скачать книгу бесплатно
– Мене, сину, турбуе, що я нiяк не дочекаюся онукiв вiд тебе, – дивлячись у вiчi синовi, з ледь помiтною усмiшкою промовив Добромир.
Цi слова батька, як i спомин про Чаруну, кольнули Святовида у самiсiньке серце. Вiн якусь мить мiркував, що вiдповiсти батьковi, але не встиг. На порозi кiмнати з’явилося трое малюкiв у супроводi Ладомири.
Можна було диву датися, яким чином ця миловидна, середнього зросту жiнка дае раду трьом непосидючим малюкам, адже крiм Ладомири вони нiкого не слухалися. Ще одна дивина, що коли кожен iз цих хлопчакiв залишався на самотi або у присутностi будь-кого iз дорослих, вели себе сумирно, тихо i слухняно, але лиш тiльки вони збиралися трое докупи, то раду iм могла дати лиш Ладомира.
Хлопчаки, ступивши декiлька крокiв вiд порогу, зупинилися. Спочатку вони за вказiвкою своеi виховательки вклонилися старому боярину, а потiм повернулися до Святовида i також шанобливо вшанували його. Ушанувавши старших родичiв, хлопчаки повернулися i поглянули на Ладомиру, щоб дiзнатися, що iм слiд далi робити.
Ладомира також поклонилася i провела дiтей до розставлених табуреток i всадовила iх, наказавши уважно слухати все, що для них будуть розповiдати, поклонилася i полишила кiмнату, тому що мала багато клопоту по господарству.
– Я бачу ви вже достатньо пiдросли, з того часу, як я вас бачив уостанне, – привiтно i приязно усмiхнувшись, промовив волхв, – тепер ви майже дорослi i вам слiд знати iсторiю нашоi рiдноi землi. Тiеi землi, на якiй ви живете.
– Це дуже цiкаво знати, тому я також iз задоволенням послухаю, – хитнувши головою, промовив старий боярин.
– Ну, що ж, дуже добре, тодi розпочнемо, – промовив Святовид, закликаючи усiх до уваги. – Наймудрiшi волхви Орiани про створення нашого споконвiчного свiту оповiдали так: «Око було завжди, i було воно вiчно. І з Вiчностi воно летiло у Вiчнiсть. Та одного разу Око зупинилося, пролетiвши чорне безмежжя впродовж безконечноi кiлькостi часу i не знайшовши краю пiтьмi. Зупинившись раптом iз невiдомих причин, Око засумувало i пустило Сльозу. Та Сльоза була Чистою-пречистою Росинкою. Саме з цiеi Сльози-Росинки вродилося диво: Першоптах i Першобог – птиця Сокiл. Золотаве пiр’я цiеi неймовiрноi птицi осяяло непроникну нiч. Коли вiчна пiтьма розсiялась, Сокiл розправив крила i почав кружляти над Оком. І пустив Сокiл золоту Сльозу-Росинку, вона впала на Око. І вмить розрослося Око у великий острiв серед мороку. Тодi пустив Сокiл срiбну Сльозинку, i впала вона посерединi острова, де утворилося озеро Живоi Води. Пiсля цього Сокiл пустив ще одну Сльозу-Росинку, тепер вже зелену. Вiд зеленоi сльозинки проросли дивовижнi квiти й густi високi трави на островi й берегах озера. Тодi Сокiл сiв мiж квiти й став глибоку думу думати…
Волхв Святовид зробив паузу i поглянув на трьох малюкiв, якi сидiли навпроти нього, щоб переконатися, що племiнники розумiють все те, що вiн намагаеться донести до iх дитячоi свiдомостi. Потiм вiн перевiв погляд на старого боярина, який сидiв на вiддалi у гостьовiй кiмнатi i, задоволено усмiхаючись, кивав головою. Добромиру щиро хотiлося, щоб Святовид донiс до дитячих душ iстиннi уявлення про iснуючий свiт, звiдки вiн узявся i за якими законами жив, живе нинi i житиме вiчно.
Як на диво, дiти сидiли сумирно i уважно слухали, навiть не клiпаючи очима. Позвiзд сидiв, склавши руки перед собою i схиливши набiк голову. Добромир гойдав лiвою ногою, але робив вiн те не усвiдомлено, дивлячись на дядька здивованим поглядом. Переслав сидiв рiвно iз напiввiдкритим ротом. Можливо, дiтлахи i не все розумiли, але цiкавiсть мовленого дядьком, який ще до того був волхвом, та авторитет дiда Добромира, який сидiв позаду, був беззаперечний i непохитний. Окрiм того, Ладомира попередила кожного, що вони сьогоднi мають бути чемними, як нiколи. Чийому-чийому слову, а слову Ладомири дiти вiрили без будь-яких сумнiвiв.
Дiти сидiли на високих дерев’яних табуретках, звiсивши ноги, не достаючи до пiдлоги, яка була встелена хутряними попонами, щоб оберiгати малюкiв вiд ще зимовоi прохолоди. Одягненi дiти були майже однаково, щоб всi були рiвними i нiхто не вирiзнявся якимось особливим зверхнiм положенням щодо iнших. Усi трое буди одягненi у тонкi бiлi сорочки, вишитi червоними нитками навколо шиi i на грудному розрiзi. Єдине що вiдрiзняло, це вишивка на сорочках. Кожний малюк мав свiй вишитий взiрець на сорочцi. Сорочка у кожного була пiдперезана вузьким шкiряним поясом, який був застiбнутий на металеву пряжку. У Позвiзда пряжка була округлоi форми, а у його братiв чотирикутна. Поверх сорочки на малюкiв був одягнений короткий сiруватий iз рiзними вiдтiнками плащ, який був у всiх пiдбитий хутром, тому що весна була ранньою i зимовий холод ще нагадував про недавнi лютi морози. Взутими малолiтнi бояри були у короткi шкiрянi чобiтки. У тi чобiтки були заправленi штани iз темного сукна.
«Як вiн схожий на свою покiйну матiр, – зловив себе на думцi Святовид, оглядаючи дiтей i зупинивши свiй погляд на Добромировi молодшому, – здаеться, крiм очей вiн нiчого бiльше не отримав вiд Ратимира».
