – видавив iз себе волхв, усвiдомлюючи те, що йому повiв Мечислав.
– І я про теж тобi речу, дорогий брате, – зiтхнувши, промовив Мечислав, – боюся, що скоро знову лихо навiдаеться до нашоi родини.
Святовид мовчки пiдiгнав коня i, порiвнявшись з братом, стурбовано подивився на нього. Подивився, але нiчого не сказав. Слiв не було. Дивний клубок пiдiйшов до горла. Страх заполонив його серце. Йому згадалася та едина нiч, яку вiн провiв iз Чаруною. І хоч мiж ними нiяких стосункiв не було, вiн хвилювався, чи тi палкi поцiлунки не наклали вiдбиток прокляття на нi у чому не повинну дiвчину.
– Але я не хочу, щоб моя дружина лягла на Крада, а мiй син залишився сиротою, – змарнiлим i недоспаним поглядом дивився з надiею на свого брата волхва Мечислав, – скажи, що менi вчинити, щоб вiдвести бiду вiд родини?
Святовид хотiв розрадити брата, але не знаходив потрiбних слiв, тому, що з острахом думав про Чаруну. Вони продовжували iхати i важка мовчанка затягувалася. Мечислав приречено прийняв мовчання свого брата i рiзко, алюром рвонув iз мiсця конем, помчавши вперед. Святовид також пришпорив свого коня i поскакав за братом. Вони вирвалися перед кавалькадою i якийсь час неслися вперед.
– Мечиславе, зупинися! Почекай! – почав гукати Святовид, розумiючи, що вiн не зможе тягатися iз вправним ватагою у верховiй iздi.
Ще промчавши деякий час i вiдстань, Мечислав стишив ходу коня i почекав, коли до нього пiд’iхав Святовид iз докором у поглядi.
– Навiщо ти бентежиш нас усiх? – захекавшись вiд швидкого алюру, запитав вiн у когортного командира. – Що батько про нас подумае?
– Подумае, що ми безголовi бешкетники, – не дуже весело усмiхнувшись, промовив Мечислав.
Деякий час вони iхали поруч. Їхали мовчки, попереду кавалькади, яка поступово iх почала наздоганяти.
– Менi важко зараз тобi сказати, чому саме до твоеi дружини приходила Мара, але я думаю, що вона хотiла ii про щось попередити, – порушив мовчанку Святовид, зiбравшись iз думками.
– Але про що?
– Я не знаю i це мене бентежить найбiльше, – зiтхнувши, промовив Святовид, – адже Богиня, коли приходить, щоб когось забрати, то iй нiхто не може завадити. А твоя дружина, хоч, можливо, стривожена i налякана, але жива i здорова. Ну i крiм того вона чужинка, а ти сам казав, що прокляття на чужинок не дiе. Значить, Мара хоче забрати когось iншого.
– Когось iншого? Але кого?
– Поки не знаю, – знизав Святовид плечима, – але напевне, що не чужинку.
– Не чужинку, кажеш? До цього часу я був упевнений, що доля пiдказала менi вiрне рiшення цiеi проблеми, але пiсля останньоi ночi у мене закрався сумнiв, що я направду змiг обiйти долю, – опустивши голову, промовив, зiтхаючи, Мечислав, – можливо, Боги захочуть мене покарати за те, що я спробував щось змiнити у своему життi?
– Боги справедливi, вони не жорстокi, – впевнено промовив Святовид, – я не раз задавав собi запитання про те, що могли такого вчинити нашi предки, що рiд наш аж донинi несе це прокляття. Я не одноразово звертався до Богiв iз цим, але вони мовчать.
– Можливо варто iз Верховним волхвом порадитися? Може йому Боги дадуть вiдповiдь? Адже Боги дослухаються до нього, – Мечислав, мiркуючи, намагався знайти хоч якесь прийнятне рiшення.
– Із Святозаром можна порадитися, – кивнув головою Святовид, – правда я не знаю чи це сподобаеться нашому батьковi, адже вiн боiться, що Боги будуть на нашу родину гнiватися ще бiльше.
– Якщо ти не порозмовляеш зi Святозаром, то я сам з ним матиму розмову, – кивнув невдоволено головою Мечислав, – тому що я не хочу жити у страху, очiкуючи i гадаючи, хто наступний iз жiнок нашоi родини пiде на Крада.
– Я сподiваюся, що бiльше нiхто, – зiтхнувши, промовив замислено Святовид, – але я хвилююся, щоб…
– До нас направляеться батько, – перебивши брата, не давши завершити йому розпочату думку, промовив Мечислав.
Святовид, почувши про наближення старого боярина, одразу ж замовк, проковтнувши останнi слова, i, повернувши коня, озирнувся на Добромира. Йому знову згадалася Чаруна. Святовид примружив повiки i перевiв погляд iз батька на брата. Вiн хотiв щось сказати, перевiвши розмову на iнший лад. Вiн хотiв привiтно усмiхнутися батьковi, щоб той не запiдозрив, про що мiж братами була розмова. Вiн ще щось хотiв, але не встиг. Лиш почув свист, але не зрозумiв, не усвiдомив, що то летить стрiла, яка була випущена iз найближчого гайка.