Перевiвши свiй погляд на Переслава, Святовид вкотре iз здивуванням вiдзначив схожiсть малюка iз старим боярином. Волхв навiть пригадав, що старшi люди стверджували, що недарма це дитя наречене Переславом, адже у ньому живе дух старого, покiйного Переслава, який був батьком боярину Добромиру.
Поглянувши на Позвiзда, Святовид вiдзначив, що у цьому дитятi були родовi ознаки як батька, так i матерi. У його рисах можна було з легкiстю розгледiти як Великого князя Володимира, так i покiйну Добромиру.
Помисливши так, Святовид вiдчув, як сердечний щем жалю розтiкся по його грудях. І невiдомо було, чи вiн жалкував за смертю двох юних красунь, одна з яких була рiдною сестрою, чи жалкував за молодшим братом, якого вже бiльше року не бачив. А можливо, жалкував за тим, що двое iз цих трьох безгрiшних дiтей ростуть, можна сказати, сиротами.
«Ратимир не захотiв миритися зi смертю своеi коханоi Родени, пiшов у далекi свiти, вiддае свое життя служiнню Великому князю. Великий князь також зрiдка згадуе про свого нащадка», – зiтхнувши, помислив волхв, знову поглянувши спочатку на молодшого Добромира, а тодi на Позвiзда.
– І довго птах Сокiл думав свою думу? – пролунав у кiмнатi дитячий голосок Переслава, виводячи Святовида iз роздумiв.
– Так, довго думу свою думав Сокiл. Мабуть, проминула велика тьма часу з тiеi митi, коли птах Сокiл почав свою думу, – хитнув головою, усмiхнувшись дитячому запитанню, заодно збираючи докупи усi думки, якi вiн хотiв сьогоднi повiдати племiнникам.
– А що було далi? Що Сокiл вчинив? Що вiн надумав? – з непiдробною цiкавiстю запитав тепер уже Позвiзд.
– Що вчинив? – перевiвши погляд на великокняжого нащадка, промовив Святовид, радiючи, що малюки проявляють зацiкавленiсть до iсторii створення нашого свiту. – Сокiл знiс золотий жолудь.
– Золотий жолудь? – чи то здивовано, чи то зачудовано промовив малолiтнiй боярин Добромир Ратимирович.
– Так, золотий жолудь, – кивнув головою дядько, вiдчуваючи, як у малюкiв пробуджуеться голос кровi: «Не дивлячись нi на що, цi дiти плоть вiд плотi нащадки перших людей, якi заселили цю споконвiчну землю. Вони нашоi рiдноi кровi, тiеi кровi, яку у собi носять усi нащадки прадавньоi Орiани».
– І що сталося з тим золотим жолудем? – щиро дивлячись дядьковi у вiчi, запитав Позвiзд Володимирович.
– І сталося диво, моi дорогi хлопчики, виросло з того жолудя розкiшне й могутне Першодерево. Це дерево не що iнше, як Прадуб, або Дуб-Стародуб.
– Першодерево. Прадуб. Дуб-Стародуб, – наче усвiдомлюючи i уявляючи почуте, прошепотiли по черзi малюки, чомусь переглянувшись мiж собою, наче переконуючись у правдивостi почутого.
– І дало те дерево плоди. Вони наче зорi розцвiли на його крислатому гiллi, – продовжував мовити волхв Святовид, – то вродили яблука.
– Яблука? – запитуючи, знову захоплено переглянулися малюки.
– Саме так, але тi яблука не були простими, то були молодильнi яблука, якi е плодами невмирущостi, – промовив Святовид i зиркнув на старого боярина, який, склавши долонi, також уважно слухав, наче уперше.
– Молодильнi яблука, якi е плодами невмирущостi, – стиха, собi пiд нiс прошепотiв Добромир молодший.
– І стало довкола свiтло й весело. Тодi злетiв Сокiл на вершину Першодерева й сказав: «Я створив Вирiй. Тут мое мiсце на вiки вiчнi. Звiдси я творитиму Свiт».
Святовид знову зробив паузу, даючи племiнникам можливiсть глибоко усвiдомити почуте, щоб iхнi оченята посвiтлiли вiд розумiння Великого творення. Поки хлопчаки мiркували над почутим, Святовид пройшовся по кiмнатi, спочатку до вiкна, вiд вiкна до вогнища, а тодi повернувся до свого батька. Поглянувши, переконався, що старий задоволений, знову пiдiйшов до дiтлахiв, щоб продовжити розпочату оповiдь.
– І знову поринув у свою глибоку думу Сокiл-Род. Довго-довго вiн мiркував свою думу. І ось знiс вiн два яйця: одне було бiле, а iнше чорне. Впали цi два яйця у озеро Живоi Води, i вродилися з них Бiлий Лебiдь i Чорний Лебiдь. Попливли Лебедi назустрiч один одному i стали люто битися. Тодi з вершини Дуба-Стародуба сказав iм Сокiл: «Зупинiться!» І лебедi одразу ж перестали битися. І мовив до них Сокiл: «Я даю вам Слово i Розум. Вийдiть з води i станьте обабiч мого Дуба». Вийшли лебедi з води й одразу перетворилися на людиноподiбних велетнiв. Тiльки в одного велетня шкiра була бiла, волосся – русяве, очi – блакитнi, а в другого все було чорне – i шкiра, i волосся, i очi. І знову мовив до них Сокiл: «Зiрвiть з дерева по яблуку i з’iжте iх». З’iли велетнi по молодильному яблуку i вiдчули в собi силу неймовiрну. Тодi сказав iм Сокiл: «Тепер ви невмирущi Боги». Велетнi з пошаною вклонилися Соколу. І звернувся Сокiл до бiлошкiрого: «Ти е Бiлобог. Володар Свiтла й бiлого Свiту та всього, що створиш у ньому». Потому звернувся Сокiл до чорношкiрого: «Ти е Чорнобог. Володар ночi i пiтьми та всього, що створиш у нiй». А тодi Сокiл звернувся до обох, промовляючи: «Ви е Добро i Зло, Краса i Погань, Свiтло i Тьма, Правда i Кривда. І ви будете завжди, скрiзь i вiчно. Бо ви е Життя. І тi, що прийдуть, не зазнають Добра без Зла i так само не зазнають Краси без Поганi, бо iнакше не знатимуть, що таке життя i навiщо жити в ньому».
Святовид, ступивши крок назад, припинив свою оповiдь, на якусь мить замислившись. Тепер йому слiд було оповiдати про живе Творення двох Богiв i вiн замислився, дивлячись у вiчi добрих i щирих дитячих душ, мiркуючи, яким чином вiрно донести до них основнi принципи гармонiйного творення всього сущого. Адже саме вiд першого сприйняття розумiння двох шляхiв, якi ведуть або по колу налiво, або по колу направо, буде залежати iхнiй майбутнiй життевий вибiр.
– Одного разу зронив Сокiл два великих пера. Одне перо було чорне, а iнше бiле. І полетiли вони донизу. Чорне перо оминуло Вирiй i полетiло прямiсiнько у царство Пiтьми до Чорнобога. Чорнобог побачив те перо i схопив його, щоб роздивитися, але не встиг, тому що тiльки вiн взяв перо у пальцi, як одразу Володаря Пiтьми зморив сон. Невiдомо, скiльки Чорнобог спав, але проснувшись вiн став робити те, що йому звелiв увi снi Сокiл-Род. Вiн вiдломив гострий, цупкий утинок вiд корiння Прадуба, який прорiс крiзь товщу Вирiю аж у Царство Пiтьми. І вдарив Чорнобог себе гостряком у лiве стегно. Так сильно вдарив, що з рани хлинула холодна i чорна кров. Спочатку змочив Чорнобог тiею кров’ю перо, а тодi тричi на нього плюнув. І перетворилося те перо на Велетня Змiя. І був той Змiй триголовим, вогнедихаючим, слизькокрилим, пазурятним, вкритим холодним товстим панцером. Заревiв Змiй, розправляючи величезнi крила, так що аж пiтьма здригнулася вiл того ревiння. Чорнобог неймовiрно зрадiв такому переродженню: «Ось ти явився у цей Чорний Свiт, мiй кревний син. Ти моя сила i моя надiя».
Святовид помiтив, що дiтлахи дивляться на нього широко розкритими очима, намагаючись уявити все мовлене ним. Всеслав повертiв голiвкою, а малолiтнiй Добромир продовжував сидiти iз розкритим ротом.
– А що з бiлим пером? – клiпнувши очима, по-дитячому наiвним голоском запитав Позвiзд, – до кого воно потрапило?
– Так, – пожвавiшав Всеслав, пiдтримуючи брата, – а бiле перо на кого перетворилося?
– Мабуть, на бiлого Змiя, – раптом зробив припущення Добромир-молодший.
– Бiле перо з Сокола-Рода впало у Вирiй, – усмiхнувшись продовжив свою розповiдь Святовид. – Пiдхопив те перо Бiлобог, подивився на нього, та раптом його здолав крiпкий сон. Проснувшись, Бiлобог почав вчиняти так, як йому увi снi повелiв Сокiл-Род. А повелiв вiн йому вiдломити вiд Дуба-Стародуба гострий утинок гiлляки i вдарити ним себе у стегно. Так i вчинив Бiлобог, вдаривши себе у праве стегно, та так сильно, що з рани бризнула гаряча червона кров. Змочив у своiй кровi Бiлобог перо, а потiм тричi сплюнув на нього i сталося диво. Те бiле перо, окроплене гарячою кров’ю, раптом перетворилося на могутнього велетня. Був той велетень мiцний, наче з каменю витесаний, золоточубий, срiбновидий, з пучком вогненних стрiл у десницi. Зрадiвши цьому дивовижному перевтiленню, гучно мовив Бiлобог: «Вiтаю твое народження, сину мiй! Ти е Перун, захисник Вирiю i усього Бiлого Свiту. Ти е моiм вiйськом i моею силою i надiею. Сила твоя у вогненних стрiлах, що iх народжуватиме твоя Свята десниця».
– Бачиш, не Змiя бiлого було творено, а самого Перуна, Бога нашого, – повчально прошепотiв Позвiзд Добромиру, пiднявши догори вказiвний палець правоi руки.
Добромир кивнув голiвкою, але нiчого не вiдповiв, можливо, вiн знiяковiв вiд того, що помилився у своему припущеннi, тому озирнувшись зиркнув на дiда, а тодi поглянув на Святовида.
– Добромире, я також думав, що з пера буде творено бiлого Змiя, – пiдтримуючи брата, промовив Переслав, втягнувши шию у плечi, наче соромлячись свого зiзнання.
Пiдбадьорений Добромир усмiхнувся, поглянувши iз вдячнiстю на брата. Позвiзд же знизнувши плечима, наче граючи якусь гру, зиркнув iз-пiд лоба на обох братiв i вони всi трое розсмiялися.
– Довго сидiв Сокiл-Род на вершечку Дуба-Стародуба й думу думав, – продовжив, усмiхаючись, оповiдь Святовид, пiсля того як малюки перестали смiятися, – а по завершеннi своеi думи звернувся до Бiлобога, промовивши: «Ти, сину мiй, пiрни на дно озера i набери скiльки можеш священного золотого пiску i розсiй в пiтьмi його, аби твердь була». Пiрнув Бiлобог на дно озера Живоi Води, схопив пiску в обидвi жменi, випiрнув з води i пiшов Чорний Свiт пiском засiвати. І там, де вiн сипав, – утворилася Земля з долинами i полями. Тодi Перун слово мовив до Сокола: «Великий Роде, дозволь i менi йти Землю творити». І сказав йому Сокiл: «Іди». І ось пiрнув Перун на дно озера, набрав у обидвi жменi священного пiску, та тiльки хотiв випiрнути, аж озеро Живоi Води товстою кригою вкрилося. Що робити Перуновi? Вiн пiсок запхав собi в рот, а в руки схопив з-за пояса вогненнi стрiли й щосили пробив ними кригу. Випiрнувши, Перун кинувся Землю творити. І де вiн випльовував з рота пiсок, там гори утворилися.