Молодий волхв вiдчув болючий поштовх у спину. Бiль миттю розбiгся по всьому тiлу, а темна пелена впала на повiки, почавши затягувати собою бiлий свiт. Страху не було до тих пiр, поки не прийшло розумiння, що сталося.
– Печенiги! – заволав хтось поряд iз воiнiв.
Почувся шалений тупiт кiнських копит. І чиiсь руки, якi пiдтримували, не даючи впасти. Сили триматися у сiдлi не було.
– Батьку, притримай Святовида i попильнуй за ним, поки ми не вiдiб’емо ворога! – десь здалеку долинув до свiдомостi пораненого окрик Мечислава. І знову руки. Тепер уже не однi, а декiлька. Знiмали з коня, несли, опускали на сиру Землю-матiнку.
Це було останне, що Святовид вiдчув, – холодну землю. Його свiдомiсть окутав чорний морок, i йому здалося, що вiн провалився у глибоке пiдземелля. Бiль наче вiдступив. Здавалося, що це прохолода рiдноi землi вiдiгнала бiль геть, рятуючи поранене тiло. Так, тiлу стало легше, а душа? Душа болiла гнiтючiшим болем, нiж тiло.
«Невже це все? – промайнула розпачлива думка. – І я бiльше нiколи ii не побачу?»
Але морок несподiвано, хоч i не швидко, почав розсiватися. З’явилося свiтло. Воно було дивним, не природно яскравим i вiд того було важко на нього дивитися. Але дуже хотiлося знати, звiдки те свiтло лине. Почав приглядатися, i Святовид побачив у свiтiннi обриси блiдоi жiнки. Вона, повiльно ступаючи, йшла до нього i ii риси були все чiткiшими. Святовид не став розглядати жiнку. Вiн заплющив очi i смиренно зiтхнув. Волхв не мiг не знати, хто ця жiнка.
– Мара, – прошепотiв вiн, – ти прийшла за мною. У родинi вже не залишилося жiнок, доньок землi рiдноi, тому ти прийшла по мене, свого вiрного слугу.
Пiсля цих думок страх змiнився на безповоротну приреченiсть. Але раптом вiн почув голос. Святовид знав, що голос даруе надiю, тому що Мара не розмовляе iз тими, чию долю вирiшено.
– Я – Та, Хто володарюе у Смертi. Я – божевiльна, i Я – мудра; Я – стара, i Я – дiва; Я – Жива, i Я – Мара; Я живу, хоча Я – мертва. Мое дихання – Вiтер, мое волосся – Пекельне Полум’я, Моi очi – Вiща Нiч. У Моему Серцi немае Кровi, бо Кров Моя наповнюе Чашу, яка у руцi Моiй. Не жива, але i не пiдвладна тлiнi, Я – Та, що була до того, як постав цей свiт, i та, Хто буде пiсля. Я – Вiщий Птах, що Спiвае в Ночi, i Пiсня Моя – це Слово Мое, звернене до тих, чиi вуха не оглухли вiд шуму слiв свiту цього, сказаних людьми всуе. Слiз не знають Моi очi. Кровi вимагають губи Моi. Моi ноги – корiння Древа, Мiй одяг – нiчна iмла. Я – Життя, i Я – Смерть. І Я ж – Вiчне Вiдродження, Кола Велесова кругообiг. Той, хто почуе у Серцi своему Лебедину пiсню Мою, той нiколи не помре, але матиме Життя Вiчне. Той, хто зумiе розгледiти за життя образ Мiй наяву, – не злякаеться Мене, коли прийде йому час ступити крок услiд за предками на Велесовi Луки. Той, хто зумiе за життя вiдтяти голову свою, на честь Мою i славу, – втратить лише минуще, отримавши Вiчне, яке набагато бiльше свiту цього.
Останнi слова розтворилися у мороцi. Свiтло зникло i темiнь знову окутала своiм чорним саваном все навколо. Знову iз глибин душi почав виринати страх. Вже не було приреченостi, коли раптом щось тепле i вологе впало на його щоку. Святовид вiдкрив очi i побачив батька. З його повiк котилися, одна за одною, декiлька сльозин i закапали на обличчя Святовида, наче живильна вода, яка повертае до життя.
– Сину, не покидай нас, – схлипуючи, повторював одне i те ж старий переяславський боярин.
Поряд iз Добромиром стояв, важко дихаючи, Мечислав. Із його розсiченою щоки цiвкою стiкала кров, але когортний командир на те не зважав.
– Ця стрiлу я мав отримати в груди, а Святовид повернувся i закрив мене спиною, – промовив хриплим голосом воiн, не вiддихавшись вiд кривавоi сiчi, а тодi стиха, щоб нiхто не чув, додав: – тепер я знаю, чого приходила Мара i про що вона хотiла попередити.
Навколо ще лунав дзвiн мечiв i стогiн поранених, а також тих печенiгiв, яких когортнi воiни добивали, щоб нiкого iз наглих зайд, крiм iхнього ватажка, якого взяли у полон, не лишати живим.
Ворог не розрахував власних сил, не сподiваючись на таку рiзку вiдсiч дружинних воiнiв. Крiм того Боги останню мить все змiнили, врятувавши вiд пiдступноi стрiли дружинного командира, закривши його тiлом свого слуги, молодим волхвом. Всi розумiли, що якийсь зрадник попередив ворогiв про те, що цiею дорогою будуть iхати поважнi мужi переяславськi. Вороги мiркували одним пострiлом вбити ватагу, а тодi розiбратися iз дружинниками, якi мали залишитися без командира. Але так не сталося, тому що Боги продовжували оберiгати свою землю вiд ворожих пiдступiв.
Святовид, якого Боги використали у своему промислi, лежав на руках у батька i то вертався до пам’ятi, то знову вiдходив у iншi свiти.
– Командире, – пiдiйшов молодий воiн Данеслав i звернувся до Мечислава, – всi вороги, окрiм iхнього ватажка, мертвi.
Добромир, почувши останнi слова, обережно поклав пораненого сина на землю, пiдвiвся i озирнувся навкруг. Побачив посадника переяславського, який стояв тут неподалiк i тримався правою рукою за неглибоку рану на лiвому плечi.
– Мечиславе, Дзвенимире, на цьому наша подорож закiнчуеться. Ми повертаемося до Переяслава, – на якусь мить старий боярин запнувся i важко задихав, торкнувшись руками грудей.
Всi присутнi промовчали. Нiхто нiчого не мовив у вiдповiдь на слова Добромира. Тi, що залишилися живими, бiльшiсть мали рiзнi поранення, але всi були радi i дякували долi, що залишилися живими, на вiдмiну вiд шiстьох дружинних воiнiв, якi переступили межу i вiдiйшли у свiт прабатькiв.
– Дзвенимире, тебе прошу, вiзьми ворожого ватажка i вирви з нього iм’я зрадника, – промовляючи останнi слова, Добромир зцiпив зуби i стиснув пальцi в кулаки, – а тодi ми разом вирiшимо, що з ними робити.
Не звично було бачити таким Добромира. Завжди з виду вiн був наче з крицi. Нiколи сльозини не побачиш на його повiках. А зараз все змiнилося, сльози котилися по щоках боярина. Такого випробування Богiв серце Добромира не могло витерпiти.
– Не сумнiвайся, Добромире, вiн менi все розкаже. Ще до вечора цей зайда пожалкуе, що залишився живий, а не лiг у цiй сiчi. Його смерть не буде смертю воiна i вiн вкаже на зрадника, – промовив посадник, кривлячись вiд болю, а у думках дякуючи Богам, що вберегли вiд поiздки цим злощасним трактом сина Люта.
Добромир кивнув головою i повернувся до ватажка дружинних воiнiв, який, примруживши повiки i важко дихаючи пiсля завзятоi сiчi, стояв поряд бiля пораненого брата.
– Мечиславе, когортний ти мiй командире, прошу тебе допомогти, разом зi своiми воiнами доправити твого пораненого брата Святовида додому. Там найкращi знахарi нададуть йому допомогу, – звернувся, як i годиться, Добромир до свого старшого сина, хоч було зрозумiло, що той не вiдкаже батьковому проханню i сам все зробить, щоб порятувати брата.
Мечислав не встиг вiдповiсти батьковi, тому що, лежачи на сирiй землi, Святовид прийшов до тями i застогнав.
– Боги, навiщо ви так зi мною? – не соромлячись i вже не приховуючи своiх душевних переживань, схлипнувши, сутужно похитавши головою, дивлячись не у небо, а у землю, запитав Добромир. – Що я скажу його матерi?
Саме у цю мить Святовид розплющив очi i, важко вдихнувши, щось спробував промовити. Але набряклi губи не слухалися. У кутиках рота запеклася кров. Добромир i Мечислав нагнулися, щоб почути, що поранений намагаеться iм сказати, але марно.
– Сину, не напружуйся, не втрачай життевi сили, – благально простогнав Добромир, – зараз ми тебе вiдвеземо додому, там ти швидко пiднiмешся на ноги.
Святовид важко видихнув i спробував заперечливо похитати головою, але йому забракло сил i вiн лише зачервонiлими зiницями очей спробував дати зрозумiти, що його душа бажае чогось iншого.
– Сину, ти не хочеш додому? – запитав батько, зрозумiвши, що син йому намагаеться заперечити. – А куди ти хочеш?
– Я, здаеться, здогадуюся, куди його душа намагаеться у цю мить полинути, – промовив Мечислав, хитнувши головою.