Святовиду згадалося, як вiн у дитячому вiцi уперше почув розповiдь про Перуна, його вогненнi стрiли та Творення Свiту. Як захоплено вiн тодi ii сприймав iз вуст старого волхва Святолика. Історiя через бiльше як двое десяткiв лiт повторювалася. Тепер Святовид, з такими самими захопленими вiдчуттями, оповiдав давню iсторiю Великого Творення онукам свого батька, якi зачудовано дивилися на свого дядька волхва. «Ця iсторiя назавжди мае вiдкластися у Серцях i Душах юних нащадкiв роду Поклiнних», – помислив Святовид.
– І звернувся знову Сокiл-Род, Творець усього сущого до Бiлобога: «Сину мiй, Землю створено. Вона мае чудовi блакитнi очi, якi ми назвали озерами. У тих озерах повно риби, але ii нiхто не ловить, нiхто не споживае. Земля пустельна i нема кому ii обробляти. Земля потребуе iснування розумних iстот. На Землi повиннi жити люди, тому ми маемо iх сотворити. Чи погоджуешся ти, сину, на таке Творiння?». «Погоджуюся, Батьку наш», – вiдповiв Бiлобог. «Якщо так, то пiрни на дно Священного озера i набери якомога бiльше золотоi глини». Так Бiлобог i вчинив. І сказав йому Творець: «Вилiпи iз цiеi золотоi глини вродливу Жiнку. Вилiпи ii за подобою своею, але так, щоб у неi все було жiночне i красиве». І став Бiлобог створювати iз золотоi глини Красуню-жiнку. А Сокiл-Род слiдкував за творенням i пiдказував, якими мають бути ii частини тiла. Коли творiння було завершено, Сокiл поглянув на прегарну постать Жiнки i мовив: «Це е Краса». Злетiвши з Прадуба, Творець вдихнув життя у вуста Красунi. Тiеi ж митi та ожила, оглядiлася i промовила: «Як довго я спала». «Так, ти спала вiчнiсть, – промовив до неi Сокiл, – а тепер ми даемо тобi життя. Ось Земля перед тобою. Ти маеш iти туди i зачати рiд Перших людей». «А хто я? Як мене звати?» – запитала Жiнка. «Ти е Слава, – вiдповiв iй Сокiл-Род, – таке твое iм’я, тому що ти перша Людина на Землi. Перша Жiнка. Отже, ти маеш бути славною, адже ти будеш першою Господинею на Землi». «Що ж я маю робити на Землi?» – запитала у Творця Слава. «Ти мусиш народжувати дiтей, – вiдповiв Сокiл, – годувати i ростити iх»…
– Як наша мама Ладомира, так? – раптом озвався несмiливим голоском Добромир.
Святовид вiд несподiванки запнувся на пiвсловi, поглянувши спочатку на малюка, який щирими оченятами дивився на нього. Тодi перевiв погляд на старого боярина, який, скривившись, повертiв головою. Видно було, що почутi дитячi слова причинили йому душевного болю.
– Так, – кивнув головою Святовид, швидко мiркуючи, як вийти iз непростоi ситуацii розповiдi про Велику Матiр, коли перед тобою сидить двое малюкiв, якi не знали рiдноi материнськоi любовi, а отримували ii вiд чужинки Ладомири, яка замiнила кровну матiр.
Не ставши заглиблюватися у деталi розповiдi, щоб не порiвнювати Ладомиру iз Великою Праматiр’ю, Святовид вирiшив пропустити детальний опис Слави, знову зиркнувши на свого батька. Той продовжував сидiти на своему мiсцi, похитуючи головою.
– «Роде Великий, – промовила Слава, – я бажаю йти на Землю». «Іди», – вiдповiв iй Творець. Ось так на Землi з’явилася Перша Жiнка, яка стала матiр’ю Перших людей на Землi.
– А як з’явилися першi чоловiки? – iз дитячою наiвною цiкавiстю запитав Переслав.
– Зараз розповiм, – радо промовив волхв, переходячи на iншу тему розповiдi. – Пiсля того, як пiшла Слава на Землю, звернувся Сокiл-Род до Бiлобога: «Сину мiй, пiрни на дно Священного озера i пiдiйми звiдти единого каменя, що там лежить». Пiсля того як Бiлобог виконав прохання Творця, той знову до нього звернувся: «Ось з цього прегарного каменю витеши Чоловiка за подобою своею». Почав Бiлобог виконувати свою чергову працю, витесувати великого Богатиря, а Сокiл спостерiгав за його творiнням i пiдказував, як творити ту чи iншу частину тiла. Коли Бiлобог закiнчив свою працю, то перед ними постала могутня постать Чоловiка. Сокiл поглянув на творiння Бiлобога i, сказавши: «Це е Сила», вдихнув життя у вуста Велетня. І враз той ожив, озирнувся навколо й мовив: «Як я довго спав». «Так, ти спав цiлу вiчнiсть, – промовив до Велетня Творець, – але тепер ти отримав життя. Ось перед тобою Земля, ти маеш спуститися на неi, щоб жити i творити рiд людський». І запитав Чоловiк у Рода: «А хто ж я?». Творець вiдповiв йому: «Ти е Гук, таке iм’я твое. Бо дужим гуком своiм огласиш ти мертву Землю i сповiстиш, що на нiй починаеться життя людське. Ти гукатимеш свою суджену Славу, яка вже ходить по Землi й шукае житло для тебе i для себе. Вона тобi скаже, що ти маеш робити: чи на полювання йти, чи рибу ловити, чи житло впорядковувати. А ще ти маеш знайти гору, яка називатиметься гора Гук. На нiй ти складатимеш подяку i шанування Творцю». «Боже мiй великий, чи зможу я все те робити, що Ти менi велиш?» – засумнiвався Гук. І мовив Творець: «Насилаю на тебе вмiння робити все, що доведеться на Землi». У ту ж мить, скрикнувши, промовив Гук: «Роде великий, я вiдчуваю у собi вмiння робити все, що треба на Землi. А ще я маю велике бажання стати чоловiком Слави. Тiеi жiнки, яка стане Матiр’ю перших людей i усього роду людського. Я хочу йти на Землю». «Іди», – вiдповiв йому Сокiл-Род. Так був явлений у Земний Свiт батько Перших людей i усього роду людського.
Святовид, склавши долонi, кiнчиками пальцiв доторкнувся до пiдборiддя, дивлячись на дiтей i розмiрковуючи, чи варто продовжувати далi. Чи готовi дiти ще сприймати не легку для iхнього дитячого розумiння iсторiю Творення? Волхв запитально подивився на старого боярина, який сидiв позаду дiтей на тапчанi пiд стiною. На здивування Святовида, старий боярин слухав з не меншою цiкавiстю, нiж малолiтнi дiти. Могло здатися, що Добромир цю iсторiю чуе вперше. Але чув вiн ii не вперше i знав з самого дитинства, просто у Добромира було свое надто трепетне вiдношення до Богiв. Вiн неодноразово намагався зрозумiти, у чому провина його роду перед Природою, перед Богами. У такi хвилини вiн намагався вiдчути, зрозумiти голос i бажання Богiв. Тому Добромир кивнув головою, на знак того, що Святовид може продовжувати свою розповiдь.
– Сокiл-Род звернувся до Бiлобога i Перуна: «Не гоже нам, Богам, залишати своiх дiтей напризволяще, мусимо допомогти iм», – продовжив свою оповiдь Святовид, поглядаючи на дiтлахiв, чи уважно вони слухають. – І знiс Творець Золотий Жолудь i Золоте Зернятко, повелiвши Бiлобоговi посадити iх на Землi своiй та полити Живою Водою. Посадив Бiлобог Золотий Жолудь та Золоте Зернятко, полив Живою Водою. І сталося диво-дивне, з Жолудя Золотого вирiс молодий крислатий зелений дуб, вершиною якого був надзвичайноi i небаченоi вроди юнак, що спав мiцним сном. А з Золотого Зернятка вирiс великий Житнiй Колос, вершиною його була надзвичайноi i чарiвноi вроди дiвчина, що спала мiцним сном. Злетiв Творець iз Прадуба й вдихнув життя, спочатку у вуста юнака, а потiм передав свiй дух прекраснiй дiвчинi. У ту ж мить обое, i юнак i дiвчина почали дихати, ожили, розплющивши очi й одним голосом мовили: «Як довго ми спали!» «Ви спали вiчнiсть, – промовив Сокiл, – а вiдтепер я даю вам Життя Вiчне». І повелiв iм Сокiл-Род прийти до Вирiю. Довго iшли вони пустельною Землею посеред напiвтемряви та пронизливого холоду. Здолавши важкий шлях, юнак i дiвчина прийшли до свiтлого Вирiю, де спiвали пташки i було тепло. Стали вони перед Прадубом, на вершечку якого сидiв Сокiл-Род. І сказав Сокiл юнаковi: «Ти е Дажбог. Найщедрiший Бог, бо щедро будеш засаджувати Землю лiсами, гаями, травами, квiтами, заселятимеш живнiстю, звiром i птахом, та усiм чим зможеш i зумiеш». Тодi Сокiл звернувся до дiвчини: «Ти е Жива, тобто Богиня Життя. Ти будеш засiвати Землю житом, пшеницею, та усiм чим зможеш». По тому звернувся Сокiл до обох: «Ви е чоловiк i жiнка. Ви народжуватимете Богiв i людей, аби i Вирiй, i Земля не були пустельними. Будете щедрими, творячи Добро i Красу як на Землi, так i у Вирii. А тепер скуштуйте молодильних яблук i скупайтеся у Священному озерi». Вкусивши молодильних яблук, Дажбог i Жива стали безсмертними, а скупавшись у Живiй Водi, стали безсмертними, будучи готовими прикрашати й збагачувати весь Свiт. Потому скинув iз себе Сокiл-Род Золоте перо. Упало воно у озеро Живоi Води й перетворилося там у великий Золотий Камiнь. Повелiв Творець Дажбоговi витягнути камiнь i покласти його бiля Прадуба. Дажбог одразу ж виконав велiння Сокола-Рода, дiстав Золотий Камiнь i поклав його у тому мiсцi, де було вказано. Тодi звернувся Сокiл до Дажбога та Живи, мовлячи такi слова: «Ось вiвтар, який буде слугувати Золотим Ложем для Богiв. На ньому ви зачинатимете Богiв i людей. Лише з-пiд нього ви братимете всiляке насiння. Засiватимете його, щоб воно буйно родило на Землi». І направду сталося диво-дивне у Вирiю, Золотий Камiнь, який був Вiвтарем, почав без упину плодити усяке насiння для посiву. Дажбог брав те насiння й розсiвав його земними просторами, щоб…
Святовид перервав свою оповiдь на пiвсловi, тому що через вiкно, знадвору, до кiмнати долетiли спочатку стукiт копит, а тодi пролунали голоси i розпочалася дворова метушня.
– До нас завiтали якiсь гостi, – поважно пiдвiвшись iз тапчана, промовив старий боярин, – цiкаво хто.
На декiлька хвилин у кiмнатi запанувала тиша в очiкуваннi вiдомостей про прибулих. Малолiтнiй Переслав, наче щось вiдчувши своiм дитячим сердечком, зiскочив з табуретки i випроставшись стояв також у очiкуваннi.
Вiдчинилися дверi i на порозi, усмiхаючись з’явилася управителька Ладомира.
– Батьку Добромире, до нас прибув ваш син, а мiй чоловiк Мечислав Вiдчайдушний, – поклонившись, промовила вона до старого боярина.
– Прибув мiй син Мечислав, – також усмiхнувшись, промовив старий боярин.
– Так, батьку, я прибув до вас iз посланням вiд Великого князя киiвського Володимира Святославовича, – промовив Мечислав, поставши на порозi кiмнати у всiй красi i величi когортного командира.
Всi присутнi одразу звернули на це увагу, зрозумiвши, що Мечислав прибув у дiм батька вже зовсiм у iншiй якостi, не як ранiше.
– Гостинно прошу тебе до дому, сину мiй славний, – усмiхаючись з радостi за сина, промовив старий боярин, роблячи крок назустрiч для обiймiв i шанування.
4. Ладомира
Володарка цiеi ночi
Ладомира дуже зрадiла, коли побачила свого чоловiка Мечислава, який, верхи гарцюючи, у супроводi дружинних воiнiв в’iхав на подвiр’я боярського дому. Щиро зрадiла, адже доля так склалася, що вони не могли жити постiйно разом, пiд одним дахом. Ладомира господарювала у великому боярському домi у Переяславi, доглядала за iхнiм сином i ще двома дiтьми, якi через примхи Богiв залишилися сиротами. Саме вона, Ладомира, повинна була замiнити для них матiр.
Окрiм дiтей, Ладомира у боярському будинку мала багато обов’язкiв. До того ж вона повинна була догоджати бояринi Катеринi, яка через горе втрати рiдних вiдiйшла вiд управлiння боярською господою, але, як i ранiше, повинна була вiдчувати, що саме вона господиня у боярському домi. Ладомира докладала усiх зусиль, щоб у цьому домi все було саме так, як i було ранiше. Тодi коли ще усi були живi.
Мечислав же нiс службу за межами рiдного мiста у Киевi. Будучи воiном великокняжоi дружини, командував ватагою i був правою рукою у славного воеводи Сiгурда. Численнi i довготривалi великокняжi походи не давали змоги йому бути поряд зi своею коханою дружиною. Правда, час вiд часу Мечислав навiдувався додому, щоб побачити сина, вдихнути на повнi груди рiдного переяславського повiтря, а також роздiлити ложе зi своею красунею дружиною. Правда, це траплялося не так часто, як того хотiлося б Ладомирi. Тому у неi були нiчнi хвилини смутку, жалю i самоти, але так жили всi дружини великокняжих воiнiв. «Тiльки б живий повернувся», – постiйно благала Богiв Ладомира.
Ще з самого ранку, проснувшись, Ладомира мала вiдчуття хвилюючого i млосного збудження, наче вiдчувала, що Мечислав сьогоднi приiде. Вiдчувала, але не сподiвалася. З ii молодим жiночним еством це часто траплялося. Але сьогоднi вiдчуття були дивними, сильними, навiть доходячи до межi болю. Тому вона повiльно встала з постелi, оглянула свое по-жiночному пишне, але недолюблене тiло, омила його прохолодною водою i, одягнувшись, причепурившись, поринула у домашнi, господарськi справи, щоб чимшвидше забути про вранiшнiй неспокiй.
Так i сталося. Затурбувалася, заметушилася, з дiтьми довго возилася. То бояриня покликала, все про Ратимира поговорити хотiла. Потiм боярин старий кликав, розпорядження невiдкладнi собi придумував. Ладомира вислухала. Не перечила господаревi будинку, хоч бiльшiсть iз тих розпоряджень було вже виконано. Потiм Святовид прийшов. Ладомира зрадiла, що вiн на певний час дiтей займе, а вона зможе доробити те, що ще не дороблене. Але, не дивлячись на заклопотанiсть, все одно, час вiд часу вiдчувала тривожне поколювання у низу живота. Вiдчувала, але виду не подавала, усiм привiтно усмiхалася.
Бути привiтною ii навчило життя на чужинi. Вона вже майже не пам’ятала того краю, у якому народилася, де пройшло ii дитинство. Маму свою вона взагалi, можна сказати, не знала. Вона померла, ще тодi коли Ладомира була малим дитям. Певний час вона жила пiдростаючи з батьком, але вiн безглуздо загинув, а вона, у той самий день, стала бранкою. Дiвчам ii Мечислав привiз на чужину, де вона на зло усiм, у тому числi й долi, зробила все, щоб стати щасливою. Не просто вижити на чужинi, а жити тут гiдно i славно. «Я бiльше нiколи не втрачу свою родину», – дала вона тодi собi затяту обiцянку.
Не дивлячись на великi життевi труднощi, Ладомира невпинно працювала над собою, влаштовуючи усiма правдами й неправдами свое життя, свою долю. І Боги оцiнили ii старання, вони усмiхнулися iй, влаштувавши ii життя. Що ще зараз хотiти Ладомирi? Вона дружина славетного воiна, командира великокняжоi дружинноi когорти. Живе у найбiльшому будинку, який е у переяславському дитинцю, бiльше того, вона не просто тут живе, вона управляе всiею господою, прислугою, смердами, закупами. Без ii вiдома нiчого не може вiдбутися у цьому боярському домi. Окрiм того, вона щаслива мати, ii син е онуком боярина Добромира Поклiнного iз усiма визнаними правами. Ладомира переконана, що пiсля смертi старих бояр вона стана повноправною господинею цiеi господи. Вона буде бояринею, такою, якою е зараз, також чужинка i колишня великокняжа рабиня, гречанка Катерина.
Але це буде потiм, буде колись, а сьогоднi гряде очiкувана нею нiч кохання. Саме цiеi ночi вона порине у палкi обiйми люблячого чоловiка. Ладомира все зробила, щоб Мечислав був закоханий у неi до безтями, щоб не мрiяв про iншу жiнку. Вона дуже цього боялася, тому докладала всiх зусиль, щоб вiн марив лише нею. І так було. При першiй-лiпшiй нагодi вiн iхав до Переяслава. Їхав, щоб насолодитися своею коханою чужинкою, яка з бранки стала дружиною…
…Нашвидкуруч завершивши усi господарськi клопоти, заглянувши у дитячу кiмнату, вона наказала служницi, щоб та вклала дiтей спати без неi. Сама ж Ладомира iз щемлячим вiдчуттям майбутньоi ночi усамiтнилася у своiх спальних покоях. Сама оглянула подружне ложе, перестелила його, розложила духмянi трави, якi iй дала знахарка Чаруна. Та Чаруна, у яку так безтямно був закоханий Святовид. Потiм покликала служниць, наказала розтопити великий камiн, а також принести у передспальну кiмнату великi дерев’янi ночви для омивання. Велiла нагрiти багато води, щоб було достатньо самiй омитися i чоловiка викупати.
Служницi заметушилися, виконуючи розпорядження господинi, а сама Ладомира пiдготувала пахучi й кориснi для тiла трави, якi будуть добавленi у приготовану купель. Спочатку вона взяла любисток, до нього вiдiбрала звiробiй, м’яту, чистотiл. Деяку мить помислила, чи досить цих трав, а потiм, окинувши оком пiдготовлений трав’яний збiр, усмiхнулася, зрозумiвши, що ще не вистачае духмяноi ромашки.
Ладомира поспiшала, вона хотiла встигнути омити свое тiло, до того як повернеться Мечислав. Вона жадала бути готовою, щоб коли вiн переступить порiг iхньоi опочивальнi, вiддати йому всю свою ласку i нiжнiсть, яка назбиралася за останнi днi i нерозтраченою клекотала у ii тiлi, час вiд часу турбуючи молоду жiнку.
Ладомира озирнулася навколо. «Здаеться, все так, як мае бути», – подумала вона. Вогонь палахкотiв у великому камiнi, швидко зiгрiваючи кiмнату. Неподалiк вiд вогнища стояли великi ночви, наповненi теплою водою. Поряд на лавцi лежали чистi спiднi одежi, якi буде одягнуто пiсля омивання. Пiдiйшла служниця, щоб допомогти iй роздягтися. Ладомира не перечила. Їй подобалося, як навколо неi метушаться слуги. Спочатку служниця, добра, сердечна жiнка, яка була старшою за Ладомиру на весен п’ятнадцять, допомогла iй зняти з голови бiлий iз тонкого шовку убрус, який на кiнцях був вишитий кольоровим узором. Убрус був завитий навколо голови, проходячи пiд пiдборiддям, де був сколений застiбкою. Пiд убрусом у Ладомири на головi, як i у кожноi замiжньоi жiнки, був повойник. Виготовлений повойник був у формi волосника iз дорогих шовкових ниток i мiцно був затягнутий на потилицi зав’язками, щоб з-пiд нього не вибивалося i не виглядало волосся замiжньоi жiнки. Цупке темне волосся, вивiльнившись iз полону убруса i повойника, важко впало вниз, розсипавшись на плечi жiнки по навершнику з дорогоi тканини.
Поступово ii тiло вивiльнювалося iз обiймiв одежi. Спочатку служниця допомогла здiйняти навершник, потiм розв’язала поневу, вiдложивши убiв, а тодi допомогла вислизнути iз бiлоi сорочки, яка була пошита з тоненького, приемного на дотик шовку.
Ладомира постала повнiстю гола бiля ночов iз теплою водою. Вона на якусь мить потягнулася догори, пiднявшись на кiнчиках тендiтних пальчикiв. Потягаючись, вона вiдчула тепло, яке зiгрiвало ii спину, вириваючись iз камiна, який палав позаду неi. Насолоджуючись миттю, яка поступово наповнювалася манливим передчуттям блаженства, яке вона зараз вiдчуе, занурившись у теплу воду. Гаряча вода не лише омие ii тiло, вона вiддасть iй свое тепло, розгарячивши томне жiноче тiло.
Притримуючись за край глибоких ночов, Ладомира обережно з допомогою служницi опустилася у воду, занурившись у неi з головою. Мить пробувши у водi, вона, наче малолiтне пустотливе дитя, виринула, розхлюпуючи бризки по пiдлозi. З ii горла вирвався блаженний стогiн як задоволення, так i радостi, яка раптом охопила молоду жiнку. Ладомира вiд усiеi душi розсмiялася, чим змусила усмiхнутися служницю, яка з цiкавiстю спостерiгала за своею молодою господинею.
Коли луна вiд смiху полишила невелику кiмнату i Ладомира заспокоiлася, вона сiла вiльно у ночвах, розслабилася, заплющивши очi, i дозволила служницi старанно i ретельно ii омити. Вона сидiла, дослухаючись, як пальцi сторонньоi чужоi жiнки обережно доторкаються до ii тiла, розтираючи спочатку плечi i спину, потiм пiд пахвами, а тодi служниця почала омивати ii груди i живiт.
Ладомира вiдчувала приемнiсть вiд того, що у неi е власна служниця, яка iй догоджае, стараючись не розсердити свою господиню. Зараз вона ii омивала, нiжно i з трепетом доторкаючись до неi, так наче вона мила власну малолiтню дитину, намагаючись зробити все так, щоб iй було радiсно i приемно. Ладомира розплющила очi, поглянула, як та мие iй живiт, поглянула на своi жiночi груди i трiшки скривилася. Їi перса вже не були такими, як ранiше. Годування Переслава позначилося на iх формi. Вони злегка опустилися i поникли, хоча ще мали гарний i добротний вигляд. Ладомира зiтхнула, iй здалося, що вона старiе i на якусь мить iй знову стало лячно, що настане день, коли вона перестане так чарiвно вабити свого чоловiка.
Але цей стан тривав у Ладомири лише декiлька миттевостей. Завершивши купання, вона полишила ночви, служниця насухо обiтерла iй тiло i допомогла одягнути чисту бiлу натiльну сорочку. Полишивши слуг, якi виносили воду iз ночов i готували, загрiваючи на вогнищi нову купель, Ладомира перейшла до опочивальнi. Там вона знову окинула оком кiмнату, щоб переконатися, що тут все готове для того, щоб провести велике таiнство двох закоханих.
Ложе було застелене чистими покривалами, на пiдлозi були застеленi теплi шкури впольованих звiрiв. Збоку у стiнi палахкотiло полум’я, яке наповнювало теплом кiмнату, щоб закоханi не вiдчували холоду. На невеликому столику стояли рiзнi ароматичнi масла, якi вона взяла також у знахарки Чаруни для натирання тiла, щоб воно було приемним на дотик i покращувало сприйняття чарiвних вiдчуттiв. Ладомира прислухалася, як вкотре за сьогоднiшнiй день пришвидшено забилося ii серце у передчуттi майбутнього еднання i блаженно зiтхнула. Саме у цю мить вона почула кроки i метушню у передпокоi. Їi сердечне биття знову пришвидшилося i млоснi вiдчуття у грудях посилилися.
– Це, мабуть, Мечислав iде до мене, – прошепотiла Ладомира i обернулася до дверей, що вiдкривалися.
Але то був не Мечислав. Розкривши дверi i переступивши порiг, до кiмнати увiйшла кланяючись служниця.
– Господине, ми все пiдготували, – промовила служниця. – Хочу лиш запитати, чи будуть ще якiсь розпорядження чи побажання?
– Дуже добре, – схвально кивнула головою Ладомира. – На сьогоднi ти менi бiльше не потрiбна. Можете усi йти вiдпочивати.
Служниця, нiчого не промовивши, низько вклонилася i полишила опочивальню. У передпокоi стихла метушня. Ладомира залишилася одна, з легким вiдчуттям розчарування. Вона усмiхнулася своiй поведiнцi в очiкуваннi того, що мало нинi статися.
Раптом Ладомира згадала, що хотiла зробити ще одну рiч. Одним швидким порухом вона скинула iз себе сорочку, положила ii на ложе i, взявши у руки невелику скляночку iз натiльним ароматним маслом, почала себе ним натирати. Приемний духмяний запах швидко почав розлiтатися кiмнатою. Жiнка iз задоволенням вдихала той аромат, iз нiжнiстю натираючи кожну часточку свого звабливого i красивого тiла, вiдчуваючи, як воно сповнюеться жагою пристрасного бажання.
Закiнчивши натирати свое тiло, Ладомира сiла на ложе, звiсивши ноги, поставила iх на шкiру, якою була застелена пiдлога, i прислухалася. Вона намагалася вловити хоч найменший звук, незначний шерех, який би означав, що Мечислав вже звiльнився i прямуе до неi, до ii обiймiв. Адже у ii ествi вже поступово починав загорятися пекельний вогонь. Але марно, нiяких ознак того, що Мечислав вже прямуе до неi, вона не почула. Навпаки, у цей пiзнiй вечiрнiй час життя у боярському будинку поступово, засинаючи, стихало. Ладомира пiджала губки, скривившись, i у ii оченятах промайнула тривога: «Мечислав вже мав давно прийти. Чи, бува, чого недоброго не трапилося?» Це питання запульсувало у ii голiвцi, трiшки притишуючи той пристрасний «вогонь», який ii переповнював.
Ладомира пiдвелася iз ложа, одягнула сорочку, якусь мить постояла, а потiм знову сiла на ложе. Вона, як iмовiрна господиня дому, могла пройтися будинком i прислухатися, що де вiдбуваеться. Могла вона пройти i до кiмнати боярина, де зараз зiбралися на раду ратнi мужi переяславськi. Але для цього потрiбно знову одягатися, прибирати волосся пiд убрус, а вона цього не хотiла, тому що тодi всi ii приготування будуть надаремно. А пройтися боярським будинком у тонкiй шовковiй сорочцi, одягненiй на голе тiло та ще й з розпущеним волоссям, вона не просто не могла собi дозволити, вона такого навiть помислити собi не могла.
Залишалося чекати. Вона краем вуха чула, що щось трапилося на трактi, неподалiк Переяслава. Чи хтось помер, чи когось убили, Ладомира не знала. Вона тiеi новини не взяла до уваги, тому що ii думки заполонила iнша звiстка. А саме те, що воевода Сiгурд повелiв, щоб саме Мечислав став командиром найкращоi когорти у всьому дружинному вiйську. Їi серце пристрасно колотилося вiд радостi, а душа була переповнена гордiстю за свого любого чоловiка. Перебуваючи у такому емоцiйному станi, хiба могла Ладомира зважати на те, що там десь щось сталося на трактi. Хiба мало чого навколо стаеться кожного дня, що iй до того, коли вона переповнена радiсними вiдчуттями i трепетними передчуттями, якi наповненi манливим очiкуванням прийдешнiх перипетiй.
– Що вони можуть так довго обговорювати, – прошепотiла стурбована очiкуванням жiнка.
Їi помисли понеслися до кiмнати боярина Добромира, де зараз радили раду найкращi мужi Переяслава. Ладомира намагалася зрозумiти, вiдчути, що там вiдбуваеться, про що ведуть мову мужi славнi. І серед тих мужiв ii Мечислав. Жiнка спробувала усмiхнутися, але усмiшка вийшла дивною, бiльше схожою на гримасу.
Ладомира встала з приготовленого ложа, пройшлася кiмнатою, пiдiйшла до вiкна i зазирнула у непроглядну темiнь ночi. Мiсяць сховався за хмарами, якi нависли над мiстом. Ладомира знову прислухалася, але до ii слуху долетiв поодинокий гавкiт собак, якi несли свою нiчну сторожову службу.
Молода красива жiнка стояла i не знала, що iй слiд вчинити. Думку одягтися i сходити до боярськоi кiмнати, щоб запитати, чи, бува, чого не сталося, Ладомира вiдкинула одразу. Так постоявши кiлька миттевостей бiля вiкна, обiпершись плечем об стiну, вона помислила, а потiм розвернулася, пiдiйшла до ложа i, не знiмаючи сорочки, лягла.
Деякий час лежала Ладомира на своему ложi iз заплющеними очима, випроставши руки вздовж свого тiла. Вона лежала, вслухаючись у темiнь ночi, щоб вловити будь-який найменший шерех, який мiг долетiти з передпокою. Раптом ii тiло напружилося i нервово сiпнулося. Ладомира усiм своiм еством вiдчула чиюсь присутнiсть у кiмнатi. Вона розплющила очi i зойкнула. Вiд порогу до неi наближалася блiда жiнка у всьому бiлому.
Спочатку Ладомирi здалося, що то покiйна Доброслава, донька старого боярина. Вона вже кiлька разiв приходила до неi увi снi, щоб запитати про залишеного нею маленького сина. Але добре розгледiвши жiнку, яка була бiльше схожа на примару, Ладомира зрозумiла, що вона ii бачить уперше. Ця обставина ще бiльше схвилювала i стурбувала жiнку.
